ДЕСТРУКЦІЯ «НОМОКРАТІЇ» І ЛЕГІТИМАЦІЯ НАСИЛЬСТВА

Ленінська концепція диктатури як «абсолютно незалежної від будь-яких пра­вил» влади була крайнім варіантом «телеократичного» мислення, яке нехтує будь- якими видами «номократії»¹.1 тому замало вважати Леніна (як це робив Троцький) одним із «найбільших утилітаристів в історії»².

«Всяку таку моральність, взяту з позалюдського, позакласового поняття, ми заперечуємо. Ми говоримо, що це обман, що це шахрайство і забивання розуму робітників і селян в інтересах поміщиків і капіталістів. Ми говоримо, що наша моральність підпорядкована цілком інтересам класової боротьби про­летаріату»⁵.

До революції метою класової боротьби було: «царя скинути, капіталістів скинути, знищити клас капіталістів» — отже, моральним було все, що служило цій меті. На­томість після революції безпосередньою метою класової боротьби стало зробити так, щоб «не могли повернутися старі експлуататори». Інтенсивність боротьби не повинна ослабнути перед досягненням кінцевої мети — побудовою і зміцненням ко­муністичного ладу. Ефективність боротьби не узгоджується з пошаною до жодних твердих правил поведінки, а якщо так, то справжня мета уповноважує застосовувати будь-які можливі методи.

«Моральність це те, що служить зруйнуванню старого експлуататорського суспільства і об’єднанню всіх трудящих навколо пролетаріату, який будує нове суспільство комуністів»⁶.

Ленін виходив із того, що в комуністичному суспільстві необхідність дотриму­ватися нескладних, основних правил всякого людського співжиття дуже скоро ста­не звичкою⁷* Люди, визволені з капіталістичного ярма, «поступово звикнуть додер­жувати елементарних, віками відомих, тисячоліттями повторюваних в усіх пропи­сах, правил співжиття, додержувати їх без насильства, без примусу»⁸. Але так станеться лише тоді, коди повністю відімре «особливий апарат для примусу, який називається державою»⁹. Інакше кажучи, хоч дотримання універсальних правил співжиття є складовою частиною кінцевої мети, однак це не може бути програмою на сьогодні. Щоб збудувати комунізм, потрібна держава диктатури пролетаріату, а це виключає всі загальні правила, окрім одного — принципу цілковитого підпорядку­вання себе керівництву партії, яке знає найкоротший шлях до найвищої мети.

Готовність Леніна знехтувати всіма докорами сумління в Ім’я ефективності ре­волюції нагадує головну ідею «Катехізису революціонера» Сергія Нечаева: «Мо­ральне все, що сприяє перемозі революції, а неморальне все, що революції зава­жає»¹⁰. Однак це не повна паралель. Ленін був людиною більшого калібру, ніж Не­чаев; він переважав Нечаева як своїм інтелектом, так і багатством революційного досвіду. На відміну від Нечаева, він був здебільшого порядний в особистих стосун­ках, не вдавався до явних містифікацій і не дозволяв собі романтично демонізувати професійних революціонерів у стилі бланкістських змов XIX століття. І все ж «Ка­техізис революціонера» Нечаева вгадував найістотнішу характеристику Леніна як революціонера. Відповідно до приписів Нечаева, Ленін був «заполонений до мозку кісток однією ідеєю, однією пристрастю — революцією»; він ненавидів «існуючу суспільну етику в усіх її проявах»; революційна пристрасть обернулася для нього в почуття, яке він переживав щодня, яке домінувало над ним щохвилини І поєдну­валося з холодним розрахунком¹¹.

Змальовані Нечаевым риси революціонера справили великий вплив на Ленінову концепцію методів революційної боротьби і диктатури пролетаріату. Зв’язок цієї концепції з проблемою свободи прямий і очевидний, однак сама концепція вимагає реконструкції, оскільки тенденція до пом’якшення її сутності, розмивання її кон­турів дуже сильна у літературі предмета. Прогресивні марксологи і західні советологи вважали, що аналіз цього малопривабливого аспекту спадщини Леніна сприяє «хо­лодній війні» і через те не повинен фігурувати у працях авторів, які себе поважають. У такій атмосфері не могли не з’являтися праці, які ідеалізували або просто фаль­шували портрет Леніна. Цій тенденції піддалися навіть досить відомі в цій галузі авторитети. Моше Левін написав, наприклад, що Ленін «ненавидів репресії» і вда­вався до репресування противників тільки тоді, коли вони порушували закони і становили серйозну загрозу режимові¹². Однак ці узагальнення залишилися голос­лівним запевненням, не підкріпленим будь-яким конкретним прикладом.

Проблему цю не можна звести до тих чи інших рис характеру Леніна як люди­ни. Метою спроб відбілити портрет Леніна є, як правило, заперечення зв’язку між Леніним і Сталіним, а також обгрунтування тези, що творець радянської держави не був готалітаристом і не несе жодної відповідальності за тоталітарний характер системи. Однак аналіз текстів Леніна свідчить, що його концепція завдань і ме­тодів боротьби партії пролетаріату із самого початку вирізнялася тоталітаризмом.

У «Невідкладних завданнях нашого руху» (1900) Ленін писав: «[...] щодо питань тактики, то ми обмежимось тут ось чим: соціал-демократія не зв’язує собі рук, не звужує своєї діяльності одним яким-небудь наперед придуманим планом або прийо­мом політичної боротьби, — вона визнає всі засоби боротьби...»¹³

І справді: на думку Леніна, дозволялося все в тій мірі, в якій це сприяло інтере­сам партії. Якщо він і відкидав якісь засоби, наприклад, індивідуальний терор, то робив це з огляду на їхні наслідки, а не тому, що мав щодо них принципові застере­ження.

Зрозуміла річ, революція має свої власні закони. A la guerre, сотте a la guerre[********]. Ми не намагаємося встановлювати, до яких методів можуть удаватися революці­онери в боротьбі з автократією. Стримаймось і з осудом таких спірних методів, як пограбування банків чи «революційні експропріації» (зрештою, до таких методів удавалися бойовики ППС під проводом Пілсудського). Однак ідеться про те, що, навіть приймаючи схвалення Леніним методів насильства в революційній боротьбі, не можна виправдовувати його переконаності, що революційна мета освячує всякі засоби. Бо специфікою ленінізму є схвалення не лише насильства, а й явної свідо­мої брехні та хапання противника «нижче пояса».

Переконливим прикладом цього є погляди Леніна на допустимість і корисність свідомого зганьблення інших революціонерів, які не хотіли підпорядковуватися його директивам. У 1906 році Ленін називав меншовиків ворогами робітничого класу І звичайнісінькими зрадниками. Коли його за це було поставлено перед судом честі російської соціал-демократії, він скористався нагодою, щоб кинути виклик «тради­ційним» уявленням про моральність, зокрема, заявив, що лексика, якою він скорис­тався в атакуванні меншовиків, мала на меті викликати в читачів «ненависть, відразу і презирство». Бо йшлося не про тс, «щоб переконати противників, а про те, щоб розладнати їхні лави, змести їхню організацію з лиця землі». Метою добору слів було «викликати найгірші думки, найгірші підозри». Якщо це викликало «замішання в лавах пролетаріату», то це й був задуманий ефект, який служить справедливій справі¹⁵.

Формально більшовики і меншовики все ще були членами однієї партії. Однак Ленін вважав меншовиків розкольниками, а це, на його думку, давало право зас­тосовувати проти них усі засоби боротьби, включно зі свідомим обманом робіт­ників: бо обов’язком більшовиків, які представляють «справжню» партію, є будь- якою ціною вирвати маси з-під керівництва розкольників. І тому Ленін з гордістю визнав, що «цілеспрямовано й умисне вносив замішання у лави тієї частини проле­таріату Петербурга, яка йшла за меншовиками». Резюме цієї заяви звучало так: «Чи існують якісь обмеження дозволених методів боротьби у разі розколу? Жодні партійні стандарти не передбачають таких обмежень, їх не може бути, бо, якщо є розкол, то партії вже не існує»¹⁶.

Додаткове світло на це міркування проливають спогади Анжеліки Балабанофф. У відповідь на запитання, як Ленін може таврувати чесних соціалістів ім’ям зрад­ників, вона почула від нього, що він зовсім не збирався звинувачувати меншовиків у нечесності, а хотів тільки показати, що вони об’єктивно стали зрадниками. На зауваження Балабанофф, що прості робітники розуміють зраду тільки в буквально­му сенсі, Ленін «знизав плечима і пішов, не сказавши па те ні слова»¹⁷.

Спробуймо проаналізувати цю обставину Вона свідчить, що Ленін ототожню­вав справу революції виключно зі своєю власною партією; що інші марксистські партії він міг зараховувати до найлютіших ворогів; що він визнавав за «дійсно ре­волюційною» партією право сіяти серед робітників замішання, тобто без докорів сумління обманювати їх і маніпулювати ними; що будь-яке відхилення від «пра­вильної лінії» (за його власним визначенням) було для нього рівнозначне «об’єктивній зраді», а Із зрадниками треба боротися без будь-яких вагань. Інакше кажучи, рево­люційна мета виправдовувала застосування будь-яких засобів, а визначення мети було в компетенції керівництва партії. Не підлягало ані найменшому сумніву, що на випадок розколу право захищати справу революції належатиме виключно леяІні- стам.

Ці монополістичні претензії у поєднанні з твердою переконаністю, що вершителі справедливої справи не повинні почувати себе зв’язаними будь-яким правом, були у вищій мірі тоталітарною рисою ленінізму Якщо до цього додати ще поняття «об’єктивної вини» й «об’єктивної зради», то побачимо, що маємо справу з докт­ринерським обґрунтуванням сталінських чисток та політичних процесів.

Після завоювання влади Ленін багато разів повторював, що «ні одне ще питання класової боротьби не розв’язувалося в історії інакше, як насильством»¹⁸. Не ба­рився він підтверджувати це і в діях — таких як декрет про заборону ворожих журналів; заяви, що партія конституційних демократів складається з «ворогів наро­ду»; розгін Установчих зборів; страта (без судового вироку) скинутого з престолу царя разом з родиною і т.д. Улітку 1918 року, після розриву короткотривалого союзу більшовиків з лівими есерами, було розв’язано сповнену широкого розмаху теро­ристичну акцію, спрямовану не тільки (і не в першу чергу) проти озброєних контр­революціонерів, але й проти всякого роду «спекулянтів» та «нероб» включно, ясна річ, із селянами, які накопичують запаси зерна. Ленін обгрунтовував це рішення в низці статей і промов, сповнених ненависті й закликів до найсуворіших репресій. Лексика, якою він послуговувався, свідчить, що запровадження організованого те­рору, а також підбурювання мас до «стихійних» актів насильства приносили йому справжнє задоволення. Його програма «систематичного насильства над цілим кла­сом (буржуазією), над його пособниками»¹⁹ ототожнювала заможних людей із «шах­раями, ледарями та хуліганами», а також категорично вимагала, щоб їх було підда­но найбільш принизливим репресіям. Немовби забувши про свою прихильність до дисципліни й насаджуваного згори порядку, Ленін наполягав на заохочуванні мас до вияву класової ненависті у стихійних погромах та грабунках:

«Різноманітність тут є запорука життєвості, порука успіху в досягненні спільної єдиної мети: очищення землі російської від усяких шкідливих комах, від бліх — шахраїв, від блощиць — багатих та інше та інше. В одному місці посадять в тюрму десяток багачів, дюжину шахраїв, півдюжини робітників, що ухиляються від роботи (так само по-хуліганському, як ухиляються від роботи багато набор- іциків у Пітері, особливо в партійних друкарнях). У другому — поставлять їх чистити сортири, В третьому — дадуть їм, по відбутті карцера, жовті білети, щоб весь народ, до їх виправлення, наглядав за ними, як за шкідливими людьми. В четвертому — розстріляють на місці одного з десятьох, винних у дармоїдстві. В п’ятому — придумають комбінації різних способів...»²⁰

Хоч ця стаття й не з’явилася друком, але в інших статтях цього періоду Ленін так само проголошував застосування революційного насильства, стримуючись хіба що від формулювання детальних вказівок Наприклад, у «Тезах про завдання Ра­дянської влади в теперішній момент» (квітень 1918) він вихваляв принцип «стале­вого напруження всіх сил», «жорстокого приборкання» опору експлуататорів, а та­кож «героїчну рішучість», яка має проявлятись у «розстрілі грабіжників на місці». У цьому контексті він також висловлював думку, що Радянська влада досі «не проявляла достатньої рішучості в борагьбі з контрреволюцією, і в такому вигляді вона була не залізо, а кисіль»²¹* Трохи раніше, у січні 1918 року, він скаржився на «неймовірну бездіяльність робітників» і пропонував залучати їх до примусових кон­фіскацій товарів під загрозою голоду. Кожний завод, — вимагав він, — повинен «виділити загони, до обшуків треба притягти не бажаючих, а зобов’язати кожного, під загрозою позбавлення хлібної картки. Поки ми не застосуємо терору — розстріл на місці — до спекулянтів, нічого не вийде»²².

Цікавим складовим елементом Ленінового виправдання необхідності насиль­ства було твердження, що дрібнобуржуазний опір соціалізмові стане особливо не­безпечним після військового придушення сил контрреволюції²³. Ця постійно існую­ча і нібито зростаюча загроза тільки зміцнювала Леніна в переконанні, що диктату­ра пролетаріату «не боїться примусу, не боїться різкого, рішучого, нещадного вияву державного примусу»²⁴. Слід підкреслити, що проголошення НЕПу зовсім не свідчи­ло про зміну погляду Леніна у цьому питанні. Навпаки: зменшення ролі прямого примусу в економіці було для Леніна аргументом на користь посилення політичного контролю. НЕП був для нього тимчасовим відступом, а не зміною цілей, І саме тому всі, хто хотів надати НЕПові іншого, глибшого значення, викликали в нього особливу підозру. Ленін, нітрохи не церемонячись, відкрив свої погляди. З цього приводу він, зокрема, писав:

«Здійснити відступ послідовно, точно визначити його межі і не впадати в паніку — найважливіше. І коли меншовик заявляє: “Ви відступаєте тепер, а я завжди був за відступ, я з вами погоджуюся, я на вашому боці, відступаймо разом” — то ми на це відповідаємо: “За публічну демонстрацію меншовизму наші революційні суди повинні розстрілювати—інакше це не наші суди, а бозна- ЩО”»²⁵.

Ідеалізація НЕПу в західній літературі на цю тему, на жаль, така поширена, що треба докласти багато зусиль, аби показати всю правду — правду фактів і правду намірів. Не можна сприймати НЕП як випередження перестройки Горбачова, ос­кільки в політичному відношенні це був скоріше крок у напрямку тоталітаризму. Хоч у період НЕПу й було відновлене цивільне право, необхідне для товарообороту між містом і селом, але водночас були свідомо знищені рештки політичного плюра­лізму в країні і партії. Ми не повинні вбачати в цьому суперечність, оскільки, по суті, це було дуже логічно: з точки зору Леніна, відступ у галузі економіки збільшив небезпеку реставрації капіталізму, а якщо так, то треба було зміцнити політичний контроль, унеможливити виникнення будь-яких опозиційних груп. Оскільки селяни дістали свободу продавати свою продукцію на ринку, саме тому треба було будь- що завадити їм перетворитися у свідому політичну силу, у «клас для себе».

Запровадженню НЕПу передувало зростання невдоволення серед робітників, що знайшло своє вираження в активізації так званої «робітничої опозиції», а також у відкри­тому заколоті моряків Кронштадта. У певному розумінні НЕП був прямою реакцією на ці події—як поступкою на користь ринкового господарства, необхідною для поліп­шення економічного становища, так і посиленням політичного контролю, необхідного для збереження більшовицької диктатури. Тож було цілком логічно і зрозуміло, що проголошення принципів НЕПу X з’їздом партії (па початку березня 1921 року) суп­роводжувалося ухвалою рішень, які формально забороняли фракційну й опозиційну діяльність. Перше з цих рішень засуджувало «робітничу опозицію» як небезпечний анархосиндикалістськийухил. Друге рішення визнавало існування фракції всередині партії як шкідливу І недопуст иму річ, бо партія повинна бути монолітною структурою, яка спирається на «сувору дисципліну» і «максимальну одностайність». Осуд синди­калізму збігався з поглядом Леніна, що робітничі рухи, які розвиваються самостійно, не можуть не збочувати на манівці тред-юніонізму і що тільки «передова партія» може повести робітників до комунізму. Логічним наслідком цього погляду стало фор­мальне визнання, що в момент проголошення НЕПу диктатура пролетаріату повинна бути також диктатурою пад робітниками.

Отже, розглядаючи проблему НЕПу в категоріях «телеократїї» і номократії, можна сказати, що ситуація, яка виникла у зв’язку з ним, полягала в непростому і конфліктному співіснуваїші двох різних типів суспіл ьного порядку. В економічній сфері з’явився спонтанний, номократичний порядок ринку. Що ж до політичної сфе­ри, то вона залишилася виключною сферою централізованої, телеократичної орган­ізації, яку не сковують ніякі закони і яка прагне до заміни ринкового господарства системою свідомого, планового і централізованого управління всім економічним життям. Певна річ, таке дивне співіснування не могло тривати надто довго.

ПРИМІТКИ

¹ Ф* А. Гайок, слідом за MOy к шотом, так визначив пі дм І ни їсть між «телеократісю»і «иомокра- тІєю»: «Телсократичний порядок, у якому для всіх членів діє та сама іерархія цілей, є неминуче сконструйованим (made order) порядком, тобто організацією, тоді як номократичне суспільство тво­рить спонтанний порядок», див.: Law, Legislation and Liberty, London, 1982, c. 15*

² L.Trotsky. Lenin, c*50.

³ ΓΓopj TTStuart і B-Williarnb, Utilitarianism, For and Against, Cambridge, 1973.

⁴ Див.: A-Walicki, FilozofiaprawaTosyjskiego Iiberalizmu, розд. L

*ЛТ,тЗІ_?с.255.

⁶ Там само, с.257.

⁷TaMcaMO, с.43L

⁸Тамсамо, c.420*

⁹ Там само*

¹⁰ Цит за вид*: FVenturi. Roots of Revolution: A History of the Populist and Socialist Movements in Nineteenth Ccntmy Russia₅ London, 1960, c,366. Про зв’язок між «печасвізмом» і ленінізмом писав А.Безансон у вид.: The Rise of the Gulag: Intellectual Origins of Leninism, New York, 1981, розд,8; див.також: A.L.Weeks* The First Russian Bolshevik, c*44-50.

¹¹ ∏op*: FVenturi* Roots ofRevolution, c.366—367*

^l2M.Lewin* Lenin’s Last Struggle_jNewYork, J968, c* 134.

'³ JIT, τ*4, c*336.

¹¹ В*И. Ленин. Полное co6p_lco4., τ. 11, M., I960, с.340—34L

¹⁵ В.И-Ленин. Полное собр.соч., т. 15, M*, 1961, с.296—297*

^j6 Там само, c,297—30 L

¹⁷ A-Balabanoff. Impressions of Lenin, Ann Arbor, 1964, с.7₁

і» ЛТ, τ.26, c*410*

¹⁹ Там само, с.359.

²θ Там само, с.370—371*

²¹ ЛТ,т.27,с*201*

²² ЛТ, т.26, с.449*

²³ Пор/ JTT,τ*27, с. 199.

²⁴ ЛТ, т.31, с.445.

²⁵ LD, τ.33_j c*288*