Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблемати­ки перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питан­ня постає у гносеології як питання про істину в пізнанні.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлума­чення не витримує серйозної крити­ки. Так, людський інтелект у про­цесі пізнання створює так звані "ідеальні об ’єкти” ("ідеальне коло”в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інте­реси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та на­прямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші пред­метні “зрізи” певного об'єкта? На це запитання навряд чи існує якась пере­конлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стаєзапорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визна­вати таким (у науці або й повсякденному житті).

У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логіч­ну несуперечливість наукової теорії.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисні­стю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає ре­гулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують

оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конст­рукції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життє­вого самоздійснення.

і • Отже, істина постає неяк щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досв­ідно-практична складові частини. Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та не­обхідні зв ’язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій.

Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а

• не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в

людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворен­ня, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пере­свідчуватись у можливостях знання.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і вод­ночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це понят­тя, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належно­го .

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типови­ми, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:

^t⅜>у позиціюдогматизму — перебільшення значення ста­лого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважа­ти здобуті знання абсолютною істиною;

^t⅜>у позицію релятивізму — перебільшення значення мінли­вості знань, проголошення усіх знань відносними;

^t⅜>у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і к ор и сними;

^t⅛ у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

У сі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямо­ваність до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудо­ви та обґрунтування знання якісно характеризуються як оче­видні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В ос­танньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.

У науці істинність знань визначають максимальним ступе­нем їх відповідності критеріям та нормам науковості.

Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людсь­ке сприйняття або розуміння.

суб'єктивних) ознак істиності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовування та вико­ристання. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останьому підрозділі даної теми.

Важливо зазначити те, що означені характеристики можна застосо­вувати для оцінки не лише абстрактно-теоретичних знань, але також повсякденних, образних, містичних та ін.

В негативному плані якість знання оцінюється через понят­тя: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достаьньо повні, хоча мають такий ступінб неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблудження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби (хибності) - коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціаль­ний та більш чіткий критерій хибності)

15.3.