ДВОЯКА СПАДЩИНА

Роль Енгельсевої спадщини в історії марксизму й інспірованих марксизмом робітничих рухів була дуже різна. Іноді навіть діаметрально протилежна.

Як Ідеолог міжнародного робітничого руху і радник німецької соціал-демократії з питань теорії, Енгельс залишив іншу спадщину, ніж як просто філософ, системати­затор марксизму й вірний сповідник комуністичної утопії.

Після розпуску в 1852 році Союзу комуністів Маркс і Енгельс займали по­слідовну антибланкістську позиціях У «Циркулярному листі» від 1879 року, звер­неному до німецьких соціал-демократів, вони рішуче протестували проти погля­ду, ніби робітничий клас не здатний на самовизволення. Вони навіть заявили, що не можуть співпрацювати з людьми таких поглядів.

«Отже, ми не можемо йти разом з людьми, які відкрито заявляють, що робітники надто неосвічені для того, щоб визволити самих себе, і повинні бути звільнені зверху, руками філантропічних і дрібних буржуа.

Попри явну відмінність у ситуативному контексті, в цих словах можна побачи­ти осуд avant la Iettre невіри Леніна у самостійний, некерований іззовні робітни­чий рух. Можна ставити під сумнів вірність цієї позиції «науковому соціалізму», яка підкреслює необхідність «істинної історії», а значить, наводить на думку про керівну роль теоретиків (на що слушно звертали увагу анархісти), І все ж слід зазначити, що спадщиною, яку полишили Маркс і Енгельс у теорії робітничого руху, була концепція партії, невіддільної від легально організованого руху мас, а значить, далекої від революційного волюнтаризму. Анархістська критика цієї кон­цепції була критикою з позиції лівих. Анархісти не без підстави вважали, що Па­ризька комуна, котру вони трактували як першу справжню пролетарську соціаль­ну революцію, була ближча революційному анархізмові, ніж легітимістський ро­бітничий рух, організований соціал-демократами.

Першою реакцією німецьких соціал-демократів на Паризьку комуну був ен­тузіазм, але з плином часу вони почали дедалі більше схилятися до думки анар­хістів* Навіть Маркс, щоправда, лише в особистому листі, видозмінив свою ви­соку оцінку Комуни у «Громадянській війні у Франції», стверджуючи, що «це було тільки повстання в одному місці й за виняткових обставин», а також підкреслюю­чи, що «більшість учасників Комуни не була і не могла бути соціалістичною»⁴. Після смерті Маркса організаційні успіхи І Інтернаціоналу Соціал-демократичної партії Німеччини (зокрема, після скасування антисоціалістичних законів Бісмар- ка в 1890 році) додали впевненості, що центр європейського революційного руху перемістився із Франції до Німеччини. З цієї перспективи Паризька комуна бачи­лася не як «новий початок», а скоріше як завершення романтичного періоду ре­волюційних боїв на барикадах⁵,

У цій ситуації старий Енгельс написав текст, який вважається його заповітом: вступ до видання Марксової «Класової боротьби у Франції» за 1895 рік* Рево­люційні надії періоду Весни Народів, стверджував він, виявились ілюзією, Європа в той час іще не дозріла до повалення капіталізму, а революція старого типу, у вигляді вуличної боротьби з барикадами, виявилась анахронізмом.

Отже, «.„іронія всесвітньої історії ставить все догори ногами. Ми “революціо­нери”, “повалювачі”, ми добиваємося далеко більшого з допомогою легальних засобів, ніж з допомогою нелегальних або з допомогою перевороту. Партії, які називають себе партіями порядку, гинуть від створеного ними ж самими легаль­ного становища. В розпачі вони покликують разом з Оділоном Барро: LaLegalite nous tue, законність нас убиває, тимчасом як ми при цій законності наживаємо пружні мускули і червоні ЩОКИ і квітнемо, як вічне життя. І коли ми не будемо такі нерозсудливі, щоб на догоду цим партіям дати себе втягнути у вуличну бо­ротьбу, то їм кінець кінцем залишиться тільки одне: самим порушити цю фаталь­ну законність»⁷*

Це правда, що Енгельс не хотів бути «легітимістом за всяку ціну». Він не зрікся ідеї повалення буржуазних режимів; навпаки, він дійшов висновку, що сама буржуа­зія, ламаючи свої власні закони, спровокує революційний виступ* Та, незважаючи на це, немає ніякого сумніву, що його «заповіт» був авторитетним схваленням легальних, парламентських методів боротьби. Для нього це не було вимушеним кроком: адже він негативно ставився до якобінського Режиму терору, а демокра­тичну республіку схвалював іще в «Походженні сім’ї», де визначив її як «немину­чу необхідність», «формулу держави, в якій тільки й може бути доведена до кінця остання рішуча боротьба між пролетаріатом і буржуазією»⁸. Текст 1895 року був логічним результатом його духовної еволюції, його патріотичної гордості за електо­ральні успіхи німецької соціал-демократії, а також — last but not least — детер­мінізму його історичних поглядів* «Нецесаріанська» позиція не дозволяла йому сперечатися з історією: якщо Історичні факти довели, що певна теорія, а також пов’язані з нею надії базуються на ілюзіях, то слід було визнати, що історія має рацію, а теорія була хибна, У противному разі історія була б тільки турніром ви­падковостей, а не процесом, що підкоряється необхідним законам, які діють у визначеному напрямі й мають раціональний сенс*

Іншою підставою для Енґельсового вибору легальності була його дедалі зро­стаюча тривога за національну безпеку Німеччини.

Це була далеко не одинична позиція — за життя Енгельса цей погляд був за­гальноприйнятий серед німецьких демократів. Август Бебель, наприклад, неод­норазово заявляв, що на випадок війни з Росією старість не завадить йому «заки­нути за плечі карабін»¹¹. На Ерфуртському конгресі він заявив делегатам у при­сутності Енгельса: «Якщо Росія, оплот жорстокості і варварства, ворог усієї людсь­кої культури, нападе на Німеччину з метою її поділу й знищення [...] то ми виз­наємо цю акцію як таку, що стосується нас не менше, а більше, ніж тих, хто стоїть нині на чолі держави, і будемо боротися проти нападника»¹².

Енгельс нічого йому не заперечив. Навпаки, він думав про воєнну загрозу в категоріях практичних дій і порадив Бебелю, який був тоді керівником соціал- демократичних депутатів у рейхстазі, щоб у разі російського нападу вони голосу­вали за виділення урядові воєнних кредитів. У листі до Бебеля від 13 жовтня 1891 року він намагався визначити свою позицію в такий спосіб, щоб не наразити партію на закид в опортунізмі. Соціал-демократи, доводив він, повинні підтримувати фінан­сування тільки тих заходів, які наблизять теперішню армію до народної міліції, зміцнять обороноздатність завдяки навчанню та озброєнню всіх чоловіків від 17 до 60 років, без прямого включення їх у регулярну армію. Однак разом з тим він недвозначно підкреслював, що цілі організованого в такий спосіб народного опол­чення мають бути не революційні, а оборонні:

«Якщо небезпека війни зросте, ми скажемо урядові, що будемо готові, якщо нам ласкаво дозволять, підтримати його проти іноземного ворога — за умови, що боротьба буде впертою, з застосуванням усяких засобів, навіть революційних. Якщо на Німеччину нападуть зі сходу і заходу, то добрими будуть усі засоби захисту. Бо тоді йтиме про саме існування нації, а ми теж маємо в цьому свою позицію і виборемо своє майбутнє в жорстокій боротьбі»¹³.

Ленін, для якого голосування за воєнні кредити в 1914 році було ганебним скан­далом, неочікуваною і небезпечною зрадою інтернаціоналізму, знав про позицію, зайняту Енгельсом в аналогічних питаннях у 1891 році. У листі до Інесси Арманд від ЗО листопада 1916 року він намагався захищати Енгельса аргументом, що насправді це не була аналогічна ситуація, бо в 1891 році війна з Росією І Францією була б не імперіалістичною війною, а «своєрідним варіантом національної війни»¹⁴. Впадає в око нетактовність цього пояснення, І цю нетактовність Ленін через кілька років виправив: написана ним офіційна доповідь про «кризу міжнародного соціал­ізму в 1914 році» містила в собі категоричне твердження, то остання національ­на війна в Європі відбулася у 1870—1871 роках¹⁵.

З точки зору німецьких соціал-демократів виправдання позиції, зайнятої ними в 1914 році, поглядами Маркса й Енгельса на необхідність захисту Німеччини від царської Росії було абсолютно природним¹ Люди типу Леніна, Мартова і Рози Люксембург — усі τi₅ хто на Штутгартському конгресі 1907року визначили «інтер­націоналістські обов’язки» соціалістичних партій на випадок війни — репрезенту­вали інший, східний світ, який, по суті, мав мало спільного з основним напрямом соціал-демократичної думки в Німеччині, Ні революційний дефетизм Леніна (про­демонстрований уже під час російсько-японської війни 1904—1905 років), ні тим більше позиція Рози Люксембург, фанатично сектантська в засудженні всіх форм «соціал-патріотизму», не були типовими для західноєвропейського (у тому числі й німецького) соціалізму. Німецькі соціал-демократи бачили в пролетаріаті найкращого виразника німецьких національних інтересів, іншими словами, вони трактували його як «національний клас», відступаючи в цьому питанні від «Ма­ніфесту Комуністичної партії», який визнавав цю роль за робітниками тільки після здобуття ними «політичної переваги». Цей погляд дозволив інтерпретувати кла­сові інтереси робітників у якомога ширший спосіб, та більше — в загальнонаціо­нальний, що знаходило своє вираження, ясна річ, у реформістській політиці, яка спиралася на союз із передовою частиною середнього класу. Ця політика— зав­дяки утримуванню від теоретичної ревізії основ марксизму — користувалася підтримкою Енгельса й підкріплювалася його авторитетом.

«Заповітом» Енгельса можна вважати не лише його вступ до праці Маркса «Класова боротьба у Франції», але й інші його твори останніх років життя — включно з листами, у яких він застерігав своїх кореспондентів від догматичної, надто буквальної інтерпретації історичного матеріалізму. Принциповим є тверд­ження, що саме ця частина Енґельсової спадщини найкраще гармоніювала з роз­витком соціал-демократичної політичної думки і практичною політикою німецької соціал-демократії. Однак головним об’єктом даної праці є та частина спадщини Енгельса, яка робила його теоретиком послідовного комунізму І від якої він не відмовився навіть у період своїх найбільших поступок на користь практицистич- ного реформізму 3 цієї точки зору найбільше значення мала його міфологія «науко­вого соціалізму», а також філософська концепція свободи.

Після Ідейного краху II Інтернаціоналу в 1914 році Ленін відчував велику по­требу у відмежуванні від терміна «соціал-демократія». У квітні 1917 року він офіційно запропонував, щоб його партія відмовилася від назви Російська соціал- демократична робітнича партія і взяла замість неї назву Комуністична партія (зі збереженням у дужках слова «Більшовики»). Щоб обґрунтувати цей крок, він послався на слова Енгельса, сказані (І він це з притиском підкреслив) в останній період його життя¹⁹. Ці слова, наведені повністю, звучали так:

«Читач зауважить, що в усіх цих статтях, і особливо в цій останній, я скрізь називаю себе не соціал-демократом, а комуністом. Це пояснюється тим, що в ті часи в різних країнах соціал-демократами називали себе такі люди, які не писали на своєму прапорі лозунга про перехід усіх засобів виробництва в руки суспільства. У Франції під соціал-демократом розуміли демократа-республі- канця з більш або менш тривкими, але завжди не виразними симпатіями до робітничого класу, тобто людей 1848 року типу Ледрю-Роллена і по-прудоні- стському настроєних “радикальних соціалістів” 1874 року. В Німеччині соц­іал-демократами називали себе лассальянці, але, хоч у масі своїй вони все більше й більше проймалися свідомістю необхідності усуспільнення засобів виробництва, все ж єдиним офіціально визнаним пунктом їх програми лиша­лись специфічно лассалівські виробничі товариства з державною допомогою. Для Маркса і для мене було через це абсолютно неможливим вживати для означення спеціальної нашої точки зору назву таку невиразну. Тепер справи стоять інакше, і це слово може, мабуть, підійти, коли воно і лишається неточ­ним для такої партії, економічна програма якої є не просто соціалістичною вза­галі, а прямо комуністичною — для партії, політична кінцева мета якої є пере­борення всієї держави, а значить також і демократії»²⁰.

Незалежно від політичних зумовленостей рішення Леніна слід пам’ятати, що це було рішення теоретично обґрунтоване і що Ленін мав повне право посила­тись у цьому питанні на авторитет Енґельса. Незважаючи на свою тверезу по­міркованість, Енгельс залишився вірним комуністичній утопії, тимчасом як більшість соціал-демократів рубежу століття дистанціювалася від неї — обе­режно, але послідовно. Це робилося під приводом того, що актуальні завдання партії мають політичний характер, а якщо так, то зосередження уваги на друго­рядних питаннях суперечило б науковому підходу до суспільних перетворень, Енгельс погоджувався з цим поясненням і навіть ідеалізував його як прояв по­хвальної самодисципліни німецьких робітників. Однак після його смерті виявило­ся, що небажання соціал-демократів теоретизувати на тему «кінцевої мети» вип­ливало не лише Із суворих правил наукового мислення. Зародження ревізіоністсь­кого руху, початок якому поклав друг і близький співробітник Енґельса Едуард Бернштейн, показало, що комунізм чужий для соціал-демократичних умів і що дедалі більше членів партії виразно бачать утопічний характер комуністичного ідеалу. Бернштейн запропонував розрізняти дві політичні сторони марксизму: на­укову, яка підводила фундамент під ґрадуал і стичну практику політичної діяль­ності, і революційно-утопічну. Німецька соціал-демократія, доводив він, пе­ретворилася фактично на партію реформ, отож повинна це формально схвалити, відмовившись від приховування своїх справжніх цілей під личиною старої рево­люційної фразеології. Цей діагноз потягнув за собою напади на саме поняття «кінце­вої мети» як революційного міленаризму. Цю думку Бернштейн висловив у зна­менитій формулі: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, є для мене ніщо, а рух — це все»²¹.

Карл Каутський, «папа» марксистської німецької ортодоксії, відкинув це розу­мування. Але найрішучішу, найпринциповішу відсіч ревізіонізмові дали східноєв­ропейські марксисти. Роза Люксембург атакувала Бернштейна з непідробною люттю, заявивши, що саме «кінцева мета» є все, а рух — тільки засіб для її досягнення. Плеханов вважав, що вожді соціал-демократії піддали Бернштейна надто м’якій критиці, і не міг зрозуміти, чому йому дозволили залишитися в ла­вах партії. Ленін повівся зовні дуже стримано, обмежившись висловленням згоди з позицією Каутського; але він зробив це тільки тому, що в той час був невідомий поза межами Росії й не міг дозволити собі втручатись у внутрішні справи Німеч­чини. Насправді ж поява ревізіонізму безмежно його обурила й підштовхнула в бік радикального відсікання революційної теорії і практики від опортуністичного за своєю природою масового руху. Ця тенденція, висловлена в праці «Що роби­ти?», лягла в основу більшовицької ідеології.

У 1917 році ЛеніновІ вже не треба було рахуватися з авторитетом Каутського. Він визнав свою власну партію єдиним законним спадкоємцем і представником революційної спадщини марксизму. У «Квітневих тезах» він без будь-яких дис­кусій відкинув поширену досі думку про необхідність переходу Росії через «кап­італістичну фазу»; він відкинув також соціал-демократичне (і Енґельсовс) схва­лення демократичної республіки, в рамках якої розіграється вирішальна битва пролетаріату з буржуазією. Відсуваючи набік усі теоретичні докори сумління, він прокламував боротьбу за «повну свободу», тобто за владу більшовиків і прямий перехід Росії до соціалізму. Висуваючи аргументи на користь того, щоб назвати свою партію «комуністичною», Ленін урочисто підтверджував свою непохитну вірність «кінцевому ідеалу». При цьому він нагадував, що цією метою є не тільки соціалізм, але й комунізм, на прапорі якого сяє гасло: «Кожний за здібностями, кожному по потребах»²².

У такий спосіб Ленін відкинув «соці ал-демократичну» частину спадщини Ен­гельса, а натомість підтвердив свою безмежну відданість справі, яку не без підста­ви вважав серцем революційного марксизму — справі комунізму Це було рівноз­начне залагодженню конфлікту між матеріалістичною теорією суспільного роз­витку і комуністичною утопією на користь останньої. А ця утопія, як я намагався показати, мала стати реалізацією марксистського ідеалу свободи. Ленін уникав цього формулювання в такий спосіб, бо слово «свобода» було для нього політич­но скомпрометоване. Однак немає ніякого сумніву, що він добре пам’ятав фор­мулу Енгельса про «стрибок у царство свободи» й хотів зробити свою партію найефективнішим інструментом цього великого визвольницького перетворення світу.

Жодна стисла формула не замінить, певна річ, детального аналізу поглядів Леніна (якому я присвячую окрему частину цієї книги). У даному контексті дос­татньо застрахувати себе від можливих непорозумінь. Щоб упоратися з цією ви­могою, треба підкреслити, що ставка Леніна на соціалістичну революцію у відсталій Росії не була рівнозначна відмові від «наукового соціалізму». Ленін підпав «науковий соціалізм» далекосяжній реінтерпретації, але ніколи не відмовлявся від легітимування своїх дій «науковим розумінням історії». Навпаки: він робив усе можливе, аби узаконити свої починання авторитетом Історії та Науки. Притаман­на йому авторитарна упевненість у собі коренилася у глибокому переконанні, що в принципових питаннях «науковий соціалізм» не може помилятись. І саме в цьо­му полягав тісний, безпосередній зв’язок між ленінізмом і догматично-комуні­стичною частиною спадщини Енгельса. Бо саме Енгельс додав вождеві більшо­виків непохитної упевненості, що пролетарська революція повинна означати «стри­бок у царство свободи». Ленін ніколи не сумнівався, що Енгельс «науково довів», що завоювання влади робітничим класом визволить людей з-під влади «сліпих сил» і вперше в історії зробить їх свідомими господарями колективної долі. Та­ким чином саме Енґельсове бачення стрибка із «царства необхідності» виправ­дало авторитетом позірної науки волюнтаристську політику прямої реалізації соц­іалізму в Росії. Ця політика, відома під назвою «воєнного комунізму», аж ніяк не була прагматичною реакцією на ринкові дефіцити, створені громадянською війною; скоріше вона була гігантським суспільним експериментом, спробою здійснити комуністичну утопію, прямо інспіровану авторитетно висловлюваною вірою Енг­ельса в чудодійну силу влади над економікою — влади, покликаної визволити людей від «ринкової анархії», дати їм у руки знаряддя свідомого, раціонального контролю над своєю долею.

Німецькі соціал-демократи, переконані, що революцій не можна «зробити», оскільки вони є результатом об'єктивних процесів розвитку, репрезентували інше розуміння історичного матеріалізму. З їхньої точки зору енгельсівський аналіз зростаючого значення принципу централізованого планування всередині капі­талістичного суспільства, у поєднанні з тезою Енгельса про анахронічність ре­волюціонізму давнього типу, був вагомим аргументом проти революційного волюнтаризму. Це узгоджувалося з «нецесаріанським» тлумаченням «науково­го соціалізму». Адже для послідовних детерміністів (до таких відносили себе Каутський та інші теоретики німецької соціал-демократії) Енґельсове визначен­ня свободи як «усвідомлення необхідності» мало означати, що не можна іґнору- вати факти і що «суб’єктивний чинник» відіграє в історичному процесі дуже обмежену, скромну роль.

Як видно з викладеного вище, спадщина Енгельса і, зокрема, його історія сво­боди мала різні аспекти й могла служити для виправдання діаметрально проти­лежних політичних рішень- Сам Енгельс, пишаючись досягненнями німецького робітничого класу, на схилку життя схвалював соціал-демократичну інтерпрета­цію марксизму. Але іронія історії, яку він любив викривати в історичних подіях, виявилася в його випадку аж занадто гіркою. Внутрішня логіка сцієнтичного, антиволюнтаристського тлумачення історичного матеріалізму не узгоджувалася з улюбленими тезами Енгельсового «наукового соціалізму», зокрема з його про­гностичною частиною, яка стосується переходу до соціалізму й комуністичного суспільства майбутнього. Вибух ревізіоністських ідей, який відбувся в Німеччині після смерті Енгельса, оголив цю суперечність і проклав шлях дедалі свідомішо­му відходу німецької соціал-демократії від комуністичної утопії. Кінцевим резуль­татом цього прогресу стала, як відомо, повна відмова від марксизму²³.

Сприйняття ідей Маркса й Енгельса в партії Леніна і Сталіна було абсолютно інше. Протягом довгого часу його характеризувала просто-таки маніакальна вірність комуністичній «кінцевій меті», яку ганебно зрадили, як вважалося, захід­ноєвропейські соціалістичні партії. Мобілізація всіх сил і засобів для реалізації цієї мети, здійснювана всупереч явному опорові соціальної матерії, стала основним джерелом тоталітарної динаміки російської революції.

Аналізуючи погляди Маркса, я намагався показати, яким чином його Ідеї мог­ли виправдати тоталітарні дії. Видимим парадоксом є той факт, що це стосуєть­ся, зокрема, Марксової концепції свободи як найсерйознішої досі спроби дискре­дитації ліберальної спадщини. Іще більшим був непередбачуваний внесок Енг­ельса в комуністично-тоталітарну ідеологію. Це зробив його «діалектичний ма­теріалізм» як набір готових, авторитетних відповідей на всі можливі запитання, його концепція свободи як усвідомлення необхідності, а також, зрозуміла річ, кон­цепція «стрибка із царства необхідності у царство свободи». Філософія Енгельса озброювала тоталітарних вождів небезпечно гнучкими, діалектичними формула­ми, за допомогою яких можна було виправдати як крайній волюнтаризм (як усе­могутність тих, хто «по-справжньому зрозумів» закони Історії), так і крайній фа­талізм (придатний для того, щоб ламати волю противників посиланням на авто­ритет невблаганної й абсолютно об’єктивної Історичної Необхідності).

Еволюція німецької соціал-демократії свідчить, що детермінізм як такий не є ворогом суспільно-політичної свободи. Найбільш небезпечним елементом Енґ- ельсової теорії свободи є не її «нецесаріанство», а те, що вона вчить, як правильно «зрозуміти» необхідність, як зробити її «усвідомленою» і як згідно з цим усвідом­ленням діяти. Згадаймо висновок Енгельса, що неконтрольовані суспільні сили «діють сліпо, насильствено, руйнівно», отже, їх треба пізнати й запанувати над ними, перетворити їх із «демонічних повелителів» на «покірних слуг»²⁴.

Хоча під «суспільними силами» Енгельс розумів основні економічні сили, на­ведені вище слова давали чудове rationale[*******] для спроб перетворити все су­спільство на «покірного слугу» тих, хто нібито «збагнув закони історії» й може говорити від їхнього імені, кому сама Історія дала мандат на здійснення влади. І чи можна сумніватися, що Ленін бачив себе й свою партію як вибраний інстру­мент Історії? Якщо свобода'— це «усвідомлена необхідність» і свідомий конт­роль над суспільними силами, то більшовицька партія як свідомий авангард роб­ітничого класу може вважати себе просто втіленням свободи. Її прагнення конт­ролювати все, елімінувати ірраціональний плюралізм і сліпу хаотичну стихійність могло сприйматись як будівництво «царства свободи».

Незважаючи на те, що Маркс і Енгельс часто бували зухвало самовпевнені, вони не вважали себе непогрішними. Але на практиці сама навіть їхня концепція «наукового соціалізму» була претензіею на володіння єдино правильним й істин­но науковим знанням не тільки про минуле суспільство, а й про напрямок май­бутнього розвитку та кінцеву мету суспільної еволюції. Карл Лоппер мав рацію, коли бачив у цьому перекреслення демократичних засад легітимації влади, а також виправдання упевненого в своїй правоті й звідси особливо репресивного та авторитарного керівництва²⁵. Справді-бо, володар єдино правильного знання про сенс і напрям розвитку історії не тільки має право не рахуватися з волею темної більшості, але й зобов’язаний цього не робити; якщо він володіє владою, то має право і навіть зобов’язаний реалізувати історичну необхідність усупереч усьому, навіть за допомогою поліції, багнетів і танків. Він може визнати свою помилку в тому чи іншому конкретному питанні, але, попри це, черпає з «науко­вого соціалізму» непохитну впевненість, що хід Історії невідворотний, що Істо­рія — на його боці, а значить, що він у жодному разі не може відмовитися від влади.

Другим небезпечним наслідком Енгельсової теорії свободи є псевдораціона- лістичний конструктивізм, який полягає в упевненості, що «пізнання законів роз­витку» однозначно вказує обов’язковий напрямок дії. На практиці це дуже часто означало дію згідно з «теорією того, що історично необхідне», не рахуючись із тверезим розумом та нагромадженим досвідом. Такий підхід є догматичним ап­ріоризмом, утискуванням багатства життя в прокрустове ложе теорії, тож його майже ніщо не поєднує зі справжнім детермінізмом, що, як елемент світогляду, грішить скоріше тенденцією до капітуляції перед фактами. «Науковий соціалізм» ігнорує опір життя стосовно теорії, бо він переконаний, що «пізнав» глибше закони історії й повинен керуватися саме цим пізнанням, а не опортуністичною повагою до емпірії. Таким чином Енґельсова формула про «усвідомлення необхідності» легко перетворювалася на суперечність історичного детермінізму — на вигідне знаряддя волюнтаристського свавілля. Досить було проголосити, що закони історії «пізнано» і що правляча група розуміє їх найкраще.

По-третє, last but not least, теорія свободи як «усвідомлення необхідності» виправдовувала спроби тотальної обробки суспільства в дусі прийнятої доктри­ни. У цьому відношенні внесок Енгельса у сталінський тоталітаризм був особли­во вагомим. Бо саме Енгельс зробив найбільше для трансформації марксизму у всеоб’ємну теорію, тобто «науковий світогляд», який претендував на монополію на істину й політичну непогрішність. Свободу людей було поставлено в залежність від «справжніх знань», які дозволяли «усвідомити необхідність», ці знання мали всеосяжний характер; через те засвоєння їх усім суспільством, що було умовою комуністичного визволення, вимагало ґрунтовної і всеохоплюючої обробки в дусі прийнятої доктрини. На цій основі теоретики сталінізму подавали насильство над умами як підняття їх до «адекватної свідомості», звільнення від помилок і класо­вої сліпоти, а значить, створення умов для свободи.

Такі спроби характеризувала певна логіка думки, хоча, — підкреслимо ще раз— це не була логіка детермінізму. Автентичний детермінізм поклався б на автоматичну дію «об’єктивних законів», що зробило б обробку в дусі прийнятої доктрини непотрібною. У концепції Енгельса будь-яка перемога комунізму була поставлена в залежність від правильного «пізнання» законів історії, а отже, від суб’єктивного фактора. Це залишало багато місця для виправдання сумніву, для побоювання, що суспільство не підійметься до «усвідомлення необхідності» й не захоче стихійно взаємодіяти в побудові комунізму. Однак якщо не могло бути справжньої (комуністичної) свободи без справжніх (комуністичних) знань, то роз­повсюдження знань за допомогою масової обробки в дусі прийнятої доктрини ставало необхідною умовою свободи. Згідно з відомою максимою, треба було «примушувати людей бути вільними».

Ясна річ, трансформування ідей Маркса й Енгельса у легітимацію тота­літаризму, а також в інструмент деспотичної влади над умами та совістю людей не було процесом, який міг би відбутися в історичній і суспільній порожнечі. Te₃ що воно відбулося саме в Росії, не є, поза всяким сумнівом, історичною випадко­вістю. Однак російська специфіка була тут тільки пасивним чинником, а не го­ловною причиною. Без утопічного ідеалу (парадоксально ототожнюваного з «цар­ством свободи»), а також фанатичної віри, що здійснення цього ідеалу санкціону­вали Історія і Наука, комуністичний тоталітаризм не міг би народитися, вижити, заволодіти умами мільйонів і запанувати над значною частиною світу Якби він опирався тільки на голе насильство, то не зміг би мобілізувати маси, створити Гротескний культ всевідаючого і всесильного Вождя, а також упродовж довгого часу гіпнотизувати прогресивних інтелектуалів Заходу. Якби він не прагнув здійсни­ти утопічне видіння, то йому не довелося б поєднувати жорстокість з абсурдні­стю, свою легітимацію ставити у залежність від ідеологічних зобов’язань і тра­тити сили в сізіфових потугах їх реалізувати.

Це, звичайно, сумнівний комплімент, але людські створіння взагалі відважу­ються чинити великі злочини в масовому масштабі тільки тоді, коли їх до цього спонукає могутня, фанатична віра. Незалежно від намірів Маркса й Енгельса їхня комуністична утопія стала джерелом найсильнішої й найнебезпечнІшої світської віри нової доби. Сьогодні ця віра мертва (принаймні у сфері європейської культу­ри), але її наслідки все ще супроводжують нас.

Спадщина Маркса й Енгельса не зводиться до скомпрометованої частини їх­ніх поглядів, як, приміром, концепція «наукового соціалізму» і програма ліквідації ринкової економіки. І все ж саме ця частина їхньої спадщини інспірувала міжна­родний комуністичний рух і справила величезний вплив на всю історію нашого століття, що саме добігає кінця. Критичний аналіз цих ідей не повинен прибирати форму мстивого зведення рахунків із комуністичним минулим. Він повинен слу­жити поглибленню усвідомлення трагічної долі всіх жертв комуністичної утопії — включно з тими людьми, які повірили у неї й присвятили її здійсненню своє життя,

¹ Див.: G_rHaupt-AspcctsofIntemalioiiaJ Socialism, 1871—1914, Cambridge, 1986,с. 12. Незважаючи на це, М. Рюбель звинуватив Енгельса у сприянні поширення терміна «марксизм»: мовляв, якби він виступив проти, то не дійшлося б до цього скандалу (див.: Marx critique du Marxisme, Paris, 1974, с. 18).

²Цит за: G. Haupt. Aspects, с. 18.

3 MET, τ, 19, с. 171 _r

4 K. Marxi E Engels. Werke, τ, 35, с. 160.

5 Див.: G. Haupt₁ Aspects, ¢. 23—47.

6 MET, τ. 22, с. 511.

⁷Там само, с. 517.

⁸ МЕТ, т. 21, с. 166.

⁹ Цат. за: G. Mayer. Engek, с. 312. Цей факт обговорює E.Д. Вольф у нарисі From Peace to the Defense OfFatherland, у вид.: Marxism: One Hundred Years in the Life of a Doctrine, Boulder—London, 1985, c. 72—82.

¹⁰ Marks і Engels о Pokce, τ_r 2, c. 135.

¹¹ Див,: B₁D-Wolfe. Marxism, c. 73.

¹²TaMCEiMo.

¹³ Цит за: G. Mayer. Engels, c. 315—316. Мейер підкреслює, що підтримка Енгельсом воєнних кредитів була категорична: він хотів зміцнити обороноздатність країни без зміцнення офіцерського корпусу, в якому вбачав оплот суспільної реакції.

^j4BJ₁JIeEiH. T. 35, K,, 1952, c, 20 L Далі при цитуванні за виданням: В J Ленін. Твори, K_h, Політви- дав України, тт* 1—38, 1952—1962, вказується — ЛТ, відповідний том і сторінка.

^j5 Див.: B.D.Wolfe. Marxism, с. 90—91.

¹⁶ Там само, с. 75—76.

¹⁷ Там само, с. 41—42.

^j8 Див. статті на цю тему в: «SOzialistische Monatsheftett, 1914, т 2 і в «Die Neue Ze it», 1914, т. 2, ^j9 ЛТ, т. 24, с. 62—63.

²⁰ MET, т 22, с. 412—413. У «Державі і революції» Ленін виклав зміст першої частини цього міркування і процитував два останні речення.

²¹ Цих за вид.: L-Kolakowski, Glowne nurty marks izmu, с. 444.

²² ЛТ, т. 24, с. 61.

²³ Однак це сталося тільки в 1959 році на партійній конференції у Бад Іодесберзі.

²⁴ MET, т. 20, с. 274, 275.

²⁵ Див.: K.R.Poppcr. Spoleczehstwo Otwarte і jego wrogowie (перекл. Г.Крагсльська), Warszawa, т. 2.