БАЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО: ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД І КІНЦЕВА МЕТА

Упродовж багатьох років, навдивовижу довго, марксистський соціалізм проти­ставлявся утопічним фантазіям. Обов’язкова схема зобов’язувала вірити, що Маркс і Енгельс, на противагу соціалістичним утопістам, не мали ніякого «ідеалу майбут­нього»; що їхня теорія давала тільки точні наукові знання про невблаганні закони історії, не залишаючи місця для утопічного фантазування.

Та насправді (як я намагався це показати) думка Маркса була глибоко проник­нута комуністичною утопією. Всупереч усім запереченням, вона містила в собі окреслене бачення майбутнього. Хоч Маркс і стримувався від змалювання його в подробицях, але, попри це, воно досить швидко піддається розпізнанню, а саме: це скасування товарного виробництва і грошового обміну тобто запровадження без- ринкової економіки. Впродовж останніх трьох десятиліть згадувати про це ставало дедалі невигідніше, тому сьогодні мало хто про це пам’ятає, навіть люди, які нази­вають (або називали) себе марксистами. На Заході замовчування цього (звичайно, з допомогою дедалі зростаючої ерозії історичної пам’яті) випливало великою мірою зі страху перед дискредитацією соціалізму як реалістичної альтернативи капіталі­стичного ладу².

«Позиція Маркса і марксистської традиції в цьому питанні однозначна: соціа­лізм як “перша фаза комунізму” — це економіка без товарного виробництва [...] На думку Маркса і марксистів, існують лише два способи задоволення суспіль­них потреб і господарювання суспільними ресурсами: або апріорний метод, свідоме регулювання (незалежно від того, чи рішення приймається демокра- тично, чи деспотично; спираючись на забобон, магічний ритуал, релігію, звичай, традицію чи на науку; “ірраціонально” чи “раціонально”; або метод апостері­орний, а значить, управління економікою з допомогою закону вартості, тобто об’єктивних законів, які діють за спиною “економічних суб’єктів”. Схематично і в останній інстанції апріорна адаптація суспільних ресурсів до суспільних по­треб включає в себе суспільну власність на засоби виробництва, а також прямо усуспільнену працю. Натомість адаптація апостеріорна включає в себе при­ватну власність, а також працю в приватній формі, яку відразу важко розпізнати й безпомилково класифікувати як працю суспільну»³.

Ця цитата дає нам змогу чітко розрізнити два аспекти Марксового Ідеалу Пер­ший із них — ретроспективний аспект; який проявляється у позитивному ставленні Маркса до примітивних племінних суспільств, у яких основою «свідомого регулю­вання» стосунку ресурсів до потреб були релігія, традиція, ба навіть магічний риту­ал і забобон.

Ведучи мову про демократію, я, звичайно, маю тут на увазі не ліберальну, не­від’ємну від ринку демократію, а такий демократичний колективізм, який здатний був би цілком підпорядкувати плани й цілі індивідів планам і цілям колективу Саме таку демократію — демократію, яка не обмежена правами індивідів, уможливлює участь у ній, але не автономію — постулював Маркс у своєму ранньому есе «До єврейського питання». Згодом демократію в такому розумінні він з’єднав з ідеєю «диктатури пролетаріату». Останню він визначив досить нечітко, але, на думку Енгельса, перше її історичне втілення бачив у Паризькій комуні. Отже, висловлю­вання Маркса про Комуну надзвичайно важливі для розуміння його концепції пере­хідного періоду

Маркс критикував Комуну за недостатню революційну сміливість, але водно­час високо оцінював її як форму прямої часткової демократії, яка поєднує законо­давчі функції з виконавчими, кладе край буржуазному парламентаризму й «позірній незалежності» судової влади, яка замість постійної армії запроваджує загальне оз- броєння народу. Він не забув підкреслити, шо ця пряма форма народовладдя прин­ципово відрізнялася від типової демократії, зокрема, стосовно «депрофесіоналізації» всіх державних функцій чи мистецтва обходитись без паразитичної бюрократії. Він Із задоволенням відзначав навіть таку архаїчну деталь, як «точну інструкцію (mandat imperatif)_f що зобов’язувала делегатів точно дотримуватися вираженої в письмовій формі волі своїх виборців»⁴.

Зрозуміла річ, що особливий ентузіазм викликали в Маркса спроби комуністів ліквідувати приватну капіталістичну власність і перетворити засоби виробництва у «звичайні інструменти вільної й об’єднаної праці». Він вважав їх кроками у напрям­ку комунізму, оскільки лише комунізм створює ґрунтовну основу для кооперативно­го виробництва. Він писав:

«А якщо кооперативне виробництво не повинно лишатися пустим звуком або обманом, якщо воно має витіснити капіталістичну систему, якщо об’єднані ко­оперативні товариства організують національне виробництво за загальним пла­ном, взявши там самим керівництво ним у свої руки і припинивши постійну анар­хію та періодичні конвульсії, неминучі при капіталістичному виробництві, —чи не буде це, питаємо ми вас, шановні панове, комунізмом, “можливим” комуніз­мом?»⁵

Однак виникає запитання: яким чином можна поєднати пряму партикулярну демократію, тобто найбільш децентралізовану, найбільш анархістську форму ух­валення рішень, із всеохоплюючим раціональним плануванням та ефективним кон­тролем над виробництвом і розподілом? Немає сумніву, що ідеалом Маркса було демократичне планування, якому передує обговорення і яке є вираженням раціо­нальної згоди.

Отже, як бачимо, погляд Маркса на сутність соціалістичної економіки не гар­моніював з ідеалом комунальної демократії. Воістину важко уявити собі, щоб пряма загальна участь вела до максималізації продуктивності, ефективності та раціонального контролю.

Навіть якщо, слідом за Марксом, припустити, що в безкласовому суспільстві інтереси всіх людей, по суті, однакові, то з цього зовсім не випливає, що здатність зрозуміти ці інтереси окремими індивідами буде також однакова. А якщо так, то не зникне потенційний конфлікт між двома видами свободи: свободою як «раціо­нальним контролем» і свободою як загальною участю. У творах Маркса знахо­димо аргументи на користь обох сторін цього конфлікту. З одного боку, він праг­нув радикалізації демократії через розширення принципу суверенності народу на економічну сферу: під «диктатурою пролетаріату» він розумів владу робітничого класу в цілому, вважаючи до певної міри природним, що йому належать усі де­мократичні права, включно з правом ділитися на різні партії⁷. Однак, з другого боку, зрозуміло, що сутністю соціалізму для нього був повний контроль над еко­номікою і що в разі конфлікту він не був би схильний відмовитися від соціалізму в ім’я «волі народів» — часто мінливої, внутрішньо суперечливої й далекої від еко­номічної раціональності.

Іншим важливим джерелом пізнання поглядів Маркса на суспільство майбут­нього є його «Зауваження до програми Німецької робітничої партії», написані в 1875 році й опубліковані Енгельсом під назвою «Критика Готської програми». Цей документ, який мав виразно програмний характер, справив великий вплив на марк­систські партії II Інтернаціоналу (зокрема, Німецьку соціал-демократію), а та­кож на теорію і практику російського комунізму.

Аналізуючи проблему розподілу в програмі робітничої партії, Маркс розрізнив дві фази комуністичного суспільства: нижчу фазу, перехідну, в якій комунізм тільки народжується з капіталістичного суспільства й носить на собі його сліди, а також вищу фазу, тобто повне втілення комуністичного ідеалу. Ленін (а слідом за ним й усі радянські марксисти) назвав першу з цих фаз «соціалізмом», резервуючи на­зву «комунізм» для другої фази⁸. Ми зберігаємо цю термінологію як доволі зруч­ну й загальноприйняту в літературі предмета.

У першій фазі нового суспільства, вважав Маркс, буде збережено нерівність, яка випливає з застосування буржуазного принципу «рівного права», але зникне грошовий обмін, що дозволить зрівняти ціни із затратами праці. Іншими словами, це буде суспільство, яке радикально обмежує роль обміну заміною грошей на сертифікати праці. Це мало виглядати.так:

« [...!Суспільний робочий день являє собою суму індивідуальних робочих годин; індивідуальний робочий час кожного окремого виробника •— це достав­лена ним частина суспільного робочого дня, його частка в ньому. Він дістає від суспільства квитанцію в тому, що він доставив таку-то кількість праці (після відрахування його праці на користь суспільних фондів), і по цій квитанції він одержує з суспільних запасів таку кількість предметів споживання, на яку зат­рачено стільки ж праці.

Нерівність при цьому устрої не є вже класовою: вона тільки відбиває індивіду­альні відмінності між індивідами та їхніми життєвими ситуаціями. Незважаючи на не, ригористичне застосування «рівного права» робить ці відмінності дуже по­мітними.

«Це рівне право, — стверджував Маркс, — є нерівне право для нерівної праці. Воно не визнає ніяких класових відмінностей, тому що кожний є тільки робітником, як І всі інші; але воно мовчазно визнає нерівну Індивідуальну обда­рованість, отже, і нерівну працездатність, природними привілеями. Тому воно своїм змістом є право нерівності, як усяке право, За своєю природою пра­во може полягати лише в застосуванні рівної міри. Але нерівні індивіди (а вони не були б різними індивідами, якби не були нерівними) можуть бути вимірю­вані однією і тією самою мірою лише остільки, оскільки їх розглядають під одним кутом зору, беруть тільки з однієї певної сторони, як у даному, наприк­лад, випадку, де їх розглядають тільки як робітників і нічого більше в них не бачать, абстрагуючись від усього іншого»¹⁰.

Отже, на думку Маркса, комуністичне суспільство в першій (соціалістичній) фазі розвитку мало залишитися строго номократичною системою, тобто такою, що діє за посередництвом загальних, абстрактних і формальних законів. Засто­совуючи термінологію Гайєка, можна сказати, що це мало бути суспільство, об’єд­нане законами {rule-bound society)^ а не спільність, об’єднана цілями {end- connected community). В очах Маркса, який уже в 1843 році окреслив свій ідеал як «союз людей, об’єднаних в Ім’я своїх найвищих ці лей» ⁿ, це була серйозна вада. Але він вважав, що в першій фазі комунізму такі вади неминучі. Бо право «ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і зумовлений ним культурний розвиток суспільства»¹².

Ця думка, здається, тягне за собою висновок, що право, обов’язкове в соціа­лізмі, тобто право, «обмежене буржуазними рамками», буде замінене у чисто комуністичній фазі вищим правом, яке не буде вже «правом нерівності». Однак це суперечило б тезі Маркса, що всяке право є правом нерівності, оскільки сут­ністю такого права є застосування до всіх однаковою мірою, при повному аб­страгуванні од відмінностей у здібностях індивідів та їхньої життєвої ситуації. Тож якщо це вада всякого права, то право, вільне від такої вади, було б чимсь внутрішньо суперечливим.

Одна з найкращих книжок про Марксове бачення комунізму намагається по­яснити цю суперечність наголошенням на тому, що в «Критиці Готської програ­ми» Маркс уживає слова «право» (Rechf) у двох різних значеннях: у розумінні загальних, формальних законів цивільного права, а також у тому розумінні, в яко­му цей термін вживав Гегель, коли писав про «вище право», яке охоплювало не лише формалізовані закони цивільного суспільства, але й моделі активної солідар­ності, які керують діями родинних спільнот, з одного боку, і державної спільноти — з другого¹³. Це правдоподібно, але це не суперечить традиційній інтерпретації, згідно з якою в комунізмі мало настати відмирання права. На мисленні Маркса силь­но позначилася «парадигма Gesselsehaftti у трактуванні права¹⁴, яка проголошувала, що богиня права повинна мати на очах пов’язку, щоб не бачити обставин, які виправ­довують будь-які відступи від принципу чисто формальної рівності перед правом. З другого боку, Маркс був, звичайно, продуктом соціалістичної традиції, а отже, традиції, яка піддає сумнівові легітимістське розуміння справедливості, яка сприй­має право як знаряддя панування й домагається заміни його братерською солі­дарністю. і тому не може викликати сумніву, що «вище право»розвинутого комуніс­тичного суспільства було для нього не правом sensu Striclo[***], а принципом общин­ное™, який повинен був замінити панування холодного легалізму.

Так чи інакше, фаза розвинутого комунізму мала якісно відрізнятись від фази соціалістичної. Маркс так змальовував її картину:

«На вищій фазі комуністичного суспільства, після того, як зникне поневолю­юче людину підкорення її поділові праці; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а стане сама першою потребою життя; коли разом із всебічним розвитком індивідів виростуть продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства пол­лються повним потоком, тільки тоді можна буде цілком подолати вузький гори­зонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі; кож­ний по здібностях, кожному по потребах!»¹⁵

Отже, спільною рисою обох фаз комунізму була суспільна власність на засоби виробництва і скасування ринкового обміну. Це мало служити досягненню основ­ної умови свободи: встановленню цілковитого контролю над економікою і визво­ленню в такий спосіб людей з-під влади продуктів їхньої праці. Але повна свобо­да —свобода як подолання відчуження й активна участь усіх індивідів у розвит­ку багатства людської родової сутності — мала бути досягнена тільки в другій фазі, тобто в комунізмі, звільненому від родимої плями старого суспільства й базованому на своїй власній основі.

Коментар цієї концепції на користь даної праці можна викласти у трьох пунк­тах.

По-перше, слід недвозначно підкреслити, що скасування ринку мало настати вже у першій, «соціалістичній» фазі. Гроші мали бути замінені сертифікатами праці, які були б протилежністю капіталу: їх не можна було б ні інвестувати, ні нарахову­вати на них проценти, їхній обіг не міг би вислизнути з-під контролю, не спричинив би велике збагачення, інфляцію, кризи і т.п. Тому Ленін мав рацію, коли писав, що ліквідація ринку була, за Марксом, першим кроком у напрямку до комунізму, а не кінцевим результатом комуністичного розвитку.

Цю інтерпретацію згодом піддали сумніву (або просто ігнорували) ті маркси­сти та марксологи, які намагалися довести, що марксистський соціалізм, буцім­то, не вимагав елімінації ринку. Стенді Myp пробував підперти цю тезу думкою, що в «Маніфесті Комуністичної партії» мова йде про змішану соціалістичну еко­номіку, яка допускає різні форми власності, а також поєднує планування з ринко­вою економікою¹⁶. Та насправді це уявлення не про соціалізм, а лише про корот­кий період між перемогою пролетарської революції й початком будівництва со­ціалістичного суспільства. У «Критиці Готської програми» Маркс чітко відокре­мив цей перехідний період від першої (соціалістичної) фази комунізму. Він, зокре­ма, писав: «Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періодові відповідає і по­літичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»^.

Звідси випливає, що повному здійсненню комунізму мали передувати, за Мар­ксом, два перехідні періоди: короткий, вступний період революційної диктатури пролетаріату, а також період першої (соціалістичної) фази комуністичного розвит­ку Маркс цілком недвозначно припускав, що диктатура пролетаріату виключає соціалізм, а соціалізм (на відміну від диктатури пролетаріату) не допускає ринко­вої економіки.

Мій другий пункт стосується разючого контрасту між похмурим песимізмом Маркса у питанні внутрікапіталістичних реформ і несподіваним поворотом до уль- траутопізму в його баченні розвинутого комуністичного суспільства. З одного боку, він прагнув, щоб німецькі робітники облишили всякі надії на мирні реформи й перестали симпатизувати намірам реформаторів. Він виключав навіть таку ре­форму, як заборона дитячої праці. «Цілковита заборона дитячої праці, — доводив він, — несполучна з існуванням великої промисловості і тому є пустим, благоче­стивим побажанням. Проведення цього заходу, — коли б воно було можливе, — було б реакційне, тому що при строгому регулюванні робочого часу відповідно до різного віку і при інших запобіжних заходах для захисту дітей раннє поєднання продуктивної праці з навчанням є одним з най могутніших засобів перебудови су­часного суспільства»¹⁸. Та, з другого боку, він припускав, що в вищій фазі кому­нізму існування великої промисловості (необхідне як знаряддя підкорення приро­ди) можна поєднати не лише з припиненням поневолення людини через поділ праці, але й з повним припиненням відчуження праці (перетворенням її в «життєву по­требу»), а також повну елімінацію нестатку. Це, звичайно, суперечило надзвичай­но тверезій концепції з третього тому «Капіталу», яка стверджувала, що сфера виробництва завжди залишатиметься «царством необхідності»; з другого боку, це нагадувало міленаристичне видіння з «Економічно-філософських рукописів», згідно з якими комунізм був «вирішенням» загадки історії, позитивним подолан­ням усіх форм відчуження.

Як пояснити цей брак послідовності? Відповідь на це запитання я спробую дати у третьому пункті.

У «Капіталі» (включно з незакінченими томами) Маркс виступав передусім як учений, котрий намагався застосувати метод історичного матеріалізму для з’ясування капіталістичної системи в минулому і теперішності; натомість у «Кри­тиці Готської програми» він замислювався над кінцевою метою робітничого руху, і ця орієнтація на майбутнє ще раз відіфила утопічний масштаб його думки. Це була не тільки відмінність у розстановці акцентів. Маркс справді вважав, що його історичний матеріалізм є науковим обґрунтуванням комунізму; однак насправді його ідеал комунізму, який сформувався під впливом Фейербаха, не міг виходити з історичного матеріалізму як теорії історії, а тим більше як критичного методу історичного пізнання. Навпаки, Стенлі Myp має рацію, вказуючи на наявність «на­пруги між засадами філософського комунізму й історичним матеріалізмом». Він також має рацію, формулюючи цю тезу як твердження, що «конфлікт між кому­нізмом й історичним матеріалізмом є ключем до діалектики марксизму»¹⁹.

Проте Myp намагається довести, що історичний матеріалізм давав наукове обґрунтування концепції соціалізму sensu largo* — соціалізму як безкласового суспільства, у якому центральне планування поєднуватиметься певним чином із ринком. Інакше кажучи, Myp вважає, що Марксів аналіз капіталістичного розвит­ку обгрунтовує тезу «Капіталу» про невідворотність заміни вільноконкуреитного капіталізму системою, яка базується «на основі кооперації і володіння землею та виробленими самою працею засобами виробництва»²⁰. Водночас, свідомий стра­хітливих наслідків спроб «скасування ринку» (зокрема, в Камбоджі) він підпи­сується під тезою єврокомуністів про потребу «тверезої ВІДМОВИ від комунізму як кінцевого ідеалу»²¹.1 тому він також дистанціюється від «Критики Готської про­грами», протиставляючи їй «Маніфест Комуністичної партії», який містить у собі, на його думку, дуже реалістичну концепцію соціалізму. Він також вказує на цито­ваний вище уривок із третього тому «Капіталу» (про «царство необхідності» і «царство свободи») як доказ того, що сам Маркс добре усвідомлював: реалізу­вати комуністичний ідеал неможливо²². У такому разі напругу між комунізмом й історизмом було б усунуто через виключення комуністичної утопії.

Ця книга підтверджує основну тезу Мура і разом з тим поширює її на нижчу фазу комунізму, тобто «соціалізм» (у трактуванні «Критики Готської програми»). Бо не тільки концепцію кінцевого ідеалу як «золотого віку», але й марево соціа­лізму як тотального контролю над економікою («царства свободи у царстві необ­хідності») не можна вивести з історичного матеріалізму як наукового методу. Прийняти Марксів соціалізм при одночасному відкиданні комунізму замало, ос­кільки скасування ринку мало характеризувати обидві фази комунізму, вищу і нижчу, а іншої концепції соціалізму у Маркса немає.

Суперечність між ідеєю заміни ринку свідомим регулюванням та історичним матеріалізмом випливає із самої сутності останнього. Історичний матеріалізм трак­тує історію як творену людьми, але не контрольовану й не плановану ними. Отже, це теорія незапланованих наслідків людської діяльності, теорія творення історії в структурі відчуження, тобто поза можливістю контролю та розуміння з боку людських суб’єктів, котрі беруть у ньому участь²³. Натомість Марксова теорія комунізму (включно з теорією соціалізму як нижчої фази) вимагала чогось діа­метрально протилежного — свідомого творення історії, спираючись на раціональні знання, вільну реалізацію цілей, визначених нашою невІдчуженою родовою сут­ністю. Незаперечною передумовою цього було те, що свідомість перестане виз­начатись буттям, що люди будуть не лише акторами у сценарії історії, але й авто­рами цього сценарію. І тому теорія комунізму не могла «випливати» з історично­го матеріалізму і не підтверджувала його тез; навпаки, вона містила в собі обіцянку, що ці тези перестануть бути обов’язковими у майбутньому. Саме це мав на увазі молодий Лукач, коли трактував історичний матеріалізм як «самопізнання капіталіс­тичного суспільства» — як теоретичне обґрунтування поневолення людини ре­чами, а не як теорію комуністичної свободи²⁴.

Але якщо так, то як пояснити, що Маркс упродовж усього свого життя був щиро відданий комуністичному ідеалові? Myp вважає, що це не мало нічого спільно­го з поглядами Маркса на Історію і що єдиним виправданням цього була його впевненість у «вищості комунізму як ідеалу справедливості історії»²⁵. Однак ми знаємо, з якою глибокою зневагою ставився Маркс до всього репертуару соціа­лістичного моралізування, у тому числі й до поняття «справедливого розподілу». Ми не можемо також сумніватися, що він був «істористом» у розумінні інтерпре­тації всього в світлі своїх поглядів на процес історичного розвитку. Однак справа в тому, що загальна Марксова теорія цього розвитку не повністю збігається з теорією тієї частини історичного процесу, тлумаченням якої мав бути історичний матеріалізм. Саме тому у «Вступних міркуваннях» я чітко відокремив історич­ний матеріалізм від усієї історіографії Маркса, яка базувалася на міфічній кон­цепції самозбагачувалыюго відчуження і досягла кульмінації у комуністичній со- теріології, Історичний матеріалізм стосувався тільки другої дії цієї історіософіч- ної драми — розвитку в рамках відчуження і через відчуження. Натомість Map- ксове бачення комунізму говорило про третю й останню дію — про припинення подолання відчуження людських сутностей та реінтеграцію людськості. Обидві ці дії були структурально пов’язані через співвіднесення з одним, великим міфом, але не як окремі частини однієї наукової теорії.

Ясна річ, що Маркс цього не усвідомлював, і ним можна пояснити багато його лжепророцтв, непослідовностей та вагань. Те саме можна сказати й про більшість його прихильників. Але з перспективи сьогоднішнього дня парадоксальний ду­алізм Марксової інтелектуальної спадщини, як на мене, дуже виразний. З одного боку, вона була невичерпним джерелом комуністичної міфології, включно з най­гіршими її проявами; та, з другого боку, вона надихнула багато видатних умів у суспільних науках, дала інтелектуалам знаряддя критичного аналізу будь-яких ілюзій — включно з комуністичними. Впродовж тривалого, надзвичайно тривало­го періоду історичний матеріалізм трактувався як наукове виправдання непогрі­шності і монополії влади комуністичних партій; та водночас — і про це не слід забувати — він будив також критичну, «ревізіоністську» думку щодо системи, яка в результаті цілком її заперечувала. Крах комунізму чи, точніше кажучи, «ре­ального соціалізму», можна пояснити категоріями марксистської думки. Але такі тлумачення, якщо вони мають бути абсолютно чесними і вичерпними, не повинні обминати проблеми інтелектуальної відповідальності Маркса за практичні на­слідки комуністичного експерименту.

ПРИМІТКИ

¹ MET, т. 17, с.337.

² М. Ленін намагався, напр., довести, що «антиринкова манія» була чимось специфічним для більшо­визму, а отже, не пов’язаним із самою сутністю комуністичного ідеалу (див.: Stalinism and the Seeds of SovictReforni_fATinonk, 1991, с.XXI V).

³ E.Mandel. Ekonomics, у вид.: Marx: the First Hundred Years, D.McLellan (pe∂.)_j Oxford, 1983, c.234, 235.

⁴ MET, τ. 17, c.334.

⁵Там само, c.337.

⁶ K.Mapκe. Капітал, τ.3, у вид.: MET, τ.25_f ч.П, c.355.

⁷ Див.: R.N.Huπt. The Political Ideas of Marx and Engels, τ.2, c. 194—195 і 198—199.

⁸ Див.: В.!.Ленін. Твори, т.25, K., 1955, с.421-431.

⁹ MET₁τ.l 9, с.2О.

¹⁰ T ам само, с.20—21.

¹¹ Див. вище, с.ЗО.

п MET, т.23, с.21.

¹³ S.Moore. Marx on the Choice Between Socialism and Commiinism, c.50—51.

¹⁴ Розрізнення і характеристику «трьох парадигм права» — парадигми Gemeinsuhaft, парадигми Gesselschaft і парадигми бюрократично-адміністративної — містять праці Ю.Каменки і Ер-Сун Tай, зокрема Social Traditions, Legal Traditions, у вид.: Law and Social Control, Е.Каменка і Е-Тай (ped.), London, 1980, а також: The Sociology of Justice, у вид.: Legal Chance: Essays in Honour of Julius Stone, Sydney, 1983, c.l07—122.

¹⁵ MET, τ. 19,0.21.

¹⁶ S.Moore. Marx on the Choice, c.67—68.

¹⁷MET_f τ. 19, c.28.

¹⁸TaM само, c.31.

¹⁹ S.Moore. Marx on the Choice, c.18 і 19.

²⁰ MET, τ.23, c.718.

²¹ S.Moore. Marx on the Choice, c.X.

²² Там само, c,44.

²³ Це підкреслив С.Раїнко у книзі, Warszawa, 1981, сЛ 05—106.

²⁴ Див.: G.Lukacs. Historia і swiadomosc klasowa, Warszawa, 1988, с.488. Радикальну суперечність між історичним матеріалізмом і Марксовим баченням комунізму підкреслив також Ж.Кальве, відрізня­ючи Ie Communisme сотте асіе від Ie Communisme сотте societe Communiste. Перший (комунізм як дія, що скасовує відчуження) міститься в історії як предметі історичного матеріалізму. Натомість другий (здійснений ідеал комуністичного суспільства) розпочинає якісно нову еру: з його перспек­тиви вся історія класових суспільств (яка була об’єктом історичного матеріалізму), є лише «перед­історією» людства (див,: La pensee de Karl Maix_f c,533—534). Цей аналіз іще раз підтверджує придатність схеми самоз багачу вального відчуження в інтерпретуванні марксизму. Бо ця схема доз­воляє виділити існування зв’язку між історичним матеріалізмом (як теорією історії в фазі відчужен­ня) та ілюзією комунізму як позитивного подолання відчуження.

²⁵ S,Moore. Marx on the Choice, c.36÷

9.