Світоутворення

Міфи й гіпотези. Біблійно-космологічна кореляція. Планета Земля. Біосфера. Антропний принцип.

3.3.1. Міфи й гіпотези

Космогонічні[§§§§§§] погляди про постання та будову світу були і залишаються невід’ємною складовою давніх і сучасних народів, їх культури, релігії та міфології.

Показовим у цьому відношенні є вавилонський міф про створення світу, який частково зберігся в оригіналі (клинопис­них глиняних табличках), віднайденому археологами під час розкопок руїн палацу ассірійського царя Ассурбаніпала. Цей стародавній текст, датований археологами на межі третього і другого тисячоліття до н. е., розшифрований в 19 ст. й перекла­дений, в т. ч. українською мовою. Його вважають зразком кла­сичної поеми, в якій розкривається героїчно-драматична істо­рія шумерських богів починаючи від прабатька Апсу і прама­тері Тіамат, що сплодили наступні пари богів (Лягму і Лягаму, Ашмар і Кішар і т.д.), окремих видатних богів (Кінгу, Еа і т.д.) до амбітного Мардука, що прагне очолити верховенство в цій ієрархії. На цьому грунті виникає конфлікт: прабатько Апсу, розгніваний на молодих богів за їх бунтівну поведінку, вирішив убити непокірних, але натомість його вбив Еа.

«... Ось виступили Тіамат - прамати

і всевідучий між богами Мардук, до бою стали, вирвались до битви. Та пан простяг свою грізну правицю і обкрутив її своєю сіттю, і ураган, що був за ним як служка, пустив наперед себе. Ось Тіамат свою пащеку розняла якмога, та він впустив до неї урагана... Тоді він спис униз, проошиб живіт їй, розтяв нутро їй, розпанахав серце, спроміг її, життя її знівечив, звалив її як труп, сам став на ньому... Той труп Тіамат, Кадовб розділив і сотворив із нього дивне діло. Він розділив його на дві частини: одну частину підійняв угору, зробив із неї кришку - синє небо, засунув ретязь, і поклав сторожу, і наказав їм води не пускати. Із другої - зробив землю...»

В цій поемі чітко розкривається типовий характер античної ментальності, в якій домінувала непримиренна боротьба за ви­живання, владу і якісний перехід до впорядкованого життя. Подіб­на закономірність спостерігається у більшості стародавніх міфо­логій, в яких уявлення людей про необхідність звитяжної бороть­би переноситься на Олімп, у середовище богів, де й вирішуються всі найскладніші проблеми, зокрема й світоутворення.

В дещо пізніших єгипетських міфах авторство створення світу приписується богу Сонця - Атону, «батькові всіх богів», що «возніс небо, утворив землю і дав життя». Такий варіант художньо оспіва­ний фараоном Ехнатоном у «Гімні Сонцю» (14 ст. до н. е.).

Зрозуміло, сформулювати питання, хто, коли і як створив світ, набагато легше, як відповісти на нього. Людству довелось пройти ще довгий шлях усвідомлення, пошуку, успіхів і поми­лок, поки в Одкровенні засяяло світло розуму й розкрилися ос­новні етапи світоутворення - шестидення, яке тільки в наш час підтвердилось природознавчими науками.

Проблема походження Всесвіту, зокрема Сонячної систе­ми і нашої планети Землі, є однією з найактуальніших проблем природознавства.

Однією з перших таких спроб є відома гіпотеза французь­кого природознавця Ж. Бшфона (1745), згідно з якою наша Зем­ля, як і інші планети Сонячної системи, утворилася внаслідок остигання згустків сонячної речовини, що відірвалася при ка­тастрофічному зіткненні крупної комети з Сонцем. Згодом, у 18­19 ст. широкої популярності набули гіпотези, висунуті німець­ким філософом Кантом і французьким астрономом і математи­ком Лапласом. Отже, ця друга гіпотеза пояснювала виникнення планет Сонячної системи з розжареної туманності - протосон- ця, від приекваторіальної зони якої внаслідок обертового руху відділялися кільця речовини, які потім розвалювалися на окремі фрагменти, що, об’єднуючись, ставали зародками майбутніх планет.

На початку 20 ст. вчені повернулися до концепції катастро­фізму, висунувши припущення про можливість в далекому мину­лому критичного зближення Сонця з якоюсь зорею. При такій гра­вітаційній взаємодії двох космічних тіл, траєкторії руху яких в пев­ний момент могли надто зблизитись, виникли сприятливі умови для відриву від Сонця гігантського протуберанця («язика» розжа­реної поверхні). Це видовжене вогненне здуття, обертаючись на­вколо Сонця, поступово розпадалося на окремі, різні за величи­ною, згустки, які охолоджувалися й набули кулястої форми. Таку схему утворення Сонячної системи запропонували з окремими особливостями американські вчені Т.

В середині 20 ст. російський астроном О. Шмідт і його учні розвинули концепцію гравітаційної взаємодії космічних тіл з ме­тою об'рунтування метеоритної гіпотези, згідно з якою Сонце за сприятливих умов захопило в сферу свого притягання холод­ну метеоритну хмару, розсіяна речовина якої конденсувалася, набувала обертового руху й поступово розвивалася до рівня су­часних планет. Отримані О. Шмідтом математичні розв’язки цієї задачі астрономи використовують і тепер, однак виходячи з уяв­лення, що планети і Сонце сформувалися з однієї газо-пилової хмари.

Рис. 3.1. Послідовність формування Сонячної системи за метеоритною гіпотезою О. Шмідта.

З подальшим розвитком природознавчих наук, зокрема по­явою загальної теорії відносності Айнштайна, релятивістської квантової механіки Дірака і астрофізичними дослідженнями Габ- бла, вчені дійшли висновку про раптове «народження» Всесвіту. Так орієнтовно з 1980 р. розпочався новий етап — формування космологічних поглядів, в основі яких домінує ефектний поча­ток - «Великий вибух», що спричинився до постання Всесвіту - рухомої речовини в часі та просторі. Теорія «Великого вибуху» грунтується на явищі розширення Всесвіту, яке детально дослі­див американський астроном Габбл (1929) на підставі спостере­жень червоного зміщення в спектрах галактик.

Уявлення про картину «Великого вибуху» залишається не- визначеним, однак наступні етапи історії виникнення Всесвіту космологи відтворили достатньо об'рунтовано - від квантово­го народження з «нічого» до безмежно розширюваного світу га­лактик. І тут неодмінно в багатьох людей виникає питання: що таке «ніщо» і як воно могло вибухнути? Адже в перших словах Біблії читаємо: «На початку... Земля була пуста і порожня та й темрява була...» (Б. 1:1,2). Відповідь на це питання стала задов­ільною лише з розвитком теоретичної фізики, зокрема кванто­вої механіки, яка вивчає закони руху в мікросвіті (атомах, яд­рах, елементарних частинках).

Сценаріїв квантового народження Всесвіту є багато, однак, як свідчать самі фізики-теоретики, їх математичне об'рунтування та наукова «ідеологія» оживлення віртуального «нічого» є на­стільки складними, що не піддаються спрощеному викладу. Од­нак в підсумку чітко простежуться ідея створення світу, де за склад­ними розробками теорії «Великого вибуху» розкривається ефек­тивна програма Творця.

Теорія «Великого вибуху», незважаючи на окремі неузгод­ження, проливає світло на проблему постання Всесвіту, його рап­тового початку, відліку часу, утворення матерії та простору. Ра­зом з тим відчувається, що в ній чогось бракує - Творчого Нача­ла. Ось чому вчені стверджують, що вже знають, як виник світ, лише не знають, чому.

Не залишилися осторонь проблем початку і походження Все­світу й основні релігії. В їхніх тлумаченнях домінує ідея створен­ня, про що однозначно стверджується в давньоіндійських Ведах (2 тис. до н.е), книзі Буття (15 ст. до н. е.), давньоперській Авесті (6 тис. до н. е.), давньокитайській Дао-де-цзін (4 ст. до н.е) та ін. В цей період як філософи-ідеалісти, так і світові пророки (автори Вед, Мойсей, Заратустра, Лао-цзи та ін.) глибоко усвідомлювали необхідність існування Першопричини - Бога-Творця і Його про­відну роль у виникненні цієї дивовижної, упорядкованої, доціль­ної та прекрасної споруди, якою є Всесвіт.

Зокрема, ще давньоіндійські мудреці в «Гімні створенню» (Рігведа) надавали пріоритет першому з богів Тримутри - Брахмі, який створив численні світи, різноманітні за формою і змістом. Дещо інше уявлення про світоутворення утвердилось в Зороаст­ризмі, релігії двобожжя (Добра і Зла), з яких перший (Ормузд) створив добрі речі, а другий (Аріман) - злі, отруйні та шкідливі.

В наведених прикладах хоча й відчувається вплив міфології, однак вже виразно підкреслена вирішальна роль всесильної істо­ти - Бога-Творця.

3.3.2. Біблійно-космологічна кореляція

Справжня повнота і реальна послідовність процесу світоут­ворення розкриті в Одкровенні Мойсея на перших сторінках Біблії, в книзі Буття. В основі його викладу - шестидення - шість найваж­ливіших картин-видінь, відтворених Мойсеєм з історії розвитку Всесвіту. В них немає й натяку на міфологію, хоча Мойсей, без­сумнівно, знав про єгипетські та вавилонські легенди, оскільки був людиною високоосвіченою і привілейованою при дворі фараона. Його фундаментальні знання значно випереджали тодішній рівень науки, а послідовність викладу етапів світоутворення у шестиденні вражають сучасних вчених своєю досконалістю.

Характерною особливістю біблійного шестидення є те, що наведені в ньому відомості про хід божественного творіння вик­ладені коротко і зрозуміло для всіх верств людей, незалежно від їх освітнього рівня. Дуже важливою обставиною є прин­ципова відповідність послідовності основних етапів світоут­ворення планетарній та геологічній історії розвитку Землі (від формування атмосфери, океанів, континентів і т.д. до удоско­налення рослинного і тваринного світу та появи людського роду). Саме ця особливість дає підставу стверджувати, що ав­тор книги Буття отримав відомості про генезис Всесвіту з дже­рела, обізнаного з Програмою світоутворення, тобто від Твор­ця, який відкрив цю тайну. Тільки так можна пояснити все­бічну обізнаність Мойсея - ретроспективного очевидця тих віхових подій, що відбулися в далекому минулому нашої пла­нети. Він не міг просто відгадати правильну їх послідовність, оскільки, за теорією ймовірності, вірогідність розгадки оці­нюється щонайменше і = 3,6∙10^-6, тобто менш як мільйонною часткою шансу.

Слід відзначити, що оригінальність змісту і форми біблійної оповіді про створення світу вже здавна викликали зацікавлення не тільки вчених, але й видатних богословів, філософів та всіх тих, хто намагався глибше й детальніше зрозуміти, як виник Всесвіт й чому він є саме таким. Значний доробок в цю справу внесли Отці та вчителі Церкви, зокрема святі Василій Великий, Амброзій, Іван Златоуст, Ігнатій Антіохійський, Августин, а та­кож Оріген, Теодорет, Ієронім та ін. їхні інтерпретації «шестиден­ня» не були однозначними, бо 'рунтувалися на середньовічному рівні розвитку природознавчих наук, що й стало приводом до ризикованих дискусій. Все-таки дослідження Отців і вчителів Цер­кви відіграли важливу роль у спробах наукового пояснення про­цесу божественного творіння Всесвіту й тим самим збудили заці­кавлення людей до роздумувань над природою й намаганням пізнати те, що «... їм Бог об’явив» (Рим. 1:19).

Однією з причин розбіжностей в тлумаченні «шестидення» було звужене розуміння поняття «день» як відповідника єврейсь­кого «йом». Воно може вживатися і в значно ширшому часовому діапазоні як 24-годинна доба й означати тривалі проміжки часу на кшталт «день жнив», «день творіння». Буквально сприймався і вислів «... був вечір і був ранок...», який зовсім не тотожний три­валості нічної половини доби, а радше визначає період творіння, його початок і продовження. Неоднозначним також було тлума­чення слова «твердь» як відповідника єврейського «ракіа». Цей біблійний термін, що насправді означає «простір», інтерпрету­вався як щось надто ущільнене чи непроникливе (Василій Вели­кий), або ж газоподібне (Августин), що розмежовує води. Каме­нем спотикання тривалий час залишалось розуміння понять «світло» (євр. «ор») (перший «день») і світила (євр. «маор») (чет­вертий «день»), природа яких була з’ясована лише в 20 ст.

З розвитком природознавчих наук ті та інші тлумачні супе­речності поступово були подолані. Тепер, на початку третього тисячоліття, стало очевидним, що Мойсееве шестидення є дійсно феноменальною оповіддю про створення світу, що випередила всі наукові гіпотези і теорії. Тут у простій, здебільшого в алего­ричній формі, розкривається шість яскравих картин - етапів світо­утворення, кожна з яких відображає характерну мить дійсної історії. Ці картини - візії, що відтворилися надхненному автору, не охоплюють всього процесу постання Всесвіту, однак в загаль­ному плані та послідовності актів творіння вони виявилися пра­вильними з позицій сучасної космології, геології та біології.

Безсумнівно, відтворити сценарій світобудови було б непо­сильним завданням для людського розуму не тільки з позиції «як виник світ», але й «чому він виник». Все-таки можемо з впевнен­істю констатувати, що виникнення і розвиток світу - тривалий, послідовний, перманентний (лат. непепервний) і керований про­цес, здійснений Творцем за найдосконалішою Програмою. Зістав­лення наукових досліджень з біблійною інформацією про ство­рення світу дозволяє тільки в загальних рисах розкрити сценарій творіння й визнати «шестидення» реальними творчими періода­ми світобудови як за характером подій, так і за послідовністю актів творіння та їх координації в часі.

Біблійно-космологічна кореляція основних етапів світоутворен- ня дозволила розкрити визначальну ознаку становлення Всесвіту - ефект акселерації (лат. прискорення), тенденції (лат. прагнення) до поступового прискорення розвитку протягом всієї стріли часу від Великого вибуху до людини. Показником такого ефекту може слу­жити стрімке наростання величин співвідношення тривалості фор­мування Всесвіту і окремих його об’єктів - T/t головним чином на завершальних етапах світоутворення. В першому наближенні харак­тер акселерації можна відтворити у вигляді гіперболічної залежності.

Причиною такої прогресуючої поспішності у формуванні інфраструктури (лат. сукупності умов середовища) буття можна вважати наростаюче збільшення кількості факторів (лат. рушій­них сил), необхідних для надійного забезпечення кінцевої мети Програми світоутворення - облаштування найсприятливіших умов для існування людського роду на Землі. Так, якщо на ранніх

Розділ 3. Основи сучасної космології 197

Рис. 3.2. Біблійно-космологічна кореляція основних етапів світоутворення (зіставлення І. Дубицького)

стадіях еволюції Всесвіту провідну роль відігравали лише проце­си ядерної фізики, то у формуванні біосфери Землі - середовища буття живого - були задіяні різноманітні процеси - фізичні, біохімічні, гідродинамічні, термодинамічні, геологічні, космо­логічні, які підготували надійну базу для зародження і розвитку рослинного і тваринного світу на Землі.

Образно кажучи, якщо умовно прирівняти стрілу часу світо- утворення 15∙110⁹ років до тривалості календарного року 365 діб, то тенденція до поступового прискорення стає відчутнішою. Отож, в такій пропорції формування Сонячної системи відбулось би протягом 6 місяців, інфраструктури Землі - за 4 місяці, біосфе­ри Землі - за 10 тижнів, рослинного і тваринного світу - за 2 тижні, а становлення людського роду - всього за 1 годину.

Нижче подається виклад вірогідного варіанта моделі світо- утворення за «днями» і актами Божественного творіння у зістав­ленні з космологічною історією Всесвіту.

Перший «день»

Після «Великого вибуху» наступив тривалий час розширен­ня Всесвіту, в якому новоутворені галактики віддаляються взає­мно одна від одної. Залежно від набутої початкової швидкості, космічні утворення з часом змінювали свій обрис, проходячи відповідні стадії розвитку. Деякі з них, повільні, вже відбули свій «зоряний час» і стали «чорними дірами», а швидкі продовжують свій космічний «біг». Початковий період «розгону» галактик є малодослідженим, та й у Біблії відсутня будь-яка інформація про первісний Всесвіт. Тільки повеління «Нехай буде світло!» розк­риває нам величний задум Бога-Творця як перший акт світоут- ворення.

Другий «день»

Початок другого етапу творіння «тверді» міг наступити не раніше виникнення Сонячної системи і, зокрема, її унікальної планети Земля, тобто не менше 5 млрд. років тому. З позиції сьо­годення стає очевидним, що якраз підготовка середовища для заселення Землі - біосфери - була основним завданням другого етапу світоутворення. Повеління Боже «Нехай посеред вод буде твердь» започаткувало довгий і складний процес утворення ат­мосфери Землі. Тепер ми знаємо, яку величезну роль відіграє ця життєдайна і захисна оболонка - твердь (євр. ракія - розпростер- тя), що «покриває» Землю й утримує на ній життя.

На думку вчених-геологів, первісна атмосфера Землі скла­далася переважно з водяної пари, метану, аміаку та вуглекислого газу, а потім, внаслідок глибинних земних процесів і фотосинте­зу поступово збагачувалася вільним азотом і киснем. Формуван­ня атмосфери було тривалим і супроводжувалося особливостя­ми розвитку земної кори - дрейфу материків, вулканічної актив­ності, гороутворення, інтенсивності розвитку органічного світу, падіння крупних метеоритів тощо. Оптимальна концентрація газів у атмосфері була досягнута тільки наприкінці палеозойсь­кої ери, тобто близько 300 млн. років тому: азоту - 78%, кисню - 20%, вуглекислого газу - 0,03% і суміші інертних та інших газів.

Третій «день»

Третій етап світоутворення - формування земної кори як фун­даменту існування неорганічного й огранічного світу. Повеління Боже «Нехай зберуться води, що під небом, в одне місце і нехай з’явиться суша» - могутній поштовх до перетворень земної кори, який започаткував доцільний перерозподіл води і суші на поверхні планети. Земна кора в своєму історичному розвитку зазнавала чис­ленних горизонтальних і вертикальних зміщень, що й призвело до утворення континентів з їх гірськими спорудами, плато, ріками, озерами, морями та океанів з їх підводними хребтами і жолобами.

На початку третього етапу відбувся ще один важливий акт - створення живого, який здійснився повелінням Творця «Нехай Зем­ля зростить рослини...» Вчені встановили вік гірських порід, в яких виявлені ознаки первісного життя, - 3,5 млрд. років. При цьому виз­начено, що першими живими були організми рослинного поход­ження - прокаріоти (гр. клітинні ядра), синьо-зелені водорості, ска­м’янілі рештки яких знайдено в найдавніших архейських породах, їхня форма існування в специфічних умовах відсутності інсоляції (лат. сонячне освітлення) залишається таємницею. Протягом 3 млрд. років продовжувалося розповсюдження по планеті бактерій та синьо-зе­лених водоростей, які вплинули на формування світових покладів заліза, нікелю, міді, сірки та інших корисних копалин.

Четвертий «день»

Четвертий етап світоутворення підпорядкований формуван­ню біосфери як середовища буття і розвитку органічного світу. Ця життєдайна і захисна оболонка займає частину земної кори, гідросфери й атмосфери, в яких відбувається безперервний кру­гообіг речовин та перетворення сонячної енергії. Повеління Твор­ця «Нехай будуть світила на тверді небесній...» започаткувало процес перебудови первинної атмосфери в прозорий слоїчний шар. Саме така структура газової оболонки Землі та наявність озонового прошарку забезпечила вільний доступ сонячної енергії, необхідної і достатньої для життєдіяльності органічного світу. Четвертий етап розпочався десь в протерозої (гр. первинній ері життя), вірогідно 1,6 млрд. років тому.

Безсумнівно, що «світила на тверді небесній» вже існували на той час, що й випливає з біблійного тексту, де єврейське слово «ор», вжите в першому «дні», означає світло, а слово «маор», вжите в четвертому «дні», означає світило, тобто те, що випром­інює світло. Натхненний автор Біблії, як земний спостерігач, за­фіксував цю знаменну подію очищення «тверді небесної» й появи на ній Сонця, Місяця, зір і використав їх для обліку часу.

П’ятий «день»

П’ятий етап світобудови триває близько 600 млн. років, тоб­то 4% від загального існування Всесвіту. За цей відносно корот­кий проміжок часу здійснилося повеління Творця: «Нехай заки- шать води живими створіннями й нехай птаство літає... Нехай земля виведе з себе живі створіння за їхнім родом і скотину, пла­зунів...» Так наступив етап удосконалення живого від синьо-зе­лених водоростей до плодоовочевих у рослинному світі та від без­хребетних до ссавців - у тваринному.

Весь давній органічний світ залишив по собі сліди (відбитки, рештки скелетів, скам’янілості), які утворюють своєрідний палеон­тологічний (гр. давнє буття) літопис. З допомогою такої геохроно­логічної шкали вчені-геологи визначили основні періоди появи, розквіту і вимирання окремих рослин і тварин. Особливістю ви­никнення нових родів і видів є їх раптова поява в конкретному гео­логічному періоді, що дало змогу зіставити послідовність розвитку органічного світу за Біблією та геохронологічною шкалою. Прове­дені порівняння свідчать про їх повне узгодження:

Рослини: синьо-зелені водорості - трави - дерева.

Тварини: риби - плазуни - птахи - ссавці.

Протягом п’ятого «дня» продовжувалися процеси, започат­ковані раніше, зокрема подальше формування атмосфери і зем­ної кори, які відіграли значну роль в удосконаленні рослинного і тваринного світу.

Шостий «день»

Шостий етап є завершальним у великій Програмі світоутво­рення. Здійснилося повеління Бога-Творця: «Створімо людину на наш образ і на нашу подобу...» з наділенням широких повнова­жень щодо володіння і користування земними благами. Однак цьо­му акту передував тривалий період, 67 млн. років шостого «дня», протягом якого сформувалися сприятливі кліматичні умови, су­часний ландшафт, різноманітний рослинний і тваринний світ.

З наукової точки зору виникнення людини залишається не- вирішеною проблемою, бо жодна з існуючих теорій не є заверше­ною. Проте більшість учених погоджується з думкою, що виник­нення і становлення людського роду є доцільне і всебічно обу­мовлене явище, здійснене найефективнішим способом. Біблійне одкровення вирішує цю проблему божественним повелінням - створення людини «за образом і подобою», тобто особистості, яка є свідомою, інтелектуально свобідною - в духовній сфері та спорідненою з органічним світом - у матеріальній.

Вірогідною «колискою людства» можна вважати Аравійсь­ке дворіччя (Тигра і Євфрата), що підтверджується археологіч­ними дослідженнями і зіставляється з біблійною місциною - Едемським садом. Перші люди як біологічний вид появилися на Землі близько 2 млн. років тому, однак становлення цивілізова­ного суспільства, родоначальниками якого були Адам і Єва, мог­ло розпочатися не пізніше 15 тис. років тому.

Отже, біблійна оповідь створення світу не тільки змальовує Боже одкровення, але є переконливим документом з наукової точки зору та взірцем найкоротшого і найдоступнішого викладу складних космологічних проблем.

3.3.3. Планета Земля

Земля - унікальна планета Сонячної системи, де виникло і роз­винулося життя. Форма, розміри і будова Землі вивчалися ре­тельно особливо протягом останніх століть різними дослідженнями

- астрономічними, геологічними, геофізичними. Грунтовно вивче­на й будова Сонячної системи - сімейства небесних тіл, що руха­ються в гравітаційному полі Сонця. Встановлено, що навколо цієї великої розжареної кулі обертаються 9 планет (деякі із супутника­ми), близько 100000 астероїдів - малих планет та сотні комет.

Перші судження про кулясту форму Землі появилися ще в ан­тичні часи (Піфагор - 5 ст. до н. е., Аристотель - 3 ст. до н. е. та ін.), безпосередні ж спостереження з борту космічних апаратів та з поверхні Місяця наочно демонструють нам, що геометричною фігурою Землі є куля. Сучасні дослідження визначають форму Землі у вигляді геоїда

- ледь сплюснутої кулі з такими основними розмірами:

Радіус - полярний - 6357 км

- екваторіальний - 6378 км

площа поверхні - 510∙10⁶ км²

об’єм - 1083∙10⁹ км³

маса - 610²¹ т

Загальні особливості будови геосфер

1. Земна кора вивчена задовільно і складається з нижньої океанічної та поверхневої континентальної. Загальна її товщина змінюється в межах 6-8 км під глибоководними океанами до 30­40 км під континентами і сягає 80 км під гірськими спорудами. Це - тверда оболонка, в якій переважають сполуки металів крем­нію (Si), алюмінію (А1), заліза (Fe) та ін. Порівняно з об’ємом Землі її кора займає всього 1,5%.

2. Мантія Землі є найпотужнішою оболонкою, однак вона ще недостатньо вивчена. Вчені вважають, що мантія неоднорід­на за своїми фізичними та хімічними властивостями і складаєть­ся з трьох шарів - верхнього твердого, середнього в’язкого і ниж­нього рідкого. У двох останніх протікають складні геохімічні процеси перетворення сполук кремнію, заліза, магнію та ін. Тов­щина мантії охоплює майже половину верхньої частини радіуса Землі, а об’єм сягає 83%.

3. Ядро Землі, як припускають вчені, складається з верх­ньої рідкої оболонки і твердого центрального осередка, в яких домінують сплави металів нікелю і заліза. В ядрі (за обсягом всього 15,5%) зосереджені основна маса Землі і генератор теп­ла, яке утворюється внаслідок процесів розпаду радіоактивних елементів.

Проведені дослідження свідчать про поступовий зріст щільності надр з глибиною (2,4-5 г/см³), але між мантією і ядром густина різко збільшується (до 10,0 г/см³). У центрі Землі щільність речовини досягає 13 г/см³. Основні фізичні параметри надр Землі (тиск і температура) також зазнають поступового зростання з гли­биною і досягають у центрі Землі 361∙10³ мПа і 5000^oC.

Характеристика земної кори

Речовинний склад земної кори надзвичайно різноманітний. У ній присутні всі хімічні елементи таблиці Менделєєва, які у відповідних сполуках утворюють мінерали, а їх агрегати (лат. зібрання) - гірські породи.

1. Основні типи гірських порід.

За своїм походженням гірські породи поділяються на маг­матичні, осадкові та метаморфічні. їх хімічний склад розмаїтий, однак найбільш розповсюдженими виявилися

Сполуки цих та інших хімічних елементів розповсюджені в земній корі у вигляді мінералів. їх у природі налічується до 2000. За

хімічним складом і походженням мінерали поділяються на класи:

Магматичні гірські породи

За своїм походженням вони утворилися під дією внутрішньозем- них чинників — внаслідок застигання магми (розплавленої речовини мантії), що проникла у верхні шари Землі (інтрузії - лат. виштовху­вання) або вилилася на поверхню через вулкани (ефузії - лат. розли­вання). Залежно від швидкості охолодження магми гірські породи є або кристалічні (напр., граніти), що зазнали повільного зниження тем­ператури в земній корі, або аморфні (напр., обсидіан - чорне вулка­нічне скло), що різко затверділи після виверження вулкана. Магма­тичні породи широко розповсюджені в земній корі, в якій залягають основні поклади металічних корисних копалин. Вони використову­ються в різних галузях народного господарства - від ювелірної і ме­талургійної до аграрної промисловості та будівництва.

Осадкові гірські породи

Утворилися внаслідок активного впливу зовнішніх чинників - процесів механічного руйнування корінних порід (вітром, водою) або протікання хімічних реакцій. Ці новоутворені відклади з ча­сом занурювалися, утворюючи окремі (переважно великі за пло­щею) басейни нагромадження слоїстих гірських порід. Осадкові породи покривають кору тонкою плащевиною тільки на конти­нентах і за обсягом значно поступаються магматичним породам.

Осадкові гірські породи поділяються за своїм походженням на три групи:

1. Уламкові породи, що відклалися в результаті інтенсивно­го механічного руйнування корінних порід, напр., валуни, піски, пісковики.

2. Глинисті породи, що відклалися в результаті тривалого механічного і хімічного перетворення корінних порід, напр., гли­ни, аргіліти.

3. Хімічні породи, які відклалися в результаті хімічних і біо­хімічних процесів, що протікали в басейні осадконагромаджен- ня, напр., кремні, вапняки, доломіти.

У надрах осадкових порід залягають найважливіші корисні копалини - вугілля, нафта і газ, солі, мінводи.

Метаморфічні гірські породи

Виникли внаслідок перетворення магматичних та осадко­вих порід під впливом активних фізико-хімічних чинників - тис­ку, температури, спричиняючи зміну їх вигляду, але не порушу­ючи мінерального складу. Метаморфізм значною мірою стиму­лював кристалізацію магматичних і осадкових утворень, пере­творюючи їх в основні типи порід. Наприклад, вапняки пере­творювалися в мармур, а глини - у сланці. Метаморфічні поро­ди використовуються як мінеральна сировина в металургії та будівництві.

2. Будова і розвиток земної кори

У побудові земної кори беруть участь всі три типи гірських порід - магматичні, осадкові і метаморфічні, які в природі набу­вають різноманітних форм залягання. Найбільшими структура­ми (лат. побудовами) є океанічна кора - відносно тонкий (6-8 км) шар порід, що залягає під океанами, і континентальна кора - потужний (30-40 км) шар порід сучасних континентів Євразії, Африки, Америки та ін. їх загальна будова дуже складна в зв’яз­ку з різноманітністю і тривалістю геологічних процесів.

Найхарактернішими побудовами земної кори є платформи - стабільні області материків та океанів із спокійним заляганням гірських порід та геосинкліналі (лат. земні прогини) - рухомі склад­часті області, гірські системи із складним характером залягання гірських порід.

Сучасний розподіл континентів і океанів на Землі - це ре­зультат складних геологічних процесів, що протікали впродовж всього періоду формування кори. Наукові дослідження свідчать про те, що континенти і океани постійно взаємодіяли між собою, міняючи своє місце на Землі, розміри, форму, контури. Причи­ною такої динаміки, як вважають вчені, є вирішальний вплив гли­бинних чинників (термоядерних процесів), що спричиняли значні горизонтальні переміщення («дрейф») материків та вертикальні порухи (підняття і прогинання) гірських порід. Проведені дослі­дження відтворення минулого розвитку земної кори вказують на те, що сучасні континенти є уламками давнього гігантського ма­терика Пангея, що існував на ранній стадії формування кори. Ця гіпотеза «дрейфу материків», або «літосферних плит» вважаєть­ся найбільш вірогідною.

3.3.4. Біосфера

Весь органічний світ Землі існує виключно в «оболонці жит­тя» - біосфері. Вона охоплює нижню частину атмосфери, майже всю гідросферу і верхню частину земної кори, котрі пов’язані між собою складними біогеохімічними законами. Ідея об'рунтування біосфери як середовища буття опрацьована акад. В. І. Вернадсь- ким (1927). В її основі закладена домінантна роль живого як про­дукту складного перетворення речовинно-енергетичних та інфор­маційних потоків, що відбувався за час геологічної історії Землі. Іншими словами, біосфера є складною системою, в якій протікали і продовжують протікати взаємозумовлені та взаємозалежні про­цеси життєдіяльності органічного світу і навколишнього середо­вища. Жива речовина в біосфері виконує важливі функції - газо­вий обмін, акумуляцію хімічних елементів із зовнішнього середо­вища, окисно-відновні реакції та ін. В свою чергу зовнішнє середо­вище впливає на характер живої речовини, визначає її концентра­цію в залежності від географічних, рельєфних, кліматичних та ін. умов.

Розглянемо коротко склад і структуру земних оболонок біо­сфери - повітряного та водоносного басейнів і земної кори.

1. Атмосфера - надземна повітряна оболонка має шарувату будову, фізико-хімічні параметри якої забезпечують ідеальні умо­ви для існування, збереження і розвитку живих істот на Землі.

1 шар: тропосфера (гр. їоворотна) - до 18 км

2 шар: стратосфера (гр. настильна) з озоновим прошарком - до 50 км

3 шар: мезосфера (гр. середня) - до 80 км

4 шар: термосфера (гр. теплова) - до 1000 км

Фізичні параметри атмосфери - барометричний тиск, радіоак­тивність і температура зазнають певних змін із збільшенням висоти над поверхнею Землі. Зокрема, барометричний тиск різко знижується в тропосфері практично до нульових значень, а радіація - навпаки, зростає від фонових величин радіоактивності (5-15 мИ/год) до 10 R/год за межами атмосфери, тобто в мільйон раз. Температура в різних шарах зазнає специфічних змін: в тропосфері та в низах стра­тосфери знижується до -160^oC, відтак підвищується до 0^oC у верхах стратосфери. У мезосфері температура знову знижується до -130° C, а в термосфері - поступово підвищується й досягає до +750°C на висоті 1000 км. Жива речовина та сліди її біохімічної діяльності в повітряному басейні дуже наближені до поверхні Землі, оскільки світ пернатих і комах якнайбільше пов’язаний із джерелами хар­чування й місцями їх гніздування.

Біосфера мозаїчна за своєю структурою і складом. У ній кон­центрація живої речовини дуже нерівномірна й залежить від ха­рактеру фізико-хімічних умов середовища. Максимальний вміст тваринного і рослинного світу зосереджений в гідросфері, зокре­ма в акваторіях мілководдя, а мінімальний - в пустинних регіо­нах земної кори.

2. Гідросфера - водяна оболонка Землі, безпосередньо кон­тактує із атмосферою і літосферою - «твердою» складовою Зем­ної кори. Гідросфера не тільки виповнює прогнуті частини зем­ної кори, але й пронизує усі пористі гірські породи континентів. Ця рідинна оболонка складається з чотирьох видів вод - морсь­ких, підземних, льодовикових і поверхневих:

1. Морські води - 93 %

2. Підземні води - 4 %

3. Льодовики і сніги мерзлоти - 2 %

4. Поверхневі води: озера, ріки, болота, фунтові - 1 %

Як видно із наведеної таблиці, основна кількість води в гідросфері зосереджена в морях і океанах. Значно менше води в підземних природних резервуарах, ще менше в льодовикових «шапках» Арктики, Антарктики, Гренландії та високогір’я. Най­менший обсяг вод - на суші, тобто в озерах, ріках, болотах, водо­сховищах і поверхневих фунтах.

Моря і океани - найпотужніша складова гідросфери. Вони займають близько 71% Земної поверхні і є величезними акумуля­торами сонячної теплоти, завдяки чому відбувається вирівнюван­ня температур на материках і зволоження засушливих районів планети. При цьому важливу роль відіграє мігруюча в Тихому океані маса теплої води - Ель-Ніньйо (ісп. Боже дитя), яка визна­чає характер сезонних кліматичних змін на континентах.

Як особливий вид гідросфери Є вода, що знаходиться у зва­женому стані атмосфери (у вигляді хмар, мряк тощо). Її кількість дуже мала, всього 0,01% в порівнянні з водами Світового океану, однак її роль в житті планети як основного фактора кругообігу води в природі надзвичайно важлива.

Води гідросфери Землі практично містять усі хімічні елемен­ти. Її сольовий склад сформувався за рахунок хімічного вивітрю­вання різноманітних гірських порід і їх виносу із суші в басейни рік, озер, морів і океанів, а також внаслідок підводної вулканічної діяльності. Температурний режим гідросфери постійно змінюєть­ся внаслідок циркуляції глибинних теплих і холодних течій, які суттєво впливають на клімат цілих континентів, зокрема течія Гольфстрім в Атлантичному океані та течія Курасіво - в Тихому.

3. Літосфера - «кам’яна» оболонка Землі, передовсім її верхня частина, в якій зосереджена жива речовина. Вона є масивним фунда­ментом, на який спирається весь Світовий океан і повітряна товща, що окутує Землю. Будова цієї «кам’яної» оболонки надто складна, однак в загальних рисах у ній виділяють нижню океанічну кору та верхню континентальну. Загальна їх товщина змінюється в межах 6-8 км під глибоководдям океанів до 30-40 км на континентах і сягає 80 км під гірськими спорудами. За своїм хімічним складом тут пере­важають сполуки металів кремнію, алюмінію, заліза та ін. Під літос­ферою залягає дуже потужна мантія, що охоплює 80% об’єму Землі, а в її центрі - ядро, де зосереджена основна маса планети і тепловий «генератор» радіоактивного типу. Проведені дослідження свідчать про поступовий зріст щільності надр з глибиною, а також тиску і тем­ператури, які досягають в центрі Землі високих значень.

Речовинний склад земної кори надзвичайно різноманітний. В ній присутні всі хімічні елементи таблиці Менделєєва, які у відпо­відних сполуках утворюють мінерали і гірські породи. Останні за своїм походженням поділяються на магматичні, осадкові та мета­морфічні, однак найбільш розповсюдженими виявились сполуки з переважаючим вмістом кисню (48%), кремнію (29%), алюмінію (8%), заліза (5%), кальцію (3%) і т. д., що утворюють різноманітні корисні копалини у вигляді солей, металічних руд, вапняків, вугілля тощо.

В побудові земної кори провідну роль відіграють платформи - стабільні області материків та океанів із спокійним заляганням гірських порід та геосинкліналі (лат. Земні прогини) - рухомі склад­часті області, гірські системи, ускладнені розломами із крутим заля­ганням гірських порід. Всі вони в геологічному часі зазнавали знач­них горизонтальних переміщень («дрейфів» материків) та вертикаль­них порухів (піднять і прогинань), які й визначили сучасний роз­поділ континентів і океанів та їх характер глибинної будови.

Загальну будову біосфери з виділенням розташування її скла­дових (атмосфери, гідросфери і літосфери) зображено на схема­тичному розрізі (рис. 3.3).

Біосфера існує з часу виникнення життя на Землі, тобто близь­ко 3 млрд. років. Саме протягом цього тривалого часу відбулися і продовжують діяти доцільні взаємообумовлені процеси в трьох- компонентній біосфері, в якій жива речовина зазнала феноменаль­ного прогресу - від найпростіших прокаріотів до найдосконалі­ших біологічних комплексів сучасності. Вирішальним чинником впливу на процеси, що відбуваються в біосфері, була енергія ви­промінювання Сонця, без якої ця життєдайна оболонка не могла б ні виникнути, ні існувати.

Отже, біосфера - не тільки оболонка, в якій відбувається жит­тя, але передовсім середовище буття - життєвий простір. Ці два поняття - життя і середовища - є нероздільні та взаємозумовлені: життя можливе тільки в придатному середовищі, а останнє без життя втрачає смисл. В зв’язку з цим інтереси людства вимага-

Puc. 3.3. Схематичний розріз біосфери

ють активного сприяння утриманню біосфери в оптимальних про­порціях трьох її складових - атмосфери, гідросфери і літосфери, що забезпечить гармонійний розвиток усього живого на Землі.

3.3.5. Антропний принцип

У всесвітньому масштабі біологічне життя за своїм обсягом зай­має мізерну частку в порівнянні з велетенськими космічними утво­реннями - галактиками. Проте для кожної людини критерієм важ­ливості є не колосальні розміри Всесвіту, а його ефектна складова - особисте життя, до речі, ще й досі не пізнаний до кінця феномен. Справа в тому, що для виникнення і розвитку всього розмаїття жи­вих форм (від найпростіших до царств рослин, тварин і людей) знадобилася дуже тонка настройка фізико-хімічних параметрів (про­стору, часу, температури, тиску і т.д.) і чисельних фіксованих зна­чень фундаментальних фізичних величин (сталі Всесвітнього тяжін­ня, Больцмана, Планка і т.д.). Всі вони необхідні для того, щоби жит­тя як таке могло існувати в тому вигляді, як ми його спостерігаємо.

Найтонша настройка, напевно, притаманна біохімічним про­цесам, що постійно протікають в людському організмі. Вони на­стільки прецизійно регламентовані, що навіть незначне відхилення від програми хімічного зв’язку загрожує загибелі організму. Взагалі для повноцінного існування біологічного життя необхідно дуже багато передумов, які з вичерпною повнотою надав Всесвіт у вигля­ді біосфери Землі. Тільки в ній сконцентровані усі необхідні та до­статні умови надійного життєзабезпечення, однак пояснити цей факт з позиції чистої науки неможливо. Справа в тому, що наука може лише з’ясувати і дослідити явища природи, розкрити їх законо­мірності, зв’язки, співвідношення тощо, але не здатна відповісти на питання «чому відбуваються саме такі явища і який в цьому сенс?»

Однак наука вимушена взяти до уваги очевидну закономір­ність, що розкривається в т.зв. антропному принципі, - дивовижній збіжності природних умов у Всесвіті (властивостей речовин, сило­вих взаємодій, фіксованих співвідношень і т.д.), які зумовили мож­ливість виникнення і розвитку органічного світу взагалі та людсь­кого роду зокрема. Звідси випливає основне питання антропного принципу: «Чому умови у Всесвіті упорядковані таким чином, що розумне життя може існувати?» З позиції теології відповідь на це питання однозначна: життя на Землі облаштоване за задумом Бога- Творця. Наука, в свою чергу, розглядає антропний принцип як домінуючий фактор організації Всесвіту. Його «антропність» на­стільки інтригуюча, що стала об’єктом комплексних наукових до­сліджень багатьох вчених, які для вирішення цієї проблеми засто­сували найрізноманітніші аспекти від фізики, хімії, біології до філо­софії та релігії. Вчені по-різному формулювали цей феноменаль­ний принцип, однак залишались єдиними в переконанні витонче­ної допасованості Всесвіту розумній людині. Наведемо визначен­ня принципу відомих космологів В. Картера (1974) і Д. Елліса (1995) у двох варіантах - слабкому і сильному.

Слабкий антропний принцип

В. Картер: Наше становище у Всесвіті обов ’язково привілейоване до такої міри, щоб бути сумісним з нашим існуванням як спостерігачів.

Д. Елліс: Спостережуваний Всесвіт допускає існування жит­тя, тому що Всесвіт не можна було б спостерігати, якби в ньому не було спостерігачів.

Такі твердження, хоча й консервативні, однак висвітлюють сутність антропного принципу як реального існування життя у всіх його формах, закарбованих у пам’яті розумних людей - спо­стерігачів Всесвіту. Сама можливість такого спостереження є слаб­ким, однак достатньо переконливим аргументом наявності упо­рядкованих життєдайних умов у Всесвіті.

Сильний антропний принцип

В. Картер: Всесвіт... і фундаментальні параметри... повинні бути такими, щоб сприйняти створення спостерігача в ньому на певній стадії.

Д. Елліс: Присутність життя необхідна для існування осмис­леної моделі Всесвіту.

Такий критерій об'рунтування доцільності буття Всесвіту як домівки світу живого є, безперечно, сильним і переконливим, од­нак його аргументація з позицій чистої науки не витримує кри­тики. Справа в тому, що антропний принцип в цілому хоча й опи­рається на велику кількість наукових фактів, підпорядкований більшою мірою метафізичному поясненню, ніж науковому.

В цьому контексті безвихідним залишається питання «які при­чини існування Всесвіту? », за відповіддю на яке науковці вимушені звернутися до космологічної метафізики, оскільки наука не спро­можна вирішувати проблеми причинності тих явищ, що знаходять­ся за межами її доступності. Наука лише сприймає існування Все­світу з його законами як належне, зосереджуючись виключно на з’я­суванні та уточненні всіх обставин, пов’язаних з дією цих законів у просторі та часі. Вона не може дослідити питання про те, чому існу­ють закони природи, напр. «чому існує гравітація?» наука у чистому вигляді не може дати відповіді на глибинне питання «Який в цьому сенс?», оскільки воно відноситься до духовної сфери людства.

Далі розглянемо основні аргументи антропного принципу як домінуючого фактора задуму Творця в облаштуванні людсь­кого роду на Землі.

За останні 30 років серед фізиків, астрономів та філософів ак­туальною стала проблема антропоцентризму (гр. αντροπος - лю­дина). Суть антропного принципу можна сформулювати так: це - здивування тим, що увесь навколишній світ напрочуд тонко і делі­катно підлаштований наче спеціально для того, щоб на Землі мог­ло існувати життя в усіх його різноманітних формах. Інакше - це погляд на світ, за яким людина займає у світі центральне місце.

За останні 500 років позиції антропоцентризму неухильно послаблювалися. Так, у 1543 р. Коперник «зрушив Землю», у «центр світобудови» тоді було поставлено Сонце, тоді як Земля стала «рядовою» планетою. У 1918 p., як було згадано, X. Шеплі довів, що Сонце не перебуває у центрі Галактики, а на її околиці, і що воно здійснює навколо нього оберт за кожні 200 млн. років. І, нарешті, Е. Габбл у 1924 р. виявив, що наша Галактика - лише одна з багатьох подібних до неї зоряних систем.

Тривалий час астрономи (у своїй царині - фізики, хіміки, геологи) задовольнялися питанням: «Як збудований світ?» Те­пер же (зрештою, так ставив питання ще, здається, Ляйбніц) їх цікавить: «Чому світ є саме таким?» Бо ж навіть дуже невеликі зміни тих чи інших параметрів системи призвели б до ката­строфічних наслідків.

Ось передовсім декілька прикладів, що стосуються умов на нашій планеті:

1. Вісь добового обертання Землі нахилена до площини, в якій планета рухається навколо Сонця, під кутом 66,5°. Тим самим забезпе­чується на Землі зміна пір року, істотно злагіднюється клімат планети.

2. Атмосфера Землі складається з таких газів і в такому співвідношенні, які найкраще сприяють життю на планеті. Справді, якби концентрація кисню тут була не 20,9% (за об’ємом), а, скажі­мо, 50%, то все, що може горіти, давно згоріло б. А коли кисню було б менше за 10%, то горіння стало б узагалі неможливим.

3. В атмосфері Землі є усього 0,03% вуглекислого газу і «сліди» (близько 0,23%) водяної пари. Але якраз їхні молекули інтенсивно поглинають інфрачервоне випромінювання земної поверхні і при­близно половину його «переадресовують» назад на неї, де це ви­промінювання знову поглинається. Внаслідок цього тут виник «парниковий ефект»: середня температура біля земної поверхні до­сягла +15° Цельсія. Без цього ефекту вона була б на 40° нижчою, тобто усього -25°С. І, річ ясна, вода на Землі легко перетворилася б у сніг і лід. А що сніг відбиває від 45 до 95% енергії сонячних променів, то таке охолодження призвело б до того, що вся наша планета залишилася б безмовною сніговою пустелею.

4. В атмосфері Землі, на висотах від 15 км до 80 км (найбіль­ше — на висоті біля 25 км) є молекули озону (там кисень частко­во об’єднується в триатомні молекули). Загальна кількість цих молекул нікчемно мала. Так, якби їх зібрати біля поверхні Землі при температурі і тиску, типових для земної атмосфери, то тов­щина шару озону становила б усього 2,5 міліметра. А проте він відіграє величезну роль у збереженні всього живого на Землі, по­глинаючи вбивчі ультрафіолетові промені Сонця.

5. Дивовижні властивості має вода - найпростіша і найпоши­реніша на Землі сполука H₂O, що вкриває 71% поверхні планети. Загальновідомо, що без води немає життя, оскільки вода - голов­на складова усіх клітинних організмів - рослин, тварин, грибів і людини, життєдіяльність яких обумовлена процесами обміну ре­човин. А саме вода є таким агентом, що здійснює різноманітні біохімічні реакції, які постійно протікають в живих організмах.

Вода, здавалось би, мало чим відрізняється від інших рідин, однак це далеко не так. Характерною фізичною властивістю води, що відрізняє її від усіх інших (кислот, мінералів, металів), є ано- мальність зміни густини при охолодженні. Якщо у всіх тіл при зниженні температури густина зростає, то для води ця зако­номірність зберігається лише до температури +4^oC, тобто до ста­ну її максимальної густини (ρ =1,000). При подальшому охолод­женні вода перетворюється в лід, кристалізується і, як легша ком­понента (ρ=0,917), утримується на поверхні води.

Внаслідок цього у водоймах під льодом зберігається плюсова температура, яка є достатньою для підтримування рослинного і тваринного життя в зимовий період. Інакше вся вода в ріках, озе­рах і морях середніх і високих широт Землі промерзла б до дна, й таким чином гідросфера не була б середовищем життя риб, планк­тону, водоростей, китів та інших мешканців водяного басейну.

Рис. 3.4. Закономірність зміни густини рідин при охолодженні

Причиною такої «щасливої» аномалії води вчені вважають винятковий вид взаємодії між атомами водню і кисню,

природа якого поки що не розкрита ні з позицій класичної фізи­ки, ні квантової теорії.

Винятковість і значення фізичних властивостей води важко переоцінити. Вода необхідна на всіх рівнях життєдіяльності лю­дини від основної харчової складової до санітарно-гігієнічного засобу. У фізіологічному відношенні серед інших вода має енер­гозберігаючу властивість, яка полягає у забезпеченні мінімаль­них витрат внутрішнього тепла людини в процесі терморегуляції при температурі тіла 35^oC-37^oC. Таким чином, в нормальних умо­вах людина спроможна жити й працювати без надмірного спо­живання висококалорійних продуктів.

6. Поряд із атмосферою і гідросферою викликає справжній по­див доцільна облаштованість земної кори - літосфери (гр. кам’яної оболонки), в якій зосереджені всі мінеральні ресурси, необхідні для забезпечення потреб людської цивілізації. В літосфері розміщені ве­личезні запаси різноманітних корисних копалин від енергоносіїв (нафти, газу, вугілля) та металічних руд до солей та коштовностей (алмазів, рубінів, сапфірів). Складається враження, що всі багатства земних надр і плодючі 'рунти немовби приготовлені заздалегідь для багатьох поколінь людей, які заселятимуть Землю. Ця турбота про добробут людства чітко проявляється в забезпеченості його тепло­вою енергією. Для цього ще в девонському і карбоновому періоді (400-300 млн. років тому) розпочався процес «заготівлі» величезних запасів вугілля, що здійснювався шляхом нагромадження, занурен­ня і глибинного перетворення значних масивів первісних лісів. І лише з 18 ст. почалася промислова розробка вугільних покладів й вико­ристання вугілля як палива, що поступово витіснило деревину й збе­регло ліси від тотального знищення.

Однак вугільні ресурси виявилися обмеженими. За підрахун­ками геологів, вугілля може вистачити ще на 250-300 років. Така

ж приблизно забезпеченість ресурсами нафти і газу, які прийшли на зміну вугіллю, оскільки стрімкий ріст населення світу в 20 ст. (з 1,8 млрд. до 6 млрд.) різко збільшив потребу в енергоносіях. За останні десятиліття розвинулася атомна енергетика, мінеральна сировина для якої була «заготовлена» також сотні мільйонів років тому і немовби чекала «свого часу». Перелік забезпеченості люд­ства іншими корисними копалинами можна було б продовжува­ти, однак сам факт наявності різноманітної мінеральної сирови­ни в надрах Землі та плодючості її фунтів красномовно свідчить про антропний принцип в задумі Бога-Творця.

6. Про Місяць і його роль в житті людей широко побутує думка як про світло і об’єкт обліку часу. Дійсно, в давнину таке бачення супутника Землі напрошувалося само собою і знайшло своє віддзеркалення в Біблії (Б. 1:14-18), однак лише тепер, з роз­витком науки, стало можливим збагнути зміст слів «... правити днем і ніччю...». В цих словах розкривається ще одне важливе призначення двох великих світил - Сонця і Місяця - правити, тобто керувати процесами, що відбуваються на Землі.

Місяць - єдиний природний супутник Землі, який разом із Сонцем активно впливає на гравітаційне поле нашої планети. Саме ця система Сонце - Земля - Місяць спричиняє ефектне природне явище припливи та відпливи - періодичне коливання рівня моря. їх спостерігали ще в давнину, однак лише в Середньовіччі (св. Ba- силій Великий) і в епоху Відродження (Ньютон) було доведено, що ці явища спричинені головним чином дією Місяця: двічі на добу рівень води в морях і океанах піднімається, а відтак спадає.

Отож, біля берегів через кожні приблизно 12 годин вода то прибуває, тобто наступає на сушу (відбувається приплив), то че­рез 6 годин спадає, тобто відступає з суші (відбувається відплив). При цьому рівень води піднімається не однаково й залежить від географічної широти і форм рельєфу: у відкритому океані - 1-2 м, а в затоках - 6-12 м. Такі ритмічні коливання рівня моря активно впливають на прибережні смуги - розмивають круті береги та зрошують і перемішують піщані насипи й намули рівнинних бе­регів. Послідовні перевідкладення прибережних осадків збагачу­ють їх киснем й тим самим запобігають виникненню застійних явищ, які могли б призвести до загнивання й загибелі рослинно­го і тваринного світу.

Стимулюючий вплив Місяця на коливання рівня морів і оке­анів Землі забезпечує функціонування самодостатньої екосистеми на всій довжині берегової лінії планети й утримує її в належному стані. Неможливо навіть уявити, яка доля спіткала б людство, якби Місяць раптово припинив своє існування! Сценарій такої катаст­рофи жахливий: загибель цивілізації внаслідок отруєння навколиш­нього середовища. Звичайно, таке припущення видається абсурд­ним (лат. безглуздим), однак воно переконливо підкреслює, що наше романтичне нічне світло є передовсім космічним об’єктом, який стимулює життєдіяльність органічного світу на границі трьох скла­дових біосфери - атмосфери, гідросфери і земної кори.

А ось декілька прикладів того, як «підібрані» параметри на­шого світу у «великому масштабі»:

1. Маса електрона у 1840 разів менша за масу нейтрона (у 1836 разів менша від маси протона). Як доведено, коли б вона була усьо­го лише в три рази більша, то електрон не зміг би «кружляти» на­вколо протона, утворюючи в сукупності атом водню, він мусив би «впасти» на протон. А тоді у Всесвіті протонів (і атомів водню) не було б зовсім. Зорі й галактики складалися б з одних лише нейт­ронів. Не було б атомів і молекул, не було б усієї багатоманітності навколишнього світу.

2. Прийнявши за одиницю виміру масу електрона, кажемо, що протон має їх 1836 одиниць, тоді як нейтрон - 1840. Виникає питання: а що коли б ця різниця мас між нейтроном і протоном була удвічі більша (наприклад, нейтрон - 1840, протон - 1830)? Виявляється, у цьому випадку протон не міг би об’єднуватися з нейтроном, щоб утворити дейтрон. А тому не могли б відбу­ватися реакції синтезу гелію та важчих хімічних елементів. Тоді Всесвіт складався б з одного лише водню, не було б усіх склад­ніших елементів - гелію, а особливо вуглецю, кисню, заліза... Словом, усього того, що є основою для будівництва планет і живих організмів.

3. Ядра гелію та інших елементів утримуються як єдине ціле тому, що між протонами і нейтронами, з яких вони складаються, діють сили, що їх «цементують». Якби ця сила взаємодії між нук­лонами (така загальна назва протонів і нейтронів) була хоча б на 5-7% більшою, то протони і нейтрони одразу після їх появи об’єд­налися б у гелій. І цей елемент був би єдиним у Всесвіті. І навпаки, якби та сила взаємодії була на якихось 5% меншою, то гелій вза­галі утворюватися не міг би і Всесвіт був би чисто «водневим».

4. У ядрах протони не лише притягуються взаємно завдяки дії ядерних сил, а й відштовхуються (бо ж це однойменні електричні за­ряди!). І коли б ця електрична сила відштовхування була дещо більшою, то ядра розвалювалися б. Отже, знову таки, увесь навко­лишній світ складався б лише із найпростішого елемента - водню.

5. У масштабах нашої Сонячної системи і нашої Галакти­ки вирішальною, об’єднуючою є сила тяжіння. Величиною ста­лої гравітації G визначається і температура в надрах Сонця та зір. Як з’ясовано, коли б ця сила тяжіння була, наприклад, у десять разів більшою (а теоретично це не заперечується ніяки­ми вимогами чи міркуваннями), то «запаси пального» в над­рах Сонця вичерпалися б не за мільярди років, а всього за де­кілька мільйонів. І на місці Сонця на сьогодні вже була б дуже слабка зоря білий карлик, промені якої нас аж ніяк не зігріли

б. Зрештою, при такій великій силі тяжіння наша планета мала б значно менші розміри, та й умови на ній навряд чи були б привабливі.

6. Наш простір тривимірний. Чому саме «реалізовано» як­раз таке число вимірів, при якому можуть існувати стійкі пла­нетні системи?

7. Нарешті, привертає факт розширення світу галактик, три­валість якого істотно залежить від середньої густини речовини у Всесвіті. Якби розширення тривало значно менше (тобто якби середня густина речовини була більшою), то не встигли б сфор­муватися галактики, зорі і планети, бо розширення давно вже змінилося б стискуванням. Якби ж ця середня густина була мен­шою, то зорі (і Сонце) не змогли б сформуватися...

Таких прикладів загалом фізики налічують декілька десятків. І на питання «Чому Всесвіт є саме таким?» відповідають: завдяки роздуванню Всесвіту його розміри є фантастично великими, і в різних його місцях були реалізовані різні варіанти («набори») параметрів. Зони з однаковими наборами параметрів названо доменами (франц. domaine - володіння, сфера). На межах (стінках) доменів мала б концентруватися величезна енергія, а також там могли б знаходитися частинки з одним магнітним полюсом - магнітні монополі. Однак ми (наш Всесвіт) обмежені згаданим вище горизонтом подій. А отже, про «край» чи стінку нашого домена нічого конкретного сказати не можемо.

В цілому «в ногу» із розширенням горизонту науки збільшу­валася й кількість запитань, що їх вона мала б з’ясувати. Людина начебто позбувалася антропоцентричного погляду на світ, об­разно кажучи, виганяла його через двері, але він повертався до неї... через вікно. І сьогодні (кажуть, «на жаль») доводиться кон­статувати: широка громадськість мало що знає, наскільки за ос­танні сто років змінилися уявлення про те, що насправді може наука і що їй не під силу. Про це влучно сказано у книжці фран­цузького філософа Жакліни Рюс «Поступ сучасних ідей» (К., 1998): «В кінці XX ст. наука опинилася в полоні радикальної не­визначеності, у стані подвійної непевності: по-перше, розпалися абсолютні основи, так дорогі вченим XIX ст., а по-друге, наука помчала до обрію знань, який безперервно віддаляється, і тій го­нитві немає кінця». В іншому місці зауважено, що «минуле... більше не освітлює майбутнього, і людський дух змушений посу­ватися вперед у темряві». І ми бачимо «краєвид, завалений руїна­ми: це кінець переможного розуму з його урочистим походом абсолютів... Основи й усталені істини, на яких стояла наука, нині вибухнули й розлетілися на друзки...»

Нинішнє безсилля науки щодо з’ясування першооснов бут­тя у свій спосіб визнав у 1986 р. видатний англійський математик Джеймс Лайтхіл. Він у офіційній заяві від імені своїх колег виба­чився за те, що «упродовж трьох століть освічену публіку вводи­ли в оману апологією детермінізму, заснованого на системі Нью- тона, тоді як можна вважати доведеним, принаймні з 1960 p., що цей детермінізм є помилковою позицією». Зі свого боку один із творців синергетики - «науки про самоорганізацію», вже згаду­ваний вище бельгійський фізик, лауреат Нобелівської премії Ілля Пригожин у праці «Філософія нестабільності» (ж. «Вопросы фи­лософии», № 6, 1991) зазначив: «світ, в якому живемо, - нестабіль­ний», а тому, зокрема, «маємо відмовитися навіть від мрії про вичерпне знання... Навіть якщо можна знати початкові умови, то майбутнє залишається принципово непередбаченим... Ре­альність взагалі не контрольована в розумінні, яке було прого­лошене попередньою наукою».

У статті ж «Природа, наука і нова раціональність» («Фило­софия и жизнь», ч. 7, 1991, с. 32) він же зазначив: «Ми були жерт­вами спотвореної картини науки!»

Беручи до уваги тут сказане, можемо дати відповіді і на такі питання (які неминуче виникали завжди): чому найвидатніші вчені двісті, сто років тому і тепер вважали і вважають за необхідне декларувати свою віру в Творця світу? Чому вони не бояться того, що їх буде залічено до мракобісів і невігласів, які, мовляв, так і не усвідомили того, що «наука несумісна з релігією»?

Для цього є принаймні дві причини. Перша. Досліджуючи світ у всій його красі, вчений буквально не може не висловити свого захоплення ним і своєї радості від споглядання цієї доско­налості у складності. Вдумаймось хоча б в ось ці слова: «Дякую Тобі, Творче мій і Боже, за те, що дозволяєш мені дивуватися з Твоїх творінь і любити їх» (Й. Кеплер), «Прогрес астрономії по­множує в наших душах хвалу Богові» (Г. Галілей). А ще: «Я ба­чив слід Божий у його творінні, і що за сила скрізь, що за мудрість, що за невимовна досконалість!» (К. Лінней), «Чим більше я вив­чаю природу, тим більше зростає моє здивування й остовпіння ділами Творця» (Луї Пастер). Як це перегукується зі словами апо­стола Павла: «Бо Його невидиме.., власне його вічна сила і Бо­жество, думанням про твори стає видиме» (Рим. 1:20).

І друга. Набувши певного життєвого досвіду, вчений, річ ясна, усвідомлює те, що цей світ «у злі лежить» (1 Ів. 5:19). Що далеко не кожна людина в ньому прагне «народитися згори» та підійматися «від звіра до неба» (Василій Великий). Що багатьох роз’їдають і пригнічують сумніви, і такій людині легко стати на злочинний шлях і загинути. Тож, усвідомлюючи роль релігії як надійного засобу виховання моральності, учений намагається не підштовхувати отих «простих і недосвідчених, які, мов діти», до втрати ними віри. Тим самим - не помножувати зло в світі. Тим більше, що й сказано: «Хто спокусить одне з цих малих, що вірять, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити та й кинути в море!» (Мр. 9:42).

Так, секуляризований світ і в минулому, і тепер ставиться до віруючого вченого зі здивуванням і зневагою. Однак, знаючи собі ціну, вчений найменше переймається тим, назвуть чи ні його мра­кобісом або невігласом...