ЧЛЕНСТВО У СПІЛЬНОТІ І СОЦІАЛЬНІ ПОТРЕБИ
Приналежність до політичної спільноти важлива тим, що її члени чимось зобов’язані один одному і нікому більше цим не зобов’язані. І перше, чим вони зобов’язані спільноті, є гарантії безпеки і добробуту.
Це твердження можна сформулювати і в інший спосіб: ці гарантії важливі тим, що вони привчають нас цінувати приналежність до спільноти. Якщо ми не забезпечуємо інших, якщо ми не визнаємо відмінностей між членами нашої спільноти й чужинцями, ми не матимемо ґрунту для формування і збереження політичних спільнот. «Як можуть люди любити свою країну, — запитував Русо, — якщо вона для них не значить більше, ніж для чужинців, і дає їм лише те, в чому не може відмовити нікому?» Русо вважав, що громадяни повинні любити свою країну, і навпаки — їхня батьківщина повинна давати їм особливі підстави для цього. Приналежність до суспільства (подібно до родинних зв’язків) — це особливі стосунки. Недостатньо твердити, як Едмунд Берк, що «нас примушує любити нашу країну те, що наша країна гідна любові». Вирішальним є, що вона гарна для нас, і тому ми сподіваємося, що вона буде привабливою і для інших (ми також любимо її красу, віддзеркалену в очах інших).Політична спільнота заради забезпечення, забезпечення заради спільноти: процес діє в обох напрямках, і це, можливо, його вирішальна риса. Філософи й політичні теоретики надто поспішали, зводячи все до простого розрахунку. Дійсно, у щоденному житті ми раціоналісти, ми збираємося разом, укладаємо або відновлюємо соціальні угоди саме для забезпечення наших потреб. Ми поціновуємо угоду залежно від того, наскільки вдоволені наші потреби. Та однією з наших потреб є сама спільнота: культура, релігія та політика. Лише під егідою цих трьох речей усі інші, яких ми потребуємо, стають соціально визнаними потребами, набувають історичної й усталеної форми. Соціальна угода є домовленість приймати спільні рішення про те, які блага потрібні для нашого звичайного життя, а потім розподіляти ці блага між собою.
Ті, хто уклав угоду, зобов’язані один одному чимось більшим, аніж взаємодопомога, яка може їх пов’язувати з будь-ким. Вони зобов’язані один одному спільним забезпеченням усіма тими речами, заради яких вони відокремилися від людства як цілісності і об’єднали свої сили в окремій спільноті. Соціальна любов — одна з цих речей; та, хоч вона є розподілом благ — часто розподілом нерівним, — вона постає лише у процесі інших розподілів і політичного вибору, який пропонує інший розподіл. Обопільне забезпечення породжує обопільність. У такий спосіб життя одночасно є передумовою постачання благ і одним із його наслідків.Чоловіки й жінки об’єднуються в пари, бо вони буквально не можуть жити відокремлено одне від одного. Та разом вони можуть жити дуже по-різному. їхнє виживання і — далі — їхній добробут потребують спільних зусиль: проти гніву Божого, ворожості інших людей, байдужості або недоброзичливості природи (голоду, повені, вогню, хвороби), скороминущості людського життя. Не лише військові табори, як писав Девід Г’юм, а й церкви, склади, іригаційна мережа й території цвинтарів — справжні матері міст. Як підказує цей перелік, походження не є визначальним за своїм характером. Міста відрізняються одне від одного частково природним середовищем, у якому вони виникли, і тими безпосередніми небезпеками, на які наражалися їхні засновники, а частково концепціями соціальних благ, що їх дотримувалися ці засновники. Вони визнавали, але також і створювали потреби інших людей і в такий спосіб надавали специфічної форми тому, що я далі називатиму «сфера безпеки й добробуту». Ця сфера така ж стара, як найстаріша людська спільнота. Щоправда, можна твердити, що первісний колектив є сферою безпеки й добробуту, системою спільного забезпечення продуктами, яка була безперечно викривлена великою нерівністю в силі та спритності. Та система має у будь-якому випадку неприродну форму. Різний досвід і різні уявлення призводять до різних моделей постачання. Хоч є деякі цінності, потреба в яких абсолютна, проте нема таких (це ми ще побачимо), які б протистояли усім
іншим, і ми побачимо, яку велику кількість речей ми маємо завдяки цим іншим.
Природа потреб аж ніяк не самоочевидна.Комунальне постачання є і загальним, і окремим. Воно загальне, коли суспільні фонди витрачаються на користь усіх або більшості членів суспільства без роздачі їх окремим індивідам. Воно окреме тоді, коли блага передаються всім або деяким членам суспільства1. Споживання води, наприклад, є «елементарною потребою громадського життя», а будівництво резервуарів — формою загального забезпечення. Однак постачання водою тих, а не інших сусідів (скажімо, осель, де живуть заможні громадяни) вже є окремим. Забезпечення продовольством є загальним, розподіл продуктів між вдовами і сиротами є окремим. Здоров’я громадян найчастіше належить до загальних турбот, піклування про хворих — до особливих. Іноді критерії для визначення загального і окремого забезпечення відрізняються радикально. Будівництво храмів і організація релігійної служби є прикладом загального забезпечення, покликаного вдовольнити потреби суспільства в цілому, але спілкування з Богом може бути дозволене лише особливо гідним членам цього суспільства (або його шукатимуть приватно у таємних чи нонконформістських сектах). Система юстиції є загальним благом, оскільки вона задовольняє потреби всіх; але реальний розподіл винагород та покарання може служити особливим потребам правлячого класу, або ж цей розподіл може бути організований так, як ми загалом вважаємо за потрібне, щоб дати індивідам те, на що вони заслуговують. Саймон Вейл довів стосовно справедливості, що потреби діють на обох рівнях — загальному та окремому, тому що є потреба у покаранні кримінальних злочинців. Та це ідіосинкратичне вживання слова «треба». Здається, що лише частина з нас відчуває потребу у чомусь такому, як покарання кримінальних злочинців. Але потреба діє і в загальному, і в окремому щодо інших цінностей: піклування про здоров’я є наочним прикладом цього, і я його розгляну далі докладніше.
Всупереч притаманній слову потреба дієвості, це слово досить розпливчасте.
Люди не мають предметно точних потреб, а лише ідеї про свої потреби; вони мають пріоритети, мають ступінчастий розподіл потреб, і ці пріоритети та їхній розподіл за вагомістю стосуються не лише людської природи, а й історії та культури людей. Оскільки ресурси завжди обмежені, треба робити жосткий вибір. Вибір став предметом певних філософських міркувань, але ідея потреби і необхідність комунального забезпечення самі собою не визначають чітко потреби або уявлення про пріоритети. Зрозуміло, що ми не можемо і не повинні визнавати за кожною потребою той самий рівень або за кожною потребою — винятковий рівень. Античні афінці, наприклад, забезпечували усім городянам користування громадськими лазнями та гімназіями, але ніколи не гарантували чогось такого, що хоча б віддалено нагадувало допомогу з безробіття або соціальне забезпечення. Вони робили вибір, на що їм витрачати громадські фонди, вибір, котрий, очевидно, визначався їхнім розумінням вимог громадського життя. Важко довести, що вони помилялися. Я гадаю, що є уявлення про потреби, які можуть призвести до такого висновку, але вони не були б прийнятні — може, навіть не були б зрозумілі для афінців.Питання про градацію потреб прямо підказує думку про важливість політичного вибору і про те, що деякі чисто філософські умови не стосуються суті справи. Потреби не лише невловимі, вони ще й тяжіють до експансії. За висловом сучасного філософа Чарлза Фріда, потреби зажерливі, вони поглинають ресурси. Та було б неслушно підштовхувати до думки, що через це потреби не можуть бути принципом розподілу. Вони радше є головною темою політичних уточнень, а межі (всередині обмежень) можуть бути довільними, зафіксованими якоюсь тимчасовою коаліцією з інтересів або більшістю виборців.
Розглянемо випадок фізичної безпеки у сучасному американському місті. Ми можемо гарантувати абсолютну безпеку, виключити будь-яке джерело насильства, крім хатнього, якщо ми на кожних десяти ярдах встановимо вуличне освітлення і поставимо полісмена через кожні тридцять ярдів по всьому місту. Та це обійдеться нам надто дорого, і ми обмежимося чимось меншим. Наскільки меншим — це може бути вирішено лише на політичному рівні2. Можна уявити собі, які саме речі дебатуватимуться при цьому. Та, я думаю, щодо всього цього буде досягнуте певне порозуміння, більш-менш широкоохопне, суперечливе лише у речах маргінальних: яку безпеку можна вважати достатньою і на якому рівні небезпека стає нестерпною. На прийняття рішення також впливатимуть інші фактори: альтернативні потреби, стан економіки, агітація спілки поліцейських і таке інше. Та які б рішення, зрештою, не були прийняті і з яких причин, безпека буде встановлена, бо громадяни її потребують. І через те, що певною мірою вони усі її потребують, критерій потреби залишається критичним взірцем (як ми побачимо) навіть за умов, що він не визначає пріоритети і ступені важливості.