Лекція № 2 ТЕМА 2. РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКИ СИСТЕМИ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ (ІНДІЯ, КИТАЙ)

Семінар № 2

Філософська думка стародавньої індії і стародавнього Китаю

1. Філософія Стародавньої Індії.

2. Філософія Стародавнього Китаю.

Реферати

1. Еволюція філософських поглядів мислителів Стародавнього Сходу від міфологічної фантазії до раціонального мислення, від без особистістних картин світу до осмислення сенсу людського буття.

2. Філософськи ідеї Стародавньої Індії.

3. Філософськи ідеї Стародавнього Китаю.

Література

1. Асмус В.Ф. Античная философия: курс лекцій / В.Ф. Асмус. - М., 1976.

2. Богомолов А. С. Античная философия: учеб. пособ. / А. С. Богомолов. - М.: МГУ, 1985.

3. Философия: учеб. пособ. для студентов вузов. - К.: Фіта, 1994.

4. Чанышев А. И. Начало философии: курс лекцій / А. И. Чанышев. - М.: МГУ, 1982.

5. Введение в философию: учебник [для высших учебных заведений]. -

Ч. 1. - М.: Политиздат, 1990.

6. Філософія: учеб. пособ. - К.: Вища школа, 1995.

7. Філософія: курс лекцій [2-е вид.]. - К.: Либідь, 1994.

8. Філософія: навч. посіб. - К.: Вікар, 1997.

Методичні рекомендації до семінару та лекційний матеріал

При вивченні першого питання студентам слід усвідомити, що філософія спочатку виникла на лоні релігійно-міфологічного мислення. Вона використовувала уявлення міфології і первісної релігії. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління. Але апелюючи до розуму, філософія поступово формувала власний понятійний апарат.

Філософія як система поглядів на світ вперше з'явилася у Стародавніх Індії та Китаї в кінці II на початку І тисячоліть до н. е. Специфіка розвитку суспільних відносин цих держав спричинила формування своєрідних рис філософії Індії та Китаю.

Зокрема, кастовий устрій в Індії та чиновницько-бюрократична система в Китаї зумовили збереження і подальше поширення традиційних релігійно- міфологічних уявлень у формуванні та розвитку перших філософських течій.

Це згодом проявилося в тому, що у світогляді східних країн набула переваги релігійно-етична проблематика над науково-теоретичною.

Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю проявляється також у специфічному розумінні картини світу. Природа тлумачиться здебільшого не як предмет теоретичного дослідження, а як об'єкт релігійно-морального аналізу. Вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину. Філософи відшукують у бутті не природні причинно-наслідкові зв'язки, а всесвітній моральний світопорядок (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях та долю людини.

Самостійні філософські вчення з'явилися в Індії у VII - VI ст.до н. е. у формі філософії локаята (чарвака). Засновником цієї філософії був Бріхаспаті. Ще одну філософську течію - санкх'я - заснував Капіла. Представники зазначе­них філософських течій визнавали об'єктивність і вічність нескінченно багато­манітного світу, вони відкидали погляди прибічників джайнізму і буддизму про надприродність явищ матеріального світу, про безсмертя душі тощо.

Представники філософії вайшешика (III ст. до н. е.) висунули уявлення про атоми як неділимі частини всіх речей.

Якщо стихійно-матеріалістичні погляди мислителів Стародавньої Індії орієнтували людей на активне відношення до світу, то вчення джайнізму і крайні форми буддизму закликали своїх прибічників до споглядального способу життя. В цих вченнях метою людини проголошено досягнення особливого духовного стану - нірвани - злиття з "божественною сутністю" і звільнення від матеріально-чуттєвого світу.

У філософії цього часу можна спостерігати різні школи і напрямки матеріалістичного та ідеалістичного характеру. Так, у староіндійській письмовій пам'ятці культури "Ведах" (буквально - "знання") знаходимо релігійно-ідеалістичні положення, в яких сили природи сприймаються як божества, розвивається вчення про слабкість людини перед цими силами. Поряд із цим у "Ведах" й, особливо, в коментарях до них - "Упанішадах" (таємне вчення) - намічається матеріалістичне тлумачення навколишньої дійсності, відчувається пошук, прагнення до відкриття істини в речах, явищах.

У VIII-VII ст. до н. е. в Індії значного поширення набув матеріалістичний напрям локаята (від "лока" - цей світ). Прибічники цього напряму заперечували потойбічний світ і вважали своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує людину. Локаятики критикували релігійні положення "Вед", прагнули довести відсутність божественного світу, заперечували існування і пекла, і раю, стверджували, що душа людини існує разом із тілом і помирає зі смертю людини. Закликали до повнокровного щасливого життя на Землі, а не десь у божественному світі.

Різновидом філософії локаята був досить поширений напрям чарвака ("чар" - чотири, "вак" - слово). Його прибічники виступали проти ідеалізму і релігії в різні періоди історії Індії. Чарваки вважали, що все у світі складається з чотирьох елементів - вогню, повітря, води і землі. З таких матеріальних часток складаються і живі істоти, в тому числі і людина. Розмаїтий світ речей є багатоманітною комбінацією цих незмінних, вічно існуючих елементів.

Питання про відношення свідомості до матерії чарваки вирішували наївно-матеріалістично. Свідомість вони розуміли як властивість, що належить тілу. Але в елементах, взятих нарізно, свідомості немає - вона виникає в результаті поєднання всіх чотирьох елементів у людському тілі.

У VI-V ст. до н. е. поширюється вчення вайшешика (від "вішеша" - особливість). Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі, вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою своєї філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.

Згідно із вченням вайшешиків світ складається з якісно різнорідних і найдрібніших часток - ану. Всі об'єкти фізичного світу виникають з цих атомів. Самі ану вічні, не створювані і не знищувані, але об'єкти, що виникли з них, минущі, мінливі і непостійні. Ану відрізняються один від одного не лише якісно, а й кількісно, своїми розмірами і формою.

На цей період (VI-V ст. до н.е.) припадає виникнення релігійно- філософського вчення буддизму. На ранній стадії свого розвитку буддизм розглядає весь світ як єдиний потік, що складається з окремих елементів - фізичних і психічних дхарм, які перебувають у постійному процесі змін. Так в природі відбуваються безкінечні переміни, вічне виникнення і знищення. Буття - це безперервне становлення. Така панівна думка раннього буддизму.

Пізніше буддизм абсолютизує ідею відречення від життя, самозаглиблення у свій внутрішній світ. Згідно з буддизмом, шляхом самоспоглядання і самозаглиблення можна вийти з неспокійного, хвилюючого океану буття і досягти вічного блаженства - нірвани. Цей бік буддизму був надзвичайно зручним засобом підкорення мас з боку панівної верхівки. Адже, змальовуючи життя безперервним потоком страждань, буддизм закликав не до полегшення реальних страждань, а до знищення їх лише у думках.

У Стародавній Індії набула поширення і посилення одна з крайніх форм ідеалізму містичного спрямування - школа йоги. Це релігійно-містичне вчення відшукувало засоби "приборкання думки", тобто засоби абстрагування (відвернення) думок від усіх предметів чуттєвого світу і зосередження такої "очищеної" думки на самій собі. У стані такого глибокого трансу людина немовби усвідомлює відмінність свого "Я" від світу, звільняється від нього. Цій меті зосередження думки слугують різні пози і положення тіла, контроль за диханням тощо.

Історія філософської думки в Стародавній Індії свідчить про значне розмаїт­тя та багатство філософських ідей, на характеристиці яких в такому короткому викладі ми не можемо зупинитися більш детально. Тому студенту для більш де­тального вивчання рекомендовано джерела зі списку літератури та будь-які інші.

Друге питання. Тремтливе ставлення до традицій в Китаї має особливий культурний зміст, що породжує у європейців уявлення про Китай, як про суспільство традиціоналістського (патріархального) типу.

Філософ Стародавнього Китаю Лао Цзи (VI ст. до н. е.) створив вчення про природний закон руху - дао. Цей закон обумовлює, на його думку, існування речей світу і життя людей. На противагу ідеалістам, які проголошували небо сферою божественного розуму, прибічники Лао Цзи вважали, що законам дао підпорядкована не лише земля, але й небо. У вченні Лао Цзи знайшли відображення уявлення про атомістичну будову речей матеріального світу. Найдрібніші і неділимі частинки речей мислитель називав ці. Цю атомістичну традицію підтримував Мо Цзи (V -IV ст. до н. е.).

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, який зберіг вплив до наших днів, є філософське вчення, створене видатним мислителем Стародавнього Китаю Конфуцієм (VI - V ст. до н.е.). В ідеалістичній концепції конфуціанства знайшли висвітлення етико-політичні проблеми.

Для ґрунтовного засвоєння змісту першого та другого питаннь слід звернутися до списку літератури [3, 4, 5, 6].

Стародавні пам'ятки китайської культури "Книга перемін", "Книга про гармонію тьми" та ін. (IX-VIII ст. до н. е.) свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розуміннями природи. У цих книгах висловлювалися думки про те, що світ предметів є не що інше, як різноманітні поєднання п'яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, суперечливими, що знайшло своє відображення в розвиткові таких течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.

Засновником конфуціанства, як було зазначено вище, був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551-479 pp. до н. е.). Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.

Основним поняттям цього вчення є "жень" (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми у суспільстві та у сім'ї.

Принцип "жень" вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них як батько. Люди діляться на "шляхетних" і "низьких", одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти - це означає ставити кожного на своє місце у суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.

Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися й удосконалюватися морально. Правителі зобов'язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

У VI-III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" - шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу Богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підпорядковується не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" - це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх накопиченням та розсіюванням.

"Ці" даосисти поділяють на дві групи - "тонкі" та "грубі". Людина, на їх думку, народжується в результаті з'єднання цих двох видів "ці". При цьому душа у неї складається з "найтонших", а тіло - з "грубих ці". Деякі даосисти вважали, що найтонші "ці" залишають людину після смерті і утворюють те, що люди називають "демоном" і "богом".

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, - стверджують даосисти, - інші приходять; одні розцвітають, інші в'януть; одні стають міцними, інші занепадають; одні з'являються, інші руйнуються".

Закономірним у розвитку речей, на думку даосистів, є те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: "неповне стає повним, криве - прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим" і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон "дао".

Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його "дао", а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання "дао" як сутності світу і помилково вважали, що обов'язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи - світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинила до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.