В. ЕТИЧНИЙ ІНДИВІДУАЛІЗМ
Фактично ми маємо кризу, а не стабільність теорії. Нам слід ідентифікувати й захистити лібералізм не як якесь вельми абстрактне сімейство теорій, а як конкретну концепцію лібералізму, концепцію, яка влаштовувала б
нас і яку ми могли б рекомендувати іншим.
Спочатку нагадаю дуже поширений погляд на політичну теорію, погляд, який, гадаю, багато хто з вас вважає незаперечною істиною. Це припущення, що три ідеали Просвітництва, уславлені філософами Французької революції, — свобода, рівність, братерство — утворюють складну, внутрішньо конкуруючу, єдину тріаду, а отже, всяка політична спільнота має шукати компромісу з двома із них, аби вдосконалитися в третьому. Це припущення особливо поширене серед істориків та політичних філософів, котрі використовують його для пояснення, виправдання чи засудження окремих політичних ситуацій. Гаданою несумісністю цих трьох суспільних чеснот часто пояснюють, наприклад, чому слово «ліберальний» має різне смислове навантаження у Сполучених Штатах і Європі. В Америці, згідно зі звичними поясненнями, ті, хто пов’язує свої надії з ліберальними традиціями, наголошують на егалітарному боці лібералізму, турботі про бідних та меншини. У Європі ж, за цим самим поясненням, ліберали роблять наголос на волелюбному аспекті своєї традиції і прославляють свободу, зокрема свободу економічну. Ця відмінність ілюструє антагонізм двох різних підходів до проблеми, кожен з яких пов’язаний з ліберальною традицією.Отже, суперечність між свободою та рівністю можна без сумніву вважати (та часто так і вважається) внутрішнім конфліктом у межах лібералізму1. Складнішим предметом дискусій для лібералізму є третій ідеал Просвітництва — спільнота. Як у Європі, так і в Америці люди, котрі називають себе комунітаристами, проголошують себе критиками, а не прихильниками лібералізму. Вони звертають увагу на ту істину, що егалітаристи та ліберта- ристи поділяють припущення щодо наявності в індивідів прав саме як у індивідів та що права ці важають більше за всі інші політичні цілі, включно з інтересами спільноти як цілого.
Вони кажуть, що такий наголос на індивідуальних правах зробив суспільство біднішим, а життя його членів — беззмістовним, позбавленим почуття ідентифікації зі спільнотою, інтереси якої об’єднуються і виходять за межі їхніх власних. Вони приймають за аксіому, що політичне суспільство, яке виявляє належну увагу до потреб спільноти, приділятиме менше уваги рівності й свободі, аніж того хочуть ліберали як в Америці, так і в Європі. Та лише незначна кількість лібералів визнає себе противниками ідеалу спільноти. Вони можуть не погоджуватися із запровадженням особливих порядків, таких, як цензура антисуспільних матеріалів, на яких декотрі ко- мунітаристи наполягають в інтересах спільноти. Проте вони ж таки твердять, що життя всіх громадян політичного суспільства взаємопов’язане, що громадянам не слід поводитись егоїстично, тобто діяти лише у власних інтересах, а треба об’єднувати свої інтереси й почуття, відчуваючи свою пов’язаність спільними турботами та взаємо- пошаною. Отже, якщо ідеал спільноти й справді антагоністичний до свободи та рівності, то це свідчить про ще один конфлікт у межах звичних ліберальних позицій.Гаданий конфлікт між свободою, рівністю та спільнотою має не тільки академічне значення. Припущення, що цей конфлікт неминучий, небезпечне з двох причин, і це передусім стосується Східної Європи. По-перше, воно небезпечне тому, що є джерелом поширеної думки, нібито істинної свободи можна досягти, тільки відмовившись від рівності як соціальної мети. Звичайно, як я вже згадував, таке розуміння значною мірою підкріплювалося тим фактом, що комунізм проголосив себе егалітарним. Кілька місяців тому протягом тижня я читав лекції в Центральному Європейському університеті у Празі. Студенти, котрі з’їхались майже з усієї Центральної і Східної Європи, були одностайні у переконанні, що рівність — шкідливий ідеал. Вони не були байдужими до проблем людей бідних, безробітних та знедолених. Вони заперечували, власне, не стільки окремі гуманітарні цілі, як більш загальну й абстрактну ідею, маючи на увазі, що суспільство, у якому життєві перспективи частини громадян від народження значно нижчі за перспективи інших,— небажане за самою своєю суттю.
Припущення, ніби ідеали Просвітництва неминуче конфліктують між собою, приховує в собі й іншу небезпеку: воно слугує підтримкою тому поглядові, за яким свобода й рівність мають іноді підпорядковуватись потребам спільноти. Справді, комунізм також асоціюється з поняттям спільноти, і східноєвропейці рішуче відкинули прославлену комунізмом особливу концепцію цього ідеалу, а саме: концепцію класової солідарності. Проте етнічний націоналізм — це тільки інша форма комунітаризму, і побоювання, що після краху комунізму в деяких країнах Східної Європи візьме гору етнічний націоналізм, на жаль, підтвердилося дуже швидко. Здорове інтуїтивне відчуття, що спільнота — це шляхетний ідеал, звужене до припущення, ніби спільнота не може існувати за умови рівності всіх її членів, стало, без найменшого сумніву, однією з причин цього жахливого розвитку подій.
Якби ми погодилися з досить переконливим і поширеним припущенням, що ідеали Просвітництва суперечать один одному за своєю суттю, то нам слід було б вважати, що мій задум захистити лібералізм, ідентифікувавши його концепцію, буде стосуватись вибору: який з трьох ідеалів піднести коштом двох інших? Однак насправді це поширене припущення — глибоко помилкове. Воно виражає нерозуміння головної суті ліберальної традиції, яка полягає саме в поєднанні трьох ідеалів. Тому найпривабливіше і найвмотивованіше пояснення лібералізму швидше висвітлює цю єдність, а не заперечує її.
Для початку мені слід прояснити природу помилки, яка, на мою думку, лягла в основу поширеного припущення, ніби ідеали Просвітництва конфліктують між собою. Немає сумніву, що поняттям свободи, рівності та спільноти можна дати таке визначення, що ці ідеали, саме в такому розумінні, справді непримиренно конфліктуватимуть між собою. Припустімо, наприклад, що ми визначили рівність як стан, за якого кожен індивід в економічній спільноті матиме однакові статки, незалежно від того, скільки він витрачає, як багато і з якою заповзятливістю та підприємливістю працює.
Припустімо, далі ми визначимо свободу як ситуацію, за якої уряд не може нікому перешкодити робити, що тільки їй чи йому заманеться, й не отримує у вигляді податку жодної частки від будь- чиїх значних прибутків. А істинну спільноту визначимо як такий стан реалізації справ, коли кожного переконують, що єдиною метою його чи її власного життя є загальне добро спільноти. Ідеали Просвітництва, визначені в такий спосіб, звичайно ж, суперечитимуть один одному, жодного з них неможливо досягти, якщо ми серйозно не поступимося двома іншими.Але такі тлумачення цих понять безнадійні. Я не хочу сказати, що вони погані як дефініції, тобто як спроби зрозуміти, у якому значенні люди вживають слова «свобода»,
«рівність» та «спільнота». Це зробило б мою точку зору суто термінологічною, а вона — фундаментальна. Дані слова означають абстрактні поняття; вживаючи їх, люди мають на увазі різні ситуації, і не тому, що говорять різними мовами, а тому, що мають на гадці різні конкретні тлумачення, або концепції абстрактних ідеалів. На мій погляд, тлумачення ідеалів, які я щойно описав і згідно з якими вони вочевидь суперечать один одному, є, звичайно, поганими тлумаченнями: вони не розкривають суті понять свободи, рівності та спільноти, яка й робить їх ідеалами. Навпаки, вони перекручують їх так, що обертають на зло. Звичайно ж, ніяк не можна вважати егалітарним, а лише неегалітарним таке становище, коли люди мають однакові статки, тоді як одні тяжко працюють, а інші відпочивають і споживають. Звільнення від податків може бути бажаним з багатьох причин — дехто, наприклад, вважає, що низький рівень податків стимулює ефективність економіки,— проте це не має найменшого стосунку до жодної з привабливих концепцій свободи. Можливість робити все, що заманеться, — це не свобода, а сваволя; більше того: суспільство, яке перестане визнавати схему одностороннього дорожнього руху, не стане вільнішим. Спільнота — це взаємоувага і взаємопошана, а відтак жодна легітимна концепція дій, які є виправданими в інтересах спільноти, не може містити в собі дискримінацію чи пролиття крові.
Ми не зрозуміємо, що таке лібералізм, а також чи можливе та до яких меж розширення ліберального суспільного устрою, якщо не знайдемо чи не сконструюємо кращих концепцій ідеалів Просвітництва, аніж ці; а коли ми те зробимо, то побачимо, що ці ідеали у певній привабливій, ба навіть бажаній концепції не конфліктують між собою, а навпаки — підсилюють один одного. У цьому, власне, й полягає велика перевага правильно зрозумілого лібералізму. Лібералізм віддзеркалює таке всеосяжне бачення людського добробуту та людської гідності, що наділяє значенням, ясністю та єдністю цілу низку політичних ідеалів, які часто трактуються невизначено. Суть цього глибокого, об’єднавчого бачення — в етиці, а не в політиці, незалежній від етики2. Вона зосереджена в ідеї, котру я назву етичним індивідуалізмом і котра, я гадаю, є найглибшою і найрадикальнішою ідеєю Просвітництва, хоч тепер вона може вам видатись — і думаю, що таки видається,— банальністю.
Етичний індивідуалізм — теза справді важлива за своєю внутрішньою природою — важлива, можна сказати, з універсального погляду, бо стосується того, що кожен індивід може робити і що робить із власним життям3. Він виходить із того, що життя індивіда, кожного зокрема, в цьому розумінні є священним. Багато людей під впливом слова «священний» надають етичному індивідуалізмові релігійного тлумачення: вони вважають, що людське життя, життя кожного індивіда, вартісне тому, що кожне життя — це дар Божий. Однак поряд із релігійною існує також і світська інтерпретація священного: якщо атеїст може вважати високе мистецтво або види тварин священними з огляду на притаманну їм істинну вартість, то він так само може вважати, що й життя кожного індивіда священне з тої ж причини.
Звичайно, етичний індивідуалізм не стверджує, що єдиною фундаментальною цінністю є життя окремої людини. Як я вже говорив, етичний гуманіст може вважати, що й мистецтво, знання та інші цінності також мають фундаментальну, невід’ємно притаманну їм вартість.
Але лібералізм має на увазі те, що можна було б назвати здоровим етичним індивідуалізмом, або, як іноді кажуть, гуманізмом. Лібералізм вважає, що людське життя не тільки належить до речей вартісних за самою своєю суттю, а є чимось ще вартіснішим: успіх індивідуального людського життя не можна бездумно приносити в жертву будь-чому, навіть надзвичайному. Більше того, лібералізм припускає, що людському життю властива політична вартість: життєвий успіх окремого індивіда є імперативом колективної політичної цілі. У такий спосіб лібералізм дистанціюється від різних форм анархізму, який наполягає на тому, що, якими б вартісними не були життя окремих людей, їхній добробут не входить до обов’язків і не є узаконеною метою держави. На противагу цьому, лібералізм вважає, що найважливішою метою будь-якого політичного правління є поліпшення життя його громадян. Лібералізм стверджує індивідуальну свободу не тому, що формально байдужий до того, що люди роблять зі своїм життям, а тому, що він вважає: свобода має сенс лише тоді, коли люди живуть добре.Тепер ясно, чому політична теорія, яка ґрунтується на етичному індивідуалізмі, має включати в себе певні концепції свободи, рівності та спільноти, а також чому вона має принаймні прагнути, щоб ці концепції були радше взаємопов’язаними, аніж антагоністичними. Першим питанням, на яке вона має відповісти, є таке: чи життя всіх людей і те, як воно проходить, одинаково важливе, чи життя декотрих людей важливіше за життя інших. Якщо воно однаково важливе (а інша відповідь, принаймні в сучасному світському політичному суспільстві, неможлива), — тоді природно постає питання: до яких наслідків призведе цей факт в економічній структурі спільноти? Відповідь на це запитання й буде теорією, чи концепцією економічної рівності. Друге природне питання: наскільки однакова турбота уряду до життя кожного індивіда означає, що він залишає за ними право самим розпоряджатися власним життям та в яких аспектах, а не змушує їх приймати погляди й переконання інших. Відповідь на це запитання й буде теорією, або концепцією свободи. Третє: оскільки люди живуть у межах різних форм спільнот, що накладаються одна на одну, то природно виникає питання — до якої міри персональний життєвий успіх кожного індивіда залежить від успіху всієї спільноти, частиною якої він чи вона є? Відповідь не це запитання буде теорією спільноти. Отже, це ті запитання, яких не оминути жодній версії ліберальної політичної теорії.
Зазначимо, що при такому підході концепція лібералізму конструює пояснення свободи, рівності та спільноти, відповідаючи на низку запитань, які випливають із більш фундаментальної ідеї етичного індивідуалізму, а тому вона повинна конструювати їх у такий спосіб, щоб вони визначали, наскільки це можливо, радше сумісні, а не конкурентні політичні цілі. Загальноприйнята теорія про те, що свобода, рівність і спільнота є конфліктуючими ідеалами, припускає (хоч часто цього й не розуміють) існування певного різновиду чеснот у дусі платонізму. Вона вважає, що суть даних політичних ідеалів уже розкрита, а те, що ці поняття, кожне з яких є бажаним саме по собі, конфліктують, — то лише прикрий випадок у світі політичних вартостей. Я ж, навпаки, вважаю, що ми мусимо виробити конкретні концепції обраних нами абстрактних політичних ідеалів — у світлі більш фундамен-
тальних цінностей, які забезпечують виправданість цих ідеалів, а тому ми повинні намагатись, наскільки це можливо, оформити їх у такий спосіб, щоби вони були радше сумісними, а не суперечливими. Звичайно, абстрактна форма політичних ідеалів накладає обмеження на наші побудови, тому слід бути готовими визнати, що наше тлумачення свободи й рівності є тлумаченням саме цих ідеалів, і нічого, окрім них. Отже, важливість і бажаність нашого проекту ще не гарантують йому успіху. Наберімося терпіння.