Лекція № 1 ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ТИП ЗНАНЬ

Семінар №1

Історичні передумови виникнення філософії, її суть та призначення

1. Співвідношення філософії з міфологією, релігією та іншими формами суспільної свідомості.

2.

3.Основне питання філософії та його дві сторони.

4. Функції філософії.

Реферати

1. Філософія у системі суспільної свідомості.

2. Суть та структура філософського світогляду.

3. Співвідношення філософського та наукового світогляду.

4.Історичні форми матеріалізму.

5. Філософія у системі духовної культури.

6. Гуманізм філософського знання.

Література

1. Пунченко О. Філософія: навч. посіб. [2-е вид., доп. та перероб.]. / О. Пунченко, О. Черниш. - Одеса: Астропринт, 200б.

2. Філософія: підручник; за ред. М. Горлоча, В. Кременя, В. Рибалки. - Харків: Консум, 2000.

3. Пунченко О. Основи філософії: курс лекцій / О. Пунченко, В. Сто - кяло. - Ч. 1, 2. - Одеса, 2000.

4. Пунченко О. П. Метод преобразующей критики и ее роль в познании и практике / Пунченко О. П. - Москва - Одесса: Астропринт, 1991.

5. Алексеев П. В. Наука и мировоззрение /Алексеев П. В. - М.: ИПЛ, 1983.

6. Введение в философию. - Ч. І. Гл. 1, § 1, 2. - М.: ИПЛ, 1989.

7. Овчинников В. С. Мировоззрение как явление духовной жизни / В. С. Овчинников. - Л.: ЛГУ, 1978.

8. Философия: навч. посіб. - К.: Фіта, 1994.

9. Чанышев А. И. Начало философии: курс лекций / А. И. Чанышев. - М.: МГУ, 1982.

10. Шуртаков К. П. Мировоззрение и методи его формирования / К. П. Шуртаков. - Казань: КазГУ, 1989.

11. Инженер, философия, вуз. - Л.: ЛГУ, 1990.

12. Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии / К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения в 21 томах.

Методичні рекомендації до семінару та лекційний матеріал

При вивченні першого питання студенту необхідно усвідомити, чим е філософія як система знання.

Поняття філософія походить від грецького - «філео» і - «софія», що в перекладі означае любов до мудрості. Філософія виникла раніше багатьох наук - як тільки людина почала серйозно міркувати про навколишній світ.

Філософія е якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступають знання і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняе філософію від релігії та міфології.

Міфологія - це джерело філософії. Необхідно усвідомити зміст міфології та релігії як попередників філософського знання. Міфологія виступае як едина нероздільна форма суспільної свідомості, е узагальненням відображення природного та соціального буття у свідомості людини родового суспільства.

Релігія як форма суспільної свідомості - це суб'єктивне, фантастичне відображення дійсності у свідомості людини, виникае в первіснім суспільстві. Тут необхідно розкрити основні елементи релігії, специфіку релігійного світогляду. Природа релігійного світогляду складна і суперечлива, має тисячолітні традиції й увібрала явища духовної культури, соціальний досвід людей, ідеологію та інші аспекти життєдіяльності людини. Роль релігії в розвитку суспільства не піддається однозначній оцінці. Близькість релігії та філософії полягає у тому, що вони ставлять подібні завдання, мають певну мету: з’ясування суті світобудови, суті буття суспільства і кожної людини та формування відповідно мислення і поведінки людей.

На відміну від міфології та релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Уже Арістотель (384­322 до н. е.) зазначав, що для заняття філософією потрібно мати вільний час, тобто не бути зайнятим фізичною працею. Іншими словами, філософія виникає в тих цивілізаціях, де відбувся поділ праці на фізичну і розумову. Це є хоч і необхідною, але недостатньою умовою. Наприклад, у Давньому Єгипті, Вавілоні існували соціальні стани, не зайняті фізичною працею, але філософії як світогляду чи систематичної інтелектуальної діяльності там не було.

Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь-яке вільнодумство неможливе.

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу), тоді як в умовах традиційного і тоталітарного суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.

Настанова на загальне, на ідеї, які безпосередньо не мають утилітарного, практичного значення, створює враження, що філософи - це такі собі диваки, які займаються нікому не потрібними справами.

Справді, філософія є позірним відходом від дійсності, адже завдяки цьо­му вдається краще зрозуміти дійсність. Соціальна практика демократичного суспільства підносить авторитет розуму. До нього апелюють виробництво, тор­гівля, судочинство. Вона створює необхідні умови для реалізації свободи осо­бистості і толерантності до інакомислення. Таке суспільство не тільки створює необхідні умови для виникнення філософії, а й закономірно породжує її.

Демократія та філософія суттєво пов’язані. У традиційному чи тоталітарному суспільствах загальне (політичні інтереси, правові та моральні норми) тримає на освяченій традиції або на силі. Воно не вимагає згоди, виправдання (легітимації) окремого індивіда. В демократичному ж суспільстві індивід обов’язково включений у процес формування та функціонування загальних соціальних цінностей. Для функціонування громадянського суспільства, організованого на легітимності влади, універсальності права і безумовній значущості моральних цінностей, принципово важливо затвердити авторитет загального. Позбавлене ореола святості (як у традиційному суспільстві) чи силової підтримки (як у тоталітарному) всезагальне, тобто регулятивні принципи соціального життя, може базуватися в демократичному суспільстві тільки на авторитеті розуму.

Всупереч відомій тезі, згідно з якою рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку техніки, можна запропонувати іншу: рівень розвитку суспільства визначається рівнем усвідомлення, авторитетом загального - правових і моральних норм, політичних і національних ідей, які забезпечують цивілізованість сучасного суспільства. А формувати вміння підноситись до всезагального, підтримувати його авторитет філософія вважає одним із найважливіших своїх завдань.

Соціальні умови не тільки сприяли розвиткові філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Зосередженість індійських філософів на морально-етичних проблемах, китайських - на соціально-етичних, греків на різних етапах - на натурфілософії, гносеології та етиці зумовлена не стільки особливостями духу цих народів, скільки особливостями їх соціального життя. Ключ до розуміння багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері.

Досліджуючи специфіку філософського знання, необхідно показати, що становлення філософії - це тривалий історичний період та складний суперечли - вий процес її відділення від міфологічних та релігійних поглядів, усвідомити сутність філософського світогляду. Особливість філософського знання, відмін­ність від знання соціально-наукового полягає у багатозначності філософських ідей, тобто ідеї можуть осмислюватись і розвиватись у різних напрямах. Філософське знання відрізняється від наукового, насамперед, національним характером філософії: філософія завжди є філософією окремого народу.

Важлива особливість філософського знання - особистісний характер. Індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від стилю й манери філософствування.

Друге питання. Усвідомивши джерела становлення та розвитку філософського знання, необхідно відзначити, що усі вони відображають визначну систему світогляду. А що є світогляд, яка його структура - це завдання другого питання. При підготовці до нього студент повинен розкрити поняття світогляду, а також усвідомити не тільки взаємозв'язок основних елементів світогляду - світовідчування, світосприйняття та світорозуміння, а також якісну відміну останнього від попередніх.

Світогляд - необхідна складова людської свідомості, пізнання. Це не просто один елемент серед багатьох інших, а їх складна взаємодія. Різнорідні знання, переконання, думки, відчуття, прагнення, надії, з'єднуючись в світогляді, передбачається як більш-менш цілісне розуміння людьми світу і самих себе.

До складу світогляду входять і відіграють в ньому важливу роль узагальнені знання - повсякденні або життєво-практичні, професійні, наукові. Чим більший запас знань в ту або іншу епоху, у того або іншого народу або окремої людини, тим більше серйозну опору може отримати відповідний світогляд. Наївна, неосвічена свідомість не має у своєму розпорядженні достатніх засобів для чіткого, послідовного, раціонального обґрунтування своїх поглядів, звертаючись часто до фантастичних вигадок, звичаїв.

Ступінь пізнавальної насиченості, обґрунтованості, продуманості, внутрішньої узгодженості того або іншого світогляду буває різним. Пізнання ніколи не заповнюють собою всього поля світогляду. Крім знань про світ (включаючи і світ людини) у світогляді осмислюється також весь устрій людського життя, виражаються певні системи цінностей (уявлення про добро і зло та інші), «образи» минулого і «проекти» майбутнього, стримують схвалення (засудження) ті або інші способи життя, поведінки.

Програми життя, дії, спрямованість вчинків мають під собою дві «опори»: знання і цінності. Пізнанням рухає прагнення до істини - об'єктивного збагнення реального світу. Ціннісна свідомість інше: вона втілює у собі особливе відношення людей до того, що все відбувається відповідно до їх цілей, потреб, інтересів, того або іншого розуміння сенсу життя. У ціннісній свідомості формуються етичні, естетичні (і взагалі світоглядні) ідеали. Найважливішими поняттями, з якими відвіку зв'язувалася ціннісна свідомість, виступали поняття добра і зла, краси і потворності. Через співвідношення з нормами, ідеалами здійснюється оцінювання - визначення цінності того, що відбувається. Система ціннісних орієнтацій відіграє дуже важливу роль в індивідуальному, груповому і суспільному світогляді. При всій їх різнорідності пізнавальний і ціннісний способи освоєння світу в людській свідомості, житті, дії повинні бути якось урівноважені, приведені у згоду. Повинна досягатися також напружена єдність інших компонентів, аспектів, рівнів світогляду: відчуттів і розуму, розуміння і дії, віри і сумніву, теоретичного і практичного досвіду людей, осмислення минулого і бачення майбутнього. Їх співвідношення, поєднання, синтез - складна і болісна духовно-практична робота, покликана забезпечувати зв'язаність і цілісність людського досвіду, всієї системи орієнтацій.

Світогляд - комплексна форма свідомості, яка охоплює самі різні «пласти» людського досвіду - здатна розпихувати вузькі рамки повсякденності, конкретного місця і часу, співвідносити дану людину з іншими людьми, включаючи і тих, що жили раніше, житимуть потім. У світогляді накопичується досвід з'ясування смислової основи людського життя, все нові покоління людей залучаються до духовного світу прадідів, дідів, батьків, сучасників, щось, дбайливо зберігаючи, від чогось рішуче відмовляючись.

Отже, світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння світу.

Життя людей у суспільстві носить історичний характер. То поволі, то прискорено, інтенсивно змінюються в часі всі складові суспільно-історичного процесу: технічні засоби і характер праці, відносини між людьми і самі люди, їх думки, відчуття, інтереси. Світогляд людських співтовариств, соціальних груп, осіб також схильний до історичних змін. Він активно уловлює, заломлює великі і малі, явні і приховані процеси суспільних змін. Кажучи про світогляд у великому суспільно-історичному масштабі, мають на увазі переважаючі на тому або іншому етапі історії, гранично загальні переконання, принципи пізнання, ідеали і норми життєдіяльності, тобто виділяють загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою тієї або іншої епохи. І в реальній дійсності світогляд формується у свідомості конкретних людей і використовується особами і соціальними групами, як визначальні життя, загальні переконання. А це означає, що, крім типових, сумарних рис, світогляд кожної епохи живе, діє в безлічі групових і індивідуальних варіантів.

Суворо кажучи, кожна людина або соціальна група, виділена за тією або іншою ознакою (наприклад, за класовою приналежністю, соціальним положенням, рівнем освіти, професією, прихильністю до будь якої релігії й іншим) має власні, не в усьому збіжні з іншими, а іноді і дуже найзагальніші уявлення про світ, що сильно відрізняються від них, життєві програми.

Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Сутнісне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів - знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д. У структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину світу, систематизуючи й узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Цінністно-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переко­нання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність - це властивість якогось предмета, явища задовольняти потреби, бажання людей. До системи цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мета і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність і т.ін. Ціннісне відношення людини до світу і до самої себе формується в певну ієрархію цін­ностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафік­совані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, пра­вові і т.п., які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так й усього суспільства. У них більшою мірою, ніж у цінностях, присутній наказовий, зо­бов'язуючий момент, вимога поводитися певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з її практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної настанови на готовність діяти. Формування цієї настанови і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компонента.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, настанов, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би вкрай абстрактний характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь у житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він все одно проектує і стимулює певний тип поведінки.

На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок, норм і настанов, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і регулятори її поведінки.

За характером формування і способом функціонування можна виділити життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду. Життєво-практичний рівень світогляду утворюється стихійно і базується на здоровому глузді, великому і різноманітному повсякденному досвіді. Цей рівень світогляду нерідко називають життєвою філософією. Така найважливіша сфера функціонування світогляду, оскільки саме на цьому рівні він включається в соціальну й індивідуальну взаємодію абсолютної більшості людей. Життєво- практичний світогляд вкрай неоднорідний, оскільки неоднорідній за характером утворення і виховання його носії. На формування цього рівня світогляду суттєвий вплив роблять національні, релігійні традиції, рівні освіти, інтелектуальної і духовної культури, характер професійної діяльності і тощо.

Філософія - вищий теоретичний рівень світогляду, рефлексія світогляду. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації цих ідеалів, формуючи загальні принципи та норми, що висвітлюють шлях до світоглядного Храму, філософія виконує методологічну функцію, будучи методологією пізнання і людської діяльності у цілому.

Філософія у своїй світоглядно-науковій іпостасі є невід’ємним елементом культури, освітньої сфери, духовно-інтелектуального життя нашої цивілізації, і вона продовжує створювати такі необхідні людині світоглядні орієнтири.

У структурному плані прийнято виділяти у світогляді такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.

Структуру світогляду визначають:

- досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття - основа світогляду;

- знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

- мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда - потреба - інтерес - мета - засоби - результати - наслідки. На її основі формується світоспоглядання;

- цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

- принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

При вивченні третього питання студенту необхідно звернути особливу увагу на ту обставину, що при різноманітності уявлень про сутність світу та місця людини в цьому світі, на позицію суб'єкта в пізнавальній діяльності у філософії, які не були б різноманітні ці погляди та ідеї, усі вони явно чи неявно концентрують увагу на якість свого відправного пункту: про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального.

Ф. Енгельс називає питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального основним питанням філософії. В залежності від рішення першої сторони основного питання філософії: - «що є первісним - матерія чи свідомість», філософи розділилися на два великих табори - матеріалістів та ідеалістів.

При підготовці третього питання належить вивчати літературу [1, 2, 3, 8, 12].

Предметом філософії називають коло питань, які вона вивчає.

Що саме є предметом філософії, залежить від епохи та інтелектуальної позиції мислителя. Спори, що таке предмет філософії тривають. За словами Віндельбанда: «Тільки з'ясувавши історію поняття «філософія», можна визначити, що в майбутньому зможе претендувати більшою чи меншою мірою на неї».

Свої варіанти відповіді на питання про предмет філософії пропонували різні школи. Один із найбільш значущих варіантів належить Іммануїлу Канту. В книзі „Критика чистого розуму” він ставить три знамениті питання: „що я можу знати”, „що я повинен робити?”, „на що я можу сподіватися?”. Ці три питання, за Кантом, поєднуються і знаходяться в останньому, четвертому питанні: що таке людина? Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді.

У марксизмі-ленінізмі також пропонувалася своє формулювання «основного питання філософії», як було зазначено вище.

Марксизм-ленінізм відносив до числа найважливіших питань два:

1. «Що первинне: дух чи матерія?» Це питання вважався одним з найголовніших питань філософії, оскільки, стверджувалося, що з самого початку розвитку філософії стався розподіл на ідеалізм і матеріалізм, тобто судження про верховенство духовного світу над матеріальним, і матеріального над духовним відповідно.

2. Питання про пізнаванність світу, який був у ньому головним питанням епістемології.

Важливість питання «матерія і свідомість, що первинно?» Полягає в тому, що від його достовірного дозволу залежить побудова цілісного знання про навколишній світ і місце людини в ньому, а це і є головним завданням філософії.

Матерія і свідомість (дух) - дві нерозривні і в той самий час протилежні характеристики буття. У зв'язку цим існують дві сторони основного питання філософії - онтологічна та гносеологічна.

Онтологічна (буттєва) сторона основного питання філософії полягає в постановці і вирішенні проблеми: що первинне - матерія чи свідомість?

Суть гносеологічної (пізнавальної) сторони основного питання: пізнаванний або непізнаванний світ, що первинно в процесі пізнання?

Залежно від онтологічної і гносеологічної сторін у філософії виділяються основні напрями - відповідно матеріалізм та ідеалізм, а також емпіризм і раціоналізм.

При розгляді :

1. онтологічної (буттєвої) сторони основного питання філософії можна виділити такі напрямки, як:

• об'єктивний ідеалізм;

• суб'єктивний ідеалізм;

• матеріалізм;

• вульгарний матеріалізм;

• дуалізм;

• деїзм;

Об'єктивний ідеалізм заперечує існування світу у вигляді сукупності результатів пізнавальної діяльності органів чуття і суджень. При цьому визнає їх існування, але доповнює до них ще й об'єктивно обумовлений елемент людського буття. Вважає першоосновою світу деяке загальне надіндивідуальне духовне начало ("ідея", "світовий розум" і т. п.). Як правило, об'єктивний ідеалізм лежить в основі багатьох релігійних вчень (іудаїзм, християнство, буддизм), філософії античних любителів мудрості (Піфагор, Платон). В Україні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму - це неотомізм і персоналізм.

Суб'єктивний ідеалізм вважає першооснову буття у свідомості суб'єкта.

Основна думка: світ складається не з готових завершених предметів, а є сукупністю процесів, в яких предмети, що здаються незмінними, так само як і поняття, що виникають в уяві, перебувають у безперервній зміні на основі поступального розвитку.

Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «Я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Юм та німецький філософ І. Кант. Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Й. Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагував П. Юркевич та інші.

Сучасний суб'єктивний ідеалізм розпадається на численні школи: емпіріокритицизм, прагматизм, семантичний ідеалізм, логічний позитивізм, емпіричний реалізм, екзистенціалізм та інші. Для більшості течій сучасного ідеалізму характерний ірраціоналізм - заперечення об'єктивного змісту логічного мислення та заміна його інтуїцією.

Матеріалізм (так звана "лінія Демокріта") - напрям у філософії, прихиль­ники якого вважали, що у відносинах матерії і свідомості первинною є матерія.

Отже:

• матерія реально існує;

• матерія існує незалежно від свідомості (тобто існує незалежно від мислячих істот і від того, мислить про неї будь хто чи ні);

• матерія є самостійною субстанцією - не потребує свого існування ні в чому, крім самої себе;

• матерія існує і розвивається за своїми внутрішніми законами;

• свідомість (дух) є властивість (модус) високоорганізованої матерії відображати саму себе (матерію);

• свідомість не є самостійною субстанцією, існуючою поряд з матерією;

• свідомість визначається матерією (буттям).

До матеріалістичного напряму належали такі філософи, як Демокріт, філософи Мілетської школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Епікур, Бекон, Локк, Спіноза, Дідро та інші французькі матеріалісти; Герцен, Чернишевський, Маркс, Енгельс, Ленін.

Гідність матеріалізму - опора на науку, особливо на точні та природничі (фізику, математику, хімію і т. д.), логічна довідність багатьох положень матеріалістів.

Слабка сторона матеріалізму - недостатнє пояснення сутності свідомості, наявність явищ навколишнього світу, пояснення з наукової точки зору матеріалістів.

Основного питання філософії (що первинне - матерія чи свідомість) насправді не існує, тому що матерія і свідомість взаємодоповнюють один одного і існують завжди. Деїзм - напрям у філософії, прихильники якого (переважно французькі просвітителі XVIII ст.) визнавали наявність Бога, який, на їхню думку, одного разу створивши світ, вже не бере участь у його подальшому розвитку і не впливає на життя і вчинки людей. Деїсти також вважали матерію натхненною і не протиставляли матерію і дух (свідомість).

При розгляді:

1. гносеологічної (пізнавальної) сторони можна виділити напрямки:

• гностицизм;

• агностицизм;

• емпіризм (сенсуалізм);

• раціоналізм.

Одним з фундаментальних питань філософії є безпосередньо питання: «Що таке філософія?» Кожна філософська система має стрижневе, головне питання, розкриття якого складає її основний зміст і сутність.

Філософія відповідає на питання

- «Хто така людина і навіщо вона прийшла у цей світ?»

- «Що робить той чи інший вчинок правильним або неправильним?»

- Філософія намагається відповісти на питання, на які поки що не існує способу отримання відповіді, типу «Для чого?» (напр., «Для чого існує людина?». У той самий час наука намагається відповісти на питання, на які існують інструменти отримання відповіді, типу «Як?», «Яким чином?», «Чому?», «Що?» (напр., «Як з'явилася людина?», «Чому людина не може дихати азотом?», "Яким чином виникла Земля?« Як спрямована еволюція?», «Що буде з людиною (в конкретних умовах)?»).

Відповідно до цього відбувся поділ предмета філософії, філософського знання на основні розділи: онтологію (вчення про буття), епістемологію (вчення про пізнання), антропологію (вчення про людину), соціальну філософію (вчення про суспільство) та ін.

Багатство змісту філософії, її зв'язок з іншими формами суспільної свідомості та практична цінність розкриваються при дослідженні її функцій - четвертого питання.

При підготовці до четвертого питання студентам необхідно проробити літературу [1, 2, 4, 8, 9].

Зі світоглядною функцією студенти ознайомилися раніше.

Друга функція - онтологічна. Задача цієї функції полягає в розробці універсальної філософсько-онтологічної картини світу, в доказі єдності світу. Вона визначає філософські погляди на проблему виникнення навколишнього світу.

Із інших функцій філософського знання необхідно звернути особливу увагу на гносеологічну (пізнавальну) функцію філософії, розрити її мету та завдання. Гносеологічна функція ( з грецької «гносіс» - знання, «логос» - вчення) розкриває різні філософськи концепції відносно пізнання буття. Гносеологічна функція філософії розкриває основні підходи суб'єкта в пізнанні дійсності (скептицизм, агностицизм, сенсуалізм, раціоналізм).

Методологічна функція філософії розкриває філософію як усвідомлений людиною спосіб пізнання і практичної діяльності, як методологію наукового пізнання.

Тут необхідно усвідомити сутність діалектики та метафізики як основних, протилежних один одному методів пізнання.

Культурно-виховна функція філософії розкриває філософію як квінтесенцію духовної культури людства, духовний досвід філософії в усвідомленні вічних проблем життя та смерті, добра та зла, щастя та нещастя, цінностей людського буття.

Аксіологічна функція філософії - орієнтує суб’єкта на світоглядні цінності та має орієнтацію на певний ідеал.

Практично-діяльністна функція філософії розкриває роль філософії в освоєнні світу та людини.

Критична функція філософії (яка йде від Сократа, Канта, Гегеля, Маркса) розкриває філософську критику як форму руху знання, момент розвитку пізнання, елемент пізнання, складову частину пізнання. Вона виступає у формі перевірки знання на науковість, уточнення і коректування його. Але головне багатство критика розкриває, коли вона виступає як момент діалектичного заперечення, переборення обмеженості в пізнавальному процесі.