А. КІНЕЦЬ ТЕОРІЇ?

Тепер майже всі погоджуються — і в Європі, і в Аме­риці, — що ліберальна демократія — це єдино прийнятна форма державного правління. В одній з найпопулярніших книжок сказано, що в наш час на ідеологічній сцені ви­ступає лише один актор — ліберальна демократія, що іс­торія, в розумінні гегелівської війни ідеологій, тепер за­вершилась повною перемогою цієї форми правління.

Звичайно, в загальних термінах ми можемо сказати, що таке ліберальна демократія. Чарлз Тейлор саме так і зро­бив — і то з великою точністю. Він сказав, що ліберальна демократія означає свободу й самоврядування за умов рівності, і він спонукає нас уявляти нові й різноманітні методи її реалізації, декотрі з яких, на його думку, більше годяться для нових демократій у Східній Європі, ніж ті методи, на які вже протягом багатьох генерацій поклада­ються давні демократії Заходу.

Такі вправи корисні. Однак не менш важливим є й те, що ми продовжуємо теоретичні дебати, оскільки, як не­вдовзі стане очевидним завдяки цій розвідці, ми дуже роз­ходимось у думках щодо визначень свободи й самовряду­вання, а також щодо того, яка рівність є прийнятною. В цих питаннях, навіть стосовно західних демократій, наші розходження настільки глибокі, що заспокійливі заяви, нібито всі ми тепер ліберали і тому нам слід зосереджу­ватися на суто технічних проблемах найкращого впрова­дження ліберального устрою,— це чиста самоомана. Біль­ше того, це самоомана, яка заохочує політичну сваволю, тому що виглядає як її виправдання.

У Сполучених Штатах та Західній Європі політична ри­торика ніколи ще не здавалася такою безпринципною, як останніми роками. Консерватори не можуть далі вдавати, ніби вірять у теорію «просочування благ згори вниз», яка у 80-х роках зазнала цілковитого краху, і тому тепер кон­сервативна теорія — це лише пихата самовпевненість, з якою добре почувають себе егоїстичні люди, наділені пра­вом вирішального голосу. Ліберальна опозиція виснажила себе заявами про безперервні зміни свого курсу. Люди, котрі називають себе «поміркованими», або «новими» лі­бералами, твердять, що вони відмовились від старого лі­бералізму, який відкинули виборці. І вони не баряться сказати, чим вони його замінюють. У їхньому тлумачен­ні — це політичний реалізм. Але реалізм — не принцип, і дотепер реалізм нічого не зробив, щоб зупинити безпе­рервне зростання нерівності, яка ганьбить наше суспіль­ство, а також неухильний занепад відчуття спільноти, яке колись примушувало нас нести хоч якусь відповідальність за долю наших співгромадян.

Ситуація в Центральній і Східній Європі, звичайно, зовсім інша: в цій частині світу, коли вже про це мова, проблеми постають перед людьми безпосередньо, вони там нагальні й невідворотні. Ілюзій, що історія скінчила­ся, там нема ні в кого. Ідеологія відіграла значну роль у подіях в Чехословаччині, а також у політичній драмі, яка й досі триває у Росії, в Угорщині та на решті східноєвро­пейських територій. Тут небезпека полягає не в байду­жості до принципів, а в не досить обміркованій реакції на загальновизнаний тепер крах комунізму. Привабливо, проте, на жаль, надто примітивно вважати, що шалена опозиція догмам комунізму чи соціалізму є самодостатнім утвердженням принципу.