АМЕРИКАНСЬКА ДЕРЖАВА ДОБРОБУТУ

Який тип соціального забезпечення найбільш прий­нятний у суспільстві, подібному до нашого? Моїм намі­ром не є пророкувати результати демократичних дебатів або визначати в деталях розмір чи форму забезпечення.

Ясно, що три принципи стосуються громадян Сполу­чених Штатів, і вони мають значну дієвість завдяки ба­гатству суспільства і широкому розумінню індивідуальних потреб.

Візьмімо за приклад правосуддя. Реальне винесення покарань — тема, яку я розгляну у наступному розділі. Та автономність покарання, переконаність, що людей кара­ють на правильних підставах, якими б вони не були, за­лежить від розподілу ресурсів всередині правової системи. Якщо звинувачувані чоловіки й жінки мають одержати свою частку справедливості на основі права, вони повин­ні спочатку одержати свою законну частку правової до­помоги. Звідси походить інститут громадських захисників і призначених адвокатів, бо як голодних треба нагодувати, так і звинувачених треба захистити, забезпечити їм захист пропорційно до їхніх потреб. Але сьогодні жоден безсто­ронній спостерігач американської правової системи не має сумнівів, що ресурси, необхідні, щоб задовольнити цю норму, в основному недостатні. До багатих і бідних в судах Америки ставляться по-різному, хоча громадян­ським обов’язком судів є рівне до них ставлення.

Правова допомога не висуває теоретичних проблем то­му, що інституційні структури для її забезпечення вже існують, і під питанням стоїть лише готовність суспіль­ства жити за логікою власних інституцій. Я хочу зараз звернутися до галузі, де американські інституції відносно нерозвинені і де зобов’язання спільноти проблематичні і є предметом нескінченних політичних дебатів: сфера ме­дичного обслуговування. Але тут докази задля ширшого забезпечення повинні розгортатися повільніше. Недос­татньо лише закликати до «права на лікування». Хочу на­гадати дещо з історії медичної допомоги як соціального здобутку.

Стан медичної допомоги

До останнього часу практична медицина була найчас­тіше приватною. Лікарі ставили діагнози, давали поради, виліковували чи не виліковували своїх пацієнтів за гоно­рар. Можливо, приватний характер економічних відносин пов’язаний з інтимним характером відносин професій­них. Більш схоже, я вважаю, це залежить від певної мар- гінальності самої медицини. Лікарі насправді могли зро­бити дуже мало для своїх пацієнтів, і типова позиція перед лицем хвороби (як перед лицем бідності) відзначалася стоїчним фаталізмом. Або створювалися народні ліки, не менш ефективні, іноді навіть ефективніші за ті, що їх приписували визнані лікарі.

Лишаючи ці дві форми лікування осторонь, ми можемо твердити, що розподіл медичної допомоги історично зо­середжується в руках представників медичної професії, гільдії лікарів, яка походить щонайменше з часів Гіппок­рата, тобто з V сторіччя до н. е. Гільдія діяла, щоб усунути непосвячених цілителів і регулювати кількість лікарів в кожній окремій спільноті. По-справжньому вільний ри­нок ніколи не був в інтересах Гільдії. Але в інтересах її членів було надавати свої послуги приватним пацієнтам, і в такий спосіб достатньо добре забезпечених і лікували добре (відповідно до розповсюдженого уявлення, яким є те добре лікування), а бідні його взагалі не одержували. В небагатьох міських громадах — єврейських громадах, наприклад, — медичне обслуговування було доступне

ширшому загалу. Але майже завжди воно було фактично недоступне більшості людей. Лікарі були слугами багатих, часто довіреними особами шляхетних домів та королів­ських дворів. Що ж стосується практичних результатів, то лікарська професія завжди породжувала колективне по­гане сумління. Бо розподільна логіка медичної практики видається такою: допомога має бути пропорційною хво­робі, а не багатству пацієнта. Отже, завжди були лікарі, подібні до тих, яких шанували в античній Греції, котрі обслуговували бідних на стороні, там, де доведеться, на­віть якщо вони одержували платню від пацієнтів, спро­можних платити. Більшість лікарів, поставлених перед та­кою необхідністю, завжди відчували, що мають обов’язок допомагати жертвам, незважаючи на їхній матеріальний статус. Це ситуація професійного «доброго самаритян- ства», коли оклик: «Чи лікар вдома?» — не залишиться без відповіді за умови, що тут-таки є лікар. У простих випадках, одначе, рідко звертались по медичну допомогу, головним чином тому, що мало вірили в її дієвість.

В Європі в добу середньовіччя лікування душ було пуб­лічним, лікування тіл — приватним. В наші дні у біль­шості країн Європи ситуація прямо протилежна. Поворот найкраще пояснити на тлі основних змін у суспільному розумінні душі й тіла: ми втратили довір’я до лікування душі, і ми все більше віримо (це стало справжньою нав’язливою ідеєю) в лікування тіла. Славетний вираз Де­карта, що «збереження здоров’я є найбільшою з усіх цін­ностей», можна взяти за символ змін або їхнє провіщен­ня, тому що в розвитку звичаєвого мислення «Міркуван­ня про метод» Декарта з’явилось дуже рано. Потім, коли довічне життя ціннісно упало в свідомості суспільства, довголіття висунулось на чільне місце. У колі середньо­вічних християн вічність була соціально визнаною потре­бою, і було зроблено все можливе, щоб переконатися, що вона розподіляється широко і рівномірно, що кожний християнин має рівне право на спасіння і вічне життя, звідси — церква у кожній парафії, щоденні служби, книж­ки Закону Божого для молоді, обов’язкове причастя і т. ін. Серед сучасних громадян довголіття вважається соці­ально визнаною потребою, і робиться все більше для того, щоб упевнитися, що воно розподіляється широко й рів­номірно, що кожний громадянин має право на довге і здорове життя, отже — лікарі у кожному районі, регулярні лікарські контрольні перевірки, уроки здоров’я для моло­ді, обов’язкове щеплення тощо.

Паралельно до змін у свідомості, природно йдучи за ними, відбувалися зміни в інституціях — від церкви до клініки та госпіталю. Всі зміни були поступовими: повіль­не зростання суспільного інтересу до медичного обслуго­вування, поступове зменшення інтересу до релігійного піклування. Перша помітна форма медичного забезпечен­ня виникла в царині запобігання, а не лікування, можли­во, тому, що запобігання не вступало в конфлікт з пре­рогативами гільдії лікарів. Однак забезпечення в царині лікування виникло, загалом беручи, майже одночасно з великими кампаніями на захист здоров’я в кінці XIX сто­річчя; обидва явища, безсумнівно, відбивають однакову чутливість до питань фізичного виживання.

Те, що трапилося в сучасному світі, є зміна погляду на саму хворобу; навіть якщо вона радше ендемічна, ніж епі­демічна, її почали розглядати як нашестя чуми. А якщо з чумою можна боротися, з нею треба боротися. Люди не хочуть далі терпіти те, чого вони не бажають терпіти. Бо­ротьба проти туберкульозу, раку, серцевих хвороб, однак, вимагає спільних зусиль. Медичні дослідження дорогі, лі­кування багатьох специфічних хвороб коштує значно до­рожче, ніж можуть заплатити пересічні громадяни. Таким

чином, має втрутитися суспільство, і кожне демократичне суспільство втручається більш чи менш енергійно та ефективно, залежно від наслідків окремих політичних ба­талій. Отже, роль американського уряду (або урядів, бо багато акцій, видів діяльності належать до компетенції влади штатів та місцевої влади): субсидувати досліджен­ня, лікарське навчання, забезпечувати госпіталі та їхнє обладнання, регулювати схеми добровільного страхуван­ня, брати на себе страхові зобов’язання щодо лікування дуже старих людей. Все це становить «винахід людської мудрості для забезпечення людських бажань». І все, що вважається обов’язковим, щоб зробити це моральною не­обхідністю, є розвитком «бажання», сприйнятого так ши­роко і глибоко, що можна, мабуть, твердити, що це не просто бажання тієї чи іншої особи, а суспільства взага­лі — «людське бажання», хоча культурно сформоване і вирізнене³.

Але якщо соціальне забезпечення розпочалося, воно підлягає подальшому моральному стимулюванню: воно має забезпечувати те, що є «бажаним» однаково для всіх членів суспільства, і робити це таким шляхом, який ша­нує їхню причетність до спільноти. Навіть система ме­дичного забезпечення в Сполучених Штатах, хоча вона лишається ще далекою від дійсно національної служби здоров’я, призначена надавати хоча б мінімальну медичну допомогу всім, хто її потребує. Якщо вже суспільні фонди взяли на себе певні обов’язки, суспільні посадові особи не можуть мати на увазі чогось меншого. В той же час, однак, не було прийнято політичного рішення, яке прямо заперечувало б систему вільного підприємництва в охо­роні здоров’я. І до тих пір, доки ця система існує, багат­ство буде домінувати в цій частині сфери безпеки і доб­робуту, окремі особи будуть лікуватися пропорційно до своєї спроможності платити, а не до своєї потреби в лі­куванні. Насправді ситуація складніша, ніж припускає ця формула, бо суспільне забезпечення втручається у віль­ний ринок, і дуже хворі та дуже старі люди іноді одержу­ють саме те лікування, якого потребують. Однак ясно, що бідність залишається характерною перешкодою для від­повідного й послідовного лікування. Мабуть, найзмістов- нішою статистикою з царини сучасної американської ме­дицини є співвідношення між частотою відвідування лі­карів та лікарень і соціальним класом пацієнта, а не з

рівнем чи інтенсивністю його хвороби. Американці се­реднього й вищого класу частіше мають приватного ліка­ря і відвідують його та значно менше серйозно хворіють, аніж їхні бідні співвітчизники. Якби охорона здоров’я бу­ла розкішшю, ця невідповідність не мала б значення, та оскільки лікування стало соціально визнаною потребою і оскільки суспільство вкладає кошти в його забезпечення, це міняє справу. Бо тоді через позбавлення рівних мож­ливостей втрати стають подвійними — що стосується здо­ров’я і що стосується соціального статусу. Лікарі й госпі­талі набули таких надзвичайно важливих особливостей для сучасного життя, що позбавити їх можливості нада­вати допомогу не лише небезпечно, а й принизливо.

Однак кожна повністю розвинена система медичного обслуговування вважає обов’язковим стримування гільдії лікарів. Дійсно, це вірно і в більш загальному сенсі: за­безпечення безпеки і добробуту вимагає обмежувати (стримувати) тих людей, які раніше контролювали блага, про які йдеться, і продавали їх на ринку (припускаючи, і це не завжди було вірно, що ринок поглинає суспільне забезпечення). Те, що ми робимо, коли проголошуємо той чи інший продукт потрібним продуктом, — це бло­кування чи стримування його вільного обміну. Ми також блокуємо всі інші розподільні процедури, які не стосу­ються потреб, — народні вибори, мерітократичне змаган­ня, особисті або родинні схильності тощо. Але ринок є, принаймні у сучасних Сполучених Штатах, основним су­перником сфери безпеки і добробуту, і, що найважливі­ше, це ринок, якому держава добробуту віддає перевагу. Потрібні цінності не можуть залежати від примх або роз­поділятися в інтересах могутніх груп власників чи профе­сіоналів.

Частіше власність (на послуги) відміняється, і профе­сіонали прикликаються на службу, або вони укладають угоду з суспільними службами. Вони працюють в ім’я со­ціальних потреб і не чинять це, або чинять лише частко­во, заради себе: отже, священики заради вічного життя, солдати заради захисту вітчизни, вчителі загальних шкіл заради своїх учнів. Священик діє хибно, якщо він продає вічне життя, солдати — якщо вони стають найманцями, вчителі — якщо вони обслуговують дітей багатіїв. Іноді мобілізація є лише частковою, як у випадку правників, коли вони повинні служити як урядовці в суді, обслуго­вуючи справу юстиції, але й одночасно обслуговуючи своїх клієнтів і самих себе. Іноді призов на державну службу є спорадичним і тимчасовим, як у випадку, коли правників залучають виступати як «призначених захисни­ків» у справах підсудних, які не мають чим платити. В цьому випадку робляться спеціальні зусилля, щоб пова­жати особистий характер відносин між юристом і клієн­том. Я чекаю на подібні ж спроби у повністю розвиненій національній службі охорони здоров’я. Але я не бачу під­став поважати мир на лікарському ринку. Необхідні блага не є товаром. Або, точніше, їх можна купувати і продавати лише у тій мірі, в якій вони приступні понад чи поза рів­нем забезпечення, зафіксованим у демократичних рішен­нях (і лише у тій мірі, в якій купівля і продаж не викри­влюють розподіл, роблячи його нижчим встановленого рівня).

Можна, звичайно, довести, що відмова до цього часу фінансувати національну службу здоров’я пробудила по­літичну рішучість американського народу щодо підви­щення рівня суспільної охорони здоров’я (і щодо віднос­ної важливості інших благ), а саме: вимогу здійснити впровадження мінімального стандарту для кожного (ним є стандарт міських клінік) та існування вільного під­приємництва понад цей рівень. Мені цей стандарт здається неадекватним, але це не обов’язково несправедливе рі­шення. Однак це не є рішенням американського народу. Загальна висока оцінка медичної допомоги, її важливості поставила її в очах нації значно вище цього рівня. На­справді ж федеральний уряд та уряди штатів і місцеві вла­ди субсидують різні рівні медичного обслуговування для різних класів громадян. Це могло б бути цілком слушним, якби класифікація пов’язувалася із метою лікування, — наприклад, солдатам і робітникам оборонних підпри­ємств забезпечувалося б спеціальне лікування під час вій­ни. Та бідні, середній клас і багаті створюють нерозривну тріаду. Доки суспільні фонди витрачаються, як це робить­ся сьогодні, на фінансування досліджень, на будівництво госпіталів і сплату гонорарів лікарям за їхню приватну практику, послуги, які ці витрати забезпечують, мають бу­ти однаково приступні всім громадянам.

Це, отже, є аргумент на користь зростання американ­ської держави добробуту. Це випливає із трьох принципів, з яких я почав, і розкриває тенденцію цих принципів ви­вільнити безпеку й добробут від домінуючих форм пану­вання. Хоча можливі варіанти інституційних утворень, три принципи, здається, віддають перевагу «постачанню товаром», вони висувають важливі аргументи проти звич­них пропозицій розподіляти гроші замість вкладати їх в освіту, правову допомогу або охорону здоров’я.

Негативний податок на власність, наприклад, проектує підвищення купівельної спроможності бідних — модифі­ковану версію простої рівності. Цей проект, однак, не усуне панування багатих у сфері потреб. Недостатність радикального вирівнювання приведе до того, що люди з більшою купівельною спроможністю зможуть і безумовно будуть набивати ціну на потрібні послуги. В такий спосіб суспільство інвестуватиме, хоч і опосередковано, індиві­дуальний добробут, але не пристосовуючи забезпечення до стану потреб. Навіть за умов рівного прибутку охорона здоров’я, що її постачає ринок, не буде чутливою до по­треб. Не буде ринок також відповідно забезпечувати ме­дичні дослідження. Це не аргумент проти негативного по­датку на власність, однак це має бути той випадок, коли самі гроші у ринковій економіці є однією з тих речей, котру люди потребують. Отже, вони також мають поста­чатися натурою.

Я хочу ще раз наголосити, що неможливо a priori зу­мовити, які потреби слід визнати за слушні, неможливий тут також жоден спосіб визначення a priori належних рів­нів забезпечення. Наші уявлення про медичну допомогу мають свою історію, вони були різними, змінювались у минулому і будуть надалі змінюватись. Та вони не будуть змінюватись автоматично, подібно до уявлень. Старий порядок має своїх прихильників, існує млявість, як в інституціях, так і в окремих індивідах. Більш того, зви­чаєві уявлення рідко бувають такими чіткими, як у ви­падку медичної допомоги. Тому зміни завжди є справою політичної аргументації, організації та боротьби. Єдине, що можуть зробити філософи, це описати базові струк­тури аргументації та відповідні обмеження. Звідси три принципи, які можуть бути підсумовані у видозміненій версії відомої максими Маркса: від кожного за його здіб­ностями (або його ресурсами), кожному згідно з його соці­ально визнаними потребами. У цьому, я гадаю, найглиб­ший сенс суспільної угоди. Залишається тільки опрацю­вати деталі, та у повсякденному житті деталі — це все.

Заувага про благодійництво і залежність

Довготерміновий ефект соціального забезпечення — це обмеження не тільки діапазону купівлі та продажу, а й благодійних пожертв. Принаймні це є вірним щодо єврейсько-християнських громад, де благодійництво було традиційно основним доповненням до податків та цер­ковної десятини і головним джерелом допомоги бідним. На Заході сьогодні, здається, стало загальним правилом: чим більше розвинена держава добробуту, тим менше простору і тим менше мотивації для благодійних пожертв. Цей результат зовсім не непередбачуваний чи навіть не­бажаний. Аргументи проти благодійництва дуже схожі на аргументи проти жебрацтва. Тому що жебракування — це свого роду гра, до якої благодійники змушують бідних, гра, що є непристойним і особливо болісним прикладом влади грошей поза їхньою власною сферою. «Благодіяння вражає того, хто його одержує, — пише Марсель Myc у своєму класичному антропологічному нарисі «Дар», — і всі наші моральні зусилля спрямовані на те, щоб ліквіду­вати мимовільно шкідливу опіку багатих благодійників». Благодійництво може бути також шляхом надбання впли­ву і пошани, але це стосується більше релігійних, освітніх і культурних фундацій, а не звичайної допомоги бідним. Діяння такого роду також можуть бути спростованими, бо можна переконливо довести, що священики й віруючі, вчителі та учні й громадяни взагалі — небагаті люди — могли б приймати важливі рішення в галузях релігії, осві­ти і культури. Та я хочу поставити в центрі уваги лише безпосереднє використання багатства на допомогу тим, хто цього потребує, — класичне значення акту єврейсько­го і християнського благодійництва.

Приватна благодійна допомога породжує особисту за­лежність, а також добре відоме супровідне їй зло — бай­дужість, пасивність, покірливість, з одного боку, зухваль­ство — з іншого. Якщо суспільне забезпечення означає повагу до членства у спільноті, то воно мусить мати на меті подолання цих вад. Але просте заміщення приватної благодійної допомоги суспільною часткою не матиме та- кого ефекту. І все ж для суспільства вона потрібна, але у формі підтримання постійної, послідовної і безособової програми допомоги. І в такий спосіб допомагати бідним відповідно до їхніх потреб. Допомога сама по собі, однак, не породжує незалежності: старі форми продовжують існувати, бідні такі ж шанобливі, пасивні й покірливі, у той час як чиновники громадських служб виявляють зух­вальство, подібно до своїх приватних попередників. Звід­си випливає важливість програм, як ті, що їх рекомендує Маймонідес, — поставити за мету підготувати бідних до самозабезпечення: реабілітація, перенавчання, субсиду­вання малого бізнесу і т. ін. Праця сама по собі — річ, якої потребують і чоловіки, й жінки, і спільнота повинна допомагати працювати тим, хто не може забезпечити себе та інших.

Та це також вимагає централізованого планування й керівництва і запрошує до участі проектантів та адмініст­раторів. Також важливо, щоб будь-яка програма соціаль­ного забезпечення надавала простір розмаїтим формам місцевої самодопомоги та добровільним об’єднанням. Метою є участь у громадській діяльності, конкретне здійснення членства у спільноті. Але це не той випадок, що, по-перше, хтось долає бідність, і, досягнувши цього, колишній бідняк включається у політичне й культурне життя решти суспільства, — радше боротьба проти бід­ності (і проти всілякої іншої нужденності) є одним з таких видів діяльності, до якої багато громадян, бідних і не ду­же, а також заможних, можуть бути причетними. А це означає, що навіть у суспільствах, які прямують до (ком­плексної) рівності членів, є можливість для того, що Pi- чард Тітмус назвав «відношенням дарування».

Приклади щодо крові та грошей

Тітмус вивчав, яким чином певні країни збирають кров для потреб лікарень. Він зосередив основну увагу на двох різних формах — купівлі і добровільному донорстві. Його книга захищає донорство з двох причин: тому що воно ефективніше (забезпечує кращу кров) і тому що воно пі­діймає дух соціального альтруїзму. Аргументація багата і переконлива, та могла б бути ще кращою, і тут Тітмус розгорнув ще одне порівняння, для якого, однак, він не зміг знайти конкретного прикладу. Можна уявити собі ще одну форму забезпечення, а саме — податок кров’ю, обов’язкове здавання кожним такої чи такої кількості пінт крові на рік. Це вельми поліпшило б постачання, бо збільшилося б число донорів, і це дало б змогу автори­тетним фахівцям вибирати серед них, беручи кров лише від найздоровіших громадян, так приблизно, як за при­зову беруть на військову службу лише фізично здорових. Я гадаю, що Тітмус все ж таки хотів сказати, що донор­ський дар краще, і не лише тому, що податок кров’ю ви­глядав би — принаймні в нашому культурному ареалі — надто яскравим порушенням фізичної недоторканості особи, а й тому, що його наміром є довести, що приватне здавання є гідним вчинком, і він має сумнів, чи гідність вчинку подвоїться, якщо це буде громадське здавання, навіть коли воно матиме підтвердження у демократично­му рішенні.

Але цей аргумент придатний також для грошей, особ­ливо коли суми малі, а здатність жертвувати широко по­ділена (між багатьма). Дарування крові не є виявом сили людей, які можуть її здати, він не робиться також, щоб усталити відмінність чи залежність тих, хто цієї крові по­требує. Донор діє з бажання допомогти, і він допомагає, і, безумовно, він відчуває гордість за свій вчинок. Але до­норство не викликає особливого почуття своєї значимос­ті, бо така допомога загальнодоступна. Така рівність сприяє благодійності. А що, коли переважна більшість громадян матиме рівні або більш-менш рівні можливості жертвувати гроші (скажімо, до «громадської скарбниці») задля потреб своїх найнужденніших співгромадян? Без сумніву, оподаткування все одно буде необхідним, не ли­ше задля таких служб, як оборона, внутрішня безпека і громадська охорона здоров’я, де забезпечення є загаль­ним, а й для багатьох форм індивідуального забезпечення також. Тут треба навести ще один аргумент, дуже схожий на аргумент Тітмуса щодо крові, а саме, що приватне да­вання треба заохочувати. Акт дарунку є добрим сам по собі, він породжує почуття солідарності й суспільного до­статку. А тепер потрібні об’єднані дії по організації кам­панії для збирання фонду і рішення, як витратити гроші, залучити звичайних громадян до праці, котра вестиметься паралельно праці офіційних осіб і підтримуватиме її, за-

Якщо докази стосуються грошей, вони ще більше, і це дуже важливо, стосуються часу та енергії. Це два найцін­ніших дарунки, які громадяни можуть зробити один од­ному. Професіоналізація «соціальної служби» мала тен­денцію змінити таких добровільних службовців-розпо- рядників суспільного забезпечення, які були у грецьких і єврейських общинах, і тепер гостро потрібні сучасні за­мінники.

Так, у сучасному дослідженні функціонування системи соціального забезпечення сказано: «Звертання до люд­ського альтруїзму доконечне, якщо йдеться про надання реальної допомоги найнужденнішим», де реальна допо­мога означає інтеграцію до спільноти, так само як і за­безпечення необхідним. Бюрократія неминуче визна­чається розмірами сучасних політичних суспільств та роз­махом необхідних послуг. Та жорстке протистояння професійної обслуги хворих, старих і безпомічних опіку­нів (з членів родини) може стати радикальною небезпе­кою для уряду, якщо не існуватиме посередників в особі добровольців, організаторів, представників бідноти і ста­рих людей, місцевих друзів і сусідів. Можна розглядати «відношення дарування» як різновид політики, подібно до голосування, подання петицій, демонстрацій; дар є формою надання конкретного смислу об’єднанню громадян. І так само, як добробут загалом націлений на подолання пану­вання грошей у сфері потреб, так і активна участь громадян у справі добробуту (і безпеки також) націлена на утверджен­ня певності в тому, що панування грошей не буде просто замінене пануванням політичної сили.

ПРИМІТКИ

¹ Я не маю наміру вдаватися тут до аналізу спеціальних відмінностей, які визнають економісти між суспільством і приватним благом. Загальне постачання завжди суспільне, принаймні за умови менш точного визна­чення цього терміна, котрий лише окреслює, що загальне благо є те, яке може бути надане лише певним членам спільноти. Таким є більшість форм спеціального забезпечення, бо навіть благо, надане окремим інди­відам, породжує певні вигоди для спільноти в цілому. Стипендії на на­вчання сиріт, наприклад, є приватними для сиріт і загальними для спіль­ноти, з якою сироти одного дня почнуть співпрацювати й брати участь у виборах. Однак громадське благо цього останнього ґатунку, яке зале­жить від попереднього спеціального розподілу певним особам чи групам, було неоднозначним у різних суспільствах; та я окреслив мої категорії так, щоб мати можливість розглянути їх конкретніше.

² Воно має вирішуватися політичними засобами, саме для цього й існують демократичні політичні установи. Будь-яка філософська спроба обумовити в деталях права або правні можливості індивідів суттєво об­межить сферу прийняття демократичних рішень. Докази цього тверд­ження я наводжу в іншому місці.

³ Дискутуючи проти вимоги Бернарда Вільямса, щоб справжнім кри­терієм для розподілу медичної допомоги була лише потреба в ній, Роберт Нозік питає, чому ж з цього не випливає, «що єдиним справжнім кри­терієм для розподілу перукарських послуг є потреба в перукарському обслуговуванні»? Можливо, це і випливає, якщо мати на думці лише «внутрішню мету» діяльності, осмислену в загальноприйнятих термінах. Та воно не випливає, якщо звернутися до соціального значення діяль­ності, до місця блага, яке розподіляється, у житті певної групи людей. Можна уявити собі суспільство, в якому підстригання волосся посідає таке важливе для культури місце, має таке значення, що суспільне за­безпечення стрижки набуває характеру моральної вимоги. Але найціка­віше, що такого суспільства ніколи не було. В моїх роздумах про цю проблему мені допомогла стаття Томаса Скенлона, я приймаю тут його «конвеціональну» альтернативу.