Розділ 7 НЕКЛАСИЧНА ОНТОЛОГІЯ ТА ЇЇ ПРОБЛЕМАТИКА

Коло питань: Онтологічні проблеми діалектико-матеріалістичної фі­лософії. Неореалізм: критична онтологія Н. Гартмана. Християнсько-еволюційна онтологія П. Тейяра де Шардена. Онтологічні ідеї В.

Онтологія вивчає реальність, тобто наявне буття системи "людина-світ", її можливості як у минулому, так і в май­бутньому. Світ, в якому живе людина, є природним, соціальним і духовним світом. Сучасні філософські течії вивчають різні форми буття та їхню цілісність. Якщо класична онтологія зосе­реджувалась на сутності буття, то некласична вивчає структуру та фундаментальні принципи буття.

Деякі некласичні онтологічні вчення виникають ще все­редині ХІХ сторіччя й продовжують існувати дотепер. Інші постали в ХХ сторіччі. До таких онтологічних шкіл належать: діалектико-матеріалістична філософія, неореалізм і христи­янсько-еволюційна онтологія, філософія процесу та екзистен­ціалізм.

Діалектико-матеріалістична філософія виникла в 40-х роках ХІХ ст. Її засновники - німецький економіст Карл Маркс (1818-1883) та англійський філософ Фрідріх Енгельс (1820-1895). Матеріалістичний підхід до онтологічної про­блематики був пов'язаний із фундаментальними науковими відкриттями ХІХ сторіччя: закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови всього живого та еволюційної теорії Чарлза Дарвіна про походження видів.

Безпосередніми теоретичними джерелами діалектико- матеріалістичної філософії були вчення німецьких філософів Ґеорґа Геґеля та Людвіга Фойєрбаха (1804-1872). Закінчивши Берлінський університет, Л. Фойєрбах уважав Ґ. Геґеля своїм духовним батьком, а Берлін - духовною батьківщиною. Напи­савши дисертацію "Про єдиний, універсальний, нескінченний розум", він надіслав її Ґ. Геґелю, сподіваючись на позитивний відгук.

Несподіваний тріумф філософові принесла праця "Сутність християнства" (1841). У праці автор чітко сформулю­вав принцип самодостатності природи, згідно з яким вона не потребує нічого для свого існування. Людина - теж продукт природи. Поза природою і поза людиною немає нічого. Згодом Ф. Енґельс писав, що після виходу праці "Сутність християнс­тва", всі ми відразу стали фойєрбахівцями.

Синтез матеріалістичного вчення Л. Фойєрбаха з діалектич­ним методом Ґ. Геґеля, який здійснили К. Маркс і Ф. Енґельс, отримав назву діалектичний матеріалізм. У цьому вченні геґелівська ідеалістична діалектика була перенесена в площину матеріального буття. К. Маркс зазначав, що його діалектичний метод докорінно відмінний від геґелівського. Справді, в Ґ. Геґеля процес мислення, що постає як саморозвиток Абсолютної ідеї, є деміургом дійсності. Тоді як у К. Маркса, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній. Отже, матеріалістична діалектика постала як вчення про най- загальніші закони розвитку природи, суспільства та мислен­ня. Згідно з діалектичним матеріалізмом, активність притаманна самій матерії, оскільки в ній діють сили, "внутрішні суперечності", боротьба яких призводить до нових синтезів і зв'язків, у яких знову виникають суперечності, а отже, і тенденція до подальшого пере­формування та еволюції матерії.

Засадничим принципом діалектико-матеріалістичного розуміння буття є визнання первинності матерії та вторин­ності свідомості, тобто протиставлення, з одного боку, матерії, природи, фізичного, об'єктивного, а з іншого, - свідомості, духу, психічного, суб'єктивного.

Із постановки основного питання філософії випливає, що буття мислять, як Природу, якою треба оволодіти та керувати. Тоді як свідомість, духовне, мислення виключені зі сфери буття. На цій основі виводиться принцип матеріальної єдності світу: світ єдиний і цілісний, що переконливо доводять природничі на­уки. Підтвердженням цього принципу є доведена природознавс­твом ідея однорідності речовини, її структури та закономірностей буття. Зокрема, Володимир Вернадський писав, що все в навко­лишньому світі однаково вкладається в рамки закономірностей. Натураліст-емпірик не може допускати різниці між явищами природи, які відбуваються на Землі чи в небесному просторі, в молекулі, атомі, електроні, протоні чи у величезних туманностях, у самій людині, у творіннях її духовних проявів^[160].

Подальший розвиток діалектико-матеріалістичної онто­логії зумовила революція у фізиці. Починаючи з 70-х років ХІХ ст., фізика перейшла на якісно новий рівень дослідження реальності: від макросвіту до мікро- та мегасвіту. Це був період зародження некласичної фізики, яка робить об'єктом свого дослідження поле, на противагу класичній фізиці, яка вивчала речовину.

Відомо, що класична фізика ґрунтувалась на визнанні неподільності атома як найменшої частинки речовини. Такі традиційні уявлення похитнули відкриття явища радіоактив­ності та електрона. Атом виявився подільним і з надзвичайно складною структурою, що містить у собі електрони, протони, нейтрони тощо. Було відкрито квантово-корпускулярну при­роду світла. Тож фізики зіткнулися з низкою проблем, які не можна було пояснити на основі класичних підходів, зокрема законів збереження маси та енергії при внутріатомних пере­твореннях. З'ясувалося, що поєднання електрона з позитроном давало квант світла - фотон, а не частинку речовини. Таке явище отримало назву "анігіляція матерії". На цій підставі не лише філософи, а й фізики вважали, що матеріалізм вичерпав себе, оскільки матерія, як субстанція, "зникає".

Розв'язання світоглядної кризи у фізиці діалектико-ма- теріалістична філософія вбачала в розбудові такого розуміння матерії, яке б не ототожнювало її з субстратом (речовиною та її молекулярно-атомістичною будовою) і давало б змогу поясни­ти розмаїття властивостей, зв'язків і відношень реальності. Фі­лософське розуміння матерії запропонував Володимир Ленін у праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909). "Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них"^[161]. За цим визначенням, матерія не зводиться до природ- ничонаукового знання про будову світу. Єдина властивість її - це об'єктивне існування. На цій підставі В. Ленін сформулював принцип структурної невичерпності матерії: електрон так само невичерпний, як і атом. На його думку, світоглядна криза у фізиці була зумовлена тією межею пізнання, до якої дій­шла наука. Квантова фізика відкрила поле як форму існування матеріального світу, зокрема внутріатомне, ядерне, нейтронне тощо. З'ясувалося, що фізичні поля мають цілком інші харак­теристики, ніж речовина, яку досліджувала класична фізика.

До універсальних властивостей матерії діалектичний ма­теріалізм зараховує її нествореність, незнищенність і віч­ність існування у часі та нескінченність - у просторі.

Загальні форми буття матерії - це простір і час, які не існу­ють поза матеріальними об'єктами. Під простором розуміють протяжність об'єктів, їхнє розташування та межування з інши­ми об'єктами. Кожне тіло має три виміри протяжності - дов­жину, ширину й висоту. Тому реальний простір буття речей є тривимірний. Водночас кожна річ займає певне місце щодо інших речей, утверджуючи довкілля свого буття. Оскільки не існує речей поза власним довкіллям, то з цього випливає, що простір є нескінченно різноманітний, а також - неперервний і дискретний.

Під часом розуміють тривалість, черговість і швидкість перебігу процесів, їхній ритм і темп. Тривалість характеризує існування однієї й тієї ж речі. У тривалості розрізняють три фази: сучасність, минуле й майбутнє. Черговість указує на місце події серед інших подій у їхньому взаємовідношенні: одночас­но, раніше чи пізніше. Час, як і простір, є дискретно-речовим, нескінченно розмаїтим і неперервним.

Матерії завжди притаманний рух і змінюваність, само­розвиток, перетворення одних форм в інші. Рух - універсаль­ний спосіб існування матерії, зумовлений самою природою матерії. За Ф. Енгельсом, “рух як спосіб існування матерії, як внутрішньо властивий матерії атрибут, обіймає собою всі змі­ни і процеси у всесвіті, починаючи від простого переміщення і закінчуючи мисленням"^[162]. Він подав і класифікацію форм руху матерії: механічну, фізичну, хімічну, біологічну, соціаль­ну, а також їхню характеристику. Виділені форми руху матерії відображають структурні рівні світобудови та головні етапи її еволюції. Діалектичний матеріалізм наголошує на якісній своєрідності й неможливості редукції вищих форм руху до нижчих і водночас - на наявності спільних фундаментальних принципів для всіх рівнів.

Філософське розуміння матерії сприяло дослідженню роз­маїття, яке ми спостерігаємо в природі. В основі сучасних науко­вих уявлень про будову матерії лежить принцип системності. Будь-який об'єкт матеріального світу постає як система, що ха­рактеризується елементами і структурою. У сучасній науці ви­окремлюють такі рівні організації матерії: у неживій природі - систему галактик, галактики й зірки, планети і макротіла, мо­лекули та атоми, елементарні частинки і фізичний вакуум; у живій природі - ДНК, РНК, білки, клітини, багатоклітинні організми популяції, біоценози, людину та соціальні форми її життя.

Розвиток природничих наук у ХХ ст. докорінно змінив уяв­лення не лише про структурні рівні світобудови, а й про про­стір, час і рух. Завдяки класичній механіці І. Ньютона склалося субстанційне розуміння простору і часу, тобто як самодостат­ньої протяжності й тривалості, що не залежать від матерії та швидкості її руху. Тому просторово-часові параметри світу вважали сталими. Квантова механіка, що виникла на початку ХХ ст., досліджуючи царину мікросвіту, виявила суперечності в субстанційному трактуванні простору й часу. Наприклад, дослідження мезонів показує, що час їхнього існування збіль­шується зі зростанням швидкості руху.

Релятивістську концепцію простору і часу розробив Альберт Айнштайн. Спираючись на дослідження Н. Лобачевсь­кого, Г. Лоренца, А. Пуанкаре, А. Майкельсона та інших учених, він запропонував спочатку спеціальну теорію відносності (1905), а згодом - загальну (1915). У спеціальній теорії відносності дове­дено функціональну залежність між координатами простору і часу та швидкістю рухомих об'єктів. При швидкостях, близьких до швидкості світла, просторові параметри зменшуються (стис­каються), а час уповільнюється. У загальній теорії відносності А. Айнштайн розкрив залежність простору і часу не лише від руху, а й маси рухомих об'єктів. Об'єкти з великою масою змі­нюють геометрію простору-часу: чим більша маса, тим більше його викривлення. А це, своєю чергою, впливає на рух тіл по­близу такого простору-часу.

Діалектичний матеріалізм, заперечуючи онтологічний статус свідомості, розглядає її як функцію високоорганізова- ної матерії - людського мозку. В основі розуміння свідомості покладено принцип відображення. В праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" В. Ленін зазначає, що відображення - це універсальна властивість матерії. Така властивість виявляє себе в процесі взаємодії матеріальних об'єктів як здатність цих об'єктів під впливом інших змінювати свою структуру й форму та фіксувати властивості один одного. До властивостей відоб­раження належать: універсальність, інформативність, адек­ватність, активність на рівні живого. Відображення має свою специфіку на рівні неорганічного, органічного та соціального буття. Виокремлюють такі форми відображення: просте, под­разливість, збудливість, психіку й свідомість. Перехід від однієї форми відображення до іншої слугував підставою визнання того, що свідомість закономірно виникає в процесі еволюції форм відображення. Справді, якщо подразливість - це актив­на реакція організму на зовнішню дію та умови середовища (рослини, найпростіші організми), то збудливість - це реакція вже спеціалізованих органів на зовнішні дії завдяки наявності нервових клітин. Психічне відображення пов'язане з розвит­ком нервової системи, мозку та органів відчуттів. Воно влас­тиве як тварині, так і людині. Дослідження російських учених І. Сєчєнова та І. Павлова виявили рефлекторну природу психіки. Рефлекс - це стандартна реакція організму на зміни зовнішньо­го чи внутрішнього середовища, що здійснюється через цент­ральну нервову систему у відповідь на подразнення. На основі психіки формується свідомість як вища форма відображення дійсності. Зокрема, В. Войтко визначає свідомість як притаман­ну людині функцію головного мозку, яка полягає у відобра­женні об'єктивних властивостей предметів і явищ зовнішнього світу і самої людини, в попередньому мисленному накресленні дій і передбаченні їх наслідків, у регулюванні взаємовідносин людини з природою і соціальною дійсністю^[163]. Наголошуючи на активному характері свідомості, на її зв'язку із практично-пере- творюючою діяльністю, діалектичний матеріалізм проводить головну ідею: свідомість детермінована матеріальним буттям, вона - "суб'єктивний образ об'єктивного світу".

Початок ХХ ст. ознаменувався феноменологічним пово­ротом в онтології. Якщо діалектичний матеріалізм продовжує субстанційний підхід до розуміння буття, то неореалізм від­мовляється від пошуку субстанції, а звертається до феноменів, які дані в пізнанні чи логічній конструкції. Неореалізм ре­презентує критична онтологія німецького філософа Ніколая Гартмана (1882-1950), яку він створив у 20-х роках ХХ ст. і вик­лав у працях "Нові шляхи онтології" (1921), "Можливість і дійсність" (1938), "Структура реального світу" (1940).

Починаючи від Аристотеля, метафізика претендувала на те, щоб бути наукою про "буття як таке". Класична онтоло­гія, на думку філософа, розглядала проблеми буття шляхом з'ясування його сутності та пошуку першопричин буття. Мета­фізика починала з гіпотез, тоді як мала б починати з феноменів. Для їхнього розуміння онтологія не вимагає першопринципу, субстанції чи абсолюту, які б забезпечували метафізичну єд­ність світу. На думку Н. Гартмана, буттєва домінантність єдино­го - раціоналістична забобона. Натомість буттєва єдність світу може мати й інші форми зв'язності.

Справді, світ, у якому ми живемо, надзвичайно різноманіт­ний, він складається з різнорідних явищ, речей і процесів. Чи існує щось спільне у цьому неймовірному розмаїтті, щось таке, що було б притаманне всім речам і явищам? Єдино спільна ознака всіх явищ - те, що вони є, існують. Це і виражено словом "буття", що є найзагальнішим поняттям про існування.

За Н. Гартманом, ознака існування однаково притаманна як матеріальним, так й ідеальним явищам. Він вважав помилкою класичної онтології те, що вона ототожнювала буття лише з реальним, тобто матеріальним буттям. Одним із центральних принципів критичної онтології є визнання ідеальної сфери буття такою ж об'єктивною, як і реальний світ. Якщо класична онтологія за необхідне вважала вибір між буттям речей і бут­тям Бога, духу, ідей, то, за Н. Гартманом, не існує двох різних буттів - "вищого" і "нижчого". Отже, об'єктивно існуючий світ

об'єднує в собі ті сфери буття, які взаємно виключали одна одну в традиційній онтології: сферу матеріальних речей та сферу іде­альних явищ. Феномени буття індиферентні стосовно ідеалізму і реалізму (матеріалізму). "Буття взагалі" є нейтральне, воно не несе в собі протилежності матеріального та ідеального. Початок онтології - це усвідомлення ідентичності буття в усьому, що існує: у ньому не розрізняються жодні відмінності¹⁷¹.

Світ надзвичайно складний і не вкладається в таку примі­тивну дихотомічну схему: матеріальне-ідеальне. У книзі "Будова реального світу" (1940) Н. Гартман розробив значно складнішу структуру буття. Виходячи із феноменологічної очевидності "розшарованості світу", він створив теорію шарової структури буття. На його думку, в структурі буття тісно поєднуються різні шари, які нібито накладаються один на одного. Він виділяє чо­тири прошарки дійсності: 1) матеріальність; 2) органічність; 3) психічність; 4) духовність.

Наприклад, існування мінералів - приклад шару матеріаль­ності, існування найпростішого організму - приклад органіч­ного шару. Оскільки в органічному житті є психічні чинни­ки, то тут маємо справу з психічним шаром. Коли ж людська психіка підноситься над рівнем індивідуального порядку і тво­рить надіндивідуальні форми буття: мову, мистецтво, науку, філософію, релігію, то цей вид буття різних витворів культури зумовлює появу духовного шару буття. Звідси випливає, що тварина "бере участь" у створенні матеріального, органічного і психічного шару буття. Лише людина, як культуротворча істота, здатна вийти за межі психічного шару і творити шар духовності.

Своєрідність реального світу полягає в тому, що такі різ­норідні феномени, як речі, життя, свідомість, дух, сукупно в ньому існують, накладаються, впливають один на одного, взає- мозумовлюють, заважають один одному та іноді ведуть бороть-

бу між собою. Всі вони належать до одного часового відтинку, співіснують або йдуть один за одним. Якщо б вони знаходились у різних часових періодах або в різних реальностях, то взаємодія між ними була б неможливою^[164].

Розшарованість - головна особливість структури реального світу. Чотири виокремлені шари утворюються завдяки відмін­ності у природі між живим і неживим, а в сфері ідеального - між психічним і духовним. Органічна та неорганічна приро­да відокремлена від психічних та духовних явищ просторо­вими характеристиками. Простір притаманний лише буттю матеріальних речей. Час охоплює всі шари реального світу. Час - більш фундаментальна категорія, ніж простір. Істотною характеристикою реального світу є індивідуація, тобто утво­рення розмаїтих неповторних речей: все, що виникає в часі, відрізняється одне від одного, не існує ідентичних між собою речей.

Відношення між шарами визначається специфічними "законами розшарування". Так, "закон повернення" фіксує присутність закономірностей нижчих шарів у вищих. Інакше кажучи, кожен вищий шар потребує для свого існування ниж­чого шару. Для існування життя потрібна матеріальність із дією її законів, а для існування психічності - існування органічності, для існування духовності - існування психічності. Така взає­мозалежність не порушує якісної визначеності вищого шару та його автономії чи навіть суверенності у притаманній йому сфері. Рух, ріст, живлення і розмноження, саморегуляція - це нові явища, які невідомі у світі матерії. Так само переживання соціальних, релігійних, наукових чи естетичних вартостей при­таманне лише духовному шару. Якісну характеристику шарів виражає "закон нового", тоді як автономність шарів - "закон дистанції". Всі шари підлягають принципу детермінізму, але спосіб детермінації має свою специфіку для кожного шару.

Кожен шар має властиві йому нові найзагальніші визна­чення - категорії. Онтологічне завдання полягає у визначенні головних для кожного шару категорій (категоріальний аналіз шарів) і дослідження співвідношення шарів (аналіз розшару­вання). В системі Н. Гартмана немає місця для розвитку, не розглянуто проблему генези буття, а головна послідовність шарів буття дана як факт.

Аналізуючи буття, Н. Гартман виокремлює дві першосту- пеневі сфери, незалежні від нашої свідомості, - "буття в собі" - це реальне та ідеальне буття. Цим двом сферам буття в собі протистоїть "для нас буття", яке поділене на логічну сферу і сферу пізнання. Відповідно, логічна пов'язана з ідеальним буттям, а пізнання - з реальним світом.

Поруч із реальним світом, за Н. Гартманом, існує ідеаль­ний світ, який об'єктивний і незалежний від мислення. Головні типи ідеального "буття в собі" - це математичні сутності та вартості. Філософ вимагає чітко розрізняти ідеальне і реаль­не буття. Ідеальне буття не є сферою мислення, сферою людських ідей. Головна його відмінність від реального світу - позачасовість, незмінність. Це - буття "без реальності". Реальне та ідеальне буття - протилежності. Числа, геометричні фігури, вартості - все це щось докорінно відмінне від людей, речей, подій, ситуацій, воно належить сфері ідеального буття. Речі існують у часі, вони індивідуальні, а ідеальне - позачасове, вічне, загальне, позбавлене індивідуальності. Ідеальну сферу зазви­чай вважають продуктом мислення, що є ілюзією. Насправ­ді ідеальна сфера існує самостійно, поза свідомістю людини, як трансцендентне. Оскільки ідеальне позбавлене дійсності, яка перевіряється досвідом, воно осягається лише інтуїтивно. Отже, ідеальна сфера глибоко ірраціональна, недосяжна для розуму, прихована від буденної свідомості. Воно не стосується безпосередньо людини, її долі, нічим людині не загрожує і не вабить. Тому люди на підставі щоденного досвіду переконані в існуванні лише реального світу. Логікою довести існування ідеального світу неможливо. Про ідеальне буття свідчать лише факти існування математичних сутностей та вартостей, подібно до того, як про реальне буття свідчать факти неорганічної та органічної природи^[165].

Вагоме місце в онтології ХХ ст. посідає релігійна філосо­фія. Досить впливовою течією до сьогодні є неотомізм - онов­лена філософія Т. Аквінського, яку в 1879 році в Енцикліці Папи Римського було проголошено офіційною філософією католи­цької церкви. Цю філософію досить широко культивують у католицьких навчальних закладах, де її вивчення обов'язкове.

У ХХ ст. неотомізм розвивали французькі філософи: Жак Маритен (1882-1973), Етьєн Жільсон (1884-1978), американсь­кий філософ Юзеф Бохеньський (1902-1995), Кароль Войтила (1920-2006) - Папа Римський Павло ІІ.

Спираючись на вчення Т. Аквінського, речники неотомізму вважають, що Бог означає всю повноту буття, в якому сутність та існування збігаються. Бог - це чисте буття, чиста досконалість, що перебуває у трансцендентному та недоступний розуму. Бог - причина буття всіх речей, яка внутрішньо притаманна їм. Найдосконалішим витвором Бога є людина, що має без­смертну душу, свободу волі та духу. Проте речники неотомізму залишаються в межах класичного розуміння буття.

Некласичний підхід репрезентує християнсько-еволю­ційна онтологія П'єра Тейяра де Шардена, викладена в пра­ці "Феномен людини" (1955). Через невідповідність поглядів ученого офіційній доктрині католицької церкви (креаціоніз­му) за життя його філософські твори не публікували, а сам він зазнавав гонінь із боку богословів. Проте сьогодні католицька церква вбачає в ньому Т. Аквінського ХХ сторіччя.

П. де Шарден (1881-1955) - французький філософ, антрополог, палеонтолог і теолог. Він прагнув синтезувати досягнення науки і релігійного досвіду з ідеєю еволюції Всесві­ту. Релігія і наука, на думку філософа, - дві нерозривно пов'язані сторони одного й того ж цілісного акту пізнання, який тільки один зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції. Тому зав­дання філософії - дати істинне витлумачення світу для нас на цьому етапі еволюції шляхом бачення цілісної перспективи нашого загального досвіду.

Вихідний принцип філософії П. де Шардена - принцип еволюції в бутті світу. "Що таке еволюція - теорія, система, гіпотеза?... Ні, щось значно більше ніж усе це: вона - головна умова, якій віднині мають підпорядковуватися та з якою ма­ють узгоджуватися усі теорії, гіпотези, системи, якщо вони хочуть бути розумними та істинними. Світло, яке осяює всі факти, крива, в якій мають зімкнутися усі лінії, - ось, що таке еволюція"^[166].

Спираючись на емпіричні дані, П. де Шарден прагнув з'ясувати загальний напрямок розвитку Всесвіту до єдності, виявити закономірний порядок послідовних трансформацій універсуму навколо людини як центру. Людина - ключ до розуміння еволюції Всесвіту (Універсуму).

Виходячи із принципу еволюції, філософ прагне осягнути Всесвіт як такий, що незворотно універсалізується, тобто стає всеохопним і здатний вміщувати у собі людину. Причому лю­дина - центр еволюції Всесвіту за двома аспектами: як наслідок еволюції космічного цілого та як перспектива його подаль­шого розвитку. Людина, наголошує філософ, не статичний центр світу, а вісь і вершина еволюції, центр конструювання універсуму, його перспектива^[167].

Розуміння єдності людини і світу П. де Шарден розбудовує на основі запропонованої ним субстанції - "тканини універ­суму". Все, що існує, виникало з цієї субстанції. Вона постає перед нами, як дещо фундаментально "зернисте" і водночас суттєво взаємопов'язане, до того ж надзвичайно активне. Такий висновок філософ робить спираючись на досягнення сучас­ної йому науки, яка незаперечно довела, що визначальними рисами матерії є плюралізм, єдність та енергія. Зокрема, плюралізм матерії репрезентує атомна структура універсуму. Сучасна фізика не лише проникла в атом, а й прагне звести відомі їй частинки до ще дрібніших. Водночас матерії власти­ва фундаментальна єдність. Молекули, атоми, електрони, за своїми розмірами і взаємодіями, є дивовижно стандартними й одноманітними. Здається, що видимі, чаруючі барви речей згасають у глибинах єдиної субстанції. З'ясувалося, що світ єдиний у своїй однорідності. Заповнюючи простір, частинки матерії активно взаємодіють. Міру їхньої взаємодії виражає енергія, що переходить від одного атома до іншого в процесі перетворень. Отже, матеріальні частинки можна розглядати, як тимчасові резервуари сконцентрованої енергії. Вони не просто співіснують, а творять плетиво взаємозв'язків, тобто тканину універсуму, що надає Всесвіту міцності та єдності.

За П. де Шарденом, тканина універсуму - двобічна: вона має зовнішню - матеріальну природу - та внутрішню - енерге­тичну природу. В кожному елементі Всесвіту енергія поділяєть­ся на дві складові: тангенціальну енергію, яка пов'язує цей елемент з іншими того ж порядку і складності, та радіальну енергію, що спрямовує його до більш складного і внутріш­ньо зосередженого стану. Як натураліст, він розрізняв два види тангенціальної енергії: один вид - енергія випромінювання (на рівні атома); інший - енергія організації (на рівні живих істот і людини). Зростання тангенціальної енергії веде до усклад­нення матеріальних утворень і збільшує радіальну енергію, яка може обернено впливати на тангенціальну і т. ін. Зміна радіальної енергії зумовлює перехід на нові щаблі розвитку та до підвищення рівня організації матеріальних утворень. Ця фундаментальна енергія врешті-решт породжує людину. Саме тому філософ припускає, що тканина універсуму повинна бути одухотворена від самого початку, тобто енергія має духовну природу, бо Всесвіт, створений лише з інертної матерії, фізично не міг би утримувати Людину.

Досягнення природничих наук незаперечно доводять ево­люцію матерії. Їй притаманне зростаюче ускладнення різно­манітних елементів, які виявили передовсім фізика й хімія. Зокрема, це елементарні частинки - протони, нейтрони, елек­трони, фотони тощо. За ними слідує гармонійний ряд простих тіл: від водню до урану. Далі - розмаїття складних тіл; їхні мо­лекулярні маси зростають до певної критичної межі, за якою відбувається перехід до життя. Наука, експериментально під­твердивши конструювання тіл із ядер і електронів у розмаїтих комбінаціях, як спалах, відкрила нам історію універсуму. Це дало підставу П. де Шардену стверджувати, що весь матеріаль­ний світ підпорядкований у своїй еволюції біологічному зако­ну "ускладнення" і розвивається за спіраллю, що здіймається на щоразу нові щаблі¹⁷⁶.

Еволюція, за П. де Шарденом, має свій початок і кінець. Початок еволюції він позначив точкою Альфа, розуміючи під нею сукупність елементарних матеріальних утворень та їхніх енергій. Кінець розвитку людства він позначив точкою Омега. Вона - "найвищий полюс тяжіння" для радіальних енергій, оскільки є першорушієм, що перебуває попереду і впливає на світ через радіальну складову енергії. Цей пункт символізує собою Бога, причетного до світу і трансцендентного йому. Під впливом точки Омега радіальні енергії спричиняють і здійсню­ють розвиток світу, який виявляється у підвищенні організації буття. Тому в еволюції Всесвіту філософ виокремлює такі стадії: переджиття, життя, думку, наджиття.

Аналізуючи ці рівні буття, П. де Шарден прагне виявити головні принципи, що притаманні всім рівням і зумовлюють їхню єдність. За означенням, тканині універсуму притаманні зародкові елементи духовного, що існують у природі завжди

і скрізь, спрямовуючи розвиток. Якщо дотепер, зауважує фі­лософ, ми з'ясовували зовнішню природу речей, то відтепер необхідно зосередити увагу на "внутрішнє речей". Подібно до того як у людини, так і у всіх речей є не лише зовнішня, але й споріднена з ним внутрішня реальність. Під шаром первинної матерії він уявляє собі гранично тонкий, але необхідний "біо­логічний" шар, який нескінченно протяжний і проймає собою усі рівні організації матерії аж до найелементарніших. Тому в природі немає нічого неживого. Різниця між неорганічним і органічним світом зводиться до того, що в першому життя існує в нерозвинутій і прихованій від людського сприйняття формі, а в другому - біологічні процеси розвинуті й пізнавані.

Враховуючи цю зрідненість неживої матерії з майбут­нім життям, яке ще має виникнути з неї на спіралі еволюції, П. де Шарден назвав усю сферу неживої природи переджиттям. Він пише: "В цілісній картині світу наявність життя неминуче передбачає існування до нього безмежно простертого перед- життя"¹⁷⁷. Наприклад, наука з'ясувала, що навіть у найтвер­діших породах іде процес перетворення мінеральних видів, що приблизно нагадують метаморфози живих істот. Йдеться про те, що на рівні переджиття відбуваються трансформації, що зумовлюють процес концентрації "тканини універсуму" у все більш організованих формах матерії. Тоді матерія постає переповненою можливостями розвитку та виходу за свої межі. А відтак на певному етапі еволюції геогенеза, тобто геохіміч­ні та геотектонічні процеси переходять у біогенезу, яка стає основою психогенезу. Ці щаблі еволюції живляться однією (психічною) енергією, концентрація якої постійно збільшується в космогенезі.

Винятковим феноменом радіальної енергії, що надає фун­даментальної єдності світу, за П. де Шарденом, є свідомість. Незважаючи на те, що свідомість з очевидністю виявляється лише у людини, вона - космічний феномен, що підлягає всеохопній трансформації. Наука, обмежуючи феномен сві­домості лише вищими формами життя, усувала свідомість зі своїх моделей універсуму. На противагу науковому підходу, філософ наполягає на повсюдному вкоріненні свідомості та прагне з'ясувати, як вона виявляється в нашому досвіді.

На рівні переджиття зародкові елементи свідомості (перед- свідомість) поступово ускладнюються, диференціюючи свою природу, як і матеріальні елементи. Концентрація свідомості змінюється обернено пропорційно простоті матеріального утворення. Інакше кажучи, свідомість тим досконаліша, чим складніше й організованіше матеріальне буття вона супрово­джує. Духовна досконалість і матеріальна складність - це лише два взаємопов'язані боки одного й того ж явища. Водно­час це - фундаментальний закон космогенезу, який передбачає конвергентну структуру світу.

Наступна стадія еволюції Всесвіту - життя. Воно постає в результаті біогенезу, який завершується витвором живої обо­лонки планети - біосфери. Структурним елементом життя є клітина. Функціонування клітини наділяє життя нездоланною силою експансії та розмаїття, оновлення та ускладнення. З по­явою клітини, а згодом нервової системи і мозку пружиною життя стає піднесення свідомості¹⁷⁸. Еволюцію універсуму на рівні життя, стверджує П. де Шарден, визначає не боротьба за існування, а глибинний (психічний) порив феномену життя, який визначає загальний плин біологічної еволюції, розвиток і розгалуження життя. Досягнувши своєї критичної точки, життя здійснює стрибок до наступного рівня - до думки.

На цій стадії еволюції універсуму з'являється людина, внут­рішню активність якої визначає рефлексія. Це - набута свідо­містю здатність до зосередженості на собі, здатність не лише пізнавати світ, а й себе, не просто знати, а знати, що знаєш. За­вдяки цій здатності людина перетворюється на центр, в якому всі уявлення і досвід поєднані в єдине ціле. Рефлектуюча істота, що зосереджується на собі, раптом стає здатною розвиватися в новій сфері - мисленнєвій. Абстракція, логіка, обдуманий вибір і творчість, математика, мистецтво і т. ін. репрезентують цілком нове внутрішнє (духовне) життя. Людина з притаман­ною їй духовністю, доводить П. де Шарден, - це запланований результат еволюції космічного цілого.

З появою людини психогенез замінюється більш високою функцією - спочатку зародженням, а потім поступовим розвит­ком духу - ноогенезом. Ноогенез - стрижень не лише антро­погенезу, а й біогенезу. А людина, як соціальний феномен, - це кульмінація, а не послаблення біологічного феномену. Природа не ворожа людині, а повністю відкрита для пізнавальної думки. Тож дух пошуків і завоювань є постійною душею еволюції.

Людина, нарощуючи духовну енергію, творить ноосферу. Ноосфера - "мислячий пласт", нове покриття Землі, що постає поза і над біосферою¹⁷⁹. Ноосфера - це сфера думки, абсолютно духовна і невидима, але цілком реальна і веде до колосальних перетворень матеріальних мас. Тканина універсуму, ставши мислячою, не завершила свій еволюційний цикл. Вона розпо­чинає духовну експансію Землі шляхом соціалізації людини, людських спільнот і людства в цілому. Якою б тонкою і дифе­ренційованою не була первинна плівка ноосфери, зауважує П. де Шарден, вона замкнулась та оповила Землю. Ноосфера набула планетного масштабу.

Подальший зміст еволюції філософ вбачає у творенні з одиничних людських свідомостей "зерняток думки", гармоні­зованої спільності свідомостей, яка еквівалентна надсвідомості. "Земля не лише покривається міріадами зерняток думки, а й огортається цілісною мислячою оболонкою, що утворює функціонально величезне зерня думки в космічному масшта­бі"¹⁸⁰. Відбувається "планетизація людства", тобто його масове згуртування. Перед людством відкривається нова перспектива "психологічної експансії" - внутрішня тоталізація світу, спільне витворення Духу Землі.

У планетизації людства важлива роль, за П. де Шарденом, належить науці. З моменту свого зародження вона слугувала створенню різних способів підкорення світу. Завдячуючи на­уці, людство прогресує, оскільки може повніше жити. Колись алхіміки шукали філософський камінь. Тепер наші амбіції зросли: створювати не золото, а життя! І це не витвір уяви. Відкривши гени, чи не будемо контролювати механізм органіч­ної спадковості? Опанувавши синтез білків, чи не започаткуємо ми нову хвилю організмів - неожиття, витворене штучно? Наука як колективне мислення леліяла мрію про освоєння енергії еволюції. Ми сподівалися, що знаходимось на порозі "золотого віку", організованого наукою і зігрітого багатством. Однак з'ясувалося, що людство стало технічно оснащеним, але духовно роз'єднаним і враженим вірусом ворожнечі. На думку П. де Шардена, це глибоке порушення правил ноогенезу, вихід із-під його контролю. Замість того, щоб витворювати надмір духу, людство породжує лише матерію, працюючи у зворотному напрямку, як інволюція.

Подальша еволюційна перспектива людства пов'язана з розвитком ноосфери. На щаблі ноосфери життя продовжує не­впинно ускладнювати свою структуру, завдяки чому відбуваєть­ся перехід буття на нові щаблі, а в перспективі до - наджиття. Сутність наджиття філософ убачає у гігантській психобіо- логічній операції оновлення Землі - творенні надлюдства. Для людини немає майбутнього поза об'єднанням з іншими людьми. Однак для сучасників, людство - лише абстрактна сут­ність або умовна назва. За П. де Шарденом, людство - колектив­на реальність, результат мегасинтезу людських думок, якому

тепер індивідуально і колективно підпорядковані всі мислячі елементи Землі. Людство має майбутнє, лише згуртувавшись духовно. Тому перспектива відкривається для людства в цілому, а не для окремих привілейованих осіб або для одного вибраного народу. Її сутність - духовне оновлення Землі.

Уточнюючи хід цього оновлення, філософ визначає май­бутнє людства як "органічну суперагрегацію душ"^[168]. Вирішаль­ну роль у цьому процесі відіграє точка Омега, яка постає як першорушій, що знаходиться попереду; майбутнє, до якого прагне еволюція ноосфери. До цієї точки тяжіє, у ній сумуєть- ся і збирається у всій своїй досконалості та цілісності велика кількість свідомості, яку на Землі виділяє ноогенеза. Що озна­чає "сумування" свідомостей? Згідно з гіпотезою, універсум є збирачем і охоронцем свідомості. Безперечно, йому належать і наші творіння. Проте, яке з людських творінь має найбільше значення для докорінних інтересів життя? Таким оригінальним витвором, в якому універсум усвідомлює себе, є наше "Я", наша особистість. Вона - фокус нашої свідомості, яку "сумує" в собі Омега. В процесі духовної конвергенції відбувається не погли­нання, а звеличення Я-свідомостей. Тому "зернятка свідомості", зливаючись по лінії своїх центрів (особистостей), не втрачають своєї індивідуальності. Омега як кінець світу збігається з най­вищою сходинкою гармонізованої складності. Він - виразний центр, що сяє в центрі системи центрів. У ньому досягається диференційована єдність шляхом максимальної персоналізації елементів і цілого.

Рушійною силою, що має піднести людину на новий щабель буття, тобто до наджиття, є любов. На противагу механічному об'єднанню через матеріальні форми (захист матеріального добробуту, нові галузі виробництва) любов поєднує людей у самій їхній суті, доводить їх до завершеності. Для цього наша здатність любити має стати всеосяжною. Однак любов зникає при контакті з безособовим та анонімним. Зокрема, колектив поглинає особистість, убиваючи любов. Тому колектив, спіль­нота є поза любов'ю. Щоб стати об'єктом любові, універсум має здобути обличчя і серце, персоніфікуватися для нас, стати зосередженням особистих сил і особистих тяжінь. Така любов виникає із любові до Бога. Омега - це центр найбільшої концен­трації свідомості; духовна особистість, що не має матеріальних рис; надособистість, Христос. Отже, космогенез збігається з Христогенезом.

Які ж перспективи людства при наближенні до наджиття? Під впливом променів Омеги зникне ненависть і міжусобна боротьба. Тому заключний етап конвергенції відбуватиметься мирно. Людство вивільнить потужні сили за рахунок згурту­вання. Проте, не без того, що ця енергія може діяти неузгодже- но. Тому можлива руйнація ноосфери. Хоча така перспектива суперечить конвергентності ноогенезу, який спрямований до точки Омега - божистого вогнища Духу.

Ноосфера, що виникла в процесі еволюції універсуму, має в собі надійну гарантію незнищенності та нескінченності існу­вання людства. Звичайно, це не виключає можливості її фізич­ного знищення у майбутньому. Взагалі, вважає філософ, Землю чекає така ж участь, як й інші планети - загибель. Але це не означатиме тотальної загибелі людства. Ноосфера замкнеться в собі й знайде лінію своєї втечі. Це замикання він уявляє, як злиття з Омегою. Це і є щасливий стан наджиття. Отже, люд­ство може вижити фізично, лише виживши духовно, як цілісне культурне людство.

У розумінні духовної цілісності людства важлива роль на­лежить вченню Володимира Вернадського (1863-1945) про ноосферу. Його зміст викладено в працях "Наукова думка як планетне явище" (1938), "Декілька слів про ноосферу", "Про науковий світогляд" тощо.

В. Вернадський одним із перших почав вивчати земну обо­лонку - геосферу як єдине ціле. На його думку, 4 млрд. років тому геосфера пережила катастрофічну перебудову і перейшла в біосферу, суттєвою ознакою якої стала поява живої речови­ни. В еволюції геосфери важливо те, що життя виникло не як локальний феномен, а вся оболонка Землі перейшла в новий стан: це був єдиний планетний процес перетворення геосфери в біосферу. Тепер всі процеси розвитку стали іншими: оболонка живої речовини поставила на службу земній еволюції енергію Сонця, яке підтримує динамічну рівновагу біосфери.

Подальший розвиток біосфери В. Вернадський пов'язував із появою людини та її експансією Землі. На початку ХХ ст. людина охопила своїм життям, своєю культурою всю біосфе­ру в цілому. На Землі немає куточка, недоступного для неї. Еволюція планети є наслідком життєдіяльності людини, що послуговується наукою й технікою. Людська діяльність стала співмірною з геологічними та іншими природними причинами змін у земній оболонці. Тому людство поступово стає головним геологічним чинником перетворення оболонки Землі.

Геніальність В. Вернадського як науковця полягає в тому, що він передбачив можливість нової біфуркації - переходу біосфери в ноосферу. Оскільки людство - визначальний чинник еволюції біосфери і не може жити поза нею, то воно має визна­чити такі напрями розвитку біосфери, щоб її характеристики не вийшли за межі, в яких тільки і може існувати людина як біологічний вид. Створивши нову геологічну силу - науко­ву думку - людство надало еволюційному процесу свідомої спрямованості. Під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить у новий стан - у ноосферу^[169].

Ноосфера, на думку В. Вернадського, - це нова геологічна оболонка Землі, яка твориться передусім зростанням науки, наукового розуміння і заснованої на цьому соціальної праці людства. Від початку ХХ ст. спостерігаємо небувалий раніше вибух наукової творчості. Наукова думка охопила всю планету, всі держави, що на ній розташовані. Повсюди створюють чис­ленні наукові центри наукової думки і наукового пошуку. Це перша головна передумова переходу біосфери в ноосферу^[170].

Видатний український вчений В. Вернадський передбачив настання ноосфери, коли людство в цілому візьме на себе від­повідальність за подальшу долю біосфери Землі. Наукове знан­ня, що творить ноосферу, не може вести до краху цивілізації, до самознищення людства. Він надто оптимістично дивився у майбутнє і недооцінював ті бар'єри, які є на шляху людства до ноосфери. В 1945 р. напередодні закінчення війни, він писав про те, що людство вступило в ноосферу. Підставою такого твер­дження є ті реальні умови, що вже існують або створюються в процесі історичного розвитку людства:

- Людство стало єдиним цілим, незважаючи на всю роз­маїтість життя. Людина вперше реально зрозуміла, що вона є мешканцем планети і може, а точніше кажучи, повинна мис­лити і діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особи, сім'ї чи роду, держави чи їх союзів, а й у планетному аспекті. Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Впер­ше в історії людства інтереси народних мас - усіх і кожного - визначають життя людства, є мірилом його уявлень про спра­ведливість. Людство, загалом, стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого люд­ства як єдиного цілого^[171].

- Цілісність людства нерозривно пов'язана зі швидкістю сполучень, з успіхами транспортної техніки, з можливістю мит­тєвого передавання думки, одночасного обговорювання її всюди на планеті. Завдяки перетворенню засобів зв'язку та обміну людство повинно стати єдиним в економічному та інформа­ційному відношенні. Прагнення до мирного зв'язку людства на ґрунті економічного життя та обміну інформації - шлях до ноосфери.

- Відкриття нових джерел енергії, що пов'язані з атомною фізикою. Атомне ядро - це джерело необмеженої енергії.

- Піднесення добробуту населення. Ніколи раніше в іс­торії людства інтереси і добро усіх людей, а не окремих осіб чи груп, не ставилися як реальне державне завдання. Вперше реально поставлено завдання боротьби з бідністю та її наслід­ками. Вперше поставлено проблему свідомого регулювання розмноження, проблему подовження життя, зменшення хво­роб усього людства.

- Рівність у принципі всіх людей. Біологічно це вира­жається в тому, що в геологічному процесі всі люди виявля­ються як єдине ціле відносно решти живого населення планети. Тому людство повинно прийти до повної рівності рас, народів, незалежно від кольору шкіри та віросповідання.

- Виключення війни з життя суспільства. Цивілізація "культурного людства" не може обірватися і знищитися. Запо­рука цього - інтернаціональність науки, її прагнення до свободи думки та усвідомлення моральної відповідальності вчених за використання наукових відкриттів і наукової роботи з руйнів­ною метою, що суперечить ідеї ноосфери.

На думку В. Вернадського, у ХХІ ст. людство житиме в царс­тві розуму - ноосфері. Справді, технічно і технологічно людство зробило колосальний крок вперед, наука розкрила таємницю атома, розгадала молекулу життя й створила електронний комп'ютер, але нам ще дуже далеко до ноосфери.

На противагу метафізиці "субстанції" британський філософ Алфред Норт Вайтгед (1861-1947) запропонував метафізику "процесу". її принципи та зміст він виклав у праці "Процес і реальність" (1929).

Філософія процесу постала в результаті метафізич­них інтерпретацій новітніх досягнень фізики. На думку А. Вайтгеда, в ХІХ ст. у науку ввели нові ідеї, які підготували зміну її філософсько-світоглядних засад. До таких ідей він за­раховує: ідею неперервності фізичних явищ, тобто повсюд­ного їхнього поширення в просторі; ідею атомізму, яка була поширена на хімію (Джон Дальтон), біологію (Матіас Шлейден, Теодор Шван відкрили клітинну будову живого), мікросвіт (Луї Пастер відкрив мікроорганізми) та ідею еволюції^[172].

Ці ідеї репрезентують передумови формування еволюцій­ного космологічного вчення, що несумісне з матеріалізмом. Матеріалістична філософія виходить із речовини, як заверше­ної субстанції, яка нездатна до розвитку, а здатна лише до пере­творень і змін без мети. Тоді як еволюційне вчення утверджує принцип розвитку складних організмів із менш складних, що їм передували. Воно ґрунтується на ідеї організму, як фунда­ментальної при вивченні природи.

На думку А. Вайтгеда, в історії філософії домінував погляд на всесвіт як протяжно сталий, а тому становлення ігнорували. На противагу існуючій традиції філософ визнає, що станов­лення фундаментальніше за буття, оскільки воно є дійсністю буття. Все, що класична метафізика пов'язувала з буттям, має бути виведене із становлення, а саме: матерія як самодостатня субстанція та простір-час як нерухомий субстрат фізичних змін мають бути зведені до взаємодії подій, що перебувають у про­цесі становлення^[173]. Отже, процес і є субстанцією світу.

Засадничим у метафізиці А. Вайтгеда є "принцип проце­су". Кожне дійсне існування можна описати лише, як органіч­ний процес. У процесі аналізу природи ми віднаходимо, що поява організмів залежить від вибіркової активності, яка схожа на мету. Сталі організми виникають тільки в результаті еволю­ції і поза ними немає нічого стійкого. Отже, сталістю володіють лише структури активності, що розвиваються. Крім того, ево­люція організму можлива за умови сприятливого довкілля, яке, незважаючи на розвиток будь-яких специфічних типів сталих організмів, має більшу сталість. Будь-який фізичний об'єкт, що погіршує довкілля, наголошує А. Вайтгед, здійснює са­могубство. Найпростішим шляхом розвитку сприятливого довкілля поряд з індивідуальним розвитком організму є такий вплив кожного організму на довкілля, що сприяє сталості ін­ших організмів того ж типу. Наприклад, турбота про довкілля для сталості сім'ї, породи чи насіння.

На думку А. Вайтгеда, можна говорити про два боки ме­ханізму розвитку природи. З одного боку, існує довкілля та ор­ганізми, які пристосовуються до нього. Науковий матеріалізм ХІХ ст. наголошував на цьому аспекті. Даність довкілля визначає все. Тому тільки обмежена кількість організмів може успішно розвиватися в ньому. А звідси і вчення про боротьбу за існуван­ня і природний відбір. Другий аспект еволюційного механізму можна виразити словом "креативність". Організми можуть творити своє довкілля. Для цього потрібно об'єднання спіль­но діючих організмів. Але паралельно із цими спільними діями і пропорційно до них довкілля виявляє пластичність.

Із "принципом процесу" органічно пов'язаний "онтоло­гічний принцип": дійсність складається з дійсних існувань. Усе, що існує, відбувається, триває, тому "дійсні існування" - це "дійсні події". На перший погляд, цей принцип є простою тавтологією. Проте його сенс - це радикальне протиставлен­ня сутності та існування, категорична відмова від тотожності мислення та буття. Ми повинні почати з події, визнавши її за межову одиницю природного явища. Тож дійсні існування, названі дійсними подіями, є межові (тобто далі неподільні) реальні речі, з яких створений світ. Немає нічого більш реаль­ного, ніж вони^[174].

Будь-яка подія є самодостатньою, оскільки перетворює розрізнені сутності в структуровану цілісність. Часовий відти­нок, протягом якого зберігається стійка структура події, конс­титуює її як існуючу тепер. Одна і та ж структура реалізується в події в цілому, і виявляється в її частинах. Завдяки структурі подія є конкретна та має стійку індивідуальну сутність.

Дійсна подія є новим існуванням, відмінним від будь-якого елемента у "множинному", яке вона об'єднує. Подія - єдність реальних речей. Множинне стає єдиним і збагачується єдиним. З онтологічного принципу випливає, що дійсність множин­на, і вона складається з окремих існувань. Буття - це єдність розмаїття, поступовий рух від розчленування до поєднання, творення нового існування, відмінного від елементів розчлену­вання. Динамічною характеристикою світобудови є постійно відновлювана єдність у процесі виникнення щоразу нових і но­вих "дійсних подій". Енергія самопородження "дійсних подій" - це не що інше, як "креативність" - творча сила конструювання, яку філософ ототожнює з "межовою основою буття".

"Креативність" - принцип новизни. Дійсність завжди пе­ребуває в безперервному процесі самопородження. Процес формування конкретності А. Вайтгед позначає спеціальним терміном "concresence", що означає "зрощування" множинного в єдине. Зрощування є процесом породження "нової речі" з багатьох окремих існувань. Отже, ми не можемо вивчати реаль­ний світ інакше, як з погляду безпосереднього "зрощування", що заперечує попереднє завершення процесу. Ту ж креатив- ність, згідно з якою окреме існування є основою для нового "зрощування", він називає "переходом".

Природа постає перед нами, як становлення. Будь-який локальний процес природи зберігає притаманну всій природі конкретність і постає як становлення, тобто як подія. На думку А. Вайтгеда, "подія" - це просторово-часовий випадок (occasion). Отже, природа - це процес, що складається з подій.

Метафізику процесу А. Вайтгед пояснює через категорії "дійсності" та "можливості". Співвіднесення дійсності з мож­ливістю він формулює, як "принцип відносності", який має метафізичний сенс: "природі буття притаманно містити в собі потенцію для кожного випадку становлення". Тут чітко вид­но відмінність між буттям і дійсністю. Буття є найширшою сферою можливості, тоді як дійсність - терен реалізованих можливостей. Тому аналіз дійсності неминуче веде до розгляду царини можливостей.

Що таке можливість і як вона реалізується? Можливість, за А. Вайтгедом, - це "вічні об'єкти", тобто повторювані та са- мототожні елементи багатьох різноманітних ситуацій. Об'єкти входять у подію і переходять із однієї події в іншу, залишаючись тими самими. Змінюється лише ситуація їхнього включення в подію, але не вони самі. Отже, можливість не належить до дій­сного світу, який є ареною оновлення та загибелі. Можливість завжди корелює з даністю. Будь-яка "даність" є фактом. Якщо факт справді існує, то можливість його небуття усунена. Це означає, що даність стає дійсністю лише за умови, що усунуто всі інші можливості, крім однієї, яка й реалізується. Індивіду­альність дійсного існування тягне за собою винятковість обме­ження. Цим елементом виняткового обмеження є визначеність, абсолютно суттєва для синтетичної єдності дійсного існування. Інакше кажучи, дійсне існування атомізує континуум і робить реальним те, що було просто потенційним. Атомізація про­тяжного континууму є водночас його темпоралізацією, тобто процесом становлення дійсності. Тож "атомізація" - це необ­хідна умова реальності простору і часу.

А. Вайтгед виокремлює чотири класи дійсних подій:

- Дійсні події в "порожньому просторі" (вакуумі). Вони є неіндивідуалізованими носіями енергії, тобто ми не можемо розрізнити частинку енергії, що знаходиться в стані спокою чи в потоці. Тут ми маємо справу із кількісним визначенням енергії без індивідуалізації її активності.

- Дійсні події, з яких складається історія життя неживих об'єктів. Наприклад, електрон має певну індивідуальність, яку можна простежити протягом його життя в різних подіях. Си­лове поле будь-якої події може бути сконструйоване шляхом вивчення пригод електронів і протонів або потоків енергії та їхнього розподілу.

- Дійсні події в складі життєвої історії живих об'єктів. Наприклад, клітина чи орган у живому організмі.

- Дійсні події, які входять в історію життя об'єктів з усві­домлюваним знанням. Людина входить у четвертий клас дій­сних подій. Тож завдання полягає в тому, щоб так визначити суб'єктивність, як це необхідно з метою пояснення всіх дійсних подій.

Природу становлення дійсних подій розкриває "реформо­ваний суб'єктивістський принцип". За цим принципом, ста­новлення постає, як становлення суб'єктивної єдності, що вби­рає в себе об'єктивну даність. Цей акт включення об'єктивного в суб'єктивне А. Вайтгед позначає специфічним терміном "prehension" (прегензія), який можна перекласти, як "схоп- лення". Іноді він використовує як синонім до "схоплення" сло­во "почуття". Воно може бути двох типів: "фізичним", якщо об'єкт є стійким елементом дійсності, або "концептуальним", якщо почуття спрямоване на "вічні об'єкти". "У кожній дійс­ності, як стверджує А. Вайтгед, є два зрощені полюси реалізації: "фізичне" і "концептуальне", тобто "насолода" і "прагнення". Отже, не тільки можливість перетворюється в дійсність, а й дійсність стає можливістю, об'єктивною даністю для нового становлення, як тільки завершується процес самоформування. Тоді подія втрачає свою суб'єктивну єдність і стає основою для нової дійсної події.

Суб'єктивність - результат процесу і його передумова. Суб'єктивність - онтологічна характеристика світу. Вищим втіленням суб'єктивності, за А. Вайтгедом, є Бог, тоді як людська суб'єктивність - лише її часткова форма. Річ у тім, що "вічні об'єкти", не можуть існувати самі з себе, має бути так само вічне "дійсне існування", у досвіді якого (згідно із "суб'єктивістським принципом") ці "вічні об'єкти" мають бути репрезентовані. На думку А. Вайтгеда, Бог обіймає у своїй суб'єктивній єдності всю царину "вічних об'єктів". Він є принципом іманентної до­цільності виникнення кожної нової події. Однак Бог не створює світ, а є співавтором подій, які відбуваються у світі. Він - діюча причина, зріднена із "креативністю".

У 20-х роках ХХ ст. виник ще один напрям онтологіч­них досліджень - екзистенціалізм. Його розвивали Мартін Гайдеґер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969), Жан- Поль Сартр (1905-1980), Габріель Марсель (1889-1972). Не- класичний, феноменологічно-структуралістський підхід, який сформулював М. Гайдеґер, полягає в тому, щоб виявити структуру людського буття "зсередини".

У працях "Буття і час" (1927), "Що таке метафізика?" (1929) М. Гайдеґер виклав свою концепцію "фундаментальної онто­логії". Він вийшов за межі класичної онтології, яка розглядала буття як присутність. Із присутності промовляє теперішнє. Згідно зі звичними уявленнями теперішнє разом із минулим і майбутнім дають характеристику часу. Буття як присутність визначається через час, бо бути - означає існувати, перебувати в часі. Ми кажемо: всьому свій час. Це означає, що все існуюче приходить і йде вчасно. Кожній речі - свій час^[175].

Продовжуючи міркування, М. Гайдеґер запитує: а чи є бут­тя річчю? Чи знаходиться воно, як все наявне істотне в часі? І взагалі, що таке буття? Якщо воно є, то ми повинні визнати його як істе та шукати його серед іншого істого. Наприклад, ось ця аудиторія. Чи визнаємо ми її існування? Безперечно, так. Вона є, і ми присутні в ній. Людина передовсім тримається за істе і тільки за нього. Тому вся метафізика представляла істе в його бутті та з'ясовувала буття істого. Та чи цікавить нас питання істотності всього існуючого? Сьогодні питання метафізики ні­кого не цікавлять. Однак кожного цікавить питання: який сенс всього існуючого? Буття не річ, стверджує М. Гайдеґер, воно позачасове. Буття - це сенс існування.

За М. Гайдеґером, центральна проблема класичної онтоло­гії: чи існує зовнішній світ, як буття істого, - немає розв'язання, вона в принципі неможлива. Класична філософія розглядала буття незалежно від людини. Насправді, буття й людина взає- моналежать одне одному. Очевидно, пише філософ, людина належить до цільності буття. "Належати" - означає бути вкорі­неним у буття, з ним співвідносити себе і відповідати йому. Однак відмінною рисою людини є її відкритість буттю, як мис­лячої істоти. Лише людина здатна ставити питання про буття взагалі - про універсум і його цілісність, про своє місце в ньому. Особливості й переваги людського буття полягають у тому, що це - єдине буття, яке здатне запитувати про себе і буття взагалі, визначати себе стосовно буття.

Людиною керує належність до буття, і вона прислухаєть­ся до буття, оскільки воно їй довірено. А буття? Воно не дано людині ні звичним, ні винятковим способом. Буття присутнє і з'являється тільки тією мірою, якою воно підступає до людини з домаганнями. Бо лише людина через свою відкритість дає змогу буттю наблизити до себе його присутність.

Взаємоналежність буття і людини виявляється шляхом утримання від розмірковуючого мислення та занурення у суб'єктивний світ, де людина і буття довірені одне одному. Тому для екзистенційної онтології вихідним принципом є суб'єктивний світ людини.

Цілісний суб'єктивний світ людини, в якому концент­рується буття, М. Гайдеґер називає "Dasein". Dasein характе­ризує існування людини в реальному світі. Це не присутність мене-знаючого для мене-рефлектуючого, а переживання мого буття в світі. "Dasein - певний спосіб буття, притаманний лише свідомості людини, - це не свідомість, що пізнає, досліджує, ставить мету, обмірковує, а свідомість, в якій постає система переживань людського перебування у світі: вона страж­дає, турбується, вчуває страх, надію, віру і зневір'я тощо"^[176]. Ці характеристики Dasein, як наявної свідомості, яку філософ аналізує, як людську реальність, є "екзистенціалами" її буття.

"Dasein" - це "тутбуттєвість" людини, що дане їй, як без­посереднє переживання наявної ситуації. Воно є тим просвітом у свідомості, через який можна побачити світ таким, яким він є. Світ виявляє себе через людину, через переживання цього світу. Моє життя для мене значуще, якщо Я навіть не визнаю значущості або хочу ухилитись від неї. Я повинен прожити її в своєму бутті. Тому людське буття накладає на все існуюче людську специфіку - смисл. Отож, питання про смисл буття - головне питання онтології.

За М. Гайдеґером, початкова характеристика людського буття полягає в тому, що людина часова, історична істота. Народившись, людина відразу віднаходить себе в світі, тоб­то серед людей і речей. Вона втягнута в повсякденне життя, в процес використання речей і людей. Це - аксіома, з якої не­обхідно розпочинати міркування стосовно буття. Людина є "буттям-у-світі" та "співбуттям". Те, що людина віднаходить себе в світі, є очевидним. У цьому житті-бутті істотне людину всіляко зачіпає. Речі накидають їй свою наявність, як "явища". Водночас людина відкрита і вразлива стосовно світу. Тому, наголошує М. Гайдеґер, Dasein - це турботливе про себе буття, яким є людина. Вона - це таке буття, яке зацікавлене іншими людьми та речами у процесі реалізації власних можливостей. Завдяки тому, що Dasein є турботою, воно відкриває існуюче, як небайдуже, значуще, зачіпаюче і нуртуюче людину у її бутті. Ця зацікавленість конституює світ, як значущу систему об'єктів, що знаходяться у певних відношеннях між собою та стосовно людини.

За М. Гайдеґером, фундаментальною структурою людини є турбота (Sorge), яка містить у собі три елементи. По-перше, - це зацікавленість своїм майбутнім, яке виражає Existenz. Отже, через само-проектування людина обґрунтовує своє майбутнє. По-друге, людина віднаходить себе, як "закинута" в світ. Спів- буття з іншими та інтерес до себе, як "закинутого", обґрунтовує минуле. По-третє, людина як буття-у-світі, тобто серед речей, та пов'язаність із конкретними заняттями, обґрунтовує тепе­рішнє. Турбота має три темпоральні моменти, визначальним із яких є майбутнє.

Сутністю Dasein є екзистенція як можливість. Це означає, що Dasein завжди може "вибирати" себе, віднаходити себе і проектувати своє власне життя, але водночас може і втрачати себе. Тому М. Гайдеґер виділяє два види екзистенції: справжню та несправжню. Несправжня екзистенція зовсім не означає, що в ній "менше" буття або вона є нижчою сходинкою буття. Нав­паки, вона найбільш повно розкриває Dasein у його активності, діловитості та життєвості. На думку філософа, несправжня екзистенція є негативним модусом Dasein, яке репрезентує "публічність" повсякденного життя. Однак негативний модус Dasein є необхідною умовою набуття Dasein справжньої ек­зистенції.

Спільне буття з іншими людьми та знаряддями знеособ­лює людину, вона втрачає свою автентичність, перетворюється в одиницю натовпу (das Man). Її буття стає відчуженим, пе­ресічним, усередненим. Світ das Man будується на практиці відчуження та уніфікації. В цьому світі кожен є іншим, навіть стосовно себе людина є іншою, але ніколи не є сама собою. Осо­ба вмирає, індивідуальність розчиняється в усередненості.

Відчуженість стала хворобою нашого часу. Вона виявна у а) віддаленості від природи; б) нестачі значущих міжособистіс- них стосунків; в) відчуженні від власного "Я". Людина відірвана від буття, натомість занурена у наявний світ речей. У цьому й полягає драматизм людського буття. Людське життя сповнене онтологічної стурбованості, яку можна розкрити через голов­ний настрій людського буття - "страх".

Екзистенціал страху виражає не легкодухість людини, а метафізичний жах, який зумовлює прозріння людини. Через екзистенціал страху перед людиною відкривається незмірна безодня буття, про яку вона раніше невідала й спокійно жи­вотіла в повсякденній метушні. Тепер на місце спокою постає стурбованість. Вона спонукає людину до вибору, прийняття рішення, не гарантуючи успіху. Це і є "справжнє існування", на відміну бездумного існування.

Стурбованість - принцип буття людини в світі. Справж­ній смисл стурбованості - це часовість людського буття, його спрямованість до смерті. Смерть, за М. Гайдеґером, - онтоло­гічна можливість людського існування. Смерть, скінченність є призначенням людського буття. Людина - це істота, яка при­носить своє життя в жертву своєму призначенню. Однак це не означає, що людина готова пасивно йти до смерті або віддати своє життя без надання смерті сенсу. Людина прагне віднайти ідеал, вартий того, щоб заради нього пожертвувати собою.

Усвідомлення своєї скінченності та прагнення надати сен­су власному життю і смерті є актуальними в умовах реальної загрози життю людини.

Життєвий страх, викликаний перспективою втратити жит­тя, змушує людину трансцендувати - виходити за межі кон­кретних обставин свого життя. Мета цього руху - це істинне буття (екзистенція), на відміну від "буття-в-світі" та "співбут- тя". Екзистувати - означає "бути поза собою", бути в екстазі, виходити за межі своєї впорядкованої свідомості, емпіричного світосприйняття, соціально організованого досвіду. Екстатичне сприйняття містить у собі несвідоме і часто протилежне раціо­нальному тлумаченню ставлення до дійсності. Безпосередній емоційний вирок тому, що сприймається, за М. Гайдеґером, постає як певний настрій. Настрої людини водночас ефемер­ні, швидкоплинні й фундаментальні та мають надсуб'єктивну витривалість: адже людина немає влади над ними, не ініціює їх. У хаотичному плині настроїв висвічується певна цілісність - "фундаментальна настроєність". Отже, людина трансцендує від себе, як емпіричної індивідуальності, до себе, як самобутньої самості, тобто від того, що про неї думають інші і що вона думає сама про себе, до того, яка вона є насправді. Це її екзистенція¹⁹⁰. Вона - сутнісна характеристика людини.

1. Які принципи діалектико-матеріалістичної онтології?

2. У чому відмінність філософського і природничонаукового розуміння “матерії"?

3. Що таке “відображення"? Які його універсальні риси?

4. Які шари реального буття виокремив Н. Гартман?

5. У чому специфіка шарів реального буття, за Н. Гартманом?

6. Які етапи еволюції універсуму, за П. де Шарденом?

7. Що таке “ноосфера"?

8. Які передумови становлення ноосфери, за В. Вернадським?

9. Які наукові ідеї сприяли становленню метафізики процесу, за А. Вайтгедом?

10. У чому суть некласичної онтології М. Гайдеґера?

3. Предмет і проблематика філософії. Львів: Львівський банківський інститут Національного банку України, 2001. 485 с.

4. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. М.: Респуб­лика, 1993. 447 с.

5. Хайдеггер М. Введение в метафизику. СПб.: Высшая религиозно­философская школа, 1998. 301 с.

6. Уайтхед А. Избранные работы по философии. М.: Прогресс, 1990. 718 с.

7. Шарден П. де. Феномен человека. М.: Наука, 1987. 239 с.