Егалітаризм

Подібно до Роулза та Нозіка, Дворкін починає з про­світницької ідеї, згідно з якою справедливе суспільство трактує всіх своїх членів як рівних, тобто рівною мірою автономних осіб.

по-друге, міра рівності має визначатися не через задово­лення потреб чи добробут, а через ресурси. Згідно з Двор- кіним, якщо людина плекає дорогі преференції, їй не слід сподіватися, що інші люди з аскетичнішими бажаннями візьмуть менше з ресурсів суспільства, щоб добробут, пов’язаний із використанням загальних ресурсів, був рів­ний для всіх.

Відповідальність за наші преференції випливає з того, що за задоволення цих преференцій мають — у сенсі втрати наявних раніше можливостей — платити інші. Ос­кільки ресурси дефіцитні, зростання частки одного у во­лодінні ними звичайно зменшує частку інших. Якщо сут­тєвим є життєвий успіх кожного, і до того ж рівною мі­рою, то очікується, що ми постійно пам’ятатимемо про цей зв’язок, оскільки ми маємо не більше апріорних прав на ресурси суспільства, ніж будь-хто інший. Люди мають вирішити, «яким способам життя сприяти за наявності інформації про те, скільки за їхній вибір мають платити інші, а отже, про загальний фонд ресурсів, що вони його можуть чесно використати»³⁶.

Але де провести межу між особистістю та обставинами? Тут Дворкін теж дотримується думки Роулза: випадковий розподіл природжених талантів морально прийнятний та­кою ж мірою, як визначений обставинами розподіл соці­альних, економічних та культурних активів. Інакше ка­жучи, і біологічно успадковані внутрішні ресурси, і соці­ально успадковані зовнішні ресурси слід розглядати як обставини, пов’язані з індивідом, а не як риси його осо­бистості. До того ж Дворкін твердить, що принцип різ­ниці не зважає на цей фундаментальний поділ.

По-перше, принцип різниці не враховує індивідуальні вибір та поведінку. Порівняймо, скажімо, дві програми соціальної допомоги: за першої допомогу отримують ли­ше ті, хто намагався, але не зміг знайти роботу, за дру­гої — кожен, хто надумав не працювати. Принцип різниці не дає жодних переваг першим перед другими. Він виді­ляє групу з певним прибутком (найнижчим за статистич­ними даними) як таку, що має виграти від перерозподі­лу — незалежно від особистого вибору членів цієї групи.

По-друге, оскільки найзнедоленіша група визначається статистично, принцип різниці є надто неконкретним, щоб підказати конкретну стратегію допомоги.

Але його критика теорії Роулза йде ще глибше. Як і Нозік, Дворкін тяжіє до того, щоб відкинути сам метод породження принципів справедливості, ґрунтований на ідеї контракту. Основна аргументація у нього, як і у Ho- зіка, спрямована на напівконсеквенціалістську структуру концепції Роулза. За Дворкіним, принципи, що регулю­ють і виправдовують інституції хорошого суспільства, мають відбивати абстрактну вимогу розгляду людей як рівних. Отже, ми маємо виявляти ці принципи, демонст­руючи, що за деяких загальних умов (як-от дефіцит еко­номічних ресурсів або наявність привабливого становища у суспільстві) ці принципи становлять найкращу інтер­претацію абстрактних вимог, яким ці принципи мають бути рівнозначні. Для цього не є ані необхідним, ані до­статнім, щоб гіпотетичні договірні сторони обрали ці принципи як вигідні для себе. Нехай, наприклад, люди за завісою незнання погодяться, що система, яка посту­пається свободою вислову заради більшої стабільності або досконалішої гармонії між групами з протилежним світо­глядом, краще слугуватиме їхнім власним інтересам, ніж система з майже ідеальним захистом свободи слова.

залежно від того, застосовується стратегія максиміну чи ні, такий компроміс не можна відкинути як нерозумний. Однак він міг би порушувати абстрактні егалітарні прин­ципи, оскільки є вагомі підстави вважати, що особа, яка не може висловити свої ідеї на підставі того, що вони хибні чи неслушні, не розглядається як рівна. З іншого боку, нехай особи, що роблять вибір у початковій позиції, визнають, згідно з припущенням Роулза, що основні сво­боди мають вищий пріоритет, ніж інші принципи та вар­тості. Немає підстав твердити, що такий пріоритет дик­тується егалітарним принципом. Це твердження вимагає додаткової аргументації³⁷.

Ці думки не дуже відступають від спрямованої проти «теорії справедливості» критики Нозіка, і Дворкін прямо визнає схожість своєї критики з Нозіковою. Він наголо­шує, що правильна теорія справедливості й справді поро­джує історичні принципи, а не принципи відповідності кін­цевого стану взірцеві. Ідеал розподільчої рівності, твердить Дворкін, має враховувати індивідуальний вибір та дії, і лише історичні принципи можуть це забезпечити³⁸.

Але на найглибшому рівні його погляди ближчі до Po- улзових, ніж до Нозікових. Як ми показали, Нозік хоче визначити обсяг та зміст індивідуальних прав для осіб, трактованих окремо, поза рамками їхніх конкуруючих ін­тересів. А для Дворкіна суспільство — це плід колектив­них зусиль, а індивіди мають право лише на чесно визна­чену частку ресурсів спільного користування. Далі йде модель початкового привласнення, досить відмінна від Нозікової. Основне припущення таке: коли визнати, що на початку ніхто не має більших прав на дефіцитні ре­сурси, ніж будь-хто інший, то теорії власності як «зай- манщини» не прийнятні для вибору справедливих почат­кових розподілів. Натомість як прийнятну основу слід ви­знати рівний початковий розподіл. У вихідній ситуації єдиним можливим виправданням додаткових претензій могло б бути твердження, що одна людина за своїми внут­рішніми якостями важливіша за інших людей, але такі твердження необгрунтовані.

Дворкін пропонує розглянути таку гіпотетичну ситуа-

цію. Нехай людей, що врятувались за кораблетрощі, ви­кинуло на безлюдний острів. Вони погоджуються поділи­ти ресурси острова між собою порівну. Як критерій рів­ності розподілу вони погоджуються використовувати те, що Дворкін називає (слідом за економістом Хелом Bepia- ном) «критерієм заздрощів». Поділ ресурсів рівний лише тоді, коли після його закінчення ніхто не вважає чиюсь частку ресурсів кращою за свою. Знаючи це, люди, що врятувалися, влаштовують аукціон ресурсів. Всі одержу­ють порівну предмети для лічби (у прикладі Дворкіна — мушлі) у достатньо великій кількості, щоб з їхньою допо­могою заявляти ціну. Далі керівник аукціону пропонує ціну за кожен об’єкт. Процес торгу триває, поки не будуть з’ясовані всі ринкові ціни. На цій стадії буде задоволено «критерій заздрощів». Ніхто не вважатиме кращою чиюсь частку ресурсів, бо, якби вважав, обміняв би її на свою. Кожен відіграв рівну роль у визначенні фактично вибра­них часток. Ніхто не мав би обгрунтованих підстав для незадоволення, що система розподілу не трактувала його як рівного³^.

По завершенню аукціону люди вільні працювати, ви­робляти, обмінювати, зберігати і споживати ресурси з по­чаткових часток, які є рівними, бо ніхто нікому не зазд­рить. У ході їхніх дій та взаємодій ринкові вартості їхнього майна стають нерівними: дехто зберігає та інвестує біль­ше, ніж решта, дехто виявляється більш вдалим підпри­ємцем чи більш талановитим працівником, ніж інші, то­що. Але, незважаючи на ці зміни, розподіл ресурсів про­довжує бути рівним, оскільки кожен сподівався на такі наслідки, вирішуючи, які ресурси купувати на аукціоні.

Принаймні саме таким буде результат цього уявного експерименту, якщо, згідно з нашим припущенням, усіх учасників початкового аукціону наділено талантами та ва­дами однаковою мірою.

теж були предметом торгу на аукціоні, Г не вибрав би тієї самої частки, що тепер є у його розпорядженні. Отже, коли здібності нерівні, не можна твердити, що розподіл, який постає внаслідок аукціону зовнішніх ресурсів, реп­резентує рівність ресурсів.

Розгляньмо тепер іншу пару власників. Для одного ха­рактерні скромні бажання, а у другого вподобання пов’я­зані з великими витратами. Позначмо їх C та В. Знову учасники різняться здатністю перетворювати свої зовніш­ні ресурси у власний добробут. Щоб досягти того ж рівня задоволення потреб, В потребує набагато більше ресурсів. Чи можна твердити, що пов’язані з витратами вподобан­ня — це різновид ґанджу і що система зобов’язана надати компенсацію особі В таким же чином і тією ж мірою, що й особі Н? Дворкін це заперечує. Ґанджі,— стверджує він,— це те, що нам дано, вони є складовою наших обста­вин. На відміну від них, інтереси — це вже риси особис­тості, їх можна вибирати, змінювати, піддавати мораль­ному осудові. Ми відповідальні за них — на відміну від наших ґанджів.

Отже, система має компенсувати ґанджі, але не дорогі вподобання. Але як визначити необхідний рівень компен­сації? Один шлях міг би полягати в тому, щоб долучити особисті таланти до часток, пропонованих на аукціоні. Але це призвело б до перетворення талановитих людей на рабів, що є безперечно неприйнятним⁴⁰. Тому Дворкін пропонує інше. Нехай, каже він, люди під час початко­вого аукціону достатньо добре поінформовані про все, що Роулз хоче сховати за завісою незнання, лише не знають про свої природжені таланти та ґанджі. Нехай також па­ралельно з аукціоном зовнішніх ресурсів пропонується схема страхування із загальною ставкою, тобто з однако­вою страховою премією за однаковий набір ризиків для кожного, оскільки вважається, що кожен має однакові шанси на те, що у нього виявиться певний, наперед ви­значений рівень талантів. Тепер кожен має вибір: віддати частину своїх мушель на купівлю гарантії від ризиків за­мість торгу за ресурси. Наприкінці дня дехто втратить свої страхові внески, оскільки виявиться, що рівень їхніх та­лантів вищий за той, від якого вони страхувалися. Інші одержать чистий прибуток, оскільки їхнє фактичне ста­новище набагато гірше, ніж те, від якого вони страхува-

лися. Ще хтось одержить точну компенсацію своїх витрат. Але ні в кого не буде підстав для незадоволення, що схема була нечесною, бо, мовляв, компенсацію одержали інші. Розподіл, який виникне внаслідок гіпотетичного аукціо­ну, поєднаного з гіпотетичним страхуванням, є егалітар­ним у тому розумінні, що він відбиває одночасні вибори членів суспільства, котрі перебувають у стані початкової рівності. Отже, це стандарт справедливості, з яким слід порівнювати реальні розподіли в реальних суспільствах.

Тут, однак, пропущено ще одну істотну умову того, що аукціон дасть визначений результат. Аукціон благ вимагає як передумови системи свобод та обмежень, яка визна­чала б, що людина може робити з благами, придбаними на аукціоні. Поки ці правила невідомі, проблема розпо­ділу не може мати єдиного розв’язку, оскільки ніхто не знає, щб він насправді придбає, придбавши певний ре­сурс⁴¹. Природно, різні принципи обмеження свободи призвели б до вибору в результаті аукціону різних за ха­рактером часток. Тоді питання полягає в тому, як вибрати адекватну систему принципів. Дворкін досліджує дві стра­тегії вибору. Одна, яку він називає «стратегією інтересів», аналогічна виборові принципів у початковій ситуації: пе­ред торгом за ресурси за допомогою мушлів проводиться інший торг — за систему принципів, що відбивала б ін­тереси учасників. Згідно з Дворкіним, є дві підстави від­кинути таку стратегію. По-перше, учасники аукціону нав­ряд чи схочуть виділяти на основні права та свободи стільки, скільки було б потрібно, щоб гарантувати прі­оритет цих прав та свобод над іншими вартостями чи ці­лями. Переважна більшість людей, якщо кожного досить добре поінформовано про його власні цілі, не дбала б до­статньою мірою про ліберальні права та про надання прі­оритету системі основних свобод. По-друге, аукціонні торги за ресурси не мають певного сенсу у відриві від принципів, що стосуються свобод та обмежень, а торги за принципи не мають певного сенсу у відриві від часток ресурсів, які людина може одержати за тієї чи іншої сис­теми принципів. Це зумовлене тим, що, коли невідомо, що власник може робити зі своєю власністю, то він не знає, які з виставлених на аукціон ресурсів можуть бути корисні йому, а коли невідомо, які альтернативні частки учасник зможе одержати, торгуючись за тієї чи іншої сис-

теми принципів, то учасники аукціону не знають, які сис­теми принципів найвигідніші для них. Висновок Дворкі- на такий: слід обрати іншу стратегію,— він називає її «конститутивною стратегією»,— щоб визначити адекватні принципи щодо свобод та обмежень. Ця стратегія полягає у визначенні критерію адекватності системи принципів, виходячи із загальної ідеї рівності ресурсів.

Рівність ресурсів використовує як міру вартість неви­користаних можливостей: вартість зовнішніх ресурсів, що ними володіє якась особа, подано як збитки, яких зазнала решта людей через те, що згадана особа володіє тими ре­сурсами. Різні аукціони з різними засадами обмежень свободи як передумови по-різному визначають плату за можливості. Лишається визначити, яка система є най­ближчою до того, щоб виявити справжню вартість неви­користаних можливостей, зумовлену тим, що хтось воло­діє певним ресурсом. Чим менш чутливий аукціон до за­думів та інтересів окремих людей, тим далі він від виявлення справжньої вартості невикористаних можли­востей. Отже, рівність ресурсів передбачає, що суспіль­ство залишає своїм членам максимальний діапазон мож­ливостей жити так, як вони вважають за потрібне. 1 ця вимога, за Дворкіним, має три важливі наслідки. По-пер­ше, є клас можливостей, важливіших за решту. Напри­клад, може виявитись ефективним просувати конкретні ідеї хорошого життя шляхом ефективного регулювання на зразок регулювання дорожнього руху. Але втручання в свободу вислову або в релігійні свободи глибоко впливає на те, як ми хочемо жити і ким хочемо стати. Саме особ­лива важливість таких можливостей вимагає, щоб полі­тична теорія висувала на чільне місце і пильно боронила основні свободи. По-друге, є втручання, що за самою сво­єю природою образливі. Заборона, аргументована тим, що дане обмеження необхідне, аби захистити інтереси ін­ших людей, не є образливою у цьому розумінні. Однак заборона, ірунтована на аргументах іншого типу — про те, що заборона необхідна, аби примусити людей жити кращим життям,— образлива. Певні заборони самі по со­бі зазіхають на автономію особи: це моральні заборони, котрі накидають індивідам певні колективні погляди на те, яким життям варто жити. Саме це міркування підтри­мує вимоги ліберальної толерантності та нейтральності.

Нарешті, по-третє, ідеал забезпечення людей максималь­ним діапазоном можливостей жити так, як вони вважають за потрібне, обіймає уявлення про способи, якими доз­волено обмежувати права власності. Якщо узаконено пев­ну схему розподілу власності, суспільство не повинно об­межувати, як його членам використовувати ті ресурси, що їм дісталися. Таке міркування допомагає визначити, які способи втручання держави у приватну власність є не­припустимими. Водночас таке міркування не відкидає як варті морального осуду інші типи урядового втручання.

Припустімо (можна показати, що це справді так), що фактичний розподіл ресурсів у суспільстві несправедли­вий. Нехай також реалізовано систему перерозподілу, яка наближає суспільство до стандартів справедливого розпо­ділу. Тоді особа, чиї ресурси, якими вона володіла неспра­ведливо, передано іншим, не може скаржитися, що вна­слідок цього страждає її автономія, бо спрямоване не пе­рерозподіл оподаткування, яке сприяє рівності, нікого не позбавляє будь-яких можливостей, що були б наявні, як­би рівності було досягнуто фактично.

Але модель гіпотетичного ринку страхування робить більше, ніж просто пояснює, чому держава не порушує автономію, коли вона втручається у межах конституцій­них прав, щоб зробити розподіл ближчим до майже рів­ного. Ця модель визначає норму рівності для поліпшення реально існуючих ринків. Обов’язкова медична допомога, соціальне страхування та схеми допомоги знедоленим, якщо вони є, допустимі й необхідні тією мірою, якою во­ни імітують той спосіб, у який ідеальний ринок страху­вання перерозподіляв би ризики та небезпеки, що з’яви­лись внаслідок добровільного вибору, зробленого за по­чаткового рівного розподілу.

Як і Роулз та Нозік, Дворкін міцно тримається лібе­ральних традицій. Мета його теорії — виправдати консти­туційну демократію з сильними правами особи. Він прий­має ринок як головний механізм координації економіч­них дій, навіть його визначення рівності ресурсів підказане ринковими операціями. Найбільше цікавить його справедливий розподіл приватної власності як осно­воположна інституція ринку.

Роботи Роулза, Нозіка та Дворкіна вибудовують основу сучасної політичної філософії в річищі традиційного про-

світницького лібералізму. Але не всі відповіді на питання, поставлені у «Теорії справедливості», йдуть цим курсом. Деякі критики відкидають сам лібералізм. Наприклад, фе- міністи звинувачують ліберальну теорію справедливості з трьох взаємопов’язаних позицій. їх представлено в цьому збірнику роботою Сьюзен Молер Окін «Справедливість та стать». По-перше, вони твердять, що ця теорія сліпа до факту несправедливого розподілу праці в сім’ях та вза­галі до соціально відтворюваної нерівності між чоловіком та жінкою. По-друге, вони відкидають ліберальне розріз­нення між домашнім як сферою приватного та громад­ським як сферою політики, виходячи з того, що сімейне життя так само переповнене відносинами влади, як і фун­кціонування більш знеособлених інститутів: «Особисте — це політичне». По-третє, деякі феміністи відкидають саму мораль справедливості як неадекватну і розраховану на чоловіків: вони протиставляють їй етику турботи, що спи­рається на симпатії та ототожнення, котрі, на їхню думку, характерні для того способу, яким діють у суспільстві жін­ки. Найцікавішим є третій тип критики, що належить до напрямку комунітаристської критики лібералізму.