Сценарій становлення Всесвіту

Моделі Всесвіту. Вакуум замість сингулярності. Квантове народження Всесвіту. Стадія розширення (стандартна модель). Домінанта творіння.

3.2.1. Моделі Всесвіту

Як згадано вище, загальні властивості Всесвіту і законо­мірності його розвитку досліджують, будуючи космологічні мо­делі.

Зауважимо: згадана теорія пов’язує властивості простору й часу (відповідно міру його викривлення і темп перебігу) поблизу конкретної матеріальної точки з кількістю матерії, зосередженої у ній. А що «фізичне» і «геометричне» в природі буває пов’яза­ним, видно хоча б із того, як рухається камінь, кинутий горизон­тально: він рухається вниз по параболі. Неважко уявити, що чим більшою була б маса планети, тим (за інших однакових початко­вих умов) «крутіше» падав би той же камінь вниз. У загальній теорії відносності падіння тіл у гравітаційному полі розглядають як їх вільний рух у викривленому просторі. Для прикладу сказа­ному використовують горизонтально натягнуту гумову плівку, по якій котиться легка кулька. Якщо ж на цю плівку покласти тягарець, то під дією його ваги плівка прогнеться. Кулька ж, яка раніше рухалася по прямій, тепер вже буде скочуватися до важ­кого тіла, що й можна назвати «притяганням». Основне рівнян­ня Айнштайна (насправді це система з 16 рівнянь) і поєднує міру викривлення простору-часу «у заданій точці» (тут використову­ються ідеї ріманової геометрії) з фізичними характеристиками матерії - її енергією та імпульсом.

Ще одна аналогія. Вище згадано про те, що червоне зміщен­ня в спектрах галактик пояснюється не рухом галактик у про­сторі, а розширенням самого простору. Як приклад простору одновимірного можна взяти гумову нитку, на якій пов’язано вуз­лики. Очевидно, що вони «закріплені» на нитці - «у просторі» - міцно. І при розтягуванні нитки відстані між вузликами («галак­тиками») зростають не тому, що вузлики пересуваються уздовж нитки, а тому, що розтягується сама нитка («розширюється простір»).

Зі згаданих вже рівнянь Айнштайна, приймаючи, що, зокре­ма, простір є однорідним та ізотропним, і отримують рівняння, яким описується залежність від часу масштабного фактора R(t), І тут, як з’ясувалося, ця залежність істотно зумовлюється певни­ми факторами: 1) середньою густиною матерії у Всесвіті ρ на сьо­годнішній момент часу, 2) деяким «критичним» значенням цієї густини, яке випливає з теорії: p=3H²∕8πG, тут H - стала Габ- бла, G - гравітаційна стала, 3) певною космологічною сталою Л, якою враховується можливе існування у світі додаткової сили (крім сили тяжіння): якщо Λ>0, то це сила відштовхування, при Λp то Всесвіт є замкнутим (аналогія двовимірного світу - по­верхня глобуса, одновимірного — нитка зі зв’язаними кінця­ми), p=p_κp - простір Всесвіту є евклідовим, нескінченним, «відкри­тим», а при p

p і Λ≤0, а також у випадку p≤p_κp, Λp (закрита модель) дорівнює Λ - певному критичному значенню, яке визначається середньою густиною, Тоді масштабний фактор збільшується від нуля до пев­ного найбільшого значення, яке досягається у безконечно відда­леному майбутньому,

3.

4. При р=р (відкритий евклідовий простір) і A=O реалізо­вується модель Айнштайна - де Сіттера. У ній розширення три­ває необмежено, а масштабний фактор змінюється з часом за за­коном R~t^2/3,

5. При ρ>ρ (замкнутий Всесвіт) і A=A • можливі ще два зв’язки: a) R(t)=R_o=const - «стаціонарний світ» Айнштайна і б) модель Еддінгтона-Леметра, в якій масштабний фактор дорів­нює певному скінченному значенню у безмежно віддаленому ми­нулому і небмежено зростає у майбутньому.

6. Нарешті, привертає увагу ще модель де Сіттера, якою при A>0 описується відкритий евклідовий простір (ρ=ρ ). У ній мас­штабний фактор змінюється з часом за експоненціальним зако­ном R-Re^ffi.

Про труднощі зі встановленням середньої густини речовини у Всесвіті мова буде нижче. Вимагало відповіді й інше питання: чи справді розширення Всесвіту (на яке вказує червоне зміщення) розпочалося «від нуля»? Відповідь на нього отримано в 1965 p., коли американці Арно Пензіас і Роберт Вілсон за допомогою ра­діотелескопа зареєстрували реліктове радіовипромінювання, яке приходить до Землі з усіх боків і є свідченням того, що в минуло­му Всесвіт перебував у гарячому стані. Теоретично це відкриття передбачив Георгій Гамов (+1968 р.) ще 1946 р.

Виявлення реліктового радіовипромінювання і стало фунда­ментом для побудови сценарію еволюції Всесвіту.

3.2.2. Вакуум замість сингулярності

Повторимось: у 1929 р. було встановлено, що світ галактик розширюється, а в 1965 р. виявлено, що до Землі з усіх напрямів приходить реліктове радіовипромінювання - потоки радіохвиль, які «збереглися» до наших днів і несуть інформацію про початко­ву фазу розвитку Всесвіту.

Теоретичний аналіз обох цих фактів показує, що розширення Всесвіту почалося близько 15 млрд. років тому і що в цей початко­вий момент Всесвіт був заповнений випромінюванням при темпе­ратурі, що дорівнює принаймні десяткам мільярдів градусів.

Проблема сингулярності, наче дамоклів меч, висіла над кос­мологією близько півстоліття. Це було найболючіше питання: як фізично уявити цей надщільний стан речовини? Адже це мали б бути густини, що в тисячі, мільйони разів перевищують густину атомного ядра. Тому й висловлювалися здогади, що 15 млрд. років тому «Всесвіт вийшов з якогось іншого стану, який ні опи­сати, ні збагнути сучасна наука ще не в змозі».

Усіма цими питаннями займалася космологія. У свою чергу фізики намагалися глибше з’ясувати природу і властивості еле­ментарних частинок. Для цього було збудовано їх прискорювачі, де потоки елементарних частинок розганяються до швидкостей, близьких до швидкості світла, після чого вони спрямовувалися на мішень. Дослідження зударень частинок і дозволяють, зокре­ма, вивчати їхню внутрішню структуру. Фізикам вдалося досяг­ти умов, за яких зникає різниця між електромагнітною і слабкою взаємодіями (розд. 2). Перерахувавши швидкості цих частинок у температуру (бо ж температура якраз є мірою кінетичної енергії, а отже, і швидкості частинок), знаходимо, що це відповідає тем­пературі близько 10¹⁵K!

Фізики поставили перед собою наступне завдання: досягти умов, за яких неможливо розрізнити три взаємодії - електро­магнітну, слабку і сильну. Однак це Велике Об’єднання можливе при фантастичних енергіях, що відповідають температурі 10²⁷K.

Тим часом, як згадано вище, астрономи, аналізуючи спосте- режувальні дані, які стосуються розвитку нашого Всесвіту, дійшли висновку, що в минулому температура в ньому досягала вказа­ного тут значення. Річ ясна, відновити це минуле неможливо. Але є наслідки цього стану. Це, зокрема, співвідношення між серед­ньою густиною речовини у Всесвіті і густиною квантів релікто­вого радіовипромінювання (орієнтовно на один протон припа­дає один мільярд таких квантів!), є факт однорідності Всесвіту, факт евклідовості простору, а також зарядова асиметрія: важкі частинки - протони - мають додатний заряд, легкі - електрони - від’ємний (негативний).

Так орієнтовно з 1980 р. розпочався новий етап у розвитку космології спільно з фізикою елементарних частинок. Фактично ще 1972 р. російський фізик і астрофізик Яків Зельдович (+1986 p.), беручи до уваги недостатність «наземної» експериментальної бази для нових теорій елементарних частинок, писав, що Всесвіт - це прискорювач для бідних, тут експеримент не мав потреби у фінан­суванні, і нам залишається лише опрацювати його результати. Фактично переконання, що властивості світу «на мікрорівні» невіддільні від його властивостей «у мегасвіті», в космологічних масштабах, міцніло у фізиків та астрономів з середини XX ст. Так, наприкінці 50-х років фізик Макс Бори у книжці «Фізика в житті мого покоління» стверджував, що «майбутня теорія матерії не може оминути космологічну точку зору». Рівно через 10 років інший фізик — Вернер Гайзенберг у статті «Космологія, елемен­тарні частинки, симетрія» (маючи на увазі побудову П. Діраком релятивістської квантової механіки, за якою «найнижчий енерге­тичний рівень» не є «чистим нічим», позбавленим матерії, бо це «чисте ніщо» може бути віртуально перетворене в багато пар «ча- стинка-античастинка») написав: «Завдяки відкриттю Дірака ос­новним станом фізики стало вже не Ніщо, а Космос. З цією об­ставиною, на нашу думку, пов’язаний розв’язок проблеми єдиної теорії елементарних частинок».

Отже, всупереч тисячолітньому досвіду людей, за яким «з нічо­го не родиться ніщо», сучасна фізика стверджує, що якраз із нічого сталося все. Тому й висловився образно фізик Поль Девіс, що за Всесвіт не треба «платити», бо це - абсолютно «безплатний ленч».

Йдеться про дивовижні властивості вакууму. Вакуум (лат. vacuum - порожнеча) - це простір, в якому зовсім немає речови­ни. Але якраз Дірак довів, що насправді вакуум слід розглядати як фізичне поле, яке перебуває у незбудженому стані. Вакуум вміщує в собі найрізноманітніші елементарні частинки, що отри­мали назву віртуальних (лат. virtualis - здатний). І ці частинки можуть «з’являтися» з нього за наявності відповідних умов: коли є певне силове поле, завдяки енергії якого частинки отримують реальні маси та енергії.

Саме таким є висновок сучасної космології: на «початку» не було жодної сингулярності. Так, був час, коли один із творців цієї науки - Леметр стверджував, що речовина «на початку» яв­ляла собою гігантський «першоатом», що «продукти його роз­паду утворюють сучасний світ... Атом розвалився на фрагменти, кожен фрагмент - на все дрібніші уламки». Але нічого цього не було. Спочатку був вакуум, невеличка вакуумна комірка.

3.2.3. Квантове народження Всесвіту

Тут передовсім необхідне таке «попередження»: теорія спон­танного народження (лат. spontaneus - самовільний) нашого Все­світу з мікроскопічної вакуумної комірки передбачає, що при цьо­му реалізовується модель замкнутого Всесвіту. У такому світі ман­дрівник, «осідлавши світлового зайчика» і вирушивши в подорож у напрямі, скажімо, на сузір’я Діви, «не знайшов ніякої межі», по­вернувся б у вихідну точку «через N мільярдів років» з сузір’я Риби.

Особливістю моделі замкнутого Всесвіту є те, що в ньому повна енергія, як і повна маса спокою, тотожно дорівнюють ну­леві (оскільки враховується взятий з від’ємним знаком «дефект маси», зумовлений гравітаційною взаємодією матеріальних струк­тур). Як тільки в 1962 р. Я. Б. Зельдович дав очевидне пояснення цього «містичного» результату замкнутого Всесвіту, декілька вче­них незалежно сформулювали гіпотези про «народження» нашо­го Всесвіту «з нічого», точніше, з фізичного вакууму. Щодо цьо­го у 1987 р. Я.Б. Зельдович писав так: «Процес народження Все­світу з нічого, безперечно, відбувався при типових часових і про­сторових інтервалах, а також енергіях порядку планківських оди­ниць... Я не можу довести, що Всесвіт народився з нічого, я лише досягаю скромнішої мети, а саме, я показую, що народження Все­світу не заборонене жодним фундаментальним законом».

Особливістю ж вакууму є те, що в ньому існує незвичний, «дикий» зв’язок тиску р з густиною енергії ε: р=-є, тобто тиск у вакуумі від’ємний (в земних умовах це реалізується в твердих тілах при їх розтягуванні). Тому навіть коли відбувається розтягування об’єму, густина енергії вакууму залишається незмінною.

При розгляді народження Всесвіту мовиться про фазові пе­реходи в речовині, тобто про зміну властивостей елементарних частинок і законів, за якими вони взаємодіють між собою. Конк­ретно, розглядають появу важких частинок «бозонів» з дробо­вим електричним зарядом ±4/3 та відповідних їм античастинок (найпростіший приклад частинки й античастинки - електрон і позитрон - е^- і е⁺). Далі, «дійовими особами» тут є кварки та анти­кварки, зокрема, u-кварки (електричний заряд +2/3) та d-кварки (заряд -1/3) і їх античастинки (електричні заряди тоді - проти­лежні). Як випливає з теорії, Х-бозон може розпастися на два u-кварки (X→u+u) або на d-антикварк і позитрон (X→÷+e'), при­чому (і це дуже важливо!) імовірності розпаду за цими двома схе­мами не є строго однаковими.

І, нарешті, важливим є те, що дуже швидко після «наро­дження» Всесвіту відбувається перехід від моделі Сіттера («№6» у списку наведених вище) до моделі закритого Всесвіту («№1»?).

Першій моделі відповідає роздування - дуже стрімке збільшення об’єму «вакуумної комірки», другій - «звичне для нас» (від 1929 р.) розширення.

Отже, перебіг процесів при «квантовому народженні» Все­світу, як це описали в 1981 р. американець Алан Гус і (з деякими уточненнями дещо пізніше) росіянин Андрій Лінде, спрощено виглядає так:

У момент часу t≈t_pl≈10^-43c «вакуумна комірка» має розмір l≈l_ι ≈ 10^-33см і пронизана певним силовим полем, яке здатне якраз породжувати частинки, надавати їм масу, його «напруженість» умовно описується температурою, близько до 10³⁰K. У самому ва­куумі прихована величезна потенціальна енергія. З моменту 10^-43с до 10^-35с і відбувається стрімке роздування Всесвіту - зростання його масштабів оцінюється таким числом: одиниця з сотнею мільйонів нулів. Температура в цей час дещо зменшується. «Реалізується» енергія вакууму (інакше - відбувається перший фазовий перехід): породжується велика кількість важких частинок і античастинок (бозонів та антибозонів). Далі - вихід на режим розширення. При зменшенні температури до 10¹⁵K бозони розпадаються на кварки та антикварки (другий фазовий перехід). І при t≈10^-8c та темпера­турі близько 10¹³K кварки, отримавши масу від силового поля, об’єднуються в звичну для нас форму речовини, зокрема, з кожних трьох кварків утворюються протони (uud) і нейтрони (udd).

Сценаріїв розвитку Всесвіту з вакуумної комірки є багато. Як свідчать самі фізики, «фізична ідеологія» і математичне об- 'рунтування тут є настільки складними, що це дало привід анг­лійському вченому Стівену Хокінгу на одному з етапів зміни ва­ріанта сказати: «Нова модель... як наукова теорія вже мертва, незважаючи на те, що багато хто, очевидно, ще не чув про її кончину і продовжує писати статті так, ніби ця модель все ще дієздатна».

З того факту, що імовірності розпаду бозонів на два кварки або на антикварк з позитроном є неоднакові, випливає, що в кінце­вому підсумку утворюється певний надлишок кварків над анти­кварками. Після їх об’єднання та анігіляції частинок з античас­тинками (наслідком цього є кванти світла) залишається «звич­на» для нас речовина, де ядра мають додатний заряд, тоді як елек­трони — від’ємний.

З’ясовано також, чому наш простір є евклідовим: спочатку середня густина в ньому значно перевищувала критичну, а простір був істотно викривлений. Однак після фантастичного збільшення масштабів сталося наближення до стану p≈p. Проведений же по­шук «кандидатів у приховану масу», яка забезпечує сьогодні замк­нутість моделі Всесвіту, привів до висновку, що понад 90% маси Всесвіту перебуває у формі «небаріонній», тобто це не протони і не нейтрони, загалом - не звична для нас речовина (див. 3.1.3).

Варто згадати, що в деяких сценаріях на найбільш ранньо­му етапі роздування Всесвіту розгляд процесів здійснюють у при­пущенні багатовимірного простору (беручи число вимірів 10, 11, 26 і навіть 206). Припускається, що усі вони, крім трьох, згор­таються (компактифікуються) на відстанях порядку планківсь- кої одиниці довжини.

Загалом же визнано, що саме завдяки ідеї про роздування Всесвіту на ранній стадії розвитку вдається отримати відповіді на питання, які інакше важко було з’ясувати. Удосконалення ж теорії триває...

3.2.4. Стадія розширення (стандартна модель)

Як уже згадано, перехід від роздування до розширення Всесвіту відбувається близько моменту t≈10^-35c. Орієнтовно тоді завдяки роз­паду бозонів утворюються кварки та антикварки. Далі до t≈10^-8c нія­ких змін немає, цей проміжок часу названо калібровочною пустелею. Лише після цього утворюються протони і нейтрони.

У 70-ті роки, з’ясовуючи особливості розвитку Всесвіту, відлік часу вели від найменшого значення t ≈10^⁶c, при якому густина речовини Всесвіту мала значення, близьке до густини атомного ядра. Отож усю подальшу історію розвитку Всесвіту у цій стандартній моделі прийнято було поділяти на чотири ери: адронну еру, лептонну еру, еру фотонної плазми та післярекомбі- наційну еру. Ось коротка характеристика кожної з них:

Адронна ера (10^-6перс­пектива раціонального усвідомлення буття Бога, яке з розвит­ком інформатики та в руслі науково-технічного прогресу набу­ватиме все більшої актуальності.

Розмірковувати над цією доленосною дилемою необхідно без упереджень. При цьому слід завжди залишатися інтелекту­ально чесною людиною, тобто не покладатися на привабливість певної концепції світоутворення, а опиратися на об’єктивні на- уковооб'рунтовані факти і логічні умовиводи. Передовсім слід застановитися на вихідному положенні про те, що наш Всесвіт дійсно існує в просторі, в часі та в силовому полі. Адже, вдивля­ючись у безодню зоряного неба, ми вражені не тільки його кра­сою, але й його неосяжністю, динамічністю, упорядкованістю та гармонією.

Дилема світоутворення набуває більшої гостроти, якщо роз­глядати її не тільки в ракурсі, як виник Всесвіт, але й чому він ви­ник. В цьому відношенні жодна із відомих гіпотез, зокрема Бюфо- на, Канта, Лапласа, Чемберлена, Мультона (18-19 ст.) і Шмідта (20 ст.), не дає фактичної відповіді. Адже вони намагалися пояс­нити механізм формування усього лише Сонячної системи, однак і вони на сучасному науковому рівні не витримують критики. І лише в другій половині 20 ст., завдяки досягненням ядерної фізи­ки, астрофізики, геології, біології та загальної теорії відносності Айнштайна вчені дійшли висновку про одномоментність виник­нення Всесвіту внаслідок «великого вибуху». Провідні фахівці - космологи (Габбл, Дірак, Ястров, Зельдович, Лінде, Хокінг та ін.) доводять раптовість світоутворення десь приблизно 15 млрд. років тому, спричинену гігантським вибухом, який започаткував існу­вання речовини в просторі, часі та силовому полі.

Ідея створення розкривається також і при заглибленні в по­няття визначальних категорій - простору і часу. Загальновідомо, що наш Всесвіт існує в певних просторових і часових вимірах і є середовищем буття усіх космічних тіл. Він є об’ємним, тобто три­вимірним і, як доводять вчені, викривленим, а не евклідовим. Форма і розміри Всесвіту не піддаються раціональному визна­ченню. Доведено лише, що він - безмежний і нестаціонарний, бо постійно розширяється. Це дивовижне явище «розбігання» кос­мічних об’єктів встановлено Габблом (1929) на основі спостере­жень спектрів галактик, зокрема їх червоного зміщення, що дало змогу встановити пряму залежність між швидкістю віддалення галактик і відстанню до них.

Про часову обмеженість Всесвіту свідчить також його речови­на, яку не можна вважати нескінченно давньою, оскільки вона скла­дається майже повністю з водню. Природно, якщо б Всесвіт існував вічно, то весь цей водень перетворися б у гелій: H → He при t → ∞, а оскільки цього не спостерігається, то можна з певністю стверджува­ти, що Всесвіт існує лише визначений проміжок часу, а це означає, що він започаткований. В зв’язку з цим Хойл (1976) підсумовує, що «...ми аж ніяк не можемо зігнорувати питання про створення».

Особливо переконливою змальовується ідея створення в спогляданні величної картини взаємодій в природі. Адже всі космічні об’єкти не просто існують у просторі та часі, але й руха­ються у чітко визначеному силовому полі взаємодій (дивись підрозділ 2.1.5).

Найвиразніше проявляється ідея створення світу в його упо­рядкованості та доцільності. Здається, жодна відповідальна лю­дина не заперечить того положення, що у Всесвіті існує ідеаль­ний порядок й доцільний взаємозв’язок предметів і явищ. Цей феномен неможливо пояснити інакше як втручанням Божествен­ного Інтелекту в процеси світоутворення, як дією з наперед ви­значеною метою, як актом задуму Творця. Заглиблення в про­блеми буття Всесвіту посилює переконання про те, що наш диво­вижний світ не міг виникнути «сам собою», внаслідок якогось «шаленства» атомів вічної матерії. Його постання немислиме без заздалегідь продуманого і ретельно опрацьованого Проекту як в теоретичному, так і в практичному плані.

У Всесвіті діють фундаментальні Закони Природи, частково пізнані видатними вченими - фізиками, хіміками, біологами, які виразили їх математичними рівняннями. Дія цих Законів напро­чуд досконала, що й дало підставу багатьом вченим визнати, що тільки Найвищий Розум зміг спроектувати, випробувати і ввести в дію такі надскладні космічні конструкції та запрограмувати їх з високою математичною точністю. Про це мовиться в Книгах Мой- сея, працях Піфагора, Аристотеля, Галілея, св.Томи з Аквіну, Ко­перника, Пастера, Максвелла, Айнштайна... Останній, зокрема, був переконаний, що Творець, облаштовуючи світ, не користувався сотнями довідників, підручників та енциклопедій, а мав цілісну, просту, наскрізь математично об'рунтовану Програму творіння.

Упорядкованість Всесвіту не залишає шансів для визнання правомірною матеріалістичної концепції світоутворення. Адже, за другим законом термодинаміки, будь-яка річ, залишена наприз­воляще, неминуче руйнується у зв’язку із зростанням ентропії. Дійсно, якщо б світ існував вічно, то внаслідок вирівнювання тем­ператури його окремих тіл енергія в Галактичних системах втра­тила б свою активність, що призвело б до теплової смерті та хаосу. Тим часом спостереження нічого подібного не виявляють у Всесвіті. Тут панує ідеальний лад! Отож, саме це відхилення від фундамен­тального закону фізики переконує нас не тільки в Божественному створенні світу, але й в постійному піклуванні та догляді за ним.

Доцільність у Всесвіті яскраво розкривається в антропному принципі - феноменальному поєднанні необхідних умов для роз­витку і збереження різноманітних форм життя й передовсім лю­дини на Землі (дивись підрозділ 3.3.5).

Досягнення сучасних природознавчих наук переконливо до­водять, що ідея створення Всесвіту не має альтернативи. Ця кон­цепція залишається єдиним науково об'рунтованим поясненням світоутворення, яка в принципі узгоджується з засадничими поло­женнями Першопричини світу всіх релігій. Зокрема, в християнстві ідея створення чітко розкрита в Книзі Буття: (Б. 1:1-32), в якому виклад послідовності актів творення-шестидення узгоджується з космологічною моделлю розвитку Всесвіту. Така позиція Церкви задекларована І Ватиканським Собором (1870) з посиланням на фрагмент Послання Апостола Павла до Римлян, в якому наголо­шується, що пізнання істини залежить від здібності людини шля­хом вивчення фізичного світу визнавати його Творця (Рим. 1:19,20).

Очевидно, що дослідження Всесвіту в космологічному сенсі має неперехідну вартість. Усі великі філософські системи, в т. ч. вчення Платона, Аристотеля, атомістів і стоїків не, могли обійтись без космології. В християнстві, зокрема у вченнях Орігена, Авгу­стина і Томи Аквінського, чітко віддзеркалені такі погляди на Всесвіт, які відповідали науковим досягненням того часу. Така ж відповідність спостерігається і в пізніших філософських системах Декарта, Ляйбніца, Паскаля і Канта.

В наше космічне століття Католицька Церква належним чи­ном оцінила реальність Всесвіту як аргумент, завдяки якому здо­бутки вчених і богословів наблизили нас до розуміння задуму Творця. Пригадаймо ту рішучість, з якою св. Іриней Ліонський захищав істину про реальність Всесвіту як одну із основ віри, св. Афанасій об'рунтовував упорядкованість і досконалість світо­будови, що створена Божественним словом. Актуально і пере­конливо звучать і досі твердження св. Томи з Аквіну про здатність людини пізнавати Всесвіт і Закони Творця. Саме ці закони прав­лять у Всесвіті, який належить до найвищих понять, що поступа­ються тільки думці про його Творця, озвученій словами проро­ка: «Він створив Землю силою своєю, утвердив Усесвіт мудрістю своєю і своїм розумом розпростер небо» (Єремія 51:15).

3.3.