6. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ I ДЕРЖАВА

Кожна чергова частина нашого аналізу закінчується висновкам, що важко тракту­вати Леніна як філософа свободи. Він розглядав проблему свободи головним чином з негативного боку, який дискредитує «буржуазну свободу» з метою обґрунтувати на­сильство й авторитарний контроль.

Одначе процитовані слова свідчать, що Ленінова теорія диктатури була теорією соціального визволення, а отже, що співвідношення цієї історії з проблемою свобо­ди не було виключно негативним. Теорія диктатури пролетаріату звільняла більшо­виків від будь-яких докорів сумління з приводу іншої «буржуазної свободи», проте зберігала зв’язок з марксистською концепцією комунізму як універсального визво­лення* Однак метою диктатури була перемога комуністичної свободи: свободи від усіх форм класового гніту, свободи від «анархії ринку», свободи як раціонального контролю і свідомого управління колективною долею. Максималізація насильства мала служити, в кінцевому підсумку, звільненню суспільства від усяких форм іпституціоналізованого насильства, включно з правом і державою.

Порівняння безжальної критики стихійних рухів, яку Ленін розвинув у праці «Що робити?», з теорією загальної партикулярної демократії, поданої в трактаті «Держава і революція», справляє враження браку послідовності І зв’язності — так, наче названі праці належали до зовсім різних інтелектуальних традицій. Че­рез те нічого дивного немає в тому, що багато вчених вважають ці твори такими, що суперечать один одному. З такої констатації, певна річ, випливає висновок, що «Держава і революція» —■ твір випадковий, нехарактерний для політичної філо­софії Леніна. Наприклад, Адам Улам заявив: «Жодна інша праця не може більше дисонувати з політичною філософією свого автора, аніж саме цей твір Леніна»². Трохи обережнішу позицію в цьому питанні зайняв Бертрам Д.Волф, характеризу­ючи «Державу і революцію» як вираження «інсурекційного анархізму», постійно присутнього в думці Леніна³. Однак це не завадило йому протиставити цей трак­тат ортодоксальному ленінізмові, а також назвати його «неленінською класикою ленінізму»⁴. Класичність і воднораз нетиповість цієї праці Леніна полягала, на думку Волфа, в тому, що в ній знайшов відображення свого роду вибух комуні­стичного утопізму. Наслідком цього вибуху було цілковите зміщення акцентів.

«У “Державі і революції*” немає партії, яка здійснює владу, централізовано все контролює і визначає всьому напрямок; немає в пій і покірних мас, які вико­нують усі розпорядження партії. Це утопія, в якій влада належить масам, Ленін несподівано висловив безмежну віру в мудрість спонтанної реакції мас, у їхні стихійні настрої та інстинкти. Він не бачив потреби в единоначалии^ тобто в одноосібній владі, яку через рік мав рекомендувати як єдиний спосіб прибор­кати хаос»⁵.

У цих міркуваннях є, очевидно, зерно істини, «Держава і революція» показує ленінізм з іншого боку, ніж «Що робити?», і важко заперечити, що ця друга праця ; була для Леніна більш характерною, Ленін сам підкреслював, що підвалини більшо­

визму було закладено в 1902—1903 роках, а отже, в період, коли було написано «Що робити?»⁶. «Держава і революція» мала бути детальною реконструкцією по­глядів Маркса й Енгельса на проблему переходу до соціалізму і вже навіть із цієї причини не могла особливо зосереджуватись на своєрідних рисах більшовизму Метою написання цього трактату було надати більшовизмові статус узаконеної ! міфології, тимчасом як метою інших солідних праць Леніна було озброїти партію

і вказівками з питань організації та практичної діяльності. Треба також підкресли-

j ти, то Ленін писав «Державу і революцію» за вельми специфічних обставин: він

? готувався до спроби революційного захоплення влади, допускав можливість фіас­

ко, отож прагнув залишити після себе політичний заповіт — працю, яка могла б І після поразки наново «роздмухати полум’я революції»⁷. Здається, що це достат­

ньо роз^яснює утопічність цього незвичайного твору.

До речі, такий самий розрахунок пояснює максималізм цілей більшовицької _: І революції. Бухарін у розмові з Борисом Ніколаєвським сформулював це так: «Ми

ч^р не думали, що справді переможемо, і тому прагнули здійснити епохальний вчи-

] ^l нок, який, подібно до Паризької комуни, наснажував би комуністів у майбутньо-

і І му»*

? t Однак зосередження уваги на «винятковому» І «дисонансовому» характері «Дер-

■ H жав и і революції» не видається нам найбільш раціональним підходом. Зв’язок між

: І «визвольницькими» й «авторитарними» аспектами ленінізму — цс скоріше справа

г ≈ ■' діалектичної напруги, аніж різкого контрасту. Після детальнішого вивчення «Держа­

ва і революція» перестає здаватися «стороннім предметом» у спадщині Ленінової = думки, контраст між «визвольницькою» й «авторитарною» тенденцією всередині

(І ленінізму має відносний і, по суті, позірний характер.

більшовицької революції перестане дивувати, якщо здати собі справу, що всі праці Леніна пройняті думкою про «кінцеву мету», а значить, про комуністичну утопію.

Всебічному аналізові праці «Держава і революція», як на мене, має передувати чітке дистанціювання від трьох дуже поширених поглядів. По-перше, не відпові­дає правді, що «Держава і революція» не має жодного відношення до ленінської теорії партії. Цю теорію було тимчасово відсунуто з першого плану, заховано в тіні. Про те, що Ленін не відійшов від неї й не піддав її жодній ревізії, промовисто свідчить таке його міркування:

І «Виховуючи робітничу партію, марксизм виховує авангард пролетаріату, здат-

' ний взяти владу і вести весь народ до соціалізму, спрямовувати і організовувати

новий лад, бути учителем, керівником, вождем всіх трудящих і експлуатованих у справі влаштування свого суспільного життя без буржуазії і проти буржуазії»⁹.

По-друге, далеко від істини і те, що утопія Леніна віддавала владу масам, легко­важачи бодай на хвилину роллю державного апарату примусу. Навпаки: вона пе­редбачала і вимагала «якнайсуворішого контролю з боку суспільства і з боку дер-

290

жави над мірою праці й мірою споживання»¹⁰, з тією тільки різницею, що держа­ва, яка здійснює цей всеохоплюючий контроль, мала бути «не державою чинов­ників, а державою озброєних робітників»¹¹* Так чи інакше, це мав бути апарат примусу, який контролює все суспільне життя (включно з індивідуальним спожи­ванням) і не залишає місця для будь-якої стихійності. Ленінова концепція держави рад передбачала «перетворення всіх іромадян у робітників і службовців одного великого “синдикату”»^. Це було рівнозначне моноцентричному регулюванню, плануванню і якнайсуворішому контролю* Ідея якнайсуворішого контролю дер­жави над мірою праці не узгоджується з вірою у раціональність і чесність пере­січного робітника: вона передбачає скоріше ефективну і безжальну диктатуру над світом праці, Рудольф Барс писав із цього приводу: «Ми чітко вирізняємо тут го­лос примусу, до того ж примусу, спрямованого вже не проти колишніх панівних класів, а проти “відсталих елементів” робітничого класу, по суті, проти всього на­роду»¹³.

По-третє, немає суперечності між утопічним баченням Леніна і тоталітарним характером його політичних цілей. Ми не повинні забувати, що утопічно-хіліас- тичний елемент — необхідна складова частина революційного тоталітаризму. На противагу традиційному авторитаризмові, тоталітаризм повинен володіти доктри­ною, яка охоплює все людське життя і чітко окреслює форму досконалого суспіль­ства майбутнього. Іншими словами, ідеологія, яка легітимує тоталітаризм, повин­на містити в собі «хіліастичні претензії», тобто тотальне заперечення Існуючого суспільства, а також тотальну участь у побудові абсолютно нового світу¹⁴.

«Держава і революція» — найбільш узагальнене вираження «хіліастичних пре­тензій» Леніна* Без хіліастичної надії ленінізм був би лише формою дисциплінарно­го централізму на службі у влади як самоцілі. Однак у такому разі завоювання й утримання влади було б для Леніна єдиною й кінцевою метою, а не виключно засо­бом для досягнення мети. Насправді ж, як відомо, більшовицька диктатура була дик­татурою тоталітарною саме через те, що не задовольнялася владою як іакою, а підпо­рядковувала абсолютно все здійсненню утопічних цілей комунізму¹⁵. Ленін старав­ся прищепити радянській молоді переконання^ що єдиною метою її життя є створен­ня комуністичного суспільства¹⁶. Безперечно, це була не дуже реалістична вимога, але вона переконливо промовляє всю правду про самого Леніна та його найближчих ідейних прибічників. Без цієї пристрасної віри у комуністичну утопію ленінізм не перетворився б в ідеологічне обтрушування тоталітаризму! Λ

Перейдімо тепер до поглядів Леніна на державу перехідного періоду

За Леніним, ідея диктатури пролетаріату присутня вже в «Маніфесті Комуні­стичної партії» — там посткомуністичну державу змальовано як «перетворення пролетаріату в пануючий клас»¹⁸. Наступним кроком до розвитку цієї теорії був знаменитий уривок із «Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта», в якому йдеться про небезпеку розгрому існуючої досі державної влади.

Підтвердження цього погляду Ленін бачив у Марксовому й ЕнГельсовому аналізі Паризької комуни як першої форми диктатури пролетаріату. Багатий досвід Кому­ни, оцінений крізь призму цього аналізу, прислужився Леніну як трамплін до тео­ретичного обгрунтування цілей та методів пролетарської революції в Росії,

Всупереч видимості, «Держава і революція» не містить, однак, всебічної й віро­гідної реконструкції відповідних поглядів Маркса і Енгельса. Хоч Ленін й інтерп­ретує погляди своїх учителів дуже переконливо, проте робить це винятково тен­денційно і викривлює їх. Важко визначити, чи це було звичайне непорозуміння, чи, навпаки, навмисна маніпуляція. А втім, для нас це не дуже істотне: для нас важливе не питання особистого характеру Леніна, його щирості чи цинізму, а пи­тання його внеску в теоретичне розуміння й ідеологічне вирішення проблеми. Як побачимо далі, бажання виступити в ролі єдиного послідовного захисника теоре­тичної спадщини творців марксизму не завадило йому розвивати погляди, які, по суті, були його власного рсінтерпретацією цієї спадщини.

Переконливість цієї реінтерпретації така велика, що більшість читачів була схильна визнати її досконалою реконструкцією. Бо особистий внесок Леніна був старанно захований, і його можна було побачити лише з певної відстані. Тож не випадково, що найважливіші спостереження з цього приводу висловив учений, який не вважався фахівцем із ленінізму. Я маю на увазі американця РІчарда Н.Хан­та, який поставив своїм завданням всебічно реконструювати і захистити політичні концепції Маркса і Енгельса. Наслідки цього захисту класичного марксизму обер­нулися нищівною критикою ленінізму

Перше спостереження Ханта напрочуд просте й очевидне: якщо Паризька ко­муна для Маркса й Енгельса була моделлю диктатури пролетаріату, то це означає, що не треба ототожнювати диктатуру пролетаріату з монополістичною владою однієї, дійсно «марксистської» партії. Влада в революційному Парижі перебувала в руках ідеологічних суперників Маркса й Енгельса: бланкістів (більшість) і пру- доністів (меншість). Тож коли Маркс характеризував Комуну як «най славетні ший подвиг нашої партії, то він мав на увазі «партію» в най ширшому сенсі — як «увесь, актуальний і потенціальний робітничий рух, незалежно від теперішніх ідеологіч­них афіліацій»²¹. Якщо Енгельс означав Комуну ім’ям диктатури пролетаріату, то він мав на увазі «революційну владу робітничої більшості, також незалежно від ідеологічних афіліацій»²². Інакше кажучи, диктатура пролетаріату мала бути дикта­турою робітничого класу як цілого, а не виключно диктатурою його авангарду, а тим паче диктатурою тільки однієї партії. А якщо так, то Марксо-Енгельсове розу­міння диктатури узгоджувалося з великим масштабом політичної свободи та полі­тичного плюралізму

Зрозуміла річ, що це суперечило самій сутності ленінізму Хоч у праці «Держа­ва і революція» Ленін і підкреслював роль революційних мас, однак він не забував сказати й про марксистську партію-авангард як незамінного вчителя, керівника й вождя цих мас.

В інших текстах цього самого періоду він прямо стверджував, що маси повинні бути підготовлені (а отже, контрольовані й оброблені) в дусі прийнятої доктрини класово свідомими робітниками та солдатами²³. Тому не підлягає ніякому сумніву, що загальна участь робітничих мас у революції була в його розумінні умовою і соціальною основою повного контролю над суспільним життям з боку робітничої партії — зрозуміла річ, партії більшовицької.

Інше спостереження Ханта також безсумнівне, а саме: він показав, що в Марксо- вій «Критиці Готської програми» диктатура пролетаріату не збігалася з соціалізмом як першою фазою комуністичного ладу; вона — тільки короткий перехідний період, коли політична влада хоч і знаходиться в руках пролетаріату, але соціалістичне сус­пільство ще не існує. Маркс, пише Хант, «виразно заявив, що диктатура пролета­ріату лежить між капіталістичним і комуністичним суспільством, зате він не сказав, що вона повинна тривати аж до переходу до вищої фази комуністичного суспільст­ва. Мотиви, які керували Леніним, безсумнівні. Складніше, однак, зрозуміти некри­тичне сприйняття його змішування понять у майже всій літературі предмета»²⁴.

Ленінові була потрібна побудована на доктрині легітимація диктаторських ме­тодів (у його власному розумінні цього терміна) у період соціалізму бо він не вірив, що можливі інші способи побудови вищої стадії комуністичного суспільства. На цю тему він висловився ще в праці «Що робити?». Всупереч видимості, «Держава І революція» не змінила його поглядів у цьому питанні.

Хант додає до цього цікавий термінологічний коментар. На його думку, Маркс і Енгельс розуміли під диктатурою (якщо вживали цей термін у ширшому розумінні, аніж просто особиста диктатура) владу, яка вдається до незаконних засобів, а отже, владу революційну або владу в умовах воєнного стану. Отож, на відміну від Леніна, вони не вважали, що всяка класова влада є, по суті, владою диктаторською. Найчас­тіше вони вживали слово «диктатура» для означення режиму, запровадженого Дру­гою Французькою республікою після «червневих днів», тобто режиму воєнного ста­ну, який, за словами Маркса, ставив робітників «поза законом». З цією логікою уз­годжувався навіть вираз «диктатура капіталу», бо він означав необмежену владу ка­піталіста всередині його фабрики. Це пояснювалося тим, то юридична освіта Мар­кса вимагала від нього дотримуватися певної точності у вживанні термінів²⁵.

Однак цей коментар надто однобічний. Насправді Маркс і Енгельс висували термін «диктатура» у двох різних значеннях: у класичному значенні (диктаторські, позазаконні методи) і в значенні розширеному, яке окреслює «стан речей» (вираз Каутського), у якому той чи інший клас справляє домінуючий вплив на громадські справи. В останньому значенні цей термін вживав Енгельс, коли стверджував, що демократична республіка може бути «специфічною формою для диктатури проле­таріату»²⁶. Контекст цього висловлювання не залишає сумніву, що диктатура в та­кому значенні не повинна була бути владою, пе зв’язаною законом, на принципі надзвичайного стану. Можна сумніватися, чи це говорить на користь юридичної освіти Маркса, але слід пам’ятати, що Ленін теж був освіченим юристом. Тому треба визнати, що Маркс і Енгельс також користувалися терміном «диктатура» у розширеному значенні, а якщо так, то не можна повністю звільнити їх від відповідальності за інтерпретацію Леніним їхньої концепції. Коротше кажучи, вона полягала у схваленні тези, яка ототожнювала класове панування з диктатурою (згідно з розширеним значенням цього терміна) при одночасному дотриманні кла­сичної дефініції диктатури як влади, не обмеженої будь-якими законами.

Найвагомішим аргументом на користь такої інтерпретації була, ясна річ, крити­ка Марксом «буржуазної демократії». Бо якщо держава — це, по суті, організоване насильство, яке служить інтересам експлуататорів, якщо вершина наївності — це віра у нейтральність режиму в класовій боротьбі, якщо політична свобода — не ілюзія або свідомий обман, то з цього логічно випливає висновок, що всі форми класового панування зводяться в своїй основі до голого насильства, до класичної диктатури, а отже, з цієї точки зору, немає жодної істотної відмінності між різними політичними формами буржуазної влади. Саме так міркував Ленін, коли писав:

«Суть учення Маркса про державу засвоєна тільки тим, хто зрозумів, що диктатура одного класу є необхідна не тільки для всякого класового суспіль­ства взагалі, не тільки для пролетаріату, який повалив буржуазію, але й для цілого історичного періоду, який відділяє капіталізм від “суспільства без класів’’, від комунізму. Форми буржуазних держав надзвичайно різноманітні, але суть їх одна: всі ці держави являють собою так чи інакше, але кінець кінцем обов’яз­ково диктатуру буржуазії»²⁷.

Хант має рацію, коли стверджує, що це істотне спрощення теорії Маркса і Ен­гельса, однак він перебільшує, роблячи з цього висновок, що творці марксизму зберегли вірність «ліберально-демократичним цінностям» І що, грубо кажучи, їх можна віднести до головної течії європейської ліберально-демократичної традиції³⁸. Ближчим до істини було б твердження, що їхня глибока неприязнь до ліберально- демократичних цінностей не виробила в них імунітету на деякий вплив лібераль­ної політичної культури і що саме це відрізняло їх від Леніна* Крім того, Маркс і Енгельс перевершували Леніна своєю загальною інтелектуальною культурою, яка досить часто стримувала їх від того, щоб робити на основі своїх теорій спрощені висновки* У конкретних політичних аналізах, як правило, вони полишали вульгар­ну логіку есенціалістичного редукпіонізму і брали до уваги більше чинників, ніж це могло випливати з застосування ригористично «класового ключа», У цьому ро­зумінні Маркс сказав про себе, що він не є марксистом. Натомість про Леніна мож­на сказати, що він хотів бути «більшим марксистом, аніж сам Маркс». Його розу­міння марксизму при цьому було зіпсоване традицією примітивного антикапітал- ізму, який характеризував погляди російських народників та анархістів.

Аналізуючи Ленінові концепції пролетарської держави, ми повинні пам’ятати, що вони мали практичну мету — легітимувати накреслену програму дій* Ця легі­тимація складалася з двох частин: зі з’ясування, що таке держава взагалі, і зі спро­би реконструювати ембріональну теорію диктатури пролетаріату*

У працях Маркса з’являється поняття «паразитичної держави», виокремленої з суспільства, наділеного незалежною від суспільних сил владою, а отже, такою, що гальмує розвиток громадянського суспільства²⁹* Ця концепція, що добре пасує до російської автократії, виражала думку, що держава як така є відчуженням суспіль­ства. Однак Ленін не звертав уваги на цю важливу частину Марксової спадщини; він спирався виключно на значно популярнішу концепцію Енгельса, що трактува­ла державу як інструмент класового панування. Найістотнішою рисою держави, на його думку, був прямий примус на службі класового егоїзму привілейованих, а не відособлення і обмеження розвитку громадянського суспільства в цілому. Він не виключав, що державна бюрократія може інколи досягти певного ступеня неза­лежності від суспільних сил, але слідом за Енгельсом трактував це як винятковий випадок. Суттю всякої держави, доводив він, є організація «пригноблення одного класу іншим». Повторюючи Енгельса, він протиставляв державну організацію публічній владі в безкласових родових суспільствах* тобто владі, яка невіддільна від общини, яка зливається з озброєним населенням, зі збройною племінною органі­зацією, яка діє самостійно³⁰. Бо держава виникає разом із поділом на класи як публічна самостійна влада, що має у своєму розпорядженні спеціальні загони озб­роєних людей, в’язниці та інші інститути примусу.

Те, що Ленін майже у всьому спирався на авторитет Енгельса, є доказом вели­чезної популярності, якою в той час користувалася Енгельсова теорія походження приватної власності і держави. Однак якоюсь мірою це був також політичний вибір Леніна. Погляд на державу як відчужену силу, але саме тому автономну щодо су­спільства і здатну до самостійних дій, які не завжди збігаються з інтересами пані­вних класів, дуже міцно поєднувався з поширеним сприйняттям російського само­державства* Варіант цього погляду, якому було надано наукового характеру, репре­зентувала т. зв* «державна школа» в російській історіографії, котра проповідувала, що держава в Росії завжди була не тільки автономною силою, незалежною від суспільства, а й головним чинником прогресу. Політичний відтінок таких концепцій був для Леніна неприйнятним, тож нічого дивного, що він вибрав такий варіант марксистської теорії держави, який підкреслював пряме підпорядкування держав­ного апарату егоїстичній волі експлуататорів і гнобителів. З точки зору цілей рево­люції цей вибір подвійно виправдовував себе: по-перше, він мобілізував ненависть і скеровував революційну енергію на повну деструкцію існуючої держави; по-дру­ге, він обгрунтовував переконання, що після перемоги робітничого класу виникне необхідність організації власного репресивного апарату.

Цілком зрозуміло, що покладення краю класовій експлуатації мало привести до відмирання держави. Однак у цьому питанні висновок Енгельса був не зовсім ясний, 3 одного боку, він стверджував, що завоювання влади пролетаріатом потяг­не за собою негайну націоналізацію засобів виробництва, а отже, ліквідацію дже­рела суперечностей і класових антагонізмів і цим самим ліквідує потребу в дер­жаві. З другого боку, Енгельс заперечував можливість негайного зникнення держа­ви. Держава, писав він, не буде «знищена» — вона «відімре». При цьому він дода­вав, що революційна держава буде якісно новим явищем, оскільки рспрезсніува- тиме суспільство в цілому. Іншими словами, найістотніша риса держави — її кла­сова функція — зникне негайно, але форма державної організації відмиратиме повільно й поступово. В «Анти-ДюрІнгу» Енгельс писав:

«Перший акт, в якому держава виступає дійсно як представник всього су­спільства — взяття у володіння засобів виробництва від імені суспільства, — є в той же час останнім самостійним актом її як держави. Втручання державної влади в суспільні відносини стає тоді в одній галузі по одній зайвим і само собою завмирає»³L

Ці слова, наведені Леніним, суперечили всім його поглядам на класовий харак­тер, репресивні функції й диктаторські методи післяреволюційної держави. Отже, вождь більшовиків постав перед завданням роз’яснити цей невигідний факт. Він пробував це зробити, доводячи, що теза Енгельса була спрямована проти опор­туністів, з одного боку, й анархістів — з другого. Опортуністам треба було проти­ставити погляд, що пролетарська революція не обмежиться взяттям влади в бур­жуазній державі, але створить державу якісно нову; анархістам, у свою чергу, тре­ба було роз’яснити, що прямий перехід до суспільства без держави неможливий. Переможний пролетаріат буде змушений організуватись як держава, але ця держа­ва поступово втратить свої репресивні функції, а значить, відмиратиме. Отже, дер­жава буде Існувати протягом усього перехідного періоду як держава «диктатури пролетаріату».

У такий спосіб Ленін прагнув примирити два бачення майбутнього: негайне скасування держави і поступове відмирання державності. Буржуазна держава мала бути скасована, зламана, натомість пролетарська держава мала поступово відми­рати. Ленін не завагався приписати цей погляд Енгельсові. Енгельс, на його думку «говорив про “знищення” пролетарською революцією держави, тоді як слова про відмирання стосуються залишків пролетарської державності після соціалістичної революції. Буржуазна держава не “відмирає” за Енгельсом, а “знищується” проле­таріатом у революції. Відмирає після цієї революції пролетарська держава або на­півдержава»³².

Однак ця інтерпретація занадто натягнута. Адже в процитованих вище словах Енгельс нічого не говорив про диктатуру пролетаріату, навпаки, він недвозначно стверджував, що післяреволюційна держава репрезентуватиме все суспільство* Тим самим ця держава відрізнятиметься від держави буржуазної не своєю класовою функцією, а саме браком такої функції. Це поважний аргумент на користь тези, що Ленінова теорія післяреволюційної диктатури завдячувала більше Ткачову, аніж Енгельсу.

Щоб надати своїй інтерпретації більшої правдоподібності, Ленін послався на Марксову критику поняття «вільної народної держави» (сформульовану в «Кри­тиці Готської програми»). Ця критика, на його думку, доводила, що, за Марксом, «держава є “особлива сила для придушення” буржуазії пролетаріатом», а отже, що «всяка держава невільна і ненародна». «Поки є держава, нема свободи. Коли буде свобода, не буде держави»³³*

Проте насправді це був скоріше бакунінський, аніж марксистський погляд. Бо Бакунін писав: «Існування держави з необхідності тягне за собою панування, а значить, рабство, держава неможлива без рабства, явного чи замаскованого»³⁴. Це твердження дозволило Бакуніну злегковажити відмінність між формами ре­жиму а також проголосити, що тільки анархізм робить свободу можливою. Ленін виходив із такої самої передумови, але робив із неї інший, також логічний висно­вок: якщо жодна форма держави не визнає свободи, то немає причини плакати над долею свободи під диктатурою пролетаріату. Таким чином у праці, напи­саній напередодні більшовицької революції, Ленін заздалегідь виправдовував необхідність диктаторських методів. Критики таких методів наперед були диск­редитовані як буржуазні лицеміри, а в найкращому випадку — як жертви буржу­азних ілюзій.

Як я намагався показати, Маркс І Енгельс доклали великих зусиль до дискреди­тації «буржуазної свободи». Однак, попри це, їхнє ставлення до «буржуазної де­мократії» відрізнялося від нігілістичної позиції Бакупіма і Леніна. Варто, наприк­лад, зазначити, що Ленін перекрутив процитований ним фрагмент із «Критики Готської програми». Марксова критика ідеї «вільної держави» базувалася не на переконанні, що саме існування держави виключає свободу, а на погляді, що: «Свобода полягає в тому щоб перетворити державу з органу який стоїть над су­спільством, в орган, цьому суспільству цілком підпорядкований», а також, що «за наших часів більша чи менша свобода державних форм визначається тим, в якій мірі вони обмежують “свободу держави”»³⁵. Отже, Маркс хотів сказати, що «сво­бода держави» означає фактично абсолютну владу держави і що така свобода (або свавілля) має бути обмежена в Ім’я більшого ступеня свободи для суспільства. Він не залишив сумніву що в цьому відношенні демократична республіка набагато краща від монархії. Він критикував німецьку робітничу партію за підтримку нею Ілюзії, що її демократична програма «може бути реалізована у межах «сучасної національної держави», тобто «пруссько-німецької імперії»; проте він не стверд­жував, що навіть у демократичній республіці буржуазні інститути можуть служи­ти виключно буржуазії³⁶. Цим самим він не міг проповідувати, що всі форми дер­жави однаково ворожі до свободи.

Цей аналіз показує, що «Держава і революція» не є такою вже «дисонуючою» працею Леніна, як могло б видатися. У цьому тексті немає ніякої ревізії принци­пових догм ленінізму. Навпаки, він містить у собі досить ґрунтовну ревізію по­глядів Маркса і Енгельса на проблеми перехідного періоду. Ця ревізія полягає в наголошуванні неминучості довготривалого застосування організованого насиль­ства, а отже, вона повністю узгоджується з поглядами Леніна в цілому Вона навіть доводить, що робітнича держава, аж до моменту досягнення нею «вищої фази комунізму», не тільки буде застосовувати всі репресивні методи, а й запровадить якнайсуворіший контроль над мірою виробництва і споживання. Інакше кажучи, Ленін подав тут, по суті, своє бачення «казарменого комунізму», нав’язаного сус­пільству силою і підтримуваного завдяки систематичному застосуванню бруталь­них диктаторських методів.

І все ж більшість читачів праці «Держава і революція» дошукувалися в ній ідеалу свободи, спроби вказати шляхи до справжнього визволення мас і до об­ґрунтування, що «пролетарська демократія в мільйон разів демократичиіша усякої буржуазної демократії»³⁷. Ми можемо (і повинні) не поділяти цього по­гляду, але ми повинні зрозуміти його причини.

«Визвольницька» програма Леніна, накреслена у його «Квітневих тезах», полягала в протиставленні буржуазної демократії ідеалові прямої демократії для вибраних, здійснюваної завдяки радикальній депрофесіоналізації держав­них функцій. Ленін не збирався полишати свою концепцію партії як іерархія- ної і керованої професіоналами організації. Однак він інстинктивно відчував, що з парламентарною демократіею можна найефективніше боротися в ім’я прямої демократії і що революціонізовані маси дадуть його партії більші шан­си, ніж демократичні виборці. До цих практичних поглядів, очевидно, доводи­ла його люта ненависть до «буржуазних» Інститутів, а також щире бажання виступити в ролі справжнього марксиста, вірного своїм великим учителям і такого, що не скочується на позиції опортуністичної соціал-демократії. Через те було цілком природно, що він старанно відтворював погляди Маркса і Ен­гельса на достоїнства Паризької комуни, звертаючи особливу увагу на пози­тивні якості прямої демократії і депрофесіоналізації органів влади¹⁸. Таким же природним було тоді покладати надію на робітничі ради, які утворювалися сти­хійно, і на трактування «влади рад» як альтернативи «буржуазній демократії»³⁹.

Промовистим підсумком «визвольницьких» ідей Леніна є наступний уривок із його «Квітневих тез»:

«Не парламентарна республіка, — повернення до неї від Р.Р.Д. було кроком назад, — а республіка Рад робітничих, батрацьких і селянських депутатів по всій країні, знизу доверху.

Усунення поліції, армії, чиновництва.

Плата всім чиновникам, при виборності і змінюваності всіх їх в усякий час, не вища за середню плату хорошого робітника»⁴⁰.

У праці «Держава і революція» ці думки були підкріплені детальним аналізом досвіду Паризької комуни, а точніше, висловлюванням Маркса і Енгельса на цю тему. Тож Ленін схвально цитував, наприклад, слова Маркса, що Комуна позбави­ла суддів їх «позірної незалежності», «вони повинні були надалі обиратися відкри­то, бути відповідальними і змінюваними»⁴¹. З величезним задоволенням він підтри­мав Марксове схвалення знищення парламентаризму, зачитувавши таке його вис­ловлювання: «Комуна повинна була бути не парламентарною, а працюючою кор­порацією, яка в один і той же час І видає і виконує закони» [...] Замість того, щоб один раз на три чи шість років вирішувати, який член пануючого класу повинен представляти і подавляти (yer-undzertreten} народ у парламенті, замість цього за­гальне виборче право повинно було служити народові, організованому в комуни, для того, щоб підшукувати для свого підприємства робітників, наглядачів і бух­галтерів, як індивідуальне виборче право служить для цієї мети всякому іншому роботодавцеві»⁴². Підсумовуючи це висловлювання, Ленін дозволив собі заявити ше рішучіше: «Раз на кілька років вирішувати, який член пануючого класу буде подавляти і душити народ у парламенті, — ось у чому справжня суть буржуазного парламентаризму, не тільки в парламентарно-конституційних монархіях, але і в найдемократичніших республіках»⁴³.

Однак глобальний осуд парламентаризму був незаконною радикалізацією по­зиції Маркса. Незважаючи на безсумнівне захоплення прямою народною демокра­тією (виражене, зокрема, в їхніх висловлюваннях про Паризьку комуну), Маркс і Енгельс не вважали парламент чисто буржуазним інститутом, абсолютно непри­родним для робітників. У «Вісімнадцятому брюмері Луї-Бонапарта» Маркс розви­нув думку, що створені буржуазією парламентарні форми правління можуть стати інструментом соціалістичних сил, тоді як буржуазія, щоб забезпечити своє класо­ве панування, буде змушена вдатися до диктаторських методів⁴⁴. Енгельс на схилі життя просунувся у цьому напрямку ще далі. У вступі до нового видання праці Маркса «Класова боротьба у Франції» (1895) він прямо стверджував, що віра в революційний шлях виявилася хибною, що народні повстання стали анахроніз­мом і що робітнича партія повинна переорієнтуватися на легальну парламентарну боротьбу⁴⁵. Хоч це й не було принциповим відреченням від революційних методів, однак недвозначно виражало його зростаючий скептицизм щодо цих методів, а також зростаючий оптимізм щодо виборчої урни. Проте Ленін спирався на автори­тет Маркса й Енгельса, обходячи мовчанням невигідні для нього аспекти їхніх поглядів та ідейну еволюцію марксизму.

Виразній еволюції під далося, між іншим, ставлення всього марксистського руху до традицій французьких комунарів. Німецька соціал-демократія, яка дедалі ак­тивніше втягувалась у парламентарні методи боротьби, «розпочала справжній на­ступ проти Комуни»⁴⁶. Ортодоксальні марксисти, включно з Енгельсом, вважали, що центр ваги європейського революційного руху перемістився із Франції до Німеч­чини І що в зв’язку з цим Паризька комуна перестала виконувати в цьому русі роль позитивного взірця. Однак, оскільки вони прагнули чинити опір щораз сильнішій хвилі правого опортунізму, то надалі, принаймні у публічних заявах, висловлюва­лися про Комуну позитивно, трактуючи її як важливу ланку робітничої революцій­ної традиції. Ця двоїстість і пояснює позицію Енгельса у 1895 році. Енгельс хва­лив Комуну як вираження бойового духу пролетаріату, але водночас підкреслю­вав, що після її поразки Історична ініціатива перейшла до рук німецьких робіт­ників, які проявили здатність інтелігентно використовувати виборчі механізми. Резюме цього висновку було однозначне:

«Але разом із цим успішним використанням загального виборчого права став застосовуватись зовсім новий спосіб боротьби пролетаріату, і він швидко почав розвиватися далі. Вирішили, що державні установи, з допомогою яких буржуа­зія організовує своє панування, відкривають і інші можливості для боротьби робітничого класу проти цих самих установ. Робітники почали брати участь у виборах до ландтагів окремих держан, до муніципалітетів, промислових судів, стали відвойовувати у буржуазії кожну виборну посаду, якщо при заміщенні її в голосуванні брала участь достатня кількість робітничих голосів. 1 вийшло так, що буржуазія і уряд стали далеко більше боятися легальної діяльності робітни­чої партії, ніж нелегальної, успіхів на виборах, ніж успіхів повстання»⁴⁷.

Із цього видно, що Енгельс, на якого Ленін так часто посилався у праці «Держа­ва і революція», не поділяв переконаності Леніна, що ера парламентаризму оста­точно закінчилася, навпаки: він підкреслював значення саме тих методів бороть­би, які вождь більшовиків трактував з невимовним презирством і які відкинув у годину вирішального випробування. На про тивагу Енгельсові, Ленін хвалив Кому­ну за відмову від «продажного і прогпилого парламентаризму», за «демократію без парламентаризму», тобто без розділення законодавчої і виконавчої влади, а також без привілейованого становища для депутатів⁴⁸. Він робив це з метою чітко­го відмежування своєї партії від німецької соціал-демократичної традиції, всупе­реч тому факту, що до цієї традиції належав І Енгельс.

Ставлення Леніна до Паризької комуни не було позбавлене критики, але це була критика, цілком відмінна від сопіал-демократичної. Він звинувачував Комуну в надмірній м’якості, бракові добре організованого і рішучого керівництва, в недо­статній суворості під час розправи з ворогами, у незрозумілій толерантності сто­совно хистких елементів. У 1905 році він відверто заявляв, що уряд Комуни був таким, яким революційний російський уряд бути не повинен⁴?. Але в 1917 році він визнав за необхідне сконцентруватися на перевагах Комуни. Бо, попри всі свої слабості, Комуна була формою справді революційної влади, не паралізованої схи­лянням перед буржуазними інститутами, не зв’язаної в своїх діях будь-якими зако­нами, приписами та процедурами, це була влада, яка черпала свою законну силу не з ухвалених парламентом законів, а з акту «здобуття влади», з «прямої ініціа- гиви знизу». Ленін захоплювався Комуною за її спробу замінити військові й чи­новницькі кадри старого режиму цілком новими людьми, хоч і позбавленими про­фесійного досвіду, але такими, що компенсують це своїм пролетарським класовим інстинктом та революційним запалом. Такі самі риси він відшукував у російських робітничих та солдатських радах. Мабуть, він не міг не усвідомлювати, що ставка на робітничі ради не дуже узгоджується з його програмною недовірою до стихій­них рухів і що категорична підтримка рад має присмак синдикалізму а то й анар­хізму однак у нього переважало безпомильне відчуття, що гасло «Вся влада ра­дам» — найкращий спосіб мобілізації мас на боротьбу з Тимчасовим урядом. Іна­кше кажучи, хоч підозріливість Леніна щодо стихійності мас і справді була вели­ка, проте його ворожість до «буржуазної демократії» була ще більша. Крім того, він був переконаний, що раніше чи пізніше революційні робітники розпізнають пролетарську природу більшовицької партії й добровільно визнають її керівниц­тво, що, в свою чергу, не дозволить партії відірватись від своєї класової основи. Адже він щиро прагнув увійти в історію як справжній вождь пролетаріату, вірний революційній робітничій традиції, символом якої була Паризька комуна.

Усі ці причини, разом узяті, аж надто добре роз’яснюють «визвольницькі» ас­пекти праці «Держава і революція». Ленінові була потрібна «наукова», марксис­тська легітимація своїх дій — і тому він узурпував собі роль авторитетного вико­навця та інтерпретатора науки Маркса й Енгельса про диктатуру пролетаріату. Він прагнув виступити в ролі вождя міжнародного революційного руху, який виконує заповіт Паризької комуни І бере реванш за її криваве придушення; і тому за вихід­ну точку він узяв позитивну спадщину Комуни, тимчасово відкладаючи набік аналіз своєрідних російських умов та багатого досвіду робітничих рад у революції 1905— 1906 років. Але передусім йому треба було організувати для себе підтримку мас, обіцяючи їм не лише мир і хліб, але й «повну свободу»⁵⁰.

Одначе як можна поєднати «повну свободу» з найсуворішою дисципліною і контролем, що охоплює усі сфери життя, від виробництва до споживання включ­но? Ленін не бачив у цьому суперечності, бо для нього йшлося про колективну свободу, свободу класу, а не свободу Індивідуальних робітників; про свободу як раціональний контроль колективної долі, а не про свободу здійснення партикуляр­них цілей, про свободу як свідоме здійснення спільної класової мети, а не про свободу як хаотичний плюралізм і «несвідому» спонтанність дій, Він чітко відрізняв суспільну емансипацію робітничого класу від свободи робітників як індивідуумів або як членів партикулярних груп інтересу Визволений від капіталізму робітни­чий клас повинен був «розгромити» вщент своїх класових ворогів і замінити капі­талістичне рабство добровільною субординацією та самодисципліною. Робітники повинні були бути вільними не від контролю і нагляду як таких, а від «буржуазно­го» контролю і нагляду. Як громадяни, вони повинні були бути вільними від бур­жуазної влади, але підпорядкованими своїй власній класовій диктатурі —дикта­турі, що її здійснює «озброєний авангард всіх експлуатованих і трудящих мас»⁵¹.

Щиро кажучи, у деяких відношеннях ленінізм 1917 року відрізняється від по­зиції, викладеної у праці «Що робити?». Як я вже намагався показати, Берграм Волф й Адам Улам не мали рації, трактуючи цю відмінність як принципову; скорі­ше це була відмінність у розставленні акцентів, викликана зміною ситуації й пред­мета уваги. «Що робити?» концентрується на «організаційному питанні», тимча- сом як «Держава і революція» відкриває утопічний масштаб ідеї її автора. Перша праця критикує реформістські тенденції у робітничому русі й підкреслює значен­ня добре організованої і дисциплінованої еліти професіональних революціонерів, друга праця дискредитує принципи представницької демократії і протиставляє їй пряму демократію для вибраних, яка, зрозуміла річ, передбачає високий рівень активізації мас. Іншими словами «Що робити?» виражає якобінський аспект ленініз­му, тимчасомяк «Держава і революція» вказує на певну спорідненість між маркси­стським й анархістським баченням визволення мас⁵². Ленін, подібно до Енгельса, не намагався приховувати цю спорідненість, а навпаки, підкреслював її, стверд­жуючи, що марксисти «зовсім не розходяться з анархістами в питанні про скасу­вання держави як мети»³³. Він погоджувався з Марксом і Енгельсом, що диктатура пролетаріату повинна бути не «державою у власному розумінні», а радше «общи­ною» (Gemeinwesen)⁵⁴, і що треба негайно «розбити» відособлений апарат буржу­азної держави. Досвід Паризької комуни, у світлі аналізу Маркса й Енгельса, пере­конав його також у тому, що диктатура пролетаріату може прибрати форму прямо­го народовладдя, яке тягне за собою депрофесіоналізацію, а отже, ліквідацію відо­собленості політичної влади. Усі ці ідеї мали бути втілені в життя у новій формі держави — в Республіці Рад.

Спробуймо придивитися до цієї політичної ілюзії з точки зору проблеми свобо­ди. Репресивні функції в Республіці Рад мала виконувати народна міліція. Полі­тичний контроль над населенням мав бути поширений на всі сфери життя й не обмежуватися будь-якими правовими гарантіями індивідуальної свободи. Бо який сенс був би в існуванні таких гарантій, якщо сили охорони громадського порядку формувалися б з усієї людності й сприймалися б як невід’ємна частина народу, пряме вираження його волі? Пряма народна демократія за своєю природною сутніс­тю суперечить владі закону, натомість легко поєднується з організованим насиль­ством. Ленін писав про цс без жодних докорів сумління: він висміював саму думку про обмежешгя влади законами, а «організоване і систематичне насильство над людьми» вважав нормальною функцією всякої держави⁵⁵, а тим більше держави диктатури пролетаріату.

У державі рад професіональні службовці будуть піддані контролеві й наглядові з боку всіх, із чого випливає, що все населення повинно навчитись мистецтва уп­равління; це створить умови, щоб «всі виконували функції контролю І нагляду, щоб всі на якийсь час ставали «бюрократами» і щоб через це ніхто не міг стати «бюрократом»⁵⁶. Плата державного службовця ніколи не перевищить плати робіт­ника, це дасть можливість «всім без винятку виконувати “державні функції”, а це приводить до повного відмирання всякої держави взагалі»³⁷.

Багато читачів Леніна — у тому числі й східноєвропейські ревізіоністи постста- лінських часів —залишилися під великим враженням від цього бачення. Його інтер­претували як вираження послідовної зацікавленості проблемою універсальної сво­боди, на відміну від свободи як автономії індивідуума; свободи в громадській сфері, на відміну від свободи в сфері приватній, нарешті, свободи позитивної, на відміну від «виключно негативної» ліберальної свободи. Ця точка зору повністю ігнорувала зворотний бік медалі. Ленінська ідея участі всіх в управлінні державою була нероз­ривно пов’язана з ідеєю загального контролю, дуже близького в своїй суті до загаль­ного шпигунства і виказування. Контроль у Республіці Рад мав поширитися не лише на колишніх капіталістів, але й на «панів інтеліґентиків. які зберегли капіталістичні замашки», а також на «робітників, глибоко розбещених капіталізмом»⁵⁸. Цей конт­роль мав бути максимально ефективним, оскільки всі благонадійні громадяни на­вчаться «самостійно здійснювати облік і контроль дармоїдів, паничів, шахраїв»⁵⁹. Ухилення від цього всенародного контролю буде негайно каратися, бо озброєні ро­бітники— це «не сентиментальні інтелігентики, і жартувати вони з собою навряд чи дозволять»⁶⁰. Найкращим підсумком цього воістину оруеллівського видіння є слова Леніна: «,„цей контроль стане дійсно універсальним, загальним, всенародним, тоді не можна буде ніяк ухилитися від нього, нікуди буде дітись»⁶¹.

Важливою рисою Ленінової утопії було також скасування поділу праці. Подіб­но до Маркса, він хвалив Паризьку комуну за скасування «позірної незалежності» судів, а також поділу влади на законодавчу і виконавчу. Він завбачливо не згадував про той факт, що так само, як Паризька комуна, російські робітничі ради допуска­ли діяльність різних політичних партій. То було не випадково, що його власна кон­цепція рад виключала політичний плюралізм. Ленін прагнув, щоб робітники були монолітним, гомогенним класом, не поділеним на верстви і групи Інтересів; бо тільки такий клас міг мати «монолітну волю». Отже, політична філософія ленініз­му виключала не тільки ліберальну концепцію влади, обмеженої законом, але й демократичну концепцію політичної свободи. Це добре схарактеризував Полей:

«Риси авторитарного радянського режиму наявні в кожному фрагменті, в кожній концепції тексту (трактату «Держава і революція»). У політиці Леніна повністю відсутня теорія політичних інститутів. Усі політичні функції поєдну­ються в одному інституті, раді, і навіть цей єдиний Інститут не знає внутріш­нього поділу праці, диференціювання функцій. Держава Леніна одновимІрна. У ній немає механізмів протидії й рівноцінності, апеляції, судових процедур, інтерпретації, а найперше поділу влади. Все це навмисне й безжально виклю­чено як прояви хвороби корупції та містифікації. Нова держава має бути прозо­ра, монологічна, однолінійна»⁶².

Проблематика свободи в утопії Леніна має й свій економічний аспект.

За Гансом Кельсеном, у поглядах Маркса й Енгельса на комуністичне суспіль­ство майбутнього проступає чітка суперечність — суперечність між політичним анархізмом і економічним авторитаризмом. У політичній сфері комуністичне су­спільство мало бути «індивідуалістичною анархією», натомість у сфері економічній воно уявлялось як протилежність анархії: бо «анархію капіталістичного вироб­ництва» мало замінити «виробництво, організоване на базі усуспільненої власності, зосередженої в руках центральної влади»⁶³.

Окреслення політичного ідеалу Маркса й Енгельса як індивідуалістичної анархії — непорозуміння, бо це був ідеал колективістський. Та, незважаючи на це, форму­лювання Кельсена містить у собі частку істини. Воно допомагає зрозуміти супе­речність між ідеалом прямої партикулярної демократії (наявним у Марксовому аналізі досвіду Паризької комуни і в Енґельсовій ідеалізації первісної общини) і комуністичним баченням центрального планування, яке повністю виключає «рин­кову анархію». Це можна витлумачити також як суперечність між двома концеп­ціями колективної свободи: свободою як демократичним самоврядуванням (що передбачає децентралізацію процесу прийняття рішень) і свободою як свідомим контролем над колективною долею (що передбачає раціональне планування і гра­ничну централізацію рішень у галузі економіки).

Особливо помітна ця суперечність в Енґельсовій концепції «наукового соціаліз­му». У «Походженні сім’ї, приватної власності І держави» Енгельс з ентузіазмом сприйняв думку Моргана, що майбутнє суспільство буде відродженням у вищій формі свободи, рівності й давнього братерства родового суспільства⁶⁴. Однак в інших своїх працях він доводив, що Історичний процес полягає в постійному зро­станні централізації як в економічній сфері, так і в політичній. За цією теорією, авторитарна організація праці на капіталістичних фабриках являла собою вели­чезний прогрес у порівнянні з розрізненим дрібним виробництвом, яке, по суті, було реліктом середньовіччя. За цією логікою, великопромислове виробництво репрезентувало спосіб виробництва, що базувався на внутрішньофабричпому пла­нуванні, яке торувало шлях плануванню загальнонародному; найголовнішою ж перешкодою на цьому шляху був анахронічний спосіб обміну, тобто «ринкова анар­хія». Енгельс підводив навіть до думки, що дальший розвиток монополістичного капіталізму приведе до державного капіталізму, тобто до капіталізму, який базується на плануванні, ліквідує ірраціональні, неконтрольовані ринкові механізми. Це мав бути вступ до соціалізму, тобто до суспільства, організованого як «одна велика фабрика».

Ми повинні пам’ятати, що саме так уявляли собі соціалізм усі ортодоксальні марксисти II Інтернаціоналу В своєму класичному коментарі до «Ерфургської про­грами» Каутський змальовував соціалістичне суспільство як «один великий про­мисловий концерн»⁶⁵. Заміна горизонтальних зв’язків ринкового обміну вертикаль­ними командними зв’язками вважалася невід’ємною частиною марксистського соціалізму⁶⁶. Марксистські інтелектуали бачили в цьому єдиний шлях до справж­нього визволення: визволення не лише робітничого класу від капіталістичного ярма, але й визволення всього людства від принизливого поневолення сліпими, ірраціо­нальними силами.

Ленін був одним із найпалкіших проповідників марксистської тези про не­обхідність і прогресивність централізації. Великий вплив на нього справили по­гляди Енгельса, які стосувалися централізації капіталу що торує шлях соціалістич­ному господарству Він із задоволенням цитував слова Енгельса про планомірний характер роботи трестів: «Якщо ми від акціонерних товариств переходимо до трестів, які підпорядковують собі і монополізують цілі галузі промисловості, то тут припиняється не тільки приватне виробництво, але й відсутність пла­номірності»⁶⁷. Однак він квапився додати, що при монополістичному капіталізмі ще немає «повної планомірності»⁶®. Запровадження послідовного загальнонарод­ного планування мало стати завданням післяреволюційного суспільства, згори донизу організованого диктатурою пролетаріату. «Держава і революція» так ха­рактеризувала цю картину соціалістичного майбутнього: «Всі громадяни перетво­рюються тут у найманих службовців держави, якою є озброєні робітники. Всі гро­мадяни стають службовцями І робітниками одноговсенародного, державного ^син­дикату” [...] Все суспільство буде однією конторою і однією фабрикою з рівністю праці і рівністю плати»⁶⁹.

У деякій мірі ця концепція відрізнялася від ідеї «одного великого концерну», що належала Каутському. На противагу «ренегатам типу Каутського» (але згідно з традиціями російського народництва й анархізму) Ленін висловлювався на користь примітивного егалітаризму, який зводить до мінімуму відмінності між кваліфіко­ваною і нскваліфікованою працею, гостро критикує матеріальні привілеї «робіт­ничої аристократії» та кар’єризм чиновників. Він визнавав, що егалітаризм цього типу в поєднанні з гаслом прямої демократії, — де своєрідне повернення до «на­ївного, примітивного демократизму», однак він доводив, що «примітивний демок­ратизм на базі капіталізму і капіталістичної культури — не те, що примітивний демократизм у первісні або в докапіталістичні часи»⁷⁰.

«Капіталістична культура створила велике виробництво, фабрики, залізниці, пошту, телефони та ін., а на цій базі величезна більшість функцій старої “дер­жавної влади” так спростилась і може бути зведена до таких найпростіших опе­рацій реєстрації, запису, перевірки, що ці функції стануть цілком доступні всім письменним людям, що ці функції цілком можна буде виконувати за звичайну “заробітну плату робітника”, що можна (і повинно) відняти у цих функцій вся­ку тінь чогось привілейованого, “начальницького” (підкр. — АЛ,)»⁷¹-

B аналогічний спосіб буде вирішено проблеми економічної організації:

«Усе народне господарство, організоване як пошта, з тим, щоб техніки, на­глядачі, бухгалтери, як і всі службові особи, одержували платню, не вищу від заробітної плата “робітника”, під контролем і керівництвом озброєного проле­таріату, — ось наша найближча мета»⁷².

Погляньмо трохи уважніше на цю навдивовижу утопічну програму.

По-перше, вона виразно говорить, що метою Леніна був безпосередній перехід до соціалізму. «Держава і революція» нічого не говорить про те_? що треба чекати, аж поки капіталістичний розвиток створить об’єктивні передумови соціалізму. Навпаки; Ленін окреслює тут свою пряму, найближчу мету.

По-друге, реалізація егалітарного ідеалу мала відбутися шляхом радикальної де професіоналізації адміністративних та господарських функцій. Щоб перекона­ти читачів (і самого себе) у реальності цієї мети, Ленін висунув тезу про гадане спрощення цих функцій в індустріальному суспільстві. Прагнучи зробити правдо­подібною можливість рівності І загальної участі, він підкреслив роль горизонтальної кооперації, що домінує в послугах сучасної комунікації, 1 тому він скористався не моделлю «великого концерну», а (подібно до анархістів) моделлю організації по­штової служби.

Однак це не ліквідувало напруги між тенденцією до централізації і децентра­лізацією, іцо виражала б ідеал радикально справедливої, партикулярної демократії. Щоб подолати цю трудність, Ленін вхопився за ідею «добровільного централіз­му», «добровільного об’єднання комун у націю»⁷³. Однак він не міг насправді впа­дати в ілюзію, що це відбудеться стихійно, спонтанно. Адже віра в таку можливість суперечила б усім його поглядам на роль свідомого керівництва робітничим ру­хом*

Як я вже згадував, Ленін і не думав відмовлятися від свого принципового «аван­гардизму», Хоч Із тактичних міркувань він і підкреслював роль мас, однак і далі вважав, що пролетаріат не може обійтися без «партії-аванґарду», котра служить йому як учитель, керівник і вождь; він і далі був переконаний, що простих робіт­ників повинні перенавчити класово свідомі товариші, що така перепідготовка — необхідна умова політичної участі. Отже, зведення до мінімуму відкритої діяль­ності партії в адміністративно-господарській сфері повинна була супроводжува­тись інтенсифікацією ідеологічної роботи — роботи «виховавчої», яка формує погляди й дії мас.

Таким чином, спроба Леніна владнати суперечність між централізмом і децен­тралізацією полягала в програмі централізаційних дій через маси, всередині мас. Він хотів, щоб партія стала учителем робітничого класу без відриву від нього — звідси його наголошення рівності, заборона всяких привілеїв, дошкульне висмію­вання бюрократичного марнославства й гонитви за посадами. З другого боку, він явно розраховував на те, що маси так глибоко засвоять ідеї свого «свідомого аван­гарду», що застосування примусу стане зайвим. Тільки щодо класових ворогів буде застосовано примуси і репресії; трудящі маси добровільно дотримуватимуться принципів співжиття і зрештою призвичаються до них, сприймуть їх як природні. Цс створить можливість повного виключення примусу з суспільного життя: люди, визволені з капіталістичного рабства, «поступово звикнуть додержувати елемен­тарних, віками відомих, тисячоліттями повторюваних в усіх прописах правил співжиття, додержувати їх без насильства, без примусу, без підкорення, без особ­ливого апарату для примусу, який називається державою»⁷⁴.

Ототожнення елементарних правил співжиття у комуністичному суспільстві з елементарними правилами будь-якого суспільного співжиття, відомими у всіх про­писах (хоч на практиці й не зовсім дотримуваними) начебто не гармоніює з Лсні- новим запереченням можливості надкласових моральних норм* Однак у даному контексті нас цікавить зовсім інше* Поняття «призвичаєння», «навику» послужи­ло Ленінові для вирішення проблеми участі мас у централізованому управлінні державою.

Відповідний фрагмент його розмірковувань на цю тему звучить так:

«Організуємо велике виробництво, виходячи з того, що вже створене капіта­лізмом, самі ми, робітники, спираючись на свій робітничий досвід, створюючи якнайсуворішу залізну дисципліну, підтримувану державною владою озброє­них робітників [...] Такий початок, на базі великого виробництва, сам собою веде до поступового “відмирання” (підкр, —А.В.) всякого чиновництва, до по­ступового створення такого порядку, — порядку без лапок, порядку, не схожого на наймане рабство,—такого порядку, коли все більш спрощувані функції на­гляду і звітності виконуватимуться всіма по черзі, ставатимуть далі звичкою і, нарешті, відпадуть як особливі функції особливої верстви людей»⁷⁵.

Отже, «залізна дисципліна» у вихідному пункті плюс перепідготовка усього населення у великопромисловій продуктивній праці під наглядом робітн иного аван­гарду виробить звичку виконувати відповідні функції без примусу і зовнішнього нагляду. Таким чином зникне проблема централізованого контролю і нагляду над працею. Робітники звільняться від зовнішнього примусу, бо вони перетворяться у досконалих роботів, які виконують свою роботу, зведену до найпростіших опера­цій, автоматично.

Важко зрозуміти, чому ця похмура утопія видавалася такою привабливою для деяких представників марксистського ревізіонізму⁷⁶. Причиною цього був, напее- не₅ контраст між Леніновим баченням суб’єкггивізації мас (хоч і позірної, але такої, що породжує певні ілюзії*) і позбавленою ілюзій радянською дійсністю. Кельссн цілком справедливо стверджував, що «Держава і революція» була «першою і грун­товною працею в галузі радянської теорії держави»⁷⁷. Ця праця мала стати теоретич­ним тлумаченням й ідеологічною легітимацією радянського експерименту; нічого дивного, що в ній шукали критерії оцінки цього експерименту, а це не могло не привести до констатації розбіжності між ідеалом і дійсністю, між проектом і ре­зультатом. Доки ще жила комуністична ідеологія, природною тенденцією моло­дих марксистів було приписувати зло виключно реальності, а не її ідеологічній легітимації.

Факт, що пряма робітнича демократія не узгоджується з ефективністю вироб­ництва (про що чітко писав Енгельс у статті «Про авторитет»), підтвердився зразу після революції і викликав негайну реакцію Леніна. Як тільки Ленін усвідомив, що пряма демократія не діє, що робітнича влада принесла на фабриках хаос і не сприяє продуктивності, він різко змінив курс. Заявив не лише про необхідність терору щодо контрреволюційних елементів, але й про необхідність вдатися до при­мусу у виробництві і терору стосовно «робІтників-хуліганів». У великопромисло­вому виробництві, доводив він, має панувати «єдність волі» і субординація без дискусії. Він навіть стверджував, що соціалістична демократія не виключає дикта­торської влади осіб:

«Тому абсолютно ніякої принципіально! суперечності між радянським (тоб­то соціалістичним) демократизмом і застосуванням диктаторської влади окре­мих осіб нема»⁷⁸. Бо диктатура «передбачає дійсно тверду й нещадну в приду­шенні як експлуататорів, так і хуліганів, революційну владу, а паша влада надто лагідна. Підкорення і до того ж беззаперечне, під час праці, одноособовим роз­порядженням радянських керівників, диктаторів, виборних або призначених радянськими установами, наділених диктаторськими уповноваженнями забезпечено ще далеко і далеко недостатньо [...] Все свідоме в пролетаріаті по­винно бути спрямоване на боротьбу з цією дрібнобуржуазною стихією»⁷⁹.

Ці слова були написані навесні 1918 року. Це означає, що вистачило кількох місяців, аби Ленін повністю відкинув модель держави, в якій робітники владні контролювати і відкликати кожного керівника та адміністратора* Недавній аполо­гет Паризької комуни і прихильник прямої демократії для вибраних став проповід­ником «залізної дисципліни» й «диктаторської одноособової влади»* У січні 1920 року він підтримав Троцького у вимозі «воєнізації праці»⁸⁰* Той факт, шо цю вимо­гу було майже одноголосно відхилено, свідчить, що еволюція Леніна у цьому на­прямку була занадто несподіваною, аби її негайно схвалила його партія*

Того самого, 1920 року Троцький опублікував свою відповідь Каутському під назвою «Тероризм і комунізм». У ній він розвинув такий погляд на державу дикта­тури пролетаріату:

«Шлях до соціалізму пролягає через період найінтенсивнішого розвитку державного принципу [.**] Так само, як лампа розпікається перед тим, як згас­нути, так само держава перед тим, як зникнути, прибирає форму диктатури про­летаріату, тобто найбезжальнішу форму держави, яка з усіх боків авторитарно охоплює життя громадян (підкр. — A∙B÷)>>⁸¹.

Це був цілковитий відхід від тези Леніна, що диктатура пролетаріату із самого початку буде «общинною державою», «напівдержавою»* Троцький висловив по­гляди, які згодом розвинув Сталін. Ніщо не показує, що Ленін думав тоді Інакше* Хоча він і далі вірив, що прямий примус поступиться колись перед силою звички, проте був переконаний, що найефективнішим методом формування належних зви­чок є всеохоплюючий контроль населення з боку «залізної партії», яка має в своє­му розпорядженні всі засоби репресивного апарату держави* Він з гордістю кон­статував, що більшовицька диктатура має в своєму розпорядженні такі засоби при­мусу і переконування, яких не мав пі один із попередніх класів⁸²*

Та це був пе останній крок у затвердінні поглядів Леніна* На X з’їзді партії в березні 1921 року (тому самому з’їзді, який проголосив Нову економічну політи­ку) було прийнято дві важливі резолюції і проект їх обох запропонував Ленін. Пер­ша з них, яка засуджувала анархо-синдикалістський ухил, визначала «ставку на безпартійні маси або загравання з ними», а експериментування з ідеєю прямої ро­бітничої демократії класифікувала як «корінний відступ від марксизму»⁸³* Насправді це була цілковита відмова від Ленінової утопії Республіки Рад, взірцем якої була Паризька комуна. Захопливу ідею «мас при владі», виражену в трактаті «Держава і революція», було замінено таким credo'.

«Марксизм учить — і це вчення не тільки формально підтверджене всім Комуністичним Інтернаціоналом у рішенні II (1920) конгресу Комінтерну про роль політичної партії пролетаріату, але й практично підтверджене нашою ре­волюцією, — що тільки політична партія робітничого класу тобто комуністич­на партія, може об’єднати, виховати, організувати такий авангард пролетаріату і всієї трудящої маси, який один може протистояти неминучим дрібнобуржуаз­ним хитанням цієї маси, неминучим традиціям І рецидивам професіоналістсь- кої вузькості або професіоналістських передсудів серед пролетаріату і керувати всією об’єднаною діяльністю всього пролетаріату, тобто керувати ним політич­но, а через нього керувати всіма трудящими масами»⁸⁴*

Друга резолюція засуджувала всі форми фракційності в партії* Кроніитадський заколот, говориться в ньому, підтвердив, що вороги пролетаріату використовують «усякі відхилення від строго витриманої комуністичної лінії». «З’їзд оголошує через це розпущеними і пропонує негайно розпустити всі без винятку утворені на тій чи іншій платформі групи [..*] Невиконання цієї постанови з’їзду повинно вести за собою безумовно і негайно виключення з партії»⁸⁵*

Так робітничий клас було позбавлено права на політичний плюралізм і на неза­лежні професійні спілки, навіть усередині партії політичне життя було згашене в ім’я «максимальної одностайності».

Послідовне застосування цих принципів стало можливим тільки в умовах стал­інського терору. Але сумнівна заслуга у сформулюваннІ й проголошенні їх, безпе­речно, належить творцеві радянської держави.

ПРИМІТКИ

¹JIT, т 29, c. 31L

² A-Ulam, The Bolsheviks, с, 353.

³ B.D.Wolfe. An Ideology in Power Reflections on the Russian Revolution, New York, 1970, c. 29.

⁴ Там само, с, ЗО

ⁱ Там само, с. 29.

⁶ ∏op.: R.C.Tuckeu Lenin's Bolshevism as a Culture in the Making, у вид.: A-Gleason et al., Bolshevik Culture, Bloomington₁ 1985, c. 26—27.

⁷ A.Ulam. The Bolsheviks, c. 348—349.

^s Цит. за вид,; S. E, Bronner. Socialism Unbound, NewYork_s 1990, c. 126.

9 ЛТ, τ. 25, c. 325.

¹⁰TaM само, c. 426.

¹¹ Там само.

¹² Там само.

¹³ R-Bahro. The Alternative in Eastern Europe, London_s 1978, c. 96.

¹⁴CJ-Fiiedrich і Z-Bizezihski. Totalitarian Dictaiorship and Autocracy, Cambridge, 1956, c. 9—10.

¹⁵ Отже, P.K. Taκcp має рацію, підкреслюючи, що діяльність Леніна після революції не можна пояснити прагненням до влади як самоцілі (Leniπ^,s Bolshevism as a Culture in the Making, c. 32). Однак він помиляється, вважаючи, що це твердження — аргумент проти «тоталітарної моделі» в інтерпретації комунізму

¹⁶ЛТ, т 31, с. 247.

¹⁷ За РЛьовенталем, прагнення до утопічних цілей — характерна риса комуністичного тоталіта­ризму. Відмова від утопії тягне за собою відхід від тоталітаризму (див.: Beyond the «Institutionalized Revolution» in Russia and China, c. 14).

*8 HT₅ τ. 25, c. 365.

¹⁹ Там само, c. 372.

²⁰ Там само.

²¹ R. N. Hunt. The Political Ideas, τ. 2, c. 198.

²² Там само*

²³ Пор.: ЛT, τ. 26, c. 86.

²⁴ R. N. Hunt. The Political Ideas, τ. 2_s c. 243.

²⁵ Там само, c 244.

²⁶ M ED, τ. 22, c. 282.

²⁷ ЛТ, τ, 25, c. 373.

²⁸R. N. Hunt. The Political Ideas, τ 2_s c. 328 і 144₁

²⁹TaM само, c. 4—7. На думку Ханта, творці марксизму проголошували дві теорії держави: «Бать­ком однієї був Маркс, а другої — Енгельс». «У тракту ванні Енгельса держава була лише знаряддям; у трактуванні Маркса вона мала автономний характер, була сама собі господинею. Теорія Енгельса сутністю держави визнавала насильство, класовий примус; натомість теорія Маркса підкреслювала роль кастового егоїзму і відособлення від суспільства» (там само. о. 4).

³⁰JlT₅T. 25, с. 412.

³¹ Там само, c÷ 357. Ленін використовує тут думки Енгельса з «Розвитку соціалізму від утопії до науки» (πop.: MET, т. 20, с. 276).

²²Thm само, с. 358.

³³ Там само, с. 358, 360 і 425.

³⁴ Див/ М. А. Бакунин. Государственность и анархия, у вид.: Философия, социология, политика, с. 482.

³⁵MET, т 19, с. 27.

³⁶TaM само, с. 28—29. На відміну від Леніна, Маркс рішуче відкидав редукцІоністський погляд, згідно з яким «буржуазна держава» скрізь однакова. Він недвозначно стверджував, що поняття «су­часної держави» є фікція, оскільки сучасна німецька держава — це дещо інше, ніж швейцарська, а англійська — ніж американська (там само, с. 29—ЗО),

³⁷ЛТ,т. 28, с. 223.

^зя3а Хантом, прагнення до радикальноїдепрофесіоналізації державних функцій було для Маркса й Енгельса найціннішою спадщиною Паризької комуни* (див/ The Political Ideas, т. 2, c. 134 і 367).

Слід пам’ятати, що ідею «робітничихрад» уперше сформулювали представники анархістсько­го крила І Інтернаціоналу (див.: KRocher. Anarchism and Sovietism, у вид*: The Poverty of Statism: Bukharin, Fabri, Rocher_j Minneapolis, 1981 )►

⁴⁰JIT, τ. 24, c* 5.

^4] ЛТ, τ* 25, c. 370.

⁴²TaM само, c. 38 L

⁴³Thm само, с* 382*

⁴⁴MED, т* 8, с, 197—217*

⁴⁵MED, т. 22, с. 609—631.

⁴⁶ Див*: G.Haupt. Aspcctsoflntemational Socialism 1871— 1914, Cambridge, 1986, с* 41

⁴⁷ МЕТ, т. 22, с* 511.

^4ВЛТ, т. 25, с. ЗЕЗ, 384*

⁴⁹ Див: G. Haupt. Aspects, с. 31—32.

⁵⁰ JlT_j т* 24, с* 21*

⁵¹ ЛТ, т. 25, с. 385*

⁵² Г.Кельесн мав рацію, коли наголошував на важливості анархістської тенденції у творах Маркса й особливо Енгельса (див.: The Communist Theory of Law, New York, 1955, c. 38).

⁵³ ЛТ, τ. 25, c. 395.

⁵⁴Там само, c. 398.

⁵⁵ Там само, c. 414.

⁵⁶TaM само, c. 437.

⁵⁷Там само, с. 444.

Там само, с, 430.

⁵^ Там само, с. 431.

6° Там само*

⁶¹ Там само, с. 430*

⁶² A. J* Polan* Lenin and the End of Politics, Berkeley, 1984, c. 129. На думку автора, «злочин» тексту Леніна (мова йде про працю «Держава і революція») тіол я гас не в тому, що він не мав влливу на практику, а саме в тому, що він цей вплив мав. «Вільнолюбний» Ленін несе таку саму відповідальність за Ґулаґ, як і Ленін «авторитарний» (там само, c. 1 ЗО).

⁶³ H.Kelsen. The Communist Theory of Law, c. 48,

⁶⁴ Див. вище, c* 164—165.

Див* вище, с, 193.

^e6 Див.: RSelucky Marxism, Socialism, Freedom: Towards a General Theory OfLabour-Managed Systems, New York, 1979, c. 12—14 і 52—53.

^Й7ЛТ, τ. 25_jc. 400—40L

⁶⁸ Там само,

⁶⁹Tqm само, с. 430.

⁷⁰Thm само, с. 380*

⁷¹ Там само,

⁷² Там само, с. 386.

⁷³ Там само, с* 389*

⁷⁴ Там само, с* 420.

⁷⁵ Там само, с* 385*

⁷⁶ Порівняй, наприклад, List otwarty do Partii (1965) Яцека Куроня і Кароля Модзелевського.

⁷⁷ H.Kelsen. The Communist Theory of Law, c* 51.

⁷⁸ЛТ,т* 27_sc. 233.

⁷⁹TaM само, c* 278.

^so Див.: LDeutscher. The Prophet Armed: Trotsky, 1879—1921, Oxford, 1954, c. 493.

si L.Trotsky. Terrorism and Communism. A Reply to Karl Kautsky, Westport, 1986, c. 169—170*

⁸² ЛТ, τ. 31, c. 445.

⁸³JlT, τ. 32, c, 215_τ

⁸⁴ Там само.

⁸⁵ Там само, c. 208,212—213.