Платон. «Апологія Сократа»

Текст із книги (уривки).

Після обвинувачувальних промов.

Як подіяли мої обвинувачі на вас, афіняни, я не знаю; а я через них, право, мало і сам себе не забув: так переконливо вони говорили.

Але тільки я дуже прошу вас і благаю, афіняни, ось про що: почувши, що я захищаюся тими ж словами, якими звик говорити і на площі біля міняльних крамниць, де багато з вас чули мене, і в інших місцях, то не дивуйтеся і не піднімайте через це шуму. Справа йде так: я тепер уперше притягнутий до суду, а мені вже виповнилося сімдесят років, і у тутешній мові я необізнаний, немов чужинець. Адже ви вибачили б мене, якби я був справді чужинцем і говорив би на тій мові і тим складом мови, до яких звик з дитинства, - точно так само і тепер я, по-моєму, вправі просити у вас дозволу говорити за моїм звичаєм, - хороший він чи поганий, - і ще прошу звертати увагу тільки на те, чи правду я кажу чи ні; у цьому адже гідність судді, борг ж оратора - говорити правду.

І ось правильно буде, афіняни, якщо спершу я буду захищатися проти колишніх помилкових звинувачень і проти перших моїх обвинувачів, а вже потім проти теперішніх звинувачень і теперішніх обвинувачів. Мене багато хто звинувачував перед вами і раніше, багато вже років, і все-таки нічого істинного вони не сказали; їх-то я побоююся більше, ніж Аніта з його спільниками, хоча і ці теж страшні. Але ті страшніше, афіняни! Вони підмовлювали проти мене дуже багатьох з вас, коли ви були ще дітьми, і вселяли вам проти мене звинувачення, в яких не було ні слова правди: нібито є такий собі Сократ, людина мудра, який випробовує і досліджує все, що над землею, і все, що під землею, і видає брехню за правду. Ось ці-то люди, афіняни, що пустили таку чутку, - найстрашніші мої обвинувачі, бо слухають їх і думають, ніби той, хто досліджує подібні речі, і богів не визнає. Крім того, обвинувачів цих багато, і звинувачують вони вже давно, та й говорили вони з вами тоді, коли за віком ви всьому могли повірити, бо деякі з вас були ще дітьми або підлітками. Та й звинувачували вони заочно: виправдовуватися було нікому. Але всього безглуздіше те, що і по імені-то їх ніяк не впізнаєш і не назвеш, хіба ось тільки трапиться який-небудь серед них пописувач комедій. Ну, а всі ті, які підмовлювали вас проти мене через заздрощі та по злобі або тому, що самі повірили наклепам, а потім стали переконувати інших - вони абсолютно недосяжні, їх не можна викликати сюди, на суд, не можна нікого з них спростувати, і доводиться попросту битися із тінями: захищатися і спростовувати, коли ніхто не заперечує. Тому визнайте і ви, що у мене, як я сказав, два роду обвинувачів: одні звинуватили мене тепер, а інші давно - про них я щойно згадав, - і погодьтеся, що спершу я повинен захищатися проти перших: адже ви чули їхні звинувачення і раніше, і притому багато частіше, ніж нинішніх обвинувачів.

Стало бути, афіняни, мені слід захищатися і постаратися у малий час спростувати наклеп, який вже багато часу тримається посеред вас.

Розберемо ж з самого початку, у чому полягає обвинувачення, від якого пішла про мене погана чутка, покладаючись на яку Мелет і подав на мене скаргу. Нехай буде так. У яких саме виразах обмовляли мене наклепники? Слід привести їх звинувачення: "Сократ переступає закон і даремно старається, досліджуючи те, що під землею, та й те, що в небесах, видаючи брехню за правду та інших навчаючи того ж". Ось в якому роді це звинувачення. Ви і самі все бачили у комедії Арістофана, як якийсь Сократ бовтається там у гамаку і каже, що він гуляє по повітрю; і ще він меле там багато різних дурниць, в яких я нічого не тямлю. Кажу я це не на докір подібній науці і тому, хто досяг мудрості у подібних речах, - бракувало, щоб Мелет залучив мене до суду ще й за це! А тільки адже це, афіняни, анітрохи мене не стосується. У свідки можу навести дуже багатьох з вас самих і вимагаю, щоб цю справу обговорили між собою всі, хто коли-небудь чув мої бесіди, - адже посеред вас багато таких. Запитайте один у одного, чи хто чув з вас коли-небудь, щоб я хоч щось говорив про подібні речі, і тоді ви дізнаєтеся, що настільки ж несправедливе й інше, що про мене говорять.

Але нічого такого не було, а якщо ви чули від кого-небудь, ніби я беруся виховувати людей і заробляю цим гроші, так це теж неправда, хоча, по-моєму, це справа хороша, якщо хтось здатний виховувати людей, як, наприклад, леонтієць Горгій, кеосець Продик, елідець Гінпій. Всі вони, афіняни, роз'їжджають містами і переконують юнаків, хоча ті можуть даром користуватися настановами кожного зі своїх співгромадян, - кинути своїх і вступити до них в учні, приносячи їм і гроші і подяку. Є тут і інший мудрець, який приїхав, як я дізнався, з Пароса. Зустрілась мені якось людина, яка переплатила софістам грошей більше, ніж всі інші, разом узяті, - Каллій, син Гіппоніка; я і запитав його, а у нього двоє синів:

- Каллій! Якби твої сини були лошата або бички і нам належало б найняти для них досвідчену людину, яка зробив би їх ще краще, удосконаливши прекрасні якості, властиві кожному з них, то це був би який-небудь наїзник або хлібороб; ну, а тепер, раз вони люди, кого ти думаєш взяти для них у вихователі? Хто знавець подібної доблесті, людської або громадянської? Вважаю, ти про це подумав, раз у тебе сини.

- Звичайно є.

- Хто ж це? Звідки він і скільки бере за навчання?

- Це Евен, - відповідав Каллій, - він з Пароса, а бере п'ять мін, Сократ.

І подумав я, який щасливий цей Евен, якщо він справді володіє таким мистецтвом і так недорого бере за навчання. Я б сам чванився і пишався, якби був вправний у цій справі; тільки адже я не вправний, афіняни!

Може бути, хто-небудь з вас заперечить: "Однак, Сократ, чим же ти займаєшся? Звідки на тебе цей наклеп? Напевно, якби ти не займався не тим, що всі люди, і не чинив би інакше, ніж більшість з нас, то і не виникло б стільки чуток і розмов. Скажи нам, у чому тут справа, щоб нам даремно не вигадувати".

Ось це, мені здається, правильним, і я постараюся вам показати, що саме дало мені популярність і накликало на мене наклеп. Слухайте ж. Бути може, хто-небудь з вас вирішить, що я жартую, але будьте впевнені, що я скажу вам щиру правду.

Я, афіняни, придбав цю популярність лише завдяки певній мудрості. Яка ж це така мудрість? Та мудрість, що, ймовірно, властива людині. Нею я, мабуть, справді володію, а ті, про які я зараз говорив, видно, мудрі якоюсь особливою мудрістю, яка перевершує людську, вже не знаю, як її назвати. Що до мене, то я її не розумію, а хто стверджує зворотне, той бреше і говорить це для того, щоб звести наклеп на мене.

Прошу вас, не галасуйте, афіняни, якщо вам здасться, що я говорю трохи зарозуміло. Не від себе буду я говорити, а пошлюся на того, хто користується вашою довірою. У свідки моєї мудрості, якщо є у мене якась мудрість, я наведу вам бога, який у Дельфах. Ви ж знаєте Херефонта - він замолоду був моїм другом і другом багатьох з вас, він поділяв з вами вигнання і повернувся разом з вами. І ви, звичайно, знаєте, який був Херефонт, до чого він був нестримний у всьому, що б не затівав. Прибувши одного разу у Дельфи, наважився він звернутися до оракула з таким питанням, - я вже вам сказав, що не галасуйте, афіняни! - Херефонт і запитав, чи є хто на світі мудріше за мене, і Піфія відповіла йому, що нікого немає мудрішого.

Почувши слова оракула, став я роздумувати сам із собою таким чином: "Що таке бог хотів сказати і що він має на увазі? Тому що я сам, звичайно, нітрохи не вважаю себе мудрим. Що ж це він хоче сказати, кажучи, що я мудріший за всіх? Адже не бреше ж він: не пристало йому це". Довго дивувався я, що таке бог хотів сказати, потім вдався я до такого: пішов я до одного з тих людей, які славляться мудрими, думаючи, що вже де-де, а тут я швидше за все спростую пророцтво, оголосивши оракулу: "Ось цей мудріший за мене, а ти мене назвав наймудрішим". Та коли я придивився до цієї людини, - називати його на ім'я немає ніякої потреби, скажу тільки, що той, спостерігаючи якого я склав таке враження, був одним з державних людей, афіняни, - так от я, коли поговорив з ним, вирішив, що ця людина тільки здається мудрою і багатьом іншим людям, і особливо самій собі, а щоб справді він був мудрим, цього немає. Потім я спробував показати йому, що він тільки думає про себе мудрим, а насправді зовсім не мудрий. Через це й сам він, і багато з присутніх зненавиділи мене. Йдучи звідти, я міркував сам із собою, що цієї-то людини я мудріший, бо ми з ним, мабуть, обидва нічого ділового і путнього не знаємо, але він, не знаючи, вважає, ніби щось знає, а я якщо вже не знаю, то і не вважаю. На таку дещицю, думається мені, я буду мудрішим, ніж він, раз я коли нічого не знаю, то і не вважаю, ніби знаю. Звідти я пішов до іншого, з тих, які здавалися мудріше першого, і побачив те ж саме: і тут зненавиділи мене і сам він, і багато інших. Після став я вже ходити по черзі. Помічав я, що ставав ненависним, засмучувався і боявся цього, але в той же час мені здавалося, що слова оракула необхідно ставити вище всього.

Щоб зрозуміти сенс пророцтва, треба було обійти всіх, хто має славу знаючого що-небудь.

Після державних людей ходив я до поетів - і до трагічних, і до дифірамбічних, і до всіх інших, - щоб хоч тут викрити себе в тому, що я більш неосвічений за них. Брав я ті з їх творів, які, як мені здавалося, всього ретельніше ними оброблені, і питав у них, що саме вони хотіли сказати, щоб, до речі, навчитися від них дечому. Соромно мені, афіняни, сказати вам правду, а сказати все-таки слід. Одним словом, мало не всі там присутні краще могли б пояснити творчість цих поетів, ніж вони самі. Таким чином, і про поетів я дізнався у короткий час, що не завдяки мудрості можуть вони творити те, що творять, але завдяки якійсь природній здатності й несамовитості, подібно ворожбитам і віщунам; адже і ці теж говорять багато хорошого, але зовсім не знають того, про що говорять. Щось подібне, як мені здалося, відчувають і поети; і в той же час я помітив, що з-за свого поетичного обдарування вони вважають себе мудрішими за людей й у всьому іншому, а на ділі це не так. Пішов я і звідти, думаючи, що перевершую їх тим же самим, чим і державних людей.

Нарешті пішов я і до тих, хто займається ручною працею. Я усвідомлював, що сам, просто кажучи, нічого не вмію, зате був упевнений, що вже серед них знайду таких, хто знає багато хорошого. Тут я не помилився; справді вони вміли робити те, чого я не вмів, і в цьому були мудрішими за мене. Але, афіняни, мені здалося, що вони грішили тим же, чим і поети: від того що вони добре володіли своєю справою, кожен з них вважав себе наймудрішим також й у всьому іншому, навіть у найважливіших питаннях, і це помилка затуляла собою ту мудрість, яка у них була; так що, бажаючи виправдати слова оракула, я питав сам себе, що б я для себе зволів: чи залишатися таким, як є, і не бути ні мудрим їх мудрістю, ні неосвіченим їх невіглаством або, як вони, бути і мудрим і неосвіченим. І я відповідав самому собі і оракулу, що краще вже мені залишатися як є.

Через це саме дослідження, афіняни, з одного боку, багато хто мене зненавиділи так, що сильніше і глибше і не можна ненавидіти, від чого і виникли безліч наклепів, а з іншого боку, почали мені давати прозвання мудреця, тому що присутні щораз думали, ніби якщо я доводжу, що хтось зовсім не мудрий у чомусь, то сам я у цьому вельми мудрий. А по суті, афіняни, мудрим-то виявляється бог, і цим висловом він бажає сказати, що людська мудрість коштує небагато чого або зовсім навіть нічого, і, здається, при цьому він не має на увазі саме Сократа, а користується моїм ім'ям заради прикладу, все одно як якби він сказав: "З вас, люди, всіх мудріший той, хто, подібно до Сократа, пізнав, що нічого справді не вартий у сенсі мудрості".

Я й досі блукаю всюди - все вишукую і допитуюсь, за словом бога, чи не можна мені визнати мудрим кого-небудь з громадян або чужоземців; і щоразу, як це мені не вдається, я, щоб підтвердити вислів бога, всім показую, що ця людина не мудра. Ось чим я займався, тому не було у мене дозвілля зайнятися якоюсь гідною згадки справою, громадською або домашньою; так і дійшов я до крайньої бідності через служіння богу.

Крім того, молоді люди, що супроводжують мене за власним почином, ті, у кого вдосталь дозвілля, бо вони сини найбагатших громадян, раді бувають послухати, як я випробовую людей, і часто наслідують мені самі, беручись випробовувати інших, і, я вважаю, вони в достатку знаходять таких людей, які думають, ніби вони щось знають, а на ділі знають мало або зовсім нічого. Від цього ті, кого вони випробовують, сердяться не на самих себе, а на мене, і кажуть, що є якийсь Сократ, негідний чоловік, який псує молодь. А коли їх запитають, що ж він робить і чому він вчить, то вони не знають, що сказати, і, щоб приховати своє утруднення, говорять про те, що взагалі прийнято говорити про всіх, хто філософствує: і про те, "що в небесах і під землею ", і про те, що "богів не визнає" і "брехню видає за правду". А правду їм не дуже-то хочеться сказати, я думаю, тому, що тоді виявилося б, що вони тільки прикидаються, ніби щось знають, а на ділі нічого не знають. А оскільки вони, по-моєму, честолюбні, сильні, численні і говорять про мене наполегливо і переконливо, то давно вже продзижчали вам вуха наклепом на мене.

Ось чому накинулися на мене і Мелет, і Аніт, і Лікон; Мелет обурюється на мене через поетів, Аніт через ремісників, а Лікон через ораторів. Так що я здивувався б, як говорив спочатку, якби опинився в силах спростувати перед вами у такий короткий час цей разросшийся наклеп.

Ось вам, афіняни, правда, як вона є, і кажу я вам без приховування, що не замовчую ні про важливе, ні про дрібниці. Хоча я майже впевнений, що цим самим я викликаю ненависть, але якраз це і є доказом, що я кажу правду і що у цьому-то й полягає наклеп на мене, і саме такі його причини. І коли б ви не стали розслідувати мою справу, тепер або потім, завжди ви знайдете, що це так.

Що стосується перших моїх обвинувачів, цього мого захисту буде для вас досить; а тепер я постараюся захистити себе від Мелета, людини доброї і люблячої наше місто, як він запевняє, і від інших обвинувачів. Вони зовсім не ті, що колишні наші обвинувачі, тому згадаємо, у чому полягає їх звинувачення, виставлене під присягою. Воно приблизно таке: Сократ переступає закони тим, що псує молодь, не визнає богів, яких визнає місто, а визнає інші, нові божества. Таке звинувачення. Розглянемо ж кожен пункт цього звинувачення окремо.

Там говориться, що я злочинно псую молодь, а я, афіняни, стверджую, що злочинно діє Мелет, тому що він жартує серйозними речами і легковажно викликає людей до суду, роблячи вигляд, що він піклується і сумує про речі, до яких йому ніколи не було ніякого діла; а що це так, я постараюся показати і вам.

Підійди сюди, Мелет, і скажи: чи не правда, ти вважаєш дуже важливим, щоб молоді люди ставали все краще і краще?

- Звичайно.

- У такому разі скажи ти всім тут присутнім, хто робить їх краще? Очевидно, ти знаєш, коли дбаєш про це. Розбещувача ти знайшов, як ти кажеш: ти витребував мене на суд і звинувачуєш; а назови тепер того, хто робить їх краще, нагадай їм, хто це. Ось бачиш, Мелет, ти мовчиш і не знаєш, що сказати. І тобі не соромно? І це, по-твоєму, недостатній доказ моїх слів, що тобі немає до цього ніякого діла? Однак, добра людина, говори ж: хто робить їх краще?

- Закони.

- Та не про це я питаю, достойній, а хто та людина; адже вона насамперед і їх знає, ці самі закони.

- А ось вони, Сократ, - судді.

- Що ти кажеш, Мелет! Ось ці самі люди здатні виховувати юнаків і робити їх краще?

- Саме так.

- Всі? Або одні з них здатні, а інші ні?

- Всі.

- Добре ж ти кажеш, клянусь Герой! Яка купа людей, корисних для інших! Ну, а ось ці, хто нас зараз слухає, вони роблять юнаків краще чи ні?

- І вони теж.

- А члени ради?

- Так, і члени ради.

- Але у такому випадку, Мелет, чи не псують юнаків ті, хто беруть участь у народних зборах? Або й ті теж, всі до єдиного, роблять їх краще?

- І ті теж.

- Мабуть, значить, крім мене, всі афіняни роблять їх бездоганними, тільки я один псую. Ти це хочеш сказати?

- Якраз це саме.

- Велике ж ти мені, однак, приписуєш нещастя. Але відповідай-но мені: по-твоєму, так само буває і з кіньми - всі роблять їх краще, а псує хтось один? Або ж зовсім навпаки, зробити їх краще здатний хто-небудь один або дуже небагато, саме наїзники, а всі інші, коли мають справу з кіньми і користуються ними, тільки псують їх? Чи не буває, Мелет, точно так само не тільки з кіньми, а й з усіма іншими тваринами? Звичайно, це так, згоден ти і Аніт з цим чи не згоден: тому що було б дивне щастя для юнаків, якби їх псував тільки один, решта ж приносили б їм користь. Втім, Мелет, ти досить показав, що ніколи ти не дбав про юнаків, і ясно виявляєш своє нехтування; тобі немає ніякого діла до того, через що ти витребував мене на суд.

Ще ось що, Мелет, скажи нам, заради Зевса; краще жити серед порядних громадян або серед дурних? Відповідай, друже! Адже це зовсім не важке запитання. Не заподіюють чи погані люди зла тим, хто постійно поблизу них, а добрі не приносять чи блага?

- Звичайно.

- Так чи знайдеться хто-небудь, хто волів би, щоб оточуючі шкодили йому, а не приносили користь? Відповідай, добра людина; адже і закон наказує відповідати. Невже хто-небудь бажає, щоб йому шкодили?

- Звичайно, ні.

- Ну ось. А привів ти мене сюди як людину, яка псує і погіршує юнаків навмисно або ненавмисно?

- Навмисне.

- Як же це так, Мелет? Ти, такий молодий, настільки мудріший за мене, що тобі вже відомо, що злі завжди заподіюють тим, хто до них усіх ближче, яке-небудь зло, а добрі - добро, між тим я, такий старий, до того ж неосвічений, що не знаю навіть, що якщо я кого-небудь з навколишніх зроблю негідником, то мені доведеться побоюватися, як би він не зробив мені зла, - і ось таке величезне зло я творю навмисне, як ти стверджуєш. У цьому я тобі не повірю, Мелет; та й ніхто інший, я думаю, не повірить. Бо я або не псую, або, якщо псую, то ненавмисно; таким чином, у тебе виходить брехня в обох випадках. Якщо ж я псую ненавмисно, то за такі ненавмисні проступки слід за законом не викликати сюди, а приватним чином наставляти і перестерігати. Адже ясно, що, зрозумівши, я перестану робити те, що роблю ненавмисно. Ти ж мене уникав, не хотів навчити і викликав сюди, куди, за законом, слід приводити тих, хто потребує покарання, а не повчання. Вже з цього ясно, афіняни, що Мелету, як я говорив, ніколи не було до цих речей ніякого діла.

Все-таки ти нам скажи, Мелет, яким чином, по-твоєму, псую я молодь? Очевидно, судячи з доносу, який ти на мене подав, я ніби то вчу не визнавати богів, яких визнає місто, а визнавати інші, нові божества? Чи не це ти хотів сказати, кажучи, що я псую своїм вченням?

- Ось саме це саме.

- Так заради них, Мелет, заради цих богів, про які наразі йдеться, скажи ще ясніше і для мене, і для цих ось людей. Адже я не можу зрозуміти, що ти хочеш сказати: чи то я вчу визнавати деяких богів, а отже, і сам визнаю існування богів, так що я не зовсім безбожник, і не в цьому мій злочин, а тільки в тому, що я вчу визнавати не тих богів, яких визнає місто, але інших, і в тому-то ти мене і звинувачуєш, що я визнаю інших богів, - чи то, по-твоїм словам, я взагалі не визнаю богів, і не тільки сам не визнаю, але й інших цьому навчаю.

- Ось саме я й кажу, що ти взагалі не визнаєш богів.

- Дивовижна ти людина, Мелет! Навіщо ти це говориш? Значить, я не визнаю богами ні сонце, ні місяць, як визнають інші люди?

- Право ж, так, судді, бо він стверджує, що сонце - камінь, а місяць - земля.

- Анаксагора, стало бути, ти звинувачуєш, друже мій Мелет, і так зневажаєш суддів і вважаєш їх настільки неконпетентними у літературі, що думаєш, ніби їм невідомо, що книги Анаксагора з Клазомен переповнені такими твердженнями? А молоді люди, виявляється, дізнаються це від мене, коли можуть дізнатися те ж саме із орхестри, заплативши щонайбільше драхму, і потім висміяти Сократа, якщо він стане приписувати собі ці думки, до того ж ще настільки безглузді! Але скажи, заради Зевса, так-таки я, по-твоєму, і вважаю, що немає ніякого бога?

- Клянуся Зевсом, ніякого.

- Це неймовірно, Мелет, та мені здається, ти і сам цьому не віриш. По-моєму, афіняни, він - великий нахаба і бешкетник, і подав на мене цю скаргу просто через нахабство і пустощі, та ще за молодістю років. Схоже, що він пробував скласти загадку: "Чи помітить Сократ, наш мудрець, що я жартую і суперечу сам собі, або мені вдасться провести і його, і інших слухачів?". Тому що, мені здається, у своєму доносі він сам собі суперечить, все одно як якщо б він сказав: "Сократ порушує закон тим, що не визнає богів, а визнає богів". Адже це ж жарт!

Подивіться разом зі мною, афіняни, чи так він це говорить, як мені здається. Ти, Мелет, відповідай нам, а ви пам'ятаєте, про що я вас просив спочатку, - нс шуміти, якщо я буду говорити по-своєму.

Чи є, Мелет, на світі така людина, яка справи людської визнавала би, а людей не визнавала? Тільки нехай він відповідає, афіняни, а не шумить зі всякого приводу. Чи є на світі хтось, хто б коней не визнавав, а верхову їзду визнавав би? Або флейтистів б не визнавав, а гру на флейті визнавав би? Не існує такого. Мелет, краща людина! Якщо ти нс бажаєш відповідати, то я скажу це тобі і всім присутнім. Але відповідай хоч ось на що: чи буває, щоб хто-небудь визнавав демонічні знамення, а самих демонів б не визнавав?

- Ні, не буває.

- Нарешті! Як це добре, що афіняни тебе змусили відповідати! Отже, ти стверджуєш, що демонічні знамення я визнаю та інших вчу визнавати їх, все одно - нові вони чи стародавні; за твоїми словами, я демонічні знамення визнаю, і у своїй скарзі ти підтвердив це клятвою. Якщо ж я визнаю демонічні ознаки, то мені вже ніяк неможливо не визнавати демонів. Хіба не так? Звичайно, так. Вважаю, що ти згоден, раз не відповідаєш. А не вважаємо ми демонів або богами, або дітьми богів? Так чи ні?

- Звичайно, вважаємо.

- Отже, якщо демонів я визнаю, з чим ти згоден, а демони - це якісь боги, то і виходить так, як я сказав: ти жартуєш і пропонуєш загадку, стверджуючи, що я не визнаю богів і в той же час визнаю богів, тому що демонів-то я визнаю. З іншого боку, якщо демони - це як би побічні діти богів, від німф або від кого-небудь ще, як свідчать перекази, то яка ж людина, визнаючи дітей богів, не визнаватиме самих богів? Це було б так само безглуздо, як якби хто-небудь визнавав, що існують мули, потомство коней і віслюків, а що існують коні і віслюки не визнавав би. Ні, Мелет, не може бути, щоб ти подав це звинувачення інакше, як бажаючи випробувати нас, або ж ти просто не відав, в якому б злочині звинуватити мене. Але запевнити людей, у яких є хоч трохи розуму, у тому, ніби можливо визнавати і демонічне і божественне і разом з тим не визнавати ні демонів, ні богів, це тобі ніяк не вдасться.

Втім, афіняни, що я не винен у тому, у чому мене звинувачує Мелет, це, мабуть, не вимагає подальших доказів - досить буде сказаного. А що у багатьох виникло проти мене сильне озлоблення, про що я і говорив спочатку, це, будьте впевнені, щира правда. І якщо що знищить мене, так саме це; не Мелет і не Аніт, а наклеп і недоброзичливість багатьох - те, що занапастило вже чимало чесних людей і, думаю, ще погубить, - розраховувати, що справа на мені зупиниться, немає ніяких підстав.

Але, мабуть, хтось скаже: "Не соромно тобі, Сократ, займатися такою справою, яка загрожує тобі тепер смертю?". На це я можу заперечити так. Недобре ти це говориш, друже мій, ніби людині, яка приносить хоча б маленьку користь, слід приймати в розрахунок життя або смерть, а не дивитися у всякій справі тільки одне - робить він справи справедливі, гідні доброї людини або злої. Поганими, на твої міркування, виявляться всі ті напівбоги, що загинули під Троєю, у тому числі і син Фетіди. Він, зі страху зробити що-небудь ганебне, до того зневажливо поставився до небезпеки, що коли мати його, богиня, бачучи, що він прагне вбити Гектора, сказала йому, пам'ятається, так: "Дитя моє, якщо ти помстишся за вбивство друга твого Патрокла і вб'єш Гектора, то сам помреш, скоро за сином Пріама кінець і тобі уготований", - то він, почувши це, не подивився на смерть і небезпеку - він набагато більше боявся жити боягузом, ніж не помстившись за друзів. "Померти б, - сказав він, - мені зараз же, покаравши кривдника, тільки б не залишатися ще тут, у кораблів дугастих, посміховиськом для народу і тягарем для землі". Невже ти думаєш, що він остерігався смерті і небезпеки?

Воістину, афіняни, справа йде так... Якби тепер, коли мене бог зобов'язав, як я вважаю, жити, займаючись філософією і випробовуючи самого себе і людей, я б раптом злякався смерті або ще чого-небудь, це був би жахливий проступок. І за цю провину мене справді можна було б, по справедливості, притягнути до суду і звинуватити у тому, що я не визнаю богів, оскільки не слухаюсь пророцтв, боюся смерті й уявляю себе мудрецем, не будучи мудрим. Адже боятися смерті, афіняни, це не що інше, як, приписуючи собі мудрість, якою не володієш, загордитися, начебто знаєш те, чого не знаєш. Адже ніхто не знає ні того, що таке смерть, ні навіть того, чи не є вона для людини найбільшим з благ, тим часом її бояться, немов знають напевно, що вона - найбільша з зол. Але чи не саме ганебне невігластво - вважати, наче знаєш те, чого не знаєш? Я, афіняни, цим, мабуть, і відрізняюся від більшості людей, і якщо я комусь здаюся мудрішим за інших, то хіба тільки тим, що, недостатньо знаючи про Аїд, я так і вважаю, що не знаю. А що порушувати закон і не коритися тому, хто кращий за мене, будь то бог або людина, недобре і ганебно, це я знаю. Тому невідомого, яке може виявитися і благом, я ніколи не стану боятися і уникати більше, ніж того, що свідомо є зло.

Навіть якщо б ви мене тепер відпустили, не послухавши Аніта, який говорив, що мені з самого початку не слід було приходити сюди, а вже раз я прийшов, то не можна не страчувати мене, і вселяв вам, що якщо я уникну покарання, то сини ваші, займаючись тим, чому вчить Сократ, зіпсуються вже вкрай всі до єдиного, - навіть якщо б ви сказали мені: "Цього разу, Сократ, ми не послухаємось Аніта і відпустимо тебе, з тим, однак, щоб ти більше вже не займався цими дослідженнями і залишив філософію, а якщо ще раз будеш в цьому викритий, то повинен будеш померти ", - так от, повторюю, якби ви мене відпустили на цій умові, то я б вам сказав таке.

Я вам відданий, афіняни, і люблю вас, але слухатися буду скоріше бога, чим вас, і, поки я дихаю і залишаюся в силах, то не перестану філософствувати, умовляти і переконувати всякого з вас, кого тільки зустріну, говорячи те саме, що звичайно кажу: "Ти найкращий з людей, раз ти афінянин, громадянин найбільшого міста, більше всіх прославленого мудрістю і могутністю, чи не соромно тобі піклуватися про гроші, щоб їх у тебе було якнайбільше, про славу і про почесті, а про розумність, про істину і про душу свою не піклуватися і не подумувати, щоб вона була якомога краще?" І якщо хтось із вас стане сперечатися і стверджувати, що він піклується, то я не полишу і не піду від нього негайно ж, а буду його розпитувати, випробовувати, викривати, і, якщо мені здасться, що у ньому немає доблесті, а він тільки говорить, що вона є, я буду докоряти його за те, що він найдорожче ні уві що не цінує, а погане цінує найдорожче. Так я буду поступати з усяким, кого тільки зустріну, з молодим і старим, з чужинцями і з вами - з вами особливо, жителі Афін, тому що ви мені ближче по крові. Можу вас запевнити, що так велить бог, і я думаю, що в усьому місті немає у вас більшого блага, ніж це моє служіння богу. Адже я тільки й роблю, що ходжу і переконую кожного з вас, і молодого і старого, піклуватися колись і сильніше за все не про тіло і не про гроші, але про душу, щоб вона була якомога краще; я кажу, що не від грошей народжується доблесть, а від доблесті бувають у людей і гроші, і інші блага як у приватному житті, так і в суспільному. Якщо такими промовами я псую юнаків, то це, звичайно, шкідливо. А хто стверджує, що я говорю не це, але що-небудь інше, той говорить неправду. Ось чому я можу вам сказати: афіняни, послухаєте ви Аніта чи ні, відпустете мене чи ні, але чинити інакше я не буду, навіть якщо б мені належало вмирати багато разів.

Не галасуйте, афіняни, виконайте моє прохання: не шуміти, що б я не сказав, а слухати; я думаю, вам буде корисно послухати мене. Я маю намір сказати вам і ще дещо, від чого ви, мабуть, піднімете галас, тільки ви жодним чином цього не робіть.

Будьте впевнені, що якщо ви мене, такого, який я є, страчуєте, то ви більше пошкодите самим собі, ніж мені. Мені-то ж не буде ніякої шкоди ні від Мелета, ні від Аніта - та вони й не можуть мені зашкодити, тому що я не думаю, щоб гіршому було дозволено шкодити краще. Зрозуміло, він може вбити, або вигнати, або позбавити громадянських прав. Він або ще хто-небудь, мабуть, вважають це великим злом, але я не вважаю, - по- моєму, набагато більше зло те, що він тепер робить, намагаючись несправедливо засудити людину на смерть. Таким чином, афіняни, я захищаюся тепер зовсім не заради себе, як це може здаватися, а заради вас, щоб вам, засудивши мене на смерть, не позбутися дару, який ви отримали від бога. Адже якщо ви мене страчуєте, вам нелегко буде знайти ще такої людини, яка попросту - смішно сказати - приставлена богом до нашого міста... по-моєму, бог послав мене до цього міста, щоб я, цілий день бігаючи всюди, кожного з вас будив, умовляв, дорікав без перестану. Іншого такого вам нелегко буде знайти, афіняни, а мене ви можете зберегти, якщо мені повірите. Дуже може статися, що ви, розсердившись, як люди яких будять спросоння, відштовхнете мене і з легкістю вб'єте, послухавшись Аніта. Тоді ви решта ваше життя проведете у сплячці, якщо тільки бог, піклуючись про вас, не пошле вам ще кого-небудь. А що я дійсно такий, яким мене дав цьому місту бог, ви можете угледіти ось з чого: на кого з людей це схоже - закинути всі свої власні справи і стільки вже років терпіти домашні негаразди, а вашими справами займатися завжди, підходячи до кожного по-особливому, як батько або старший брат, і переконуючи піклуватися про чесноти. І якби я при цьому користувався чим-небудь і отримував би плату за свої настанови, тоді б ще був у мене який-небудь розрахунок, а то ви тепер самі бачите, що мої обвинувачі, які так безсоромно звинувачували мене у всьому іншому, тут, принаймні, виявилися нездатними до безсоромності і не представили свідка, що я коли-небудь отримував або вимагав якусь плату. Я можу представити свідка того, що я кажу правду, - мою бідність.

Може в такому випадку здатися дивним, що я даю поради лише приватно, обходячи всіх і в усе втручаючись, а виступати всенародно на зборах і давати поради місту не наважуюся. Причина тут в тому, про що ви часто і всюди від мене чули: зі мною трапляється щось божественне або демонічне, над чим і Мелет посміявся у своєму доносі. Почалося у мене це з дитинства: виникає якийсь голос, який щоразу відхиляє мене від того, що я має намір робити, а схиляти до чого-небудь ніколи не схиляє. Ось цей-то голос і забороняє мені займатися державними справами. І, по-моєму, прекрасно робить, що забороняє. Будьте впевнені, афіняни, що якби я спробував зайнятися державними справами, то вже давно б загинув і не приніс би користі ні собі, ні вам. І ви на мене не гнівайтесь за те, якщо я вам скажу правду: немає такої людини, яка мог би вціліти, якби стала відверто противитися вам або якійсь іншій більшості і хотіла би запобігти всій тій безлічі несправедливостей і беззаконь, які вчиняються у державі. Ні, хто справді ратує за справедливість, той, якщо йому судилося вціліти хоч на малий час, повинен залишатися приватною людиною, а вступати на громадське поприще не повинен. Докази цьому я вам представлю самі вагомі, не міркування, а те, що ви дорожче цінуєте, - справи. Отже, вислухайте, що зі мною сталося, і тоді ви переконаєтеся, що навіть під страхом смерті я нікому не можу поступити всупереч справедливості, а не поступаючись, можу від цього загинути.

Те, що я вам розповім, важко і нудно слухати, зате це щира правда. Ніколи, афіняни, не займав я у місті ніякої іншої посади, але я був членом ради. І трапилось, що Антіохіда була черговою на засіданні, в той час коли ми бажали судити відразу всіх десятьох стратегів, котрі не підібрали тіла загиблих в морській битві, - судити незаконно, як ви всі визнали це згодом. Тоді я, єдиний із пританів, не бажав допустити порушення закону і голосував проти. Коли оратори готові були звинуватити мене і віддати під варту, та й ви самі цього вимагали і кричали, я думав про те, що мені скоріше варто, незважаючи на небезпеку, стояти на стороні закону і справедливості, ніж, зі страху перед в'язницею або смертю, бути заодно з вами, бо ваше рішення несправедливо. Це було ще тоді, коли місто управлялося народом, а коли настав час олігархії, й тридцять тиранів, у свою чергу, закликали мене і ще чотирьох громадян у Круглу палату і веліли нам привезти з Саламіна саламінца Леонта, щоб стратити його. Багато що у цьому роді наказували вони і іншим, бажаючи збільшити число винних. Тільки і цього разу знову я довів не словами, а ділом, що мене смерть, просто кажучи, не лякає, а ось утримуватися від усього несправедливого і нечестивого - це для мене все. Хоч яким сильним був цей уряд, а мене він не злякало настільки, щоб змусити зробити несправедливість. Коли вийшли ми з Круглої палати, четверо з нас вирушили на Саламін і привезли Леонта, а я відправився до себе додому. Можливо, мене б за це стратили, якби той уряд не впав незабаром. І всьому цьому у вас знайдеться багато свідків.

Невже я, по-вашому, міг би прожити стільки років, якби займався громадськими справами, і притому так, як личить порядній людині, - поспішав би на допомогу правим і вважав би це найважливішим, як воно і слід? Жодним чином, афіняни! Та й нікому іншому це неможливо. А я все своє життя залишався таким і у громадських справах, наскільки у них брав участь, і в приватних: ніколи і ні з ким я не погоджувався всупереч справедливості - ні з тими, яких наклепники мої називають моїми учнями, ні ще з ким-небудь.

Та я і не був ніколи нічиїм учителем, а якщо хтось, молодий чи старий, бажав мене слухати і спостерігати, як я роблю свою справу, то я нікому ніколи не перешкоджав. І не те щоб я, отримуючи гроші, вів бесіди, а не отримуючи, не вів, але однаково, як багатому так і бідному, дозволяю я ставити мені питання, а якщо хтось хоче, то і відповідати мені і слухати, що я говорю. І якщо хтось з них стає краще або гірше, я, по справедливості, не можу за це тримати відповідь, бо нікого ніколи не обіцяв вчити і не вчив. Якщо ж хтось стверджує, ніби він коли-небудь приватним чином навчався у мене або чув від мене що-небудь, чого б не чули і всі інші, той, будьте впевнені, говорить неправду.

Але чому ж деяким подобається подовгу проводити час зі мною? Ви вже чули, афіняни, - я вам сказав всю правду, - що їм подобається слухати, як я випробовую тих, хто вважає себе мудрим, хоча насправді не такий. Адже це дуже забавно. А робити це, повторюю, доручено мені богом і у пророцтвах, і у сновидіннях, і взагалі всіма способами, якими коли-небудь ще виявлялося божественне визначення і доручення що- небудь виконати людині. Це не тільки вірно, афіняни, але і легко довести: якщо одних юнаків я псую, а інших вже зіпсував, то ті з них, які вже постаріли і дізналися, що колись, у часи їх молодості, я радив їм що- небудь погане, мали б тепер прийти сюди зі звинуваченнями, щоб покарати мене. А якщо самі вони не захотіли, то хто-небудь з їх домашніх - отці, брати, інші родичі - згадали б тепер про це, якщо тільки їх близькі потерпіли від мене що-небудь погане. Так, багато хто з них справді тут, як я бачу: ось, по-перше, Крітон, мій одноліток і з одного зі мною дому, батько ось цього Крітобула; потім сфеттієць Лісаній, батько ось цього Есхіна; ось ще кефісієць Антіфон, батько епіг; а ось ті, чиї брати проводили час зі мною, - Нікострат, син Феозотіда і брат Феодота - самого Феодота вже немає в живих, так що він не міг вблагати брата; і ось Парад, син Демодока, якому Феаг доводився братом; а ось Адімант, син Арістона, якому ось він, Платон, доводиться братом, і Еантодор, брат ось цього Аполлодора. Я можу назвати ще багатьох інших, і Мелету в його промові всього потрібніше було послатися на кого-небудь з них, як на свідка; якщо тоді він забув це зробити, нехай зробить тепер, я не заперечую, - нехай скаже, якщо йому є що сказати з цього приводу. Але ви переконаєтеся, афіняни, що, навпаки, всі будуть готові допомогти мені, розбещувачу, хто заподіює зло їх домашнім, як стверджують Мелет і Аніт. У самих зіпсованих мною, мабуть, ще може бути розрахунок допомогти мені, але у їх рідних, які не зіпсовані, у людей вже літніх, яка може бути інша підстава допомагати мені, крім твердої і справедливої впевненості, що Мелет говорить неправду, а я кажу правду.

Але досить про це, афіняни! Ось, мабуть, і все, що я можу так чи інакше привести на своє виправдання.

Можливо, що хто-небудь з вас розсердиться, згадавши, як сам він, коли судився в суді і не у такій важливій справі, як моя, прохав і благав суддів з рясними сльозами і, щоб розжалобити їх якомога більше, приводив сюди своїх дітей і безліч рідних і друзів, - а ось я нічого такого робити не має наміру, хоча справа моя може, як я розумію, прийняти небезпечний оборот. Бути може, подумавши про це, хто-небудь з вас не захоче мене щадити і, розсердившись, подасть свій голос в серцях. Якщо хто-небудь з вас так налаштований, - я, звичайно, не хочу так думати, але якщо це так, то, по-моєму, я правильно відповім йому, якщо скажу: є і в мене, шановний, і яка-ніяка сім'я, адже і я, як кажуть у Гомера, не від дуба і не від скелі народився, а від людей, так що є і у мене сім'я, афіняни, є сини, навіть цілих троє, один з них вже підліток, а двоє малолітніх, але тим не менш жодного з них я не приведу сюди і не буду просити вас про виправдання.

Чому ж, однак, не маю наміру я нічого цього робити? Не через зарозумілості, афіняни, і не із презирства до вас. Боюся я чи не боюся смерті, це ми зараз залишимо, але для моєї честі і вашої, для честі всього міста, мені здається, було б негарно, якби я став робити що-небудь таке у мої роки і при тій репутації, яку я склав, заслужено чи незаслужено, все одно. Прийнято все-таки думати, що Сократ відрізняється чимось від більшості людей, а якщо так стали б поводитися ті з вас, хто, мабуть, виділяється або мудрістю, або мужністю, або ще якою-небудь чеснотою, то це було б ганебно. Мені не раз доводилося бачити, як люди, здавалося б, поважні, трохи тільки їх притягнуть до суду, проробляли дивовижні речі, як ніби - так вони думають - їм належить випробувати щось жахливе, якщо вони помруть, і як ніби вони стали б безсмертними, якби ви їх не стратили. Мені здається, що ці люди ганьблять наше місто, так що й який-небудь чужоземець може запідозрити, що в афінян люди, видатні своєю доблестю, якій вони самі віддають перевагу при виборах на державні та інші почесні посади, - ці самі люди нічим не відрізняються від жінок. Цього, афіняни, вам, яких, як би там не було, вважають поважними, не тільки не слід робити, але не слід і допускати, якщо ми станемо це робити, - навпаки, вам потрібно ясно показувати, що ви набагато швидше засудите того, хто влаштовує ці слізні вистави і робить місто смішним, ніж того, хто веде себе спокійно.

Не кажучи вже про честь, афіняни, мені здається, що неправильно просити суддю і проханнями визволяти себе, замість того щоб роз'яснювати справу і переконувати. Адже суддя поставлений не для того, щоб милувати по сваволі, але для того, щоб творити суд по правді; і присягав він не у тому, що буде милувати кого захоче, але у тому, що буде судити за законами. Тому й нам не слід привчати вас порушувати присягу, і вам не слід до цього привчатися, інакше ми можемо з вами однаково впасти у нечестя. Не думайте, афіняни, ніби я повинен проробляти перед вами те, що я не вважаю ні хорошим, ні правильним, ні благочестивим, - та ще, клянуся Зевсом, проробляти тепер, коли ось він, Мелет, звинувачує мене у нечесті. Ясно, що якби я став вас вмовляти і змушував би своїм проханням порушити присягу, то навчив би вас думати, що богів немає, і, замість того щоб захищатися, попросту сам би звинувачував себе у тому, що не визнаю богів. Але на ділі воно зовсім інакше, я почитаю їх, афіняни, більше, ніж будь-який з моїх обвинувачів,

- доручаю і вам і богу розсудити мене так, як буде всього краще і для мене і для вас...

Після визнання Сократа виним.

Багато чого, афіняни, не дозволяє мені обурюватися тим, що зараз відбулося, - тим, що ви мене засудили, та для мене це і не було несподіванкою. Набагато більше дивує мене число голосів на тому і на іншому боці. Я не думав, що перевага голосів буде такою малою, і вважав, що вона буде куди більше. Тепер же, виявляється, випади тридцять камінчиків не на цю, а на іншу сторону, і я був би виправданий. Від Мелета, по-моєму, я і тепер відбувся, і не тільки відбувся: адже очевидно для всякого, що якби Аніт і Лікон не виступлять проти мене зі своїми звинуваченнями, то Мелет був би примушений сплатити тисячу драхм, не отримавши п'ятої частини голосів.

Ця людина присуджує мене до смерті. Нехай так. А я, афіняни, до чого присуждаю себе сам? Очевидно, до того, чого заслуговую. Так до чого ж? Що, по заслугах, треба зробити зі мною, або який штраф повинен я сплатити за те, що я свідомо все своє життя не давав собі спокою і знехтував всім тим, про що піклується більшість, - користю, домашніми справами, військовими чинами, промовами у народних зборах, участю в управлінні, у змовах, у повстаннях, які бувають у нашому місті, - бо вважав себе, право ж, занадто порядним, щоб залишитися цілим, беручи участь у всьому цьому; за те, що не йшов туди, де я не міг принести ніякої користі ні вам, ні собі, а йшов туди, де приватно міг надати всякому найбільше, як я стверджую, благодіяння, намагаючись переконати кожного з вас не піклуватися про свої справи раніше і більше, ніж про себе самого, про те, як самому стати якомога краще і розумніше; і не пектися про міські справи раніше, ніж про саме місто, і таким же чином помишляти і про все інше. Отже, чого ж я заслуговую за те, що я такий? Чогось хорошого, афіняни, якщо вже справді відплачувати по заслугах, і притому такого, що мені було б до речі. Що ж до речі людині заслуженому, але бідному, який потребує дозвілля для вашого ж повчання? Для подібної людини, афіняни, немає нічого більш підходящого, як обід в Пританії! Їй це личить набагато більше, ніж тому з вас, хто здобуває перемогу на Олімпійських іграх у скачках або в змаганнях колісниць, двуконних і четвероконних; адже вона дає вам уявне щастя, а я - справжнє, він не потребує в прожиток, а я потребую. Отже, якщо я повинен по справедливості оцінити мої заслуги, то ось до чого я присуждаю себе - до обіду в Пританії.

Може бути, вам і це здасться зарозумілим, як і те, що я говорив про крики і благання; але це не так, афіняни, а скоріше справа ось у чому: я переконаний, що ні однієї людини не ображаю навмисне, але переконати у цьому вас я не можу, тому що мало часу розмовляли ми один з одним. Мені думається, ви б переконалися, якби у вас, як у інших людей, існував закон вирішувати кримінальну справу протягом декількох днів, а не одного; зараз не так-то легко за короткий час спростувати важкий наклеп. Так от, переконаний у тому, що я не ображаю нікого, я ні в якому разі не стану ображати і самого себе, наговорювати на себе, ніби я заслуговую чогось недоброго, і призначати собі покарання. З якого дива? Зі страху піддатися тому, чого вимагає для мене Мелет і про що, повторюю, я не відаю, благо це чи зло? І замість цього я виберу і призначу собі покаранням що-небудь таке, про що я знаю напевно, що це - зло? Чи не тюремне ув’язнення? Але заради чого став би я жити у в'язниці рабом одинадцяти посадових осіб, що щоразу обираються заново? Грошову пеню, з тим щоб бути в ув'язненні, поки не сплачу? Але для мене це те ж, що вічне ув'язнення, тому що мені нема з чого сплатити. Чи не присудити себе до вигнання? До цього ви мене, мабуть, охоче присудите. Сильно б, однак, повинен був я чіплятися за життя, афіняни, щоб розгубитися настільки і не збагнути ось чого: ви, власні мої співгромадяни, не були в змозі винести мої бесіди і міркування, вони виявилися для вас занадто важкими і нестерпними, так що ви шукаєте тепер, як би від них звільнитися; так невже інші легко їх винесуть? Жодним чином, афіняни. Хорошим же у такому випадку була б моє життя - піти у вигнання на старості років і жити, блукаючи з міста у місто, причому звідусіль мене б виганяли. Адже я відмінно знаю, що, куди б я не прийшов, молоді люди скрізь мене будуть слухати так само, як і тут; і якщо я буду їх проганяти, то вони самі мене виженуть, підмовивши старших, а якщо я не буду їх проганяти, то їх батьки і родичі виженуть мене з-за них.

Мабуть, хтось скаже: хіба, Сократ, пішовши від нас, ти не був би здатний проживати спокійно і в мовчанні?

Ось в цьому-то всього важче переконати деяких з вас. Адже якщо я скажу, що це значить не коритися богу, а не підкоряючись богу, не можна бути спокійним, то ви не повірите мені і подумаєте, що я прикидаюся; з іншого боку, якщо я скажу, що найбільше благо для людини - це щодня розмовляти про чесноти і про все інше, про що я з вами розмовляю, випробовуючи себе та інших, а без випробовування і життя не в життя для людини, - якщо це я вам скажу, то ви повірите мені ще менше. Тим часом це так, афіняни, як я стверджую, але переконати вас у цьому нелегко.

До того ж я і не звик вважати, ніби я заслуговую чогось поганого. Будь у мене гроші, я присудив би себе до сплати штрафу, скільки належить; у цьому для мене не було б ніякого збитку, але ж їх немає, хіба що ви мені призначите сплатити стільки, скільки я можу. Мабуть, я міг би сплатити вам міну срібла - стільки я і призначаю. Але Платон, присутній тут, афіняни, та й Крітон, Крітобул, Аполлодор, всі вони велять мені призначити тридцять мін, а поруку беруть на себе. Отже, я стільки й призначаю, а поручителі у сплаті грошей будуть у вас надійні.

Після винесення смертного вироку.

Через такий малий термін, який мені залишилося жити, афіняни, тепер піде про вас погана слава, і люди, схильні поносити наше місто, будуть звинувачувати вас у тому, що ви позбавили життя Сократа, людину мудру, - адже ті, хто схильні вас дорікати, будуть стверджувати, що я мудрець, хоча це і не так. От якби ви трохи почекали, тоді б це сталося для вас само собою: ви бачите мій вік, я уже глибокий старий, і моя смерть близька. Це я кажу не всім вам, а тим, які засудили мене на смерть. А ще ось що хочу я сказати цим самим людям: бути може, ви думаєте, афіняни, що я засуджений тому, що у мене не вистачало таких доводів, якими я міг би схилити вас на свій бік, якби вважав за потрібне робити і говорити все, щоб уникнути вироку. Зовсім немає. Не вистачити- то у мене правда що не вистачило, тільки не доводів, а зухвалості й безсоромності і бажання говорити вам те, що вам всього приємніше було б чути: щоб я оплакував себе, горював, словом, робив і говорив багато чого, що ви звикли чути від інших, але що негідно мене, як я стверджую. Однак і тоді, коли загрожувала небезпека, не знаходив я потрібним вдаватися до того, що личить лише рабу, і тепер не каюсь у тому, що захищався таким чином. Я швидше волію померти після такого захисту, ніж залишатися в живих, захищатися інакше. Тому що ні на суді, ні на війні ні мені, ні будь-кому іншому не слід уникати смерті будь-якими способами без розбору. І в битвах часто буває очевидно, що від смерті можна піти, кинувши зброю або звернувшись з благанням до переслідувачів; багато їсти і інших прийомів, щоб уникнути смерті у небезпечних випадках, - треба тільки, щоб людина зважився робити і говорити все, що завгодно.

Уникнути смерті не важко, афіняни, а ось що набагато важче - уникнути морального псування: воно наздоганяє стрімкіше смерті. І ось мене, людину повільну і стару, наздогнала та, що наздоганяє не так стрімко, а моїх обвинувачів, людей сильних і моторних, - та, що біжить швидше, - моральна порча. Я іду звідси, присуджений вами до смерті, а вони ідуть, викриті правдою у лиходійстві і несправедливості. І я залишаюся при своєму покаранні, і вони при своєму. Так воно, мабуть, і повинно було бути, і мені думається, що це у порядку речей.

А тепер, афіняни, мені хочеться передбачити майбутнє вам, що засудили мене. Адже для мене вже настав той час, коли люди бувають особливо здатні до віщувань, - тоді, коли їм доведеться померти. І ось я стверджую, афіняни, які мене умертвити, що негайно за моєю смертю спіткає вас кара важче, клянуся Зевсом, тієї смерті, якою ви мене покарали. Тепер, зробивши це, ви думали позбутися від необхідності давати звіт у своєму житті, а трапиться з вами, говорю я, зворотне: більше з'явиться у вас викривачів - я до сих пір їх стримував. Вони будуть тим жорстокіше, чим вони молодші, і ви будете ще більше на них обурюватися. Справді, якщо ви думаєте, що, забиваючи людей, ви змусите їх не судити вас за те, що ви живете неправильно, - то ви помиляєтеся. Такий спосіб самозахисту і не цілком надійний, і негарний, а ось вам спосіб і самий гарний і найлегший: чи не затикати рота іншим, а самим намагатися бути якнайкраще. Передбачивши це вам, тим, хто мене засудив, я покидаю вас.

А з тими, хто голосував за моє виправдання, я б охоче поговорив про те, що трапилося, поки архонти зайняті і я ще не вирушив туди, де я повинен померти. Побудьте зі мною цей час, друзі мої! Ніщо не заважає нам поговорити один з одним, поки можна. Вам, бо ви мені друзі, я хочу показати, у чому сенс того, що зараз мене спіткало. Зі мною, судді, - вас- то я, по справедливості, можу назвати суддями, - сталося щось вражаюче. Справді, адже раніше весь час звичайний для мене віщий голос чувся мені постійно і утримував мене навіть у маловажних випадках, якщо я мав намір зробити що-небудь неправильно, а ось тепер, коли, як ви самі бачите, зі мною сталося те, що всякий визнав би - та так воно і вважається

- найгіршою бідою, божественне знамення не зупинило мене ні вранці, коли я виходив з дому, ні коли я входив до будівлі суду, ні під час всієї моєї промови, що б я не збирався сказати. Адже перш, коли я що -небудь говорив, воно нерідко зупиняло мене на півслові, а тепер, поки йшов суд, воно жодного разу нс утримало мене від жодного вчинку, від жодного слова. Як же мені це розуміти? Я скажу вам: мабуть, усе це відбулося мені на благо, і, видно, неправильна думка всіх тих, хто думає, ніби смерть - це зло. Цьому у мене тепер є великий доказ: адже бути не може, щоб не зупинило мене звичне знамення, якби я мав намір вчинити щось недобре.

Зауважимо ще ось що: адже скільки є підстав сподіватися, що смерть

- це благо! Смерть - це одне з двох: або померти значить не бути нічим, так що померлий нічого вже не відчуває, або ж, якщо вірити переказам, це є для душі якась зміна, переселення її з тутешніх місць в інше місце. Якщо нічого не відчувати, то це все одно що сон, коли спиш так, що навіть нічого не бачиш уві сні; тоді смерть - дивовижне придбання. По- моєму, якби кому-небудь належало вибрати ту ніч, в яку він спав так міцно, що навіть не бачив снів, і порівняти цю ніч з рештою ночей і днів свого життя і, подумавши, сказати, скільки днів і ночей прожив він у своєму житті краще і приємніше, ніж ту ніч, - то, я думаю, не тільки проста людина, але і сам великий цар знайшов би, що таких ночей було у нього обмаль у порівнянні з іншими днями і ночами. Отже, якщо смерть така, я теж назву її придбанням, тому що, таким чином, весь час здається не довшим однієї ночі.

З іншого боку, якщо смерть є як би переселенням звідси в інше місце і вірний переказ, що там знаходяться всі померлі, то чи є що-небудь краще цього, судді? Якщо хто прийде в Аїд, позбувшись від цих самозваних суддів, і знайде там істинних суддів, тих, що, за переказами, судять в Аїді, - Міноса, Радаманта, Еака, Трінголема і всіх тих напівбогів, які у своєму житті відрізнялися справедливістю, - хіба поганим буде таке переселення?

А чого б не дав кожен із вас за те, щоб бути з Орфеєм, Мусеєм, Гесіодом, Гомером? Та я готовий вмирати багато разів, якщо вже це правда, - для кого іншого, а для мене було б чудово вести там бесіди, якби я там зустрівся, наприклад, з Паламедом і з Аянтом, сином Теламона, або ще з кимось із стародавніх, хто помер жертвою несправедливого суду, і я думаю, що порівнювати мою долю з їх долею було б відрадно.

А найголовніше - проводити час у тому, щоб досліджувати і випробувати мешканців там точно так само, як тутешніх: хто з них мудрий і хто з них тільки думає, що мудрий, а насправді не мудрий. Чого не дав би всякий, судді, щоб випробувати того, хто привів велику рать під Трою, або Одіссея, Сізіфа і безліч інших чоловіків і жінок, - з ними розмовляти, проводити час, випробовувати їх було б невимовним блаженством. У всякому разі, вже там-то за це не стратять. Крім усього іншого, мешканці там залишаються весь час безсмертними, якщо вірний переказ.

Але й вам, судді, не слід очікувати нічого поганого від смерті, і вже якщо щось приймати за вірне, так це те, що з людиною хорошою не буває нічого поганого ні при житті, ні після смерті і що боги не перестають піклуватися про її справи. І моя доля зараз визначилася не саме собою, навпаки, для мене це ясно, що мені краще померти і позбутися клопоту. Ось чому і знамення жодного разу мене не втримало, і я сам нітрохи не серджуся на тих, хто засудив мене, і на моїх обвинувачів, хоча вони виносили вирок і звинувачували мене не з таким наміром, а думаючи мені пошкодити, - це в них заслуговує осуду. Все ж я попрошу їх про небагато: якщо, афіняни, вам буде здаватися, що мої сини, подорослішавши, піклуються про гроші чи ще про щось більше, ніж про чесноти, віддайте їм за це, донімая їх тим же самим, чим і я вас дошкуляв; і якщо вони будуть багато про себе думати, будучи нічим, докоряйте їх так само, як і я вас докоряв, за те, що вони не піклуються про належне і багато уявляють про себе, тоді як самі нічого не варті. Якщо станете робити це, то віддасте по заслугах і мені і моїм синам.

Проте вже пора йти звідси, мені - щоб померти, вам - щоб жити, а хто з нас йде на кращу справу, це нікому не відомо, крім бога.

Чому Сократ не погодився на втечу? Обґрунтуйте його відмову.

Промова Сократа перед суддями на свій захист - юридична чи філософська за змістом? Аргументуйте.

3.3.3