Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії ХХ ст.

У ХХ ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаю­чи перш за все на виробництво, вона поступово почала втру­чатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мис­тецтво, побут, комунікацію.

На початку ХХ ст. більшість таких напрямів у цілому подшяла ще новоєвропейські переконан­ня, підкріплені у ХІХ ст. міркуван­нями О.Конта, у тому, що справ­жнє знання може бути тільки на­уковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чо­гось лише за умови, що вона та­кож стане науковою, тобто орга­нічно ввійде у сукупність наук. .Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії.

і · Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути ши­роко використаними та піддаються перевірці (це переконання на по­чатку ХХ ст. поділяли Е.Гуссерль, Л·Вітгенштейн, Б.Расселта ін.).

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недо­стовірних видів знань. Це завдання у філософії ^Х ст. намагалися ' виконати представники так званого "логічного позитивізму” або

• неопозитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген­штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я'Лукасевич, СЛесьнєвський, А.

Верифікація передбачала таку послідов­ність дій: %виділення провідних положень пев-

ноїтеорії % зведення їх до простих, далі непод- Моріц ШЛІК

ільних "атомарних суджень "; виділення у ре­альності таких само ‘‘атомарних фактів "%співставлення ‘‘ато­марних суджень" із “атомарними фактами" %обґрунтування отриманих результатів.

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих.

На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна “Логіко-філо- софський трактат ", який був сприйнятий Б. Расселомв якості концептуаль­но-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В “Трактаті” ствер­джувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності вико­ристання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших на­укових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логі­ки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послаб­леної верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності.

Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завер­шеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане пев­ному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (КПоппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців (“конвенція” - уго­да).

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інте­лектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі еле­менти, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: Ф ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.),

Ф певні принципи (наприклад, принцип простоти),

Ф положення, щофіксують особливостілюдськоїінтелектуаль- . ноїдіяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітич­ної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років ХХ ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму”, або “пізній позитивізм”). Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним

явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чи­нять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Ло- катос, М.Полені, П.Фейєрабендrna ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокан- тіанства були Г.Коген(1842-1918) та Е.Кассірер(1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад науко­вого пізнання. Г Когенвиділяв три види інтелектуальноїдіяльності: >тео- ретичну (наука) ^практичну (етика) ^естетичну (мистецтво), але вважав, що в основіїх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кас­сірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю нау­кової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого ба­чення і теорії, і реальності.

• Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людсь­кому відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і на­звав людину "Ното sirnbolicus” (Людина символізуюча).

Представники “радикальноїепістемологїї" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання поля­гає не у представленні реальності, а в її творенні на основі внутрі шнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба в оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитив­ізму в другій половині ХХ ст. це розмежування було послаб­лене. Так, Л. Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

• З позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучас­них інформаційних технологій. А з іншого боку воно виправдовува­лося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об’єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об’єк­тивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру спів-

ставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).

9.3.