V. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

51. Основні риси антропоцентризму Ренесансу

5.2. Натурфілософія і пантеїзм

5.3. Проблема індивідуальності в гуманізмі Відродження

5.4. Ренесансний скептицизм

У міру переходу від середньовіччя, економічну основу якого складало сільське господарство, до міського спосо­бу життя і промислового виробництва все більше почала виявлятися особлива значущість людини, її своєрідність і творча активність.

Формально філософи цього періоду за традицією в центр світоутворення ставили Бога, але головну увагу приділяли не йому, а людині. Творча еліта цього часу — гуманісти звеличували людину як творця світу культури, обожню­вали її як суб'єкта творчої діяльності, зближуючи з Богом. Людина в епоху Відродження вважається не пасивним «зраз­ком і подобою Бога», вона стає «богорівною» істотою. Урівнюють же людину з Богом дві основні властиві для неї якості - розум і свобода волі, які дають змогу людині пере­бирати нескінченну кількість можливостей для творчої самореалізації. Звеличуючи людину, гуманісти водночас крити­кували схоластичну філософію, наполягали на необхіднос­ті виходу за межі «схоластичної науки» до неформально­го, життєвого, гуманістичного знання. В епоху Відродження розвиваються нові уявлення про Всесвіт, який постає не замк­неним, обмеженим, скінченним у просторі, а нескінченним. Ключові слова

антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, натурфілософія, естетизм, індивідуальність, особистість, утопія, геліоцентризм, секуляризм

Данте