ЯК ПОЛІТИЧНА СПІЛЬНОТА ЗАБЕЗПЕЧУЄ ПОТРЕБИ СВОЇХ ЧЛЕНІВ

Ніколи не було політичної спільноти, яка б не забез­печувала, або не чинила спроб, чи не намірялася забез­печити потреби своїх членів у тій мірі, в якій вони свої потреби усвідомлюють.

То скільки ж безпеки й добробуту потрібно? І якого ґатунку? Як їх розподілити? Як сплатити? Це вельми сер­йозні проблеми, і їх можна вирішувати різними шляхами.

Оскільки кожне рішення може бути прийнятне або не­прийнятне для певної спільноти, було б добре звернутися тепер до кількох конкретних прикладів. Я обрав два з двох різних історичних періодів з дуже відмінними загальними і особливими зобов’язаннями щодо розподілу. Обидва репрезентують дві позиції з нашої власної культурної тра­диції — еллінську і єврейську. Та я не шукав якихось екс­тремальних точок у низці можливостей. Радше я обрав дві спільноти, які, подібно до нашої власної, були віднос­но демократичними і загалом з пошаною ставилися до приватної власності. Жодна з них, наскільки мені відомо, не фігурувала як щось характерне в історії держав добро­буту, до того ж громадяни обох добре розуміли значення суспільного забезпечення.

Афіни у V і IV століттях до н. е.

«Еллінські міста-держави були дуже чутливі до того, що можна назвати загальним добробутом; це значить, що вони вельми охоче погоджувалися на заходи, які, як їм ∣ здавалося, діють на користь усіх громадян; а ось щодо] соціального добробуту... передусім на користь бідарів як таких, вони були украй байдужими». Цей коментар су­часного знавця античного світу Луї Кон-Гафта знаходимо в його дослідженнях про «громадських лікарів» античної Греції. Це незначна інституція, але корисний вихідний пункт для моєї власної оповіді. В Афінах у V сторіччі до н. е. (у більш пізній еллінський період у багатьох грецьких містах) невелика кількість лікарів вибиралась для громад­ської служби; більшість претендентів бували обраними, і їм видавали платню з громадських фондів. Не зовсім яс­но, в чому полягали їхні обов’язки, бо збережені свідчен­ня фрагментарні. Вони, зокрема, брали гонорар за свої послуги більший, аніж інші лікарі, тим-то здається, що «стипендіати всього корпусу громадян зазнавали значно­го соціального тиску, аби вони не відмовляли хворим, котрі не могли заплатити їм гонорар». Метою обрання і виплатою винагороди, здається, було забезпечити наяв­ність кваліфікованих лікарів у місті, наприклад, під час епідемії.

Такою була афінська модель загального забезпечення (та шкала його типів була дуже розлога). Вона починалася з оборони: флот, військо, мури аж до Піррею — все це було працею самих городян під керівництвом мирових суддів і генералів. Або, можливо, вона починалась із про­дуктів споживання. Асамблея була зобов’язана через ви­значені інтервали часу розглядати пункти порядку денно­го, що мав фіксовану форму, — «хліб і захист країни». Дійсна роздача хліба відбувалася досить рідко, але за імпортом стежили уважно, і внутрішній ринок регулювала солідна кількість офіційних осіб: десять уповноважених з торгівлі, десять суперінтендантів ринків, десять інспекто­рів ваг і мір, тридцять п’ять «хлібних гвардійців», які впроваджували в життя щоденні ціни, а в моменти кри­зи — група покупців хліба, «які повинні допомагати там, де їх знайдуть, збирати внески громадян для необхідних фондів, опікуватися зниженням цін та раціонуванням». Всі ці офіційні особи обиралися більшістю голосів серед громадян. А може, все починалося з релігії: більшість гро­мадських будівель в Афінах були храмами, зведеними на громадські кошти; священики були громадськими служ­бовцями, які приносили офіри від імені міста. Або, може, все починалося, як у тлумаченні Локом походження дер­жави і справедливості. В Афінах поліційні функції вико­нував загін державних рабів (вісімнадцять сотень скіф­ських лучників); міські суди мали складну структуру і бу­ли завжди завантажені справами. І поряд з цим місто забезпечувало цілу низку інших речей. П’ять уповнова­жених слідкувало за будівництвом і реперуванням шляхів. Рада десяти впроваджувала в життя досить мізерний набір заходів для охорони здоров’я суспільства, «забезпечувала, щоб колектори гною не вивергали його ближче як за де­сять стадій від мурів міста».

Підбиваючи підсумки всього цього, можна твердити, що індивідуальний розподіл, затверджений афінськими зборами (крім одного суттєвого винятку), зводився до мі­німуму. «Закон такий, — повідомляв Арістотель, — що кожний, хто володіє власністю, ціною меншою, аніж три міни, і страждає від фізичного безсилля, котре заважає йому зайнятися якоюсь працею, має постати перед Ра­дою, і якщо його позов буде підтверджено, він має одер­жувати два оболи щоденно на прожиття з громадських фондів». Надання комусь цієї (дуже малої) пенсії міг опротестувати кожний громадянин, і тоді пенсіонер по­винен був захистити себе перед журі. Одна з промов Лу­ція, яка збереглася, була написана для скалічених пенсіо­нерів. «Кожну долю, добру чи злу, — ці слова Луцій вкла­дає у звернення інваліда-пенсіонера до журі, — має розділити все суспільство». Навряд чи це було точним ві­дображенням міської практики. Однак громадяни визна­вали свої обов’язки щодо сиріт і вдів полеглих солдатів. Крім того, особливе забезпечення призначалося родинам тих, хто цього потребував. Місто виявляло своє зацікав­лення, але віддалено: закон Солона зобов’язував батьків навчати своїх синів ремеслу, а сини мали утримувати своїх батьків похилого віку.

Основним винятком, звичайно, був розподіл громад­ських фондів серед тих громадян, котрі обіймали якусь посаду, обслуговували Раду, відвідували Асамблею або за­сідали в журі.

Середньовічна єврейська громада

Я не буду посилатися тут на якусь особливу єврейську громаду, а спробую описати типову громаду в християн­ській Європі в добу середньовіччя. Спочатку я зупинюся на списку благ, які надавалися загалові чи комусь зокре­ма, і цей список не буде значно різнитись у різних місцях поселення євреїв. Єврейські громади під владою ісламу, як це реконструйовано у видатній книзі професора С. Д. Гойтейна, здійснювали в основному однакові форми за­безпечення, хоча з огляду на дещо відмінні умови.

У своїй основі це були демократичні громади, керовані радою з небагатьох осіб, котрі зустрічались у синагозі. Зовнішній тиск сприяє виникненню олігархії, або, точні­ше, плутократії, — правління голів найбагатших родин, які краще уміли вести справи із скупими королями. Але правління багатіїв постійно заперечували рядові члени ре­лігійної общини, рівновагу утримував авторитет суду ра- бинів. Рабини відігравали провідну роль у визначенні роз­міру податків, у розгляді провин членів общини і частих між ними гострих суперечок. Багаті віддавали перевагу податку per capita (тобто від особи, «з голови»), і у кризові моменти вони навряд чи могли уникнути сплати грошей, необхідних як для їхнього власного виживання, так і для виживання їхніх одновірців. Здається, рабини загалом підтримували пропорційний податок (лише деякі з них обстоювали можливість прогресивного податку).

Як легко припустити, в общині, члени якої навіть у кращому випадку не почуваються безпечно, стають жерт­вами переміжних гонінь і постійної тривоги, велика час­тина громадських фондів розподілялася серед осіб, котрі перебували у скрутному становищі. Однак, хоча здавна було встановлено, що бідні у власній громаді мають пе­ревагу над «чужими» євреями, велика солідарність пере­слідуваного народу виявилась у твердому зобов’язанні «викуповувати полонених» — абсолютно обов’язковому для кожної общини, до якої звернулись із таким прохан­ням, хоч і виснажливому для колективних ресурсів. «Ви­куп полонених, — писав Маймонідес, — має першість пе­ред постачанням бідних їжею та одягом». Ця першість випливала з безпосередньої фізичної небезпеки, що в ній перебували полонені, але, можливо, вона мала підставою той факт, що ця загроза була не лише фізичною, а й ре­лігійною. Примусове навернення в чужу віру або рабство у неєврейських хазяїв становило загрозу, на яку згурто­вані єврейські общини були надто вразливі, тому що це були передусім релігійні общини, і їхнє уявлення про су­спільне життя й потреби окремих чоловіків та жінок були сформовані й відшліфовані у певний спосіб сторіччями релігійних дискусій.

Найважливішими формами забезпечення загалу — за винятком грошей на охорону — були форми, релігійні за своєю суттю, хоч до них належали й послуги, котрі ми тепер вважаємо мирськими. Синагоги і їхні служки, суди і їхні чиновники одержували платню з громадських фон­дів. Суди діяли за талмудичним правом, і їхня юрисдикція була розлогою (хоч вона й не охоплювала найтяжчі зло­чини). Господарчі операції суворо регулювались, особли­во операції з неєвреями, оскільки вони могли торкатися общини в цілому. Закони про спустошливі витрати були розраховані і на неєвреїв, так, щоб не збуджувати воро­жості й обурення. Община утримувала громадські лазні, радше для релігійних, аніж для гігієнічних цілей, і пере­віряла працю різників. Кошерне м’ясо підлягало оподат­куванню (в єгипетських громадах також), у такий спосіб це було і формою забезпечення їжею, і джерелом прибут­ків до колективного бюджету. Зроблені були також спро­би очистити вулиці від сміття і уникнути перенаселення єврейських районів. Наприкінці доби середньовіччя бага­то общин організували лікарні і платили громадським по­витухам та лікарям.

Індивідуальні роздачі мали, за звичаєм, форму мізерної допомоги; регулярно, щотижня чи двічі на тиждень, роз­давали їжу, менш регулярною була роздача одягу; кошти общини великою мірою витрачалися на спеціальний роз­поділ допомоги хворим, бідуючим подорожнім, вдовам та сиротам і таке інше. Маймонідес писав, що найвищою формою благодійництва був дарунок, або займ, або парт­нерство, спрямовані на те, щоб людина, котра їх одержу­вала, навчилася спиратися на власні сили. Ці слова часто цитували, але, як довів Гойтейн, не це сформувало струк­туру соціальних служб у єврейській громаді. Можливо, бідних було надто багато, становище самої громади надто ненадійним для чогось більшого, ніж допомога. Гойтейн підрахував, що серед євреїв Старого Каїру «допомогу одержував лише один з чотирьох платників податків, при­значених на благодійні цілі». Ті, хто віддавав свої гроші на благодійні цілі, витрачали на це також свій час і енер­гію: з їхніх рядів походило безліч нижчих службовців, зай­нятих нескінченною працею по збиранню і розподілу коштів. Отже, допомога була відчутним і тривалим випро­буванням, сприйнятим як релігійний обов’язок без види­мого кінця, аж доки не прийде Месія. Це була Божа спра­ведливість із легким присмаком єврейської іронії: «Ви му­сите допомагати бідним відповідно до їхніх вимог, та ви не зобов’язані зробити їх багатими».

Поряд з допомогою були ще індивідуальні форми за­безпечення, найбільш вагомі для навчальних цілей. В Іспанії XV сторіччя, приблизно за 60 років до вигнання євреїв з цієї країни, було зроблено цікаву спробу органі­зувати щось на зразок загальної обов’язкової громадської освіти. Валладолійський синод 1432 року встановив соці­альні податки на м’ясо та вино, на вінчання, церемонії та похорон і наказав:

«... щоб кожна громада з п’ятдесяти домовласників (або більша) найняла і утримувала фахівця-вчителя для почат­кової школи, де б він навчав їхніх дітей писати... Батьки мають обов’язок посилати своїх дітей до цього вчителя, і кожний повинен платити йому відповідно до середнього достатку членів общини. Якщо цей податковий збір ви­явиться невідповідним (можливостям окремих батьків ро­дин), община має надати матеріальну підтримку».

Школи вищого ступеня вважалися обов’язковими для кожної общини, де було сорок або більше господарств. Головний рабин Кастилії мав уповноваження переказу­вати частину грошей з багатих громад до зубожілих, щоб субсидувати школи, котрі ледь животіли. Це була значно більш честолюбна програма, ніж усі попередні спроби у цьому напрямі. Та з давніх-давен у єврейських громадах приділяли велику увагу освіті, общини платили за на­вчання бідних школярів, виділялися більші чи менші суб­сидії релігійним школам та академіям, так, як і додаткова благодійна допомога. Євреї ходили до школи, як греки у театр чи на громадські збори; якщо та чи інша група була не в змозі забезпечити ці інституції, вони повністю ста­вали справою приватної заповзятливості.

І євреї, і греки підказують нам не лише рівень громад­ської активності, але й те, і це важливіше, в який спосіб ця активність оформлюється через колективні цінності та політичний вибір. У будь-якій політичній спільноті, де її члени мають що сказати про свій провід, буде вироблено приблизно таку модель: система загальних і спеціальних форм забезпечення, призначених підтримувати й підви­щувати культуру суспільства. Не треба було б на цьому наголошувати, якби не існувало сучасних адвокатів міні­мальної чи лібертистської держави, котрі наполегливо до­водять, що всі ці справи (за винятком оборони) треба по­кладати на окремих осіб, їхні добровільні зусилля. Але індивіди, покинуті напризволяще, якщо така можливість практично існує, обов’язково будуть змушені домагатися допомоги з боку інших осіб задля колективного забезпе­чення. Вони потребують надто багато один від одного — і не лише матеріальних благ, які можна забезпечити через систему вільного обміну, а й таких матеріальних благ, які мають, мовити б, форму моралі і культури. Звичайно, можна знайти приклади — їх багато — таких держав, де не дбають ані про матеріальні цінності, ані про мораль, або забезпечують їх настільки пагано, вчиняють так бага­то іншого лиха, що звичайні чоловіки й жінки нічого не прагнуть так сильно, як позбутися державної опіки. Од­нак, завоювавши свободу, ті ж самі люди не лише зміню­ють, а й починають виробляти нові форми забезпечення, пристосовані до їхніх власних потреб (їхньої власної кон­цепції потреб). Аргументи на користь мінімальної держа­ви ніколи не переконували хоч скільки-небудь значної частини людства. Насправді в історії боротьби мас більш звичною є не вимога звільнення, а вимога від держави виконання зобов’язань служити цілям, які вона проголо­шує, і щоб вона зробила це для всіх своїх підлеглих. По­літична спільнота зростає через введення до неї одна за одною груп, які раніше були звідси вилучені: плебеїв, ра­бів, жінок, різних меншин, які претендують на їхню част­ку безпеки і добробуту.