Поппер

Філософська доктрина Карла Поппера (1902-1994) є симпто­матичним явищем для двадцятого століття. Вона майже повністю виросла з емпіричних наук. Якщо Вайтгед черпав натхнення для своєї філософії з природничих наук і прагнув створити наукову систему, то наміром Поппера взагалі не було творення жодної систематичної філософії, зокрема й філософії природи.

З «філософської бази» розвинулися традиційні філософські проблеми: епістемологія (Припущення та спростування, 1963; Об’єктивне знання, 1972), філософська антропологія, філософія природи, або, як деякі окреслюють цю галузь філософії Поппера, - філософська космологія (Відкритий Всесвіт, 1982). Всі ці праці Поппера виконані в руслі природничих наук. Це - не тільки філо­софія, що «відкрита» до природи, але й філософія, існування якої немислиме без наук про природу.

Думки Поппера формувалися у віденській атмосфері нео­позитивізму двадцятих та ранніх тридцятих років минулого століття. Поппер протиставився неопозитивістичній ідеології, яка обмежувала «поле раціональності» виключно до сектору емпіричних наук. На думку Поппера, емпіричний метод є ре­зультативнішим застосуванням раціональності, але не єди­ним.

Попперівська філософія природи не обмежується його тео­рією «відкритого Всесвіту», оскільки вона щільно об’єднана з природничими науками. Навіть в його суспільно-історичних міркуваннях переважає раціональність емпіричного методу.

Як осягнути істинне знання? Шляхом до нього не є суха ем­пірія, про що свідчать невдачі позитивізму дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Можливо, єдиним шляхом є ірраціоналізм? На думку Поппера, правдою є те, що немає такого напрямку, на якому можна було б уникнути загрози помилки. Але саме це є шансом. Загроза помилки створює ситуацію відкритості для кри­тики. Раціоналізм, як єдиний напрям пізнання розумом, не поля­гає в досягненні остаточних знань, а передбачає необхідність кри­тики та самокритики. Філософія Поппера слушно заслужила на назву критичного раціоналізму.

Метод критичного раціоналізму знайшов своє найдоскона­ліше вираження в емпіричних науках. Поппер відмітив аналогію між біологічною еволюцією і розвитком наук. В обох випадках діє та сама стратегія: стратегія спроб і помилок, переваги при­стосованого, боротьби за виживання. Поппер написав в «Об’­єктивному знанні»: «Все це можна було б виразити у твердженні, що зростання наших знань є наслідком процесу, який чітко нагадує те, що Дарвін назвав «природною селекцією»; в цьому випадку йдеть­ся про природну селекцію гіпотез: наше знання в кожному моменті зводиться до тих гіпотез, які виявили своє (відносне) краще зас­тосування і вистояли в дотеперішній боротьбі за існування...» Або коротко: «Від амеби до Айнштайна зростання знання є по суті таким самим». В контексті цих поглядів можна говорити про ево­люційну теорію науки.

Попперівське розуміння істини обумовлюється реаліз­мом. На думку Поппера, твердження реалізму, як і всі тверд­ження поза логікою і математикою, не піддаються доведен­ню чи об'рунтуванню. На противагу емпіричним тверджен­ням, їх не можна спростувати, але можна піддати аргумен­тації, що промовляє на їх користь. Реалізм і можливість ви­словлювання правдивих суджень гарантують існування об’єк- тивного знання. Однак об’єктивізм Поппер розумів особли­во: не як протилежність суб’єктивного знання індивіда, а як знання, яке можна повідомити іншим і яке є зрозумілим для всіх. Отже, тут не йдеться про окремішнє знання індивіда, а про знання, яким володіє суспільство (напр. Робінзон Кру­зо на безлюдному острові не може мати об’єктивного знан­ня). В класичній епістемології (Канта, Рассела та ін.) завжди йшлося про знання індивідуальності, а Поппер висловлюєть­ся про епістемологію без підмета, що пізнає і представляє її за допомогою метафори трьох світів.

«Світ перший - це світ фізичних об’єктів або фізичних станів; світ другий — станів свідомості або станів розуму, світ третій — об’єктивного змісту думок, зокрема наукових, поетичних і творів мистецтва». Іншими словами, світ перший охоплює кантівські речі в собі, безпосередньо недоступні для нашого пізнання; другий світ є суб’єктивним світом знання окремих лю­дей, а світ третій вміщає властиве попперівське об’єктивне знан­ня. «Серед «мешканців» мого третього світу знаходяться теоре­тичні системи, але рівнозначними є також проблеми і проблемні ситуації. Але я надаю перевагу найважливішим «мешканцям» - кри­тичним аргументам і тим, які, керуючись аналогією з фізичними станами або станами свідомості, можна було б назвати станами дискусії, або станами критичних аргументів». Філософія науки є дослідженням просторів третього світу, в якому «мешкають» тво­ри (плоди) науки, наукові теорії і методи тощо.

Поппер визнає спорідненість своєї теорії «третього світу» з ідеями Платона, Об’єктивним Духом Гегеля (частково), а особ­ливо з теорією світу Больцано і концепцією об’єктивного змісту думки Фреге.

У «філософській фазі» творчості Поппер створив свою філо­софську космологію, як похідну у Всесвіті існування третього світу. Третій світ є продуктом еволюції Всесвіту з того моменту, коли він (третій світ) у ньому (у Всесвіті) появився, ввів до нього «нову якість», встановив новий рід індетермінізму Всесвіту, вчинив відкриття Всесвіту («Відкритий Всесвіт», 1982).

Поппер був рішучим противником детермінізму^[19] в різних його видозмінах. Навіть класична фізика, на думку Поппера, не постулює детермінізму в природі. Поппер погоджувався з тим, що в фізиці існують теорії prima facie (на перший погляд) детер­міністичні, тобто такі, що з детального знання початкових умов дозволяють визначити, з певним жаданим наближенням, довіль­ний стан замкненої (ізольованої) фізичної системи. Такими тео­ріями є: класична механіка, класична електродинаміка, спеціаль­на теорія відносності та інші. Метою пошуків Поппера є так зва­ний науковий детермінізм, який постулює можливість передба­чень «на основі раціональних процедур». Якщо детермінізм prima facie вимагає по суті однозначних передбачень поведінки систе­ми, яка досліджується, то науковий детермінізм мусить відзнача­тися певного роду «реалізмом». Для цього необхідні передумо­ви: а) дослідник, який робить передбачення, не повинен бути штучно «абстрагований» із системи, але мусить знаходитися в цій системі та й сам повинен дотримуватися законів, на основі яких він робить передбачення; б) дослідник може диспонувати знан­ням початкових даних на свій розсуд, але завжди зі «скінченою» докладністю. Ці два пункти потрібно розуміти як окреслення «наукового детермінізму».

Проти наукового детермінізму спрямована праця Гадамара (1898), в якій він довів, що в класичній механіці існують рухи, які відзначаються певного роду нестабільністю. Проте ця не­стабільність, незважаючи на досить добрі і скінчено докладні знання початкових умов, є непередбачуваною щодо майбутніх станів частки, яка рухається^[20].

Висновки Гадамара необхідно доповнити новими резуль­татами в дослідженнях різного роду стабільності систем. Ці дос­лідження узагальнені в теорії динамічних систем. Вони отри­мали широке застосування в теорії катастроф Рене Тома і в нелінійній термодинаміці, яку розвивали Пригожин^[21] та його школа. Всі ці результати підтверджують висновки Поппера: на­уковий детермінізм, навіть у сфері класичної фізики, не може існувати.

Однак аналіз фізичних теорій надає тільки другорядні аргу­менти проти наукового детермінізму. Першорядними аргумен­тами є парадокси, які виникають, коли дослідник робить зусилля передбачити своє майбутнє (ці парадокси стають ще більше вид­ними, якщо дослідника замінити машиною до передбачення своїх власних станів). Якщо б дослідник був здатний передбачити свої власні знання в майбутньому, скажімо за тисячу років, то він був би власником цих знань вже в теперішній момент, що знищувало б в зародку всі передбачення. Поппер приводить та піддає ретель­ному аналізу кілька версій аргументів такого типу.

Висновок з усіх цих роздумів є таким самим: хоча б фізич­ний Всесвіт і був сам у собі системою prima facie детерміністич­ною, то після введення до нього третього світу він стає відкри­тим Всесвітом. Розміщення людини у Всесвіті, разом із творе­ною нею наукою, вимагає виходу поза фізичний детермінізм. Філо­софська космологія Поппера є теорією Всесвіту з розміщеною в ньому людиною, яка досліджує, мислить і творить науку.

По суті, врахування присутності третього світу у фізичному Всесвіті провадить до метафізичних проблем. Третій світ містить в собі «світ значень». Це окреслення є узагальненням, яке охоп­лює різні речі, наприклад: різноманітні правила, між іншим - гра­матичні правила або правила доброго виховання, або логіки, або гри в шахи, різноманітні наукові та ненаукові публікації, все, що впливає на наше відчуття справедливості та великодушності, наші почуття краси і т.д. Ці значення є чистими абстракціями, чимось нематеріальним.

Виникає важливе питання: яким чином щось нематеріальне, щось, що позбавлене наочного, відчутного, конкретного існуван­ня, може впливати на фізичний світ? Це питання дотепер зали­шається без відповіді, але воно належить до тих питань, які зав­дяки тому, що їх поставили, приносять якусь інформацію. А саме, це питання інформує про те, що методи фізики є надто вбогими, щоб впоратися з усіма проблемами, які Всесвіт ставить перед лю­диною. Фізичний Всесвіт зі світом наявних у ньому значень є відкритою системою.

Вже в ранньому періоді своєї творчості Поппер зацікавився поняттям ймовірності. Воно було йому потрібне як для методо­логічних питань (визнавання наукових тез із певною ймовірні­стю), так і для інтерпретаційних проблем квантової механіки. Він дійшов висновку, що розповсюджена тодішня інтерпретація ймо­вірності, яку подав Людвіг фон Мізес (так звана частотлива інтерпретація) недостатня для цієї мети, і тому доповнив її влас- ною інтерпретацією, яку назвав інтерпретацією тенденції. На думку Поппера, у чисто описовій сфері, для великої кількості інформації (статистичних мас) прийнятна частотлива інтерпре­тація Мізеса, натомість в онтологічній сфері необхідно врахову­вати об’єктивні тенденції - напрямки розвитку подій, мірою яких є математична ймовірність (інтерпретована частотність).

Єдиною альтернативою схемі інтерпретації Поппера була б суб ’єктивна інтерпретація ймовірності, за якою остання виникає з нашого незнання можливої спрямованості подій. Проте загальна філософська позиція не дозволяє йому погодитися з тим, нібито незнання мало б бути причиною об’єктивного знання.

З часом Поппер почав надавати своїй інтерпретації ймовір­ності щораз більшого значення. Суттєвою гіпотезою попперівсь- кої філософської космології стало припущення, що у Всесвіті все зводиться до тенденції. Відкритість Всесвіту полягає в тому, що кожна подія, яка в ньому відбувається, є проявом об’єктивної тен­денції та одночасно чимось принципово новим у відношенні до минулої історії. Світ є тенденцією до щораз нових тенденцій. Емер- дженція (поява нового) міститься в самій метафізиці зміни. Таким чином, як твердить Поппер, можна гарантувати індетермінізм (не- причинність, невизначеність) у Всесвіті без попадання в пастку хаосу. В цій перспективі детермінізм (визначеність) теорії класич­ної фізики слід розуміти лише як грубе наближення до дійсності.

Поппер вважав, що його розуміння ймовірності може вия­витися плідним в інтерпретації квантової механіки (дуалізм ре­човини як частинки і хвилі можна «вияснити», приймаючи, що елементарні частинки є тенденціями), а також в об'рунтуванні реалізму як положення фізичної теорії (тенденції є «реальними» властивостями світу). До того Поппер надіявся, що його «мета­фізика руху», як прояв об’єктивних тенденцій, надасть фізиці нову «дослідницьку програму», що веде в напрямку до нового розу­міння уніфікації (приведення до єдиної системи). Кожний, хто тро­хи ретельніше слідкує за найновішими досягненнями теоретич­ної фізики (також у сфері так званих уніфікаційних теорій), зау­важить, як значно цей поступ випереджує і нерідко дивує найсм- іливіші передбачення філософів.

Попперівське розуміння відкритості світу створює природ­не місце для біологічної еволюції. Поппер вважає, що факт ево­люції, разом з появою життя та душі, можна пояснити, приймаю­чи у Всесвіті вплив двох факторів: відносно стабільних структур і «накладених на них» випадкових рухів. Структури творять ієрар­хію (структури, структури структур і т. д.); натомість елементи, які утворюють структури на всіх рівнях, рухаються випадково, в попперівському розумінні випадковості, тобто в розумінні тен­денції до певних напрямків змін. Такі випадкові рухи значною мірою обумовлені квантовими ефектами. Ця дуалістична схема (структура і випадковий рух) часто набуває обрису контрольова­ної системи і системи контролів. Але система контролів є плас­тичною, тобто діє за принципом спроб і помилок, а не згідно з наперед визначеною програмою. До того ж і тут зустрічаємо цілу ієрархію систем контролів. Система контролів на вищому рівні стає системою, контрольованою іншою системою контролів.

Властивості цього роду є типовими не тільки для живих сис­тем, їх можна зустріти також в неживій природі. Також еволюція Всесвіту є можливою завдяки «дійсним тенденціям», присутнім на всіх щаблях його розвитку. Проте життя відзначається певни­ми рисами немовби «в сильнішому ступені» ніж решта природи. Зокрема, за Поппером, такими є здатність до репродукції, регене­рації, мутації тощо, а від себе він додає до цього списку ще й здатність живих організмів розв’язувати проблеми.

При нагоді Поппер піддав методологічному аналізу теорію Дарвіна. Він стверджує, що теорія Дарвіна не є науковою теорією, однак вона містить певні «науково цікаві» елементи, а саме запо­чатковує певну програму, яка веде до дійсно наукових теорій.

В зауваженнях Поппера щодо біологічної теорії, без сумні­ву, приховано багато цінних методологічних думок, що надиха­ють до певних детальних досліджень. Шкода тільки, що Поппер, довіряючи своєму логічно-методологічному аналізу, надто мало врахував у своїх дослідженнях новітні досягнення біології.

В історії філософії думки Поппера відіграли важливу роль. Філософська традиція Заходу, яка охоплює також філософію при­роди, завжди прямувала до досягнення суб’єктивної впевненості щодо осягнутих знань: антична амбіційність побудувати «вічну філософію» сприяла формуванню філософії середньовіччя; філо­софські системи Декарта і Канта, можливо, були найбільш типо­вими прикладами цих тенденцій у новітніх часах. Цю саму мету ставив Вайтгед у своїх зусиллях пріоритетності чуттєвої свідо­мості та розуміння цілісності, з яких можна було б вивести струк­туру світу. Загострене почуття критицизму вказало Попперові оманливість такої мети, змусило його до виходу поза пізнавальні амбіції індивіда. Об’єктивне знання є можливим, але ним не є сума знань, здобутих суб’єктом, навіть якщо б вони були підтримані високим ступенем переконання. Об’єктивне знання не може бути раз назавжди визначеним обсягом інформації. Вічна тривалість знання є ілюзією. Переконання про те, що знаємо предмет на сто відсотків, нищить знання в зародку. Немає автентичного знання без його відкритості, без готовності введення поправок та до на­вчання на власних помилках. Про об’єктивність знання свідчить не знання індивіда, а знання колективу. Цю рису об’єктивного знання відтворює «третій світ» Поппера, в якому його філософія природи повинна зайняти гідне місце.

Поппер зробив багато, щоб таку філософію природи ство­рити. Щоправда, не зі всіма розв’язками Поппера можна погоди­тися. Деякі з них вже обігнав розвиток наук про природу, але напрямок, накреслений цим мислителем, слід визнати творчим. Спроба подолання Поппером провалля між філософією та емпі­ричними науками є одним з найважчих, а одночасно одним з найбільш важливих завдань, які стоять як перед людьми науки, так і перед представниками філософії.

1.3.3.