РОЗМІР ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Розподільна справедливість у сфері добробуту і безпеки має подвійне значення: по-перше, визнання потреб і, по­друге, визнання приналежності до спільноти. Блага слід розподіляти серед членів суспільства, котрі їх потребують, саме через нужденність цих громадян, але це треба робити в такий спосіб, щоб підтримати їхнє членство у спільноті.

Права, які члени суспільства можуть законно вимагати, є більш фундаментальними. Вони, безперечно, містять в собі певну версію сформульованого Гобсом права на жит­тя, вимоги щодо наявності суспільних ресурсів, необхід­них для елементарного існування. Жодне суспільство не повинне дозволяти своїм громадянам вмирати від голоду, якщо воно має у своєму розпорядженні продукти, щоб їх нагодувати; жоден уряд не може лишатися пасивним у такі часи — чи він претендує бути урядом суспільства, чи при ньому або для нього. Байдужість британських прави­телів під час ірландського картопляного голоду в 1840 ро­ці, безумовно, означала, що Ірландія була колонією, під­кореною країною, а не справжньою складовою частиною Великобританії.

Цим не можна виправдати байдужість — переможець має обов’язки щодо своїх колоній і підкорених народів,— тут хочемо лише підкреслити, що ірландці перебували б у кращому становищі, якби уряд, будь-який уряд, був їхнім власним.

І вони дискутують про значення суспільної угоди, про оригінальну і повторну концепцію сфери безпеки і доб­робуту. Це не гіпотетична або ідеальна угода в дусі опи­саної Джоном Роулзом. Реальні чоловіки та жінки у дійс­ній ситуації, позбавлені всіляких спеціальних знань про свою соціальну позицію і розумової культури, можливо, побажають, як Роулз це доводив, рівного розподілу всіх речей, про які їм було сказано, що вони їх потребують. Однак ця формула не дуже допомагає у визначенні, який вибір зроблять люди або який вибір вони повинні зроби­ти, коли знатимуть, хто вони такі і де перебувають. У світі розмаїтих культур, конкуруючих концепцій добра, обме­жених ресурсів, нечітких і далекосяжних потреб навряд чи знайдеться єдина формула, прийнятна для всіх, навряд чи знайдеться єдиний схвалений усіма шлях, який поведе нас від поняття, скажімо, «справедлива частка» до вели­кого списку речей, що їх стосується це поняття. Справед­лива частка чого?

Справедливість, спокій, захист, добробут і свобода — такий перелік передбачає Конституція Сполучених ІПта- тів. Хтось може тлумачити цей список як вичерпний, але поняття у ньому нечіткі, їх можна у кращому разі розгля­дати як вихідний пункт для громадських дебатів. Типове звернення у цих дебатах до ширшої ідеї: загальне право, за Берком, яке вдається до визначених заходів лише у ви­значених умовах і вимагає різних типів забезпечення в різний час і у різних місцях.

Історію громадської охорони здоров’я на Заході корис­но розглянути у цьому аспекті. Якесь мінімальне забез­печення такої охорони дуже давнє, як про це свідчать грецькі та єврейські приклади; заходи, котрі вживалися, були залежні від тодішніх уявлень про небезпеку і рівня медичних знань. З розвитком суспільства виникали нові небезпеки, а науковий прогрес створював нове розуміння небезпек і нове усвідомлення можливостей їх подолати. А далі групи громадян були змушені наполягати на ство­ренні ширших програм суспільного забезпечення, які б використовували нові здобутки науки і зменшували б ри­зик міського життя. Це, могли б вони по праву сказати, і є призначення спільноти. Подібні аргументи можна на­вести і у випадку соціальної безпеки. Великий успіх за­гального забезпечення у сфері громадської охорони здо­ров’я призвів до значного продовження тривалості люд­ського життя, а значить, збільшив і кількість років, впродовж яких люди не здатні самі піклуватися про себе, коли вони фізично, а часто й соціально, політично чи мо­рально, неспроможні до діяльного життя. І знову, під­тримка упосліджених є однією з найстаріших і найзвич- ніших форм соціального забезпечення. Але тепер у ній виникла потреба в значно ширшому обсязі, ніж будь-коли раніше. Родини пригнічені витратами на старшу генера­цію і шукають допомоги у політичної спільноти. Що саме точно треба зробити — дискусійне питання. Слова типу «здоров’я», «небезпека*, «наука», навіть «похилий вік» мають дуже відмінне значення у різних культурах; їхнє визначення ззовні неможливе. Але це не означає, що лю­ди, котрі мають до цього стосунок, не розуміють, що тре­ба вживати, до того ж якихось специфічних у даних умо­вах, заходів.

Можливо, ці приклади надто прості. Хвороба загрожує всім, похилий вік — перспектива кожного, а не бідність і незайнятість, котрі перебувають поза увагою багатьох за­безпечених людей. Бідний може завжди бути ізольований, загнаний у ґето, заплямований і покараний за свою влас­ну невдатливість. Тут треба сказати, що забезпечення не можна далі захищати, лише вигукуючи слова — щось на зразок «значення» суспільної угоди. Та давайте подиви­мось уважніше на прості випадки, бо насправді вони міс­тять в собі всі складнощі скомплікованих випадків. Гро­мадське здоров’я і суспільна безпека змушують нас дума­ти про політичну спільноту, за словами Т. Г. Маршала, як про «клуб обопільної користі». Все забезпечення є взаємним, члени спільноти по черзі одержують продукти і дають їх, подібно до того як громадяни, за Арістотелем, керували і були керованими. Це щаслива картинка, вона одна з тих, які можна зрозуміти у смисловому контексті концепції суспільної угоди. Це не лише випадок, коли умовні представники умовного суспільства, нічого не зна­ючи про свою особливу ситуацію, погодяться на ці дві форми забезпечення; справжні представники, звичайні громадяни кожної сучасної демократії дійсно погоджу­ються на них. Обидві є, чи так здається, однаково вагомі для інтересів гіпотетичних і реальних людей. Примус по­трібний на практиці лише тому, що певна меншість кон­кретних людей не розуміє або не твердо розуміє свої ре­альні інтереси. Лише нерозважні й марнотрати жертвують гроші під тиском ззовні, — і можна сказати про них, що вони приєднуються до соціальної угоди якраз для того, щоб захистити себе від марнотратства і власної нерозсуд­ливості. Насправді, однак, підстави для примусу корінять­ся значно глибше, ніж згадані; політична спільнота — це щось більше, ніж «клуб обопільної користі»; і розмір су­спільного забезпечення в кожному випадку (яким він є і яким має бути) визначається концепціями потреб, котрі більш проблематичні, ніж на це вказують наявні докази.

Розглянемо знову проблему громадського здоров’я.

Знову-таки, реальні представники суспільства, які не свідомі свого соціального становища чи байдужі до нього, погодяться на такий перерозподіл.

Ось, зрештою, більш точне розуміння суспільної угоди: це домовленість про перерозподіл ресурсів серед членів спільноти відповідно до узгодженого розуміння ними власних потреб, яка підлягає подальшому визначенню в деталях. Угода морально зобов’язує. Вона єднає сильних і слабких, щасливих і нещасних, багатих і бідних, ство­рюючи об’єднання, котре вище за всі розбіжності інтере­сів і черпає свою силу з історії, культури, релігії, мови тощо. Аргументи стосовно суспільного забезпечення на найглибшому рівні є тлумаченням цього об’єднання. Чим воно тісніше й змістовніше, чим ширше розуміння по­треб, тим більша кількість суспільного продукту входить у сферу безпеки і добробуту. Я не сумніваюсь, що багато політичних спільнот перерозподілили свої ресурси за кон­че відмінними принципами, не згідно з потребами своїх поспільних членів, а згідно з могутністю високородних чи багатих. Але це, як твердив Русо у своїх «Міркуваннях про нерівність», перетворило суспільну угоду на облуду. В кожному суспільстві, де ресурси забирають у бідних і віддають багатим, брутально порушуються права бідних. Мудрість спільноти не залучена до виконання її бажань. Політичні дебати про характер цих бажань треба швидше припинити, інакше обман незабаром відкриється. Коли всі члени суспільства візьмуть участь в обговоренні су­спільної угоди, результатом стане більш-менш розлога система спільного забезпечення. Якщо всі держави в своїй основі є державами добробуту, тоді демократія най­більш підхожа, аби бути державами добробуту практично. Навіть імітація демократії породжує щось подібне до доб­робуту, як у «народних демократіях», де держава захищає людей від всіляких нещасть, окрім тих, які вона сама на­силає на голови своїх громадян.

Отже, демократичні громадяни дискутують між собою і виступають за багато різновидів безпеки і добробуту, ви­ходячи далеко за межі моїх «простих» прикладів суспіль­ної охорони здоров’я та пенсій по старості. Зміст категорії соціально визнаних потреб є відкритим. Тому що, на люд­ський розсуд, те, чого люди потребують, містить в собі не лише життя як таке, а й добре життя, і відповідний баланс між цими двома поняттями вже є предметом ди­скусії. Афінська драма і єврейські академії фінансувалися грошима, які могли б бути витрачені на житлові потреби, скажімо, або на медицину. Але драматургія і освіта роз­глядались греками і євреями не лише як речі, котрі під­вищують ціну громадського життя, але як життєві потре­би спільного добробуту. Я знову хочу підкреслити, що це не такі судження, які легко відкинути як некоректні.