Напрями антропологічного спрямування

Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за по­ширенням, може, й першим напрямом філософії ХХ ст. постає філософське осмислення людини. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтен­сифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін.

У ХХ ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми лю­дини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре ос­мислення саме у плані намагання з’ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антрополог­ічного напряму сформувались у ХХ ст. Це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою - фрей­дизм та неофрейдизм;їх парадигми окреслились достатньою

мірою у 20-і - 40-і роки.

Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії, яка ви­никла на початку ХХ ст. - феноменології Е. Гуссерля(1859-1938). За своїм змістом фено­менологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антропо­логією і культурологією. У першій половині ХХ ст. феноменологія була досить пошире­ною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль

Едмунд

ГУССЕРЛЬ

підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тоб­то з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося (“феномен” із давньогрецької - явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом - питання некоректне, адже свідомість принципо­во нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею.

• Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості є для неї самої прозорими,

; вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший “ейдос” (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така про­цедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійсне­на (Е. Гуссерль назвав її “феноменологічною редукцією”), ми отри­маємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така осно­ва є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідо­мості, ми просто зшіишимо її порожньою. Отже, найперший та непод­ільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані значущості - найнадійнішим знанням, віднайдення якого дасть мож­ливість розв’язати цілу низку наукових проблем.

• Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери люд­ської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво без­сумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широке використання знайшла феноменологія у культурології, соціології та політології; зокрема, в останній її методи використо­вують задля створення політичного іміджу (образу) різного роду полі­тичним діячам.

Представники та засновники екзистенціалізму витлумачи­ли феномен принципово інакше: якщо феномен — це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.

' Найбільшого розвитку та поширення ідеї екзистенціалізму здобу-

• ли у Німеччині, Франції, Італії, частково -у Японії.

Засновником філософії екзистенціалізму вважають ні­мецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля,

Мартін ХАЙДЕГГЕР

М.

Присутній був у М.Хайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із сере­дини її феноменального св іту. За М.Хайдегге- ром, існує принципова відмін ність мі ж люди­ною та іншими речами й явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу, наприклад: Що є дерево? - Дерево є рослина. Що є рослина? - Це є вид органічних про­цесів і т. д. Але коли ми питаємо про людину, то в якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із са­мого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї.

Звідси випливає два наслідки:

О людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під зна­ком запитання;

© людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про бут­тя та небуття.

• Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не поста­ло перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об’єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об’єкта, як модус цьо­го відношення або як нескінченний та недосяжний горизонтлюдської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняєть­ся попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М.Хайдеггера - "Буття і час").

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фун­даментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст

Ж. -П. Сартр(1905-1980) зосередився ви­ключно на людині, її внутрішньому само­відчутті та переживанні свого буття.

За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.-П.Сартра - "Буття і ніщо"); поза людиною, в природі, одне буття завж­ди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і не­буття. Це значить, що людина не живе лише наявним та на­даним, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода.

■ · Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі

(наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування пере­дує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті .

Смерть Ж. -П. Сартр оцінює негативно, як припинення вибо­ру та свободи. Але він вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: О страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи “як всі";

б свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою, або не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всіможливі наслідки таких дій. Слід також додати, що Ж.-П. Сартр, окрім того, що він був філософом, був ще й активним громадським діячем (у 1969 р. відвідав СРСР, був у Києві та Львові) та знаме­нитим письменником -лауреатом Нобелівськоїпремії.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаме­нитий письменник А.Камю(1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого бут­тя; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала вся ситуація самовідчут­тя людини сучасної цивілізації.

Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону,-який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блажен­ства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале - це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філо­софії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може ви­рішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі "Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи,звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.

і · Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали ве­ликий вплив на громадську думку середини та другоїполовини ХХст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила лю­дину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. У кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збережен­ня своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни.

Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали М.Мерло-Понті, Г.Марсель, Н.Аббаньяно, М. деУнамуно, Х.Ор- тега-і-Гасет (у певний період творчості).

Іншою течією цього напряму була філософ­ська антропологія, яку заснував М.Шелер(1874­1928). Згодом вона набула багатьох прихиль­ників, серед яких відомі А.Гелен(1904-1976), Е. Ротхакер(1888-1965), Г.Плеснер(1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте лю­дину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаю­чи до її розуміння результати багатьох наук.

Макс ШЕЛЕР

М.Шелер (основна праця - "Становище людини у космосі") вважав, що людина постає уні кальним явищем св іту, оскіль­ки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком тако­го прилучення постає людська орі єнтовані сть на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її пер­винним відношенням є відношення позитивне. Воно прояв­ляється у ставлены до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.

За М.Шелером, найвищою любов'ю є любов до Бога, оск­ільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність люди­ни, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реаль­ному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе без­силими, а звідси випливає основне завдання людського жит­тя - поєднати духовне із силою життя.

А.Гелен (основна праця - "Людина. Її природа та її станови­ще у світі") прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її не­пристосованість до виживання на основі біологічних зав­датків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культу­ра тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності зі світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо вітальні сили.

Г. Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне ви-

ходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцен­тричною і тому знаходить своє вираження у тілесності - як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні влас­ної тілесності.

Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, на­полягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відпо­відь людини на виклик- природи. На його думку, культура - це той шар, який людина вичленовує із світу в якості "‘духов­ного ландшафту”, бо в основі культури лежать людське пере­живання свого життя та мова.

; *До безумовних надбань філософської антропології XX ст. слід відне­сти акцентування виключного значення проблеми людини для сучас- 'ного суспільства та філософії (в тому числі - переконливе доведення _: втрати людиною XX ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити в осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.

Персоналізм, наступна течія антрополо­гічного спрямування, на від міну від антропо­логії наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. - “persona”), точніше - особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє(1905-1950) та російський філософ М.Бердяев(1874-1948), хоча корені цієї течії сягають у ХІХ ст., до деяких німецьких та американських філософів.

Е.Муньє вважав, що. особистість -цепрояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності (заангажо- ваності) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлен­ня, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особис- тос ті, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філо­софські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості.

М. О. Бердяєв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна,

тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості по­стає як абсолютна свобода, тобто свобода геть •від усього, у тому числі й від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама.

Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину ма-

теріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ ст. фрей­дизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд(1856-1939).Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено ска­зати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомо­го в людській психіці. Сам термін "несвідоме"був відомий ще з XVI ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Геґель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним.

Зігмунд ФРЕЙД

Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, про­те невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У кла­сичному фрейдизмі (а в'діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найб­ільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших .інстинктів жит­тя. Ці інстинкти сягають коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима ча­стина “айсбергу" складається із двох частин:

■ · свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;

■ надсвідолле - те, що привнесене у людську свідомість культурными пра­вилами та нормами соціального життя.

Основним поняттям у вченні З.Фрейда є “несвідоме” як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально- філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль у життєдіяльності кожної людини. '

I Фрейд зміг проникнути в “темні” пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу. ■

Топографічна структура психічного апарату людини

· Несвідоме З.Фрейд називає “Воно”, оскільки його дія є безособо­вою, анонімною; свідоме - “Я”, а надсвідоме - “Над-Я”. Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинни­комлюдської психіки з однієї простої причини: його зміст формував­ся мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: “Лібідо”(або “Ерос”) - сексуаль­ний інстинкт, та "Танатос” - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагнедо самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон (“табу”): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нор­мами соціального життя. Через це людське “Я” опиняється у ситуації "між молотом та ковадлом":

© з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недо- зволені за прямою реалізацією інстинкти;

© з іншого боку, - соціально-культивовані правила і норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження” психіки. З одного боку, суспіль­ство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного”; за Фрейдом, це є оргіїдавніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.;з іншого боку, існують форми "сублімації"- непрямого вивільнення - енергії несвідомого, наприклад, малювання оголе­них тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати проце­дуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знахо­дити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки ХХ ст. був величезний; вчення З. Фрейда, що поширю­валось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальноїреволюці'Г. Найважливішим постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній куль­турі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентуван­ня дії в психіці людини перш за все та переважно сексуально­го інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Вже найкращі учні та послідовники З. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг(1875-1961), А. Адлер(1870-1937) таЕ. Фром(1900-1980) не погодились і з таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим вияв­ленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людсь­ку здатність творити символи, наділяти їх невимірними гли­бинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідо­мого. Такою здатністю К.-Г.Юнг наділяв не індивідуальну пси­хіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.

• Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г’.Юнг назвав "архетипами"(первинними, по­чатковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже в Августина). Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою сприйняття певно ї культури та входження в її духовний зміст, а свідоме культу>ротворення передбачає виведення у сприйняття но­вих форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання.

А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого по­стає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідо­мому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найр­ізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у виг­ляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е. Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільни­ми стосунками: тут людина здобуває людські якості та нама­гається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

І · Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та

¹вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфе­ри проявів несвідомого, пов’язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні сто­сунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до са- мопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспек­ти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В ціло­му ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.

9.4.