Поняття пізнання та його види

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою «гносеологія» (давньогрец. “гносис” — пізнання; “логос” — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец.

• Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це більше явище некласичної філософії.

Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на пер-ший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов’язані із епісте­мологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес f взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії

можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також мо- • жуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо

таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які да­ють змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можли­вості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звер- іути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об’єкта та суб’єкта як вихідні поняття гносеології.

• Суб’єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом жит­тєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує те­орії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об’єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якоїреальності (природ­ної, соціальної, суб’єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цеймомент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямо­вана пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об’єкта засвідчує:

⅜ по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, ujo нізіісппія може набувати характеру самопізнання;

^t⅛ по-друге, що суб'єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт на­буває характеристик саме об ’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт.

Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об’єктом може става­ти лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб’єкта; при тому об’єкт постає як похідне від суб’єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна роз­глядати самого суб’єкта як елемент об’єкта: природа — єдиний об’єкт, а людина як частина природи є елементом об’єкта. На­

звані нібито протилежні виявлення суб'єкта та об’єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомо­гою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:

Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знан­ня, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натх­ненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них.

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висві­тлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичай­но^ цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій:

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за гли­биною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та

пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської жит­тєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можли­вості людини набагато більше, ніж у минулі епохи.

• Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати одно­бічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людсь- коїжиттєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від не­повного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.

В цілому пізнання постає в якості складовоїлюдського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундамен­тальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу.

Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина включається в соціально-культурні зв’язки та відношен­ня, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або во­лосся. І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народ-

жена та включена в соціальне життя дитина здобуває елементи та навички пізнання навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тен­денцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснен­ня людської свободи, стихійно не виникають. Т ому на певному рівні соціаль­ної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться кон­сервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:

• а) стихійної, яка є досить консервативною, належ­ним чином не усвідомленою;

• б) активно - дійової, яка є усвідомленою, свідомо органі­зованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлен­ня у різних видах пізнання:

* наукове пізнання культивується спеціально через усвідом­лення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організо­ваним, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

ff релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об ’явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємни­чими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого викори­стання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для лю­дини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;

ff екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці ХХ ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстра­сенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел.

• Отже, можна зр о бити висновок, що п ізнання у своїй дійсності по­стає як багатогранний та складний пр о цес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.

15.2.