5∙ ПРИНЦИП ПАРТІЙНОСТІ У ЛІТЕРАТУРІ І В ФІЛОСОФІЇ

Як ми бачили в попередньому розділі, наріжним каменем ленінської теорії дик­татури була легітимація насильства: «Диктатура означає необмежену владу, яка спирається на силу, а не на закон.

Центральною проблемою ленінської теорії диктатури пролетаріату була, зви­чайно, держава й економіка перехідного періоду Однак Лені нове уявлення повністю відрегульованого, телеокритичного порядку було набагато ширше й дуже амбітне. Найголовнішим питанням для Леніна було знамените «хто кого» або питання фізич­ного знищення противника, і це факт. Але це ні в якому разі не поєднувалося з недооцінкою боротьби ідеологічної: адже Ленін був безкомпромісним захисником ідеологічної правовірності, завжди готовим прийняти рішення з приводу того, що, зокрема в даній сфері, є «єдино вірною точкою зору», а також застосувати всі засо­би, аби домогтись одностайності. Його улюблена концепція дисциплінованої пар­тійності поширилася також на філософію і культуру, а його бачення диктатури про­летаріату мало «ідеократичний» вимір (хоча й менш розвинутий, ніж у сталінізмі). Ми не повинні забувати, що революційні матроси з Кронштадта повстали не лише проти політичної диктатури партії Леніна, але й проти диктатури духовної. «Най- ненависнішим і найзлочиннішим витвором комуністів» було, на їхню думку, «духов­не рабство»: «Вони зазіхають на внутрішнє життя людей праці і примушують їх думати виключно по-комуні стичному»². У цій перспективі держава Леніна була не тільки палицею, але й світоглядною державою, Weltanschauungsstaat, отже-—іде- ократичною диктатурою, яка прагне домогтися тотального угодовства суспіль­ства як зовнішнього, так і внутрішнього.

Цей ідеократичний аспект думки Леніна був, по суті, невід’ємною частиною його теорії партії як єдиного і незаперечного авторитету в ідеологічних питаннях. Саме тому Павло Аксельрод назвав цю теорію «організаційною утопією теокра­тичного характеру»³. Однак треба підкреслити, що тоталітарні наслідки організац­ійної монополії на «справжнє знання» не були спершу безсумнівними навіть для самого Леніна, Повне усвідомлення і втілення в життя тоталітарно-ідеократичного потенціалу Леніпової ідеї відбулося лише за режиму Сталіна.

Першим сміливим застосуванням принципу партійності у сфері культури була стаття Леніна «Партійна організація і партійна література» (листопад 1905). В умо­вах капіталізму, стверджував Ленін, не може бути й мови про свободу літератури та преси, бо «влада грошей» виключає свободу. Справжня свобода — це не тільки свобода від поліції, але й свобода від капіталу, від кар’єризму і від «буржуазного літературного індивідуалізму». Така свобода має проявлятися у прагненні до вели­кої колективної мети, накресленої партією. І тому соціалістичний пролетаріат пови­нен протиставити «панському анархізмові» й гонитві за наживою принцип партійності літератури, «розвинути пей принцип і провести його в життя в якомога повнішій І ЩІЛЬНІШІЙ формі»⁴.

Ленін не приховував, що це означало цілковиту политизацію літератури. Він зак­ликав:

«Геть літераторів безпартійних! Геть літераторів надлюдей! Літературна спра­ва повинна стати частиною загальнопролетарської справи, “коліщатком і гвин­тиком” одного-единого, великого соці ал-демократичного механізму, що приво­диться в рух усім свідомим авангардом всього робітничого класу. Літературна справа повинна стати складовою частиною організованої, планомірної, об’єдна­ної соціал-демократичної паргійної роботи»⁵.

Як і треба було сподіватися, ці погляди були для письменників неприйнятними* Вони втішали себе тим, що заклик Леніна був звернений до членів і прихильників його партії, а отже, до людей, що так чи Інакше ідентифікували себе з цілями «свідо­мого авангарду пролетаріату»* У сталінський період теоретики соціалістичного реалізму вже не так суворо виголошували подібні формулювання і лицемірно зас­терігали, що в буквальному розумінні вказівки Леніна стосуються тільки партійних письменників.

Подібної еволюції зазнала й філософська інтерпретація принципу партійності в фі­лософії. Спочатку це була тільки соціологічна теорія пізнання, яка доводила, що філософські ідеї мають класове коріння і чітко визначений класовий зміст* У другій пазі з’явився постулат, що більшовицька партія повинна володіти своєю власною філософією, яка повністю має бути політизована й обов’язкова для членів партії і водночас претендувати на статус «об’єктивної правди»* Кінцевою стадією було перетворення офіційної філософії партії в офіційну філософію паргійної держави — філософію, повністю підпорядковану диктатурі пролетаріату як знаряддя ідеологіч­ної боротьби та інтелектуальної уніфікації.

Переконливою ілюстрацією переходу від першої фази до другої є конфлікт Лені­на з Богданевим* Погляд Богданова, що всяке знання — це продукт історичної, класово детермінованої суспільної практики, тягнув за собою соціологізацію філо­софських категорій і заперечення самого поняття об’єктивної правди* У цьому ро­зумінні Богданов наголошував класовість знання сильніше і наполегливіше, ніж Ленін* Класовість у соціологічному розумінні не була, однак, рівнозначна партійності. Як незалежний марксистський філософ, Богданов не мав наміру підпорядковуватися ригоризмові політичної ортодоксії; він чітко відрізняв «класову» філософію від філо­софії «партійної». Це не могло не призвести до гострого конфлікту з Леніним*

Про історію цього конфлікту, що стався напередодні 1908 року, Ленін повідомив Горького в листі від 25 лютого 1908 року. У ньому він не претендував показати себе знавцем філософії, а, навпаки, виступав у ролі «рядового марксиста», якого цікавить лише практика і який готовий залишити філософію філософам⁶* Він стверд­жував, що із самого початку мав великі сумніви стосовно філософії Богданова, але намагався не надавати їм значення і перейти до порядку денного в ім’я політичного союзу на грунті більшовизму* Цей союз, який «мовчазно усуває філософію як ней­тральну галузь», було укладено в 1904 році, і він проіснував протягом усього періо­ду революції 1905 року, сприяючи спільній реалізації «єдино правильної» тактики більшовизму⁷*

Із цього випливає, що в 1904—1905 роках Ленін був Іще далекий від погляду, що всяка філософія обов’язково партійна, що всі спроби трактувати її як нейтральну галузь — це або впадання в ілюзії, або свідоме ошуканство.

Ленін, ясна річ, відмовився виконати цю вимогу. Він навіть хотів опублікувати це своє творіння під назвою «Замітки рядового марксиста про філософію»¹⁰. Невдовзі по тому він познайомився з «Нарисами філософії марксизму» — збірником статей, що належали перу філософів із групи Богданова. Цей збірник викликав у нього лють, читаючи кожну статтю він «просто шаленів від обурення»: «Ні, це не марксизм! Лізуть наші емпіріокритики, емпіріомоністи та емпіріосимволісги в багно [...] Ні, це вже занадто! Звичайно, ми, рядові марксисти, в філософії люди не начитані, — але навіщо вже нас так ображати, що подібну річ нам підносити як філософію мар­ксизму! Л себе дам скоріше четвертувати, ніж погоджуся брати участь в органі або в колегії, яка подібні речі проповідує»¹¹.

Із цього моменту ніякий союз із групою Богданова був уже неможливий, Ленін оголосив їй рігцучу війну, яка вилилася в цілу низку тісно пов’язаних між собою дій, а саме: публічні осуди і прокляття філософії Богданова; доведення реакційності емпіріокритицизму та Інших течій у сучасній філософії, які справляють вплив на російських марксистів; обстоювання принципу партійності в філософії і ригористич­не використання його в усіх філософських дискусіях; максимальне утвердження критеріїв ортодоксії у марксистській філософії й, нарешті, встановлення власної репутації в філософії як найвищого партійного авторитету в філософських питаннях.

Ми не повинні трактувати це як свідчення особистого марнославства Леніна* Його дії випливали з переконаності в тому, що боротьба з філософськими єресями необхідна заради успіху справи. Інакше кажучи, Ленін дійшов висновку, що бороть­ба в галузі філософії^—це безсумнівний обов’язок вождя партії. Хоч він і ставився з великою повагою до філософського доробку Плеханова, однак вважав його не­здатним дати відсіч групі Богданова, бо Плеханов не зумів би зробити це «просто, без залякування публіки філософськими тонкощами»¹². Крім того, Богданов був більшовик, отже, йот о повинна була закликати до порядку його власна партія. У цій ситуації Ленін почував себе зобов’язаним розпочати філософічну боротьбу з Бог­данов™, розбити його «за всяку ціну» і чітко визначити межі філософічної благона­дійності у галузі марксизму

Внаслідок цього рішення з’явилася праця Леніна «Матеріалізм і емпіріокрити­цизм. Критичні замітки про одну реакційну філософію» (опублікована в березні 1909 року під псевдонімом В.Ільїн). Пишучи цю працю, Ленін поставив собі за мету розпочати новий етап в історії взаємозв’язку між марксистською теорією і маркси­стською практикою. Ленін надавав їй величезного значення і прагнув побачити її якнайшвидше надрукованою: навіть нібито хотів дати видавцеві хабара у сто кар­бованців за прискорення випуску книги¹³. Спробуймо визначити головну суть цієї праці. Це неважко зробити, бо (згідно з задумами автора) її написано в простий спосіб, без філософських нюансів, Її філософічну грубість підкреслює образлива мова (яка шокувала навіть сестру Леніна АД.Єлізарову), а також невтомне повто­рювання одних і тих самих аргументів.

У філософії, доводив Ленін, не може бути й мови про безпартійність. Уся історія філософії—це боротьба двох партій—матеріалістичної й ідеалістичної. Безпартійні знання можливі в емпіричних науках, а філософія партійна від початку і до кінця: «Безпартійність у філософії є тільки ганебно-приховане лакейство перед ідеаліз­мом і фідеїзмом»¹⁴.

Прогресивним напрямом у філософії є матеріалізм. Він повинен бути «послідов­ним до кінця», оскільки кожна поступка ідеалізмові неухильно веде^цо фідеїзму і попівщини, служачи в такий спосіб експлуататорам та гнобителям, Иосиф ДІцген (німецький робітник, який став філософом-самоуком і самостійно наблизився до діалектичного матеріалізму) мав рацію, коли стверджував, що «з усіх партій най- мерзеннішою є партія середини», яка складається з «дипломованих лакеїв», «філо­софічних церковників»¹⁶. На думку Леніна, ці визначення якнайкраще підходили для прибічників Богданова, які силкувалися примирити марксизм з емпіріокритициз­мом.

Матеріалізм не може примиритися з будь-якими сумнівами щодо пізнавальності світу. Агностицизм — це пряма дорога до суб’єктивного ідеалізму, а відтак і до соліпсизму та реакційного фідеїзму. З точки зору матеріалістичної епістемології (Ленін вживав термін «гносеологія») єдино правильною позицією у теорії пізнання є теорія відображення, згідно з якою наші враження— це «копії, знімки, зображення, дзеркальні відображення речей»¹⁷. Матеріальний предмет І його відображення в людській свідомості — це два боки тієї самої речі — матерії. Матерія, доводив Ленін, «є філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них. Тому говорити про те, шо таке поняття може “застаріти”, є дитячий лепет, є безглузде повторення доводів модної реакцій­ної філософії»¹⁸. Двохтисячолітня війна між ідеалізмом і матеріалізмом, або лінією Платона і лінією Демократа, між релігією і наукою, між запереченням об’єктивної істини і визнанням її утратить актуальність тільки тоді, коли матеріалізм здобуде повну перемогу.

Лк бачимо з викладеного вище, Ленін висловлювався за концепцію об’єктивної істини. «Визнавати об’єктивну істину» і «стояти на точці зору матеріалістичної теорії пізнання» було для нього «одне й те саме»¹⁹. Тому він з обуренням відкидав тверд­ження Богданова, що істина — тільки «організуюча форма людського досвіду». Релігія, аргументував він, також є «організуюча форма людського досвіду», але це не означає, що вона містить у собі істину. Богдановська теорія істини згладжує межі між наукою і релігією, через те вона — «філософія попівщини у найчистішій формі»²⁰.

Аналогічній критиці Ленін піддавав усі форми історико-сопіологічного релятиві­зму. Хоч він і визнавав, що діалектичний метод містить у собі елемент історичної релятивізацїї пізнання, однак категорично заперечував, ніби цс обгрунтовувало будь- яке піддання сумніву абсолютної істини: «межі наближення наших знань до об’єк­тивної, абсолютної Істини історично умовні, але безумовне Існування цієї істини, безумовне те, що ми наближаємося до неї»²¹. Він схилявся навіть до того, щоб поставити знак абсолютної рівності: «Бути матеріалістом значить визнавати об’єк­тивну істину [...] Визнавати об’єктивну, тобто незалежну від людини і від людства Істину, значить так чи інакше визнавати абсолютну істину»²². Зайняття такої по­зиції випливало, очевидно, з побоювання, що релятивізація істини ослабить віру в абсолютну істинність «єдино наукової теорії», підриваючи тим самим концепцію компетентної у всьому партії, яка володіє монополією на встановлення істини. Без абсолютної істини не було б абсолютної певності, директив, які не піддаються сум­нівам, і рішучих дій.

Аргументи, які підкріплювали це розумування, були вкрай наївні І вульгарні. На­приклад, у критиці епістемологічного «суб’єктивізму» Ленін сперся на авторитет Поля Лафарга, хвалячи його за прекрасне розуміння Енгельса і за «критику Канта зліва»²³. Він не відмовив собі в приємності з задоволенням процитувати ось такий висновок Марксового зятя: «Робітник, який їсть ковбасу і який одержує 5 франків на день, знає дуже добре, що хазяїн його обкрадає і що він харчується свининою; що хазяїн — злодій І що ковбаса приємна на смак і поживна для тіла. — Нічого подібного, — говорить буржуазний софіст, все одно, чи звуть його Пірроном, Юмом чи Кантом, — думка робітника щодо цього є його особиста, тобто суб’єктивна думка; він міг би з таким же правом думати, що хазяїн — його благодійник і що ковбаса зроблена з січеної шкури, бо він не може знати речі в собі»²⁴.

< Приймання всерйоз висновків такого типу узгоджувалося з вульгарним матеріа­лізмом тверезо мислячого Миколи Чернишевського, одного з улюблених учителів Леніна у галузі філософії. У спеціальному додатку до «Матеріалізму І емпіріокри­тицизму» він відрекомендував Чернишевського як великого російського мислите­ля, послідовника Фейербаха, який у критиці Канта цілком дорівнявся Енгельсові²⁵. Із цього Ленін робив висновок, що позиція прихильників Богданова була кроком назад не лише у ставленні до марксизму, але й у ставленні до Чернишевського та радикалів шістдесятих років.

Про великий вплив на Леніна домарксистського матеріалізму свідчить також його повага до Фейербаха. У «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі» учитель Черни­шевського цитується дуже часто — і завжди в позитивному контексті, як класик матеріалізму і незрівнянний критик Канта. Іноді Фейербах згадується разом з Марк­сом, так наче вони обидва репрезентували в філософії ту саму точку зору, наприк­лад: «Ось те, що безповоротно відділяє матеріалістів Фейербаха, Маркса і Енгель­са від агностиків [...]»²⁶; «вся школа Фейербаха, Маркса і Енгельса пішла від Канта вліво, до повного заперечення всякого ідеалізму і всякого агностицизму»²⁷. Впадає в око цілковите ігнорування Леніним Марксової критики фейєрбахіанства; «Тези про Фейербаха», у яких Маркс пробував відокремити свою позицію від усього по­переднього матеріалізму, включно з фейєрбахівським, взагалі не згадуються. Це дуже дивно, оскільки вони доводять, що Маркс відрізнявся від Фейербаха саме в питанні ставлення до філософського «суб’єктивізму», а отже, в тому пункті, з якого Ленін виводив повну сумісність марксизму і фейєрбахіанства. І тим більш це див­но, зокрема, в світлі того факту, що «Тези про Фейербаха» неодноразово цитував і майстерно використовував Богданов.

За Марксом, дійсність треба брати «не в формі об’єкта, або в формі споглядан­ня», але й як «людську чуттєву діяльність, практику», тобто «суб’єктивно». Мате­ріалізм, що існував до того часу, включаючи й фейєрбахівський, цього не розумів: «Тому й сталося так, що діяльна сторона... розвивалась ідеалізмом» (хоча тільки абстрактно). Питання про те, чи має людське мислення предметну Істинність,— зовсім не питання теорії, а практичне питання. У практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і могутність, посейбічнІсть свого мислення»²⁸.

Саме ці думки були основою переконаності Богданова, що треба відкинути кла­сичне визначення істини. Пошуки відповідності між інтелектом і предметом Iadequatio Intellectus atque rel), а також трактування пізнання як відображення дійсності не мало сенсу за передумови, що всякі знання є продуктом людської су­спільної практики. Адже людина як суб’єкт знання була в цьому розумінні своїм власним продуктом, а отже, не могла піднестися до якогось надлюдського обсерва­ційного пункту, з якого могли б оглядати дійсність «саму в собі».

З цього випливало, що єдиним критерієм істини є практика, що істинністю мис­лення є його практична сила і що проблема істинності у відриві від практики, кажу­чи словами Маркса, «є чисто схоластичне питання»²⁹,

Богданов вважав, що ця праксеологічна теорія знання допомагає подолати закостенілий детермінізм II Інтернаціоналу і закладає фундамент під активістич- ну інтерпретацію марксизму. Однак Ленін, попри свою схильність до волюнтари­стської активності в політиці, волів стояти на ґрунті старомодної споглядальниць- кої теорії, згідно з якою «світ є закономірний рух матерії, і наше пізнання, будучи найвищим продуктом природи, може тільки відображати цю закономірність»³⁰. При цьому слід підкреслити, що він вважав цей вибір таким, що повністю відпо­відає теорії політичної діяльності_ft кульмінацією якої була концепція партії «аван­гарду». Адже щоб дати відсіч стихійності і внести адекватну свідомість у робіт­ничий рух, ленінська партія повинна була бути визнана як єдиний володар і не­змінний інструмент «істинного знання», відкритого у «науковому соціалізмі». Отже, поняття «об’єктивної істини», і навіть «абсоліотної Істини», було для неї необхідне з багатьох причин: як обґрунтування її цілковитої впевненості у собі й нетерпи­мості до противників, як узаконення претензій на контроль над робітничим рухом, на визначення ідеології цього руху і на його політичне спрямування, а після здо­буття влади — як «наукове» узаконення тотальної диктатури, не зв’язаної ніяки­ми законами. Філософія Богданова, навіть у поєднанні з сорелівською концепцією енерготворчого міфа, не могла виробити такого активного заантажування у спра­ву революції³¹, Ленінська партія професіональних революціонерів воліла тракту­вати свою ідеологію як «єдино правильну, наукову теорію», а не як форму «су­спільно організованого досвіду чи міфа».

Авторитарне коріння і наслідки захисту Леніним «об’єктивної істини» не лиши­лися поза увагою Богданова. У своїй розумній критиці «Марксизму і емпіріокрити­цизму» він підкреслив, що користь, яку Ленін добував із поняття абсолютної істини, має тісний зв’язок з характерною для ленінізму авторитарною структурою мис­лення, глибоко закоріненою у докапіталістичних формах суспільного зв’язку та з багатьох поглядів подібного до ментальності духівництва. Саме це, на думку Бог­данова, пояснювало властиву Лспінові фанатичну нетерпимість, віру в абсолютну непогрішність власної точки зору і невтримне прагнення нав’язувати свої погляди масам. Тож, попри всі свої симпатії до більшовизму, Богданов бачив вождя більшо­виків як небезпечну постать і порівнював його авторитаризм з вампіром, що вис­моктує кров з робітників, робить усе можливе, аби вони не здобули незалежність і не досягли культурної зрілості³².

Богданов, звичайно, знав, як глибоко ненавидів Ленін духівництво. Однак він ро­зумів, що войовничий атеїзм може поєднуватися з позицією сліпого сповідника і що саме в випадку Леніна це мало місце. Ненависть Леніна до релігії була воістину без­межна, Він був охоплений жахом від ідеї «богобудівництва», яку розвивали Грецький, Луначарський та інші ідеологи з кола Богданова (хоча сам Богданов і не піддавався цій спокусі). У середині листопада 1913 року Ленін писав про це в листі до Горького:

«Богошукання відрізняється від богобудівництва або богоспорудження або боготворення і т.п. нітрохи не більше, ніж жовтий чорт відрізняється від чорта синього. Говорити про богошукання не для того, щоб висловлюватися проти всяких чортів і богів, проти всякого Ідейного труполозтва (всякий боженька є труполозтво —■ хай то буде найбільш чистенький, ідеальний, не ошуканий, а будований боженька, все одно), — а для того, щоб віддати перевагу синьому чортові перед жовтим, це в сто раз гірше, ніж не говорити зовсім. [...]

Саме тому, що всяка релігійна ідея, всяка ідея про всякого боженьку, всяке кокетування з боженькою є найневимовніша мерзота, яку особливо терпимо (а часто навіть доброзичливо) зустрічає демократична буржуазія, — саме тому це — найбільш небезпечна мерзота, найбільш огидна “зараза”. Мільйон гріхів, пакостей, насильств і зараз фізичних далеко легше розкриваються юрбою, і тому далеко менш небезпечні, ніж тонка, духовна, прибрана в найбільш пишні “ідейні” костюми ідея боженьки. Католицький піп, що розтліває дівчат (про якого я за­раз випадково читав в одній німецькій газеті) — далеко менш небезпечний саме для “демократії”, ніж піп без ряси, піп без грубої релігії, піп ідейний і демокра­тичний, що проповідує будування і сотворіиия боженьки»³³.

Горький пробував захищатися, визначаючи Бога як «комплекс тих вироблених племенем, нацією, людством ідей, які будять і організують соціальні почуття, маючи на меті зв’язати особу з суспільством, приборкати зоологічний індивіду­алізм»³⁴. Це спровокувало Леніна сформулювати власну дефініцію Бога. Бог, вва­жав він, «це насамперед комплекс дій, породжених тупою придавленістю людини і зовнішньою природою і класовим гнітом, — ідей, які закріпляють цю придав­леність, присипляють класову боротьбу»³⁵. Неправда, що ідея Бога була потрібна для приборкання зоологічного індивідуалізму: «В дійсності “зоологічний індивіду­алізм” приборкала не ідея бога, приборкало його і первісне стадо, і первісна кому­на. Ідея бога завжди присипляла і притупляла “соціальні почуття”, підміняючи живе мертвечиною, будучи завжди ідеєю рабства (найгіршого, безвихідного раб­ства). Ніколи ідея бога “не зв’язувала особу з суспільством”, а завжди зв’язувала пригноблені класи вірою в божественність гнобителів»³⁶.

Як видно з викладеного вище, ненависть Леніна до релігії була надзвичайно інтен­сивна. Вона не мала нічого спільного з точкою зору Фейербаха, котрий трактував релігію як відчуження родової сутності людини і прагнув позитивно її подолати, а не просто знищити. Фейєрбахова концепція гуманізації релігії та дивінізації людства була, по суті, філософським джерелом ідеї богобудівництва, отже атака Леніна на' ⁱ цю ідею була (хоч Ленін і не здавав собі в цьому справи) ударом і по Фейербаху. Маркс також окреслював релігію як відчуження людини, що не було рівнозначним зі зведенням релігії до знаряддя експлуатації та утиску. Від Фейербаха Маркса відрізняло наголошування економічного коріння релігійної свідомості³⁷; на практиці це означало, що робітничий рух повинен зосередитися на боротьбі з економічною системою, а не брати участі в антирелігійних хрестових походах³⁸.3 позицією Марк­са не погоджувався Бакунін, вважаючи її надто поміркованою, бо, на його думку, релігія поряд з державою була головним джерелом поневолення людей і прямим ворогом усіх справжніх революціонерів. Агресивна антирелігійність Леніна була ближча до поглядів Бакуніна, ніж до поглядів Маркса. Пишучи листа Горькому, Ленін міг би буквально повторити слова Бакуніна: «Якщо ми не хочемо рабства, то не повинні робити навіть найменших поступок перед теологією, оскільки в цьому містичному і ригористично послідовному алфавіті кожний, хто починає з “А”, пови­нен дійти до “Я” — кожний, хто хоче шанувати бога, мусить зрештою зректися свободи і людської гідності»³⁹.

Чи можна вважати, що погляди Леніна на релігію сформувалися під безпосе­реднім впливом Бакуніна? Аргументом на користь цієї гіпотези є подібність між поглядами обох ідеологів на уявний зв’язок походження релігії з походженням дер­жави. Підкреслюючи якнайтісніший зв’язок релігії і держави як двох найважливі­ших опор класового суспільства, Бакунін удавав, ніби забув, що релігія існувала і в переддержавний період суспільної еволюції. Погляд Леніна, що первісна община (нібито) здатна була підтримувати суспільну солідарність без допомоги релігії, збігав­ся з аналогічними поглядами Бакуніна⁴⁰.

Та інтелектуальне походження поглядів Леніна на релігію — справа другоряд­на. Важливіше виявити зв *язок цих поглядів з антивизвольним характером Леніно- вого революціонізму

Ясна річ, що гранична ворожість Леніна до релігії випливала з того самого джере­ла, що і його гранична нетерпимість до всяких відхилень від філософської лояль­ності-— з концепції «партії авангарду». Партія Леніна мала бути монолітною, вона не повинна була терпіти в своїх лавах ідеологічного плюралізму. З точки зору зав­дань партії релігія і філософський ідеалізм були особливо небезпечною зброєю кла­сового ворога. Тому участь у боротьбі з релігією була кардинальним обов’язком члена партії. Терпиме ставлення до будь-яких форм релігійності тлумачилося як підрив партійної дисципліни, що прямою дорогою веде до зради.

Належність до такої партії не узіоджувалася зі свободою совісті й інтелекту­альної свободи, зате вона давала інтенсивне почуття причетності до великої спра­ви. Активні члени партії могли ототожнювати себе з цією справою, бачити в партії помноження своєї власної тотожності, а отже, переживати своє повне підпорядку­вання партії як помножену самореалізацію, тобто вищого роду свободу. Саме з цієї причини більшовицька партія була дуже привабливою для людей, які прагнули нової віри І були здатіп діяти як справжні сповідники. Однак світська релігія ленінізму дуже відрізнялася від великих універсальних релігій, вона нагадувала радше хіліа- стичну секту, яка бачить на кожнім кроці торжество зла і вважає саму себе обра­ним знаряд дям земного спасіння⁴¹.1 тому квазірелігійний вимір ленінської партії робив її фанатично нетерпимою щодо автентичної релігійності і непримиренно во­рожою до всього «старого світу».

Після захоплення більшовиками влади результати цієї позиції дуже швидко вип­ливли на поверхню. У даному контексті немає потреби вдаватися в дискусії на тему кількості жертв (у тому числі й з-поміж духовенства) та масштабу знищень (у тому числі й церков); досить констатувати, що це були репресії, сповнені широко­го розмаху, винятково жорстокі й варварські, хоча й не дорівнювали своєю система­тичністю та масштабами державному теророві у період сталінізму. Аргументи за­хисників цієї політики добре відомі: грандіозність революційних завдань, необхідність придушити опір, громадянська війна, білий терор, іноземна інтервенція і т.д. Ми не можемо тут удаватися в детальну дискусію на цю тему. Однак варто сформулю­вати кілька принципових заперечень,

У 1921 році громадянську війну було вже закінчено і Ленін міг стати па шлях національного примирення⁴², НЕП, здавалося, буде кроком у цьому напрямку. Од­нак економічна лібералізація не потягла за собою лібералізацію політичну, навпаки — її супроводжувало посилення політичного терору стосовно недавніх союзників більшовиків у боротьбі з царизмом. І все-таки методи воєнного комунізму було відкинуто; свавілля і насильство у щоденному житті поступилися місцем перед законами ринкової гри у рамках відновленого цивільного права; це обернулося знач­ним збільшенням свободи у неполітичній сфері життя, у тому ЧИСЛІ якоюсь мірою й свободи інтелектуальної. Тому треба поставити запитання: «Чи це був передбачу­ваний результат політики Леніна, чи, може, і непередбачуваний, і несподіваний на­слідок вимушеного відступу?»

Оптимістична інтерпретація задуму Леніна стала догматичною передумовою ревізіоністської школи в американській совєтології. Однак факти цього не підтвер­джують. Леніна не задовольняла політична диктатура у вузькому розумінні цього слова. Він прагнув диктатури ідеологічної (ідеократичної), тобто диктатури, здат­ної контролювати людські сумління і думки. Інтелектуальна свобода, яка з’явила­ся в умовах HEΠy_s не була чимось таким, що Ленін міг би спокійно терпіти. Смер­тельно хворий і прикутий до ліжка, він з величезним неспокоєм стежив за розбуд­женим духовним життям і планував відновити ідеологічний наступ.

Промовисте свідчення цього — роль, яку Ленін відіграв у примусовому виг­нанні з Росії найвидатніших некомуністичних філософів (Миколу Бердяева, Льва Карсавіна, Миколу Лосського, Сергія Булгакова, Семена Франка, Івана Ільїна та інших), соціологів (Пітирима Сорокіна), істориків (Олександра Кізеветтера) та юристів — усього 160 учених⁴³. Цьому вигнанню передувала агресивна кампанія на шпальтах комуністичної преси. Деякі учасники цієї кампанії вимагали суворих репресій; Троцький, наприклад, вважав вигнання «милосердною» альтернативою екзекуції⁴⁴. Головна роль у цьому заході належала, однак, Ленінові. У листі до Дзер- жинського від 19 травня 1922 року він вимагав застосування таких підготовчих заходів:

«Зобов’язати членів Політбюро, щоб вони 2—3 години на тиждень віддава­ли перегляданню публікацій і книжок, контролювали виконання доручень, вима­гаючи письмових оцінок І негайного надсилання до Москви всіх некомуністич­них публікацій. Доповнити це оцінками літераторів-комуністів (Стеклова, Оль- мінського, Скворцова, Бухаріна і т.д.). Зібрати систематичну інформацію про політичний стаж, роботу, а також літературну діяльність професорів і письмен­ників»⁴⁵.

Характерним прикладом стислої, недвозначної оцінки некомуністичної публікації є думка самою Леніна про журнал «Экономист». Цей журнал, який видавало Ро­сійське технічне товариство, він класифікував як «білогвардійський осередок». Зауваживши, що список членів цього уявного осередку надрукований на обкла­динці журналу, Ленін прокоментував це такими словами:

«Усе це явні контрреволюціонери, помічники Антанти, організація її лакеїв і шпигунів, деморалізаторів студентської молоді. Треба поставити справу так, щоб цих воєнних шпигунів виловити, виловлювати їх постійно, систематично і депор­тувати за кордон»⁴⁶.

Як бачимо, самий вміст некомуністичних публікацій (між іншим, цілком леталь­них) був, на думку Леніна, достатньою підставою класифікувати їхніх авторів та редакторів як шпигунів і членів контрреволюційних організацій. Це була не якась тимчасова аберація — це була майже патологічна манія. Старий підпільник скрізь бачив антирадянськІ змови. Він чітко виходив Із передумови, що наукова і культур­на діяльність не може бути самодостатньою метою, що вона має бути прямо підпо­рядкована політиці. Згідно зі своїм розумінням партійності філософії, він з особли­вою підозріливістю ставився до філософів. Тому нічого дивного, що його пильність привернула збірка статей Миколи Бердяева та інших філософів під назвою «Ос­вальд Шпенґлер і занепад Європи». Він побачив у ній «літературне прикриття білогвардійської організації» і визнав за необхідне надіслати справу заступникові голови ЧК Йосифові Уншліхту⁴⁷.

Отже, економічна лібералізація аж ніяк не свідчила про ослаблення тоталітар­них рис мислення Леніна та його ідеології. Навпаки: послаблення партійного конт­ролю над економікою збільшило його страх перед свободою. Для нього було оче­видною річчю, що вимушений відступ у галузі економіки має супроводжуватися інтенсифікацією боротьби за домінування в ідеології. 1 якщо це не вдалося на прак­тиці, то тільки тому, що навіть в умовах політичної диктатури ринкове господар­ство дає окремим індивідуумам та групам змогу вирватися з-під контролю влади.

Кінцевою метою партії було не лише зламати насильницьким шляхом активний опір, але й комуністично перевиховати суспільство (за винятком неперевиховува- них класових ворогів), а отже, видозмінити всю дотеперішню культуру. Ленін не приховував, що це означало нещадну боротьбу з культурами національними І на­самперед із російською культурою. На відміну від Рози Люксембург він схвалював (теоретично, головним чином із тактичних міркувань) ідею самовизначення націй, але рішуче відкидав думку про культурну автономію, тобто про забезпечення пра­ва на розвиток своєрідних національних культур у рамках держави. «Захист націо­нальної культури» був, на його думку, гаслом найгіршого обскурантизму, найреакц- ійнішою формою національних прагнень. Його теорія двох культур у кожній націо­нальній культурі розривала всякий зв’язок між культурою демократичною (що по­винна була мати глибоко інтернаціоналістський характер) і домінуючою національ­ною культурою. Отже, він категорично відкидав ідею великоруської національної культури. «Національна культура взагалі, —доводив він, — є культура поміщиків, попів, буржуазії [...] Наїла справа — боротися з панівною чорносотенною і буржу­азною національною культурою великоросів». Це стосувалося також євреїв: «Хто прямо чи посередньо ставить лозунг єврейської “національної культури”, той (хоч би які були його добрі наміри) ворог пролетаріату, прихильник старого і кастового в єврействі, пособник равинів і буржуа»⁴*.

Ленінська теорія «двох культур» у часи сталінізму інтерпретувалася як доказ патріотичної відданості Леніна національним цінностям демократичної російської кулыури, В цій Інтерпретації посилалися на статтю Леніна «Про національну гордість великоросів» (вересень 1914), повністю ігноруючи специфічний ситуативний кон­текст: ця стаття захищала більшовиків від закиду в національному нігілізмі, бо інакше він не зміг би реально протидіяти патріотичній ейфорії, викликаній початком війни. Поняття демократичної російської культури у сталінські часи було піддано макси­мальному розширенню; усіх великих російських письменників було визнано свідо­мими або несвідомими виразниками прагнень «народних мас», яким приписувала­ся вирішальна роль в історії. Хоч ця реабілітація національної традиції й не поши­рилася на релігію та ідеалістичну філософію, однак вона посприяла широко заду­маній маніпуляції національними цінностями та підпряганшо російського патріотиз­му на службу комунізмові. Але саме тому слід підкреслити, що це не входило в плани Леніна. У часи Леніна політика радянської влади в галузі освіти не рахувала­ся з національними почуттями росіян. Російські національні традиції піддавалися критиці, висміювались або ігнорувалися. Замість історії російської держави ви­вчалася історія економічних формацій і класової боротьби. Видатний російський соціолог-емігрант Микола Тимашев підсумував це такими словами: «Офіційна точ­ка зору переконувала, що до народження Леніна і до появи в Росії робітничого руху історія складалася з хаосу, темряви та експлуатації й не містила в собі нічого гідно­го того, щоб його запам’ятати»⁴⁹.

Іще непримиреннішим було ставлення Леніна до головного суперника комунізму в боротьбі за володіння людськими душами — до релігії. Символічне значення має факт, що остання стаття Леніна «Про значення войовничого матеріалізму» (бере­зень 1922)₅ була присвячена боротьбі з релігією. Радянські вчені справедливо вба­чали у ній філософський заповіт творця більшовизму⁵⁰. У ній Ленін проповідував необхідність невтомної, максимально інтенсивної атеїстичної пропаганди, включаю­чи масове розповсюдження антирелігійної літератури XVlII століття. Він з обурен­ням відкинув критику «старої атеїстичної літератури» як буцімто «застарілої, нена­укової, наївної», називаючи такі погляди «софізмами, які прикривають або педан­тизм, або цілковите нерозуміння марксизму»⁵ _l Будь-які прагнення бути делікатни­ми у питанні атеїзму він класифікував як вираз позиції «дипломованих лакеїв по- півщини»⁵².

Це було свідченням того, що вивчення Леніним діалектики Гегеля, якому він присвятив себе в 1914—1916 роках, нітрохи не змінило його філософського credo⁵³. Автор «Матеріалізму і емпіріокритицизму» до кінця життя залишився агресивно вульгарним матеріалістом. Якщо відкинути його особисті уподобання, то можна стверджувати, що саме така філософія була в його розумінні найкращим знаряд­дям у боротьбі з релігією мас та філософською культурою класового ворога. Але справа нищення мала бути тільки засобом досягнення вельми амбітної мети: за­міни існуючих релігій та ідеологій централізованою системою обробки мас у дусі прийнятої доктрини. Розбудову цієї системи завершив Сталін.

ПРИМІТКИ

¹ LD₁ τ*30₇ с.82* Визначення диктатури див.вище, с.268.

² За что мы боремся?, «Известия Временного Революционного Комитета в Кронштадте», 1921,8 березня, цит. за вид.: A Documentary HistoryofComniunisni, R-Danicls (ped.), Hannover, 1984, с. 137.

³ П.Аксельрод. Объединение русской социал-демократии и ее задачи, цит за вид.: N_τValeutinov. Encounters with. Lenin₁ с. 117.

⁴ J1T_st10_j с.27.

⁵ Там само.

⁶ ЛТ, т* 13₇ c₊396.

⁷ Там само.

^s Там само.

⁹ Пор.: N.Valentinov. Encounters with Lenin, с.235—236; також: G. Katkov. Lenin as Philosopher, у вид.: Lenin: The Man, c.75—76.

?oπT_jτ.!3_jc396.

¹³ Там само₇с*396—399.

¹² ЛТ, τ.34, c.33 5. (Лист до Горького від 24.03. 1908 р.)

¹³ Див.: N-Valentinov. Encounters with Lenin, c.248—249,

¹⁴ ЛТ, τ.!4, c.326—327.

¹⁵ Там caM0₇c.314—315,

¹⁶TaM само, c,312_s 313,

¹⁷Там само,с.211.

^isTaM само₇с. 112-

¹⁹Тамсамо.

²⁰ Там caMθ_jc.208.

²¹ Там caMo₇c.l 18.

²² Там само, сЛ 14 і 115.

²S Там само, c,183*

²⁴TaM само*

²⁵ Там само₇ с.331.

²⁶TaM само, c,141_τ

²⁷ Там само, с 184.

²⁸ MET, τ.3, c*L

²⁹Thm само.

³⁰ ЛТ, тЛ4, с J 50.

³¹ Як влучно зауважив Р.К.Вільямс, Ленін «добре розумів, що релятивістський міф тільки тоді найефективніший, коли маскується під ортодоксальну Істину» (див_Р: The OtherBolsheviks₇ с, 189).

³² Див,: А. Богдан он, Вера и наука, у вид.: Падение великого фетишизма, NL₁ 1910, с.145—223,

³³ ЛТ, т.35, с.89—90.

³⁴ Там caM0,c.92÷

³⁵TaM само,с.93_т

³⁶ Там само.

³⁷ Див.: KМаркс. Тези про Фейербаха, теза 4.

³⁸Ha думку Маркса і Енгельса, агресивна антирелігійність була характерною рисою «бланкістсь­кого» соціалізму, У статті √Prograπιm der blaιιkistischcn Kommuiic-Fluchtingew (1874) Енгельс писав: «Беззаперечне одне: єдина послуга, яку нині можна було б зробити Богові, то цс визнати атеїзм обо­в'язковою вірою і перевершити KulturkampfEicMapKa забороною всіх релігій» (цит. за вид.: RJSL Hunt. The Political Ideas ofMarx and Engds₁ τ*2, London, 1974, cl78—179).

³⁹ Цит* за вид.: The Political Philosophy of Bakunin: Scientific Anarchism, GJvLMaximoff (pe∂.), Glencoe, 1953, c.l 18.

⁴⁰ ∏op.: NLA.Бакунин. Философия, социология, политика, M., 1989, с.100—101.

⁴¹ Подібність середньовічного хіліазму до сучасних тоталітарних рухів підкреслював H.Коси, див.: «The Pursuit of the Milleniurn», London, 1957. I Іоглиблсний аналіз більшовизму як «світської політичної релігії» хіліастичноіотипу зробив В.Гуріан, див.: «Bolshevism: AnlntrodLCtion to Soviet Communism», Notre Dame, 1952.

⁴² Пор.: L. Schap і го. The Origin OftheCommunist Autocracy, вид. 2, Cambridge, 1977, c.360.

⁴³ Див/ С.С.Хоружий. Философский пароход, у вид.: После перерыва* Пути русской философии, Петербург, 1994, с.200.

⁴⁴ Там само, с. 196,

⁴³ LD_j т45, с.506.

⁴⁶ Там само, с.507*

⁴⁷ Там само, с.454, а також прим, тіа с,655. (До Н.П*Горбунова, 5.03.1922 pj

⁴* ЛТ, τ,20, c⅛9, 10.

⁴⁹ N.Timasheff. The Great Retreat: The Growth and Decline of Communism in Russia, New York, 1946,

с. 165.

⁵⁰ Див., наприклад, оцінку цієї статті у «Советской философской энциклопедии», τ.4, M., 1967, c*108-109*

я ЛПЗТ,т.45, c*23*

⁵² Там само, с.22*

⁵³ «Філософські зошити» Леніна за 1914—1916 роки не раз представлялися як свідчення великого кроку вперед у розумінні вождем більшовиків гегелівської діалектики (nop.: R-Dunaycvskaya. Marxism and Freedom, London, 1975, c.168—171], Насправді ж вони с лише черговим доказом філософського неуцтва Леніна. Текст «Філософських зошитів» складається головним чином із вигуків на зразок: «Тут ідеаліст упав!», «Ха-ха! Боюся!», «Йому жаль Бога! Ідеалістичний негідник!» і т.д. (див.: LD,

т. 38).