Лібертаризм

Твір Роберта Нозіка «Анархія, держава та утопія» був опублікований 1974 року. Якщо «Теорію» можна сприй­няти як захист держави добробуту, то «Анархія» — це за­хист держави нічного сторожа від висунутих у межах лі­беральної традиції аргументів на користь відступу від та­кої держави.

гляд людей як рівних вимагає поважно ставитись до окре- мішності кожного людського життя. Але він твердить, що сам Роулз не є достатньо відданий ані принципові окре- мішності, ані принципові автономії.

За твердженням Нозіка, теорія, яка справді поважно трактує окремішність людського життя, не може допус­тити, щоб людина нарікала на інших людей на тій під­ставі, що їй пощастило менше, ніж їм, у розподілі при­роджених талантів та вад. Такі нарікання були б морально виправдані лише тоді, коли генофонд людської популяції розглядався б як спільна власність суспільства. Але такий погляд, на думку Нозіка, несумісний з ідеєю окремішнос- ті. Повага до автономії особи вимагає визнати, що кожній особі дано її тіло з усіма її природженими здібностями. Наш генетично зумовлений талант не може одночасно «належати» і нам, і суспільству загалом. Або ми — авто­номні істоти, і тоді нам має належати винятковий конт­роль над нашими природженими талантами, або ці талан­ти є частиною спільного фонду ресурсів, який належить суспільству; в такому разі ми не маємо справжньої авто­номії. Нозік поширює цю критику також на Роулзові по­гляди на володіння зовнішніми ресурсами. Він твердить, що право власності — не своєрідна парадигма для всіх основних прав: усі права слід розуміти за аналогією до права власності.

Є, однак, різниця між правом повного контролю над своїм тілом та правом повного контролю над зовнішніми об’єктами у своїй власності, і Нозік приділяє значну увагу цій різниці. Із загального права на автономію випливає, що «власність на самого себе» справедлива, автономія особи вимагає, щоб ніхто інший не мав прав на тіло цієї особи, і з цього випливає, що тільки сама особа повинна мати такі права. Контроль особи над внутрішніми ресурсами власного тіла ніколи не може відображати неспра­ведливість, заподіяну кимось. З іншого боку, хтось може одержати контроль над зовнішніми ресурсами нечесним способом (наприклад, насильством чи шахрайством). От­же, щоб виправдати претензії індивіда на контроль над певними зовнішніми ресурсами, треба окремо довести, що він володіє цими ресурсами справедливо. Таке зав­дання вимагає теорії справедливості. Але теорія Нозіка не спирається на ідеї договору.

Причина, з якої Нозік відкидає ідею визначення прин­ципів справедливості за допомогою тесту з гіпотетичним договором, полягає ось у чому. Особи, які роблять вибір у початковій позиції, переймаються тим, які наслідки ма­тиме для них особисто ухвалення тих чи інших конку­рентних принципів та процедур. Вважається, що вони від­дають перевагу основним свободам лише з практичних мотивів, гадаючи (за завісою незнання), що лексикогра­фічний порядок, який забезпечує пріоритет базовим сво­бодам, сприятиме найбільшій особистій вигоді. Непо­рушність прав забороняє поступатися чиїмись правами заради якихось вигідних наслідків, але сама ця заборона у теорії Роулза виправдовується вигідністю наслідків її ух­валення.

Щоб побачити, чому напівконсеквенціалістська аргу­ментація Роулза є дискусійною, подивімося, що станеть­ся, коли відкинути припущення, ніби гіпотетичні дого­вірні сторони за завісою незнання дотримуються стратегії максиміну. Роулз щиро впевнений, що в ситуації невиз­наченості, коли невідомі ймовірності можливих результа­тів, єдино розумним є вибір саме цієї стратегії. Але фа­хівці з раціонального вибору тут не погоджуються з ним. Багато з них звертає увагу, що натомість ми користуємося «принципом недостатнього обґрунтування», щоб дати ро­зумні оцінки ймовірностей у невизначеній ситуації, а по­тім приймаємо рішення на основі цих імовірностей. «Принцип недостатнього обгрунтування» підказує нам встановити рівні ймовірності для всіх можливих варіантів, які здатні реалізуватися. Отже, якщо у вихідній позиції кількість членів суспільства становить п, кожен може оці­нити ймовірність того, що після підняття завіси незнання він посяде певне, наперед визначене місце у суспільстві, як 1/п. Однак, вчинивши саме так, кожен скаже собі: «Я маю обрати концепцію справедливості, яка максимізує найголовніші блага, які я отримаю, маючи ймовірність 1/п бути довільною людиною у суспільстві». Але це веде до утилітаристського принципу, який рекомендує макси- мізувати усереднену користь. Справді, Джон Харшаньї, який запропонував конструкцію із завісою незнання значно раніше за Роулза, фактично навів дуже близьку аргументацію, обстоюючи ґрунтований на усередненні утилітаризм²¹. Якщо, однак, є розумним за завісою не­знання дотримуватись правила максимізації усередненої користі, то навряд чи гіпотетичні укладачі угоди у вихід­ній позиції відмовляться жертвувати основними свобода­ми заради інших вартостей.

Отже, ті, хто хочуть відкинути утилітаризм, мають слушні підстави не займатись контрактаристським мето­дом, принаймні у тому варіанті, коли договірні сторони вважаються позбавленими будь-якої інформації про своє морально незначиме становище у суспільстві. І справді, Нозік твердить, що при розгляді людей як автономних істот слід враховувати твердження, що вони є носіями прав. Ці основні права виправдовуються не добрими на­слідками поваги до них, а твердженням, що їхнє пору­шення — це зло. У належним чином структурованій по­літичній теорії вони не похідні, а основні. Вільних та рів­них осіб слід розглядати як носіїв прав не тому, що за певних гіпотетичних обставин вони вибрали б для себе ці права, а тому, що, як автономні істоти, вони є носіями цих прав. З автономії випливає свобода вибору, а свобода вибору означає наявність захищеного простору варіантів вибору. Щоб особа була вільна у певний спосіб діяти або утримуватись від дії в цьому просторі, її мають захищати добре визначені кордони, переступати які решті людей — без згоди цієї особи — було б заборонено. Ці кордони визначаються правами особи. Отже, права необхідні, щоб захистити сферу, у якій особа є вільною робити власний вибір, незалежно від її уявлень про хороше життя. Пова­жати особисту автономію означає утримуватись від пору­шення прав особи²².

Але де конкретно провести межі вільних індивідуаль­них дій? Коли можна сказати, що власність людини на­лежить їй за правом? Щоб з’ясувати умови відповіді, Ho- зік пропонує розрізняти три типи теорій справедливості. Теорії першого типу прагнуть сформулювати принципи, які Нозік називає «принципами кінцевого результату». Принцип належить до цього класу, якщо він визначає ба­жану форму розподілу в суспільстві, незалежно від того, як історично сформувався такий розподіл²³. Прикладом принципів цього класу є принцип: «Кожному — рівну частину суспільного продукту». Згідно з цим принципом, суспільство є справедливим, якщо кожного разу в певний час (наприклад, наприкінці року) кожен має таку ж кіль­кість благ, що й будь-хто інший.

На перший погляд, це та сама ідея, що й Роулзова «чисто процедурна справедливість». Роулз також твер­дить, що істотною є не структура розподілу, а процедурні

правила, за якими вона постала. Але він визначає свій другий принцип, намагаючись вбудувати структурні об­меження в саме правила. Згідно з принципом різниці, не­припустимо, щоб відстань між найбільш привілейовани­ми та найбільш дискримінованими збільшувалась, якщо це не є необхідним, аби покращити абсолютний (на про­тивагу відносному) рівень найбільш дискримінованих. Отже, принцип різниці, за класифікацією Нозіка, нале­жить не до класу історичних принципів, а до принципів відповідності взірцеві. При цьому мета Нозіка — показа­ти, що нсісторичні принципи — як кінцевого результату, так і відповідності взірцеві— з необхідності є непослідов­ними.

Хай, каже він, початковий розподіл є чесним, згідно з якимсь принципом відповідності взірцеві. Кількість того, чим справедливо володіє особа, залежатиме від взірця, на який орієнтується цей принцип, але право вільно розпо­ряджатися тим, чим ця особа справедливо володіє, від нього не залежатиме Суттєва риса володіння чимось — це можливість цс щось використовувати відповідно до власних бажань та планів. Для особи не має жодного сен­су володіння якоюсь сукупністю ресурсів, якщо «володін­ня» не означає, шо ця особа вільна вирішувати, що ро­бити з цією власністю. Але немає підстав чекати, що ви­бори власників, окремо чи у сукупності, збережуть відповідність взірцеві До таких дій можуть належати, на­приклад, дарування, пожертвування чи передача у спадок, тобто дії, які за самою своєю природою змінюють почат­кову картину (якою б вона не була). Хай особа А добро­вільно жертвує частину свого майна особі В. Чи може якась третя особа C висловлювати незадоволення, вва­жаючи це несправедливим? Певно, ні, бо, якщо початко­вий розподіл був справедливий, то C не мав заперечень проти володіння цим майном з боку особи А. Отже, якщо початковий розподіл був справедливий, то новий теж буде справедливий, хоч він і не відповідав би тому самому взір­цеві. З іншого боку, не можна підтримувати відповідність взірцеві, не забороняючи людям вільно розпоряджатися своєю власністю. Дії, що змінюють картину, треба або за­боронити заздалегідь, або скасовувати опісля, вдаючись до неперервного втручання, інакше бажаний розподіл по­рушиться. Як пише Нозік, «Найважливіша риса поняття

права власності над X... цс право вибирати, що з-посеред обмеженого набору варіантів стосовно X робити чи на­магатися робити*²⁶. Внаслідок цього «будь-яка бажана картина неминуче трансформується у небажану діями лю­дей, що вибирають різні варіанти дії»²⁷. Принципів від­повідності взірцеві у володінні можна дотримуватися ли­ше ціною того, що саме володіння втратить сенс. Отже, єдиний тип принципів, сумісний з уявленням про право власності — це чисто історичні принципи.

Як підсумок, справедливість розподілу — це питання історії, а не відповідності взірцеві. Те, шо постає зі спра­ведливої ситуації внаслідок низки справедливих кроків, є справедливим. Справедливість володіння «залежить від того, що насправді відбувалося»²⁸. Це зумовлене тим, шо «справедливими кроками» вважаються кроки, здійснені у межах зовнішніх обмежень індивідуальних прав. Хай А краде гроші у В. Та обставина, що В міг би добровільно передати їх особі А, не робить А їхнім законним власни­ком. Але навіть якщо В подарував гроші особі А добро­вільно, А не є законним власником, якщо В не був таким власником. Розподіл перед актом дарування є чесним, як­що його було досягнуто чесними кроками з попередньої ситуації, і так далі, доки ми не досягнемо початкової си­туації, у якій ще ніхто не володіє ніякими зовнішніми ре­сурсами. Отже, для теорії справедливості потрібна теорія початкового привласнення багатств, якими ніхто не во­лодіє, щоб розпочати цей ланцюжок.

Нозікова теорія початкового привласнення — це реві­зований варіант трудової теорії власності Лока. Про пер­вісну ситуацію («природний стан») у цій теорії робляться два припущення. Згідно з першим, у «природному стані» кожна особа є носієм моральних прав, як то право на життя, на фізичну недоторканість, а також право набува­ти приватну власність. Згідно з другим, ніхто не є влас­ником ресурсів, зовнішніх щодо його власного тіла (хоча кожен є «власником» свого тіла та ресурсів, внутрішніх щодо нього). З цього випливає, що акти початкового при­власнення не можуть стати на перешкоді законним пре­тензіям решти людей на зовнішні ресурси, що зазнають привласнення, оскільки ніхто не має законних претензій на ресурси, які нікому не належать. Отже, якщо почат-

кове привласнення не порушує прав інших людей на жит­тя, свободу тощо, то воно з необхідності справедливе.

Тут, однак, є ускладнення. Перехід об’єкта під конт­роль однієї людини змінює становище решти людей. Ра­ніше вони могли використовувати якийсь ресурс, а тепер не можуть. Це не є серйозною проблемою, поки лиша­ється достатній запас ресурсів, доступних для вільного ви­користання чи вільного привласнення рештою суспіль­ства. Тому Лок робить зауваження до своїх принципів на­бування власності: незалежно від решти умов, початкове привласнення не може бути чесним, якщо воно не зали­шає іншим достатню кількість того ж ресурсу не гіршої якості. Але «зауваження Лока», як його називає Нозік, лише створює враження розв’язку проблеми. Запас при­родних ресурсів не безмежний, і ми не можемо вказати прикладів сучасної ринкової економіки, що працювала б за умов достатку вільних ресурсів. По-друге, якщо легі- тимність привласнення залежить від Локового зауважен­ня, то вичерпність запасів ресурсів, які нікому не нале­жать, робить незаконним увесь ланцюжок актів привлас­нення — аж до найпершого акту. Нехай Z — перший, хто не лишив «достатньо і не гіршої якості» ресурсу решті; зауваження Лока звинуватило б саме його у несправедли­вому привласненні цього ресурсу. Але тоді особу Y (по­передника особи Z) також слід звинуватити в несправед­ливому привласненні, оскільки саме вона своєю дією привласнення позбавила особу Z права привласнити ре­сурс, і так далр9. Висновок цієї аргументації: щоб виправ­дати приватну власність, треба знайти інший принцип, який, хоч він і був би слабшим за зауваження Лока, спра­цював би там, де мало спрацювати це зауваження. Фак­тично Нозік справді пропонує такий принцип. Він спи­рається на поняття крашості за Парето. Пояснімо, що це таке. Нехай початкова ситуація змінилася так, що є при­наймні одна особа, чиє становище стало краще, ніж було початково, і немає жодної особи, чиє становище погір­шилося. Тоді, за Парето, нова ситуація називається кра­щою, аніж початкова.

Нехай початкове привласнення однією особою остан­нього об’єкта, що не був анічиєю власністю, принаймні не погіршило нічийого становища порівняно з тим, що було перед привласненням. Як твердить Нозік, у такому

випадку інші не мають підстав для нарікань на акт при­власнення (якщо цей акт не порушив їхніх прав). Але як може бути, що їхнє становище не погіршилося, коли вони втратили принаймні у сенсі зменшення їхніх можливос­тей для привласнення? Відповідь полягає в тому, що вони можуть одержати компенсацію за таку втрату. Загально­визнано, що режим приватної власності є вищим, у сенсі продуктивності, за системи, де ресурси не мають власни­ка. Отже, можна припустити, що привласнення призведе до виграшу у продуктивності, який компенсував би не­рівний розподіл ресурсів між власником та рештою лю­дей. Наприклад, останні могли б стати найманими робіт­никами і одержати більше, ніж вони мали б за продов­ження «природного стану». Якщо це так і якщо при цьому не порушено нічиїх прав, то володіння з боку власника є справедливим.

Нехай усі акти початкового привласнення відбувалися з додержанням вимог справедливості. І нехай усі дальші акти передачі власності теж робилися згідно з цими ви­могами. Тоді поточний розподіл власності є справедли­вим, і кожен власник має право на своє майно. Якщо так, то різновид перерозподільчого оподаткування, що його вимагає принцип різниці, морально неприйнятний, він, вживаючи експресивний вислів Нозіка, «є те саме, що й примусова праця»³⁰. Законно зароблене за рахунок час­тини праці однієї людини забирають на підтримку цілей іншої, і це означає, що першу людину змушують працю­вати на другу³¹. Перерозподіл робить другу людину част­ковим власником першої, у якої відбирають зароблене³². Добровільна милостиня варта морального схвалення, спі­шить додати Нозік. Але неприпустимо змушувати давати милостиню³³. Держава загального добробуту нелегітимна.

Але хіба ця аргументація не доводить надто багато? Хі­ба з неї не випливає, що нелеґітимною є будь-яка держа­ва, а не лише держава загального добробуту? Жодна дер­жава, навіть держава нічного сторожа, не може викону­вати свої функції, не оподатковуючи своїх громадян. Податок, накладений на людей, не ціна за послуги, що їх ці люди одержують. Кожен громадянин має однакове право на захист з боку держави, незалежно від розміру податків, які він сплачує. Схоже, що перерозподіл доко­нечний для кожної держави.

Нозік розуміє це ускладнення і має відповідь на нього. Він твердить, по-перше, шо примусова передача власнос­ті є необхідною, але не достатньою умовою перерозподілу в обговорюваному, тобто морально неприпустимому сен­сі. Важливі також цілі та причини передачі власності. Не­хай приводом для втручання є намагання змінити форму розподілу. Тоді це звичайний перерозподіл, і він нелегі- тимний. Але припустімо, шо перерозподіл не мета, а по­бічний ефект втручання, мета ж інша, наприклад, забез­печення захисту для всіх. Тоді ця процедура — не пере­розподіл. і вона легітимна, якщо не порушує чиїхось прав у інший спосіб. Вона безперечно легітимна, навіть якщо супроводжується злом перерозподілу. Забезпечення за­хисту кожному громадянинові — це зворотний бік моно­полії влади вирішувати, хто і коли може застосовувати силу та встановлювати правила для примусу. Немає дер­жави без монополії на насильство. Інакше кажучи, немає держави без накладання суворих обмежень на право лю­дини на самозахист та на відплату. Однак, якщо ідея мо­ральних прав взагалі мас сенс, то слід припустити, що право на самозахист і на відплату належать до прав, при­таманних індивідам як людям іще до того, як вони стали підданими держави. Тоді постає питання: як держава мо­же монополізувати контроль за використанням сили без порушення цього права?

Нозік пропонує винахідливу аргументацію, щоб пока­зати, шо розумні особи, керовані власними інтересами, вдадуться до дій, які без порушення будь-чиїх прав по­ступово приведуть до утворення мінімальної держави, держави нічного сторожа. Розмірковування досить склад­не, але основна ідея проста. Згода на допомогу одне од­ному в разі нападу робить самозахист ефективнішим, то­му можна сподіватися, шо більшість людей добровільно приєднаються до асоціацій взаємозахисту. Купувати без­пеку у спеціалізованих груп куди вигідніше, ніж безпосе­редньо брати участь у асоціаціях самозахисту, тому можна очікувати спонтанної еволюції цих асоціацій у бік пере­творення на спеціальні захисні організації. Ефективніше мати на певній території одну захисну організацію, ніж кілька конкуруючих, тому ймовірно, шо наймогутніша за­хисна організація витіснить решту без порушення чиїхось прав. Звісно, можуть залишитись «незалежні», які, незва-

жаючи на всі незручності й меншу ефективність, вважа­тимуть за краще захищатися самотужки, замість того щоб відмовитися від права на самозахист, і їх доведеться си­ломіць примусити визнати зверхність домінуючої захис­ної організації для виникнення справжньої держави. Але з утворення держави випливає, що ефективність захисту (яка, як вважається, перевершує ефективність самозахис­ту) зростає і для «незалежних», тож вони отримують ком­пенсацію за кривду, якої зазнали в процесі створення дер­жави³⁴. Отже, аргументація лібертаристів не змушує їх ставати на анархістські позиції, вони можуть підтримува­ти мінімальну державу типу держави нічного сторожа. Але, як бачимо, вони мають поважні причини не підтри­мувати будь-яку державу з ширшими функціями.

Залишається не зовсім зрозумілим, як Нозік поєднує захист мінімальної держави та відкидання держави за­гального добробуту. Якщо примусове втручання у право особи на самозахист — за умови, що особа одержує ком­пенсацію за втручання у її свободу,— припустиме, то ди­вує, чому не можна так само виправдати примусове втру­чання у право власності. Нозік не пояснює, чому було б хибним твердити, що держава забезпечує захист та ста­більність усім своїм підданим в обмін на обмеження як їхнього права на самозахист, так і їхнього права на при­ватну власність. Більше того, він не пояснює, чому право на приватну власність слід розглядати як необмежене в природному стані. Він також не пропонує адекватного аналізу для метафори, згідно з якою права — це встанов­лення кордонів навколо особи у моральному просторі. Зрештою, ця неясна метафора приховує виразну спірність одного істотного припущення. Це припущення полягає у тому, що для цілей морального аналізу людей розглядають як окремі одиниці. Навіть якщо вони об’єднуються, кож­на людина діє в межах свого морального простору, і ці простори визначені заздалегідь і незалежні від їхньої співпраці, немов сферу дії та зміст їхніх прав можна ви­значити незалежно від чесного розбору серед їхніх кон­куруючих інтересів. Розгляньмо, як Нозік трактує почат­кове привласнення. Це новий варіант давньої теорії зай- манщин, де початкові претензії окремих осіб визначені незалежно одна від одної. В межах принципу Парето осо­ба може стати власником ресурсу внаслідок одиничного

акту, незалежно від того, яких можливих збитків завдасть цей акт привласнення решті людей. Нозік приділяє надто мало уваги значенню взаємозалежності індивідуальних виборів та дій для теорії справедливості, а також ціні, яку мають сплачувати інші за те, що хтось встановив контроль над якимсь дефіцитним, ресурсом. Тож можна зрозуміти внесок у теорію справедливості Роналда Дворкіна та його намагання покращити теорію Нозіка у цьому аспекті.

4.