ВІД УТРАЧЕНОЇ СВОБОДИ ДО... ЗНОВ ВІДНАЙДЕНОЇ?

Подібно до Маркса й Гегеля, Енгельс визначав зміст історії як процес розвитку свободи, «Маніфест Комуністичної партії» починався словами: «Історія всіх суспільств, що Існували до цього часу, була історією боротьби класів»!.

«У 1847 р. передісторія суспільства, суспільна організація, що передувала всій писаній історії, була ще майже зовсім невідома. За час, що відтоді минув, Гакстгаузен відкрив общинну власність на землю в Росії, Mayep довів, що вона була суспільною основою, яка стала вихідним пунктом історичного розвитку всіх германських племен, і поступово вияснилося, що сільська община зі спільним володінням землею є або була в минулому всюди первісною формою суспільства, від Індії до Ірландії. Внутрішня організація цього первісного комуністичного суспільства, в її типовій формі, була вияснена Морганом, який увінчав справу своїм відкриттям справжньої суті роду і його становища в племені. З розкладом цієї первісної общини починається розшарування суспільства на окремі і кінець кінцем антагоністичні класи»³.

У цьому поясненні дивним видається замовчування факту, що в Маркса, однак, була своя теорія безкласового суспільства; теорія, яка полягала Implicite у його концепції общинної сутності людини й була детально розвинена в «Grundrisse», а значить, задовго до Моргана⁴. Отже, ототожнення історії з Історією класових битв не свідчило про відсутність знань про первісне безкласове суспільство. Це скоріше відбивало поширений погляд, що архаїчне безкласове суспільство належить до передісторії, а історія sensu Stricto розпочинається з моменту сформування су­спільних диференціацІй та державної влади.

Роль Гакстгаузена і Mayepa в еволюції поглядів Маркса полягала у наголо­шенні живучості старих комунальних структур, а також їхнього часткового збе­реження в сучасному «історичному» світі. Зростаючий Інтерес Маркса до цих проблем був пов’язаний, між іншим, Із нагальною потребою дати відповідь ро­сійським рсволюцІонерам-народникам, які трактували сільську общину як відправ­ний пункт соціалістичного розвитку Росії⁵. Листи Маркса до Енгельса за 1868 рік звертають увагу на «величезне значення» праць Mayepa про німецьку марку для правильного зрозуміння російської проблеми, бо ці праці в кінцевому підсумку не дозволяють росіянам «претендувати на оригінальність навіть у цій галузі»^. Це було рівнозначне запереченню діагнозу народників. Однак через десять років ге­роїчна боротьба народницьких революціонерів із царизмом почала схиляти Мар­кса до певних поступок на користь народницьких теорій. Це збіглося в часі з опублікуванням книжки Моргана «Первісне суспільство» (1877), яка додала нові аргументи на користь тези про збіжність первісних суспільних структур із соціалістичним ідеалом.

Енгельс, про що я писав в іншому місці⁷, ставився до народницьких ідей з більшим скептицизмом, аніж Маркс. Радикальне західництво та європоцентризм веліли HONn підтримувати погляд, що «історично неможливо, щоб суспільству, яке стоїть на нижчому ступені економічного розвитку, треба було розв’язати завдання і конфлік­ти, які виникли і могли виникнути лише в суспільстві, що стоїть на далеко ВИЩОМУ ступені розвитку»^. Та, попри це, праця Моргана справила на нього величезний вплив І певною мірою модифікувала його концепцію історії людства,

У «Походженні сім’ї, приватної власності і держави» Енгельс констатував, що «Морган в Америці по-своєму наново відкрив матеріалістичне розуміння історії»^ Історичний матеріалізм, доводив він, проголошує, що «визначальним моментом в Історії є кінець кінцем виробництво і відтворення безпосереднього ЖИТТЯ»¹⁰, ПІJ виробництвом він мав на увазі два види виробництва — виробництво засобів споживання і виробництво самої людини, продовження роду»¹¹.

Енгельс міг би в цьому контексті послатися на «Німецьку ідеологію», в якій форми відтворення біологічного життя були віднесені до найголовніших чинників історичного розвитку¹³* Однак ця попередня обставина не міняє того факту, що аналогія між економічною продукцією і «продукцією» людських індивідів була, по суті, дуже приблизна* Істотною причиною привабливості Моргана для Енгельса була скоріше можливість використати його ідею в цілісному баченні історії люд­ства, яка виходила поза межі стадії «писаної історії». Загальний контур цього ба­чення проглядав із такого процитованого Енгельсом фрагмента книги Морґана:

«З настанням цивілізації ріст багатства став таким величезним, його фор­ми такими різноманітними, його застосування таким широким, а управління ним в інтересах власників таким умілим, що це багатство зробилося нездо­ланною силою, яка протистоїть народові* Людський розум стоїть зніякові­лий і збентежений перед своїм власним витвором. Але все ж настане час. коли людський розум зміцніє для панування над багатством, коли він встано­вить як відношення держави до власності, яку вона оберігає, так І межі прав власників. Інтереси суспільства, безумовно, вищі від інтересів окремих осіб, і між ними треба створити справедливе і гармонійне відношення* Сама тільки гонитва за багатством не є кінцеве призначення людства, якщо тільки прогрес лишиться законом для майбутнього, яким він був для минулого* Час, що ми­нув від настання цивілізації, — це мізерна частка прожитого людством часу мізерна частка часу, який йому ще належить прожити* Завершення історичного поприща, єдиною кінцевою метою якого є багатство, загрожує нам загибеллю суспільства, бо таке поприще містить і елементи свого власного знищення.

Привабливість цього уявлення для Маркса й Енгельса — річ цілком зрозуміла. Маркс знаходив у ньому підтвердження своєї улюбленої концепції: розвиток че­рез самозбагачувальне відчуження. Енгельс, який прагнув поєднати позитивні якості науковості з гегельянською вірою у внутрішній сенс історії, побачив у Мор­гана такий варіант наукового еволюціонізму, який відкривав не лише механізми змін, але й сенс історичного розвитку. Обидва з захопленням прийняли міркуван­ня Морґана про те, шо над людьми запанують їхні власні витвори, і про майбутнє визволення людей з-під цього ярма. Тут Морґан і справді наново відкрив найваж­ливішу тезу марксистської філософії історії.

«Походження сім’ї» — це спроба органічно поєднати Морґанів начерк людської передісторії з Марксовим аналізом пізнішого періоду, означеного (слідом за Морга­ном) ім’ям «цивілізація». Результатом цієї процедури була гранична ідеалізація пле­мінних суспільств у поєднанні з маркузіанським репресивним характером цивілі­зації (цю її рису підкреслював Маркузе)¹⁵. Це підтверджує, наприклад, коментар Енгельса до змалювання Морганом ірокезького родового суспільства;

«1 яка чудова організація цей родовий лад в усій його наївності і простоті! Без солдатів, жандармів І поліцейських, без дворян, королів, намісників, префектів або суддів, без тюрем, без судових процесів — усе йде своїм встановленим порядком. Усякі суперечки і чвари розв’язуються спільно тими, кого вони сто­суються, — родом, племенем або окремими родами між собою [...] Бідних і нужденних не може бути — комуністичне господарство і рід знають свої обо­в’язки щодо старих, хворих і покалічених на війні. Усі рівні й вільні — в тому числі й жінки»¹⁶.

Однак ця ідилія була можлива лише в межах племені: зв’язок племен означав початок її кінця¹⁷. Отже, гармонійність первісного трайбалізму була притаманна щільно замкнутому суспільству. Порушення цієї замкнутості скінчилося «занепа­дом, гріхопадінням порівняно з високим моральним рівнем старого родового су­спільства»¹⁸.

«Високий моральний рівень», подібний до ірокезького, Енгельс бачив також і в інших представників «періоду варварства» (тобто вищої стадії доісторичної куль­тури, яка настала після «періоду дикунства»): у греків героїчної епохи, у ранніх римлян і серед тевтонських войовників. У всіх цих випадках «стародавня свобо­да» полягала у прямій демократії, відсутності спеціалізованого апарату утиску, відносної сексуальної свободи, а також зрівнянні у правах жінок. Скрізь перша форма класового гноблення збігається з «поневоленням жіночої статі чолові­чою»¹⁹, кульмінацією якого був нерозривний моногамний шлюб, у якому панував чоловік і який насправді означав моногамію «тільки для жінки, а не для чолові­ка»²⁰. Нарешті, обов’язковою умовою свободи, рівності й гармонії була замкну­тість виробництва «в наивужчих рамках», так, щоб «виробники панували над своїм продуктом виробництва»²¹. Тож поява приватної власності, грошей і товарообмін­ного господарства була революцією, яка означала перехід від варварства до циві­лізації.

Цивілізація, як доводив Енгельс, «є тим ступенем суспільного розвитку, на яко­му поділ праці, випливаючий з нього обмін між особами і товарне виробництво, що об’єднує обидва ці процеси, досягають повного розквіту і роблять переворот у всьо­му старому суспільстві»²². Змальовуючи цей процес, Енгельс користувався най- темнішими фарбами, немовби ілюструючи гегелівську тезу про роль морального зла в історії. Появу в Афінах «відкритого суспільства» він подавав не як «грецьке диво», а як похмурий процес суспільної дезінтеграції, спричиненої напливом жадіб­них чужоземних купців. Аналогічні явища він бачив і в інших країнах — бо торгівля скрізь відіграла деструктивну роль, хоча воднораз вона й торувала шлях жорстоко­му, трагічному прогресові.

«Коли ж у ролі посередника між виробниками з’являються гроші, а разом з грішми купець, процес обміну стає ще заплутапішим, кінцева доля продуктів ще більш невизначеною [..J Товари тепер переходять уже не тільки з рук у руки, але і з ринку иа ринок, виробники втратили владу над усім виробництвом умов свого власного життя, але ця влада не перейшла і до купців. Продукти і виробницт­во підпадають під владу випадку.

Але випадковість — це тільки один полюс взаємозалежності, другий полюс якої називається необхідністю. В природі, де так само нібито панує випадковість, ми давно вже встановили у кожній окремій галузі внутрішню необхідність і зако­номірність, які пробивають собі дорогу в рамках цієї випадковості. Але те, що має силу для природи, має також силу і для суспільства. Чим більше яка-иебудь суспільна діяльність, цілий ряд суспільних процесів випадає з-під свідомого кон­тролю людей, тим більше з природною необхідністю пробивають собі дорогу в рамках цієї випадковості властиві їй внутрішні закони. Такі закони панують І над випадковостями товарного виробництва та товарообміну [...] Ці економічні за­кони товарного виробництва видозмінюються на різних ступенях розвитку цієї форми виробництва, але загалом І в цілому весь період цивілізації проходить під знаком їх панування»²³.

Під «усім періодом цивілізації» Енгельс розумів три великі епохи: рабство, фео­далізм і капіталізм. У міру розвитку цивілізації гніт ставав дедалі прихованішим, замаскованим і облудно прикрашеним²⁴. Насправді ж розвиток цивілізації тягнув за собою постійне зростання поневолення: підкорення людей їхніми витворами, підпо­рядкування їхньої свідомої волі сліпим необхідностям.

Щоб належно відтворити погляди Енгельса на історичну роль свободи, «По­ходження сім’ї» треба читати разом з «Анти-ДюрІнгом» чи, точніше, з тією його частиною, яку було опубліковано окремо під назвою «Розвиток соціалізму від утопії до науки». «Походження сім’ї» доводить нас до порога цивілізації, тобто до момен­ту ліквідації «стародавньої свободи». «Анти-Дюрінг» говорить про розвиток цивілі­зації й закінчується ілюзією переходу людини з царства необхідності у царство сво­боди. Легко помітити, що ця тричленна схема (первісна свобода — необхідність ’— знов віднайдена свобода) ілюструє діалектичний закон «заперечення заперечен­ня», тобто повороту на вищому щаблі до вихідного пункту процесу розвитку.

Однак у цьому місці треба зупинитися на двох питаннях. Одне з них стосується Ені'ельиивої інтерпретації Морі ана, друіѵ—відмінностей між концепціями потрійного поділу історії в Енгельса й Маркса.

Думка Енгельса про повторне відкриття Морганом матеріалістичного розумін­ня історії зводиться, по суті, до тривіального спостереження, що умовою життя людства є виробництво не лише засобів існування, але й біологічних людських осо­бин. До цього висновку доходила й загальна теза еволюціонізму, згідно з якою стадії історичного розвитку однакові для всього людського роду. (Енгельс, як відомо, дот­римувався цієї догми більш ригористично, аніж Маркс.) Однак важко позбутися враження, що ці подібності між Марксом І Морганом були насправді надто повер­хові. Сам Енгельс рішуче підкреслив, що відкриті Марксом «закони руху людського суспільства» не можна застосовувати до передісторії. Отже, гостре акцентування контрасту між цивілізацією І більш ранніми періодами людської еволюції мало привести до непередбачуваного результату — до різкого протиставлення сфери досліджень Маркса сфері досліджень Морґана. Марксові «закони руху» були еко­номічними законами, законами товарного господарства, які не існували в змальо- ваному Морганом «стародавньому суспільстві», а якщо так, то праця американсь­кого антрополога вказала на обмежену застосовуваність історичного мате­ріалізму Енгельс не акцентував еволюційної неперервності між передісторією й істо­рією; він підкреслив скоріше революційну перерву неперервності, радикальну відмінність між первісними суспільствами і суспільствами «цивілізованими».

Ця відмінність полягала, між іншим, у перерві прямого зв’язку з природою. Бо економічні закони, які керують людьми в епоху цивілізації, були законами людської виробничої практики, а отже, скоріше «природоподібними», аніж природними, У цьому контексті Енгельс писав про внутрішні закони, які прокладають собі шлях начебто з необхідності природи (Natumotwenigkeit)²⁵, Цей вираз підкреслював он­тологічну відмінність між законами позалюдської природи і законами «другої нату­ри», тобто відчуженого світу людських виробників, який живе своїм власним жит­тям.

Ототожнення свободи з контролем над власними продуктами, а значить, із не­допущенням їхнього відчуження, пояснює крайній песимізм Енгельса щодо долі свободи впродовж усього періоду цивілізації* Обмеження свободи в племінному суспільстві, що нав’язують індивідам беззаперечний конформізм стосовно норм, прийнятих колективом без зайвих роздумів, були для нього малоістотною дрібни­цею в порівнянні з поневоленням людей анонімними силами товарного господар­ства. Саме в цьому слід шукати причину того, що ми бачимо в Енгельса такий різкий контраст між ідеалізацією варварського трайбалізму І похмурою картиною афінської демократії, подавленої торгівцями і підкореної жорстокій владі грошей.

Слід зазначити, що у Маркса такого контрасту немає. Це пояснюється тим, що в працях автора «Капіталу» найважливішим переломним моментом у дотеперіш­ньому розвитку людства було виникнення капіталістичного ладу, а не перехід від первісного суспільства до цивілізації. І тому Марксові не треба було акцентувати відмінності між давньогрецьким родовим суспільством та афінськимpolls. Не тільки вся античність, але й середньовіччя були для нього епохою, ще дуже далекою від запанування в ній сліпого закону товарного господарства. Завдяки цьому Маркс зміг зберегти вірність високій оцінці афінського міста-держави, характерній для традиції німецького гуманізму.

У «Капіталі» Маркса ми маємо справу з поділом історії, який розрізняє три ос­новні епохи: докапіталістичний період, у якому засоби виробництва були власністю прямих виробників, період капіталістичної експропріації дрібних виробників і період комуністичного заперечення заперечення або «експропріації експропріаторів», відновлення на вищому щаблі індивідуальної власності (але не приватної!), тобто повернення засобів виробництва безпосереднім виробникам, В «Анти-Дюрінгу» Енгельс намагався інтерпретувати цю третю стадію як «відновлення індивідуаль­ної класpτ∩cτi_j але на основі суспільної власності на землю І вироблені самою пра­цею засоби виробництва»²⁶; іншими словами — як спільну власність на засоби виробництва в поєднанні з індивідуальною власністю на предмети споживання. Однак справа в тому, що для Маркса суспільна власність в умовах комунізму мала бути відновленням власності Індивідуальної^ в розумінні відновлення прямого, не відчу­женого взаємозв’язку між виробниками і засобами виробництва. Отже, індивіду­альна власність була для нього протилежністю не суспільної власності, а «влас­ності дегуманІзованої І відчуженої»²⁷. Цим поняттям, яке чітко відрізнялося від «приватної власності», він користувався, між іншим, у своїх міркуваннях про Па­ризьку комуну, якій приписував намір «зробити індивідуальну власність реальніс­тю», перетворивши засоби виробництва в слухняні знаряддя вільних, асоційованих виробників»²⁸.

Отже, відмінність між Марксовою та Енґельсовою філософією історії мала два аспекти. По-перше, потрійний поділ історії у Маркса був спрямований усередину цивілізації (тобто «писаної історії»), тими асом як Енґельсова тріада охоплювала увесь перебіг родової еволюції людини; іншими словами, Маркс наголошував на спільних рисах усіх докапіталістичних формацій, тоді як Енгельс пересував голов­ний історичний рубіж у глибоке минуле, вбачаючи його в революційному (на його думку) переході від первісного суспільства до цивілізації (внаслідок чого комунізм явився йому як діалектичне заперечення не лише капіталізму, а й цивілізації як такої). По-друге, Марксова концепція комуністичної свобода робила наголос на сво­боді розвитку після подолання відчуження, тимчасом як Енгельс зосереджувався майже виключно на проблемі запровадження свідомого контролю над продуктами спільної праці — контролю, можливого лише за певних умов, а значить, або в невели­кому замкнутому племінному суспільстві, або — на «вищому щаблі» — в повністю централізованій командно-розподільній економіці. І тому заміна ринкової економіки свідомим плануванням була для Енгельса здійсненням свободи, а не лише її умо­вою, тобто (кажучи словами Енгельса) «свободою в царстві необхідності».

Та повернімося до поглядів Енгельса на історичну еволюцію людства. Переко­наність у моральній вищості первісних суспільств не заважала йому наголошувати на тому, що перехід до першого періоду цивілізації — епохи рабства — був резуль­татом зростання продуктивності праці (бо в умовах меншої продуктивності рабів просто вбивали) і водночас причиною подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки рабство, читаємо в «Анти-Дюрінгу», «зробило можливим у більшому масштабі поділ праці між землеробством та промисловістю і таким способом створило умо­ви для розквіту культури стародавнього світу, для грецької культури. Без рабства не було б грецької держави, грецького мистецтва і грецької науки; без рабства не було б і Римської імперії. А без того фундаменту, який заклали Греція і Рим, не було б і сучасної Європи. Нам ніколи не слід забувати про те, що увесь наш економічний, політичний та інтелектуальний розвиток має своєю передумовою такий лад, в яко­му рабство було в тій самій мірі необхідне, в якій і загальновизнане.

В цьому розумінні ми маємо право сказати: без античного рабства не було б і сучасного соціалізму»²?,

У «Походженні сім’ї» рабство було оцінене незрівнянно суворіше, Енгельс навіть стверджував, що воно породило ненависть до праці і через те стало вагомою при­чиною загибелі Афін³⁰. Однак це була швидше зміна в розставлянні акцентів, аніж принципова зміна погляду. Захоплення Моргановим баченням архаїчної свободи в Енгельса також було щирим, непідробним, але не могло підірвати його гегелівської віри у раціональну необхідність розвитку. Отже, він не відмовився від погляду, що племінні общини мусили зазнати розпаду, щоб зробити можливим прогрес продук­тивних сил; він тільки сформулював його трохи інакше, наголошуючи на трагічній ціні прогресу. В одній з останніх своїх статей він застосував це до Росії: провів паралель між розпадом російської сільської общини й дезінтеграцією афінського родового ладу, підкреслюючи неминучу необхідність цих обох процесів³¹.

Важливим аспектом поглядів Енгельса на перехід до цивілізації була його кон­цепція походження і функції держави.

У «Маніфесті Комуністичної партії» політичну владу було визначено як «організо­ване насильство одного класу для придушення іншого»³²; згідно з цим визначенням, сучасна держава — це «тільки комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії»³³* В «Анти-Дюрінгу» Енгельс надав цій концепції не такої примітив­ної форми, підтримавши точку зору, що державність виникає разом із поділом су­спільства на класи й служить у кінцевій інстанції Інтересам заможного класу, але відмовився від тези, яка зводила політичну владу до простого інструмента влади економічної. Полемізуючи в цьому питанні з Дюрінгом, він доводив, що класовий гніт не обов’язково повинен базуватися на прямому політичному насильстві і що суспільно- панівний клас не обов’язково повинен бути тотожний із класом, який править політич­но (бо економічна влада може належати буржуазії, а влада політична — дворянам). У свою чергу, в «Походженні сім’ї» він підкреслив, що державна організація народи­лася поступова зі старої родової організації, бо потреби захисту змушували органі­зувати племінне життя на територіальній основі, а отже, замінювати кровні зв’язки територіальними поділами, У такий спосіб сформувалася публічна влада, яка прямо вже не ототожнювалася з населенням, що організує саме себе як збройна сила і «складається не тільки з озброєних людей, але й з речових придатків, тюрми і приму­сових установ всякого роду», яких зовсім не знало родове суспільство³⁴. Внутрішня функція цієї публічної влади полягала в тому щоб «тримати в узді протилежність класів»³⁵; і тому саме органи цієї влади повинні були стати над суспільством, а отже, бути не тільки слухняним знаряддям одного класу. На практиці внутрішня функція держави зводилася, як правило, до захисту існуючої класової структури; у цьому непрямому розумінні стародавню державу можна назвати державою рабовласників, а сучасну державу — знаряддям експлуатації з боку найманої праці капіталу Однак Енгельс застерігав, що «як виняток, зустрічаються, проте, періоди, коли класи, які борються між собою, досягають такої рівноваги сил, пю державна влада на якийсь час набуває певної самостійності відносно обох класів, як позірна посередниця між ними. Такою є абсолютна монархія XVTI і XVIII століть, яка урівноважує дворянство і буржуазію одне проти одного; такий є бонапартизм Першоїй особливо Другої імперії у Франції, який нацьковував пролетаріат проти буржуазії і буржуазію—проти проле­таріату»³⁶.

Отже, держава в концепції Енгельса була силою, яка стоїть над суспільством (хоча, як правило, й залежною від наймогутнітпої суспільної сили), яка монополізує репресивні засоби і використовує їх з метою пацифікації деструктивних проявів сус­пільного конфлікту (як правило, в Інтересах сильнішої сторони). Отже, не можна сказати, що ця концепція Ігнорувала відносну автономію держави. Її найелабшою стороною було скоріше цілковите замовчування того факту, що державна бюрокра­тія може служити переважно своїм власним партикулярним інтересам.

Незважаючи на підкреслення необхідності та прогресивності рабства, Енгельсова аргументація необхідності соціалізму розпочиналася з аналізу середньовічної сис­теми виробництва. Слідом за Марксом Енгельс змальовував її як систему, в якій засоби виробництва були «дрібними, карликовими, обмеженими»³⁷ і саме тому ста­новили власність прямих виробників — ремісників і селян. (Проблема великих фільварків, у яких земля оброблялася кріпосними селянами, але належала дворя­нам, лишилася в цій концепції не з’ясованою.) Роль капіталізму І буржуазії, яка його репрезентує, полягала в концентрації цих розрізнених і обмежених засобів вироб­ництва. Буржуазія виконала це завдання: вона «не могла перетворити ці обмежені засоби виробництва в потужні продуктивні сили, не перетворюючи їх із засобів вироб­ництва, застосовуваних окремими особами, у суспільні засоби виробництва, зас­тосовувані лише спільною масою людей [.„] Подібно до засобів виробництва і саме виробництво перетворилося з ряду розрізнених дій у ряд суспільних дій, а продукти — з продуктів окремих осіб у продукти суспільні»³⁸.

Логіка цього міркування здається досить дивною, а отже, вимагає коментаря. З точки зору Маркса та Енгельса, капіталістична фабрика була суспільним засобом виробництва, очевидно, незалежно від питання власності. Так було через те, що фабричне виробництво вимагає співробітництва «сотень і тисяч робітників»³^ Фаб­ричні продукти є результатом співробітництва найрізноманітніших спеціалізацій у межах загальносуспільного поділу праці, тому ніхто не може сказати про них: «Це зробив я, це мій продукт»⁴⁰. Отже, фабрична продукція має колективний, усуспіль­нений характер, незважаючи на те, що власниками фабрики і її виробників є приват­ні особи. Маркс і Енгельс називали це протиріччям між «усуспільненим виробниц­твом» і «капіталістичною апропріацією».

Необхідною передумовою усуспільнення виробництва був певний ступінь роз­витку поділу праці. Середньовічний поділ праці формувався стихійно, безпланово, згідно з законами ринкового обміну. Натомість па капіталістичних фабриках цей «старий», стихійний поділ праці був замінений плановим поділом. Так поряд з індивідуальним виробництвом з’явилося планово-організоване суспільне вироб­ництво. Однак співіснування двох принципів — Індивідуального і суспільного ви­робництва— було далеке від гармонійності; зв’язок між ними обернувся у конфлікт, в якому перемагати повинна була продуктивніша організація праці. Внаслідок цього індивідуальне виробництво скорочувалося і зникало, а суспільне виробництво заз­навало щораз більшої концентрації та централізації; це була «дарвінівська боротьба за існування», яка безжально виключала слабших учасників суперництва.

Зростаючий прогрес «суспільного», великопромислового виробництва не усу­нув, однак, основного протиріччя капіталізму — протиріччя між усуспільненим, тобто колективним і плановим характером виробництва, і неконтрольованим, стихій­ним ринковим обміном; між «організацією виробництва на окремих фабриках і анархією виробництва в усьому суспільстві»^.

Змальовуючи цю картину, Енгельс ішов шляхом, визначеним у «Капіталі» Марк­са. Розрізнення «старого» (стихійного) і «нового» (планового) поділу праці було точ­ним відповідником Марксової витонченості «поділу праці в суспільстві» і «поділу праці всередині фабрики». У поглядах на історичну необхідність дедалі більшої централізації і реакційний характер дрібного індивідуального виробництва (а зна­чить, дрібної буржуазії як класу) Енгельс також нічим не відрізнявся від Маркса, Однак це не виключало певних відмінностей, часом надто істотних І таких, шо мають чітку послідовність. На них варто звернути увагу — тим більше, що в літе­ратурі з цього питання, попри моду на протиставлення Маркса Енгельсові, їх зви­чайно нехтують або взагалі не помічають⁴³.

За Марксом, товарне виробництво характеризувало весь період цивілізації. Хоча він і визнавав те, що в добу середньовіччя товарне господарство було ще не дуже розвинуте, проте водночас підкреслював, що домінуючим принципом був тоді сти­хійний поділ праці, характерний дня неконірольованої ринкової економіки. Поява капіталізму була в цьому розумінні запровадженням принципу суспільно-організо- ваної і планомірної праці; принципу, розвиток якого мав вести до виключення індиві­дуальних виробників, дедалі більшого обмеження сфери стихійності. У цьому ро­зумінні, інспірованому сен-сімоністськими ідеями⁴³, індустріалізація якнайтісніше пов’язувалася зі свідомою організацією і зростаючою централізацією, що дедалі більше обмежувала сферу дії ринкових механізмів,

У працях Маркса ми знаходимо трохи іншу картину. Він не ототожнює капіта­лістичне усуспільнення виробництва з принципом планового поділу праці всередині фабрики; він також бачить і твердо акцентує усуспільнюючу функцію ринкового обміну, який звільняє виробництво від пут натурального або напівнатурального фео­дального господарства. Усуспільнення виробництва в його інтерпретації—це резуль­тат збільшення свободи й розширення сфери дії ринкового обміну, бо розширення ринків — це розширення продуктивної кооперації між спеціалізованими й суспільно- організованими виробниками. У цій перспективі суспільний продукт — тобто про­дукт, що його жоден індивід не міг назвати своїм власним, — не обов’язково мав бути результатом планово організованої фабричної праці; здебільшого це був ре­зультат праці багатьох фабрик, які не узгоджували свого виробництва, кооперувалися між собою за посередництвом стихійного ринкового обміну. Іншими словами, Маркс був далекий від погляду, що капіталістична індустріалізація зменшує роль стихій­них ринкових механізмів; навпаки — він бачив у капіталізмі тріумф ринкової економі­ки, звільнення її від середньовічних обмежень, заміну локальних ринків ринками національними, а відтак—і міжнаціональними. Це було рівнозначне визнанню, що централізаційна тенденція проявляється не лише в плановому великопромислово­му виробництві, а й у позірній анархії капіталістичного ринку. Не можна забувати, що в очах Маркса найбільшим досягненням капіталізму (хоча воднораз і максималі- зацією відчуження) був світовий ринок — економічне об’єднання людства.

Інша відмінність між поглядами Маркса й Енгельса стосується взаємозв’язку між капіталістичним розвитком і «сліпими законами необхідності». За Марксом, відсутність свідомого контролю над суспільними відносинами була спільною ри­сою всіх суспільств епохи цивілізації. Отже, капіталізм у цьому відношенні не був нічим новим; завдяки принципові планового поділу праці всередині фабрики він був скоріше першим кроком до перемоги свідомої організації над стихійністю. Однак Маркс бачив це інакше, бо підкреслював, що середньовічні виробники зберегли певний контроль над своїми продуктами і не допускали до ситуації, за якої «„,лише певне суспільне відношення самих людей [...] прибирає в їх очах фантастичну фор­му відношення між речами»⁴⁴. Люди середньовіччя були піддані різним формам особистої залежності, але саме тому їхні суспільні відносини мали «прозорий» ха­рактер, вільний від фетишизації, яка з’явилася лише в капіталістичному товарному господарстві. Звідси випливало, що капіталізм принципово відрізняється у цьому відношенні від усіх докапіталістичних формацій. Енгельс (який nota bene* не вжи­вав терміна «товарний фетишизм») повністю випустив з уваги цей важливий ас­пект основної праці свого друга.

Усі ці відмінності логічно пов’язувалися з різним розумінням «заперечення запе­речення» в історичному процесі. Маркс протиставляв капіталізм усьому тому, що йому передувало; капіталістична революція була для нього найважливішим рубе­жем розвитку, запереченням усього минулого, новим початком. Натомість для Енгельса капіталізм був лише найновішою фазою цивілізації, продовженням тен­денцій розвитку, які з’явилися в момент занепаду первісної общини. Бо замість Марксової тріади (докапіталістичні формації — капіталізм — соціалізм) в Енгельса маємо поділ історії на епоху первісних общин, епоху цивілізації, а відтак соціалізм (як «заперечення заперечення» і діалектичний поворот до общини).

Тенденція до зосередження уваги на процесах суспільної тривалості виявлялася також у міркуваннях Енгельса з приводу технологічних і організаційних передумов соціалізму. Більша продуктивність праці на великих, планово організованих промис­лових підприємствах вела, на його думку, до виключення конкуренції через монопо­лію: «„.великі виробники однієї й тієї ж галузі промисловості даної країни об’єднують­ся в один “трест”, у союз, з метою регулювання виробництва. Вони визначають за­гальну суму того, що повинно бути вироблено, розподіляють її між собою і нав’язу­ють наперед встановлену продажну ціпу»⁴⁵. Енгельс бачив у цьому результат бунту способу виробництва (планове великопромислове виробництво) проти способу об­міну («анархічний» ринок). Оцінюючи цей результат, він упав у майже ейфоричний настрій. Наприклад, він писав: «У трестах вільна конкуренція перетворюється в мо­нополію, а безпланове виробництво капіталістичного суспільства капітулює перед плановим виробництвом грядущого соціалістичного суспільства»⁴⁶.

Наступним кроком у цьому ж напрямку мало бути взяття керівництва виробниц­твом офіційними представниками капіталістичного суспільства, тобто урядом⁴⁷. За діагнозом Енгельса, так мало статися тому, що існуваїпія приватних капіталістів ста­не зайвим, позбавленим історичного виправдання. Самі капіталісти, доводив він, бу­дуть дедалі чіткіше усвідомлювати той факт, що зростаюче усуспільнення процесу виробництва позбавить усякого сенсу їх участь в управлінні промисловістю. Отже, на зміну акціонерним товариствам приходять трести, а тим, у свою чергу, —держа­ва. «Буржуазія виявляється зайвим класом; всі її суспільні функції виконуються те­пер найманими службовцями»⁴⁸.

' Звернімо увагу (лат.).

Особливим аспектом цього аналізу був погляд, що подальшому розвитку мо­нополістичного капіталізму на заваді стане.грошовий обмін, Енгельс змалював це як серію раптових криз, що провіщають крах капіталістичної формації:

«У кризах з нестримною силою проривається назовні суперечність між сус­пільним виробництвом і капіталістичним привласненням. Обіг товарів на якийсь час припиняється; засіб обігу— гроші — стає гальмом обігу; всі закони вироб­ництва та обігу товарів діють навиворіт. Економічна колізія досягає своєї найви­щої точки: спосіб виробництва повстає проти способу обміну [_]»⁴⁹

S, •

Такий сценарій видається нині абсурдним, але не можна заперечити того, що на грунті концепції, яка протиставляла раціоналізацію виробництва позірній ринковій анархії, він був цілком логічний і послідовний. З точки зору загальносуспільного планування грошовий обмін, який Гарантував «анархічну» свободу споживання, був справді шкідливим анахронізмом, який унеможливлював раціональне планування споживання.

Енгельсова концепція державного капіталізму хибує на певні неясності. Невідо­мо, чи державний капіталізм мав бути стадією, яка передує соціалістичній рево­люції, чи, може, тимчасовою альтернативою соціалізму. Так чи інакше, а діагноз Енгельса однозначно стверджував, що буржуазія стала політичним та Інтелекту­альним банкротом, який не здатний до керівництва й тільки заважає подальшому прогресові. І через те найближче майбутнє мало привести до пролетарської рево­люції й остаточної перемоги свободи. Цю перспективу Енгельс змалював у відо­мих словах:

«Пролетаріат бере суспільну владу й обертає силою цієї влади суспільні за­соби виробництва, які вислизають із рук буржуазії, у власність усього суспіль­ства. Цим актом він звільняє засоби виробництва від усього того, що до цього часу було їм властиво як капіталові, і дає повну свободу розвиткові їх суспільної природи. Віднині стає можливим суспільне виробництво за наперед обдуманим планом. Розвиток виробництва робить анахронізмом дальше існування різних суспільних класів. У тій же мірі, в якій зникає анархія суспільного виробництва, відмирає й політичний авторитет держави, Люди, які стали, нарешті, господаря­ми свого власного суспільного буття, стають внаслідок цього господарями при­роди, господарями самих себе — вільними»⁵⁰.

Однак Енгельс не забув підкреслити, що цей «стрибок із царства необхідності у царство свободи» буде неможливий без наукового розуміння законів необхідності. На щастя, з цим завданням упорався «науковий соціалізм», який був останнім словом науки І водночас «теоретичним виразом пролетарського руху»⁵¹.

Бачення визволення від необхідності завдяки усвідомленню її законів не є, од­нак, абсолютно ясним. Формула «стрибка у царство свободи» наводить на думку про якісну зміну, екзистенціальну революцію, однак цьому суперечить Епгельсове визначення свободи, яке говорить, що хоч і можна навчитись утилітарного користу­вання необхідними законами, але знищити їх неможливо. Проте пригадаймо, що Енгельс не передбачав онтологічної тотожності законів природи із законами товар­ного виробництва — він тільки наголошував на їхній подібності. У нарисі про Фейер­баха він змальовував суспільні закони як результат «зіткнення незліченних окремих прагнень і окремих дій», який веде в галузі історії «до стану, цілком аналогічного тому, який панує у позбавленій свідомості природі»⁵². А «аналогія» — це не «то­тожність», «природоподібний» (naturwuechsig) — не те саме, що «природний»; «друга натура» — світ, створений людиною, але підкорений своїм власним «приро- доподібним» законам, — через те вона онтологічно відмінна від «першої природи», тобто фізичного й органічного світу. А якщо автономія і неконтрольованість «дру­гої натури» є лише наслідком иеконтрольованого характеру товарного виробницт­ва, то скасування товарного виробництва соціалізмом може бути інтерпретоване як скасування суспільних законів. Такі розмірковування виправдовують украй во- люнтаристську інтерпретацію думки Енгельса, дуже близьку, по суті, до ідей моло­дого Лукача.

Концепція «стрибка у царство свободи» несподівано постає в цьому світлі склад­ною й фундаментально неоднозначною. Грунтовний аналіз цих неоднозначностей містить у собі неопублікована докторська дисертація Сгівена M.Фогеля⁵³. Вона при­водить до висновку, що Енгельс трактував закони «другої натури» як закони відчуже­ної людської практики, а отже, щось таке, що може бути не лише «усвідомлене», а й скасоване внаслідок революції. У такий спосіб автор повернув в ідею Енгельса по­няття відчуження, піддаючи сумнівові природний, нібито матеріалістичний, детермі­нізм його суспільної філософії⁵⁴. Та водночас він недвозначно наголосив, що така інтер­претація суперечить Енгельсовіи концепції діалектики природи⁵⁵. Справді: якщо зако­ни діалектики є загальними законами руху, а не законами взаємодії між об’єктом і суб'єктом, то поняття відчуження втрачає всякий сенс; а якщо суспільні закони мо­жуть бути скасовані, то втрачає всякий сенс теза про онтологічну єдність природи і суспільства.

Як видно з викладеного вище, в Енгельса можна дошукатися вельми Істотних суперечностей. Однак ці суперечності вкладаються у чітку модель, яка підтверджує спостереження, що внутрішня когерентність світогляду не обов’язково означає логіч­ний зв’язок—бо часто її визначає струнка структура внутрішніх напруг. Своєрідність світогляду Енгельса полягає, як я намагався це показати, в особливому синдромі напруг між гегельянським раціоналізмом і природничим матеріалізмом. Отже, його «нецесаріанство» було змушене хитатися між сцієнтичним детермінізмом (який ви­ключав поняття раціональної необхідності й сенсу історії) і гегелівською концеп­цією, яка акцентувала раціональний і тлумачний характер історичної необхідності. Отже, всупереч поширеній думці, Енгельс не був типовим позитивістом; він був ско­ріше посттегелівським мислителем, який відкидав ідеалізм Геґеля, але прагнув збе­регти вірність переконанню останнього в тому, що історичні необхідності ПІДГОТОВЛЯЮТЬ тріумф розуму і свободи. Свобода, як і в Геґеля, була в нього невід’ємною від ра­ціональності, а раціональність передбачала необхідність — певна річ, необхідність розумну, а не «сліпу» необхідність стихійного процесу. Саме це видається нам голов­ним елементом Енгельсового ідеалу свободи: «стрибок у царство свободи» мав бути революційним переходом від царства ірраціональної стихійності, в якому суспільні закони діють немовби «за спиною» людей, до царства розуму який запроваджує кон­троль над сліпою стихійністю і в такий спосіб повертає назад людську суб’єктивність.

Спробуймо розвинути цю думку, [сторичний матеріалізм проголошував, що іс­торичні процеси детермінуються через розвиток продуктивних сил, у якому править закон зростаючої централізації. Згідно з цим законом розрізнене, індивідуальне серед­ньовічне виробництво було замінене капіталістичним фабричним виробництвом, а в капіталізмі конкуренція між фабриками прокладала шлях централізації виробництва через трести І концерни; це, в свою чергу, створило об’єктивні передумови для завер­шення процесу централізації через соціалізм, який перетворює суспільство «в одну велику фабрику». Чи ж міг Енгельс бачити у цьому законі централізації закон відчу­женої практики, який підлягає «скасуванню» разом із капіталізмом? Напевне, ні. За­кон централізації був для нього невід’ємним від сучасної технології, від економічної раціональності, а отже, й від соціалізму. Йому була чужа ідея визволення робітників від фізичних, технологічних та організаційних необхідностей максимально раціоналі­зованого і максимально продуктивного промислового виробництва; він повністю зда­вав собі справу, що продуктивне виробництво вимагає дисциплінованості, самоконт­ролю, і через те раціональний самоконтроль вважав необхідним елементом свободи, Нічого дивного в тім, що він із презирством відкидав сформульований анархістами закид в авторитаризмі. Він писав про це у статті «Про авторитет» (1874), аналізуючи як приклад працю в ткацькій промисловості:

«... Для безперебійного функціонування машин потрібний інженер, який на­глядає за паровою машиною, потрібні механіки для щоденного ремонту І багато інших робітників для перенесення продуктів з одного приміщення в Інше і так далі. Всі ці робітники — чоловіки, жінки й діти — мусять починати і кінчати роботу в години, що визначаються авторитетом пари, якій нема діла до особис­тої автономії. Отже, робітники перш за все повніші умовитись щодо J один праці; а як тільки ці години встановлено, вони вже обов’язкові для всіх без винятку. Далі, у кожному приміщенні щохвилини виникають нові окремі питання, що сто­суються процесу виробництва, розподілу матеріалів і т.д., які погрібно розв’яза­ти зараз-таки, щоб уникнути негайного припинення всього виробництва. Г хоч би як розв’язувалися ці питання, чи рішенням делегата, поставленого на чолі кож* ної галузі праці, чи, коли це можливо, більшістю голосів, воля окремих осіб зав­жди повинна підкорятися, а це означає, що питання розв’язуватимуться автори­тарно. Механічний автомат великої фабрики виявляється набагато деспотиям і- шим, ніж були коли-небудь дрібні капіталісти, у яких працюють робітники. При­наймні щодо годин праці, то над ворітьми цих фабрик можна написати: «Облиш­те всяку автономію, ви, що входите сюди\» Якщо людина наукою і творчим генієм підкорила собі сили природи, то вони їй мстяться, підкоряючи її саму, оскільки вона користується ними, справжньому деспотизмові, незалежно від будь- якої соціальної організації. Бажати знищення авторитету у великій промисло­вості — значить бажати знищення самої промисловості — знищення парової прядильної машини, щоб вернутися до прядки»⁵⁶.

Справді, не можна, мабуть, сказати ясніше, що ціною, яку платять за розвиток продуктивних сил і здійснене завдяки йому підкорення природи, має бути деспо­тизм фабричного режиму, деспотизм, незалежний від будь-якої суспільної органі­зації, а отже, такий, якого не можна усунути разом із капіталізмом. А якщо так, то в чому саме мав полягати «стрибок у царство свободи»?

Точніше кажучи, цей стрибок мав бути ліквідацією товарного господарства, виз­воленням людей з-під «невидимої руки» ринку, заміною «природоподібних» законів стихійного суспільного процесу свідомим управлінням суспільними діями; але він не мав бути визволенням від технологічного детермінізму виробництва. Бо, за Ен­гельсом, закони матеріального виробництва мали інший онтологічний статус, ніж закони ринкового обміну. Зрештою, це не був одиничний погляд. Подібні думки розвивав Джон Стюарт Мілль, розрізняючи «закони й умови виробництва багат­ства», а також «закони розподілу багатства». На відміну від законів розподілу, які залежали, головним чином, від суспільного устрою, закони виробництва мали, за Міллем, характер фізичних законів: «У них немає нічого, полишеного на вибір чи довільного»⁵⁷.

Отже, «стрибок у царство свободи» не мав нічого спільного з ідеєю визволення людей від законів матеріального виробництва. Навпаки: перетворення суспільства в «одну велику фабрику» було б — і Енгельс здавав собі в цьому справу — збільшен­ням залежності людей від авторитарного фабричного режиму. Соціалістичне виз­волення мало полягати в чомусь іншому — у ліквідації залежності від «сліпих за­конів» ринку, у створенні ситуації, за якої людські плани не розладнувалися б через непродумані й непрогнозованІ результати дій. Отже, така свобода зводилася б до раціональності суспільної діяльності й передбачуваності її наслідків, тобто до свідо­мого панування над колективною долею. Однак ціною, яку треба було б заплатити за досягнення цього, було б життя в суспільстві з тотальним контролем, яке зали­шає індивідам небагато місця для вільного особистого вибору.

Є підстави сумніватися, чи такий ідеал заслуговує на назву «царства свободи», хоча уява Енгельса й передбачала загибель репресивної державної влади, однак вона малювала водночас картину суспільства, підкореного владі централізованого «публічного авторитету», який планує суспільне життя в цілому, а отже, не може допускати стихійності та плюралізму; авторитету, наділеного владою всеохоплюю- чого й ефективного контролю, оскільки всяке ослаблення контролю відновлювало б залежність від «сліпих сил» та випадковості. Іншими словами, зведення до мініму­му залежності людей від непередбачуваних дій безособових сил досягалося б ціною збільшення їхньої залежності від тих чи інших ланок суспільної влади. Такий ідеал був особливо привабливим для людей, які ставили порядок вище, ніж свободу, ото­тожнювали його з ієрархічною організацією, а в стихійному порядку бачили тільки хаос і анархію. Отже, чи була це випадковість (як звикли говорити марксисти), що Енгельс жваво цікавився військовою справою й любив, коли його називали «генера­лом»?

Варто нагадати, що Маркс накреслив дещо іншу картину «царства свободи»⁵⁸. Те, що Енгельс називав свободою, було для нього лише умовою свободи, або сво­бодою в царстві необхідності. Бо справжня свобода не зводиться лише до пану­вання над економічними силами; вона з’являється там, де закінчується сфера ма­теріального виробництва і розпочинається «розвиток людських сил, який є само­ціллю». Така свобода вимагає вільного часу, який можна присвятити вільній само- реалізації особи. Але вона може розквітнути лише «на цьому царстві необхідності, як на своєму базисі».

Поза всяким сумнівом, це була концепція, яка на диво збігалася з гуманістич­ними традиціями лібералізму Однак не можна виокремлювати її з усієї Марксової доктрини, інакше це загрожувало б розривом зв’язку між соціалізмом І свободою, що глибоко суперечило б намірам автора «Капіталу». Маркс не стверджував того, що свобода полягає в здобутті вільного часу незалежно від устрою; необхідною умовою свободи він вважав скасування ринкової економіки, заміну її соціалістич­ною організацією всього суспільного життя, повернення індивідам характеру «ро­дових сутностей». У цих питаннях він не відрізнявся від Енгельса, а отже, певна своєрідність його ідеї «справжньої свободи» була тільки теоретичним нюансом, який не мав практичного значення.

ПРИМІТКИ

1 MET, т. 4, с. 410.

2 Там само, прим.

Там само.

4 Див.: R-Panasiuk. Dziedzictwo heglowskie і πιarksizm₅ Warszaw а, с. 284—303.

5 Див.: A-Walicki. Polska₇Rosja_j marksizm, Warszawa, с. 130—143.

^й Лист від 14 березня 1868 р., у MET, т. 32, с. 34.

7 A-Walicki. Polska, Rosja_s marksizm₁ Warszawa, с. 125—130.

8 F-Engels. Poslowie do arlykuhi«Spravy spolcczne w Rosjі», пит. за: Filozofia Spoleczna Iiarodnictwa rosyjskiego, т. 2, с. 722.

⁹MET, т. 21, с. 25.

¹⁰Thm само.

н Там само, с. 25—26.

¹^TaM само, с. 26.

із MET, т. З, с. 25—27.

¹⁴ L.H_iMorga∏₄ Ancient Society, or Researches in the Lines OfHurnan Progress from Savagery Through Barbarism to Civilisation, London, 1877_j c. 552. Цит. за: MET, τ. 21, c. 171.

^li ∏op.: H.Marcuse. Eros and Civilisation, Boston, 1955.

¹⁶MET, τ 21, c, 93.

^І7Там само, c. 94.

і® Там само, c. 94—95.

¹⁹TaM само, c. 65.

²⁰ Там само, с. 61—62.

³¹ Там само, с. 167—168.

²²TaMcaMO, с. 167.

²³TaM само, с. 168.

²⁴ Звернімо увагу, що в «Маніфесті Комуністичної партії» цивілізаторський прогрес у період переходу від феодалізму до капіталізму був змальований цілком інакше — як заміна експлуатації, «прикритої релігійними і політичними Ілюзіями», експлуатацією «відкритою, безсоромною, прямою, черствою». MET, т. 4, с. 412.

²⁵ К.Матх і EEngels. Werke, t. 21, Berlin, 1962, c_h 169. У польському перекладі «Походження сім’ї» (MED, т. 21, с. 192) цей нюанс, на жаль, пропущений.

²⁶ MET, т. 20, с. 126.

²⁷Див.: S.Moore. Marx on the Choice Between Socialism and Communism, c. 56.

²⁸MET, τ. 17, c. 337.

²⁹MET, τ 20, c. 175.

³⁰ MET, τ. 21, c÷ 115.

³¹ EEngels. Poslowie, c_t 725—726.

³²MET, τ. 4, c. 430.

³³ Там само, c. 412. Іншу концепцію держави — як спільнісного відчуження сутності людини — знаходимо в ранніх працях Маркса, зокрема у нарисі «До єврейського питання».

³⁴TaM само, с. 165.

³⁵ Там само.

³⁶Тамсамо, с. 166.

³⁷MET,τ 20, с, 264.

³⁸ Там само, с. 264—265.

з^Тамсамо, с. 265.

⁴⁶ Там само.

⁴¹ Там само, с. 269.

⁴² Причиною, через яку не помічали ці відмінності, було просте переконання, що Енгельс міцно тримається за «Капітал» Маркса. Поширенню такого погляду сприяв сам Енгельс. У листі до Ф.А.Зор­ге від 1882 р, вітт навіть стверджував, що читання «Розвитку соціалізму від утопії до науки» може замінити обтяжливе вивчення «Капіталу» (див.: К.Магх і F.Engcls. Werke, т. 35, Berlin, 1967, с. 396).

⁴³ Концепцію сен-сімоністІв блискуче характеризує Ф.А.Гайєк у книзі «The Counter-Revolution of Science». Там також мовиться про вплив сен-сімонізму на Енгельса: Енгельсова концепція централізації була інспірована сен-сімоністською ілюзією перетворення Франції в «одну велику фабрику» (с. 251).

⁴⁴MET, т, 23, с. 81.

⁴⁵ MET, т. 20, с. 622.

⁴⁶Thm само.

⁴⁷ Там само, с, 276,

Там само, с. 624.

⁴⁹TaM само, с. 272.

⁵⁰TaM само, е. 624.

5< Там само, с. 278.

⁵²MET,τ 21, с. 292.

⁵³ S.M.Vogel. Nature and Natural Science in «Traditional» and «Critical» Marxism: Engels and Lukacs, Boston University, 1984, докторська праця.

⁵⁴Там само, c. 182.

⁵⁵ Там само, с. 195.

⁵⁶ MET, т 18, с 293. Цю статтю було написано в зв’язку з розколом Інтернаціоналу на конгресі в Гаазі.

⁵⁷ Див.: J.S.MiIL Zasady ekonomii polityeznej, перекл. З.Тайлор, Warszawa, 1965₅ ks. 2, rozdz. 1_? с. 321—322.

⁵⁸ Див. вище, с. 80—81 ÷

7.