І. ЛЕНІНІЗМ I СТАЛІНІЗМ: ДИСКУСІЯ З ПРИВОДУ «ТЕЗИ ПРО НЕПЕРЕРВНІСТЬ»

Цей розділ має відрізнятися від попередніх, бо говорити про оригінальний внесок Сталіна у марксистську теорію свободи не можна. Усі аргументи, якими Сталін скористався для ідеологічного і «наукового» обгрунтування своєї дикта­тури, базувалися на ленінізмі.

Однак безсумнівним є те, що всяка книжка, присвячена проблемі свободи в марксистській традиції, повинна містити серйозний аналіз сталінізму. Адже важ­ко заперечити факт, що впродовж тривалого періоду сталінізм майже скрізь ■— як на Сході, так і на Заході — вважався правомочним спадкоємцем цієї традиції. Важко також сумніватися (хоча, як побачимо далі, це намагаються зробити деякі західні інтелектуали), що практика і теорія сталінізму репрезентували тоталітаризм кому­ністичного типу, який легітимується марксистською концепцією законів історії та марксистським баченням суспільства майбутнього.

Сутність комуністичного тоталітаризму найкраще збагнув Джордж Оруелл. Це була спроба поневолення людей не лише через зовнішній примус, але й ізсереди­ни, через контроль над їхніми думками та почуттями. При цьому контроль мав бути не тільки негативним, що обмежує свободу думки, але й позитивним, тобто таким, що наказує мислити у точно визначений спосіб, примушує людей змінюва­ти свою найглибшу тотожність, відмовлятися від того, щоб «бути самим собою»³.

Сталіністи мобілізували всі засоби для досягнення цієї мети — від фізичного насильства до організованого ідеологічного тиску. І тому замало констатувати, що сталінізм позбавляв як окремі особи, так і групи людей навіть мінімальних гарантій свободи. Сутністю сталінської системи було мобілізувати всі можливі засоби про­ти свободи особи і груп. Адже йшлося про заміну хаотичної спонтанності й «анар­хічного» плюралізму всеохоплюючим свідомим контролем, свідомим управлінням долями суспільства.

Як я намагався показати, свідомий контроль над «людськими суспільними си­лами» з метою досягнення «панування над колективною долею» був істотною ча­стиною марксистського ідеалу свободи. І тому марксизм дав досконале обґрунту­вання тоталітарних тенденцій ленінізму І сталінізму. Вже з цієї тільки причини не можна трактувати сталінізм як явище локальне, не зв’язане з автентичним марк­сизмом та його уявленням комуністичного майбутнього.

Чи рівнозначне це твердженню, що сталінізм був неминучим результатом марксизму чи хоча б ленінізму? Не думаю, Я не поділяю того погляду, що хід історії детермінований і що в ньому немає місця для альтернативи; я не відважився б стверджувати й того, що історія великих політичних рухів визначена наперед внут­рішньою логікою їхніх ідеологій. У розвитку марксистського комунізму в Росії були елементи як неперервності, так І її відсутності. Оцінка того, що з них було істотніше, великою мірою залежить від суб’єктивних ЧИННИКІВ — від біографії дослідника, його ставлення до комуністичного руху і комуністичного ідеалу. На­приклад, Олександр Солженіцин заперечує саме існування сталінізму як особли­вого історичного феномена; на його думку, не прояв безпринципності — відрізня­ти сталінізм від ленінізму, а ленінізм від марксизму⁴. Натомість Троцький вважав, що сталінізм насправді був контрреволюційним запереченням більшовизму, який від ленінізму відділяла «ціла ріка крові»⁵,

Б американській совєтології відмінності думок у питанні взаємозв’язку між ленінізмом і сталінізмом поєднувалися з відмінностями поглядів на тоталітаризм у застосуванні до радянської історії, У п’ятдесяті роки тоталітарна модель здава­лася загальноприйнятою парадигмою цієї галузі суспільних наук.

Хоч би що ми думали про наукову цінність тоталітарної моделі, ми повинні здавати собі справу про її функціонування у політичному житті. Звичайно, цілком природна річ, що люди в різних країнах бачать це по-різному: американські лібе­рали, зосереджені на внутрішній політиці й особливо чутливі до антиліберальних аспектів маккартизму, дивляться на це інакше, аніж ліберали в країнах Централь­но-Східної Європи, для яких сталінська система, разом з усім тим, що залишилося від неї після смерті Сталіна, завжди була ворогом номер один.

Можна вважати, що ці дві точки зору не однаковою мірою правомірні. Якщо головною причиною «холодної війни» був саме сталінізм, якщо сталінський Ра­дянський Союз являв собою загрозу для ліберальних цінностей у світовому масш­табі, то перспектива інтелектуалів із країн Центрально-Східної Європи була менш етноцентричною і більш правомірною, Я поділяю цей погляд, але саме тому праг­ну з усією рішучістю підкреслити, що прийняття тоталітарної моделі в застосу­ванні до сталінської епохи не повинно виключати критику цієї моделі в її застосу­ванні до постсталінського періоду.

Так чи інакше, існувало чимало вагомих причин для того, щоб піддати сумніву тоталітарну модель і розпочати ревізію багатьох поширених поглядів на країни «реального соціалізму». Ревізіоністи мали рацію, стверджуючи, що поняття тота­літаризму нав’язувало однобічну інтерпретацію дійсного стану речей у тих краї­нах — воно перебільшувало їхню монолітність і наперед унеможливлювало або робило позірною їх еволюцію. І тому можна було очікувати, що крах комунізму внаслідок мирної еволюції буде визнано вирішальним аргументом на користь реві­зіоністської школи — доказом того, що її представники були праві, відкидаючи «есенціалізм» тоталітарної концепції, її глибокий песимізм щодо можливості будь- яких істотних змін. Але сталося інакше: «Перестройка и гласность, а відтак оста­точний крах радянського комунізму привели не до перемоги ревізіонізму і поразки тоталітарної моделі, а до майже протилежного результату»⁸.

Автор цих слів, професор Стенфордського університету Теренс Emmohc вбачає у цьому «чималу іронію». Однак разом з тим він вказує на політичну причину такого повороту справи; цією причиною було сприйняття ревізіоністської школи як такої, що намагається приховати злочини радянської системи чи навіть мораль­но їх виправдати⁹. Іншими словами, представників ревізіонізму ототожнено з «ла­гідною» лівою політикою щодо комунізму, тобто з позицією, яку важко було захи­щати в той період, коли у самому Радянському Союзі перемогли непримиренно антикомуністичні погляди.

Але слушність такого відверто політизованого сприйняття вельми спірна. Я не маю тут змоги вдаватися у детальний розгляд цієї проблеми. Отож тільки зазначу, що ревізіоністи зайве ослабили власну позицію спробою повністю елімінувати поняття тоталітаризму або обмежити його застосовність до дуже короткого періо­ду в історії CPCP. їхня боротьба з догматизмом тоталітарної школи була б ефек­тивніша, якби вони сприйняли поняття тоталітаризму як важливу, просто-таки не­замінну типологічну категорію, розвиваючи водночас теорію «дстоталітаризації». Такий підхід виправдав би зосередженість на позитивних змінах у країнах «реаль­ного соціалізму» й водночас допоміг би уникнути спокуси прикрашати їхнє мину­ле. На самому початку правління Горбачова я сформулював це в такий спосіб :

«Термін “тоталітаризм” має бути зарезервований для систем, які характери­зуються революційним динамізмом, ідеологічною заанґажованістю месіансь­кого типу, здатністю здійснювати ідеологічний контроль над людністю та реаль­ну мобілізацію мас на активну, хоч І суворо контрольовану участь у “будівництві нового життя”. Для об’єктивних спостерігачів має бути очевидним, що всі ці риси тоталітаризму нині в CPCP значно ослаблені. В Інших країнах “реального соціалізму”, зокрема в Угорщині і в Польщі, цей процес дстоталітаризації, без сумніву, набагато більше просунувся вперед. Це означає, що нині не можна го­ворити про “незмінну сутність тоталітаризму”.

Ця книга, між іншим, є спробою кинути світло на комуністичну версію тоталі­таризму. Вона намагається довести, що поняття комуністичного тоталітаризму має бути збережене і має вживатися для висвітлення двох історичних процесів: проце­су «тоталітаризації» і процесу «детоталітаризації». Таке застосування терміна істо- ризує його сутність і покаже, що тоталітаризм скоріше процес, аніж стабілізована система, а отже, його не можна трактувати як незаперечну альтернативу лібераль­ної демократії. Тоталітаризм як процес складається із трьох фаз: фази революцій­ного наступу, яка закінчується побудовою тоталітарної держави; фази відносної стабілізації цієї держави і, нарешті, тривалої фази поступової детоталітаризації, яка повинна закінчитися крахом системи (бо суть детоталітаризації — у розкладі, а не в органічному розвитку). Сталінізм із цієї точки зору є найдосконалішим на­ближенням до моделі тоталітарної держави; 1956 рік був початком довгого, часто зиґзаґоподібного, шляху відступу від тоталітарного ідеалу. Ця позиція чітко відрізняється від обох шкіл американської совєтології. Від тоталітарної школи її відрізняє категоричне заперечення погляду, що країни «реального соціалізму» за­лишалися тоталітарними аж до того моменту, коли правлячі в них комуністичні партії були змушені поступитися владою¹¹. Натомість від ревізіоністської школи її відрізняє інтерпретація комунізму до сталінського правління і в часи Сталіна. І тут я поділяю погляд Koлаковськото; сталінізм був логічним і правомірним (хоч і не обов’язково неминучим) результатом ленінізму. Отже, я не можу прийняти думку Такера, що вирішальне значення мала просто особистість Сталіна і без цього ви­падкового чинника Історія CPCP після смерті Леніна була б абсолютно іншою¹². Таке мислення видається вершиною наївності. Сталінізм, як пише Колаковський, «не був випадковим злом, що якимсь чином наклалося на добросердий ідеал»¹³. Щоб належно його зрозуміти, слід пов’язати його не лише з ленінізмом, але й зі самою сутністю марксистського комунізму, тобто з утопією стрибка у «царство свободи».

Однак придивімося до аргументів на користь тези, що сталінізм був, по суті, радикальним відступом від ленінізму і більшовизму в цілому. Це треба зробити, оскільки, як слушно зауважив СтІвен Ф.Коен, апріорне прийняття тези про постій­ну неперервність між ленінізмом і сталінізмом утруднювало розуміння «потреби вивчати сталінізм як особливе явище, котре має власну історію, політичну динамі­ку і соціальні наслідки»¹⁴. З цим треба погодитися, хоч це й не повинно підривати «тезу про неперервність». Адже принципова неперервність не виключає моментів відсутності неперервності. Зосередження на них уваги вкрай необхідне для того, щоб зрозуміти специфіку сталінізму, своєрідність його завдань І його місце в історії радянського комунізму.

Я, звичайно, не можу тут викладати всього перебігу дискусії на цю тему. Зо­середжуся лише на трьох чільних авторах і двох лініях аргументації. Перша з них, представлена Такером і Коеном, стверджує, що сталінський режим був установле­ний «революцією згори», яка нібито була «радикальним відступництвом від більшо­вицької програмної Ідеї»¹⁵. Друга, яку сформулював ДжеррІ Ф.Гок, акцентує відсутність неперервності між двома фазами сталінізму: фазою революційної мобі­лізації (культурна революція 1928—1931 років та перший п’ятирічний план) і фа­зою «великого відступу» тридцятих років. Характерною для зрілого сталінізму Гок вважає цю другу фазу і робить звідси висновок, що метою Сталіна аж ніяк не була ідеологічно вмотивована радикальна трансформація людини (яка була метою тоталітарних ідеологій): Сталін, на думку 1 ока, задовольнявся зовнішніми механіз­мами дедалі суворішого і всеохоплюючого контролю, а якщо так, то він мав тільки авторитарні амбіції, вільні від тоталітарних прагнень¹⁶. Таким чином, Гок на­магається підірвати не липіе тезу про неперервність, але й обґрунтованість інтерп­ретації ленінізму і сталінізму в категоріях тоталітарної моделі¹ λ Згідно з його інтер­претацією, ленінізм не був тоталітарним, оскільки — на противагу сталінізмові — він не зумів створити ефективних внутрішніх механізмів тотального контролю; сталінізм же не був тоталітарним у глибшому розумінні, оскільки відкинув, по суті, тоталітарні претензії комунізму Його аналіз мав довести принципову некоге- рентність тоталітарної моделі, бо революційні пориви (тотальна трансформація людини) не узгоджуються з інституціоналізованим авторитаризмом (зовнішній ме­ханізм тотального контролю)* Отже, радянський комунізм не міг бути тоталітар­ним ні в період революційної «бурі і натиску», ні в період бюрократично-автори­тарної стабілізації¹⁸.

Щоби внести ясність у це питання, слід піддати критиці такі погляди. Коен і Такер висувають аргументи на користь відсутності неперервності, виходячи з окресленої інтерпретації ленінізму — інтерпретації, що трактує НЕП як кульмі­націю Ленінової думки і приписує Леніну щиру відмову від революційного роз­в’язання селянського питання. «Вихід із НЕПу — пише Такер, — мав бути здійсне­ний у рамках, створених самим HEΠom₅ еволюційним, а не революційним шля­хом»¹⁹. Натомість сталінізм, принаймні у період свого наступу і тріумфу, репре­зентував «революційний метод саме в тому сенсі, в якому це визначав Ленін, остерігаючи перед застосуванням революційних методів у подальшому будів­ництві соціалізму в Радянському Союзі [.**] Замість виходити поза межі НЕПу еволюційним способом, Сталін ліквідував НЕП революційним методом, декре­том і насильством»²⁰. Чинячи так, він свідомо наслідував взірець, створений дер­жавотворчою і модернізаторською російською автократією; тому його «револю­цію згори» треба інтерпретувати «в категоріях повернення до революційного процесу в давній російській історії»²¹* Немає нічого дивного, що результат сталін­ської революції був «резюме істотних рис взірця, виробленого царями». Царі за­провадили підданство (закрепощение) всіх суспільних класів, вимагаючи від них примусового служіння державі* Сталінська революція породила «н со царський варіант держави, що базується на примусовому служінні»²². Такер не заперечу­вав проти того, щоб н аз и ваги цю державу «тоталітарною»²³.

Ця концепція, розвинена й обгрунтована відповідними документами у мону­ментальній праці Такера «Stalin in Power»²⁴, має певну евристичну цінність, і її слід трактувати як вагомий внесок у з’ясування специфічно російського коріння сталінізму. Однак це не міняє того суттєвого факту, що Сталін — насамперед ре­волюційний марксист, більшовик і вірний учень Леніна. Наголос на державотворчій амбіції Сталіна дуже влучний, але він не обґрунтовує, чому сталінізм відсікають від усієї попередньої більшовицької традиції. Бо аж ніяк не відповідає дійсності те, що задум здійснити революцію згори був радикальним відходом від більшо­визму, що ідея примусової колективізації селян ніколи не з’являлася в думках Ле­ніна²⁵, що «серцем ленінізму» було бажання досягти консенсусу шляхом пере­конувань І що ця «політика переконувань» визначала ленінізм із 1902 року, тобто з моменту написання «Що робити?»²⁶*

Подібні твердження просто-таки викликають конфуз. Вони свідчать, що деякі видатні, між іншим, американські вчені пішли занадто далеко у своєму прагненні захистити ленінізм від принизливого порівняння його зі сталінізмом. Але саме тому аргументація Такера править за вихідну позицію для розгляду зв’язку між ленінізмом і сталінською «революцією згори». Тому варто обговорити її пункт за пунктом.

Ідея «переконування людей змінити свій спосіб мислення»²⁷ мала небагато спільного з Леніновою концепцією вироблення адекватної свідомості й насаджен­ня ЇЇ ззовні у робітничий рух* Справжнє переконування передбачає вільний діалог, натомість Ленін формулював програму організованої, систематичної і позбавле­ної докорів сумління обробки мас у дусі прийнятої доктрини* Це була програма боротьби зі «спонтанністю» робітничого руху, піддання його суворому організацій­ному та ідеологічному контролю, що його мав здійснювати партійний авангард як єдиний правомірний інтерпретатор «наукового соціалізму». Відмінність між пере- конуваїшям й ідеологічним тиском, що підпирався авторитетом «непогрішної теорії» ї був готовий удатися до найбрутальніших засобів у боротьбі з «відхилен­нями», мабуть, очевидна.

Поза всяким сумнівом, це було очевидне й для Сталіна, який у цьому питанні був лояльним і винятково послідовним леніністом. Із самого початку своєї діяль­ності він був переконаний, що тільки партійний авангард репрезентує соціалістич­ну свідомість. Він проповідував цю переконаність іще активніше, ніж Ленін, бо випереджував твердження Лукача про принципову відмінність між емпіричною свідомістю робітничого класу і потенційною, адекватною пролетарською сві­домістю. Він писав про це у 1905 році: «Річ у тому, що я можу бути пролетарем, а не буржуа за становищем, але при цьому не усвідомлювати свого становища і тому підкорятися буржуазній ідеології»²⁸. Що ж стосується ленінського «переко­нування», яке нібито принципово відрізняється від сталінського «примусу і на­сильства», то ми можемо послатися на слова Леніна, який трактував це так:

«Ми, звичайно, не проти насильства; ми сміємося з тих, хто ставиться нега­тивно до диктатури пролетаріату, І кажемо, що це дурні люди, які не можуть зрозуміти, що повинна бути або диктатура пролетаріату, або диктатура буржуа­зії. Хто говорить інакше — або ідіот, або політично настільки неграмотний, що його соромно пускати не тільки на трибуну, а й просто на збори. Може бути або насильство над Лібкнехтом і Люксембург, винищення вождів робітників, або насильствене придушення експлуататорів, а хто мріє про середину — найшкід- ливіший і найнебезпечніший нам противник. Так тепер стоїть питання. Так що коли ми говоримо про використання спеціалістів, то треба мати на увазі урок радянської політики за рік; за цей рік ми зломили і перемогли експлуататорів, а нам тепер треба розв’язати завдання використання буржуазних спеціалістів. Тут, повторюю, самим насильством нічого не зробиш. Тут, у додаток до насильства, після переможного насильства, потрібна організованість, дисципліна І мораль­на вага перемігшого пролетаріату, що підпорядковує собі і втягує в свою роботу всіх буржуазних спеціалістів!

Скажуть: замість насильства Ленін рекомендує моральний вплив! Але без­глуздям є уявляти, що самим насильством можна розв’язати питання органі­зації нової науки і техніки в справі будівництва комуністичного суспільства»²⁹.

Як видно з цієї цитати, Ленін рекомендував вдаватися до «морального впливу», тобто до переконування «після переможною насильства». Позиція Сталіна була іден­тична. Ленін його навчив, що насильство треба доповнювати переконуванням, а пе­реконування слід підкріплювати погрозою повторно вдатися до засобів насильства. Подібно до Леніна, Сталін прекрасно розумів, що саме тільки насильство не забез­печить співробітництва буржуазних спеціалістів у будівництві соціалізму; і тому, так само як Ленін, став головним критиком лівацьких тенденцій до підбурювання партії проти безпартійних експертів. Слід навіть констатувати, що він робив більший наголос на переконуванні, аніж Ленін, бо прагнув схилити на бік партії не лише технічну, а й гуманітарну інтелігенцію — письменників, істориків і митців. Слушно зауважували, що він дбав і про створення умов, які сприяли цьому переконуванню: «Про явне поліпшення, — і не тільки в порівнянні з періодом культурної революції, а й у порівнянні з НЕПом,—свідчило те, що безпартійних, “буржуазних” інтелектуа­лів перестали піддавати атакам організованих комуністичних груп на професійному грунті чи з огляду на їхнє соціальне походження. У багатьох галузях колишній про­фесійний “Істеблішмент” повернув собі авторитет»³⁰.

Пригляньмося тепер до тези Такера і Коєна про уявну розбіжність ленінізму з ідеями «революції згори» та примусової колективізації селянства³¹.

Не можна заперечити, що Сталін обґрунтовував колективізацію, як, зрештою, і все інше, що він робив, аргументами Леніна. Він нагадував партії, що Ленін вва­жав індивідуальне селянство «останнім капіталістичним класом»³²; що селянське дрібнотоварне господарство було в його очах таким, яке породжує капіталізм і буржуазію безперервно, щогодини, стихійно І в масовому масштабі³³; що з огляду на це він закликав партію організовувати колективні господарства з перших днів після перемоги революції³⁴. Він цитував слова Леніна, котрі визначали НЕП як політику тимчасового відступу, маючи наметі «розігнатися і стрибнути вперед»³⁵. Підкреслював, що політика ліквідації куркульства як класу «не впала з неба»: її підготував увесь попередній період обмеження капіталістичних елементів і полі­тика їх витіснення на селі (тобто період НЕПу)³⁶. Сталін користувався словнико­вим запасом Леніна, називаючи куркулів «павуками, кровоп ивцями, вампірами»³⁷. Але передусім терпляче роз’яснював ленінське, а по суті загальномарксистське виправдання потреби колективізації. Дрібні селянські господарства, доводив він, є пережитками минулого, які приречені на загибель і які не миряться ні з капіталіз­мом, ні з соціалізмом. Загальний закон економічного розвитку говорить, що дрібно­товарне виробництво має бути піддане централізації і перетворенню у велико­промислове виробництво. Це здійснюється або на капіталістичному шляху, через експропріацію бідняків і середняків, або на шляху соціалістичному, через експропріацію куркулів І об’єднання дрібних та середніх селянських господарств у великі колективні господарства, які мають у своєму розпорядженні належну технічну оснащеність та кадри спеціалістів³⁸. Перший варіант вирішення, неза­лежно від його чисто економічних переваг, неприйнятний як з ідеологічних, так і з практичних міркувань. Бо держава диктатури пролетаріату не може базуватися на двох різних основах — на централізованому, планомірному спеціалізованому ви­робництві у промисловості, з одного боку, і відсталому, роздробленому дрібнотовар­ному виробництві в селянському господарстві — з другого³⁹. Нагальна потреба в регулярному постачаній міст продовольством, особливо з огляду на хлібну кризу і сміливі завдання першого п’ятирічного плану, диктує соціалістичне перетворення сільського господарства. Для партії це пріоритетне і найважливіше завдання⁴¹¹.

Теоретична частина цього міркування мала міцне опертя в марксизмі. Адже Маркс у «Капіталі» доводив, що дрібне селянське виробництво приречене на заги­бель через невблаганну централістичну тенденцію розвитку. Спроби врятувати дрібних виробників від капіталістичної експропріації були, на його думку, реак­ційним прагненням «декретувати загальну посередність»⁴¹. Децентралізований спосіб виробництва має бути знищений «грою іманентних законів самого капіталіс­тичного виробництва»⁴².

«Знищення його, перетворення індивідуальних і розпорошених засобів ви­робництва в суспільно концентровані, отже, перетворення карликової власності багатьох у гігантську власність небагатьох, експропріація у широких народних мас землі, життєвих засобів, знарядь праці, — ця жахлива і тяжка експропріа­ція народної маси становить пролог історії капіталу [...] Експропріація безпосе­редніх виробників провадиться з найнещаднішим вандалізмом і під тиском найбільш підлих, найбільш брудних, найбільш дріб’язкових і найбільш шале­них пристрастей⁴³. Одначе це історична необхідність, необхідна ланка прогре­су. Далекосяжні наслідки цього жорстокого процесу виявляться доброчинни­ми, бо зроблять можливим виникнення господарської системи, що базується «на основі кооперації і спільного володіння землею та виробленими самою пра­цею засобами виробництва»⁴⁴.

Ця теорія, популяризована Енгельсом, стала обов’язковою догмою для всіх пра­вовірних марксистів. Трактування дрібних виробників як безапеляційно прирече­них на загибель стало прикметною рисою «наукового соціалізму», свідченням звільнення від популістського сентименталізму та дрібнобуржуазних ілюзій⁴⁵, Ерфуртська програма німецької соціал-демократії стверджувала, що дрібнотовар­ному виробництву вже недовго жити⁴⁶. Російські марксисти повністю поділяли цей погляд, трактуючи нещадну експропріацію селянства як кінцеву мету капіта­лістичного розвитку. Саме через це народники звинувачували їх у готовності при­носити людські жертви на вівтар прогресу, ба навіть зраджувати маси на користь буржуазії* Не завжди ці звинувачення були тільки інсинуаційними; марксистські російські фундаменталісти справді були переконані, що дрібні селянські госпо­дарства мають бути ліквідовані, не зважаючи ні на які гуманні заперечення, І що спроби протидіяти цьому «природному процесові» реакційні і безглузді.

Ясна річ, цей спосіб мислення справив величезний вплив на післяреволюційну політику більшовиків. Той факт, що ревізіоністські історики та англо-американські советологи не брали цього до уваги, часто свідчив про скептичне ставлення до ролі Ідеї в історичних процесах, Ідеологічним роз’ясненням протиставлялися ро­з’яснення емпіричні; іноді навіть доводили, що всю еволюцію радянського кому­нізму слід пояснювати ситуативно-персональними співвідношеннями, без серйоз­ного трактування ідеологічних цілей руху⁴⁷. Я не збираюся заперечувати, що в тих чи інших питаннях такий підхід міг виявитися в міру корисним і плідним. Однак я не бачу виправдання програмного нехтування ідеології в інтерпретуванні історії найбільш ідеологізованого революційного руху яким був російський комунізм. Якщо російська революція репрезентувала комунізм у фазі максимальної Ідеоло­гічної мобілізації, то не можна зрозуміти її історії у відриві від власної ідеології. Ця ідеологія дає також ключ до розуміння пізніших, постмобілізаційних фаз руху включно з тими, в яких віра поступається місцем перед цинізмом і практичною деІдеологізацією. Пригадаймо тезу Гайок а, що великі історіотворчі ідеї визнача­ють дії людей навіть тоді, коли вже ніхто не пам’ятає про їхнє походження і коли з об’єкта боротьби не на життя, а на смерть вони обертаються на мовчки схвалювані концепції й навики мислення.

У період сталінської «революції згори» до деідеологізації комунізму було ще дуже далеко. Більшовицька партія палко вірила тоді в прихід комуністич­ного «золотого віку», а в селянстві, як останньому бастіоні ринкового госпо­дарства, бачила головну, актуальну перешкоду на шляху до його досягнення. Ленінська політика позірного союзу з бідняками і середняками пе повинна за­туляти глибоко закоріненого страху російських комуністів перед селянством як незалежною силою, «класом для себе», визволеним з-під «гегемонії проле­таріату». Цей страх знаходив свій вираз навіть у тих статтях Леніна, які на­стійливо рекомендували політику НЕПу. Ось, наприклад, опис Леніним загро­зи для пролетаріату з боку спекулятивної психіки селянства: «Ми знаємо, то різні робітничі групи оточені з усіх боків мільйонами щупальців цього дрібно­буржуазного восьминога; що замість державної монополії маємо справу з си­лами спекуляції, які пролазять у кожну щілину нашого суспільного і госпо­дарського організму»⁴⁸.

Цілком зрозуміло, що існувала принципова відмінність між позицією більшо­виків щодо селянства перед революцією і після неї, 3 того моменту, коли ленінці стали правлячою партією, озброєною диктаторською владою, вони не могли вже покладатися на дію «іманентних законів капіталістичного виробництва». Якщо російський капіталізм не зміг завершити свою централізаційну місію, то виконан­ня цього завдання має бути доведене до кінця свідомими діями диктатури проле­таріату. Але партія пролетаріату повинна виконати цю місію по-пролетарському: шляхом експропріації багатого селянства та організації виробництва у великих колективних господарствах під суворим контролем держави.

Таким був ідеологічний генезис колективізації. Приписування ідеї колективі­зації самому лише Сталінові, а також твердження, буцім така ідея ніколи не з’явля­лася в голові Леніна, абсурд. Насправді колективізація селянства була із самого початку однією з програмних ідей більшовизму. В «Азбуці комунізму» Бухаріна та Преображенського читаємо:

«Радянській владі, можливо, проти своєї волі доведеться провести плано­мірну експропріацію багатих селян [...] Так чи інакше система дрібного сільсько­господарського виробництва приречена на загибель. Заміна його кориснішою і ефективнішою системою, системою сільськогосподарської кооперації у вели­ких масштабах неминуча»⁴⁹.

У період НЕПу Ленін і справді волів пропагувати добровільну виробничу ко­операцію, але це стосувалося тільки методів, а не самої мети, тактики, а не принци­пів. Прийняття остаточного рішення з приводу колективізації справді належить Сталінові — інші більшовицькі вожді не були готові до нової революції (навіть «революції згори»). Навіть Євген Преображенський, автор концепції «первісної соціалістичної акумуляції», покликаної обґрунтовувати тісний зв’язок колекти­візації з соціалістичною індустріалізацією, не відважився пропагувати таке швид­ке й радикальне рішення⁵⁰. Та чи означає це, що Сталін відважився піти на відступ­ництво від більшовизму? Навпаки: це означає, що з-поміж усіх більшовицьких діячів тільки він один знайшов у собі достатньо сили І відваги, аби втілити у життя ідею лівого крила партії й започаткувати всіма очікуваний «новий наступ соціалізму». Навряд чи можна заперечити, що мета цього наступу узгоджувала­ся з Леніновим ідеалом тотального контролю над суспільним життям з боку «свідомого авангарду». Реалізацію такого ідеалу важко було собі й уявити в умо­вах навіть позірної свободи торгівлі та «анархії ринку», що звідси випливає. І тому не лише комуністичні фанатики, але й західні прихильники комунізму ба­чили у результатах сталінської революції не реставрацію феодального кріпос­ництва, а прометеївську перемогу над сліпими силами, тобто великий стрибок у бік «царства свободи».

Це підтверджує, до речі, реакція на колективізацію серед ідеологів та вождів ко­лишньої лівої опозиції в партії. Попри свою глибоку особисту неприязнь до Сталіна, Троцький палко бажав, щоб політика колективізації і, зокрема, знищення куркулів, поєднувалася з його ім’ям⁵¹. У «Зрадженій революції» він з гордістю писав про «гігантські досягнення» радянського режиму в галузі індустріалізації та соціаліс­тичного перетворення сільського господарства, намагаючись довести, що це головним чином його власна заслуга; бо Сталін упродовж дуже тривалого часу був надзвичайно обережним, «проникся [...] настроєм гнівної недовірливості щодо сміливої госпо­дарської ініціативи» і навіть більше — був союзником бухарінських правих⁵². Троць­кий намагався навіть приписати Сталінові бажання відступити від націоналізації землі. Колективізація уявлялася в цій перспективі принципово слушними діями, які, однак, було розпочато надто пізно й проведено надто похапливо, незграбно, а також завершено, на жаль, хаотичним відступом. Преображенський, головний економіч­ний теоретик лівих, також гостро критикував напочатку поблажливість Сталіна до куркулів і підтримував колективізацію як єдине нібито розв’язання хлібної кризи. Це розв’язання зводилося до позбавлення селянства «свободи вибору часу І визна­чення умов продажу своїх надлишків». Іншими словами, нав’язана селянам нова кріпосницька залежність була, на його думку, єдиним способом звільнення робіт­ників від невигідних для них законів забезпечення продуктами через ринок.

З Бухаріним, звичайно, справа стояла трохи інакше, бо Бухарін справді зробив­ся в міру послідовним противником колективізації і прибічником розширення рин­кових відносин у сільському господарстві. Але саме це дало підставу Троцькому вважати його головною небезпекою, у порівнянні з якою Сталін був меншим злом⁵³. Усі дії лівої опозиції відповідали сформульованому Троцьким принципу: «Зі Сталі­ним проти Бухаріпа? — Звичайно. З Бухаріним проти Сталіна — ніколи!»⁵⁴. У своїй класичній праці про Троцького Ісаак Дойчер трактує Бухаріпа цього періоду швидше як неонародника, аніж як більшовика⁵⁵. Щиро кажучи, Бухарін не пого­дився з такою класифікацією, але в цьому була частка правди, бо бухарінський вибір ринковизації різко суперечив комуністичній ідеології. Троцький мав неабия­ку рацію, коли доводив, що реалізація програми Бухаріна створювала б у резуль­таті «зв’язки не між селянськими господарствами і соціалістичною промисловістю, а між куркулем і світовим капіталістом». Кожний справжній більшовик погодився б, що «для такої мети не варто було б здійснювати Жовтневу революцію»⁵⁶. Ці слова дають добру підставу замислитися над тезою Коєна, що бухарінізм міг би витримати іспит як більшовицька альтернатива сталінізму⁵?. Я не збираюсь оскар­жувати цю тезу, стверджуючи, що сталінізм був історичною необхідністю, я не відкидаю також можливості такої еволюції більшовицької партії, яка полягала б у відході від комунізму. Враховуючи, що це все ще була фаза Ідеологічної мобілі­зації партії, вважаю таку еволюцію в значній мірі неправдоподібною, однак не можу її апріорно виключити. Але я вважаю, що ймовірна перемога бухарінської лінії призвела б до фактичної декомунізації партії. Звідси випливає, що наше став­лення до тези Коєна має залежати від класифікації понять. Якщо ми визначимо більшовизм у широкому розумінні слова як партію, що (подібно до німецької соц­іал-демократії) могла відійти від комунізму, не втрачаючи своєї ідентичності, то самий факт присутності Бухаріна у керівництві цієї партії є аргументом на користь тези американського советолога. Однак якщо визначити більшовизм як екстремі­стський комунізм (а саме таким він був з точки зору історії ідеї), то буде тавтоло­гією твердження, що ймовірна перемога ринкової орієнтації була б відходом від більшовизму, а не законним його продовженням.

Тепер ми можемо перейти до проблем, порушених Джеррі Ф.Гоком у зв’язку зі стабілізацією сталінського режиму в тридцяті роки. Гок перебував під значним впливом російського соціолога-емігранта Миколи Тимашева, який у 1946 році опуб­лікував книгу під багатозначною назвою: «The Great Retreat. The Growth and Decline of Communisro in Russia». Отож нам видається доцільним подати основні тези цієї важливої І несправедливо забутої праці.

За Тимашевим, більшовицьку революцію спіткала доля інших суспільних рухів, інспірованих утопією. Здобувши владу, утопісти завжди опиняються віч-на-віч із гострою суперечністю між своїм ідеалом і об’єктивними потребами нації, бо на­ція навіть в умовах диктатури вміє виявляти свій пасивний опір стосовно реалі­зації утопічних проектів. І тому революційні утопісти змушені інколи відступати від своїх ідеалів, щоб зберегти політичну владу й могти надалі обробляти бодай частину свого утопічного городу³⁸. У більшовицькій революції це прибрало фор­му планомірного переходу від соціалістичного наступу до відступу і від відступу до повторного наступу. Першим наступом був період вибуху революції і воєнного комунізму (1917—1921)⁵⁹. Наступним періодом був непівський відступ (1921— 1929), який закінчився у 1929 році початком другого соціалістичного наступу, тоб­то сталінської «революції згори» 1929—1934 років. Кожний наступ призводив до різкої дезорганізації суспільного життя, натомість періоди пом’якшень комуністич­ного режиму приносили дуже позитивні результати. На думку Тимашева, це сто­сувалося, зокрема, «великого відступу», який розпочався після закінчення «рево­люції згори». Цей період приніс Poccії зростання сільськогосподарського вироб­ництва, збільшення кількості населення, зростання виробництва важкої і легкої промисловості, прогрес освіти, зменшення злочинності⁶⁰. За це режим здобув пев­ну суспільну легітимацію, яка дала йому змогу витримати війну і послабити свою залежність від утопічних догм. Замість відмирання грошей, права й держави поча­ла відмирати комуністична віра⁶¹. Тимашев визнавав, що ще важко визначити ре­альні успіхи деідеологізації, але особисто схилявся до оптимізму. «Цілком можли­во, — стверджував він,— що навіть у керівних колах віра в Доктрину значно ос­лабла. Можливо, там немає вже ніякої віри, є тільки механічне повторювання фор­мул, які асоціюються із днями боротьби І перемоги. Напочатку це був режим “іде- ократичного” типу; нині він видається скоріше здійсненням влади, яке базується па свІжозбудованій легітимації»⁶².

Такий стан справ обіцяв добре майбутнє. Тимашев вважав, що існують раціо­нальні підстави припускати, що режим Сталіна «поверне систему вільного підприємництва стосовно малих виробничих та торговельних одиниць», а також дозволить письменникам і митцям справжню свободу творчості⁶³. Він не споді­вався повороту до войовничого комунізму. Хотів вірити, що революційний цикл остаточно закінчився і поступається місцем перед органічним розвитком. Обереж­но формулював свій погляд як припущення: «Отже, цілком правдоподібно, що ро­сійська революція залишиться чотирифазним процесом — після великого відсту­пу не буде вже третього соціалістичного наступу»⁶⁴.

Тимашев добре знав, що, попри всі дотеперішні поступки, в CPCP немає місця для будь-якої політичної свободи. Однак він вважав, що політика «великого відсту­пу» дала росіянам не лише відносний добробут, а й національну свободу. Такий погляд видається нині досить несподіваним, але саме тому треба познайомитись з аргументацією, яка його обґрунтовує. У господарській сфері політика поступок розпочалася 26 березня 1932 року, коли Центральний Комітет заборонив усуспіль­нювати корів, свиней, овець та домашню птицю. Невдовзі потому новий закон про колгоспи дозволив селянам володіти індивідуальними присадибними ділянками. Це в істотний спосіб змінило сенс колективізації: «У рамках ослабленої комуні­стичної системи селянин був не лише членом колективного підприємства (посе­редньо державного), але й незалежним виробником»⁶⁵.

Наступним кроком було поступове скасування карткової системи і часткове відновлення грошового обміну. З точки зору первісних і принципових цілей кому­нізму це був повний відступ. Нова система розподілу, за Тимашевим, була «така ж, як і в капіталістичних країнах, з тією лише різницею, що крамниці були державни­ми агентствами». Одні люди від цього виграли, інші програли, але в підсумку «всі були задоволені, оскільки населення дістало одну з істотних свобод — свободу споживання, можливість вільно розпоряджатися власними доходами»⁶⁶.

Логічним наслідком цієї реформи було заохочення державних підприємств здо­бувати зиск, тобто включатись у «товарне виробництво». Тимашев назвав це «ко­мерціалізацією революції». Це супроводжувалося пробудженням у робітників духу суперництва, який оформився під патріотичними гаслами стахановського руху, але в суті своїй це був просто оферт кращої плати за кращу працю. Споживацькі апе­тити перестали трактуватись як вираз контрреволюційного дрібнобуржуазного індивідуалізму. Виступаючи перед учасниками великого з ’їзду стахановців у Кремлі, Сталін не намагався переконувати їх (як це робив Ленін з приводу субботников), що справжні комуністи повинні працювати, «не чекаючи винагороди, винагороди як умови»⁶⁷. Навпаки, вій доводив, що немає, нічого поганого в зароблянн і грошей, які можна потратити на грамофони, платівки, гарний одяг, шовкові панчохи І навіть на будиночок у селі. Він запевнив свою аудиторію, що в радянському суспільстві робітники повинні мати такі можливості втішатися життям, яких вони ніколи не мали б за капіталізму⁶⁸.

Цю нову систему було застосовано не лише до робітників. Дуже велику дифе­ренціацію доходів було визнано такою, що узгоджується з принципами соціаліз­му: що ж до еґалітаризму, то його названо дрібнобуржуазними відхиленнями. У звіті XVII з’їздові партії Сталін заявив:

«[.,.] всякому ленінцеві відомо, коли він тільки справжній ленінець, що зрівня­лівка в галузі потреб і особистого побуту є реакційне дрібнобуржуазне безглуз­дя, гідне якої-небудь первісної секти аскетів, але не соціалістичного суспіль­ства, бо не можна вимагати, щоб в усіх людей були однакові потреби і смаки, щоб в своєму особистому побуті усі люди жили за одним зразком.

[...] Під рівністю марксизм розуміє не зрівнялівку в галузі особистих потреб І побуту, а знищення класів [...] Ніякої іншої рівності марксизм не визнавав і не визнає.

Робити звідси висновок, що соціалізм вимагає зрівнялівки, зрівнювання, ніве­лювання потреб членів суспільства, нівелювання їх смаків і особистого побуту, що за планом марксистів всі повинні ходити в однакових костюмах і їсти ті самі страви, в тій самій кількості, значить говорити пошлості і зводити наклепи на марксизм»⁶⁹.

Ця заява унаочнює Істотну відмінність між Сталіним і Леніним, бо для Леніна бабувістська традиція радикального егалітаризму була невід’ємною частиною ко­муністичної спадщини. Багато інтерпретаторів сталінізму назвали розрив із цією традицією вульгарним виправданням привілеїв вищої бюрократії. Однією з оригі­нальних рис інтерпретації Тимашева було наголошення того факту, що метою ста­лінського антиеґалітаризму мало бути насамперед обгрунтування диференціації доходів робітників. Основна відмінність полягала, однак, у їхній оцінці. На проти­вагу лівим критикам сталінізму Тимашев вважав розрив з егалітаризмом надзви­чайно позитивним чинником, який розширює сферу індивідуальної свободи, дає змогу повністю застосувати особисті здібності в індивідуальному прагненні до щастя.

Так само позитивно оцінював соціолог-емігрант зміни у ставленні режиму до сім’ї, системи виховання та церкви. Періоди соціалістичного наступу були водно­час періодами революції, тобто організованих агресивних атак па всі традиційні цінності. Традиційна сім’я вважалася бастіоном буржуазного егоїзму і тюрмою для жінок; шлюб можна було розірвати, пославши листівку поштою; не існувало права спадкоємства й формального розрізнення шлюбних і позашлюбних дітей; допускалася сексуальна розв’язність, войовничий фемінізм робив хоч і повільні, але рішучі кроки вперед⁷⁰. Колишню систему шкільництва було вщент зруйнова­но: невпиішо підривався авторитет учителя, методи і зміст навчання стали об’єктом вимушених і надто ризикованих експериментів; декрет від 1918 року зобов’язував приймати на навчання у вищі учбові заклади всіх шістнадцятирічних осіб обох статей, незалежно від їхньої освіти; інший декрет підривав університети зсереди­ни, скасовуючи вчені ступені, і позбавляв викладачів домінуючого впливу на нау­кові ради⁷¹. Боротьбу за контроль над системою освіти було продовжено в період НЕПу. У 1922 році Комуністична народна рада у справах науки почала забезпечу­вати викладачів детальними програмами навчання; суворо дотримуватися цих про­грам було обов’язком, який контролювали студенти, члени партії⁷². Релігія підда­валася систематичним гонінням як така, що повністю суперечить соціалістичним цінностям.

Період «великого відступу» дуже істотно змінив цю ситуацію. Сім’я раптово стала основною клітиною радянського суспільства: шлюб було потрактовано «як найважливішу справу життя особи», одержати розлучення стало значно складні­ше. Офіційно було засуджено штучні аборти⁷³. Закінчився процес експериментів в освіті і було майже повністю повернено дореволюційну систему шкільництва. I₅ нарешті, відбулися зміни у ставленні до релігії. У 1939 році було проінструктовано вчителів та працівників апарату пропаганди, що треба підкреслювати внесок пра­вославної церкви у розвиток культури та державності в Росії (нагляд за виконан­ням цієї інструкції доручили nota bene Товариству безбожників. У 1940 році не­ділю було оголошено офіційним днем відпочинку. У вересні 1943 року Сталін звер­нувся до Церкви з проханням про моральну підтримку в боротьбі з Німеччиною, натомість даючи свою згоду на вибір патріарха⁷⁴.

На думку Тимашева, усі ці зміни були свого роду «поверненням до нормально­го етапу речей»⁷⁵, симптомами послаблення ідеологічною тиску, а отже, збільшен­ням радіуса дії дозволеної свободи. Такою ж оптимістичною була його оцінка зміни ставлення режиму до національних цінностей. Відмова від національного нігілізму, характерного для двадцятих років, реабілітація російського минулого, а також той факт, що історія Росії, яка донедавна ототожнювалась з «історією народних мас», з’явилася в школах як легенда про «блискучі подвиги, звершені російськими на­ціональними героями», був для нього трохи не «визволенням з-під чужоземного ярма»⁷⁶. Із цього він робив (занадто поспішно!) висновок, що Росія повернула собі свою національну ідентичність, що затягнися рани, завдані їй революцією, що ро­сійська історія знову стала історією Росії, а не лише часткою анонімної історії трудящих мас світу ⁷⁷. ■ ■■■

Дуже дивно, що ці погляди сформулював російський емігрант. У постсталінські часи такі ідеї монополізували так звані націонал-білыповики, а нині, як відомо, вони є важливим складником російського нсокомунізму. Антикомуністичні російські патріоти поділяють погляд Солженіцина, що вся більшовицька тради­ція, включно зі сталінізмом, була нав’язанням Росії чужої доктрини, яка супере­чить російському духові й не дає росіянам змоги автентично ідентифікуватися з радянською державою. У тридцяті роки це бачилось інакше. Сам факт дозволу трактувати Радянську Росію як частину російської національної Історії, визнавати п’ятирічний план великим національним завданням, що потребувало патріотич­ного вмотивування, приніс відчуття величезної полегкості нскомуністичним росій­ським патріотам. Сталін був свідомий цього і зробив дуже багато, щоб залучити ці емоції на службу соціалістичного будівництва. Він не робив цього наперекір само­му собі; адже він виходив із передумови, що будівництво соціалізму в одній країні має поєднуватися з формуванням державного патріотизму У 1931 році на Першій Всесоюзній конференції працівників соціалістичної промисловості він сформулю­вав тезу про тісний зв’язок між патріотизмом і програмою прискореної індустріа­лізації відсталої країни:

«Затримати темпи — це значить відстати. А відсталих б’ють. Але ми не хо­чемо бути битими. Ні, не хочемо! Історія старої Росії полягала, між іншим, в тому, що її раз у раз били за відсталість. Били монгольські хани. Били турецькі беки. Били шведські феодали. Били польсько-литовські пани. Били англо-фран- цузькі капіталісти. Били японські барони. Били всі — за відсталість. За відсталість військову, за відсталість культурну, за відсталість державну, за відсталість промислову, за відсталість сільськогосподарську. Били тому, що це було вигідно і миналося безкарно. Пам’ятаєте слова дореволюційного поета; : “Ти і убогая, ти і багатая, ти і могутняя, ти і безсилая, матінко Русь”, Слова

старого поета добре заучили ці пани. Вони били і приказували: "ти багатая” отже, можна твоїм коштом поживитися. Вони били і приказували: “ти убогая, безсилая” — отже, можна бити й грабувати тебе безкарно. Такий уже закон експлуататорів—бити відсталих і слабких. Вовчий закон капіталізму. Ти відстав, ти слабкий — значить ти не правий, отже, тебе можна бити і поневолювати. Ти могутній — значить ти правий, отже, тебе треба остерігатися.

Ось чому не можна нам більше відставати.

У минулому в нас не було І не могло бути вітчизни. Але тепер, коли ми пова­лили капіталізм, коли влада в нас, у народу, у нас є вітчизна, і ми будемо відсто­ювати її незалежність. Чи хочете, щоб наша соціалістична вітчизна була побита І щоб вона утратила свою незалежність? Але коли цього не хочете, ви повинні в най коронний строк ліквідувати її відсталість і розвинути справжні більшовицькі темпи в справі будівництва її соціалістичного господарства. Інших шляхів немає»⁷⁸.

Цей класичний маніфест національного планування вніс новий елемент в істо­рію комунізму: вперше ідею соціалістичного планування було поєднано з державо­творчим патріотизмом. Як слушно зауважив Роман Шпорлюк, у XIX столітті плано­мірна модернізація національної економіки була провідною ідеєю Фрідріха Ліста, а не Карла Маркса⁷⁹. Нав’язлива ідея Леніна про контроль, звітність і планування не мала нічого спільного з планомірним подоланням національної відсталості: ідеоло­гічним умотивуванням цієї нав’язливої ідеї було прагнення ліквідувати ринок і реа­лізувати таким чином ідеал господарювання під тотальним контролем, незалежно від продуктивності. Теоретики воєнного комунізму навіть виходили з того, що ліквіда­ція ринкового господарства має бути оплачена в початковий період різким спадом продуктивності. Планування в їхньому розумінні було передовсім поверненням до моделі натурального господарства, яка чітко визначала принципи дистрибуції і ре- дистрибуції споживацьких благ. Планування для виробництва, планомірна індустрі­алізація як спосіб виходу з віковічної відсталості і будівництва сильної держави було специфічно сталінською концепцією.

Це акцентування загальнонаціональних завдань тягло за собою правові зміни. Сталінська конституція 1938 року урочисто проголошувала прийняття загальних принципів демократії. Західні прихильники комунізму відреаґували на це з ентузі­азмом, не помічаючи, що конституційні гарантії всіх можливих свобод були, по суті, порожньою декларацією, створенням ілюзорного фасаду для режиму терору. Однак деякі російські емігранти вважали, що навіть облудне проголошення прин­ципів демократичного правового порядку може мати важливе значення для май­бутнього⁸⁰. «Реабілітацію права», здійснену Андрієм Вишинським після жорсто­кої розправи з «правовим нігілізмом» Пашуканіса, вони вважали позитивним яви­щем — не через дійсний поворот до законності, а через схвалення поступової ево­люції в цьому напрямку як доктрини.

У Тимашева ми не знаходимо таких поглядів, хоча вони дуже пасували б до його загальної концепції. Зваживши на те, що він був теоретиком права, популяри­затором Ідеї Леона Петражицького, можна навіть дивуватися, що його уваги уникну­ла одна з найхарактерніших рис сталінського режиму: особливе співіснування поза­законних засобів насильства, максимально використаних у період великого теро­ру, з програмним наголошуванням важливості права⁸¹. Це був, без сумніву, резуль­тат прийняття концепції, що в цьому відношенні комуністичний режим змінюва­тися не може, ні в гірший бік, ні в кращий. Позитивна оцінка Тимашевим «велико­го відступу» не свідчила про будь-які його ІЛЮЗІЇ щодо можливості примирити комунізм із демократією і владою закону; вона випливала виключно з перекона­ності, що комуністична віра підлягає ерозії, що комунізм відкидає утопічні амбіції створення цілком нової людини, вільної від будь-яких зв’язків із минулим, люди­ни, яка ототожнює себе до кінця з комуністичним ідеалом. Іншими словами, «ве­ликий відступ» не ослабив, на його думку, гранично авторитарних рис сталінсько­го режиму. Відступ полягав не в зміні методів, а в звуженні сфери авторитарного контролю: у відмові від примушування людей зрікатися своєї дійсної ідентичності⁸². Однак це була величезна зміна: відступ від реалізації оруеллівського уявлення про абсолютний і повністю інтернаціоналізований конформізм.

Джеррі Ф.Гок прийняв цей діагноз і зробив на його підставі висновок, що «зрілий сталінський режим» не виконував вимог тоталітарної моделі⁸³. Це був гранично авторитарний, але не тоталітарний режим; його культурний консерватизм мав неба­гато спільного з революційними прагненнями тоталітаризму. Інші співавтори куль­турної революції в Росії додавали до цього, що й перед «великим відступом» ро­сійський комунізм не був тоталітаризмом І що це стосується, зокрема, періодів його найбільшої революційної динаміки: комуністичний рух був тоді дуже міцно пов’язаний зі стихійною революцією мас, занадто іконоборчий, занадто непокір­ливий будь-якій дисципліні військового типу⁸⁴. Таким чином виявлялося, що кон­цепція тоталітаризму не підходить до жодної з фаз розвитку радянського комуніз­му.

Заперечення тоталітарного характеру «зрілого сталінізму», як правило, спираєть­ся на аргументи, які зібрав і упорядкував Тимашев. Саме тому прихильникам про­тилежної тези, котра трактує сталінізм як найдосконаліше наближення до ідеаль­ної моделі тоталітаризму, треба познайомитися з діагнозом Тимашева і вказати на помилки у його аргументації. Критика Тимашева не повинна базуватися на тому, що він просто не знав сталінської Росії й віддавався спокусі мислити поблажливо. Хоч його точка зору й дуже однобічна, але, попри це, вона дуже корисна для глиб­шого проникнення у сутність сталінського феномена. Зміни, описані Тимашевим, справді відбулися, і їх не треба ігнорувати. Хоч вони й не були «поверненням до нормального стану речей», але, поза сумнівом, були відступництвом від комуні­стичних ідеалів. Тож треба визнати, що книга Тимашева містить вагомі аргументи проти тези Колаковського, що сталінізм «був Ідеальним втіленням духу комуніз­му»⁸⁵. Однак, щоб реалістично визначити питому вагу цих аргументів, треба відділи­ти їх від загального, неприродно оптимістичного діагнозу Тимашева. З цією ме­тою дуже корисно співставити «The Great Retreat» з іншою класичною працею про сталінізм, яка стосується тієї самої низки фактів, але висвітлює їх з діаметрально протилежної в ідеологічному відношенні точки зору: зі «Зрадженою революцією» Троцького.

Згідно з Троцьким, Сталінова політика відступу являла собою термідоріанську фазу російської революції. Сталін проявив себе в той час як «безперечний вождь термідоріанської бюрократії» і як такий «переміг більшовицьку партію»⁸⁶. Прав­лячий прошарок визнав за необхідне позбавити маси змоги політично проявляти себе в партії, і тому треба було позбавити партію авангардного характеру робітни­чої партії й перетворити її в «політичну організацію бюрократії»⁸⁷. Але ця зрада революції не була рівнозначна поваленню системи; бо вона, ця система, володіла великою опірністю, і поневолення її виходило поза межі можливостей керівного прошарку. Підпорядкувавши собі партію, бюрократія створила тоталітарний ре­жим (вираз Троцького)⁸⁸, який стояв напівдорозі між капіталізмом і соціалізмом⁸⁹. Соціалістичною рисою цього режиму було планове господарство, яке базувалося на націоналізації засобів виробництва; натомість його капіталістичною рисою була заміна планомірного розподілу (тобто карткової системи) торгівлею, у поєднанні зі свідомою підтримкою анти егалітаризму⁹⁰. В результаті виник режим перехідно­го характеру, позначений глибокою суперечністю між соціалістичними нормами виробництва і буржуазними нормами розподілу⁹¹. Він може розвинутись у капі­талістичному або соціалістичному напрямку, залежно від співвідношення су­спільних сил. Перша можливість — це сповзання у капіталізм, чого бажали б вищі кола керівного прошарку; друга можливість — це нова пролетарська революція, яка повалила б тоталітаризм і проклала б шлях дійсному соціалізмові. Троцький, очевидно, сподівався, що завоювання революції виявляться непереможними і що радянські робітники захистять соціалізм від бюрократичної дегенерації, яка наро­дилася на його ґрунті.

«Соціалістична держава, — доводив він, — не може мирно врости у світову капіталістична систему [...] Якщо в боротьбі за планове господарство бюрокра­тія була змушена розкуркулювати куркуля, то в боротьбі за соціалізм робітни­чий клас буде змушений дсбюрократизувати бюрократію»⁹².

Як бачимо, Троцький погоджувався з Тимашевим у питанні реставраційного характеру сталінського режиму, хоча оцінював це зовсім інакше. Відновлення торгівлі означало для нього не свободу споживання, а зміцнення головного ворога комуністичної свободи — підкоряючої сили грошей і сліпого ірраціоналізму рин­кових сил. Сталінську бюрократію він звинуватив у тому, що вона є «носителькою крайнього, іноді розперезаного економічного індивідуалізму» (sZc√) при одночас­ному «жорстокому придушенні прогресивної сторони індивідуалізму у сфері ду­ховної культури»⁹³. Автор «Зрадженої революції» з обуренням засуджував «урочи­сту реабілітацію сім’ї, здійснювану водночас із реабілітацією рубля»⁹⁴; він застері­гав, що внаслідок цього може дійти навіть до поступової реабілітації релігії⁹⁵. Відступ від системи колективного харчування був у його очах ганебною зрадою обіцянки визволити жінок шляхом знищення т.зв, домашнього вогнища⁹⁶. Величезне невдоволення викликали в нього поступки землеробам — дозвіл селянам тримати корову і обробляти власний город він вважав соціальним марнотратством («нічим не виправданою тратою людських сил»), а також обтяжуванням селян «середньо­вічним копирсанням у гної»⁹⁷. Його жахало швидке зростання соціальної нерівності, відновлення колишньої ієрархії і кастових привілеїв, що їх символізували ранги і мундири, а також гонитва за предметами розкоші, такими, як, наприклад, хутра, ванни І (в перпіу чергу) автомобілі⁹®. І вже зовсім скандальним вважав він надання сановникам квартир з кімнатами «для хатніх робітників», тобто прислуги". Тер­пимість з боку режиму до прагнень мати вигоди споживацького характеру була для нього не «поверненням до нормального стану речей», а проявом дегенерації правлячого прошарку, спричиненим, між іншим, шлюбним порідненням із колами колишньої аристократії та буржуазії¹⁰⁰. З такою ж суворістю ставився він і до духу ненаситності серед робітників, що його виражав стахановський рух. Хоч соціалізм, твердив він, І не означає аскетизму, але він не може поєднуватися з надмірним піклуванням про особистий достаток: «Індивідуальність людини починається для неї не з турботи про заможність, а навпаки — з відмови від такої турботи»¹⁰¹. Тому всяка форма часткового відновлення ринкових відносин створює смертельну заг­розу для соціалістичних цінностей.

Своєрідним парадоксом було те, що тотально репресивний характер сталінсь­кої держави краще розумів Троцький, аніж Тимаїпев. Згідно з Тимашевим, скутість особистої свободи при сталінському режимі можна було порівняти з умовами, що панували в Росії XVIII століття¹⁰²; Троцький же назвав сталінську державу не відо­мим досі в історії апаратом примусу¹⁰³. Він називав її тоталітарною, наголошуючи те, що вона запровадила фашистський принцип безсуперечного послуху та персо­нальної лояльності до вождя¹⁰⁴. Він також підкреслював її своєрідні риси, вказую­чи, що «за жодного іншого режиму [,.,] бюрократія не досягла такого ступеня не­залежності від панівного класу»¹⁰⁵. Він пояснював це своєрідною інтерпретацією Лені нової ідеї «буржуазної держави без буржуазії»¹⁰⁶. Ця держава мала бути зна­ряддям диктатури пролетаріату, а отже, стосовно робітників, — половинчатою державою з відмираючими репресивними функціями. Однак радянська держава не справдила цих сподівань. Навпаки: її функціонери утворили привілейований прошарок, який міг обійтися без підтримки суспільства, повністю відособлений, такий, що спирається виключно на апарат насильства. Підтримка буржуазних норм відповідала їхнім егоїстичним інтересам, але суперечила соціалістичним принци­пам революції, і тому в них розвинувся феномен нечистою сумління і типово буржу­азний страх перед масами¹⁰⁷. Однак водночас цей прошарок здавав собі справу, що своїм існуванням він завдячує націоналізації засобів виробництва, а значить, не може, принаймні в даний момент, сформуватися як особливий клас, що міцно зако- рінений у суспільній структурі й не боїться за своє майбутнє. Саме на цьому фунті розвинувся сталінізм. Цс був, на думку Троцького, «бонапартизм нового типу» — режим, незалежний від політично атомізованого суспільства, режим, який спира­ється на поліцію та офіцерський корпус і не підлягає жодному суспільному конт­ролю¹⁰⁸.

Конституція 1936 року була важливим кроком у напрямку до зміцнення буржуаз­ного характеру цього режиму. Гарантуючи селянам право власності на хату і коро­ву, вона узаконила також будинки, дачі й автомобілі бюрократів¹⁰⁹. Освячуючи прин­цип загальних, рівних і прямих виборів, вона ігнорувала класову структуру суспіль­ства і цим самим ліквідувала правові основи диктатури пролетаріату¹¹⁰. Це був «величезний крок назад від соціалістичних принципів до буржуазних» і водночас правове зміцнення «абсолютизму “надкласової” бюрократії»¹¹¹. До цього ще до­далися численні поступки на користь буржуазного принципу приватної власності, які створили «політичні передумови для відродження нового класу власників»¹¹²,

Як я вже згадував, діагноз Троцького відрізняється від діагнозу Тимашева не­двозначним підкресленням відмінностей між сталінським тоталітаризмом і тра­диційним авторитаризмом. Виходячи з цього, Троцького можна вважати одним із піонерів тоталітарної інтерпретації сталінського режиму. Він зумів піднятися над класовим аналізом у вузькому розумінні цього слова і побачити, що «сталінізм і фашизм, попри всі їхні глибокі відмінності, коли йдеться про соціальну основу явища симетричні»¹¹³. На думку Троцького, тоталітарний характер сталінізму з особливою силою проявився у спробах розгорнути тотальний контроль над нау­ковою думкою і художньою творчістю. Троцький не намагався заперечувати, що запровадження «суворих обмежень у всіх сферах, у тому числі й у духовній твор­чості», було практикою, яку узаконювала Ленінова концепція диктатури пролетарі­ату¹¹⁴; однак він доводив, що до Сталіна більшовицькі вожді дотримували в цих питаннях обережності й не намагалися командувати наукою, літературою та мис­тецтвом, І тільки в сталінський період керівний прошарок визнав себе покликаним «не лише здійснювати політичний контроль над творчістю, але й вказувати їй шля­хи розвитку»¹¹⁵.

Результати цих дій у Троцького показані ясніше і делікатніше, ніж у Тимашева. Про важливість цього аспекту сталінського тоталітаризму — аспекту, який неви­гідно відрізняв його навіть від нацизму — говорить ця велика цитата:

«Безапеляційне командування поширюється однаковою мірою на концент­раційні табори, агрономію і музику. Центральний орган партії друкує анонімні директивні статті, які мають характер військових наказів, з архітектури, літе­ратури, драматургічного мистецтва, балету, не кажучи вже про філософію, при­родознавство, історію,

[...] Навчені гірким досвідом біологи, математики, філологи, теоретики військової справи уникають широких узагальнень — зі страху, що який-небудь «червоний професор», найчастіше невіглас і кар’єрист, грізно осмикне новато­ра притягнутою за волосся цитатою з Леніна і навіть зі Сталіна. У таких випад­ках відстоювати власну думку і власну гідність ученого означає напевно накли­кати на себе репресії.

Однак набагато гірше стоїть справа в галузі суспільних наук. Економісти, історики, навіть статистики, не кажучи вже про журналістів, найбільше занепо­коєні тим, щоб навіть побіжно не ввійти у суперечність Із актуальними меанд­рами офіційного курсу. Про радянське господарство, про внутрішню і зовніш­ню політику можна писати не інакше, як забезпечивши собі тил І фланги ба­нальностями з промов “вождя” і поставивши заздалегідь собі завдання довес­ти, що все йде саме так, як має йти, і навіть іще краще. Хоча стопроцентний конформізм й звільняє від житейських неприємностей, зате він тягне за собою, можливо, найтяжчу з кар: безплідність.

Незважаючи на те, що формально марксизм є в CPCP державною доктри­ною, впродовж останніх 12 років (тобто починаючи з 1924 року. — А.В.) не з’явилося жодного марксистського дослідження — ні з економіки, ні з соціо­логії, ні з історії, ні з філософії, — яке заслуговувало б на увагу або переклад Іноземними мовами. Марксистська продукція не виходить поза межі схолас­тичних компіляцій, які переповідають одні й ті самі наперед схвалені думки й перетасовують старі цитати, відповідно до вимог адміністративної кон’юнкту­ри. Мільйонами екземплярів розповсюджуються державними каналами нікому не потрібні книжки і брошури, зліплені з допомогою клейстера, ласощів та інших липких речовин. Марксисти, які могли б сказати щось цінне й оригінальне, си­дять під замками або змушені мовчати [».] Факти спотворюються, документи приховуються або, навпаки, їх фабрикують, репутації створюються або зни­щуються. Проте зіставлення послідовних варіантів однієї і тієї самої книги за останні 12 років дозволяє безпомилково простежити процес виродження дум­ки і сумління правлячого прошарку.

Не менш згубно діє тоталітарний режим на художню літературу. Боротьба напрямів і шкіл змінилася коментуванням волі вождів. Для всіх угруповань ство­рена спільна примусова організація, свого роду ко п цеп граційний табір худож­нього слова [...]

Життя радянського мистецтва — своєрідний мартиролог. Після директивної статті «Правды» проти “формалізму” починається епідемія принизливого каят­тя письменників, художників, режисерів і навіть оперних співачок [...] Вражен­ня високих слухачів від нової опери негайно обертається в музичну директиву для композиторів. Секретар комсомолгу виступає на нараді письменників: “Вка­зівки товариша Сталі на — закон для всіх” — і всі аплодують, хоча дехто, напев­но, паленіє від сорому. Немовби на завершення знущання над літературою, Ста­ліна, який не вміє грамотно побудувати російської фрази, проголошено класи­ком у галузі стилістики. Є щось глибоко трагічне у цій візантійщині і поліцей­щині, незважаючи на мимовільний комізм окремих її проявів!»¹¹^

Ця довга цитата була варта того, щоб ЇЇ навести як найкращий і пайсконденсо- ваніший вступ до теми. Факти, про які вона говорить, не залишають сумніву, що спроба заперечити тоталітарний характер сталінізму не лише помилка, але й про­яв просто-таки дивного браку розуміння елементарних умов людської свободи. Варто також зазначити, що опис Троцького обіймає увесь період після Леніна («ос­танні двадцять років»). Це допомагає розвіяти ілюзії щодо позірного лібералізму періоду НЕПу, а також щодо «революції згори», що її деякі американські советоло­ги подають як спонтанну і творчу «культурну революцію».

Спробуємо сформулювати деякі попередні висновки.

Тимашев змалював тенденцію реставрації сталінської політики як «великий відступ», що приносить суспільству значне розширення масштабу свободи. Троць- кий подав цей самий процес як консолідацію тоталітарного режиму. Всупереч зовнішній подібності обидві ці інтерпретації не виключають одна одну.

Для всіх тих, хто прагне зберегти некомун і стичну ідентичність — а отже, для переважної більшості населення, — припинення або ослаблення комуністичного наступу проти сім’ї, національної свідомості, ринкового розподілу і приватної влас­ності були, по суті, розширенням свободи бодай у цьому відношенні, Тимашев (для якого кульмінацією комуністичної тиранії був період воєнного комунізму) мав слушність, коли наголошував цс. Однак він помилявся, вважаючи це симптомом загального злагідніння комунізму Він зовсім випустив з уваги — або фатально недооцінив — два інші аспекти сталінізму, а саме: неймовірне посилення терору й ефективно реалізовану програму тотальної обробки всього населення в дусі прий­нятої доктрини. Отже, він помилявся, коли окреслював сталінізм як деідеологізо- вану систему, що зменшує ідеологічний тиск. Його діагноз був на диво однобічний: поняття «великого відступу» акцентувало лише реставраційний бік сталінізму натомість закривало очевидний факт, що в інших відношеннях консолідація сталін­ської системи означала зростання агресивності й небачене посилення ідеологічно­го наступу

Попри всі відмінності, майже те саме можна сказати й про поняття «зраджена революція». На відміну від Тимашева, Троцький дуже виразно бачив агресивно- тоталітарний характер сталінізму; однак, подібно до Тимашева, зосередився на реставраційній тенденції, відвертаючи увагу від революційного аспекту тоталі­таризму. Очевидна річ, що це було продиктовано ідеологічними мотивами: вірність революції вимагала від Тропького пояснювати жахи сталінізму його «тер­мідоріанською» тенденцією, а не все ще живим революційним імпульсом; зра­дою більшовизму а не його продовженням.

Отже, обидві книжки — «The Great Retreat» і «Зраджена революція» дали багато аргументів проти «тези про неперервність» в інтерпретації історії росій­ського комунізму і комунізму взагалі. Однак правильне розуміння «тези про не­перервність» не виключає моментів відсутності неперервності, крутих поворотів політичної лінії, кривавих конфліктів та можливості альтернативного вирішен­ня. Тільки сталіністи уявляли собі неперервність як просту лінію продовження: Маркс — Енгельс — Ленін — Сталін. Неперервність не зводиться також до про­блеми особового складу партійної еліти. Троцький помилявся, коли з обуренням писав, що пролита Сталіним кров «старих більшовиків» — вирішальний аргу­мент на користь відсутності неперервності; адже він сам не раз заявляв, що в боротьбі за комунізм допустиме абсолютно все. Роберт Конквест, Артур Кестлер і Лешек Колаковський знали більше, ніж Троцький, про злочини, скоєні Сталі­ним стосовно членів своєї партії, але не вважали це аргументом проти тези про внутрішню логіку ідеології, яка поєднує більшовизм Сталіна з більшовизмом його жертв. Навпаки: вони бачили в цьому хоч і парадоксальну і трагічну, але прогнозовану послідовність більшовизму як ідеології і моральної позиції. Це свідчить, що неперервність можна розуміти по-діалектичіюму, без зведення її до простих ЛІНІЙ.

Більш детальна дискусія із приводу різних варіантів «тези про неперервність» виходить поза рамки даної книги. Як я вже згадував, моє власне розуміння цієї тези, а також пов’язаної з нею «тоталітарної моделі», не базується на тому, що ідеї неминуче призводять до певного наслідку і що в кожний історичний період можливе тільки одне інтерпретування того чи іншого комплексу ідей. Крім того, я поділяю погляд, що всякі ідеї мають неминучий наслідок, що великі історичні рухи потребують ідеологічної легітимації і що «саме тому» їхні долі тією чи іншою мірою залежать від долі їхніх ідеологій. Особливо це стосується тих рухів, які, за прикладом міленаризму, визначали свою мсту по-максималістському, як вид колективного спасіння. Немає ніякої^ сумніву, що найбільшим І найважливішим із таких рухів був у XX столітті російський комунізм.

Як я намагався показати, існує тісний зв’язок між комунізмом Маркса і рево­люційним тоталітаризмом Леніна. Це не означає, що марксизм перейшов у ленінізм просто і безпосередньо. Приклад Каутського показує, що це було інакше, що прий­няттям марксизму могла керувати цілком інша логіка еволюції. Однак треба уточ­нити: «теза про неперервність» від Маркса до Леніна і Сталіна говорить не про марксизм взагалі (ширше поняття), а тільки про марксистський комунізм, маркси­стську утопію (вужче питання). При такому звуженні теми треба зазначити, що німецькі соціал-демократи не намагались реалізувати марксистську комуністичну утопію, бо в певний момент повністю від неї відмовилися, тимчасом як Ленін про­довжив їй життя, підтримуючи величезним авторитетом соціалістичної революції. Можна також сміливо стверджувати, шо без Леніна і ленінізму Енгельсова амбіція перетворення марксизму у всеосяжний і єдино вірний «науковий світогляд» поді­лила б долю відкинутої німецькою соціал-демократією комуністичної утопії.

Неперервність між марксизмом і марксизмом-леиінізмом не була продовжен­ням по прямій лінії хоча б із тієї причини, що Маркс і Енгельс приділяли мало уваги центральній для ленінізму «організаційній проблемі». Навіть більше: ленін­ська концепція партії як ієрархічно організованого авангарду не мала прецеден­ту в поглядах творців марксизму. Те саме стосується реінтерпретації Леніним Марксо-Енгельсокої ідеї «дикч ятури пролетаріату». Але, попри це, очевидно, тцо ленінізм був би неможливий без зухвалої впевненості в собі, яка базується на непохитній вірі в свою абсолютну історичну правомірність — вірі, основою для якої був ідеологічний та науковий авторитет марксизму. «Науковий соціалізм» створив міцний фундамент для віри Леніна в непогрішність і магічне всесилля «єдино наукової теорії».

Особливо важливим (хоч і не завжди помітним) є тісний зв’язок між прагнен­ням Леніна до тотального, репресивного контролю над стихійним робітничим ру­хом і Марксовим ідеалом свободи як свідомого, раціонального контролю над еко­номічними І суспільними силами. Ототожнення дійсного визволення з тотальним контролем було філософським наріжним каменем тоталітаризму Лені на. Специфіч­но комуністичним аспектом цього особливого бачення людського визволення була фанатична прихильність Леніна до марксистської антиринкової утопії. НЕП не означав відступу від цієї утопії: він був тільки лукавим, тактичним маневром, здійсненим з думкою про якнайшвидший перехід до повторного наступу У певно­му сенсі вся історія більшовизму зводиться до серії відчайдушних спроб устано­вити всеохоплюючий контроль: політичний контроль внаслідок здобуття нічим не обмеженої влади, а також економічний контроль внаслідок створення системи док­ладної звітності і планомірного розподілу, який поширюється навіть на особисте споживання. Щоб підготуватися до виконання цих завдань, партія повинна була наперед узаконити застосування всіх видів позазаконного примусу і голого насиль­ства. Це було не такою вже й важливою справою: досить було послатися на марк­систський погляд на право як знаряд дя класового панування, на марксистську кри­тику «оманливої, буржуазної демократії», на марксистську концепцію прав люди­ни як личину буржуазного егоїзму і, нарешті, last but not least, на марксистську переконаність, що історична необхідність завжди торує собі шлях жорстоким і нещадним способом.

У такий спосіб марксизм узаконив ленінізм, а ленінізм, у свою чергу, підготу­вав і виправдав теорію та практику сталінізму. Тому немає підстави заперечувати, що Сталін застосовував тоталітарні методи в ширшому обсязі і ще брутальніше, аніж Ленін. Однак дана книга присвячена розгляду ідеї, а в цій галузі Сталін був тільки вірним учнем Леніна¹¹⁷. Він у всьому ототожнював себе з Леніним і завжди обґрунтовував свої дії, покликуючись на його авторитет. Хотів бути «людиною зі сталі» _s громити противників ще суворіше, ніж сам Ленін. Однак, бувши при владі, рідко наважувався називати речі своїми іменами — радше вибирав лицемірство, облуду і явну фальш. Ленін, подібно до Гітлера, був у цьому відношенні іншим, бо не приховував своїх справжніх намірів¹¹⁸. Він з гордістю зізнавався у своїх тоталі­тарних діях, не дбаючи про репутацію в світі й міщанські умовності. Його твори не намагаються прикрашати тоталітарні методи комунізму; захищають їх без до­корів сумління і рекомендують послідовне їх застосовувати.

Незважаючи на це, зв’язок між Леніним і Сталіним також не зводиться й до простої, лінійної неперервності. Це була неперервність, яка містила в собі відмінність. Тимашев і Троцький мали рацію, приписуючи сталінському режимові (після 1934 року) певні реставраційні тенденції. Однак ці тенденції поєднувалися з застосуванням принципу цілковитої особистої лояльності (Fuhrerprinzip, як це називали гітлерівці), а також із безпрецедентною інтенсифікацією ідеологічної пропаганди. Тому можна стверджувати, що сталінський режим змістився в бік пра­вого тоталітаризму ціною певного послаблення своїх специфічно комуністичних рис. Одначе це не означає, що в наміри Сталіна входило de facto цілковите відре­чення від комуністичної утопії. Він не міг би собі цього дозволити, навіть якби його розхолодили труднощі в реалізації утопічного проекту. Він не збирався відріка­тись від комунізму, бо прагнув увійти в історію як рятівник російської революції і найвидатніший герой робітничого класу. При цьому аж надто добре розумів, що тільки це дає йому право на абсолютну владу.

Щоб дати лад цим розмірковуванням, варто виокремити три різні застосуван­ня терміна «тоталітаризм». Цим словом можна користуватися для окреслення трьох речей: 1) тоталітарного потенціалу певних ідей, 2) тоталітарного характе­ру певних революційних рухів і, нарешті, 3) тоталітарного характеру держави. Численні ідеї Маркса й Енгельса, у тому числі і їхня концепція людського визво­лення, а також концепція наукового соціалізму, відносяться до першого із цих значень. Ленінізм як революційний рух є найдосконалішим наближенням до то­талітаризму у другому значенні. Натомість сталінізм як державотворча фаза ілю­струє тоталітаризм у третьому значенні (що містить у собі, ясна річ, як тоталі­тарні ідеї, так і досвід тоталітарного руху)¹¹⁹. Отже, Сталін не зрадив своєї місії, звівши наклеп на більшовицьку «стару гвардію» і винищивши її. Він бачив у ній потенційне джерело революційного ферменту в державі і вчинив згідно з тота­літарною логікою.

Таким чином, ленінізм і сталінізм були двома формами і двома стадіями ко­муністичного тоталітаризму. Ленін, який до кінця залишився революціонером par excellence, підпорядковував усе кінцевим цілям комунізму. Оскільки методи, які він застосовував, були явно тоталітарні, а ідеали, які він проповідував, поєднували в собі тоталітарний потенціал фундаменталістського марксизму з тоталітарними ідеями ранньої, бабувістської фази комунізму, в ньому треба бачити представника «тоталітарного комунізму». Натомість Сталін, відважившись на побудову соціалізму в одній країні, мусив прийняти державотворчі пріоритети. Внаслідок цього збере­ження і зміцнення тоталітарного контролю державного типу стало для нього на практиці важливішим за комуністичні ідеали. Легітимацією його влади залишився ленінізм, але з’явилася відмінність у розставленні акцентів: на перший план вису­нулася тоталітарна влада, а комуністична ідеологія була зведена до слухняного знаряддя цієї влади. Цілі і засоби помінялися місцями, і тоталітарний комунізм перетворився у комуністичний тоталітаризм, тобто тоталітаризм, що послуговується комунізмом як засобом.

ПРИМІТКИ

¹ У межах двадцяти мільйонів визначає кількість жертв P.Kohkbcct₃ див*: The Great Terror. AReassessmcnt, New York—Oxfcrd₅ 1990, с.486. Заданими Р.Мсдвсдсва (див.: «Трагическая статис­тика», «События и время», 1989₇ березень, № 6), цю кількість треба подвоїти.

² R-Miedwiediew, Pod oss⅝d histcrii, Geneza і nastκpstwa Stalmizrnu, дерекл, Ц,Чорногорський, т.1, Warszawa, 1990_jc*437*

² ∏op*: G.Orwell. Collected Essays, т.2, New York, 1968, c.135.

⁴ За O. Co л же піци ним, сутність марксистського комунізму ні в чому не змінилася з часів «Комун­істичного маніфесту», див.: «Публицистика* Статьи и речи», Париж, 1981, c*232*

⁵ L.Trotsky. Stalinismand Bolshevism, New York, 1970, c. 17*

⁶ A.G*Meyer. Coming to Terms with the Past, «The Russian Review», 1986, жовтень, τ,45, № 4, c,401—408*

⁷ Ці погляди піддав критиці (з позицій класичного лібералізму) і висміяв (із позицій тверезості) М.Дзельський. Я пишу про це у статті Liberalism in Poland, «Critical Review», 1988, зима, τ,2₅ № 1, c*8—38, а також у книзі Zniewolony umysl ро Iatach, Warszawa, 1993, с.378—381.

* TEmnions. The Abusable Past «The New Republic», 1992, 9 березня, c*33.

9 Там само,

^l0A,Walicki* The ProspectsofChange. The Soviet Union UndcrGorbachcv_s «The Age Mon±1 у Review», Melbourne, 1986, листопад, с.17* У 1986 p* ніхто ще не сподівався, що Радянський Союз розпадегься. Однак цитована стаття містить тезу, що реформи Горбачова приведуть до «відмови від ленінізму та інших серйозних змін у ідеологічній легітимації системи» (там само, с.16).

¹¹ Серйозним відступом від схем тоталітарної школи ε сформульована Бжезінським концепція чергових «відступів від комунізму». Bona висвітлює процес дезінтеграції комунізму як перехід від «комуністичного тоталітаризму» до «комуністичного авторитаризму», а відтак до «посткомуністич­ного плюралізму» (див / The Grand Failure. The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century, New York, 1989, c.252—258). Ця книга, на жаль, не мала впливу на усталене розуміння цих проблем у Польщі. Навпаки: в публічних висловлюваннях у Польщі Бжсзінськіїй відмовився від цього розрі­знення, вживаючи слово «тоталітаризм» у ширшому й неточному значенні.

¹² R.C.Tucker, A Choice OfLeninsV₅ у вид.: Stalinism: Its Impact on Russia and the World, G.R.Urban

Cambridge, 1987, c.117—118.

¹³ L-Kolakowski. The Devil in History, там само, с.251.

¹⁴ S. ECohen. Bolshevism and Stalinism, у вид.: Stalinism. Essays OnHistorical Interpretation, RG. Tuck er (peсамо, c.207÷

¹⁰⁹ Там само, с.194.

^пг* Там само, c,194—195.

¹¹¹ Там само, с.203.

¹¹² Там само.

¹¹³ Там само, с.208.

¹¹⁴ Там само, с.136.

¹¹⁵ Там само, с.137,

Там само, CJ37—139.

¹¹⁷ Р.Такер зробив певну поступку на користь цього погляду, визнавши, що одним із джерел стал­інізму був «інший Ленін», «революційний Ленін періоду воєнною комунізму», який символізував собою спадщину більшовицького революціонізму (Stalinism as Revolution from Above, с.89). Гаразд: додаймо тільки, що це не було головне джерело і що саме той «інший Ленін» представляв квінтесен­цію революційною комунізму та революційної більшовицької традиції. Відзначимо, що Такер також визнав, що Сталін будував культ своєї особи, спираючись на тезу про непогрішність Леніна (Stalin in Power, c_t 154) _t

¹¹⁸ W.Laqueur. Stalin. The Glasnost Revelations, New York, 1990, c, 13,

1∣⁹ Характеристика сталінізму як продовження державотворчих зусиль Івана Грозного та ITerpa Великого, поза сумнівом, одне з основних досягнень книги Такера «Stalin in Power», Ця книга містить також цікавий підсумок подібностей між сталінізмом і нацизмом. Однак важко зрозуміти, чому Такер робить із цього висновок про «антикомуністичний характер» сталінського режиму (c₊591—592).