РОБІТНИЧИЙ РУХ І ПАРТІЯ

У літературі предмета домінує погляд, що найхарактернішою частиною ленініз­му є ленінська теорія партії. Існує також глибоко закорінена наукова традиція, яка поєднує цю теорію з якобінською (тобто бланкістською) течією домарксистської о революційною руху н Росії.

Багато світла на цей предмет кидають мемуари Валентинова, хоча, як на мене, вони надають надто великої ваги випадковим особистим контактам Леніна’. Чима­ло авторів вказували па численні аналогії між революційним елітаризмом Леніна й Ідеями Петра Ткачова, головного теоретика якобінської течії російського народ­ництва². Стан сучасної науки дозволяє визнати зв’язки Леніна з російським якобін­ством як доведений і цілком очевидний факт. Роберт К.Такер підсумував свої по­гляди в цьому питанні категоричним твердженням: «Ленінізм був частковим відродженням російського якобінізму — всередині марксизму. І Ленін мусив це розуміти»³.

Справді, Ленін хвалив Ткачова, трактував його як великого революціонера і не погоджувався з критикою його поглядів Плехановим⁴. При цьому він відрізняв якобінізм від бланкізму, даючи останньому вужче визначення як виключно конспі­ративної тактики, що була орієнтована на захоплення політичної влади шляхом ре­волюційної змови і повністю нехтувала проблему здобуття підтримки з боку мас. Ленін критикував бланкістську позицію, але підгримував якобінізм як синонім рішу­чої І добре організованої революційної діяльності. Страх меншовиків перед якобі н- Ізмом викликав у нього злість і презирство. Він категорично відмовлявся визнати якобінізм як щось таке, що суперечить марксизмові.

Узагальнюючи сказане, мені, однак, не здається, щоб концентрація уваги на зв’язках Леніна з якобінізмом та бланкізмом була найкращим способом визначити його місце в російському марксизмі й специфіки його внеску в марксистську думку взагалі. Якобінізм і бланкізм як форми революційної діяльності були притаманні рухам з різною ідеологією. Неправда, що Маркс і Енгельс весь час відкидали їх: відомо, що вони симпатизували терористичній партії «Народна воля» й не звертали уваги на Плеханова, який закидав їй бланкістську єресь; навпаки, вони визнали його позицію в цьому питанні як доктринерську, а також як замасковане бажання ухилитись від реальної революційної заангажованості⁶.

З викладеного вище видно, що позитивне ставлення до традиції «Народної волі», яке так виразно відрізняло Леніна від Плеханова, не могло б протиставити Леніна самому Марксові. Якщо Ленін, як згадує Надія Крупська, був вихований у культі героїв «Народної волі» й прагнув, у певному розумінні, продовжувати її традиції, то в цьому не було нічого такого, що компрометувало б його з точки зору творців марксизму Додаймо до цих слів, що тут не було й нічого такого, що справді було для нього переломним. Якби Ленін зупинився на поєднанні марксистської теорії з формами революційної діяльності, характерними для народовольців, то він був би просто представником еклектичної перехідної формації, до якої належав його брат Олександр.

Справжнє новаторство Леніна полягало в Іншому — у створенні «партії нового типу», партії тота лі гарної, яка підпорядковує всю свою діяльність реалізації тота­літарної утопії, Петро Ткачов був попередником Леніна не просто як якобінець, а як якобінський комуніст, як ламка, що з’єднує російський революційний рух із кому­нізмом Бабефа.

Підкреслення аналогії між Леніним і Ткачовим, як правило, приводить до вис* новку, що вождь більшовиків репрезентував специфічно російський варіант марк­сизму.

Та повернімося до теорії партії, викладеної Леніним у праці «Що робити?».

Пишучи цю серйозну книгу, Ленін не керувався прагненням по-новаторському вдосконалити марксистську теорію. Він хотів лише оборонити цю теорію перед двома небезпеками: перед ревізіонізмом Едуарда Бернштейна і перед «економіч­ним» відхиленням у російському робітничому русі, яке вважав реакцією на концеп­цію Бернштейна. Його вражало нехтування «кінцевої мсти», виражене у словах Бернштейна: «Рух — усе, а кінцева мета — ніщо». Його глибоко обурював заклик Бернштейна, звернений до соціал-демократії, публічно відмовитися від революцій­них методів боротьби і перетворитися в демократичну партію суспільних реформ. Російський «економізм» (ця назва охоплювала усі угруповання, які робили наголос на приматі економічної боротьби над далекосяжними політичними цілями ро­бітничого класу) був, на його думку, не лише локальним варіантом бернштейнІвсь- кого опортунізму, а й небезпечним поверненням до народницької «аполітичності».

Перед лицем такої загрози робітнича партія, за Леніним, повинна боронити свою тотожність на грунті революційної марксистської теорії. «Роль передового борця, — писав він, — може виконати тільки партія, керована передовою тео­рією»⁹. Енгельс мав рацію, визнаючи теоретичну боротьбу однією з трьох форм великої боротьби «робітничого руху — поруч із боротьбою політичною та економічною»¹⁰. Однак передова теорія не може бути продуктом стихійного роз­витку пролетаріату, бо соціалізм — це наука, «яка виросла з цих філософських, історичних та економічних теорій, що були розроблені освіченими представника-

^j" -^l

ми імущих класів, інтелігенцією»¹¹. Теорія наукового соціалізму концентрується на кінцевій меті робітничого руху, отже її пріоритети часто впадають у суперечність з актуальними цілями економічної боротьби мас. Охоронці теоретичного пуризму змушені боронити теорію перед постійним натиском опортуністичного практи­цизму професійних спілок, а також перед характерною для інтелігенції духовною анархією, браком дисципліни і пристрасним захопленням нескінченними дискусі­ями. І тому партія, на відміну від старомодних «дискусійних гуртків», не може дозволити собі свободу критики. Лозунг «свобода критики» — це, по суті, «сво­бода опортуністичного напряму в соціал-демократії, свобода перетворювати со­ціал-демократію в демократичну партію реформ, свобода вкорінення в соціалізм буржуазних ідей і буржуазних елементів»¹². У науці не може бути рівноправності правильних і хибних поглядів. Посилання на «свободу» — політичне лицемірство: «Свобода — це велике слово, але під прапором свободи промисловості велись найбільш розбійницькі війни, лід прапором свободи праці — грабували трудящих.

Ця характерна декларація свідчить про зв’язок між авторитаризмом і вірою в абсолютну, об’єктивну істину. Володарі справжніх знань не можуть піддаватися думці темної більшості, Ленін, зрозуміло, виходив із того, що марксизм має моно­полію на справжнє наукове знання і що партійні інтелектуали, завдяки пізнанню тайників цього знання, яке змінює світ, потенційно творять рід гностичної аристок­ратії, наділеної здатністю знаходити виключно правильні, дійсно марксистські відповіді на всі практичні питання класової боротьби. Неосвічені ватажки стихій­них робітничих рухів не можуть замінити партійної інтелігенції, бо їх характеризує вузькість світогляду і плаский емпіризм.

Щоб підперти ці розмірковування визнаним авторитетом, Ленін скористався те­орією Каутського, згідно з якою «сучасна соціалістична свідомість може виникну­ти тільки на основі глибокого наукового знання», отже, вона є «щось ззовні внесене (von A ussen Hinaingetragenes) у класову боротьбу пролетаріату, а не щось стихійно (urwiichsig) з неї виникле»¹⁴. Однак інтерпретація Леніним нієї теорії повністю розхо­дилася із задумами Каутського. Каутському йшлося про захист автономного статусу соціалістичної науки, Ленін же, вдаючи із себе його учня, інтерпретував принцип «внесення свідомості ззовні» в такий спосіб, щоб він обгрунтовував право партійної еліти надавати напрям стихійному рухові мас. Іншими словами, для Каутського важив захист соціалістичних учених від впливів класової політики, а для Леніна — обґрунтування права партійного авангарду нав’язувати свої цілі стихійному рухові мас. Російський вождь окреслював завдання соціал-демократичної партії як за­пеклу боротьбу ЗІ стихійністю, доводячи, що «стихійний розвиток робітничого руху йде саме до підкорення його буржуазній ідеології», «до повного відречення від соціа­лізму»¹⁵.

Він писав: «[...] стихійний робітничий рух є тред-юніонізм, є ⁱⁱNur- Gewerkschaftleref а тред-юніонізм означає якраз ідейне поневолення робітників буржуазією. Тому наше завдання, завдання соціал-демократії, полягає в боротьбі з стихійністю, полягає в тому, щоб стягти робітничий рух з дороги цього стихійного прагнення тред-юніонізму під крильце буржуазії і притягти його під крильце рево­люційної соціал-демократії»¹⁶. Основною помилкою прихильників «економізму» є «переконання, що можна розвинути класову політичну свідомість робітників ізсе­редини, так би мовити, їх економічної боротьби, тобто виходячи тільки (або хоча б головним чином) з цієї боротьби Такий погляд у корені помилковий [...] Класо­ва політична свідомість може бути привнесена робітникові тільки ззовні, тобто ззовні економічної боротьби, ззовні сфери відносин робітників до хазяїв. Галузь, з якої тільки й можна почерпнути це знання, є галузь відносин усіх класів і верств до держави та уряду, галузь взаємовідносин між усіма класами»¹⁷.

Можна прийняти або відкинути цей радикальний антисиндикалізм, але важко не помітити, що він не мав ніякого зв^язку з концепцією автономного статусу науково­го знання, яке захищав Каутський. Мабуть, зрозуміло, що «наукові знання» і «кла­сова політична свідомість» — це дві зовсім різні речі. Плутати одне з другим може тільки той, хто наївно вірить, що «класову політичну свідомість» можна і треба вивести з «передової наукової теорії». Для Каутського це було неможливе; його знання про Історичні умови всіх політичних ідеологій ставлять його поза межами підозри в такій вульгарній наївності.

Цей момент потребує підкреслення з огляду на непорозуміння, яких так багато в найновішій літературі предмета. Домінуючу впродовж багатьох років (і, між іншим, слушну) інтерпретацію «Що робити?» як яскравого відступництва Леніна від маркси­стської ортодоксії прийняв Гардінґ, автор корисної, між Іншим, двотомної праці про політичну думку Леніна. Гардінґ намагався довести, що ця брошура була, по суті, «реанімацією ортодоксії» і що ті, хто бачить це Інакше, повинні засумніватися і в позиції Каутського як охоронця й арбітра ортодоксального марксизму^{1 й}. Погляди Леніна на походження соціалістичної свідомості були, за 1 ардінґом, звичайним по­вторенням поглядів Каутського на цю тему. Рукопис «Що робити?» читали всі ре­дактори «Искры», і він не викликав у них жодного заперечення: «Плеханов і Ак­сельрод підказали тільки деякі незначні зміни, і їхні зауваження були враховані Ле­ніним» І тому немає ніяких підстав вважати «Що робити?» маніфестом більшо­визму як особливого напрямку всередині російської соціал-демократії, — напрямку, що випливає з традиції російського якобінізму й позначений чужими для марксис­тської ортодоксії тоталітарними рисами²⁰.

Цей висновок стосувався також поглядів Леніна на «організаційне питання», тобто його теорії партії Гардінґ не міг, ясна річ, стверджувати, що це був тільки зворот­ний бік ленінської концепції соціалістичної свідомості, бо інакше йому довелося б пояснити, чому Каутський не виробив подібної теорії партії. Він не міг також дово­дити, що погляди Леніна на «організаційне питання» репрезентували марксистську ортодоксію в будь-якому значенні цього терміна. У цій галузі єдиним аргументом на користь гаданого браку розбіжності між Леніним і Каутським була тодішня бай­дужість Каутського до організаційної проблематики як такої. Гардінг використовує цей аргумент, нагадуючи, що в тодішній оцінці Каутського суперечка більшовиків із меншовиками була питанням не стільки принципів, скільки хворобливих особистих амбіцій²¹.

Певною мірою Гардінґ мав, звичайно, рацію. У 1902 році Ленін не зовсім здавав собі справу про своєрідність своєї позиції й не мав наміру викликати розкол у партії. Він прагнув захищати те, що вважав марксистською ортодоксією, якій загрожува­ла небезпека з боку Бернштейна та прихильників «економізму», У цьому намірі його підтримував увесь табір «Искры», а особливо Плеханов, для якого пріоритет політичної боротьби над економічною був головною віхою російського марксизму. Часто трапляється, що наявність спільного ворога зм’якшує сприйняття відмінно­стей усередині власного табору. Саме цим можна пояснити, чому явно неортодок- сальні риси концепції Леніна протягом певного часу недооцінювалися або ж їх про­сто не помічали.

Можна також допустити і те, що Ленін симпатизував поглядові Каутського на автономний статус марксизму як науки. Однак аж надто очевидним є факт, що цей погляд мав єдину мету — підкреслити роль професіональних революціонерів, а не професіональних науковців. На відміну від Каутського, автор «Що робити?» не мав ані найменшого наміру брати участь у захисті автономії соціалістичних інтелекту­алів, які прагнули до цілком об’єктивного, наукового пізнання історичних иеобхідно- стей. Головною турботою Леніна була революційна діяльність, котра вимагала, як він вважав, максимальної дисциплінованості та зосередженості* Фундаментальне значення цієї відмінності між Леніним і Каутським особливо помітне в погляді на проблему свободи* Захист Каутським професіоналізму був захистом свободи тео­ретичної думки; захист же професіоналізму Леніним був виправданням концепції партії як ієрархічно організованого авангарду, котрий не мусить підпорядковуватися волі мас, злютований «залізною дисципліною» і має «єдину волю»*

Ленін писав: «Дайте нам організацію революціонерів — і ми перевернемо Ро­сію!»²². Він не вважав нелегким завданням, бо російський уряд був, на його думку, «чисто військовою організацією, строго централістичною, керованою до наймен­ших дрібниць єдиною волею»²³. Цей діагноз вів до висновку, що революційна робіт­нича партія повинна випередити свого ворога у питаннях воєнізації та централізації. Обґрунтовуючи цю думку, Ленін рішуче підкреслив, що «боротьба З ПОЛІТИЧНОЮ поліцією вимагає особливих якостей, вимагає революціонерів за професією»²⁴* «Де­сяток випробуваних професіонально-виніколених не менше, ніж наша поліція, ре­волюціонерів»²⁵ централізує всі конспіративні сторони справи: «підготовлених листків, вироблення приблизного плану, призначення загону керівників для кожного району міста, для кожного фабричного кварталу, для кожного учбового закладу і тп,»²^ Зростання кількості легальних масових організацій не виключить потреби цен­тралізованих конспіративних функцій, а, навпаки, тільки збільшить її значення, ос­кільки масові організації, поширені на самих себе, завжди вибирають нереволюційні методи економічної боротьби; крім того, вони застосовують принципи цілковитої ясності та виборності всіх функцій, що унеможливить діяльність рішучим і ефек­тивним способом* Такі самі наслідки дає принцип «широкого демократизму» в партії й тому він також «є лише пуста і шкідлива іграшка»²⁷. Справжня революційна органі­зація повинна базуватися на принципі, досконалішому за демократизм: на «повно­му взаємодовір’ї», заснованому на ідеологічній одностайності, єдності мети та безсуперечного взаємоконтролю²⁸* Це буде контроль незрівнянно суворіший, НІЖ T зв. «демократичний загальний контроль»* Усі ухиляння від революційних обов’язків каратимуться з «нещадною суворістю»: [**.] «І щоб позбутися непридатного члена, організація справжніх революціонерів не спиниться ні перед якими засобами»²^*

Отже, ми бачимо, що Ленінова модель партії була справді діаметральною про­тилежністю «схиляння колін перед стихійністю»* Все мало керуватися згори, полІ- ційними методами* Усі рішення мало приймати вузьке коло професіональних рево­люціонерів; місцеві партійні організації мали бути тільки виконавцями доручень цен­трального керівництва, зобов’язаними коритися ієрархічній субординації, а не вира­жати волю своїх рядових членів* Ясна річ, що в такій структурі не було місця інте­лектуальній свободі, такій дорогій для Каутського* Леніну були потрібні інтелігенти, щоб вони легітимували партію авторитетом науки і в такий спосіб давали відсіч «буржуазним» тенденціям стихійного руху мас; однак, незважаючи на це, він ста­вився до них із зневагою, звинувачуючи в неподоланній слабості волі, «обломов­щині» й анархічному індивідуалізмові* Приписувати йому бажання віддати в руки інтелектуалів керівництво партією — цілковите непорозуміння. Про допуск до керів­них функцій у партії мала вирішувати кваліфікація професіональних революціонерів, а не професіональних інтелектуалів; ця кваліфікація включала в себе серйозну тео­ретичну підготовку, але тут Ішлося скоріше про послідовне дотримання розробле­ної теорії, аніж про вміння творчо її розвивати* У рамках цих критеріїв соціальне походження членів партійної еліта для Леніна нічого не значило: «*,* Потрібен комі­тет з професіональних революціонерів, все одно, чи студент, чи робітник зуміє ви­робити з себе професіонального революціонера»³⁰*

Ця повна індиферентність щодо класового походження членів пролетарської партії була однією з головних відмінностей Леніна від Олександра Богданова, ідеолога лівого крила більшовицької партії. У дискусії про місце Богданова в історії російсь­кого марксизму було висловлено погляд, що, по суті, він був ідеологом інтелігенції, яка нав’язувала своє керівництво робітничому рухові й прагнула перетворитися та­ким чином у новий панівний клас³¹. Однак насправді Богданов відрізнявся від Лен­іна, а також від Каутського своїм радикальним підданням сумніву автономії теоре­тичної думки, а отже, цим самим радикальним запереченням підпорядкування ро­бітничого руху концепціям, які вносяться у нього «ззовні». На його думку, всі ідеї, включно з науковими знаннями, були продуктом колективної суспільної практики, а отже, виробничої діяльності та класової боротьби, в історії яких інтелігенція могла відіграти виключно підпорядковану і підлеглу роль. Це наближало його до синдика­лістських поглядів, які акцептували самостійність і творчий потенціал робітничого класу, критичних щодо всяких спроб нав’язати робітничому рухові інтелігентську опіку³⁵. Згодом це породило ідею шляху до соціалізму через трансформацію куль­тури (таку ж важливу, як і політична та економічна трансформація), а також засну­вання з цією метою організації Пролеткульт³³. Як можна було сподіватися, став­лення Леніна до ідеї «пролетарської культури» було позначене підозрілістю і знева­гою. Можна не сумніватися, що в основі цього, чи не найголовнішого, конфлікту лежав глибокий песимізм Леніна щодо нсконтрольовапого зсередини робітничого руху, на якому так рішуче акцентовано у його праці «Що робити?»³⁴.

Незважаючи на намір захищати стабілізовану ортодоксію, Ленін, принаймні ча­стково, усвідомлював новаторський характер своїх ідей. Він інтерпретував це як розставлення акцентів, але все-таки трактував свою концепцію партії як початок нового періоду в історії робітничого руху в Росії. Перший період історії цього руху, який охоплював 1884—1894 роки, був «періодом виникнення і зміцнення теорії й програми соціал-демократії»³⁵.

Під час другого періоду, тобто в 1894—-1898 роках, соціал-демократія з’явилася на історичній сцені як громадський рух і політична партія. Під час третього періоду, який почався 1898 року, політична свідомість керівників «спасувала перед широ­тою й силою стихійного піднесення»³⁶. Ленін мав надію, що його праця «Що роби­ти?» покладе край цьому станові речей і розпочне період подолання цієї кризи — період, з якого «російська соціал-демократія вийде зміцнілою і змужнілою», і «на зміну ар’єргарду опортуністів виступить справжній передовий загін наиреволюційні- шого класу»³⁷.

Перше принципове заперечення Леніновоїтеорії авангарду було сформульоване Троцьким. На II з’їзді партії він був союзником Леніна, але в брошурі «Наші полі­тичні завдання» (1904) повністю відійшов від цієї позиції. Він вказав на небезпеку надмірної концентрації влади, називаючи це «процесом самопожирання», в якому «скромна Рада (партії) буде перетворена у всемогутній Комітет Громадського Порятунку», а Ленін відіграє роль «непідкупного Робссп’єра»^зв. Троцький передба­чав, що це, зрештою, призведе до становища, коли «партійна організація замінить партію, затим Центральний Комітет замінить партійну організацію і, зрештою, дик­татор займе місце Центрального Комітету»³⁹. У своїх наступних працях він назвав це «системою заміни»: системою мислення для пролетаріату і замість пролета­ріату, заміни пролетаріату в політичній діяльності⁴⁰.

Реакція Плеханова, хоч і більш запізніла, була така ж рішуча. Як і личило тому, хто вважався найвищим авторитетом у питанні марксистської ортодоксії, він зосе­редився на ЛенІновому «первородному гріху в галузі теорії» — гріху, що полягав у фактичному поверненні до домарксистського «суб’єктивізму»⁴¹. Ленін, на думку Плеханова, абсолютно хибно інтерпретував тезу Каутського про «внесення свідо­мості ззовні»; бо Каутський ніколи не стверджував, що робітничий клас, полишений сам на себе, виробляє тільки тред-юніоністську свідомість. Теза Каутського гово­рила про соціалізм як про наукову теорію, а не про соціалістичну класову свідомість, тобто соціалізм на інстинктивному рівні, дотеоретичному⁴²* Неможливість стихій­ного виникнення соціалістичної науки — не те саме, то неможливість спонтанного тяжіння робітничого руху до соціалістичних ідей* Відокремлення Леніним со­ціалістичної свідомості від робітничого руху який розвивається стихійно, — це глузування над історичним матеріалізмом, підривання віри в історичну необхідність соціалізму

І тому, резюмував Плеханов, Ленін опинився поза марксизмом:

«За Леніним, робітничий клас, полишений сам на себе, здатний тільки на боротьбу за кращі умови продажу своєї робочої сили в рамках капіталістичних виробничих відносин. За Марксом і Енгельсом, робітничий клас неухильно прагне до ліквідації цих відносин, а отже, і до звершення соціалістичної революції* Хто правий у цьому питанні?

Кожний може думати так, як хоче, але якщо вирішить, що правда на боці Леніна, то не може назвати себе послідовником Маркса й Енгельса*

Бо марксизм — це “зовсім інша річ”»Ч

Категоричний тон цієї заяви був глибоко обґрунтований* Ленінська теорія гене­зису соціалістичної свідомості явно суперечила загальним принципам історичного матеріалізму а також висловлюванням Марксам Енгельса саме в цьому конкрет­ному питанні. Пригадаймо вагомі слова з «Маніфесту Комуністичної партії»:

«Комуністи не є особлива партія, яка протистоїть іншим робітничим партіям. У них немає ніяких інтересів, відокремлених від іігтересів пролетаріату в ціло­му»⁴⁴*

Згодом, беручи участь у створенні І Робітничого Інтернаціоналу Маркс І Ен­гельс сформулювали принцип:

«Визволення робітничого класу повинно буз и завойоване самим робітничим класом»⁴⁵.

Вони спеціально наголошували при цьому, що Міжнародний Союз Робітників «народився спонтанно з пролетарського руху» і залишає кожній зі своїх секцій «пра­во вільного формулювання її теоретичної програми»⁴^.

Треба, очевидно, взяти до уваги різні історичні обставини і різні полемічні кон­тексти процитованих висловлювань. Однак це не змінить суті справи. Ленінова концепція «авангардної партії» і її ставлення до масового робітничого руху не розви­вала далі відповідних поглядів Маркса та Енгельса*

Однак, незважаючи на це, існує чіткий зв’язок між теорією Леніна і внутріш­ньою логікою марксистської думки. Бо концепція піддання стихійного робітничого руху суворому контролю партійного авангарду була одним Із практичних застосу­вань марксистської теорії свободи — теорії, що ототожнювала свободу з установ­ленням раціонального контролю над хаотичною стихійністю* Щиро кажучи, на пер­ший погляд це не видається таким уже й беззаперечним* Коли Маркс змальовував визволення людини як раціональне панування надлюдськими суспільними силами, то він мав на увазі кінцевий ідеал, а не формулювання актуальних завдань революцій­ного руху, контроль, що його визволене людство здійснює над економічними сила­ми, а не рекомендацію контролю робітничого руху з боку революційної меншості. Іншими словами, для Маркса важило визволення людської родової сутності, а не «організаційне питання». Але це не змінює того факту; що Маркс розумів емансипа­цію людства як запанування свідомої волі над стихійністю І що саме ця передумо­ва лягла в основу розробленої Леніним концепції партії. Комуністична свобода мала полягати у визволенні від сліпих законів ринку, і важко заперечити, що сутністю тред-юніопістської тенденції, з якою боровся JleHiH₃ було, власне, підкорення цим законам, увічнення їх панування над людьми. Звідси випливає, що ленінська кон­цепція партії була міцно пов’язана з активістичним етосом філософії Маркса і його розумінням свободи. Це була своєрідна філософія практики, покликана змінювати світ через перемогу свідомої волі над інерцією «природної» І СЛІПОЇ СТИХІЙНОСТІ.

Після розколу партії на дві фракції — більшовицьку і меншовицьку — Ленін розпочав завзяту ідеологічну боротьбу проти меншовиків. У праці «Крок уперед, два кроки назад» (1904) він схилявся до однозначного окреслення протилежних поглядів в організаційних питаннях. Не намагався захищатися від звинувачування з боку меншовиків у якобінстві; навпаки, прийняв їхній виклик і щиро визнав, що він дійсно «соціал-демократичний якобінець», рішучий прихильник формалістських, «бюрократичних» організаційних принципів. «Бюрократизм versus[§§§§§§§] демократизм, — писав він із цього приводу, — це і є централізм versus автономізм, це і є організа­ційний принцип революційної соціал-демократії у відношенні організаційного прин­ципу опортуністів соціал-демократії»⁴⁷. Організаційна єдність, доводив він, стоїть набагато вище за єдність виключно ідеологічну. Страх перед фабричною дис­ципліною, перед перетворенням людей «у коліщатка і Гвинтики» машини, — риса властивого інтелігенції аристократичного анархізму, який має бути абсолютно чу­жим для революційних марксистів. Бо марксизм — це ідеологія пролетаріату, на­вченого і дисциплінованого капіталізмом; як такий, він відрізняє фабрику як знаряд­дя експлуатації або форму вимушеної дисципліни, що ґрунтується на страху голод­ної смерті, від фабрики як виробничої одиниці, або форми дисциплінованої спільної праці в умовах «високорозвиненого технічно виробництва»⁴⁸. Ленінова концепція партії була пов’язана з Марксо-Енгельсовим уявленням про комуністичне суспільст­во як про «одну велику фабрику».

Революційні 1905—1906 роки схилили Леніна до більш оптимістичної оцінки сти­хійного робітничого руху. Він схвально поставився до стихійно організованих масо­вих страйків як методу політичної боротьби; цього можна було сподіватися, оскіль­ки вже у праці «Що робити?» він писав про злиття «воєдино стихійно-руйнуючої сили юрби і свідомо-руйиуючої сили організації революціонерів»⁴⁹. Однак новим елементом його теорії була готовність пристосувати партію до руху мас через виз­нання певної автономії для мі спевих партійних організацій»⁵⁰.

У наступні роки, в період так званої «столипінської реакції», маємо справу з ос­таточним відокремленням одна від одної обох частин російської соціал-демократії, а також із помітним зростанням сектантських тенденцій у більшовизмі (проявом якого, серед інших, був драматичний суд групи Богданова). Крах II Інтернаціоналу в 1914 році був в очах Леніна додатковим підтвердженням правильності його кон­цепції партії. Він звинуватив західних соціалістів у тому, що вони дозволили собі настільки деградувати й задурити себе буржуазною легальністю та демократич­ним принципом виборності, що неспроможні навіть зрозуміти потреби нелегальної організації, яка свідомо бере взірець з армії. «Візьмемо сучасне військо, — писав він із цього приводу. — Ось ■— один із хороших зразків організації. І хороша ця організація тільки тому, що вона — гнучка, уміючи разом з тим мільйонам людей давати єдину волю [...] Оце називається організацією, коли в ім’я однієї мети, натхнені однією волею мільйони людей міняють форму своїх стосунків і свого діян­ня, міняють місце і прийоми діяльності, міняють знаряддя і зброю ВІДПОВІДНО до нових обставин і запитів боротьби»⁵¹.

Незважаючи на це, Ленін у роботі над книгою «Держава і революція» зосере­дився на проблемах революційного руху мас без наголошення керівної ролі партії. Це було необхідне з багатьох причин: по-перше, тому що програму повалення Тим­часового уряду він мусив обґрунтувати своїм баченням «справжньої» демократії, яка спирається на реальну участь мас; по-друге, тому що більшовицький намір завоювати владу не міг удатися без демагогічних спроб завоювати підтримку революціонізованих мас; і, нарешті, по-третє, тому що революційні події 1917 року спрямували увагу Леніна на утопічний ідеал комуністичної свободи, яка мала поляга­ти в суб’єктивізації мас у всіх галузях суспільного життя. Але після здобуття вла­ди ситуація принципово змінилася, і це швидко поклало край фліртові Леніна з ідеєю демократії для вибраних. Стихійність мас виконала свою роль як знаряддя рево­люційної деструкції, але в економічному і політичному житті оберталася на знаряд­дя хаосу. Після деяких вагань, спричинених в основному суспільною єдністю гасла «влади рад», Ленін прийняв однозначне рішення, а саме; він визнав, що «органі­заційні принципи, сформульовані у праці «Що робити?», повинні визначати не лише структуру партії, а й структуру держави диктатури пролетаріату. Влітку 1918 року він виклав своє революційне кредо в таких словах: «Наш метод боротьби — організа­ція. Ми повинні все організувати, все взяти в свої руки, контролювати куркулів і спекулянтів на кожному кроці, оголосити їм нещадну війну, не давати їм вільно ди­хати»⁵², Так ленінська концепція організації партії перетворилася на концепцію органі­зації партією всього суспільного життя.

За словами Адама Улама, Ленін «несвідомо накреслив у праці "Що робити?*’ проект диктатури»⁵³. Можна сперечатися, чи це й справді було зроблено несвідо­мо, але немає ніякого сумніву, що в 1902 році пе був тільки проект диктаторського режиму всередині партій Після більшовицького державного перевороту, після роз­гону Установчих зборів партія, яка здобула перемогу, опинилася перед спокусою перетворити свої організаційні принципи у норму для всієї країни; адже завдання революції ще не було виконане до кінця, треба було мобілізувати всі сили на побудо­ву комунізму, а для цього партія повинна «взяти все у свої руки». Підпорядкування всього єдиній меті вимагало тотальної влади, не зв’язаної будь-яким законом. Саме так розумів Ленін диктатуру — всяку диктатуру, не тільки диктатуру пролетаріату. Він формулював це дуже однозначно: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо спирається на насильство. Не що інше, як цс, означає поняття: «диктатура»»⁵⁴.

Цілком зрозуміло, що це специфічно ленінське, а не загальноприйняте в науці, розуміння терміна «диктатура». Термін «диктатура» не обов’язково має означати відмову від усіх обмежень влади. Однак Ленін не відрізняв тимчасового скасуван­ня політичних прав для громадян з боку влади, повністю самоуправної, всесильної І в неполІтичпій сфері життя; він не брав до уваги того, що диктатура, яка відкидає конституційні обмеження влади, може, однак, поважати свої власні закони, він та­кож не допускав можливості фактичного обмеження влади de іиге диктаторської з огляду на суспільну традицію або моральні принципи. Ленін не робив спроби пояс­нити, чому Маркс і Енгельс вважали, що диктатура пролетаріату прибере форму законної демократичної республіки. Моделлю диктатури для нього були організаційні принципи його власної партії. І тому, говорячи про диктатуру, він повинен був до­дати, що має на увазі не лише голе насильство, а й ідеологічну диктатуру, яка змушує людей безперервно перевиховуватися, бути слухняними не лише пасивно, а й діяльно, підпорядкувати все своє життя єдиній — колективній — меті.

Однак те, що Ленін ідеологічно не висвітлив як слід аспект комуністичної дик­татури, ще не свідчить, що він зовсім випустив з уваги ці питання. Найімовірніше, мабуть, буде вважати, що для Леніна цс було само собою зрозумілим. Адже у праці «Що робити?» він наголосив пріоритетне значення «передової теорії», а якщо так, то диктатура партії була для нього до певної міри ex definitione диктатурою ідеократичною.

ПРИМІТКИ

¹ Наприклад, здасться, що Валентинов надто великого значення надає контактам Леніна з M Л,Не­невою, яка свого часу була зв’язана зі «староякобінською» організацією П.Г.Заїчневського, див.: N-Valentinov, Encounters with Lenin, с.73—74.

² Див.: A.L.Weeks. The First Russian Bolshevik: A Political Biography of Peter Tkachev, New York, 1968.

³ R.CTucker. Preface, у вид.: The Lenin Anthology, New York, 1975, c.XXXIII.

⁴ flop.: N-Valentinov. Encounters with Lenin, c.203. Схвальну згадку про Ткачова знаходимо у праці Леніна «Держава і революція».

⁵ ЛТ, τ,9, с,40.

⁶ В.Ваганян. Г.В.Плеханов. Опыт характеристики социально-политических воззрений., M., 1924,

с. 54; И.3.Полевой. Зарождение марксизма в России, M., 1959, с. 134.

⁷ Див.: J-L₄Talmoti, The Origins OfTotalitarian Democracy, London, 1966 (І вид. 1952, с Л 87),

⁸ R,L∂wenthal. Beyond the «Institutionalized Revolution» in Russia and China, у вид.: The Soviet Union and the Challenge of the Future, A_iShromas and NLA.Kaplan (ped.), τ. 1, New York, 1988, c. 14.

⁹ ЛТ,т.6,с,24.

¹⁰ Там само.

¹¹ ЛТ, τ.5, c.333.

і²Тэмсамо,с.317.

¹³ Там само, c,318.

¹⁴ Там само, c÷344.

¹⁵ Там само.

¹⁶ Там само, с.344 ■ 345÷

¹⁷ Там само, c,379.

^]й N-Harding. Lenin’s Political Thought, т.1, с. 161—166 і 169.

¹⁹ Там само, с. 187—188.

2° Там само, с, 187 і 195.

²¹ Там само, с, 194—195.

²² ЛТ, т.5, с.420.

²³ Там само, с.441—442.

²⁴ Там само, с.405.

²⁵ Там само, с.419.

²⁶ Там само.

²⁷ Там само, с.431.

²³ Там само, с.433.

²⁵ Там само.

³⁰ Там само, с.416.

^3] Див.: J.E.Marot. AlexanderBogdanov, Vpered, and the Role OfIntellectual in the Workers* Movement, «The Russian Re vie v», 1990, τ.49, № 3. (На погляди автора сильний вплив справила праця Гардінга про Леніна.)

³² Див.: R-C-Williams. The OtherBolsheviks: Leninandhis Critics, 1904—1914, Bloomington, 1986, а також: Z.A. Sochor, Revolution and Culture: The Bogdanov—Lenin Controversy, Ithaca, 1988.

³³ Див.: E,J.Browπ, The Proletarian Episode in RussianLiterature₅ 1928—1932, NewYork₅ 1953.

³⁴ Див.: A-Walicki. AlexanderBogdanov and the Problem of the Socialist Intelligentsia, «The Russian Review», 1990, τ.49, № 3, c.297—299.

* JlT₁ τ.5, c.466.

³⁶ Там само, c.467.

³⁷ Там само, c.468.

^3s Второй съезд РСДРП: Протоколы, M., 1932, с.29, цит. за вид.: B.Knei-Paz, The Social and Political Thought of Leon Trotsky, c÷195.

³⁹ Цит. за вид.: B.D.Wolfe. The Three Who Made a Revolution, Boston, 1955, c.253.

⁴⁰ Л.Троцкий. Наши политические задачи, Женева, 1904, с.50.

⁴¹ Див.: Г.В.Плеханов. Рабочий класс и социал-демократическая интеллигенция, у вид.: Сочинения,

т. 13, M., 1926, с. 131. Погляди Леніна на роль свідомості нагадували Плеханову концепцію «критичної думки» у філософії Б.Байера.

⁴² Там само, с. 129—130.

⁴³ Там само, с J 24. Плеханов розумів, що читачів може дивувати його зал ізніл а реакція. Він пояс­нював це досить незграбно, а саме: доводив, ідо помилки Леніна напочатку здавалися йому звичайні­сінькою обмовкою.

⁴⁴ MET, тД c.42L

⁴⁵ MET_j т.16, с.14 (К.Маркс. Тимчасовий статут Міжнародного Союзу Робітників).

⁴⅛MED√r.4,c.527.

⁴UIT₅ т.7, с.349.

⁴⁸ Там само, c345_i

⁴UIT_j т.5, с.462.

зо Див.: N.Harding. Lenin’s Political Thought, ті, с.232—233<

51 ЛТ, τ.21_j с.216—217.

⁵²В.И.Лснин. Полное собрание сочинений, τ36_s M., 1962, c.502.

55 A.Ulam_h The Bolsheviks, New York, 1968, cJ81.

⁵⁴ ЛТ, τ.lθ, c.212.

4.