7. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ I ПРАВО

Подібно до молодого Маркса, молодий Ленін вивчав право і навіть якийсь час практикував як юрист¹. Однак, на відміну від Маркса, він ніколи не ставився до права серйозно І не бачив у ньому інструмента людського визволення.

Зневага Леніна до права знайшла своє вираження у погляді, що всяка держава — це, по суті, класова диктатура, а диктатура «означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу»³. Це було значно далекосяжніше, аніж ординарна теза марксистів, що держава і пра­во — це знаряддя класового гніту. Принциповою сутністю концепції Леніна є за­перечення поширеної думки, що право — це невід’ємний елемент державності. Леніна не задовольняло твердження, що державна влада стоїть фактично над пра­вом, оскільки право — це імператив тих, хто при владі; він додавав, що володарі політичної влади можуть абсолютно обійтися без права, що немає ніякої необхід­ності надавати їхнім наказам юридичної форми⁴. Держава як організована сила даного класу була для нього в своїй суті не законною структурою, а радше інститу­том, спорідненим з військом.

Дещо схематизуючи, можна вирізнити три відтінки «правового нігілізму» Лен­іна: анархо-популістський, бабувістсько-егалітарний і якобінсько-централістський. Тхнім спільним знаменником була неприховувана зневага до буржуазних понять незалежності судівництва і процедурної справедливості. У більшості випадків ці відтінки зливалися між собою, і їх важко було розрізнити. Однак варто розглянути їх окремо, бо це допомагає зрозуміти велику кількість аспектів безкомпромісно ворожого ставлення Леніна до ліберальної концепції правової держави.

Анархо-популістський відтінок ми впізнаємо передусім у Леніновій ідеї «пря­мого народного правосуддя» або, простіше кажучи, у виправданні стихійних актів насильства щодо «ворогів народу».

Майже ідентичні слова Ленін вжив у післяреволюційній статті «До історії пи­тання диктатури» (1920), однак цього разу застосовуючи їх до визначення диктату­ри пролетаріату '■'< У цьому контексті він посилався на закон лінча, позитивно оці­нюючи цю форму незалежного від поліції «народного» правосуддя. Переваги пря­мого народного правосуддя знизу підкреслено також у трактаті «Держава і рево­люція». Однак ці ідеї не відвернули уваги Леніна від потреби створення револю­ційної поліцейської держави. Через шість тижнів після більшовицького державно­го перевороту було створено Всеросійську Надзвичайну Комісію для боротьби з контрреволюцією І саботажем, відому під назвою ВЧК. Це була централізована поліцейська організація, не зв’язана жодними законами І процедурами — вона підпорядковувалася тільки найвищим партійний органам.

Ленін зовсім не вважав, що в утворенні ВЧК й одночасному заохочуванні мас до актів класового насильства немає послідовності. Він щиро вірив, що терор зго­ри потребує активної підтримки й узаконення через терор знизу; мав надію, що повалення «буржуазного» уряду й вилучення «опортуністичних» робітничих ва­тажків вивільнить революційну енергію мас, а також допоможе більшовицькій партії спрямувати цю енергію у потрібному напрямку.

Подібна доля спіткала ідею народних судів, котру спершу подавали як один із фундаментів радянської демократії. Після захоплення влади більшовиками вийшов декрет від 7 грудня 1917 року, який скасовував «усі існуючі правові інститути». На III Всеросійському з’їзді Рад (січень 1918 року) Ленін з гордістю говорив про це рішення і висловлював надію, що воно прокладе шлях до справжньої демократи­зації правосуддя. Згідно з його ідеалом Республіки Рад, старе судівництво було замінене народними судами з виборними суддями, яких у будь-який момент мож-

гг

на було відкликати. Ці судці мали виносити вироки «без формальності», керувати­ся «прикладом мас, авторитетом трудящих»Це, між іншим, означало, що відте­пер братиметься до уваги класове походження винуватця і класовий характер зло­чину («чи його, бува, не вчинено з наміром повернути владу класу експлуата­торів?»)¹³. Однак дуже швидко виявилося, що соціалістичний характер імпровізо­ваних судів не може бути цілком гарантований, що їхні вироки дуже далекі від сподівань партійного керівництва. Дуже часто народні судді були надто поблаж­ливі, а в інших випадках по-варварському суворі й водночас далекі від соціалі­стичної ієрархії цінностей (наприклад, у сільській місцевості «кару смерті ухва­лювали у випадку дрібної крадіжки й іноді виконували тут-таки, на місці»)¹⁴. У світлі цього дальший розвиток децентралізованого народного правосуддя легко було передбачити; «народні суди» поступилися місцем перед украй репресивною централізованою системою правосуддя, прямо підпорядкованою керівництву партії.

Бабувістсько-еґалІтарний відтінок у Леніновому підході до права проявлявся в непримиренній ворожості вождя більшовиків до економічної свободи: у його пе­реконанні, що торгівля (перефразовуючи слова Бабефа) — це найстрашніша отру­та в суспільному організмі¹⁵, що приватне виробництво і обмін можуть бути доз­волені лише тимчасово і що одним із найважливіших завдань революційної дер­жави є організація справедливого розподілу продуктів. Це переконання, яке було невід’ємною частиною комуністичного ідеалу, також коренилося в гради діях росій­ського якобінізму та народництва. Його специфічною рисою була просто-таки ма­ніакальна зосередженість на проблемі перерозподілу власності, тобто експропрі­ації багатих. Ленін не вагався перед прямим підбурюванням бунтівних мас до по­громів заможних людей під гаслом «грабуй награбоване!» І все ж більшу довіру в ньому викликали «якобінські», централізовані згори дії. Програму таких дій він сформулював у записці Дзержинському від 7 (20) грудня 1917 року, яка покликала до життя згадану вище ВЧК¹⁶. Зміст цієї записки був такий: необхідно негайно запровадити в життя декрет про боротьбу з контрреволюціонерами і саботажника­ми. Згідно з цим декретом, усі особи з доходом 500 карб, на місяць І більше, а також власники капіталів та нерухомостей зобов’язані в триденний строк зареєстру­ватися у домових комітетах (у рукописі Ленін перекреслив слова «триденний строк» І замінив їх: «протягом 24-х годин»)¹⁷. Особи, винні в невиконанні цього закону, мали каратися великим грошовим штрафом, ув’язненням до одного року або відправленням на фронт. Усі зареєстровані були зобов'язані мати при собі спе­ціальні книжечки для внесення всіх їхніх прибутків та видатків на власне утри­мання та записів про громадську службу, яку вони виконують.

Згідно з побажанням Леніна, цей декрет відразу ж набрав чинності, і ВЧК, по­кликана до життя ще того самого дня, приступила до контролю за його виконан­ням. У наступному році V з’їзд Рад одностайно схвалив проект конституції, який позбавляв класових ворогів права голосу та права займати виборні посади.

Проголошення конституції відбулося в період запровадження політики, відо­мої під назвою воєнного комунізму, — політики, базованої на примусовій рекві­зиції сільськогосподарських «надлишків», на повній забороні приватної торгівлі, а також насамперед на спробі поширити тотальний контроль над розподілом про­дуктів, Розвіялись ілюзії щодо прямої партикулярної демократії, партія поверну­лася до випробуваних «якобінських» методів — замінила робітничий контроль диктаторською владою директорів. Водночас відмова від анархо-популістського складника ленінізму була компенсована іншою формою «загравання з безпартійни-

ми масами»¹⁸: мобілізацією підтримки партії ? боку мас в ім’я примітивного, бабу­вістського егалітаризму та класової ненависті.

Не слід недооцінювати успіхів цієї політики. Лев Крітсман, один із вартих дові­ри свідків цих похмурих часів, окреслив воєнний комунізм як «героїчний період Великої Російської Революції»¹⁹- На його думку, примітивний комунізм разом із властивим йому радикальним запереченням «буржуазної законності» мав у той час широку І міцну суспільну базу. Він писав:

«Уся суспільна система цього періоду була пройнята духом безжальної кла­сової виключності [.„] Буржуй обернувся на істоту, гідну презирства й нехту­вання. Він став парією, позбавленою не лише власності, а й честі. Його було ij позбавлено всіх громадянських і політичних прав [.,.] Він не мав права служити

* в армії й володіти зброєю. Був повністю розчавлений — не фізич но, а суспільно

І [...] Тавро належності до класу експлуататорів могло привести його до кон-

⅜ центраційного табору, за ґрати, а в найкращому разі І — до життя у розвалищі,

покинутому робітниками, які одержали краще помешкання [...] Ця жорстока класова виключність, це суспільне винищення експлуататорських класів було для пролетаріату і всіх утискуваних класів джерелом великого морального підне­сення і палкого ентузіазму»²⁰.

Економічні наслідки воєнного комунізму були катастрофічні. Велика промис­ловість зазнала краху; продуктивність праці впала у 1919 році до 22% від рівня 1913 року²¹. У цій ситуації партія була змушена дати згоду на часткове відновлен­ня ринкових механізмів, а цього можна було досягти тільки коштом рівності. По­яснення, що НЕП був лише тимчасовим відступом, звучали непереконливо. Партія не могла вже розраховувати на «моральний порив» мас, багато членів паргії відчу­вали гірке розчарування, вважали себе зрадженими. Крім того, виникла напруга між економічною лібералізацією, іпституціоналізованою через повернення ірома- дянського права, і прагненням партії зберегти цілковитий контроль, прагненням, яке зросло після заколоту кронштадських моряків. Так чи інакше, проголошення HEHy було явною поразкою мрії про пряме втілення в життя комуністичної утопії. Ленін відреагував на це шуканням опори в своїх улюблених концепціях «залізної * дисципліни» та ієрархічної централізації, тобто перенесення акценту на «якобІн-

< ський» аспект своєї ідеології.

Однак на пій стадії «якобінство» Леніна поєднувалося з певним новим елемен­том — він підкреслював необхідність деякої правової культури. У листі до Сталіна «Про “подвійну” підпорядкованість і законність» (продиктованому по телефону 1 20 травня 1922 року) Ленін звинуватив своїх співвітчизників у «культурній відста-

1' лості» й житті у «морі беззаконності» І зробив Із цього висновок, що необхідно розширювати повагу до права й «неухильно запроваджувати законність»²²,

У буквальному розумінні це побажання означало б принципову ревізію погля­ду Леніна, що диктатура пролетаріату не може підпорядковуватися жодним зако­нам. Однак це була б глибоко хибна інтерпретація, Ленін не змінив своєї думки, що закон завжди має бути слухняним слугою і ніколи не може бути господарем²³. У цьому відношенні він нагадував тих високих царських чиновників, для яких «закон [...] був скоріше знаряддям управління^ аніж вищим благом, що має силу як для господарів, так і для їхніх підлеглих»²⁴. Йому навіть на думку не спадало, що повага до закону могла б означати щось більше, аніж просто принцип суворого підпорядкування і детального виконування розпоряджень. Тому він інструктував Сталіна І Політбюро, що прокурори мають підпорядковуватися тільки центрові, а не місцевим властям, що всі форми децентралізації правосуддя слід полишити в ім’я (якобінського!) принципу єдиної законності на всій території держави, 3 цієї

L А. точки зору «місцевий вплив» класифікувався як джерело корупції, «один із най­важливіших, якщо не найважливіший чинник, що підриває “всяку роботу по вста­новленню законності і мінімальної культурності¹’»²⁵. Єдиними ліками від цього зла був, на думку Леніна, суворий контроль згори, який здійснюють «десять вар­тих довіри комуністів, які мають юридичну освіту і здатні протистояти місцевим впливам»²⁶. Отже, зрозуміла річ, законність у цьому контексті означала вертикаль­ний зв’язок підпорядкування, а не горизонтальний зв’язок між рівними суб’єкта­ми. Таким чином, повага до законності в такому розумінні не мала нічого спільно­го з дотриманням суб’єктивних законів, яких не може порушити політична влада.

Переконливим підтвердженням цього є лист Леніна народному комісарові юс­тиції Дмитрові Курському від 17 травня 1922 року (тобто з того самого періоду, що й процитований вище текст про «подвійне підпорядкування»), У ньому читаємо;

«Суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обма­ном, а обґрунтувати і узаконити його принципіально ясно, без фальші й без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо тільки революційна право­свідомість і революційна совість поставлять умови застосування терору на ділі більш-менш широко»²⁷.

Отже, терор повинен бути узаконений, і його слід застосовувати якнайширше. Рішення в цьому питанні мали залежати тільки від «революційної правосвідомості», що на практиці означало повну сваволю, бо треба пам’ятати, що в концепції Лені­на «революційне право» має бути максимально «гнучким», вільним від «формалі­зму» і правил процедури, повністю підпорядкованим політичним цілям. Відсутність «формалізму» була в очах Леніна величезною перевагою радянської системи і мала характеризувати її не тільки в особливих ситуаціях, але й у щоденній діяльності. Ленін із задоволенням констатував, що більшовики — не бюрократи і не мають наміру чинити згідно з буквою закону²⁸. Перевагу рад над парламентом визначало, на його думку, саме те, що ради не зв’язують себе в своїй діяльності «бюрократични­ми формальностями».

Про наміри Леніна виразно свідчать конкретні вказівки, долучені до цитовано­го листа на ім’я Курського: всі форми антикомуністичних дій, у тому числі й сама лише пропаганда, або агітація, мають каратися вищою мірою покарання, з можли­вістю заміни на позбавлення волі або вислання за кордон при наявності обставин, що пом’якшують провину. Таким чином, смертну кару за антикомуністичну про­паганду було визнано за правило; зменшення вищої міри покарання могло мати місце тільки у виняткових обставинах. В іншому листі до Курського (від 15 травня 1922 року) Ленін рекомендував надати цьому правилу конкретне застосування, а саме: вища міра покарання має поширюватися на всі форми діяльності меншо­виків та есерів²⁹.

Ще повчальнішим буде придивитися до дефініції Леніним «ворожої діяльності», У листі до Курського він пропонує два варіанти такого визначення. У першому з них говориться про сприяння у наданні допомоги тій частині міжнародної буржу­азії, яка не визнає комуністичної системи і прагне повалити її різними шляхами — від насильства до фінансування преси І т.д. У другому варіанті говориться про об’єктивне сприяння антикомуністичній буржуазії. Щоб зробити цю формулу мак­симально широкою і «гнучкою», Ленін навіть пропонує слова «пропаганда або агітація, що об’єктивно сприяють» замінити ще розпливчастішим формулюван­ням: «пропаганда або агітація, які об’єктивно сприяють або можуть посприяти»³⁰. З цього випливає, що сама тільки можливість об’єктивного сприяння антикомуні­стичній буржуазії була для нього достатньою підставою для покарання вищою мірою.

Як стверджують П’єр Керн й А лан Хант, Ленін віддавав перевагу саме цьому, другому, жорстокішому варіантові³¹. Це було логічно й послідовно, оскільки він ніколи не дбав про Гарантування людських прав своїм класовим ворогам. Тому дуже жаль, що багато західних вчених висловлюють погляд, буцім «авторитаризм як такий, зокрема авторитарні карні заходи, не були характерними для раннього більшовицького проекту і що Ленін не був їхнім головним поборником»³². Спроби подати терор більшовиків як тимчасовий засіб, до якого вони змушені були вдати­ся через боротьбу не на життя, а на смерть із класовими ворогами³³, обходять мов­чанням дуже істотний аспект цього питання. У листі до Московського революцій­ного трибуналу (від 20 жовтня 1921 року) Ленін підкреслив виховні цілі терору: ідеться про тс, писав він, щоб судовий розгляд «відбувався якомога урочистіше, щоб він мав виховний характер і щоб вирок справив достатньо сильне вражен­ня»³⁴. Бо страх був потрібний як виховний інструмент не так стосовно ворогів (бо цих важко перевиховати), як стосовно простих громадян, і насамперед стосовно членів партії. Саме тому Ленін вимагав «потрійної кари комуністам за корупцію, проти кари безпартійним» (не менше десяти років позбавлення волі плюс десять років примусових робіт)³⁵.

Застосування узаконеного терору в 1922 році не може пояснюватися лише гро­мадянською війною і постійною загрозою «білого терору». Навпаки; закінчення громадянської війни, а також відмова від методів воєнного комунізму дали шанси для політики національного примирення. Меншовики й есери хвалили НЕП і заяв­ляли про свою готовність до співробітництва. Однак Ленін пе без підстави вбачав саме в цьому серйозну загрозу для більшовицької диктатури. В умовах часткової відмови від контролю над економікою застосування «виховного терору» здавалося йому особливо потрібним І виправданим.

Інтегральною частиною Ленінової теорії злочину і кари була ідея об’єктивної провини — тобто провини, яка не піддається правовим дефініціям і полягає вик­лючно в тому, що результати даної діяльності могли бути використані класовим ворогом. При цьому йшлося, головним чином, про непередбачувані результати цієї діяльності, бо інакше провина мала б суб’єктивний характер. Отже, бути «об’єктив­но винним» залежало виключно від точки зору революційної влади, яка зберігала за собою монополію на класове правосуддя. Одним із варіантів цієї особливої кон­цепції політичного злочину було Ленінове поняття «об’єктивної зради», яке він (про це вже йшлося вище) застосував у 1906 році до меншовицьких розкольників³⁶. Найстрашнішим у цій концепції було те, що ідейні комуністи могли вірити в неї й дозволяти переконувати себе, що з цієї чи іншої причини вони — «об’єктивні ви­нуватці». Поєднання зовнішнього, фізичного терору з внутрішнім, ідеологічним тиском створило умови, за яких стали можливими московські процеси за часів сталінського правління.

Слід ще охарактеризувати ставлення Леніна до значно перебільшеної ролі ци­вільного права в умовах НЕПу

Ленін здавав собі справу, що ринкове господарство не може розвиватися без певної стабільності та правового забезпечення; він підкреслював, що поліпшення відносин із селянством і належне функціонування приватної торгівлі вимагає пев­ного мінімуму законності³⁷. Та, попри це, погляди Леніна на радянське цивільне право дуже відрізнялися від поглядів Євгена Пашуканіса, найвидатнішого на той час марксистського філософа права і головного теоретика цивільного права в пері­од HE∏y³⁸. Довгий час цих відмінностей ніхто не помічав. Ленін не знав про них, оскільки праця Пашуканіса «Загальна теорія права І марксизм» (1924) з’явилася друком лише після його смерті; Пашуканіс, у свою чергу, робив усе, що міг, аби приховати ці розбіжності і вважатися правовірним ленінцем. Однак порівняння теорії Пашуканіса з відповідними Ідеями Леніна дуже корисне для з’ясування можливих розбіжностей у марксистському підході до цивільного права в період диктатури пролетаріату.

Пашуканіс любив цитувати думку Леніна про те, що юристи — «найреакційніші люди в світі»³⁹. Як і Ленін, він був переконаний, що право і комунізм за своєю сутністю виключають одне одного. Право, вважав він, потрібне тільки в умовах буржуазного суспільства, де Індивідууми вступають у взаємні стосунки як ізольо­вані, егоїстичні суб’єкти, котрі суперничають між собою. Підтвердженням цієї тези для нього була стаття молодого Маркса «До єврейського питання», в якій саме поняття індивідуума як суб’єкта права було визнане своєрідно буржуазним: бо права людини (за Марксом) — «не що інше, як права члена громадянського суспільства, тобто егоїстичної людини, відокремленої від людської сутності і спільності»⁴⁰. Пашуканіс поширив цей погляд на мораль, бо вважав, що «моральне буття — не­обхідне доповнення буття правового»⁴¹. «Егоїзм, свобода і найвища цінність осо­би» були, на його думку, трьома проявами того самого в своїй сутності суспільного співвідношення. «Егоїстичний суб’єкт, суб’єкт права, а також моральна одиниця — це три основні маски, що в них виступає людина в суспільстві, яке виробляє товари»⁴².

Якщо так, то що тоді замінить мораль і право в комуністичному суспільстві майбутнього? Пашуканіс твердив, що мораль і право, невідривні від індивідуалі­стичного ринкового суспільства, зникнуть, коли утвориться справжня спільнота, яка базуватиметься па автентичному суспільному інстинкті, на емоційному зв’яз­ку, який стирає межі особистого «я»⁴³. Слідом за Енгельсом прототип такого су­спільства він шукав у первісному племінному суспільстві, члени якого були, бу­цімто, здатні на героїчні пориви й нестримний ентузіазм⁴⁴. Саме цей тип суспіль­них відносин — суспільства як спільноти — буде відновлено у комуністичному ладі завдяки ліквідації роздроблювального ринкового господарства І заміни його «безпосередньо усуспільненим» виробництвом. Члени комуністичного суспільства також будуть «безпосередньо усуспільнені», тобто для них відпаде потреба і в пра­вовому регулюванні ззовні, і в індивідуалізованому сумлінні.

Як видно із цього...неприязнь Пашуканіса до права глибоко коренилася у марк­систській традиції. Його ідеал комуністичного суспільства поєднував спільнісні риси первісних племінних суспільств із всеохоплюючим раціональним плануван­ням, давню спільніспу гармонію з сучасним промислово-технічним розвитком. У цьому досконалому колективізмі не було місця для індивідуалізації і незалеж­ності індивідуумів; людина мала бути вільною як «родова сутність», а не як «егої­стичний індивідуум», Її інтереси мали повністю співпадати з інтересами суспіль­ства в цілому, і тому всі непорозуміння між ними мали залагоджуватися у макси­мально простий спосіб, без судів і професійних правникІв⁴^. Усі члени суспіль­ства мали визнавати ті самі цінності, прагнути до тієї самої мети й співпрацюва­ти між собою без будь-яких конфліктів. Суспільне співробітництво мало базува­тися на різних технічних законах, які керувалися спільною метою, а не правовим регулюванням, що передбачало велику кількість і конфліктність приватних Ін­тересів. Запровадження цих нових принципів співробітництва може інколи ви­магати застосування примусу, але «поки цей примус розглядається з точки зору спільної (для примушуваного і для того, хто примушує) мети, він залишається тільки технічно доцільним актом», а значить, не є питанням класового насиль­ства⁴⁶. Пашуканіс ілюстрував цю думку порівнянням завдань суспільно-еконо­мічного планування з завданнями лікаря, який курує хворого. Він виходив із того, що лікар керується в цьому виключно своїми знаннями з медицини, які не мають нічого спільного із правом. Із цього він робив висновок, що лікар мас законне право вдатися до примусу в лікуванні пацієнта і що те саме стосується й кому­ністичного плановика, який піклується про здоров’я суспільства⁴⁷.

У такий спосіб радянський теоретик права обґрунтовував застосування приму­су навіть після побудови комунізму, тобто після «відмирання» права і держави. Легітимацією схваленого суспільством і запроваджуваного в практику примусу мала бути «єдність мети», а рішення із цього приводу мали прийматись на підставі об’єктивних знань. Це було дуже привабливо для прихильників «наукового соціа­лізму», які прагнули організувати все суспільне життя на принципах наукового планування.

Погляд, що комунізм виключає право, поділяв, зрозуміла річ, і Ленін. Тому нема нічого дивного, що в багатьох пунктах погляди Леніна на право збігалися з тео­рією Пашуканіса. І той, і той з величезним обуренням відкидали ідею правового захисту приватних інтересів особи, бачачи в ній вираження егоїстичного індивіду­алізму, що суперечить комуністичному духові єдності та одностайності. T той, і той переконливо підкреслювали, що права осіб і, зокрема, право приватної влас­ності суперечать принципові колективістського планування. Нарешті, і той, і той трактували право не як Гарантії свободи, а як інститут, що розділяє і поневолює людей, служить інтересам визискувачів, не даючи змоги визискуваним об’єднува­ти свої сили з метою суспільно-економічної емансипації.

Відмінною рисою Паїпуканісової філософії права була теорія, яка виводила право з товарообміну. Згідно з цією теорією, право було невід’ємною частиною товарно­го господарства, і тільки приватне право, яке регулює обмін між ізольованими, егоїстичними суб’єктами, є правом у справжньому розумінні цього слова⁴⁸. Цей погляд суперечив об’єктивному поглядові марксистів, які слідом за Енгельсом підкреслювали нерозривність держави і права як форм виконання волі правлячого класу, однак він знаходив своє підтвердження у деяких висловлюваннях Маркса. Пригадаймо, наприклад, цитований уже уривок із нотаток Маркса про Адольфа Вагнера: «Спершу виникає торгівля, а потім із неї народжується правовий порядок Учасники розвинутого торгового обміну розпізнають один в одному і мовчки визнають рівних собі осіб, власників товарів, призначених для продажу [„,] Це практичне відношення, яке виростає з обміну і в обміні, прибирає згодом правової форми у вигляді контрактів е/с»⁴⁹.

Обидві теорії походження права — теорія права як знаряддя правлячого класу і теорія права як необхідного регулятора ринкового господарства — співіснували між собою у класичній марксистській доктрині. У чисто теоретичній площині, зокрема в теорії капіталізму, вони могли навіть взаємно доповнюватися, бо існу­вання ринкового господарства було питанням життя або смерті для капіталістів. Але вся справа в тому, що з цих теорій, особливо в умовах будівництва соціалізму, випливали абсолютно різні практичні висновки. «Товарообмінна» інтерпретація виходила з того, що право — це вираження економічних відносин, а отже, його не можна змінювати актами політичної волі; що джерелом права є скоріше економіч­ний базис, аніж Ідеологічна надбудова; що законодавство має виражати, як це виз­начив Маркс, «волю економічних відносин», а не тільки політичні цілі тих, хто править⁵⁰. Пашуканіс використав цей аспект марксизму як аргумент на користь тези, що право змінюється разом з економікою І його не слід трактувати як знаряд­дя волюнтаристських маніпуляцій політичної влади⁵¹. Однак це явно суперечило волюнтаристській тенденції ленінізму. Воно тягло за собою навіть критичне став­лення до міркування Леніна, що диктатура пролетаріату — це влада, «не зв’язана будь-якими законами»: адже ніяка форма правління не може бути незалежною від свого економічного базису, а в умовах НЕПу економічним базисом радянської дер­жави знову стало (значною мірою) товарообмінне господарство.

Важливість цієї відмінності між Пашуканісом і Леніним проявилася повністю у ставленні Пашуканіса до проблеми відновленого у період НЕПу цивільного пра­ва. З точки зору теорії Пашуканіса це право повинно було бути буржуазним пра­вом_? яке обслуговує ринкове господарство і цим самим обмежує волюнтаристську політику держави. Пашуканіс підпирав цю свою позицію посиланням на Марксо­ву «Критику Готської програми», згідно з якою право «ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і зумовлений ним культурний розвиток суспільства»⁵². Ра­дянське суспільство, аргументував він, усе ще перебуває в перехідному періоді. Воно змушене допускати, ато й підтримувати розвиток товарообмінних відносин між містом і селом, а якщо так, то комуністична партія не має іншого виходу, як запровадити буржуазне цивільне право і ставитись до нього з усією серйозністю. Можливість виходу поза «вузький горизонт буржуазного права» з’явиться тільки у вищій, повністю безринковій фазі будівництва комунізму⁵³.1 тому поки залишається в силі НЕП, радянська держава мусить поважати приватне право всупереч чіткому усвідомленню буржуазного характеру цього права.

Із цього випливало, що держава повинна на якийсь час утриматись від свавіль­них втручань у господарське життя, І тим більше від застосування в цій сфері ме­тодів терору Однак для Леніна це було неприйнятним. Його довгий лист до Курсь­кого від 20 лютого 1922 року був недвозначним застереженням, що він не допус­тить такої інтерпретації НЕПу⁵⁴.

Спробуймо підсумувати цей важливий документ, відсутній, на жаль, у польсько­му виданні «Творів» Леніна. Народний комісаріат юстиції, писав Ленін, не може обмежувати свої дії тільки репресіями політичних ворогів радянської влади. Він повинен боротися І в економічній сфері, охопленій НЕПом. Однак, як і до цього, він не виявив розуміння того факту, що «ми визнали і визнаватимемо тільки дер­жавний капіталізм, а держава — це ми, ми, свідомі робітники, ми, комуністи»⁵⁵. Щоправда, з’явилася тенденція до відновлешія буржуазного цивільного права, але завдання Комісаріату’ юстиції у цьому випадку —пливти проти течії:

«Іде підготовка нового цивільного законодавства. НКЮст “пливе за течією” [.„] А він повинен боротися проти течії. Не переймати (вірніше, не дати себе одурювати тупоумним І буржуазним старим юристам, які переймають старе, буржуазне поняття про цивільне право, а створювати нове [...] Ми не визнаємо нічого “приватного”, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне. Ми допускаємо капіталізм тільки державний, а держава, це — ми, як сказано вище. Звідси — розширити застосування державного втручання у “при­ватно-правові відносини”; розширити право держави скасовувати “приватні” договори; застосовувати не corpus iuris Romani* до “цивільних правових відно­син”, а нашу революційну правосвідомість; показувати систематично, уперто, наполегливо на кількох показових процесах, як це треба робити з розумом і енергією; через партію шельмувати і виганяти тих членів ревтрибуналів і нар- суддів, які не вчаться і не хочуть зрозуміти цього»⁵"⁵.

Це висловлювання таке однозначне, що коментувати його, як на мене, зайве. Зате історія з Пашуканісом досить-таки загадкова. Як могло дійти до такої ситу­ації, коли людина з поглядами, що суперечили поглядам Леніна, стала на певний час такою впливовою особою у радянській теорії права? Існують два можливі по­яснення цієї загадки, щоправда, неповні, зате взаємодоповнювальні.

По-перше, ми повинні пам’ятати, що лист Леніна до Курського мав конфіден­ційний характер⁵⁷. Ленін попередив адресата: «З особливим проханням: не дати розголосити, не розбазікати ворогам», вимагав від нього, аби зміст листа не став предметом легковажних пліток. Він надавав цьому такої великої ваги, що повто­рив свою вимогу і в post scriptum: «Найменшої згадки в пресі про мій лист. Нехай, хто хоче, виступає за своїм підписом, не згадуючи про мене..,»⁵⁸ Підстави для на-

* Звід римського права (лат).

полягання зберігати цей лист у таємниці були очевидні. Ленін не хотів компроме­тувати НЕП; він хотів, щоб селяни та інші дрібні виробники, а також торгівці та зарубіжні капіталісти вірили, що чесна господарська діяльність у приватному сек­торі може розраховувати на правовий захист, що період правового нігілізму оста­точно закінчився і що новий Цивільний кодекс забезпечує необхідний мінімум ста­білізації та прогнозованості правового порядку. Інакше кажучи, він прагнув обма­нути своїх союзників із селян, приховуючи від них справжню природу НЕПу. Тож народний комісар юстиції міг не турбуватися з приводу поглядів Пашуканіс а, на­впаки, він міг вважати їх корисними у підтримці ілюзій стосовно непівської лібе­ралізації.

По-друге, Пашуканіс був запеклим ворогом ринку і підтримував НЕП тільки тимчасово й умовно, як свого роду неминуче зло. Він також не позбувся ще рево­люційної сверблячки і кар'єристських спокус, отож ладен був застосовувати свою теорію до мінливих обставин та до актуальних вимог лінії партії. У 1925 році він запропонував «революцію у праві», тобто другий радянський експеримент з «відми­ранням права»⁵⁹. У 1927 році Пашуканіс намагався довести, що процес відмирання права у період соціалістичного будівництва відбувався шляхом боротьби принци­пу еквівалентного (тобто ринкового) обміну з соціалістичним плануванням, який вів до перемоги планового господарювання⁶⁰. Це потягло за собою модифікацію його поглядів на радянське цивільне право: Пашуканіс погодився, що воно було «принципово відмінне від дійсно буржуазного права», а також підкреслив, до тре­ба дивитись на нього з перспективи неминучої перемоги в радянській економіці соціалістичних елементів над капіталістичними. В іншому місці він поєднав цю концепцію з Енґельсовим баченням «стрибка у царство свободи»⁶¹. Це бачення, вважав він, не слід ототожнювати з ідеєю раптового стрибка; насправді перехід до «царства свободи» — це поступовий процес заміни об'єктивних економічних за­кономірностей свідомою волею колективу⁶².3 цього випливало, що право, як галь­мо свідомої волі, почало вже відмирати (разом Із ринковими відносинами) і що комуністи повинні зробити все від них залежне, аби прискорити цей процес. Це була свого роду підготовка і теоретичне обгрунтування волюнтаристського пово­роту в політиці Сталіна.

Усе це ще раз показує, що ранній радянський марксизм був глибоко ворожий праву і що НЕП був тільки тимчасовим відступом, аби «після кращої підготовки знову перейти у наступ на капіталізм»⁶³. Ленін зберіг вірність поглядам, якими керувався, завойовуючи владу, а саме: що тільки сила є джерелом закону, а не на­впаки, що диктатура пролетаріату не може бути зв’язана навіть своїми власними законами; що кінцева мета — побудова суспільства, у якому індивідуум не культи­вуватиме егоїзм під личиною легальних прав і в якому правове регулювання буде замінене усуспільненням через глибоко засвоєні звички. Тому трактувати Леніна періоду НЕПу як патрона горбачовської перестройки^ і горбачовського гасла «пра­вової держави», що відповідає ідеологічним заповітам Леніна, — величезна наївність, повне нерозуміння, а часом навіть і свідома фальсифікація історії.

ПРИМІТКИ

¹ R. N. Hunt. The Political Ideas, т. 1, с, 37—38.

² Пор.: М. Liebman. Leninism Under Lenin, London, 1975, c. 261—262.

³ JIT, τ. 10, c. 212.

⁴Я наголосив на цьому в своїй книзі «FіIozofia prawa го syjskiego 1iberalizmu>>, с. 104. Один із рецензентів цієї книги, відомий знавець історії радянського права Дж. Н. Ге з ар д влучно заува­жив, що не було доповнення «новою рисою» марксистської теорії. Ta разом з тим він підкреслив, що після революції Ленін «прийшов до висновку, що в управлінні не можна обійтися без право­во-адміністративних регулювань» («The Cambridge Law Journal», 1987, листопад, с. 515). Цю думку я не збирався оскаржувати. Однак треба відрізняти ставлення Леніна до адміністративних розпоряджень (законів) від його ставлення до права в загальному, вищому розумінні (Rccht, droit, prawo[‡‡‡‡‡‡‡‡]). Це зовсім різні речі.

5ДТ,т. 21, с. 216,

^e Див*: LLapenna. Lenin, Law and Legality, у вид: Lenin: The Man, с. 248*

⁷Там само.

³ ЛТ, т. 4, с. 358.

*ЛТ, т. IO₁ с. 212*

¹⁰ Див.: LD, т. 31, с. 357, H Берн та А, Гант цитують ці слова, не вказуючи, що вони повторю­ють формулювання, яке використав Ленін іще в 1906 році. Це створює хибне враження, що Лен­ін ова концепція «прямого народного правосуддя» була сформульована тільки після революції як реакція на громадянську війну та інші форми загостреної класової боротьби в післяреволюцій­ний період (див,: Lenin. Crime, and Penal Politics, 1917—1924, у вид,: Revolution in Law, Contributions to the Development of Soviet Legal Theory, 1917—1938, P₁ Beime ⅛ed.)₁ Armonk, 1990, c* 105—106).

¹¹ Один із прикладів цього — гранично негативна реакція робітників Петербурга (у травні 1918 р.) на ідею сформування «продовольчих загонів», які повинні були силою відбирати у селян «надлишки продовольства». Найактивніші противники цієї ідеї навіть вимагали, щоб членів та­ких загонів було «виключено з лав пролетаріату» (див.: R. Pipes. Revolucja rosyjska_j перекл* Т. Шафар, Warszawa, 1994, с, 632).

із ЛТ, т, 26, с, 415*

¹³ Пор.: N1* Licbman. Leninism Under Lenin, c. 326*

¹⁴ Там само.

¹⁵ Див.: J. L. Talmon. The Origins OfTotalitarian Democracy, c, 182.

iβ Див.: LD, τ. 26, c. 375—377.

¹⁷ ЛТ, τ. 26, c. 332, пор.: I. Lapenna. Lenin, Law and Legality, c. 253,

^1йЦей вираз було вжито згодом у рішенні, спрямованому проти анархо-синдикалістського ухилу, див. вище, с. 305.

Див.: Л, Kpитсьїан* Героический период Великой Русской Революции, M*, 1926*

²⁰TaM само, с. 81—82.

²¹ Там само, с. 154—163 і 190—193.

²² В. L Ленін. Повне зібр. творів, т. 45, с. 191.

²³ ∏op.: L Lapenna. Lenin, Law and Legality, c. 250.

²⁴ Див.: R_iPipes. Rewolucja rosyjska, c. 54. Шеф російської полі ції за правління Миколи І висловив ідентичний погляд на право: «Закони встановлюються для підданих, а не для влади!» (Там само.)

^π∏3T,τ. 45, с, 189.

²⁶ Там само, с. 190.

²⁷ Там само, с. 180.

^2β Див.: Revolution in Law, c. 78*

^2θ LD, т. 42, c. 419.

³°ЛПЗТ, т* 45, с. 180—181.

³¹ Р.Веіпіс і A. Hunt. Lenin_s Crime and Penal Politics, c* 124,

³²TaM само, c. 100.

³³ Див., напр.: Е* H. Carr. Socialism in One Country, τ* 2, New York, 1960. c. 421.

³⁴LD, τ. 45, c* 298*

³⁵RΠ3T, τ. 44, c. 381.

³⁶ Див. вище, c. 273.

³⁷ Пор.: P. Beimc і A. Hunt. Law and the Constitution of Soviet Society: The Case of Comrade Lenin, у вид.: Revolution in Law, c. 79.

³⁸ Див.: P. Beime і R. Sharlet. Introduction, у вид/ Pashukanis: Selected Writings on Marxism and Law₅ London, 1980, c. 32*

³⁹ Там само, c. 143.

⁴⁰ Див.: MET, τ. l_sc. 371.

⁴U. B. Paszukanis, Ogolna teoria ρrawa a marksizm, перекл. Л* Лисякевнч, Warszawa, 1985, с* 163*

⁴² Там само, с. 160* Пашуканіс обгрунтовував цей погляд, доводячи, що категоричний імператив Канта був, по суті, принципом поведінки, виведеним із раціонального розрахунку інтересів. Він не вагався заявити, ідо: «кантівська етика — найтиповіша етика суспільства, яке виробляє товари» (там само, с. 162).

⁴³ Там само, с. 163[§§§§§§§§]

⁴⁴ Там само, с. 163—164,

⁴⁵ Бачення комунізму як суспільства, в якому люди будуть здатні залагоджувати свої суперечки «в

простий спосіб, без трибуналів, правової репрезентації, ускладнених законів та цілого лабіринту про­цедурних правил», було в той час дуже поширеним (див.: J. N. Hazard. Settling Disputes in Soviet Society: The Formative Years of Legal Institutions, New York, I960, c, Vl)_τ _

⁴⁶ J, B. Paszukanis. Ogolna teoria prawa, c. 69. "^^'

⁴⁷ Там само, с. 69—70.

^4s Так Пашуканіс дав марксистське обґрунтування погляду класичних лібералів, що тільки при­ватне право, тобто комплекс контрактових правових зв’язків між індивідуалізованими індивідуума­ми, є правом par excellence, тимчасом як публічне право відноситься, по суті, не до сфери права, а до сфери управління. На цій підставі Ю,Каменка і Е. Ер-сун Тай визнали теорію Пашуканіса (абстрагу­ючись від оціночних міркувань, якими вона супроводжувалася) типовим прикладом «парадигми Gesellschaft»* у теорії права (протилежного «парадигмі Gemeinschaft”», з одного боку, і «бюрокра­тично-адміністративній парадигмі» — з другою). Див,: SocialTraditioiis_s Legal Traditions, у вид.; Law and Social Control_jTO. Каменка таЕ. Ер-сун Тай (ped ft London, 1980, c. 3—26; nop. також: The Sociology of Justice, у вид,: Legal Change: Essays in Honour of Julius Stone, Sudncy_j 1983, c÷ 107—122.

⁴⁹ Див. вище, с. 20.

ЭД Маркс писав про це у «Злиденності філософії», див.: MET, τ 4.

⁵¹ RBeime і R. Sharlet. Introduction, с. 6.

⁵² Див.: MET, т. 19, с. 21.

⁵³ Там само.

⁵⁴ ЛПЗТ, т. 44, с, 380—384. («Про завдання Народного комісаріату юстиції в умовах НЕПу», лист Курському Д. 1.)

⁵⁵ Там само, с. 381.

⁵⁶ Там само, с. 382, порів. фрагмент цит* листа, опубл, у вид.: W. I. Lenin. Dzicla, Warszawa, 1958, с. 594.

⁵⁷ Фрагмент листа був опублікований після смерті Леніна у стенограмі V з’їзду діячів радянського пря посуддя («Пятый Всероссийский съезд деятелей советской юстиции», M., 1924), Повний текст з’явився друком лише 1964 року, в П’ятому виданні повного зібрання творів Леніна.

5« ЛПЗТ, т. 44, с. 384.

⁵⁹ Див.: R. Sharlct. Pashukanis and the Withering Away of Law in the USRR, у вид.: «Cultural Revolution in Russia», 1928—1931₁ STitzpatrick (ped ft Bloomington, 1984, c. 170.

⁶⁰ J. B. Paszukanis_t Marksistowskatcoriaprawaіbudownictwo socjalizmu, перекл. А.Козак, «Colloquia Communia», 1988—1989, Xa 6 (41)—1(42), c. 266—267. Слід відзначити, що впевненість у супереч­ності принципів приватного права із соціалістичним плануванням поділили з ним західні знавці ра­дянського права. R ІПлезінгср, автор книги «Soviet Legal Theory. Its Background and Development», New York, 1975, писав із цього приводу: «В умовах соціалізму панування права гарантують тільки публічні інтереси, втілені у Цивільному праві. Вигоди від планування і соціального забезпечення йдуть врозріз із граничною децентралізацією (там само, с. 271). Подібну думку висловили П. Берн та А.Гант у: «Revolution in Law», c. 9L

⁶¹ Е. Б. Пашуканис. Экономика и правовое регулирование, «Революция права», 1929, № 4, с.12—32, № 5, с. 20—37.

⁶² Там само,

— Ленін переживав тоді пік свого революційного утопізму* Усі його твори цього періоду відбивають героїчний дух періоду російської революції — незламну волю втілити у життя Марксову утопію і завоювати таким чином цілковиту комуністич­ну свободу

Конкретизацією цих ідей є проект програми партії, накреслений Леніним у бе­резні 1918 року* Він містить у собі такі пункти:

«Соціалістична організація виробництва в загальнодержавному масштабі; управляють робітничі організації (професійні спілки, фабрично-заводські ко­мітети і т*д.) під загальним керівництвом Радянської Влади, єдино суверенної.

Те ж — транспорт ірозподіл (спочатку державна монополія “торгівлі”, потім заміна, повна й остаточна, “торгівлі” — планомірно організованим розподілом через спілки робітників торгово-промислових службовців, під керівництвом Радянської Влади.

— Примусове об’єднання всього населення в споживчо-виробничі комуни* Не скасовуючи (тимчасово) грошей і не забороняючи окремих угод купівлі- продажу окремими сім’ями, ми повинні насамперед зробити обов’язковим, за законом, проведення всіх таких угод через споживчо-виробничі комуни*

— Негайний приступ до повного здійснення загальної трудової повинності, з найбільш обережним і поступовим поширенням її на дрібне селянство, що живе своїм господарством без найманої праці;

першим заходом, першим кроком до загальної трудової повинності повинно бути запровадження споживчо-робочих бюджетних книжок (обов’язкове зап­ровадження) для всіх багатих (- осіб із доходом понад 500 карб* на місяць, потім для власників підприємств Із найманими робітниками, для сімей Із при­слугою та ін*).

Купівля-продаж допустимі й не через свою комуну (при поїздках, на базарах і т.п*), але з обов’язковим записом угоди (якщо вона вища за певну суму) в спо­живчо-робочі книжки.

— Повне зосередження банкової справи в руках держави і всього грошово- торговельного обороту в банках* Універсалізація банкових поточних рахунків: поступовий перехід до обов’язкового ведення поточних рахунків у банку спочат­ку найбільшими, а потім і всіма господарствами країни. Обов’язкове тримання грошей у банках і перекази грошей тільки через банки.

— Універсалізація обліку і контролю за всім виробництвом і розподілом продукції, причому цей облік і контроль повинні здійснюватися спочатку робіт­ничими організаціями, потім поголовно всім населенням*

— Організація змагання між різними (всіма) споживчо-виробничими кому­нами країни для неухильного підвищення організованості, дисципліни, про­дуктивності праці, для переходу до вищої техніки, для економії праці й про­дуктів, для поступового скорочення робочого дня до 6 годин на добу, дня посту­пового вирівнювання всіх заробітних плат і окладів в усіх професіях і катего­ріях.

— HeyxHHbHi_s систематичні заходи до (переходу до Massenspeisung) заміни Індивідуального господарювання окремих сімей спільним харчуванням вели­ких груп сімей»¹¹.

Судячи з цього, тодішня програма Леніна передбачала не тільки соціалістичну організацію виробництва у масштабі всієї країни, поєднану з примусовим визна­ченням робочих завдань, а й повну заміну торгівлі «планомірно організованим розподілом», що має підготувати поступове скасування всіх форм грошового об­міну Він вимагав також суворого контролю над індивідуальним споживанням за­можних людей, а також переходу до системи колективного харчування. Одне сло­во, це була програма сміливої колективізації всіх сфер життя, включно з особис­тим споживанням- Формально Ленін не домагався повної експропріації «буржуа­зії», але компенсував це з лишком, ліквідуючи ринковий обмін, запроваджуючи загальний облік і контроль, а також примушуючи все населення організовуватись у виробничо-споживчі комуни.

Зміст цієї програми прояснював практику більшовицької диктатури. Із самого початку вона була систематичним наступом на капіталістичну систему власності, виробництва та обміну Уже в грудні 1917 року з торговельного обігу було виклю­чено міську нерухомість, а навесні 1918 року експропрійовано її власників на ко­ристь держави. Наступні декрети, проголошені на почат ку 1918 року, заборонили продаж та оренду підприємств, вимагали реєстрації акцій та облігацій, а також оголосили поза законом успадкування власності. Найважливіше — те, що всі фор­мально приватні підприємства було піддано «примусовому синдикуванню, тобто примусовому об’єднанню в спілки під контролем держави» 12, Крім того, кварти­ри, меблі та Іншу особисту власність багатих людей було відібрано у власників і роздано робітникам¹³. Гроші вважалися пережитком «капіталістичного грабунку», а катастрофічна інфляція — по суті, позитивним явищем, яке прокладає шлях без­грошовому господарству¹⁴, У торгівлі вбачали найбільше зло, і робилися макси­мальні зусилля для того, щоб замінити її прямим розподілом продуктів та натуро- обміном, Ленін робив наголос, щоб такий обмін здійснювати не з одноосібниками (що давало б привілеї куркулям), а з селянськими кооперативами споживачів, які об’єднували бідняків і середняків, бо мета обміну — «не те, щоб багатий дістав товари, а щоб у першу чергу дістав бідняк ті нечисленні товари, які могло дати місто, щоб, допомагаючи бідноті, ми могли з її допомогою перемогти куркуля і взяти в нього надлишки хліба»¹⁵. Hc менш важливим завданням була організація бідноти і середнього селянства в такий спосіб, «щоб на кожному кроці боротися з їх потягом до старовини, з їх спробою вернутися назад, до вільної торгівлі, з їх постійним прагненням вільно хазяйнувати»^{1 й}. Отже, не був систематичний, бру­тальний наступ на ринок в ім’я комуністичного ідеалу безринкового господарства, не вимушений внутрішніми обставинами крок, а ідеологічний вибір і «свідоме прагнення здійснити утопію Маркса»іλ

Однак із цим висновком погоджуються далеко не всі. Навпаки, література пред­мета багата на більш чи менш витончені спроби подати цю проблему в Іншому світлі¹⁸. По-перше, деякі автори доводять, що в перші місяці своєї диктатури більшо­вики намагалися проводити помірковану економічну політику, на зразок німецької воєнної економіки і таку, що передбачає (нібито) НЕП; що брутальну політику воєнного комунізму розпочато лише в середині 1918 року. По-друге, поширений погляд, що економічна політика воєнного комунізму не мала ідеологічного харак­теру, бо її продиктували міркування чисто практичні — вона була реакцією на громадянську війну, яка (за словами Едварда Г.Карра), «поклала край усім ваган­ням і спонукала режим стрімголов мчати соціалістичним шляхом»^, I_s нарешті, по-третє, багато поважних дослідників зробили все можливе, аби обгрунтувати тезу, що вульгарний комунізм тих років майже не мав нічого спільного з марксиз­мом. Наприклад, Моше Левін стверджує, що воєнний комунізм (як, зрештою, і НЕП) був лише прагматичним пристосуванням до обставин і не мав нічого спільного з дореволюційними теоріями²^ Річард Стайтс хоч і наголошує утопічний аспект воєнного комунізму, однак намагається довести, що коріння цього утопізму слід шукати у споконвічних російських традиціях, а не в марксизмі²¹. Навіть Річард Пайпс не знаходить у воєнному комунізмі спроби здійснити марксистську утопію; на його думку, дух воєнного комунізму «найбільше нагадував патримоніальну си­стему {тяглое государство) середньовічної Русі»²².

Усі ці точки зору єднає заперечення марксистської інспірації російського кому­нізму²³. У багатьох випадках це пов’язується з програмною недооцінкою ролі ідеї у формуванні історії; ця позиція особливо характеризує істориків економіки, на­приклад, Александра Геріпенкрона та Алека Ноува, які не завагалися заявити, що марксизм майже нічого не пояснює у радянській історії²⁴. Багато вчених лівих по­глядів явно прагнули звільнити Маркса від будь-якої відповідальності за страхіття цієї історії І навіть, по змозі, зменшити відповідальність Леніна; згідно з цією інтер- претаційною тенденцією, брутальні, варварські методи воєнного комунізму трак­тувались як вимушені обставинами (такими, як необхідність забезпечити продук­тами міста або ліквідувати контрреволюцію) і не мали нічого спільного з первіс­ними намірами Леніна. Ще інші дослідники перебільшували вплив на ці методи традиції російського деспотизму, повністю ігноруючи специфічно марксистський характер цілей більшовицької диктатури,

Я зовсім не збираюся стверджувати, що в цих інтерпретаціях не було нічого слушного, ані тим більше заперечувати значущість усього того, що написали їхні автори. Бо загальновідомо, що великі історичні рухи рідко здатні зберегти вірність своїм первісним ідеологіям, що вони змушені реагувати на вимоги мінливої ситу­ації, і що часто це тягне за собою зміну їхньої власної тотожності. Не менш оче­видним є й те, що великі ідеології міжнародного масштабу не виробили в собі імунітету на вплив національних традицій окремих країн. Однак усе це не ставить під сумнів правомочність інтерпретування більшовицької спроби безпосередньо­го переходу до комунізму як кульмінаційної точки в історії марксистської утопії. З цієї точки зору (а отже, з точки зору інтелектуальної історії), перші три роки ра­дянської влади (1918—1921) становлять один період²⁵: період, у якому, за словами Леніна, більшовики ухвалили «перейти безпосередньо до комуністичного спосо­бу виробництва і розподілу»²⁶. Це був період справді «войовничого» комунізму, який характеризувався домінуванням утопічного мислення над прагматичними аргументами. У цьому відношенні це, поза сумнівом, був «один із найцікавіших утопічних експериментів в історії політики й економіки»²⁷. Суть цього експери­менту полягала у спробі змінити весь напрямок історії шляхом заміни ринкового господарства плануванням ex ante* процесу виробництва і розподілу. Можна сміливо стверджувати, що це була перша і найважливіша спроба втілити в життя Енгельсо- ву ідею «стрибка з царства необхідності у царство свободи».

Роздуми над трьома іншими (перерахованими вище) інтерпретаціями цієї про­блеми дають змогу виявити й усунути цілу низку непорозумінь.

По-перше, поділ першого триріччя радянської влади на період уявної помірко­ваності, що нагадувала НЕП, а також період вимушеного громадянською війною воєнного комунізму, — це одна із сталінських класифікацій історії. Описаний Крітсманом «героїчний період російської революції» охоплював увесь донепів-

* Минулого (латі

ський період, Крітсман не заперечував того, що громадянська війна й іноземна інтервенція вплинули на рішення експропріювати буржуазні елементи й остаточ­но ліквідувати ринкові зв’язки, однак він підкреслював, що ці чинники відіграли тільки каталітичну, а не вирішальну роль; що для більшовиків головним була на­самперед реалізація їхнього бачення визволення пролетаріату²³, Інші ж ветеран? революції також були однозначні в цьому питанні, Бухарін, наприклад, писав «Воєнний комунізм вважався нами не мілітарною формою господарювання, необ­хідною в період громадянської війни, а універсальною, загальною, «нормальною так би мовити, формулою економічної політики переможного пролетаріату »-- Грецький підкреслював, що революція почалася з раптового наступу на самі осно­ви старої системи: «Як ми почали? В економічній політиці ми почали з того, шс порвали з буржуазним минулим, рішуче і безкомпромісно. Перед цим був рино> — ліквідуємо його, вільна торгівля — ліквідуємо її, комерційний розрахунок — теж ліквідуємо»⁵⁰.

Признався у цьому й Ленін з нагоди четвертої річниці Жовтневої революції. Політику войовничого комунізму він окреслив як результат надміру революційно­го ентузіазму, а не результат економічного становища чи потреби боротися з воро­гом³¹. В іншій статті цього самого періоду він прямо заявив, що вибір такої політи­ки не мав жодних прагматичних обґрунтувань: «Спроба переходу до комунізм) зробила те, що ранньої весни 1921 року ми зазнали на господарському фронті по­разки, серйознішої, ніж будь-яка поразка, якої нам завдали Колчак, Дснікін чи Пілсудський»³².

Заради справедливості треба зазначити, що в деяких висловлюваннях Леніна ми маємо справу з Інакшим розставлянням акцентів і навіть з абсолютно Іншим поясненням причин воєнного комунізму Наприклад:

«Воєнний комунізм» був вимушений війною і розоренням. Він не був і не міг бути політикою, яка відповідає господарським завданням пролетаріату⁵³. Однак здається, що тут немає суперечності — є тільки певна плутанина понять. Тобто треба відрізняти «воєнний комунізм» у ширшому значенні як спробу безпосеред­нього переходу до комунізму від «воєнного комунізму» у вужчому значенні, тобто актів грубого насильства у ставленні до селян, відбирання в них не тільки «над­лишків», а й частини необхідного продовольства для задоволення потреб армії та утримання робітників³⁴. Наведений вище вислів Леніна стосувався воєнного ко­мунізму у цьому другому, вужчому значенні. Тільки в цьому значенні воєнний ко­мунізм не був політикою, яка відповідала б економічним завданням пролетаріату: Натомість політика воєнного комунізму в ширшому значенні — як спроба негай­ного скасування ринкового господарства — мала бути послідовною реалізацією економічних завдань переможного робітничого класу В донепівський період Ленін вважав таку політику природним результатом соціалістичної революції і вимогою доктрини, яка випливає безпосередньо з Марксової «Критики Готської програми» і з Енгельсової концепції «стрибка у царство свободи».

Треба також додати, що офіційно термін «воєнний комунізм» почав вживатися лише в період переходу до НЕПу І що намір його запровадження породило, влас­не, бажання пояснити економічні невдачі політики «безпосереднього переходу до комунізму» зовнішніми обставинами³⁵. Однак це не підводило до висновку, що сама політика «безпосереднього переходу» була реакцією на зовнішні обставини, що вона розпочалася лише в середині 1918 року і що НЕП був, по суті, поворотом до поміркованішого курсу в перші місяці після революції. Висловлювання Леніна з цього приводу були і залишилися однозначними: він визнавав, що політика «без­посереднього переходу» реалізовувалася партією на протязі усього триріччя (1918— 1921). НЕП був вимушеним і тимчасовим відступом від цієї політики, а не поворо­том до доброго початку.

Щоб уникнути непорозумінь, можна усе перше дореволюційне триріччя нази­вати «героїчним періодом великої російської революції», вживаючи термін «воєн­ний комунізм» тільки у другому, вужчому його значенні. Це нітрохи не змінило б основної констатації, а саме: що на протязі всього цього періоду партія Леніна боролася за «безпосередній перехід» до комунізму; що це був наслідок ідеологіч­ного вибору, всебічно обґрунтованого з погляду доктрини; що це потягло за собою спроби організувати суспільне життя за казарменим взірцем і що падання цим ме­тодам брутальних форм (тобто «воєнного комунізму» sensu Stricto) не піддається поясненню тільки зовнішніми обставинами. Адїкє па такі обставини можна було відреагувати й певними поступками, але саме пе забороняла тоді робити фанатич­на віра в утопію.

Угорський учений Ласло Самуслі звернув увагу на те, що інтерпретація, яка відділяє перше пореволюційне півріччя: від решти «героїчного періоду російської революції» і трактує його як свого роду випередження НЕПу, належить Сталінові. У промові, виголошеній у липні 1928 року він авторитетно заявив, що всупереч поширеній думці, диктатура пролетаріату в Росії почала діяти «не з моменту зап­ровадження воєнного комунізму а з проголошення принципів, відомих нині як нова економічна політика. Кожен знає працю Леніна "Чергові завдання Радянської влади”, опубліковану на початку 1918 року, в якій Ленін уперше обґрунтував прин­ципи нової економічної політики. Щоправда, запровадження в життя цієї політики було тимчасово перерване в зв’язку з [чужою] інтервенцією і лише через три роки після закінчення війни та інтервенції до неї можна було повернутися»³⁶. Цей по­гляд став канонічним і пережив усі зиґзаґи сталінської та постсталІнської політи­ки партії. Його повторювали майже буквально у всіх підручниках та інших працях з історії політики й економіки Радянського Союзу³⁷,

Самуелі не сказав прямо, навіщо Сталінові було потрібне таке разюче перекру­чення радянської історії. Це особливо видається дивним у світлі того факту, що в 1928 році Сталін думав уже про відмову від НЕПу Однак не підлягає ніякому сум­ніву: те, що він говорив, було добре продумане І служило накресленим цілям. Ста­лін упродовж багатьох років вважався проповідником і гарантом НЕПу і вже через це було в його інтересах, щоб НЕП увійшов в історію як вірна марксистська по­літика, а не тільки як вимушений відступ. Тож нічого дивного в тому що Сталін хотів, аби його роль у період НЕПу сприймалася як реалізація правильної, справді ленінської політичної лінії, а не тільки як очолений ним вимушений відступ.

Але це ще не все. Бо навіщо б Сталін посилався на «Чергові завдання Радянсь­кої влади» — книгу, яка обґрунтовує можливість і необхідність безпосереднього переходу до комунізму а отже, не має, здавалося б, нічого спільного із принципа­ми НЕПу? Суть НЕПу полягала в тому щоб задіяти ринкові сили, тимчасом як суттю політики Леніна у всьому донепівському періоді була фанатична боротьба з ринком, яка доходила аж до спроб детально контролювати особисте споживання. У «Чергових завданнях» викладено повну програму основою якої є «найсуворі- іпий і всенародний, всеосяжний контроль хліба і добування хліба» та взяття «собі в руки нагляду за споживанням багатих» і проведення в такий спосіб послідовної «експропріації експропріаторів»³⁸. Для виконання цього завдання треба було вста­новити суворий контроль над організацією забезпечення, а отже, цілковитим вик­люченням ринкового розподілу. У такий спосіб усе населення держави було б об’єд- пане в «одному кооперативі»³⁹. Тож як можна було пов’язувати цю працю Леніна з принципами НЕПу?

З точки зору Сталіна це було цілком можливим і виправданим. Схожість із HE- Пом він віднаходив в аспекті програми «Чергових завдань Радянської влади», спря­мованої на обмеження свободи трудящих мас: у принципі «безсуперечного підко­рення єдиній волі для успіху процесів роботи»⁴⁰, в осуді «мітингового демократиз­му», у визнанні радянським керівником «одноособової диктаторської влади», щоб домогтися «якнайсуворішої єдності волі, яка спрямовує спільну роботу сотень, тисяч і десятків тисяч людей»⁴¹. Сталін мав рацію, коли стверджував, що саме на цих принципах базувалося керівництво державною промисловістю в період НЕПу Пригадаймо, що проголошення НЕПу збіглося в часі з осудом і делеґалізацією анархо-синдикалІстської «робітничої опозиції»⁴². Навесні 1918 року Ленін схи­лявся до політики «державного капіталізму», розуміючи під цим, між іншим, свідо­мий поворот до таких методів капіталістичної організації й експлуатації праці, як відома система Тейлора⁴³. Таку саму промислову політику систематично застосо­вували у період НЕПу. У «Чергових завданнях» Ленін ставив мету — покласти край «дрібнобуржуазній анархії», яка виникла внаслідок запровадження робітни­чого самоврядування на промислових підприємствах; НЕП зробив наступний крок у цьому напрямі, поклавши край анархічним методам (експропріації, конфіскації і т.д.) ультраегалітарної політики воєнного комунізму. Отже, в обох випадках (з по­гляду Сталіна) робився наголос на порядку (який протиставлявся дрібнобуржу­азній анархії), а також на відновленні авторитарної організації праці та капіталі­стичних методів виробництва (які протиставлялися «волюнтаристському авантюр- ництву» лівих). Отже, за цією логікою, спільною рисою обох періодів було піклу­вання про те, щоб радянська влада не набирала форми «просто чогось безглуздого, анархічного, дикого»⁴⁴.

Така логіка у поглядах Сталіна не доводить, однак, вірності цих поглядів. Вони містили в собі зерно істини, але були абсолютно хибні й свідомо вводили в оману як загальна оцінка. Причиною цього було те, що для Леніна і для всіх послідовних комуністів його часу вирішальним критерієм було ставлення до ринку, а в цьому відношенні весна 1918 року і період НЕПу принципово відрізнялися. В намірах Леніна загравання з ідеєю «державного капіталізму» не мало нічого спільного «з непівським поворотом до ринкових методів виробництва»⁴⁵. «Державний капі­талізм» мав бути системою, яка замість ринку запроваджує план, здатний коорди­нувати виробництво і розподіл ex ante. Капіталістичні риси цієї системи повинні були обмежуватись до застосування капіталістичних методів організації (зокрема, банківської системи), до забезпечення максимальної дисципліни і продуктивності праці, до працевлаштування «буржуазних спеціалістів» і, нарешті, до толерантно­го ставлення, у певній мірі, до капіталістичної нерівності прибутків. Моделлю цієї системи була німецька воєнна економіка, яку Ленін вважав «останнім словом» «су­часної великокапігалістичної техніки і планомірної організації, підпорядкованої юнкерсько-буржуазному імперіалізмові». Розвиваючи цю думку, він писав: «Відкиньте підкреслені слова, поставте на місце держави військової, юнкерської, буржуазної, імперіалістської теж державу, але державу іншого соціального типу, іншого класового змісту, державу радянську, тобто пролетарську і ви матимете всю суму умов, яка дає соціалізм»⁴⁶.

Іншими словами, ленінська концепція «державного капіталізму» базувалася на принципі, що за найвищої стадії капіталістичного розвитку як на Заході, так і в Росії ринкові відносини будуть замінені в принципі свідомим плануванням⁴", а рештки ринкового господарства підтримуватимуться тільки прямими виробниками товарів, тобто класом, який репрезентує застарілий і регресивний спосіб вироб­ництва, котрий, однак, не хоче відступити з поля бою без боротьби. І тому він вважав цей клас (головним чином, заможних селян) найпершим ворогом соціаліз­му і прогресу взагалі — «дрібнобуржуазною гідрою з мільйонами щупальщв»⁴*. що силкується запобігти процесові перетворення країни у монолітне, централізо­ване економічне ціле. Хоча це й було цинічно з точки зору гасла про потребу «ро­бітничо-селянського союзу», Ленін прагнув скористатися державним капіталізмом — його організаційними формами та технологією — з тим, щоб елімінувати селян Z

як найчисельнішу верству дрібних товаровиробників і головну опору ринкового господарства. НЕП, звичайно, був чимсь абсолютно іншим. Це була серйозна (хоча і тимчасова) поступка саме на користь селян, дрібних виробників, відновлення ринкового обміну між містом і селом, свідомий відступ від прямого переходу до безринкового соціалістичного господарства. Увесь донепівський період був періо­дом войовничого комунізму спробою одним махом і будь-якою ціною запровади­ти безрипкове господарство. Воістину велика наївність зводити цей утопічний проект до прагматичної реакції на громадянську війну та труднощі у постачанні продуктів. Набагато переконливішою видається думка Медведева про те, що ско­ріше громадянська війна була спровокована брутальністю і жорстокістю більшо­вицької політики, що «історична відповідальність за громадянську війну лягає не лише на російську контрреволюцію та іноземну інтервенцію, але й на самих більшо­виків, які захопилися передчасним запровадженням соціалізму і цим самим підбу­рили проти себе значну частину населення»⁴⁹.

Отже, можемо констатувати, що навіть дуже короткий підсумок основних фактів, які стосуються першого триріччя радянської влади, спростовує низку поглядів, поширених (па жаль) у літературі предмета. Факти свідчать, що твердження, бу­цім курс па безпосередній перехід до комунізму Ленін обрав лише в середині 1918 року і буцім політика воєнного комунізму відрізнялася у цьому питанні від політи­ки перших місяців «диктатури пролетаріату», зовсім не відповідає дійсності. Вони також свідчать про те, що основні напрями більшовицької політики випливали з ідеологічного вибору, з доктрини, а не з тих чи інших прагматичних міркувань. Це виправдовує трактування цілого триріччя (1918—1921) як одного періоду — «ге­роїчного періоду російської революції».

Однак ми повинні визначити своє ставлення також до тези, що ідеологічний вибір Леніна не був у своїй основі марксистським вибором. Бо як (запитують про­повідники цієї тези) можна було бути марксистом і одночасно вірити у можливість побудови комунізму у відсталій країні? Чому після захоплення влади більшовиць­ка партія зробила такий великий наголос на контроль розподілу тобто на спожи­вання, явно нехтуючи проблемою зростання виробництва? Чому всі зусилля були зосереджені на боротьбі з ринком, не завершивши формальної експропріації бур­жуазії?⁵⁰ Чи не був це різновид примітивного комунізму в сфері споживання, гли­боко чужого Історичному матеріалізмові, який проголошує беззастережний при­мат виробництва над розподілом?

Це справді серйозні аргументи. їх висували проти Леніна не тільки меншовики, але й соціал-революціонери, есери, яких через їхню народницьку генеалогію мож­на було підозрювати у симпатії до ідеї «перескакування через етапи» І до примату справедливості розподілу. Однак характер цих аргументів змушує дослідити їхню обґрунтованість на базі марксистської теорії, а не тільки окресленої політичної ситуації.

Перший аргумент, характерний для детерміністського марксизму періоду II Інтер­націоналу, став згодом предметом багатьох аналізів, які значно ослабили його пе­реконливу силу⁵¹. Немає потреби відтворювати їх у цьому місці. Досить буде, якщо ми констатуємо те, що вони довели, а саме; марксизм як теорія історії допускає різні інтерпретації, і концепція соціалістичної революції у відсталій країні може бути виправдана на марксистському ґрунті.

Однак предметом цієї книжки є не марксизм як теорія історії чи суспільно- економічна теорія, а марксистський комунізм як теорія вселюдського визволення. А з цієї точки зору наукова сторона марксизму менш важлива, ніж марксистська утопія, бо саме ця утопія була самою серцевиною марксизму Леніна. Незважаючи на постійну увагу Леніна до організаційних питань, його вклад у марксизм не об­межувався створенням теорії «партії нового типу». Місце Леніна в історії марк­сизму— і в історії взагалі — вирішує той факт, що він був першим марксистським вождем, який здобув політичну владу щоб втілити в життя комуністичну утопію. Те саме можна сказати й про більшовицьку партію у період войовничого комуніз­му «Героїчний період російської революції» — це найважливіша, найбільш по­вчальна спроба тотальної мобілізації сил для якнайшвидшого здійснення комуні­стичного ідеалу. 1 саме тому треба ставити питання не про наукову теорію, а про утопію. Чи утопія Леніна мала марксистський характер? Якщо мала, то важко буде заперечити, що значну частину відповідальності за більшовицький експеримент несуть самі творці «наукового соціалізму», а також ті, хто причинився до конкре­тизації цього утопічного проекту, а також до визнання його реалізації кінцевою метою робітничого руху.

Самуелі доводить, що головними винуватцями були марксистські теоретики німецької соціал-демократії⁵². Можна припускати, що, стверджуючи це, він керу­вався також тактичними міркуваннями: його провокаційна книжка з’явилася дру­ком 1974 року, а в цей період вигідніше було звалювати всю вину на Каутського, аніж відверто сказати, що ідея безринкового господарства завжди була самою сут­ністю марксистського комунізму. Так чи інакше, аргументація угорського ученого заслуговує на серйозні роздуми в тій мірі, в якій вони викладені у його праці.

На думку Самуелі, саме теоретики німецької соціал-демократії звели в ранг догми тезу творців марксизму, що соціалістичне господарство виключає ринкові відно­сини і є_? по суті, поверненням на вищому ступені принципів натурального госпо­дарства. Адже це вони обернули цю тезу в наріжний камінь своєї «Ерфуртської програми» — документа, який на багато років визначив теоретичну позицію міжна­родного марксистського руху⁵³. Адже це Каутський розвинув теорію соціалістич­ного суспільства як «одного великого синдикату, в якому все планується раціо­нально й розміщення засобів здійснюється без ринкових угод; це він санкціонував своїм авторитетом такі нісенітниці, як, наприклад, твердження про перевагу міно­вої торгівлі над грошовим обміном, а також вимогу переходу від «платних послуг» до «послуг натурою»⁵⁴. Іншими словами, німецькі соціал-демократи несуть лево­ву частку відповідальності за те, що ідея безринкового господарства у менш чи більш витончених формах негативно вплинула на розвиток марксистської еконо­мічної думки І завдала величезної шкоди економічному розвиткові соціалістичних країн⁵⁵.

У цих спостереженнях, безперечно, багато правди. Як я й намагався показати, правдою є те, що Каутський вважав ліквідацію ринку необхідною умовою соціа­лізму і що цей погляд поділяли всі ортодоксальні марксисти II Інтернаціоналу Со­ціал-демократія не була протилежністю комунізму оскільки соціал-демократи вва­жали комунізм кінцевою метою робітничого руху Саме тому Ленін аж до 1917 року називав більшовиків соціал-демократами і щиро вірив у τe₅ що більшовицька партія є російською фракцією того самого міжнародного революційного руху який очолює німецька соціал-демократія.

Однак це не означає, що Ленін мусив учитися комунізму в Каутського. Він міг черпати — І черпав! — свої Ідеї безпосередньо з джерела: від Маркса й Енгельса.

Одним із головних моїх намірів під час написання цієї книги було довести, що класичний марксизм — це не тільки історичний матеріалізм, а отже, окреслена тео­рія історії, критика капіталістичної політичної економії й набір методологічних вка­зівок для історіографії. Це також — найновіший варіант старої комуністичної утопії, якому надано зовні глибокого наукового характеру; варіант, який серед іншого про­голошував, що головне джерело зла — не стільки особиста власність (бо їй не треба прибирати форму відчуженої й обігової на ринку «приватної власності»), скільки ринковий обмін, який веде до втрати колективного контролю над господарським життям. Згідно з цим діагнозом метою комунізму ототожненого зі свободою, було запровадження раціонального контролю над сліпими економічними силами, щоб у такий спосіб покласти край поневоленню людей продуктами їхньої власної праці. Завдяки комунізмові людство мало знову здобути здатність свідомо контролювати процеси об’єктивізації себе в праці і в такий спосіб піднестися до висот справжньо­го самовизначення, самостійного вирішування власної долі. Умовою цього було підко­рення собі природи, а отже, розвиток продуктивних сил, який відбувається завдяки відособленню і внаслідок якого виникає «об’єктивний зв’язок» між людством через світовий ринок. Із цього моменту мало розпочатися здійснення комунізму, тобто підко­рення своїй владі суспільних сил людства. Комуністичний розвиток мав бути симет- - ричною протилежністю розвитку класових суспільств, тобто розвитку через відчу­ження: бо завдання комунізму розумілось як ре апропріація відособлених сил люд­ства, визволення від відособлених економічних сил, втілених у ринковий механізм. У цьому розумінні раціональну свободу, або свідомий контроль, символізувало пла­нове господарство, натомість ринок був синонімом поневолення людства «сліпими силами». Подолання відчуження ототожнювалося з демаркетизацією, а дсмаркети- зація — з подоланням відчуження, тобто визволенням. У комуністичному суспільстві виробництво мало бути «безпосередньо усуспільненим», а міжлюдські відносини такі прості і зрозумілі, як у примітивному натуральному господарстві. Як ми пам’я­таємо, Маркс порівняв економіку комуністичного суспільства майбутнього з госпо­дарством Робінзона Крузо, бо в обох випадках ми маємо справу з одним господарсь­ким суб’єктом (організованим колективом, «єдиною волею» або просто індивідуу­мом, який працює згідно з визначеним планом, з думкою про задоволення власних потреб, а не про продаж на ринку⁵б.

Цілком логічно, що капіталістичний спосіб обміну (ринок) був, Із цієї точки зору, значно більшим злом, аніж капіталістичний спосіб виробництва. Маркс і Енгельс настійливо підкреслювали, що капіталістичне великопромислове вироб­ництво запроваджувало принцип планомірного поділу праці всередині підприємства і в такий спосіб торувало шлях соціалістичному плануванню. Бо поділ праці все­редині фабрики має раціональний і планомірний характер, на відміну від стихій­ного, безпланового поділу праці, диктованого ринком; отже, фабрика втілює в собі принцип свідомої волі, яка координує працю за «системою a priori*», тоді як ринок координує людські зусилля a posteriori*, на принципі сліпої квазіприродної необхід­ності⁵⁷. У такий спосіб постійно зростаюча раціоналізація великопромислового виробництва контрастує й дедалі більше входить у суперечність із ринковою анар­хією, яка позбавляє всякої здатності панувати над власною долею. Квінтесенцією цієї дегуманізуючої, відч у жувальної і поневолюючої функції ринкового господар­ства є, на думку Маркса, торгівля. Процитуймо:

«Або яким чином виходить, що торгівля, яка є не що інше, як обмін продук­тами різних індивідів І країн, панує над усім світом завдяки відпошешпо попи­ту і пропозиції, — відношенню, яке, за словами одного англійського економі­ста, витає, наче древній фатум, над землею, невидимою рукою розподіляючи між людьми щастя і нещастя, будуючи царства і руйнуючи їх, викликаючи до життя народи і примушуючи їх зникати, — в той час як із знищенням базису, приватної власності, з комуністичним регулюванням виробництва, що усуває ту відчуженість, з якою люди ставляться до свого власного продукту, зникає також і панування відношення попиту і пропозиції, і люди знову підкоряють своїй владі обмін, виробництво, спосіб їх взаємних відносин?»⁵⁸.

Це не випадковість, що здобуття контролю над обміном у цьому вислові по­ставлене перед здобуттям контролю над виробництвом. Енгельс пішов у цьому

• Незалежно від досвіду; на підставі досвіду (лаг).

напрямку ще далі: в деяких із його пізніших праць поява і зникнення ринкових відносин трактується як процес, їло майже не залежний від майнових відносин або що випереджає еволюцію форм власності, У своєму аналізі первісних суспільств він, наприклад, доводив, що деструктивна роль торгівлі між окремими племенами випередила й підготувала появу приватної власності у кожного з них племен⁵⁹. Міжплемінна торгівля революціонізувала первісні суспільства, надала їм динамі­зму, але ціною цього було знищення давньої свободи, рівності й гармонії. Енгельс вважав це початком довгого і важкого періоду цивілізації, у якому суспільний роз­виток робився дедалі залежним від сліпих, квазі природних економічних сил. Од­нак, із другого боку, Енгельс висловив погляд, що подолання цієї принизливої за­лежності починається вже в межах монополістичного капіталізму, який ліквідує ринкову «анархію» і таким чином підготовлює грунт для соціалізму Він навіть доводив, що централізуюча тенденція розвитку покличе до життя капіталістичний устрій без ринку, без внутрідержавної конкуренції і без грошового обміну У «Роз­витку соціалізму від утопії до науки» він подавав це як перемогу способу вироб­ництва (планомірно організована фабрична праця) над способом обміну, яка про­кладає шлях соціалістичному плануванню⁶⁰.

Як видно з викладеного вище, Лсніновий проект побудови комунізму в Росії не був божевільним відхиленням від «наукового» духу марксизму. Його концепція державного капіталізму як першого кроку до соціалізму була варіантом Енгельсо- вої уяви капіталізму без ринку. Визначаючи найближче завдання для своєї партії як «перетворення всього державного економічного механізму в єдину велику ма­шину, в господарський організм, який працює так, щоб сотні мільйонів людей ке­рувалися одним планом»⁶¹, Ленін поділяв погляд Маркса й Енгельса, що цілісне планування є необхідною передумовою, вихідним пунктом соціалістичного будів­ництва, Наголос Леніна на плануванні, обліку і контролі, а також на планомірному розподілі благ споживання не мав нічого спільного з плануванням як технікою протегування господарському зростанню; технікою, яка хоч і обмежує свободу дій ринкових сил, але не прагне до повного їх виключення. Бо для Леніна планування не було питанням прагматики, способом подолання російської відсталості й т.п.; воно було справою принципів, здійсненням задумів творців «наукового соціаліз­му». Хоча Ленін і не говорив про подолання «відчуження» і визволення в такий спосіб людської «родової сутності», але все ж таки був вірний Марксовому діагно­зові, який вбачав у ринковому механізмі основне джерело поневолення людства. Заміна ринку плануванням була для нього не методом стимулювання зростання виробництва, а насамперед визволенням від ринку, кроком у напрямку до здійснення ідеалу свідомого контролю над умовами життя⁶². Цієї мети треба було досягти будь-якою ціною — навіть ціною зруйнування продуктивних сил і різкого знижен­ня життєвого рівня населення. Більшовицькі теоретики обгрунтовували навіть не­обхідність економічного краху, доводячи, що «пролетарську революцію неминуче супроводжує незвичайно глибокий занепад продуктивних сил»⁶³. По-бойовому налаштовані російські комуністи сприймали цю теорію як підбадьорливе тлума­чення економічної катастрофи їхньої країни. Планування асоціювалося в них не з індустріалізацією та модернізацією, а з комуністичною утопією тотально контро­льованого безринкового господарства.

«Державний капіталізм» перших місяців радянської влади (якому за взірець правила німецька воєнна економіка), був, поза сумнівом, спробою поєднати елімі­націю ринку з капіталістичною продуктивністю праці. Однак незабаром виявило­ся, що цілі ці суперечать одна одній і що треба вирішити, якій із них належить першість. Вибір був очевидний: декрет від 28 червня 1918 року виразив волю до зосередження на боротьбі з ринком. Це рішення підкріплювалося Енгельсовою концепцією Історичної місії великопромислового виробництва. Бо якщо сутністю централізації виробництва була елімінація ринкових відносин, якщо дрібнотовар­не виробництво було пережитком минулого, то з цього випливало, що і в російсь­ких умовах головним завданням мас бути елімінація дрібнотоварного виробницт­ва. Далі прийшла переконаність, що реакційні дрібнотоварні виробники (голов­ним чином, куркулі) у Росії надто сильні, аби можна було сподіватися на те, що їх ліквідує «державний капіталізм», тобто політично контрольовані трести і синди­кати. На практиці це означало, що централізуючу місію капіталізму в Росії повин­на виконати комуністична партія. Крітсман так писав про це: «Виконуючи завдан­ня побудови планомірного натурального господарства соціалізму, пролетаріат про­довжує і доводить до кінця історичну місію капіталістичного ладу — перемогу ринку»⁶⁴.

Цей погляд у той час поділяли всі комуністичні теоретики. «Соціалістична орга­нізація господарства, — пояснював Троцький, —починається з ліквідації ринку, а значить, з ліквідації регулятора ринкових механізмів — яйіьної (підкр, — A_tB,) гри законів пропозиції і попиту»⁶⁵. Це було логічно: рішення «безпосереднього пере­ходу до комунізму» суперечило свободі ринкових сил, тож найпростішим шляхом до ліквідації цих сил була організація централізованого, планомірного розподілу продуктів. На практиці це означало граничний варіант диктаторства над потреба­ми⁶⁶, втілення у життя через політику послідовної ліквідації всіх товарно-грошо­вих угод. Було заборонено приватну торгівлю, ринкове забезпечення продуктами замінили реквізицією сільськогосподарських продуктів, яку здійснювали спеціальні загони, що складалися з міських робітників та сільської бідноти (горезвісний де­крет про продовольчу диктатуру від 9 травня 1918 року), замість ринкового розпо­ділу було запроваджено «класове раціонування» та інші форми пайків, а населен­ня поділили на чотири категорії споживачів* Реалізація цієї політики була далекою від досконалості, оскільки навіть най брутальніш і методи не могли покласти край нелегальному обороту продуктів⁶⁷. Однак принципи були чіткі, ідеологічно чисті, а значить, і здатні викликати справжній ентузіазм у заанґажованих ідеологічно членів партії.

Треба пам’ятати, що тодішні комуністи були готові схвалювати й активно підтри­мувати військові форми організації праці. Ленін не був оригінальним, коли вихва­ляв армію як найвищу форму організації, що сповнює мільйони людей «єдиною волею». Це була типова риса тих форм комуністичної утопії, які підкреслювали необхідність економічної централізації. У «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енгельс рекомендували використовувати у перехідний період, особливо в сільсько­му господарстві, «промислові армії». Як зразок уподібнення до військових ана­логій є комуністична утопія Едварда Белламі, змальована у романі «2000-го року». В цій книзі, яка колись побивала всі рекорди популярності, проект ліквідації рин­кового господарства шляхом організації всього народу в «одне загальне підприєм­ство» був поєднаний з захопливим мілітаризмом⁶⁸. У сучасній системі військової справи Белламі розпізнав «не лише риторичну аналогію до всенародної служби у промисловості», але й реальний прототип Індустріалізації праці, «досконалу мо­дель її організації, арсенал національно-патріотичних мотивів і аргументів, які служать її стимулюванню, а також незаперечний доказ можливості організувати промисловість у масштабі усієї нації, доказ, джерелом якого є досвід багатьох на­родів, організованих і керованих як армія»⁶⁹. Військова організація була, в цьому розумінні, моделлю раціональної організації, свідомо запланованої, а значить (у цьому сенсі) «наукової», протиставленої невиправній нераціональності ринку. Бел­ламі глибоко засмучував контраст між «науковим способом» ведення воєн сучас­ними націями і браком науковості в організації їхньої щоденної праці.

Роман Белламі був добре відомий і дуже популярний у Росії. Його перший пе­реклад на російську мову, виконаний з ініціативи Льва Толстого, зразу ж здобув великий успіх на книжковому ринку. Один Із російських критиків відзначив у 1906 році, що твір Белламі став у Росії «ефективнішою пропагандою соціалістичних ідей серед широких мас, аніж будь-яка інша книга за останні тридцять років»⁷⁰.

■ Максим Горький запевняв своїх американських слухачів, що теорії Белламі «відомі всім російським студентам»⁷¹. Має під собою грунт припущення, що Белламі зав­дячував цей успіх тому що російська інтелігенція визнала його видіння майбут­нього дивовижно збіжним з ідеями «наукового соціалізму».

Повернімось, однак, до «героїчного періоду російської революції». Ідеологіч­ний клімат тих часів свідчить про те, що методи воєнного комунізму мали глибокі обгрунтування в доктрині. Один із ранніх теоретиків радянського планування оці­нював це так:

«Грошовий обіг відмирає, на заміну йому приходить натуробмін, і навіть прямий розподіл продуктів. Бачачи це, Народний комісаріат фінансів цілеспря­мовано прагне виключити гроші, перетворити їх на знаряддя відчуження при­ватного господарства^ на вид податку, що накладається на неусуспільпені ще економічні відносини і є одним із джерел фінансування революції.

Міжлюдські взаємини стають прозоро природними, туман грошового фети­шизму, товарного фетишизму розвіюється буквально в нас на очах, відкриваю­чи реальний зміст економічних відносин між містом і селом, між споживачем і виробником, між тим, хто купує, і тим, хто продає.

Хитається кожна опора старого світу, вся давня суспільно-економічна систе­ма розпадається, І з її складових частин народжуються нові суспільно-економічні структури.

Важко сумніватися в тому, що при більш розвинутій промисловій технології, з сільським господарством, яке грунтовно переорав капіталістичний плуг, вна­слідок чого воно краще підготовлене до колективізації, застосовувані у нас ме­тоди надзвичайного стану могли б підштовхнути країну в напрямку до справж­нього комун ізму »⁷².

Цей ностальгічний погляд ex post* знаходить своє підтвердження у незліченних свідченнях інших учасників великого експерименту. Чільне місце серед них по­сідає сам Ленін. Мова, якою він корис тувався у ті роки, не була мовою прагматич­ного державного діяча. Його розривали глибокі емоції, коли він описував приват­ну торгівлю зерном як огидний злочин, злочин проти держави, з яким більшовики повинні боротися усілякими засобами; коли він вимагав радикального викорінен­ня торгівлі шляхом перетворення усієї Республіки Рад «може, через кілька тижнів, а може, через невелике число місяців [...] в один великий кооператив трудящих»⁷³; коли він оголошував боротьбу не на життя, а на смерть зі старим принципом: «Кож­ний — за себе, а Бог — за всіх», в ім’я нового принципу: «Кожний за всіх, а без Бога ми якось обійдемось»⁷⁴; коли результат боротьби ставив у залежність від ге­роїзму й безприкладної самопожертви, «всі приватні інтереси приносячи в жерт­ву»⁷^ повністю присвячуючи себе ідеї. Іноді він упадав у майже істеричний тон:

«[...]Ми загинемо скоріше всі до одного, ніж віддамо свою територію, ніж здамо свій принцип, принцип дисципліни і твердої політики, для якої ми все повинні принести в жертву. В момент розпаду капіталістичних країн, капіталі­стичного класу, в момент його відчаю і кризи, вирішує тільки цей політичний фактор. Фрази про меншість і більшість, про демократію і свободу нічого не вирішують, хоч би як вказували на них герої минулого історичного періоду. Тут вирішують свідомість і твердість робітничого класу. Коли він готовий до само-

' 3 минулого (лаяі,}.

пожертви, коли він довів, що він уміє напружити всі свої сили, то це вирішує завдання. Все для вирішення цього завдання. Рішучість робітничого класу, його непохитність здійснити свій лозунґ — “ми скоріше загинемо, ніж здамося” — є не тільки історичним фактором, але й фактором вирішальним, перемагаючим»⁷⁶.

Отже, вирішальним фактором мала бути свідомість і героїчна воля. Жодного слова про «об’єктивні закони» Історії, жодного слова й про матеріальний стимул праці. Старі (економічні) фактори, які дисциплінують і об’єднують робітничий клас, було визнано ослабленими й за даної ситуації абсолютно неістотними. Дис­ципліна і єдність нового типу мали базуватися виключно на позаекономічних факто­рах: ентузіазмі, а також (або) насильстві, мобілізації, а також (або) примусі⁷⁷. З цієї точки зору навіть соціалістичний принцип винагороди за працю здавався заста­рілим, таким, що вимагає заміни вищим, комуністичним (а не тільки соціаліс­тичним) принципом державної праці, на зразок комуністичних суботників (тобто уявно добровільної, дармової праці в суботу). Комуністична праця, — роз’ясню­вав Ленін, — «є безплатна праця на користь суспільства, праця, яка виконується не для відбуття певної повинності, не для одержання права на певні продукти, не за наперед встановленими і узаконеними нормами, а праця добровільна, праця без норми, праця, яка дається без розрахунку на оплату, без умови на оплату, праця за звичкою працювати на загальну користь і за свідомим (що перейшло у звичку) ставленням до необхідності праці на загальну користь, праця як потреба здорово­го організму»⁷⁸.

Треба підкреслити, що найважливішою рисою цього нового типу праці була в очах Леніна не добровільність, а просто відсутність пов’язаності з будь-якими мате­ріальними стимулами. І тому він міг написати: «Суботники, трудові армії, трудова повинність — ось практичне здійснення в різних формах соціалістичної і кому­ністичної праці»⁷⁹. Мабуть, він навіть не помітив, що в цьому розумінні праця, моти­вована ідеологічним ентузіазмом, була прирівняна до примусових трудових армій і примусового визначення робочих місць. Це передбачало схвальну констатацію спільного знаменника між комуністичним героїзмом і комуністичішм рабством.

Однак Ленін не був головним теоретиком «безпосереднього переходу до кому­нізму»; хоч він і сформулював основні директиви, але докладні опрацювання їх залишив іншим ідеологам партії. Найпрезентативнішими для «героїчного періоду революції» треба визнати три книги: «Азбуку комунізму» Бухаріна і Прсображенсь- кого (1919), «Економіку перехідного періоду» Бухаріна (1920) та «Тероризм і ко­мунізм» Троцького (1920).

Перша з цих книг, яка формально вважалася коментарем до програми партії за 1919 рік, була визнана «найбільш повним І систематичним компендієм марксист­сько-ленінської теорії», «справжньою біблією комунізму, яка користувалася біль­шою популярністю та авторитетом, ніж будь-яка з праць таких відомих осіб, як Ленін і Троцький»⁸⁰, Однак у сталінський період її було повністю вилучено з обі­гу, І то не лише в зв’язку з репресуванням її авторів. Навіть якби їх і не було стра­чено і вони перевтілилися б у суперлояльних сталіністів, «Азбука комунізму» все одно стала б забороненою книгою. Якоюсь мірою це було природно, що сталіністи хотіли забути ідеї, які вони відкинули, та обіцянки, які партія не змогла виконати. Крім того, вони вже виросли зі стадії наївних надій, прагнули завоювати повагу в очах міщанської Європи, а отже, не любили пригадувати безкомпромісний утопізм і дух хрестового походу «героїчного періоду революції».

Детальний розгляд «Азбуки комунізму» не вмістився б у рамках даної книги. Тож я зосереджуся тільки на тих ідеях цього важливого документа, які кидають світло на комуністичну утопію, на комуністичну програму універсального визво­лення.

Тон книжки -— тріумфальний. Автори впевнені у тому що комунізм мусить перемогти: «Через 10—-20 років буде вже зовсім інша земля, інші люди, інші зви­чаї»⁸¹. Капіталізм буде знищено, оскільки це просто «кепсько збудована машина»⁸². Його буде замінено організованим суспільством, вільним від анархії виробництва, від конкуренції, воєн та криз. У цьому суспільстві «всі фабрики, заводи, копальні й інші установи стануть тут чимсь на зразок відділів одної всенародної великої робітні, котра охоплює все народне господарство»⁸³. Усе вироблятиметься згідно з «загальним планом продукції», «усе повинно бути розрахованим» наперед, праця буде організована в раціональний спосіб, з точним урахуванням ресурсів та по­треб⁸⁴. Виробництво на ринок поступиться місцем перед виробництвом товарів споживання, таким чином замість «товарів» будуть «продукти». «Ці виготовлені продукти не йдуть па міну: їх не купують і не продають. Ix просто звозять на гро­мадські склади, а звідти згодом їх беруть ті, кому вони потрібні. Значить, тут і гроші без діла»⁸⁵.

Слідом за Енгельсом і Леніним автори підкреслювали, що й сучасний капіталізм іде до ліквідації ринкового господарства. У розвинених капіталістичних країнах виникають об’єднання — синдикати і трести; їхні фундатори умовляються прода­вати товар не нижче певної ціни⁸⁶. « [...] На чолі всього господарчого життя стає жменька банкірів, котрі порядкують усією промисловістю, А державна влада не­ухильно виконує волю цих банкірів і синдикатників»⁸⁷.1 тому сучасний капіталізм уже також вважається організованим суспільс твом. Та, попри це, його розривають внутрішні суперечності, розв’язати які він не в змозі. Через тс він наближається до невідворотного «розкладу, жорстокості та безладдя»⁸⁸. Комунізм — єдина альтерна­тива цьому «абсолютному хаосу». «Але комунізм може бути здійснений лише про­летаріатом, із чого випливає, що пролетаріат нині — реальний визволитель люд­ства»⁸⁹.

Однак дорога до остаточної перемоги не буде легкою. Навпаки: в умовах дикта­тури пролетаріату опір буржуазії зростатиме, набиратиме щораз гостріших і що­раз небезпечніших форм, що змусить пролетаріат не спинятися навіть перед теро­ром⁹⁰. Багаті селяни, за самою вже своєю природою ворожі до соціалізму, стануть нещадними ворогами пролетарської аграрної політики, і це, зрештою, призведе до того, що радянська влада буде змушена вдатися до планомірної експропріації за­можних селян як класу⁹¹. Середнє селянство може врятуватися від наступу світо­вого капіталізму, щиро прийнявши керівництво пролетаріату. Однак це не врятує їх як дрібних товаровиробників. «Система дрібнотоварного сільського господар­ства так чи інакше приречена на загибель. Треба замінити її кориснішою й ефек­тивнішою системою, системою кооперативного обробітку землі у великому масш­табі»⁹².

Як видно з викладеного вище, цей «систематичний компендій марксистсько- ленінської теорії» формулював ідеї, які згодом втілив у життя Сталін: ідею інтен­сифікації класової боротьби після повалення буржуазного режиму, ідею ліквідації куркульства як класу, а також ідею швидкої колективізації сільського господар­ства.

Автори «Азбуки комунізму» продемонстрували велику фантазію у змалюванні деталей майбутнього комуністичного суспільства. Це мало бути глибоко колекти­вістське суспільство, яке проголошує принцип, що «індивід належить не сам собі, а суспільству, людському родові»⁹³. Із цього випливала програма цілковитої елімі­нації Індивідуалізуючого впливу сім’ї. Дітей більше не треба було прив’язувати до своїх батьків, їхнє виховання та освіта мали стати справою суспільства в цілому «Варварські методи індивідуального куховарства» мали бути замінені приготуван­ням страви у великих комунальних їдальнях, у яких одна страва подаватиметься сотням людей⁹⁴. Не буде, ясна річ, грошей і торгівлі, торговельну мережу замінить планомірний розподіл продуктів, і апарат цього розподілу буде «досконаліший за все₃ що виробив у цій сфері капіталізм»⁹⁵. Людство перестане поділятися на вітчиз­ни і нації⁹⁶. Воно об'єднається ідеологічно, і його одностайність підтримувати­меться уніфікованою системою примусової освіти, а також іншими методами по­ширення комуністичної ідеології та примусового дотримання правил належної поведінки⁹⁷. У цьому контексті автори перераховували такі засоби соціального перевиховання, як «уніфіковані народні суди», що керуються «соціалістичним по­чуттям справедливості», «громадський осуд як спосіб покарання» і, нарешті, last but not least, «примусова праця»⁹*. Особливо ж вони наголошували на важливості ідеї Леніна про «якнайсуворіший взаємний контроль»" і потребу «широкої пропа­ганди комуністичних ідей, використовуючи з цією метою весь апарат і матеріальні засоби державної влади»¹⁰⁰.

Результатом цих дій буде абсолютно новий тип людської істоти: людина, яка працює менше, віддає свій вільний час культурній творчості, не вживає алкоголь­них напоїв (бо вживання алкогольних напоїв — це штучна потреба, нав’язана роб­ітникам корисливими капіталістами)¹⁰¹, натомість прагне до максимальної участі у культурі.

Робочий день «все скорочуватиметься, і люди все більше визволятимуться від пут, накладуваних природою. Раз людині доводиться витрачати мало часу на те, щоб прогодувати й одягти себе, значить, у неї буде багато часу, щоб піклуватися про свій духовний розвиток.

Людська культура досягне ще нечуваної височини. До того ж вона буде й справді людською, а не класовою культурою. Поруч із зникненням експлуатації людини людиною зникатиме ярмо й природи па людей. Людство вперше почне справді свідоме, а не звіряче життя»¹⁰².

Отже, найвища мета комунізму подавалася як втілення у життя Марксової ідеї свободи: свободи як вільної самореалізації роду, звільненого, нарешті, як від за­лежності від природи, так і від своїх власних класових поділів. Усе це звучало б іще вишуканіше, якби автори попутно згадали про подолання відчуження людсь­кої родової сутності. Але, як на популярний коментар до програми партії періоду воєнного комунізму, то це й так на диво відповідало літері та духові концепції творців марксизму. Змалювання деталей комуністичного суспільства прямо пов’я­зувалося з Енгельсовими «Ельберфельдськими промовами»¹⁰³.

Отже, марксистський характер «Азбуки комунізму» не викликає сумніву. Більшо­вицький характер цієї праці підтвердив сам Ленін: «У нас є програма партії, пре­красно роз’яснена ге Прсображенським і Бухаріним, у книжці менш товстій, але надзвичайно цінній»¹⁰⁴.

І все ж в одній проблемі Ідеї БухарІна й Преображенського відрізнялися від ідеї Леніна своїм акцентуванням. Обидва автори підкреслювали необхідність «безза­перечного підпорядкування одній волі», але, гіогіри цс, робили акцент на аспекті свободи в Ленін овій утопії — на ідеї робітничого самоврядування, де професіона­лізації, скасування держави, поліції та в’язниць, а також на баченні координації дій без примусу, на зразок музичного оркестру¹⁰⁵. Хоча вони й визнавали, що на­справді радянська влада була організована по-військовому, однак вважали це тим­часовим відхиленням від загального принципу. Реальний стан речей, пояснювали вони, «є наслідок воєнного стану Республіки Рѣд. Те, що ми маємо нині в Росії, не просто диктатура пролетаріату; це воєнізована диктатура пролетаріату. Республіка нині — це військовий табір»¹⁰⁶. До певної міри ця позиція відбивала лівацькі сим­патії авторів. Однак ці симпатії не були настільки глибокі, щоб могли привести їх до анархо-синдикалістських ідей. Через рік Бухарін чітко змістився праворуч: його «Економіка перехідного періоду» пропонувала загальнотеоретичне (а не виключ­но історичне) обґрунтування військової суворості режиму Інакше кажучи, вона виходила з того, що головним завданням перехідного періоду, незалежно від будь- яких зовнішніх обставин, є повна елімінація товарного виробництва, рівнозначна визволенню людей від «сліпих сил ринку», «Неорганізоване суспільне господар­ство» мало бути замінене «телеологічною» системою, якою керують свідомо і за раціональним планом. Слідом за Розою Люксембург Бухарі н робив із цього висно­вок, що в такій системі наука політичної економії буде непотрібна. Політична еко­номія, доводив він, є наука про ринкове саморегулювання; у свідомо регульовано­му суспільстві ринок не існуватиме, а разом з ним зникне й наука про його зако­ни¹⁰⁷.

Раціоналізація економічних процесів шляхом свідомого планування досягла великих успіхів у рамках капіталізму Розвиток фінансового капіталізму надав ка­піталістичній економіці характеру раціональної організації; він перетворив її з економіки без суб’єкт у свідомий суб’єкт економічної дії. У найвищій стадії цьо­го розвитку, стадії державного капіталізму, ринкове господарство було замінено всенародною організацією виробництва, що зводило її до ролі звичайної «розра­хункової одиниці»¹⁰⁸. Однак із двох причин це не дало змоги розв’язати раз і на­завжди актуальні соціально-економічні проблеми. По-перше, державний капіталізм був лише «раціоналізацією процесу виробництва на базі антагоністичних суспіль­них відносин в умовах панування капіталу, іцо проявляється як диктатура буржуа­зії»¹⁰⁹. По-друге, капіталізм як світова система залишився у владі сліпих, ірраціо­нальних сил ринку, а це потягло за собою «підпорядкування цілих національних економік цілям міжнародної конкуренції, а отже, здебільшого цілям воєнним»¹¹⁰. Таким чином економічну раціоналізацію у межах окремих націй супроводжувало загострення класових антагонізмів та міжнаціональних конфліктів. Це створило ситуацію, за якої комунізм став єдиною альтернативою загальній варваризації¹¹¹. Бо тільки комунізм може організувати людство у «безкласову, бездержавну й ви­нятково гармонійну структуру» — «першу інстанцію цілковито об’єднаної, орга­нізованої “цілісності”»¹¹².

Одначе комунізм не можна збудувати чисто економічними методами. Треба по­чинати із свідомого знищення ринкових механізмів, а отже, із застосування поза­економічного примусу. Причина цього — не лише запеклий опір дрібної буржу­азії, зокрема заможного селянства. Принципова причина має структуральний ха­рактер: заміна горизонтального ринкового регулювання свідомим управлінням еко­номікою за окресленим наперед планом вимагає запровадження системи верти­кального регулювання, а отже, низки наказів, які йдуть згори вниз, із центру, що планує й управляє, до підпорядкованих йому виконавців¹¹³. Якби Eyxapin читав «Grundrisse», він зміг би підкріпити цей аргумент посиланням на Марксову теорію обернено пропорційного зв’язку між «залежністю особистою» і реіфікованою, «об’єктивною залежністю». Згідно з цією теорією, елімінація безособової, об’єктив­ної (ринкової) залежності мала потягти за собою зростання залежності особистої і vice versa’. «Чим менше суспільної сили має засіб обміну [...], тим більшою повин­на бути сила общини, яка згуртовує індивідів, — патріархальних відносин, старо­давньої общини, феодалізму або гільдійської системи [...] Якщо ми позбавимо пред­мет його суспільної влади, то мусимо передати цю владу особам, щоб вони здійсню­вали її над іншими особами»¹¹⁴.

Залишалася проблема суб’єкта блади: хто саме повинен виконувати функцію планування і контролю за виконанням планів? У першій фазі диктатури пролета­ріату значну частину економічної влади було передано робітничим колективам. Ця система колективного управління і контролю виявилася вельми ефективною у лікві­дації капіталістичних відносин, але малопридатною для реалізації конструктив­них завдань соціалістичного будівництва. Причин цього не можна зводити до зовнішніх обставин (як, наприклад, громадянська війна й економічний занепад країни), бо вони мали структуральний характер: колективістський принцип колегіальності був принципом розподілу і децентралізації відповідальності, що йшло врозріз із раціональним плануванням. «Воєнізація виробництва» могла в цих умовах вважатися організаційним прогресом. Бухарін пояснював це так: «Будів­ництво комунізму вимагає максимальної пунктуальності й точності, безсупереч­ного й беззастережного виконання наказів, швидких рішень і єдності волі. Це оз­начає, що в нас має бути мінімум дискусій і балачок, мінімум колегіального прий­няття рішень, зате максимум одноосібної відповідальності»¹¹⁵.

У короткій передмові до книги Бухарін обіцяв логічну послідовність і сміливість висновків. Цієї обіцянки було дотримано. Сміливість висновків особливо засвід­чує розділ про позаекономічний примус у перехідний період. Такий примус, нага­дував автор, виконував, за Марксом, роль повитухи під час народження кожного нового ладу¹¹⁶. У період переходу до комунізму роль примусу мала бути більша, ніж будь-коли до цього, оскільки система свідомого регулювання не могла сфор­муватися спонтанно. Вона потребувала дії свідомих сил, а революційний примус був, по суті, «свідомою силою, яка згуртовує, об’єднує різні частини робітничого κπacyħ^1l7> Із пролетарської точки зору це не був зовнішній примус, — це скоріше був «самопримус», «примусова самодисципліна у власних лавах», «метод приму­сової, прискореної самоорганізації»¹¹⁸. Хоча застосування такого примусу тягло за собою скасування «свободи праці», але й у капіталізмі ця свобода зводилася до «умовного права на вибір свого господаря»¹¹⁹. Найважливіше те, що свобода вибо­ру праці «йшла врозріз Із належно організованим, “планомірним” господарством», і тому вона також ішла врозріз із добре усвідомлюваними Інтересами робітничого класу як цілого ^l2θ_t

З ширшого погляду, вів далі Бухарін, «усі форми пролетарського примусу, по­чинаючи з екзекуції й закінчуючи примусовою працею, є методами виковування комуністичної людськості з матеріалу, який залишив нам капіталізм»¹²¹. Вони потрібні не лише для того, щоб фізично зламати опір буржуазії, але й як незамін­ний засіб суспільної регенерації. «Колишня буржуазія, нині повалена, розчавлена, підкорена, позбавлена багатства й піддана перевихованню фізичною працею, про­ходить процес духовного оновлення і суспільної регенерації»¹²². Те ж саме сто­сується й інтелігенції та селянства. Навіть пролетаріат «змінює свою власну при­роду», з кожним днем стає все достойнішим своєї великої місії¹²³. Таким чином екзекуції і примусова праця торують шлях до «згуртування людськості», до тво­рення суспільства, в якому «всі форми примусу зникнуть назавжди»¹²⁴.

Ленін ретельно прочитав «Економіку перехідного періоду» й зробив на її бере­гах численні помітки. Дуже характерно, що саме розділ про позаекономічний при­мус справив на нього особливо приємне враження. «Чудовий розділ!» — написав він на берегах книжки¹²⁵; він підкреслив також низку висловлювань і думок, суп­роводжуючи їх короткими коментарями на зразок «дуже добре», «слушно», «отож». Так, серед інших він вирізнив фрагмент про «виковування комуністичної людсь­кості з матеріалу, який залишив нам капіталізм»¹²⁶. Він погодився з Бухаріновою концепцією пролетарського «самопримусу», тобто «поєднання саморегулювання з примусом — примусом, що його застосовує робітничий клас як клас “для себе” і поширює його на різні свої частини»¹²⁷. Він також поділив його песимістичний погляд на селянство (не тільки куркулів, а й селянства взагалі) як клас, що не хоче змиритися з державною монополією на хліб, а натомість схиляється до свободи торгівлі. Двічі підкреслив думку, яка ставила знак рівності між вільною торгівлею і спекуляцією, позначивши на берегах: «Слушно!»¹²⁸.

Невдовзі по тому Ленін І Бухарін змінили свої погляди, ставши поборниками НЕПу. Після смерті Леніна саме Бухаріну випала роль послідовного захисника цієї нової політичної лінії, і тому в літературі предмета з’явився погляд, що Бухарін був ідеологічним лідером поміркованого, прагматичного крила більшовизму і як такий міг повести партію в іншому напрямку ніж Сталін¹²⁹. Однак цей погляд викликає серйозні заперечення. Як і Ленін, Бухарін вважав НЕП політикою виму­шеного відступу а отже, захищав його тільки як свого роду «менше зло», тобто виходячи із тактики, а не з принципів. Його концепція соціалізму як безринкового суспільства не піддалась ані найменшій зміні. Свідченням цього є, між Іншим, монографія Бухарінапро Маркса, написана в 1933 році¹³⁰. Зупинімось на пій, оск­ільки вона містить у собі безпосередній і детальний коментар Із приводу зв’язку між Леніновою теорією диктатури пролетаріату і Марксовою концепціею свобо­ди.

Рисою, характерною для диктатури пролетаріату, вважав Бухарін, є ге, що вона не зв’язана своїми власними законами. Гола сила, не обмежена законом, дає цій формі правління «свободу дії», необхідну для перетворення суспільства у телеоло­гічну систему¹³¹.1 саме в цьому полягає місія пролетаріату. Комунізм — це раціо­налізація всіх галузей суспільного життя, перетворення дезінтеїрованого, без­суб’єктного суспільства у свідомий, збірний суб’єкт¹³². (Як ми пам’ятаємо, подіб­ну думку висловлював також Маркс, проводячи паралель між соціалістичним господарством і Робінзоном Крузо ¹³³ J Об’єктивні закономірності розвитку існу­ють і далі, але вони принципово змінюють свій характер: перестають проявлятись у вигляді сліпих сил, які стоять над людьми і розладнують їхні дії. Саме цс мав на увазі Маркс, коли стверджував, що в соціалістичному устрої свобода в сфері мате­ріального виробництва «може полягати лише в тому, що колективна людина, асо­ційовані виробники раціонально регулюють цей свій обмін речовин з природою, ставлять його під свій пильний контроль, замість того щоб він панував над ними як сліпа сила Та проте це все ж лишається царством необхідності»¹³⁴.

Відштовхуючись від цих слів, Бухарін рішуче підкреслив, що перехід від капі­талізму до соціалізму не означає заміни необхідності випадковістю і що соціаліс­тична свобода не буде рівнозначна примхливій владі «вільної волі» у масштабі суспільства. Соціалістичне планування, тобто раціональний контроль над економі­кою, не елімінує закони необхідності; натомість воно зробить так, що це буде «ус­відомлена необхідність», а не чужа нам, сліпа сила¹³⁵. Іншими словами, не буде вже сліпої необхідності, але залишиться необхідність як така. Тож «марксизм му­сить воювати на два фронти, чинячи однаковий опір двом протилежним тенденці­ям: тенденції волюнтаристській, яка проголошує визволення від усіх необхіднос­тей, і тенденції об’єктивістській, яка нагадує про закони необхідності, але забуває про те, що метою соціалізму є заміна сліпої необхідності свідомим плануванням. Перша із цих тенденцій знаходить своє вираження у суб’єктивістській політиці, яка іґнорує науковий характер марксизму; натомість /фуга капітулює перед кау­зальною необхідністю, видозмінюючись у «буржуазно-ліберальну карикатуру марк­сизму»¹³⁶. Цю проблему може правильно вирішити наукове планування, тобто свідо­мий контроль над економічними силами, спертий на наукові знання, які оберігають його від помилок суб’єктивізму. Bceoxoплююче наукове планування є відбиттям свободи, бо свобода — це наукове усвідомлення необхідності¹³².

Як бачимо, Бухарін — переможений політично, відсунутий на другий план, — відчував над собою дедалі більшу загрозу й намагався протиставити себе свавільній диктаторській владі висновками, що диктатура пролетаріату має базуватися на об’єктивному, безособовому авторитеті науки. Однак ця спроба виявила слабкі місця у Марксовій концепції свободи, на які посилався Бухарін, а також безпорадність самого Бухаріна в аналізі соціалістичної свободи. Адже наука не допомагає нам у виборі цінностей, а тим більше у виборі політики. Вона може допомогти нам у виборі найефективніших засобів для реалізації наших цілей, але нічого не гово­рить про моральну цінність цих цілей. Як нам відомо, навіть найнегуманнІша полі­тика, включно з політикою геноциду, може послуговуватися наукою і спиратися на її авторитет. Саме це й було стандартною практикою усіх чергових фаз радянської диктатури, «Марксистська наука» могла багато в чому застерегти від вступу на шлях «розкуркулювання» села, але вона з таким же успіхом могла й «науково» обгрунтувати необхідність радикальної колективізації. Єдиною Гарантією від ти­ранії є інституціоналізація влади закону; однак Бухарін уперто відкидав усі форми «номократичного» порядку, вбачав у відсутності закону позитивну рису розши­рення «свободи дії», необхідної для встановлення комуністичної «телеократІЇ»¹³⁸,

Перейдімо тепер до «Тероризму і комунізму» Троцького. Як і інший вражаю­чий документ часів воєнного комунізму — брошура Леніна «Пролетарська рево­люція і ренегат Каутський» — це була відповідь на критику Каутським більшо­вицьких методів. Про історичне значення «Тероризму і комунізму» свідчить на­самперед винятково чітка позиція автора: будівництво комунізму вимагає нічим не обмеженого застосування насильства, інші погляди на цю справу — тільки наївні, сентиментальні ілюзії. У методах терору, як вважав Троцький, немає нічого осуд­ливого, бо все залежить від того, хто і проти кого його застосовує¹³³. Комуністи «ніколи не брали близько до серця попівсько-кантіанського І вегетаріансько-ква­керського дитячого лепету про “святість людського житія”»¹⁴⁰. Всупереч накле­пам Каутського, буцім «Маркс не мав нічого спільного з поглядом, що демократія — це останній, абсолютний, найвищий продукт історії”»¹⁴¹, він, як справжній рево­люціонер, бажав передусім перемоги революції і ніколи не живив ілюзій з приво­ду, так би мовити, надкласової природи демократії. Його категоричність у цьому питанні знайшла своє відбиття в думці, що Паризька комуна не повинна вагатися стосовно того, чи брати заручників і, в разі потреби, убивати їх¹⁴².

Але перемога революції -— це ще не все. Методи примусу і терору мають застосо­вуватися і після революції, бо цього вимагає будівництво соціалізму. Слід категорич­но відкинути каутськістсько-меншовицький погляд, що перехід до соціалізму може бути м’яким — «без монополії на хліб, без ліквідації ринку, без революційної ди кта- тури і без воєнізації праці»¹⁴³. Людина — це «лінива тварина»¹⁴⁴, її треба примушу­вати до праці, і неправда, що позаекономічний примус обов’язково призводить до зниження продуктивності праці. Рабство і кріпосницька залежність селян бути ефек­тивними і (на початку) прогресивними формалін організації праці. Капіталістич­ний принцип т зв, свободи праці став нині анахронізмом, що суперечить принципові раціонального планування. І тому революція скасувала його раз І назавжди: «Прин­цип примусової праці витиснув принцип вільного найму таким самим радикаль­ним і рішучим способом, як це мало місце під час заміни капіталістичної власнос­ті усуспільненням засобів виробництва»¹⁴⁵. В умовах диктатури пролетаріату робіт­ники повинні бути організовані в мобільні «трудові армії», які підкоряються суво­рій військовій дисципліні і в такий спосіб поєднують капіталістичні методи дисци­плінування праці (такі, як акордна праця і система Тейлора) з вигодами воєнізації¹⁴⁶.

Чому все-таки «воєнізації»? Відповідь Троцького на це запитання заслуговує на те, щоб процитувати її повністю:

«Це, звичайно, тільки аналогія — але аналогія дуже багата за своєю суттю. За винятком армії, жодна інша суспільна організація не почувала себе право­мочною так підкоряти собі громадян, так усебічно і в такій мірі їх контролюва­ти, як це робить Із почуттям законних уповноважень держава диктатури проле­таріату. Тільки армії — тому що їй належало вирішувати питання життя і смерті цілих націй, держав і класів — було надано право вимагати від кожного цілко­витого підкорення її завданням, цілям, статутам і наказам. Чим більше підко­рення, тим більша відповідність військової організації вимогам суспільного розвитку.

Питання життя і смерті Радянської Росії вирішуються тепер на трудовому фронті, наші господарські, професійні і виробничі організації мають право ви­магати від своїх членів такої самої відданості, дисципліни і ретельності у вико­нанні завдань, якого вимагала до цього часу тільки армія»¹⁴⁷.

Подібно до Леніна, Троцький палко підтримував квазідобровільну, безплатну працю в суботу (субботники); він також поділяв погляд Леніна, що ентузіазм і примус взаємно доповнюються, допомагаючи державі організувати працю по-ко- муністичному (тобто без ринку). Тому він прагнув поєднати «добровільну працю» з державним примусом шляхом застосування цих обох методів у будівництві ко­мунізму¹⁴⁸. Однак він не намагався плекати з цього приводу будь-яких ілюзій. Він не залишав місця для сумніву, що в останній інстанції все залежатиме від апарату примусу, тобто від держави; він проголошував навіть, що під диктатурою пролета­ріату державний примус стане ще могутнішим і всеосяжнішим, ніж будь-коли до цього.

«Шлях до соціалізму, — писав він, — веде через період найбільшої інтенси­фікації державного примусу Саме зараз ми переживаємо цей період. Так само, як пломінь лампи розгоряється перед тим, як згаснути, так само й держава, перше ніж вона зникне, набирає форми диктатури пролетаріату, тобто найжор- стокіїпої форми державності, що авторитарно, з усіх боків, охоплює життя гро­мадян За винятком армії, жодна інша суспільна організація не контролюва­ла людей з допомогою таких безжальних засобів примусу, як це робить держа­ва робітничого класу в найтяжчій фазі перехідного періоду»¹⁴^

Ідея, що комунізм не можна збудувати без максимального розростання «проле­тарського» апарату примусу, стала, як відомо, головним теоретичним обгрунту­ванням сталінської диктатури, Троцький, у свою чергу, став першим марксистсь­ким теоретиком, який звинуватив Сталіна у тоталітаризмі¹⁵⁰. Однак насправді не Сталінові належить погляд, що держава диктатури пролетаріату мусить бути наи- жорстокішою формою державності. Такий погляд проповідували всі ідеологи воє­нного комунізму, в тому числі й Троцький, до того ж в особливо різкій формі. Важко заперечити те, що підкреслення всеосяжного і безпрецедентно інтенсивно­го характеру примусу в пролетарській державі надало ідеям Троцького специфічно тоталітарною відтінку.

Меншовицький лідер Абрамович порівняв більшовицький соціалізм з «єги­петським рабством». Троцький з обуренням відкинув це порівняння і висміяв Абрамовича за те, що той «забув про один малозначний факт, а саме: про класову відмінність між владою фараонів і владою радянською»¹⁵¹. Абрамович забув, що «в Єгипті були фараони, володарі рабів і рабинь. Hc єгипетські селяни вирішили на своїх радах, що треба будувати піраміди; в Єгипті Існував суспільний устрій, який спирався на кастову ієрархію, робітників примушував до праці ворожий їм клас. У нашому ж випадку примус застосовується робітничо-селянським урядом в ім’я інтересів трудящих»¹⁵².

Однак це було чистісіньке лицемірство. Усе, що Троцький писав на тему демокра­тії, не залишає жодного сумніву, що його мало хвилювали проблеми демократич­ної легітимації і демократичної процедури. Він ніколи не стверджував, що будів­ництво комунізму має залежати від волі мас, вираженої під час ради. Навпаки, простих робітників він завжди трактував зі зневагою (як «лінивих тварин») і дово­див, що маси треба тримати під суворим контролем, застосовуючи до них дисциплі­ну на зразок військової. Звідси випливає, що тільки одна частина його відповіді Абрамовичеві заслуговує на τe₅ аби її сприймати серйозно, а саме: декларація віри,

)

що кінцева мета більшовицької диктатури збігається з історичною місією робіт­ничого класу. Зрозуміла річ, це не означало збіжності з інтересами теперішнього покоління робітників. Як усі справжні марксисти, Троцький зосереджувався на кінцевій меті, без докорів сумління жертвуючи сьогоднішнім днем на користь май­бутнього. Однак політичні погляди не дозволили йому заявити прямо, що робітни­ки, які живуть сьогодні, можуть І не побачити плодів своїх зусиль, що вони — всього лише знаряддя в руках історії і що їхнє сьогоднішнє благо — ніщо в по­рівнянні з кінцевою метою руху

Брошура Троцького «їхня мораль І наша» (1938) написана у Мексиці, останньому місці його вигнання, — містить Іще сміливіше обґрунтування насильства і терору Вона взагалі не апелює до (уявної) волі й інтересів мас, говорить виключно про «закони історії», про комуністичний ідеал, що збігається з цими законами, та про глибокий сенс жертв прогресу¹⁵³. Так само, як і Маркс, Троцький ототожнював комунізм не із справедливістю розподілу, а Із свободою; не з індивідуальною сво­бодою, звісна річ, а із свободою родовою, яка полягає у здійсненні влади над при­родою, з одного боку, і із скасуванням класових поділів — з другого¹⁵⁴. У його очах цей ідеал виправдовував усі методи дій, навіть найжорстокіпіі й такі, що пов­ністю суперечать загальноприйнятій моральності. Для марксиста, роз’яснював він, виправдане все те, що «збільшує владу людства над природою і сприяє ліквідації влади одних людей над іншими». Інакше кажучи, дозволяється все те, що веде до «дійсного визволення людства»¹⁵⁵.

Отже, згідно з Марксом, комунізм ототожнено зі справжньою свободою І vice versa. Треба додати, що Троцький розумів Марксову концепцію свободи набагато краще, аніж пересічні марксисти його часів. Він перевершував Леніна І Бухарі на своїм чітким розумінням того, що свідомий, раціональний контроль над природою І суспільством — це лише умова справжньої свободи, бо вона, ця свобода, за Марк­сом, знаходить своє вираження тільки в нічим не обмеженому розвитку творчих здібностей людського роду. Тому зрозуміло, що найкращі висловлювання Троцького на тему свободи є частиною його розмірковувань про художню творчість у ко­муністичному ладі — творчість, звільнену від залежності од сліпих економічних сил, не обмежену класовими інтересами, творчість, яка уперше в історії є самоціллю.

Я, звичайно, маю на увазі збірник статей Троцького «Література і революція» (1924). Троцький там доводив, що більшовицька революція була змушена рятува­ти суспільство «з допомогою найболіеніших хірургічних втручань», зосереджую­чи всі свої сили на політичній боротьбі й топчучи все те, що стало їй на дорозі¹⁵⁶. Через те диктатура пролетаріату не може бути продуктивною у культурному відно­шенні. Вона не є «організація, що покликана виробляти культуру нового суспільст­ва», а виключно «революційно-військова система», що закладає підвалини нового суспільного порядку, в якому визволення культури стане можливим¹⁵⁷. У цьому розумінні більшовицька революція справді була початком пової епохи, Енгельс мав рацію, коли окреслював соціалістичну революцію як «стрибок із царства не­обхідності у царство свободи». Слід, однак, пам’ятати про те, що «революція як така ще не є царством свободи»¹⁵®. Навпаки, вона доводить класову боротьбу до найвищої напруги, застосовуючи жорстоке насильство щодо ворогів і вимагаючи максимальної жертовності від своїх прихильників. Цей жорстокий революційний період триватиме багато років, може, навіть півстоліття¹⁵⁹. Але всі жахи будуть окуплені досягненням кінцевої мети: цілковитим визволенням людства І створен­ням нового — вищого — типу людини. На останніх сторінках «Літератури і рево­люції» Троцький намалював таку картину зреалізованого ідеалу:

«Комуністичний побут складатиметься не сліпо, як коралові рифи, а будува­тиметься свідомо, перевірятиметься думкою, спрямовуватиметься і випранля- тиметься Людина, яка навчиться пересувати ріки і гори, зводити народні палаци на вершині Монблану і на дні Атлантики, буде здатна надати своєму побуту не тільки багатство, яскравість, напругу, але й динамізм найвищої про­би [„ J Ба більше. Людина зможе нарешті гармонізувати саму себе. Вона поста­вить собі за мету осягнути красу шляхом надання найвищої точності рухові своїх кінцівок, вона поєднає доцільність і економію зусиль у праці, ходінні й забавах. Вона захоче оволодіти напівсвідомими і підсвідомими процесами у власному організмі: диханням, кровообігом, травленням, заплідненням — і, в необхідних межах, підпорядкує їх контролеві розуму та волі. Навіть чисто фізіо­логічне життя стане колективним експериментом. Людський рід, застиглий у homo sapiens, знову піддасться радикальній переробці і стане об’єктом, — під власними ж пальцями, — найскладніших методів штучного відбору та психо­фізичного тренування [.,J Хіба не зрозуміло, що саме сюди будуть спрямовані найбільші зусилля допитливої думки і творчої ініціативи? Людський рід пере­стане повзати навкарачки перед Богом, царями і капіталом, щоб зрештою по- кірко схилитися перед темними законами спадковості та сліпого статевого відбо­ру! Визволена людина захоче досягти більшої рівноваги в роботі своїх органів, більшої пропорційності у розвитку своїх тканин, щоб уже самим цим обмежи­ти страх смерті доцільною реакцією організму на небезпеку. Бо не може бути сумніву в тому, що саме крайня дисгармонійність людини, — анатомічна і фізіо­логічна, — надзвичайна нерівномірність розвитку й зношування органів і тка­нин надають життєвому інстинкту ущербну, болісну й істеричну форму страху смерті, який затьмарює розум і дає поживу абсурдним і принизливим фантазі­ям про загробне існування.

Людина поставить собі за мету оволодіти власними почуттями, піднести інстинкти до вершин свідомості, зробить їх ясними, протягне дроти волі в най- потаємніші закутки і тим самим піднесеться на нову плошину існування — створить вищий суспільно-біологічний тип або, якщо можна так висловитись, перетворить себе у надлюдину [...]

Людина стане незрівнянно сильніша, мудріша і витончені ша, її тіло буде більш гармонійне, рухи — ритмічніші, голос — музичніший. Форми ЇЇ життя набудуть динамічної театральності. Середній людський тип піднесеться до рівня Apicro- теля, Ґете або Маркса, А над цим кряжем здійматимуться нові вершини»¹⁶⁰.

Троцький вважав це уявлення марксистським par excellence і, в принципі, мав слушність, Маркс, щиро кажучи, не фантазував на тему майбутньої надлюдини, здатної контролювати навіть свою власну біологію; і все ж такі фантазії були єди­ним логічним розширенням Марксової концепції свободи як свідомого самоконт­ролю та самовдосконалення роду. Важко було б заперечити, що така свобода, сво­бода як суспільна інженерія, яка перетворює життя, мала поширюватись і на євге­ніку. Сподівання на те, що комунізм приведе до тотального відродження людності й піднесе окремих людських індивідуумів на новий, незрівнянно вищий рівень існування, цілком узгоджувалося з духом марксизму. Уявлення Троцького про ви­зволену, внутрішньо гармонізовану і безпрецедентно творчу людину майбутнього збігалося з Марксовим поглядом на комунізм як позитивне подолання відчуження. Думка про те, що пересічна людина майбутнього досягне висот АрІстотсля чи Ґете, була логічним наслідком Марксової концепції тріумфу в комунізмі людської родо­вої сутності, тобто реапропріації відособлених раніше родових сил кожним окре­мим індивідуумом¹⁶¹. Виразно марксистським був також принцип, що необхідною передумовою цього прекрасного відродження людства є свідомий контроль органі­зованого колективу над позалюдською природою, з одного боку, і сліпими квазі- природними суспільними силами — з другого.

Усі марксисти вважали аксіомою, що людина не може бути вільною, якщо її власні продукти вириваються з-під її контролю і починають жити самостійним життям. Переконаність у цьому обгрунтовувала погляд, що першим кроком у на­прямку до побудови комунізму має стати ліквідація ринку. Всупереч поширеним думкам, це вважалося пріоритетним, нагальнІшим, аніж ліквідація приватної влас­ності, завданням, бо без свободи обміну приватна власність підлягала контролю і навіть узгоджувалася з плануванням (як це мало місце в умовах натурального гос­подарства та «державного капіталізму»). Погляд західних учених, що антиринно­вий хрестовий похід воєнного комунізму був лише прагматичною реакцією на зовнішні обставини, поза сумнівом, викликав би велике здивування Грецького, Він сам, подібно до Леніна, вважав елімінацію ринку першим і найважливішим кроком у напрямку до комуністичної свободи.

Ужиття Троцьким. слова «надлюдина» викликає асоціацію з Himue та ідеями російських «ніцшеанських марксистів»¹⁶². Важко, може, говорити про безпосе­редній вплив, але зв’язок із «ніцшеанською атмосферою» епохи у даному випадку очевидний. Троцький знав деякі праці Ніцшс, замолоду він написав навіть досить цікаве есе про «надлюдину»¹⁶³. Російські інтелектуали покоління Троцького бачи­ли чітку схожість між Марксом і H інше як двома провидцями прометеївського типу, готовими принести в жертву гідне зневаги сучасне людство заради прекрас­ної, сильної і творчої «надлюдини» майбутнього. Як Маркса, так і НІщпс хвалили або ж шпетили за те, що вони постачали аргументи всім, хто прагнув замінити ущербну любов до ближнього, любов до того, що близьке (Ndchstenliebe)_y любо­в'ю до того, що далеке (Fernstenliebe)_t до великого ідеалу на обрії майбутнього. Готовність принести в жертву теперішність на вівтарі майбутнього справедливо вважалася характерною рисою марксизму Саме вона лягла в основу теорії і прак­тики воєнного комунізму. Саме завдяки цьому Ленін, Бухарін і Троцький могли щиро вірити в те, що політика терору і фізичного винищення, фізичного насиль­ства і безпрецедентного ідеологічного тиску є правомірний метод дій, який добре прислуговується справі вселюдської свободи.

Слід підкреслити, що ця переконаність характеризувала не лише російських марксистів. Апологія насильства пронизувала також філософію «батька західного марксизму» Дьордя Лукача. В середині 1919 року, тобто в період найінтепсивпі- шого застосування брутальних методів воєнного комунізму, він прочитав у Буда­пешті лекцію, в якій вихваляв більшовиків за застосування насильства і засуджу­вав ортодоксальний марксизм II Інтернаціоналу за недооцінку ролі позаекономіч­ного примусу в історії¹⁶⁴. Зведення до мінімуму значення прямого насильства, а також тлумачення всього як дії об’єктивних, природних законів розвитку було, на його думку, «вульгарним економізмом». Крім того, це було зручне виправдання політичного опортунізму, бо очікувати, що соціалістичне «царство свободи» з’я­виться внаслідок автоматичної дії об’єктивних законів прогресу, на практиці було рівнозначне згоді на увічнення капіталізму¹⁶⁵. «Стрибок із царства необхідності у царство свободи» був би тільки порожньою фразою, якби історичний матеріалізм виявився нездатним змінити свою функцію — усвідомити, що соціалістична рево­люція виходить зі сфери дії законів економічної необхідності. За Енгельсом, люди самі творять свою історію, але тільки у соціалізмі вони творитимуть її свідомо, згідно з окресленим планом. Лукач робив із цього висновок: Енгельс передбачав, що настане такий час, коли втратить свою силу залежність свідомості від суспіль­ного буття у тому вигляді, в якому її трактував Історичний матеріалізм. Нині цей час уже настав. Отже, ігнорувати значення позаекономічного примусу не має вже ніякого виправдання. Для революційних марксистів «проблема насильства має пріоритет перед проблемами економіки [...] 1 це насильство — не що інше, як усв­ідомлена воля пролетаріату ліквідувати самого себе І тим самим скасувати також обтяжливу владу матеріалізованих відносин над людиною. Владу економіки над суспільством»¹⁶⁶,

Так Лукач, наголошуючи на понятті реіфікації й фронтально атакуючи соціал- демократичний марксизм II Інтернаціоналу, підтримав російських ідеологів воєн­ного комунізму Цим він не віддалився від науки Маркса (хоча й піддав її далеко­сяжній рсІнтерпретації у багатьох інших питаннях). Він просто відкрив розбіж­ності між класичною інтерпретацією історичного матеріалізму і марксистським баченням комуністичного суспільства, між нецесаріанством марксистської філо­софії історії й ідеалом запровадження свідомого контролю над сукупністю умов життя. Каутський залишився вірний традиційному історичному матеріалізмові, і саме це привело його до розриву з комунізмом, Ленін, Бухарін, Троцький і Лукач вибрали вірність марксистському уявленню про комунізм, і саме це привело їх до свідомої (приклад Лукача) або ж не повністю усвідомлюваної (приклад Леніна) зміни погляду творців марксизму на зв’язок між економікою і політикою, іманент­ними законами розвитку й організованою волею, яка вдається до засобів примусу.

Як відомо, спроба безпосереднього переходу до комунізму повністю провали­лася, Революційний ентузіазм і жорстоке насильство не врятували країну від еко­номічної катастрофи. Свідоме знищення ринку не привело до заміни його раціо­нально планованою І соціально справедливішою господарською системою; воно створило радше ситуацію тотального хаосу, в якій усе стало непередбачуваним і вислизало з-під будь-якого контролю. Примусова реквізиція хліба та інших «про­довольчих надлишків» провокувала селянські бунти, але не гарантувала забезпе­чення продовольством міст. «Ударні» методи (ударность) і комуністичні суббот­ники могли бути ефективними як засіб політичної мобілізації мас, але не як спосіб припинення економічного занепаду Кронштадтський заколот матросів, які ще до­недавна були міцною опорою режиму, створював загрозу для більшовицької моно­полії влади.

Більшовицькі вожді порівняно легко мирилися з економічними поразками (які, за словами Бухаріна, були неминучою платою за будівництво комунізму), але не збиралися ризикувати своєю політичною владою. Отож Ленін прийняв рішення зберегти політичну диктатуру завдяки економічній лібералізації. Для нього це було важке і болісне рішення. Він задавав собі питання: невже це новий «Брест»?¹⁶⁷ Паралель із договором, підписаним у Бресті, напрошувалася сама собою, оскільки в обох випадках більшовицьку диктатуру було врятовано ціною принизливих по­ступок на користь ворога. У Брестському договорі це були територіальні поступ­ки; у березні ж 1921 року це була відмова від негайного запровадження в життя комунізму.

Таким було походження НЕПу, Про безпосередній зв’язок різкої зміни курсу з кронштадтським заколотом свідчить згадка про «уроки Кронштадта» у плані вис­тупу Леніна на X з’їзді партії¹⁶⁸. Перед отриманням цих «уроків» Ленін неоднора­зово запевняв, що не допустить повернення вільної торгівлі. Він форсував навіть такі крайні заходи в дусі воєнного комунізму, як, скажімо, розробка гротескного «плану обов’язкових посівів», який передбачав створення спеціальних комітетів у справах посівів, що до найдрібніших деталей мали контролювати господарську діяльність селян¹⁶⁹.

Невідповідність НЕПу комуністичним принципам була очевидна, і Ленін не мав наміру її приховувати. Виправдовуючи нову політику, він прямо говорив, що вона — крок назад, оскільки «свобода обороту — цеє свобода торгівлі, а свобода торгівлі значить — назад до капіталізму»¹⁷⁰. Він захищав НЕП не на ґрунті принципів, а тільки як необхідну поступку на користь селян — поступку, котру слід допускати у чітко визначених межах, щоб вона не стала загрозою для політичної влади про­летаріату, Таким чином, він допускав тільки місцевий господарський обіг, додат­ково пояснюючи це труднощами організації соціалістичного розподілу в умовах величезної країни з поганими шляхами сполучення, з різним кліматом і т,д,¹⁷¹ Він не обіцяв селянам прибуткових чи хоча б пристойних умов обміну; він відверто заявляв: «Селянин повинен трохи поголодувати, щоб тим самим звільнити від по­вного голоду фабрики і міста»¹⁷². Усе це свідчить про те, що рішення замінити неефективну «систему вилучення надлишків хліба» натуральним податком було викликане лише необхідністю поліпшити постачання міст, щоб уникнути небез­печних заворушень!

Незважаючи на це, НЕП швидко перетворився в «разюче заперечення і зміну політики “воєнного комунізму” у volte-face*, яке здивувало весь світ і саму більшовицьку партію»¹⁷³. Ленін швидко здав собі справу що напівзаходів, на зра­зок «соціалістичної мінової торгівлі»¹⁷⁴, недостатньо, що потрібний нормальний товарообіг і що самі комуністи повинні стати підприємцями, які вміють користу­ватися технікою ринку* Він почав трактувати торгівлю як «єдино можливий еконо­мічний зв’язок між десятками мільйонів дрібних землеробів і великою промисло­вістю» в Росії¹⁷⁵, У зв’язку з цим він визнав політику воєнного комунізму помилко­вою, що, з другого боку, не заважало йому і далі окреслювати НЕП як відступ і заявляти: «Є вже ознаки, що видно кінець цього відступу видно не в дуже далеко­му майбутньому можливість припинити цей відступ», після чого «швидший і шир­ший буде потім наш переможний рух вперед»¹⁷⁶. Він писав навіть про потребу непокори «емоціональному соціалізму», або ж староруським — напівпанським, напівмужицьким — патріархальним настроям, яким властива бездумна зневага до торгівлі¹⁷⁷. Однак у цій самій статті Ленін продемонстрував свою власігу зневагу до комерціалізму а саме: він заявив, що після перемоги соціалізму у світовому масштабі із золота буде збудовано громадські відхожі місця в кількох найбільших містах світу¹⁷⁸. Це буде «найсправедливіший» і найповчальніший спосіб виражен­ня комуністами свого ставлення до металу, який є символом купецької жадібності.

Деякі знавці предмета трактують ці заяви як суперечливі, як такі, що взаємо- виключаються. За Левіним, Ленін «не пояснив, яким чином НЕП міг бути відсту­пом, якщо “воєнний комунізм” не був рухом уперед»¹⁷⁹. Як можна було визнавати, що НЕП — це відступ, якщо передиепівська практика була помилкою? Відступ — це крок назад, але відступ від помилки — це крок уперед! Якщо так, то Ленін повинен був відповісти на запитання: відступ від чого?

Насправді Ленін та інші більшовицькі теоретики мали на це запитання готову відповідь. Поняття «відступу» і «руху вперед» вони окреслювали не з допомогою емпіричних показників економічного розвитку, а відповідно до ідеологічних прин­ципів і кінцевої мети партії. І тому навіть політика, яка винятково сприяла економ­ічному розвитку, могла бути в їхніх очах ідеологічним відступом, а значить регре­сом, Саме так і було з НЕПом.

Окрім помилок, воєнний комунізм репрезентував комуністичний наступ, а отже, політику, що узгоджувалася з комуністичними принципами, натомість НЕП був відступом ex definitione — відступом від комуністичного ідеалу, прагматичним компромісом, вимушеним і неохочим рухом назад, сповільненням маршового тем­пу, Для комуністичних вождів це було цілком очевидною річчю, і вони не могли навіть уявити собі, що в цьому питанні можуть виникнути якісь непорозуміння.

Ця книга не аналізує Історію комуністичного руху; вона тільки простежує долю комуністичного Ідеалу визволення людства. Тож мені немає потреби подавати по­вний образ Радянського Союзу в умовах НЕПу. Істотно те, що реалізація НЕПу не потягла за собою будь-яких змін у поглядах радянських комуністів на їхню кінцеву мету. Попри поступки на користь ринкових сил, Ленін і його безпосередні наступ­ники залишилися догматично вірними марксистській утопії. Відмінності між ними

* Поворот кругом — військ. (.).

............................................................. Л[;ілнл:і:і::іііігііілі.іГ;і;л...........................

могли мати істотне значення у питаннях практики, але не позначалися на їхньому розумінні комунізму, Навіть БухарІн не був у цьому відношенні винятком, незва­жаючи на те, що в період HEITy він висловлювався за «органічний розвиток», який поєднує планомірність із елементами ринкового господарства. Щоправда, він вва­жав НЕП довготерміновою стратегією, але (як свідчить його стаття про Маркса за 1933 рік)¹⁸⁰, це не заважало йому зберігати вірність поглядові, що рано чи пізно справа мусить дійти до повної елімінації ринкових зв’язків. Можливо, він змінив би цей погляд, якби НЕП тривав довше, але це єдина спекуляція, яка не піддається перевірці. Зате незаперечним є той факт, що ні Троцький, ні БухарІн не намагались підірвати ідеологічних основ комунізму. Навпаки, вони робили все можливе, аби переконати партію і самих себе в тому, що обстоювання ринкових методів у пере­хідний період може бути виправдане з марксистської точки зору без вироблення будь-яких модифікацій кінцевої мети¹⁸¹.1 тому економічні суперечки періоду НЕПу, на відміну від теорії воєнного комунізму, вільно пов’язувалися з комуністичною утопією, нічого в ній не змінювали, нічого не додавали і не конкретизували.

Закінчімо цей розділ трактуванням проблеми НЕПу в останніх працях Леніна. Захоплення Леніна НЕПом не було таким глибоким і тривалим, як це подають автори, котрі йому симпатизують. Погляд, що БухарІн періоду НЕПу був найкра­щим інтерпретатором задуму Леніна, вельми сумнівний, якщо просто-таки не по­милковий. Із самого початку Ленін ставився до НЕПу як до короткотермінової по­літики і з нетерпінням чекав можливості, щоб її закінчити. Уже в листопаді 1921 року він із полегкістю констатував, що «є вже ознаки, що видно кінець цього відсту­пу» і⁸². У березні 1922 року він запевняв робітників-металістів: «... тепер ми по­винні сказати: “Досить, більше ніяких поступок!” Досить [...] Я сподіваюсь, що з’їзд теж підтвердить, що далі ми не відступаємо. Відступ скінчився»¹⁸³. У цій самій промові він пригрозив непівським капіталістам повторно застосувати до них терор, до того ж терор безжальний^{1 84}, Це було дуже далеке від позиції відповідаль­ного державного мужа, який намагається створити умови для чесного підприєм­ництва та «органічного розвитку».

Пояснення Леніним необхідності закінчити політику воєнного комунізму було, м’яко кажучи, дуже неадекватне. На X з’їзді партії він виправдовував поворот до ринкових методів недостатньою централізацією промисловості: «Якби ми мали державу, в якій переважає велика промисловість, або ж, скажемо навіть, не перева­жає, але дуже сильно розвинена, і дуже розвинене велике виробництво в земле­робстві, тоді прямий перехід до комунізму можливий»¹⁸⁵. Ці слова підтверджу­ють: вождь більшовиків поділяв погляд Енгельса на те, що високорозвинене вели­ке промислове виробництво сприяє ліквідації ринку, ба навіть вимагає цього. Іна­кше кажучи, і в період HEIly Ленін був дуже далекий від розуміння того, що ринок необхідний також у високорозвинених промислових суспільствах. Його діагноз ситуації, який пов’язував можливість ліквідації ринку з рівнем індустріалізації, надав вагомі аріументи сталінській політиці інтенсивної індустріалізації та колек­тивізації.

Перший рік НЕПу був серйозним економічним успіхом. Землеробство, роздрібна торгівля і дрібні приватні підприємства піднялися з занепаду, постачання міст знач­но поліпшилося, зросла й реальна заробітна плата у промисловості. Однак для Леніна це не був привід для радості. На XI з’їзді партії (27 березня — 2 квітня 1922 року) він говорив про успіхи НЕПу в похмурому, панікерському тоні, подаючи відновлення приватного сектора як ганебну поразку в «останньому і рішучому бою» — бою не з міжнародним капіталізмом, а з капіталізмом російським, який вирос­тає з дрібного селянського господарства¹⁸⁶. Головним же його висновком було твер­дження про те, що партія, попри монополію політичної влади І величезний вплив на господарство, не змогла перемогти у конкуренції з капіталістичними силами. На думку Леніна, цс свідчило про «брак культури» та економічну некомпетентність. Партія, як стверджував він, володіє всім, за винятком уміння шсиодарювати¹⁸⁷; через те вона не зможе виграти боротьбу з приватним капіталом і організувати країну на принципах цивілізованого державного капіталізму. У проблемах госпо­дарства безмежно віддані російські комуністи менше тямили, ніж «якийсь там без­партійний торгаш»¹⁸⁸.1 тому всупереч ідеалові «свідомого контролю», все вислиз­нуло в них із рук — як господарство, так і державне управління. Людина начебто сидить за кермом, а «машина їде не туди, куди її спрямовують, а туди, куди спрямо­вує хтось, не то нелегальне, не то беззаконне, не то бозна-звідки взяте»¹⁸⁹. Ленін приписував цей несподіваний результат «бракові культури». Він пояснював це₅ посилаючись на приклад зі шкільного підручника про підкорення переможців куль­турі завойованих: «[...] буває, що один народ завоює Інший народ, і тоді той народ, який завоював, буває завойовником, а той, який завойований, буває переможеним. Це дуже просто і всім зрозуміло. Але що буває з культурою цих народів? Тут не так просто. Коли народ, який завоював, культурніший, ніж народ переможений, то він нав’язує йому свою культуру, а коли навпаки, то буває так, що переможений свою культуру нав’язує завойовникові»¹⁹⁰. Саме так сталося в Росії. Культура капіталі­стичної Росії була «мізерна, жалюгідна», але все ж виявилася більшою за культуру російських комуністів¹⁹¹. Саме з цієї причини партія була змушена зробити відступ. Багаго ідейних комуністів прореагували на це розпачем і панікою; деякі «навіть недозволено і по-дитячому розплакались»¹⁹². Однак загалом партія відступала, зберігаючи революційний порядок. У даний момент вона засвоїла урок поразки й ухвалила визнати відступ закінченим ¹⁹^_i Але це не означатиме повороту до перед- непівських методів. Партія ітиме вперед обережно, разом із селянством постійно навчаючись і перевіряючи практично кожний свій крок¹⁹⁴.

Цей короткий виклад з’їздівських виступів Леніна свідчить про глибоку амбі­валентність його ставлення до НЕПу. Він прагнув, щоб радянська економіка роз­винулася в напрямку державного капіталізму під керівництвом партії — системи, яка допускала ринок (з огляду на селян), однак забезпечувала комуністам не лише цілковитий політичний контроль, але й домінування в економіці. Він був страшен­но розчарований, коли пересвідчився в тому, іцо партійна еліта, зосередивши в своїх руках усі знаряддя влади, не здатна перемагати в конкуренції приватних капі­талістів. Єдину причину цього Ленін вбачав у «суб’єктивному факторі» — в недо­статньому «культурному рівні» партійних кадрів. Як видно, досвід навчив його небагато. Він залишився невиправним комуністом і якобінцем: комуністом, бо не втратив віри в можливість здійснення комуністичної утопії, а якобінцем — бо не змінив своєї переконаності, що в кінцевому результаті все залежить від якості ре­волюційного авангарду.

Слід також звернути увагу й на те, що, згідно з Леніним, сутністю НЕПу були поступки на користь селян, а не поступки на користь ринкового господарства як такого. Дозвіл на ринкові відносини був для нього тільки неминучим злом, ціною, яку треба було заплатити за союз із селянством. Цей союз мав бути довготерміновою політикою, наггоміегь зі свободою ринку треба було покінчити якомога швидше. Ленін чітко заявив про це у статті «Про кооперацію», написаній у січні 1923 року¹⁹⁵. Він визнавав, що його погляд на соціалізм зазнав принципової зміни, бо центр ваги цьо­го погляду перемістився на «мирну, організаційну, “культурну” роботу»’^9,5. Метою своєї політики у селянському питанні Ленін вважав перетворення селян у «цивілізо­ваних кооператорів в умовах власності держави на засоби виробництва»¹⁹⁷. В Інших статтях останнього року свого життя він підкреслював різницю між селянами (клас, у якого дві душі: душа дрібного власника і душа людини праці) і новою буржуазією, тобто «непманами»: метою цього розрізнення було, звичайно, створення спільного фронту робітників і селян проти «непманської» буржуазії ^t9s.

Занепокоєність Леніна з приводу дедалі зростаючої неконтрольованості систе­ми знайшла своє відбиття у його пропозиціях поліпшити роботу Центральної Робіт­ничо-Селянської інспекції. Головним засобом для досягнення цієї мсти мало стати обмеження кількості працівників інспекції до трьохсот-чотирьохсот спеціально перевірених осіб і піддання їх усіх «спеціальному іспитові зі знання основ науко­вої організації праці» 1®. Це відповідало ідеї наукового планування, протиставле­ного процесам природного відбору та спонтанного регулювання.

Останні статті Леніна також переконливо свідчать про глибоке незадоволення формою адміністративного апарату держави. У своїй останній статті «Краще мен­ше, та краще» (2 березня 1923 року) він змалював справи з цим апаратом «до такої міри прикрі, щоб не сказати зовсім погані», що це Ілюструє всі найвідразливіші риси дореволюційної російської бюрократії²⁰⁰. Різкість цього судження свідчить про страх Леніна, шо бюрократична машина радянської держави, яка дедалі роз­росталася, виявиться безпорадною не лише в контролі над ринком, але й у конт­ролі над самою собою. Незважаючи на тяжку недугу, Ленін не втрачав контакту з реальністю і дедалі виразніше усвідомлював, що люди з адміністративного апара­ту дбають насамперед про свої власні, партикулярні інтереси І шо це спричинює зростання корупції. Однак єдиним лікувальним засобом від цього він вважав зміцнення й поліпшення якості елітного апарату контролю: «Виділити спочатку десятки, потім сотні найкращих, безумовно чесних І умілих працівників», а також довірити їм контроль над усією державною діяльністю²⁰!. Нейд Гардінґ, дуже по­слідовний, між іншим, захисник Леніна, справедливо назвав цей метод якобінсь­ким: «Цей план повністю базувався на взірцевих достоїнствах малої жменьки здібних, відданих і абсолютно непідкупних людей, згуртованих в одному, зразко­вому і всемогутньому інституті. Це було якобінське вирішення, влада Чесноти»²⁰².

Стаття «Краще менше, та краще» містить надзвичайно цікаві думки про зав­дання, що їх Ленін запропонував Центральній Контрольній Комісії. Її члени мали б систематично контролювати всі радянські установи, від «найдрібпіших та при­ватних» до найвищих державних та партійних установ, включно з Политбюро²⁰³. Однак звичні методи адміністративного контролю були б недостатніми. Щоб зас­тукати винуватців па гарячому, члени комісії повинні були також чинити підступ­но, замасковано; тому це повинні бути особи, «відмітною властивістю яких є това­риськість або здатність проникати в кола, не дуже звичайні для такого роду праців­ників»²⁰⁴. Вивчаючи поведінку тих, кого контролюють, вони повинні користувати­ся нетрадиційними методами — вигадуванням особливих напівжартівливих хит­рощів, щоб прикрити свої підходи і т.п.²⁰⁵ Іншими словами, високі контролери не повинні були почувати себе зв’язаними жодними процедурними правилами; вони повинні були позбутися смішної манірності, «яку французи називають pruderies і без докорів сумління вдаватися до методів шпигування та провокацій.

Переконаність Леніна в тому що «міщанська пристойність» — це всього лише вигідна фікція, не завадила йому побачити у цих пропозиціях досить-таки шокую­чу незвичайність: «Я знаю, — заявив він, — що в західноєвропейській добропри­стойній і серйозній державі ця думка викликала б справді жах і жоден порядний чиновник не згодився б навіть допустити її до обміркування»²⁰⁶. Однак він визнав, що його співвітчизники, мабуть, іще не настільки бюрократизувалися, щоб бути здатними на таке обурення: «У нас НЕП ще не встиг набути такої поваги, щоб ображатися від думки про те, що тут можуть когось ловити. У нас ще так недавно побудована Радянська республіка і накидала така купа всілякого мотлоху, що об­разитися від думки про те, що серед цього мотлоху можна робити розкопки з допо­могою деяких хитрощів, з допомогою розвідки, спрямованих інколи на досить відда­лені джерела або досить обхідним шляхом, навряд чи спаде кому-небудь на дум­ку»²⁰⁷.

Підведімо підсумок. НЕП, так, як розумів його Ленін, не був і не міг бути мо­деллю ринкового соціалістичного господарства. Відносна свобода дії ринкових сил не була в цій системі ні принципом, ні довготерміновою політикою — вона була тільки єдиним засобом (за винятком голого насильства) економічного зв’язку міст із величезною кількістю малих і розпорошених сільських господарств, Ленін не мав наміру відмовлятись від командної економіки як такої: відмову від войовни­чого комунізму він трактував як принизливий відступ і плекав надію на якнай­швидше відновлення антиринкового наступу. Він допускав терпиме ставлення у певних межах до свободи ринку, але йому ніколи навіть на думку не спадало вва­жати, що ринкові механізми не суперечитимуть будівництву соціалізму, не кажучи вже про комунізм. Отже, «принципова зміна» його погляду на соціалізм (про яку він писав у статті «Про кооперацію») не була відмовою від комуністичної утопії.

Із політичної точки зору ця зміна була не така вже й значуща. Хоч вона й допу­скала відмову від методів прямого примусу, однак не запроваджувала жодних мо­дифікацій розуміння диктатури пролетаріату як влади, не зв’язаної будь-якими за­конами. Боротьбу з бюрократією було зведено до проблеми належного відбору кадрів і контролю їх з боку централізованих суперелітних установ²⁰⁸. Противагою непівській економічній лібералізації стало виключення будь-якої політичної опо­зиції — і в лавах партії теж. Так було ліквідовано всі бар’єри проти зловживань владою. Замість змінити правила гри Ленін іще раз зробив ставку на революцій­ний авангард.

ПРИМІТКИ

ⁱJ1T,t. 27, с. 206.

² Там само, с. 209.

³Там само, с. 100.

⁴ Там само.

⁵ЛТ, r_t29, с. 51.

⁶Там само, с. 52.

⁷ ЛТ, г 27, с. 132. Ленін вжив польське слово «шляхтич» (тцо у польськ. перекладі не було зазна­чено).

⁸ Там само, с, 130—13L

⁹ Там само, с. 131. Ленін парафразує в цьому реченні слова з поеми Миколи Некрасова «Кому на Русі жити добре».

¹⁰Thm само, с, 130—132,

¹¹ Там само, т 27, с. 127—129.

¹²ΠT₃τ26_j с. 81.

¹³Там само, с. 85. Пор. Ленінів опис «примусового вселення бідної сім’ї в помешкання багатія».

¹⁴∏op.: R.Pipcs. Rewolucja rosyjska, с. 539—542.

¹5∏T_jτ. 29, с. 58.

^lfiTaM само, с. 60.

¹⁷RIBocttkc. The Political Economy of Soviet Socialism: The Formative Years, 1918—1928, Boston, 1990, c. 69, С.Мелл обережніша. На її думку, в період воєнного комунізму комуністична ідеологія «функціонувала як фільтр для можливого прийняття рішень, а не як сліпий наказ вдаватися до необ­хідних заходів» (The Economic Organization of War Communism, Cambridge, 1985, c. 24). Її книга містить у собі численні аргументи на користь тези, що політика воєнного комунізму мала характер ідеологічного хрестового походу, який відкидає будь-які прагматичні міркування і веде країну до економічної катастрофи.

¹⁸ Критичний аналіз цих інтерпретацій містить цитована вище книга: PJ-Bocttkc. The Political EconomyofSoviet Socialism, с. И—22,

¹⁹EJLCarr. The Bolshevik Revolution, τ. 2, New York, 1950, c. 270.

²⁰M.Lewitι. Lenin¹S Last Struggle, ¢, 17.

²¹ R*Stites* Revolutionary Dreams: Utopian Vision and Experimental Life in the Russian Revolution, New York_s 1989, c. 4.

²² R* Pipes. Rewolucja rosyjska_j c, 532. Незважаючи на ne_t Пайпс підписується під тезою ₁ що воєн­ний комунізм був «най сміливішою з будь-коли здійснених до цього спроб повної раціоналізації ви­робництва і розподілу шляхом виключення ринкових елементів» (там само, с. 562). Автор не пояс­нює, як це узгоджується з його твердженням, що радянський комунізм був свого роду поверненням до патримоніального минулого Росії (яка не відзначалася високим рівнем економічної раціоналі­зації).

²³ Таку позицію займає І Пайпс, доводячи, що більшовицька партія була тільки свого роду «сек­тою [...] яка згуртувалася навколо обраного вождя», спиралася скоріше на персональні, аніж на іде­ологічні зв’язки. Там само, с. 644.

²⁴ Див:. A₁Gerschenkron. History of Economic Doctrines and Economic History, «American Economic Review», 1969, травень, τ. 59, №2, а також: A.Nove. An Economic History of the USSR, New York, 1984, c. 47.

²⁵ Найбільш однозначно сформулював цю тезу Бетгке, див*: The Political Economy of Soviet Socialism, c. 7.

²⁶LD, τ. 33_j c. 47.

²⁷ P.J.Bocttkc. The Political Economy of Soviet Socialism, c. 3.

²? Л.Критсман* Героический период Великой Русской Революции, с. 61.

29 Цит. за вид.: A.Nove. Some Ovservations on Bukharin and His Ideas, «Political Economy and Soviet Socialism», Boston, 1979, c* 86.

³⁰Протоколи XI съезда РКП(б), c. 285, цит. за вид.: L-Szamuely. First Models, с. 94_τ

LD_j т* 33_j с. 42,

³²TaM само, с. 49.

³³JIT,τ. 32, с* 31L

²⁴ Там само.

³⁵ Див.: R*Pipes. Rewolucja rosyjska, с* 562—563,

²⁶ Див*: И*В.Сталин. Программа Коминтерна, промова, виголошена 5 липня 1928 p., у вид.: Сочи­нения, т 11, M_hj 1949, с. 146—I47_j пор.: L.Szamue1y, First Models, с. 8.

³⁷ LSzamueIyThe First Models, с, 8*

38∏T,τ 27, с* 221,223.

³⁹Там само, с. 222.

⁴⁰ Там само, с, 234.

⁴¹ Там само, с, 233.

⁴² А.Коллонтай вважала принцип «одноособового керівництва» продуктом буржуазного індиві­дуалізму. Отже, прийняття Леніним цього принципу було в її очах крайнім «опортунізмом», див.: The Worker's Opposition, у вид.: Selected Writings, London, 1977, c. 160,

⁴³JIT, т. 27, c* 225.

⁴⁴ Там само, с. 233.

⁴⁵ Див.: PJ-Boettke. The Political Economy of Soviet Socialism, c. 127*

^4Й JlT_s τ. 27, c. 300.

⁴⁷ Пор*: R.Pipes. Rewolucja rosvjska, c. 535—536.

^4s JIT, τ. 27, c* 297.

⁴⁹ R-Medvedev. La Revolution d’Octobre etait-elle ineluctable* Paris. 1976, c. 134.

⁵⁰ Систематичну націоналізацію російської промисловості було запроваджено лише декретом від 28 червня 1918 року.

⁵¹ Див* вище, с* 105—109.

⁵² Див*: L*Szamuely. First Models, c÷ 24—27*

⁵³ Там само, с. 24—25*

⁵⁴TaM само, с. 27.

⁵⁵ Там само, с. 24.

⁵⁶ Див. вище, с. 79—80.

⁵⁷ Див* вище, с. 84—85.

^5sMET, т. З, с. 32*

⁵⁹ Див* вище, с. 165—169*

⁶⁰ Див. вище, с. 171—172.

⁶¹ΛT,τ. 27, с. 66.

^² ∏op*: PJ-Boettke. The Political Economy of Soviet Socialism, c. 196.

⁶³ N-Bucharin. Ekonomika okresu przejseiowego, Warszawa, 199 O_j c* 122. Бухарі и радів із приводу повного провалу російської економіки, бо вважав його крахом капіталізму.

Л.Критсман. Героический период Великой Русской Революции, с. 60,

^f>5 «Экономическая жизнь», 1920, 9 листопада, № 261, с. 1, цит. за: RTipes. Rewolucja rosyjska, с. 552.

⁶⁶Пор.: EFeher_t A₁HeIIer, G_tMarlcus, DicUtorship OverNeeds, Oxford, 1983.

^til Див.: R₁Pipes_t Rcwolucja rosyjska, с. 552—554,

^6s E-Bellamy. W roku 2000, перекл. Е.К.Потоцький, Warszawa₁ 1980, с. 305. Про мілітаристські риси утопії Беллам і читай: К.Kumar. Utopiaand Anti-Utopia in Modem Time, Oxford, 1987, c. 126— 127.

⁶⁹E_tBellaniy. Why 1 wrote «Looking Backward», у вид.: Edward Bellatny Speaks Againl, Kansas City, 1937, c. 201—201, цит. за вид.: K.Kumar₁ Utopia and Anti-Utopia, c. 150.

70 Цит. за вид.: K.Kumar₁ Utopia and Anti-Utopia, c. 135. Про популярність Бедламі у Росії див.: S.Е.Воwman et al₁ Edward Bellamy Abroad: An American Prophet’s IntIucnce, New York, 1962, c. 67— 85.

71 Див_т: K-Kumar_t Utopia and Anti-Utopia₁ c. 135₊

72 H Ковалевский 9 лет экономической политики пролетариата, «Плановое хозяйство», 1926, №10, с. 20—21, цит. за: L-Szamuely_t The First Models, с. 8.

⁷^JT,τ_t 30, c_t 298.

⁷⁴TaM само, с. 275.

⁷⁵ Там само, с, 467.

⁷⁶ Там само, с. 41L

⁷⁷ B_p∏_iJleH∏H. Полное собр. сочинений, τ₁ 40_s M., 1963, с. 199 («Ми повинні мобілізувати всіх здатних до роботи і примусити їх працювати з нами»).

⁷MT₁T ЗО, с, 469.

Там само.

80 Див.: S-Heitman. Introduction, у вид.: NJBukharin і E Preobrazhensky. The ABC of Communism, Ann Arbor, 1966 (c^pτop₁ Introduction).

^lil N-Bukharin і E₁Preobrazhensky. The ABC of Communism, c_t 75.

⁸² Там само, c. 69.

⁸³ Там само, c. 70.

^ft4TaM само.

⁸⁵ Там само, с. 72.

⁸⁶Tau само, с. 95.

⁸⁷TaMCaMO₁C-IOO₁

^ftft Там само, с. 136.

⁸⁹ Там само, с. 137.

so Там само, c. 8Q_t

Там само, с. 317.

⁹² Там само.

⁹³ Там само, с. 233.

⁹⁴ Там само, с. ЗОЇ _t

⁹⁵ Там само, с. 396.

^9бТам само, с< 143—146.

W Там само, с. 387.

3^ft Там само, с. 386—387₁

⁹⁹ Там само, с. 286.

^]00Там само, c. 389_t

lθ∣ Там само, с. 32.

¹⁰²TaM само, с. 77 ♦

¹⁰³ Див. вище, с. 129—130.

^τ04JIT,τ. Зі, c. 461.

^l05N-Bukharin і E₁Preobrazhensky. TheABC of Communism, c. 74. Ленін формулював такий самий ідеал, але настійливо підкреслював, що здійснення його залежить від рівня класової свідомості про летаріату. У «Чергових завданнях Радянської влади» він писав із цього приводу: «Це підкорення може, при ідеальній свідомості і дисциплінованості учасників спільної роботи, більше нагадувати м’яке керування диригента. Але, так чи інакше, безсуперечне підкорення єдиній волі [._tl] безумовно необхідне» (ЛТ, т. 27, C_t 233—234).

¹⁰⁶Thm само, с. 191.

¹⁰⁷N-LBukharin_t Selected Writings on the State SndtheTransitionto Socialism, R.B.Day (pod.), Armonk, 1982, e. 38—39. P Люксембург займала таку саму позицію у своєму «Вступі до політичної економії», див. вище, c_t 64—65.

^insTaM само, с. 51.

¹⁰⁹Tsm само, с, 67.

¹¹⁰TaM само, с. 5 L

¹¹¹ Там само, с. 55,

¹¹²TaM само, с. 69,

¹¹³ R.Selucky. Marxism, Socialism, Freedom, с. 53,

¹¹⁴ Див. вище, с. 63—65.

^ll5N_lLBukharin_t Selected Writings₅ с. 71.

ⁱ¹⁶Thm само, с* 76.

¹¹⁷Tbm само, с. 78.

¹¹⁸ Там само, с, 78 і 80.

¹Там само, с. 78.

^і20Там само, с. 79,

¹²¹ Там само, с. 80.

^]22Там само,

¹²³ Там само, с. 81,

¹²⁴TaM само, с. 80—81,

¹²⁵ Ленинский сборник, ^pr. 10_j M., 1985, с. 424, цит за вид.: Н.И.Бухарин. Проблемы теории и практики социализма, M., 1989, с, 451, прим, 1 до розд. 10.

¹²⁶H. И.Бухарин, Проблемы теории, е. 454, прим. 34 і 35.

¹²⁷TaM само, с. 453, прим. 27, пор.: N₄LBukharin. Selected Writings, с. 78.

¹²⁸TaM само, с. 454, прим. 32.

¹²⁹ Див., зокрема: S.F.Cohen. Bukharin and the Bolshevik Revolution: A Political Biography, 1888— 1938, Oxford — New York, 1980 (1 вид. 1973).

¹³°Н.И.Бухарин. Учение Маркса и его историческое значение (першодрук у вид.: «Социалисти­ческая реконструкция и наука», 1933, март-июнь, 1933), у вид.: Н.И.Бухарин. Проблемы теории, с. 331—421.

¹³¹ FLH_tRyxapwr Проблемы теории, с. 414.

¹³²TaM само, с. 415.

¹³³ Дин. вище, с. 79—80.

¹³⁴ Див. МЕТ, т. 25, ч. II, с. 355; ІГИ.Бухарин. Проблемы теории, с, 415,

¹³⁵Н.И.Бухарин. Проблемы теории, с. 416.

¹³⁶ Tum само. Другу з названих тенденцій виражав, на думку Бухаріна, ортодоксальний марксизм II Інтернаціоналу.

¹³⁷TaM само.

¹³⁸У цьому контексті варто пригадати концепцію Ф.А.Ганена, який також протиставляв номокра- тичнии порядок ринку телеокрэтичному порядкові, але робив із цього зовсім інші висновки. За Гай­ском, тел сократичний порядок не можна поєднати з особистою свободою, бо він нав’язує індивідуу­мам визначену ієрархію цілей. Із точки зору свободи відсутність колективно узгодженої ієрархії цілей є найбільша перевага ринкового господарства (див.: Law. Legislation and Liberty, с. 109).

¹³⁹L-Trotsky. Tenorism and Communism. A Reply to Karl Kauisky, Westport, 1986, C. 59.

¹⁴⁰TaM само, c. 63.

¹⁴¹ Там само, c. 93.

¹⁴²TaM само, с. 96.

¹⁴³Там само, с. 142—143.

¹⁴⁴TaM само, с, 133.

¹⁴⁵Tum само, с, 137.

¹⁴⁶TaM само, с. 149.

¹⁴⁷Tbm само, с. 141.

¹⁴⁸ Там само, с. 153.

¹⁴⁹TaM само, с. 169—170.

¹⁵⁰ Дин.: B.Knei-Paz. The Social and Political Thought of Leon Trotsky, c. 433—434.

¹⁵¹ L.Trotsky. Tenorism and Communism, c. 171_t

^!52Тамсамо.

¹⁵³ L.Trotsky. Their Morals and Ours, New York, 1975, c. 51—52.

¹⁵⁴ Див. вище, c. 41—42.

¹⁵⁵ L-Trotsky. Their Morals and Ours, c. 48.

¹⁵⁶L-Trotsky. Literature and Revolution, Ann Arbor, 1966, c. 189.

¹⁵⁷TaM само, c_t 190.

^15ftTaM само, с. 229÷

^j59Taι⅛ само, с. 190.

^l60TaM само, с. 254—256,

¹⁶¹ Див. вище, с, 57—58.

¹⁶²Чільним представником цього напрямку в російському марксизмі був А.Луначарський, див,: G.Kline. Religious and Anti-Religious Thoughtin Russia, Chicago-London_j 1968, nop. також: A. L.Tait. Lunacharsky: a «Nietzschean Marxist», у вид.: Nietzsche in Russia, B-GlatzerRosenthal (pe∂.}, Princcton_s 1986, c< 275—292,

¹⁶³ Див.: B.Knei-Paz. The Social and Political Thought of Leon Trotsky, c_t 467. Есе Троцького мало назву: «Кое-что о философии сверхчеловека» (1900).

¹⁶⁴Ця лекція відома під назвою «Зміна функції історичного матеріалізму». Вона становить один із розділів відомої книги Лукача «Історія і класова свідомість» (перекл. М.Є.Семек, Варшава, 1988).

¹⁶⁵ G.Lukacs, Historia і swiadomosc klasowa, с. 455—456.

¹⁶⁶TaM само, с. 465—466.

¹⁶⁷JlT_jT. 32, с. 290.

^16ftLD_jτ. 36, с. 569.

¹⁶⁹ Див. постанову про сільське господарство VIII Всеросійського з’їзду Рад від 28 грудня 1920 p_t У ній говориться про загальнодержавний план обов’язкових посівів під наглядом Комісаріату у спра­вах продовольства та Найвищої Ради народної економіки, про місцеві плани посівів під наглядом спеціальних комітетів, про необхідність обговорення цих планів на спеціальних з’їздах, а також про розробку Комісаріатом у справах сільського господарства обов’язкових рекомендацій селянам сто­совно оранки, меліорації та угноєння землі (див.: L-Szamucly. First Models, с. 8).

пЩт. 32, с. 188.

¹⁷¹ Там само, с. 190.

^l72TaM само, с. 159.

1M.Lewin. Stalinizm and the Seeds of Soviet Reforms, Armonk, 1991, c. 84. '⁷⁴TaMcaMO.

'⁷≤ΛT,τ 33, c. 85,

¹⁷⁶TaM само, c, 88.

¹⁷⁷TaM само, c, 86.

^17sTaM само, c, 85.

¹⁷⁹M₄Lewin. Stalinizm and the SeedsofSoviet Reforms, c. 87.

^оДив. вище: c. 338.

^lftl Всупереч поширеній думці, Троцький перевершував Бухаріна своїм умінням критично диви­тися на ідеал господарства, яке планується в центрі. Він доводив, що ідеал всеохоплюючого плану­вання передбачає ідеально точну економічну калькуляцію, яка виходить поза межі можливостей ре­альних людей. Бо тільки універсальний розум, вигаданий Лапласом, міг би окреслити a priori і без­помилково, що погрібно для господарства, починаючи з кількості тонн пшениці і закінчуючи кількістю ґудзиків до жилетки (див.: L₁Trotsky. Soviet Economy in Danger, New York, 1931, c. 29). I все ж Троць- кия не зробив із цього висновку що централізоване планування економічно неможливе. Навпаки: він послідовно підтримував принцип детального і суворо здійснюваного планування, а також вимагав радикальної (хоч і не негайної) відмови від НЕПу (див.: ILKnei-Paz. The Social and Political Thought of Leon Trotsky, c. 271—273 і 304). Важко сумніватися, що вирішальним аргументом для нього у цьому питанні була ідеологія: поступки на користь вільного ринку не узгоджувалися з комуністич­ним баченням «царства свободи».

^ιs7ΛT, т. 33, с. 88.

^lftSTaM само, с. 188.

^ia4TaM само, с* 186.

^lft5ΛT, т. 32, с. 202—203.

i^ft6 ЛТ, т. 33, с. 239.

^lft7TaM само.

^lftsTaMcaMO,

і т_ам само, c. 241.

¹⁹⁶ Там само, с. 249.

191 Там само, с. 250.

192 Там само, с. 242.

? Там само, с, 282.

^t94 Там само.

¹⁹⁵ Інакше це інтерпретує Р. Такер. Згідно з його твердженням, стаття Леніна «Про кооперацію» робить правдоподібною гіпотезу, що якби Ленін прожив довше, то він підтримав би позицію правої групи Бухаріна. Але це тилове мислення, яке випливає з бажати розділити прірвою ленінізм і сталінізм (див/ The Lenin Anthology, с. 707, коментар до ст Леніна «Про кооперацію»)*

1^ЛТ,т* 33, с, 414—415*

¹⁹⁷TaM само, с. 413*

^19ЯТам само, с. 428*

¹⁹⁹ Там само, с. 425,

²⁰⁰ ЛПЗТ, т₊45, с. 368,

2«і ЛТ, т* 33, с, 307,

²⁰²N-Harding. Lenin’s Political Thought, т. 2, с.302. Гардінг вважає, що Ленін став якобінцем тільки в останніх працях (там само, с* 307). Однак насправді послідовно якобінська тенденція проявляється у всій творчості Леніна,

²⁰³ ЛПЗТ, τ_t 45, с. 375.

²⁰⁴ Там само, с. 367.

²⁰⁵TaM само, с. 375.

²⁰⁶ Там само*

²⁰⁷Там само,

^20βBeττκe називає це «головною помилкою Леніна у політичній економії», оскільки переконання, що все залежить від належного підбору кадрів, свідчило про його цілковите нерозуміння принципів економічного розрахунку (The Political Economy of Soviet Socialism, c. 13 l)_t Однак це вимагає допов­нення: у «Краще менше, та краще» йдеться вже не про контроль над господарством, а про контроль над державним апаратом, який ним управляє, тобто про «контроль над контролерами». Ленін po^ зумів, що діапазон неконгрольованих процесів набагато ширший, аніж сфера дії ринкових законів; що неконтрольованото стає й «видима рука влади».