Вайтгед

На Вайтгедове бачення світу дуже вплинули його праці з математики (Principia mathematica, у співпраці з Расселом, 1910­1913). Раціональність структури, її функціональні зв’язки, поша­на до результатів наукових узагальнень - це елементи, що прони­зують весь твір Вайтгеда.

Свої математичні знання та свій спосіб мислення Вайтгед переніс на поле теорії відносності, якою він дуже активно ціка­вився і яку пробував по-своєму інтерпретувати. Можна сказа­ти, що з цих спроб постала його метафізика природи. Велике враження на Вайтгеда справив задум часопростору як зібрання подій, що підлягає законам геометрії. Тіла є комплексами подій, рухи - кривими в часопросторі. Взаємна залежність подій (те, чи події можуть, чи не можуть входити у взаємні причинні зв’яз­ки) легко піддається аналізу за допомогою відносно простих гео­метричних знарядь^[17]. Ідея поля, яку санкціонував Максвел у своїй теорії електродинаміки, що пов’язана з ідеєю часопростору, допровадила Айнштайна до пояснення гравітаційного поля як геометричної деформації часопростору (загальна теорія віднос­ності). Цю картину необхідно доповнити даними з квантової механіки - фізичної теорії, яка в перших десятиріччях минулого століття круто змінила наукову картину світу. З уявлень, які висуває квантова механіка, зникає думка про «куски матерії», що є будівельним матеріалом світу. Матерія перестає бути «про­сто локалізованою» в часі та просторі й стає полем, яке є роз­повсюджене в усьому часопросторі.

Все це дуже сильно вплинуло на уяву Вайтгеда, який нама­гався перекласти «дані науки» на метафізичну структуру. З цього випливає категорія цілості, обумовленої взаємовідношеннями між частинами, тобто термінами відношень. Але до цього долучаєть­ся ще біологічна ідея становлення. Завдяки цьому становленню ціла структура дійсності є процесом, а історичність - її основопо­ложним елементом.

Виникає питання: яким чином у 20 столітті, добре знаючи математику та емпіричні науки, можна зважитися на спробу ство­рення філософської космології? Такий ризик є, без сумніву, моти­вований концепцією філософії. Чудовий захист спекулятивної філософії (Вайтгед охоче вживає цю назву) можна знайти на пер­ших сторінках Процесу і реальності, з яких випливає вайтгедівсь- ка концепція філософії. Ось що він пише:

«Спекулятивна філософія є зусиллям, яке прямує до створення сукупної, логічної та конечної системи ідей, за допомогою якої мож­на було б інтерпретувати всі елементи нашого досвіду». Це визна­чення вимагає коментаря, хоча й сам Вайтгед не поскупився на нього.

Вихідною точкою є, отже, наш досвід; він охоплює всі про­яви свідомості: спостереження, бажання, настрої, думки... Це все потрібно піддати інтерпретації, тобто, в розумінні Вайтгеда, зве­сти до ролі окремих випадків загальної схеми. Важливе зауважен­ня: до загальної схеми ми не доходимо шляхом аналізу «наших досвідів», але в певному розумінні навпаки - дані досвіду стають чіткими, зрозумілими тоді, коли вони знаходять своє місце в за­гальній схемі. Вайтгед неодноразово посилається на Платона, в системі якого пізнання також відбувається «в низхідному напрям­ку»: від загальних ідей до окремих матеріальних речей.

Загальна система має бути основною для інтерпретації всіх елементів нашого досвіду, тобто вона повинна бути адекватною (відповідною). Знайдення хоча б одного елемента, який не підда­вався б інтерпретації в системі, відігравала б роль фальсифікато­ра системи. І таку систему потрібно було б відкинути.

Загальна система, за визначенням Вайтгеда, повинна бути сукупною, логічною і необхідною:

- сукупна: Вайтгед розуміє це визначення як постулат взає­мозв’язку всіх елементів системи. Тільки наявність окремого в цілому має сенс. Термін, який є ізольованим від решти системи, не має жодного значення. Вже на цьому етапі проявляється голі- стичнии (сукупний) характер думки Вайтгеда;

- логічна: тобто узгоджена з принципами логіки (в загаль­ноприйнятому значенні цього виразу);

- необхідна: тобто така, що визначає найсуттєвіше.

Вайтгед далі підкреслює, що його метафізика має раціональ­ну і емпіричну складові. Першу становить загальна система (роз­глянута вище), а другу - комплекс даних досвіду, які підлягають інтерпретації в контексті загальної системи. Переплетення цих двох мотивів є рисою кожного людського пізнання.

Яким є відношення спекулятивної філософії Вайтгеда до ем­піричних наук? Спекулятивна філософія є загальною системою, але прямує до конкретного, яке вона піддає інтерпретації. Ця інтерпретація має з’ясувати найдрібніші відтінки конкретного в загальному без спрощень або стилізації.

Емпіричні науки - навпаки, вивчають об’єкти за допомогою абстракції, в ідеалізованому та деколи надто спрощеному плані.

«Природа є тим, що ми спостерігаємо у відчуттєвій перцепції (сприйнятті)», - стверджує Вайтгед. В цьому визначенні і лаконіч­ному коментарі, який виступає по ньому, міститься великий ван­таж думки. Ось коментар: «У цій чуттєвій перцепції ми є свідомі чогось, що не є думкою, а вмістилищем для думки». Це можна ро­зуміти так: в кожному моменті (у вайтгедівськім дусі момент слід сприймати розтягнутим у часі) ми реєструємо комплекс чуттєвих вражень. Те, що ми відчуваємо, ми сприймаємо як одне ціле і реє­струємо комплекс таких відчуттів, тобто в якомусь розумінні приймаємо до відома їхній обсяг. Це не є процес думки, але особ­лива чуттєва свідомість. Вайтгед першим звернув увагу на той факт, що, оскільки думка є усвідомленою, то і відчуття повинні бути також усвідомленими.

Чуттєва свідомість спричиняє сукупне (цілісне) пізнання явищ природи. Акт чуттєвої перцепції визначає минучість тих явищ, які підлягають пізнанню. «Саме природа як подія є присутня в чуттєвій свідомості як таке, що суттєвим чином проминає. Не­можливо затримати природу, щоб до неї придивитися».

Вайтгед каже, що природа, відображена в чуттєвій свідомості, має ознаку замкненості для думок. «Це означає, що природу мож­на вважати замкнутою системою, тобто такою, що відношення, які відбуваються всередині цієї системи, не вимагають вираження думки».

Виникає тепер нове, важливе питання: що є причиною нашої чуттєвої свідомості? Це питання продиктоване багатовіковою філо­софською традицією Заходу: ми реєструємо враження, що приходять до нас, й інстинктивно вважаємо, що це є враження про певну річ. Як перейти від вражень до речей, які їх спричиняють? З часів Канта філо­софія стала особливо гостро чутливою до цього питання.

У «Поняттях природи» Вайтгед заперечує твердження, ніби­то «природа роздвоюється на два простори, а саме на природу, яку сприймаємо в чуттєвій свідомості, й природу, яка є причиною цієї свідомості». На думку Вайтгеда, в чуттєвій свідомості немає нічо­го, що б об'рунтовувало таке «роздвоєння». Філософська думка мусить змагатися з «нашим досвідом» в його нероздільній єдності.

Чуттєва свідомість у цьому моменті засвідчує «зелень трави, спів птахів, тепло сонця, твердість крісел, доторк оксамиту». Проте одночасно ми віримо, що причиною того всього є існуюча система молекул і електронів, а таким чином діє на відчуття, що створює свідомість подібності природи. В такому баченні пер­ший простір (зелень трави і т.д.) є оманою, створеною розумом, другий простір (молекули і електрони) є гіпотезою сучасної фізи­ки. «Таким чином існували б дві природи, з яких одна була б здогад­кою, а друга - сонним маревом».

В основі міфу про біфуркацію (роздвоєння) природи лежить доктрина про субстанцію та її властивості: ми пізнаємо власти­вості через відчуття, але їхньою дійсною основою (під'рунтям) є субстанція. Згідно з Вайтгедом першим ударом, завданим цій концепції, була теорія світла і звуку, опрацьована вже в 17 столітті. Тоді ж фізика визначила, що саме тіла емітують (надсилають) сиг­нали, які сприймаються в наших відчуттях. До ока впадають елек­тромагнітні хвилі, яких ми не бачимо, однак їх сприймання є ре­зультатом перетворення цього сигналу на відчуттєвий матеріал. В цьому процесі немає нічого такого, що можна було б ототож­нити з субстанційним під'рунтям (основою) властивості.

Серед відношень, з яких виткана цілість і яку Вайтгед нази­ває природою, особливо важливими є просторові та часові відно­шення. Слід відзначити, що позиція Вайтгеда стосовно категорій простору і часу виділяється своєю оригінальністю між усіма найбільш відомими поглядами на цю тему. Вайтгед зауважує, що конкретним, з чим ми стикаємося в чуттєвому досвіді, є просто­рові об’єми і часові інтервали. Проте ні об’єми, ні інтервали не слід вважати «уламками» простору або часу.

Простір не є простим зіставленням різних об’ємів, бо для поняття простору суттєвими є відношення накладання на себе різних об’ємів. Об’єми не можна уявляти простором, який є роз­ділений на частини, а навпаки - простір є ієрархічною системою відношень між різними об’ємами.

Паралельний аналіз можна провести для часових інтервалів.

Вайтгед вбачає підтвердження своїх поглядів у розвитку су­часної фізики, зокрема квантової механіки. Згідно з останньою, хвильова функція описує матерію, яка існує радше «як мелодія», ніж як цеглинки, з яких складається будівля. Крім того, Вайтгед поєднує розвиток новітнього матеріалізму з поняттям простої локалізації в розумінні класичної фізики. На думку Вайтгеда, те, що сучасна фізика витісняє це поняття, прирікає матеріалізм на вигнання зі сфери новітньої філософії природи.

Вайтгедівську філософію природи необхідно розглядати в контексті його метафізики, тому що вона має сильно виражені філософсько-природничі акценти. Загальний колорит мислення Вайтгеда розкриває дві ідеї: 1) ідею цілісності як цілком визначе­ну систему відношень між її частинами; 2) ідею минущості як про­цесу певної послідовності подій в часі.

Як вже зазначалося, первинними елементами простору й часу є об’єми та часові інтервали, однак останні вважаються під струк­турами загальної структури дійсності.

Процес становлення Всесвіту Вайтгед розуміє в дусі метафізи­ки Аристотеля, тобто як перехід з можливості до дійсності, але тільки в частковому обсязі. Актуальне буття може зростати, тоб­то прямувати до своєї досконалості (Вайтгед спеціально вживає біологічну термінологію) двома способами: або в наслідку трак­тування, чи схоплення інших актуальних буттів, або в результаті трактування вічних об’єктів. Вічний об’єкт є чистою можливістю переходу вічного об’єкта до актуального буття. Це входження відбувається тоді, коли вічний об’єкт стає актуальним буттям. «Метафізичний статус вічного об ’єкта є статусом можливості у відношенні до дії». Актуальність буття настає шляхом здійснен­ня однієї з-поміж безлічі можливостей. «Актуалізація є вибором можливостей».

Дійсність, як процес, є безперервним становленням. Це ста­новлення характеризується справжньою творчістю, тобто під час нього виникають щораз новіші форми та вартості. Виникає пи­тання, типове для всіх постпарменідівських метафізик, які визна­ють, що буття не може виникнути з небуття: що є джерелом реа­лізації суттєво нових можливостей? Відповідь Вайтгеда є класич­ною: Бог. Логіка системи наказує прийняти буття з найвищою актуальністю («Найвище Актуальне Буття»), яке було б джере­лом усіх можливостей. В цьому контексті вічні об’єкти можна вважати відповідниками августинських вічних ідей, тобто ідей Божої мудрості. Вайтгед розуміє процес актуалізації буття (ство­рення) як обмеження Богом нескінченного поля можливостей конкретного, яке стається дійсністю.

Крім своєї випереджаючої божественної природи, як джерела всіх можливостей, Бог має також природу послідовну, як певного роду «зворотній зв’язок» між становленням світу і Ним самим. Бог немовби включається в процес розвитку світу, завдяки чому, в яко­мусь сенсі, можна також говорити про становлення Бога.

Вже згадувалось, що філософія Вайтгеда була натхнена до­сягненнями математики і природничих наук двадцятого сто­ліття. Навіть за поверховим ознайомленням з поглядами авто­ра Процесу і реальності можна легко зрозуміти, що значення теорії відносності й квантової механіки для Вайтгеда виходить поза межі його властивих задумів. В просторі вайтгедівської думки немає площин філософії та природничих наук, які б «не перетинались». Природничі науки є особливим випадком, який є стилізованим, ідеалізованим, позбавленим за допомогою аб­стракції індивідуального конкретного, але який все-таки міститься в загальній метафізичній схемі. Метафізика, яка б ви­ключала зі своєї схеми природничі науки, яка б проголошува­ла, що ці науки (в результаті використання інших знарядь пізнан­ня) не залишаються в жодному відношенні до філософії, була б просто хибною.

Система Вайтгеда є цікавою спробою того, яким чином ме­тафізика може виникати з природничих наук і далі включати їх до свого організму. Вайтгед думав, що розпочнеться зворотній процес, що його філософія доведе до перегляду деяких положень фізики (передусім теорії відносності), а може й дасть імпульс ем­піричним наукам для розвитку. Незважаючи на зусилля Вайтге­да, зроблені в цьому напрямку, природознавці залишилися бай­дужими щодо його новаторських ідей.

1.3.2.