Рівні і форми пізнання

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні Джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розд­іли): (або чуття) та =>.мислею-/я. Але їх взаємодія у

процесі пізнання виявляється досить складною.

За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт, поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в іншому випадку

йдеться про почуття та відчуття, що їх розглядають у гносе­ології через учення про рівні та форми пізнання.

Рівні та форми пізнання

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вжи­вається термін “перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відпові­дно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприк­лад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання немож­ливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий ршень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксу­ють окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням вщчуттів та створенням пев­ного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чут­тя втручаються розумові операції, бо з’єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

^t⅛ відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми мо­жемо бачити, відчувати й т. ін.;

^t⅛ відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

^t⅛ cccuvti відчуття не дають нам надійного критерію для роз­межування суттєвого та несуттєвого.

Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнан­ня: раціонально-логічнтшм (або абстрактніш) мисленнттюн. Форми аб­страктного мислення досить чітко виражають його особливості:

• поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві ха­рактеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

• судження — це речення, які зв’язують між собою понят­тя так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з про­цесами реальності;

• умовиводи—- сукупність речень (суджень), пов’язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два ос­новні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від частково­го до загального) та дедуктивний (рух думки від загального дочасткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об’єкту пізнання: якщо чуттє­ве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей), Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розгля­дає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв’язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є ста­більним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також має певні : . В основі їх лежить

те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної ре­альності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосе­редньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, каже­мо “стіл”, “дерево”, то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на “столи” та “дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, прита­манне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не ба­чили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша — лікувати реальних хворих.

• Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має пе­реваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто по­єднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрак­тного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості треть­ого рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

досвід — особисте свідоме нагромадження умов та об­ставин як збігання, так і незбігання розумового конструюван­ня з реальним ходом речей і процесів;

експеримент — дослідження певних, спеціально виділе­них властивостей, параметрів та характеристик речей у спец­іально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

практика — свідомо фіксований досвід застосування те­орій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють назва­ний третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не змо­же заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівняїх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії.

• Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислен­ня та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощуєть­ся, маючи певну внутрішню ритміку.

Ро зглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує про­відну роль розумової актив­ності людини у створенні знан­ня і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конст­руктивне вибудовування інте­лектуальних утворень, що впо­рядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й ро­зуміти її, випробовувати та по­яснювати, збільшуючи мож­ливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би та­кож і контроль за ходомпізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного ак­центування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсу­алізму, що її окреслюють відомим висловомД.ж. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті”. Надмірне акцен­тування ролі абстрактного мислення приводить до позиції ра­ціоналізму, суть якої Р. Декартвиразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до по­зиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики — до прагма­тизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправ­довує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнаваль­ний процес, виконуючи свої особливі функції.

• Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його про­цесі задіяні сутнісні силилюдини та їїрізні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відно­шення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.

ТЕМА15. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ

379

15.3.