С. МОТИВАЦІЙНА І РОЗПОДІЛЬНА РІВНІСТЬ

Нашою метою є розробка концепції лібералізму, яка має своїм корінням етичний індивідуалізм і поєднує сво­боду, рівність та спільноту, показуючи, що вірогідні кон­цепції цих ідеалів віддзеркалюють одна одну так само доб­ре, як і їхню фундаментальну основу.

Реалізація такого підходу призводить, однак, до істот­них висновків, декотрі з яких, можливо, видадуться цій аудиторії вельми суперечливими. Насамперед мушу за­значити, щб я вважаю двома принципово істотними вис­новками. Перший — те, що лібералізм — це строго ега­літарне бачення у вже вказаному сенсі. Другий — те, що він радикально антисоціалістичний: він відкидає соціа­лізм як в економічному, так і в моральному плані та на­полягає на тому, що тільки економіка вільного ринку, а також соціальне й моральне середовище, сформоване во­лею окремих людей, а не волею спільноти, можуть реалі­зувати норми етичного індивідуалізму. Декого з вас може вразити як парадокс те, що політична теорія може бути водночас і строго егалітарною, і строго антисоціалістич- ною. Проте це перше враження, по суті, лише симптом широко розповсюдженого припущення про суперечли­вість ідеалів Просвітництва, тобто, що теорія не може од­наковою мірою і закликати до рівності, і боронити сво­боду.

Я поясню, в який спосіб лібералізм є егалітарним (а також, чому він водночас антисоціалістичний), у більш детальному розділі цих нотаток. Проте було б корисно спершу розтлумачити суть однієї різниці. Політична тео­рія може бути егалітарною на двох рівнях — мотивацій­ному і розподільному. На мотиваційному рівні теорія ега­літарна, коли вона встановлює, що і політичні рішення, і політичний устрій влаштовані таким чином, що турбу­ються однаково про життя кожного члена спільноти, кожного зокрема, і коли вона намагається визначити окремі політичні структури — економічні та політичні ін­ституції, — маючи на увазі досягнення саме цієї мети.

Отже, теорія може бути егалітарною на мотиваційному рівні, але не бути такою на розподільному, і навпаки. Де­які лібертаристи виступають прихильниками мотивацій­ного егалітаризму — вони переконані, що політичні влад­ні структури повинні однаково піклуватися про всіх гро­мадян як індивідів, проте вважають, що ставитися до всіх громадян як до рівних не означає втручання у модель роз­поділу, яка забезпечується ринковими взаємодіями, неза­лежно від того, наскільки неегалітарна така модель. Деякі теоретики колективізму, в тому числі окремі теоретики утилітаризму, є егалітаристами на розподільному рівні: вони вважають, що спільнота найщасливіша, наймогут- ніша та найбільш процвітаюча тоді, коли всі її громадяни мають однакове фінансове забезпечення свого життєвого успіху. Проте вони не є егалітаристами на мотиваційному рівні, бо розподільну рівність розглядають як засіб досяг­нення мети, яка не егалітарна за своєю суттю, а саме — добробут або могутність колективу.

Різниця між мотиваційним і розподільним егалітариз­мом полягає в абстрактності мотиваційного егалітаризму. Люди, які всі однаково вважають, що уряд повинен діяти в інтересах кожної людини зокрема та має приділяти од­накову увагу до життя кожного громадянина, все ж мо­жуть розходитися в думках щодо того, які конкретні еко­номічні структури та інституції краще реалізують цю мету. Дехто з них, як то свідчить приклад із прихильниками лібертаризму, можуть наполягати, що ця мета сумісна з яскраво вираженою економічною нерівністю. Однак звід­си не випливає, що мотиваційний егалітаризм — теза без­змістовна або ж логічно непослідовна. Не думаю, що це лише порожня фраза, бо хоч тепер у нашій демократичній системі навряд чи хто піддає її сумніву, та протягом три­валого часу людської історії вона відкидалася і відкида­ється навіть сьогодні у численних регіонах світу, вклю­чаючи Китай та держави з фундаменталістською релігією.

Ми швидше збагнемо цю непереконливість на прикла­ді ситуації розподілу благ у родині, де мотиваційний ега­літаризм традиційний і щирий. Сімейні вирішення мають бути (так гадає більшість людей) такими, щоб кожному членові родини було приділено однакову увагу. Ми не зможемо вважати, що мети досягнуто, коли рішення прийматимуться у такий спосіб, що один із членів роди­ни — котрий, наприклад, має якісь вади — одержить на­багато менші вигоди, ніж інші. Якщо ми щиро зацікавлені у мотиваційному егалітаризмі — а цього заперечувати не стане ніхто, — то маємо займати таку ж позицію щодо політичних рішень, які стосуються спільноти в цілому. Тому нам слід відкинути схему розподілу, яка система­тично прирікає певну групу громадян — власне, ущемле­них своїм походженням, відсутністю освіти чи таланту — на безрадісну перспективу протягом усього їхнього життя. Політичні ідеали, які часто пов’язують із рейганізмом у Сполучених Штатах і тетчеризмом у Британії і які вража­ють тепер багатьох людей у Східній Європі як ліберальні й дуже привабливі, є самостійними, незважаючи на те, що не містять нічого логічно несумісного з будь-якою іс­тинною мотиваційною рівністю. Якщо ми прихильники егалітаризму такого зразка, то нам потрібна також і певна форма розподільної рівності.

Проте, і я вже це зазначав, якщо ми прихильники мо­тиваційного егалітаризму, то мусимо відкинути певні тра­диційні, але грубі форми розподільної рівності. Нам слід відкинути облудну знівельовану рівність, яку ще іноді на­зивають рівністю наслідків і згідно з якою всі люди по­винні мати однаковий достаток, незалежно від того, який спосіб життя вони собі обрали і як його провели. Така версія розподільної рівності насправді антиеґалітарна, бо зовсім не чутлива до того, який життєвий вибір роблять люди, вибір, за який вони мали б нести відповідальність.

Детальну оцінку ліберальних принципів я дам у наступ­ному розділі, описуючи в загальних рисах розподільну рівність, котра шанує і відповідальність, і право вибору й котра, як я сподіваюся, стане основою найпривабливі- шої концепції ліберальних принципів. У подальших роз­ділах я хочу описати, так само схематично, інтерпретації свободи та спільноти, які теж випливають з етичного ін­дивідуалізму, а тому радше сумісні, аніж суперечать за­пропонованій нами концепції рівності. Загальну ж інтер­претацію лібералізму, яку дають ці окремі концепції рів­ності, свободи та спільноти, слід оцінювати як пакет: ми маємо відповісти на запитання, до яких меж загальний аналіз їх сукупності забезпечує привабливу і практичну версію етичного індивідуалізму⁴. Наступне питання — це, звичайно, у який спосіб і до якої міри описана мною за­гальна інтерпретація може бути реалізована в сучасних суспільствах. У своїх вступних зауваженнях я наголошу­вав, що ці суто технічні питання про те, як поширити лібералізм у різних спільнотах, слід відкласти, допоки ми не досягнемо ясності в розумінні тієї форми лібералізму, яку, власне, хочемо поширити. Проте практичні питання торкаються теорії у двох аспектах, і хоч я здебільшого такі практичні питання тут обминатиму, було б добре мати уявлення про ці аспекти. По-перше — марна справа роз­робляти далі деталізовану концепцію лібералізму, хоч би якою привабливою вона була в принципі, як тільки ми зрозуміємо, що з певних причин вона не має практичної перспективи, що здійснити її неможливо без руйнації су­спільної економіки чи стабільності. Звичайно, я не ду­маю, що концепція, яку я тут описую, суперечить прак­тиці у такий драматичний спосіб. По-друге, навіть якщо концепція не є безнадійно непрактичною, втілення її ідеалів може бути вельми складним у тому розумінні, що на практиці цілковита реалізація цих ідеалів неможлива. Це стосується, з названих мною причин, також і концеп­ції лібералізму, яку я описую. Проте теоретичне визна­чення політичних ідеалів, хоч вони далеко не завжди реа­лізуються, корисне і важливе, тому що політична теорія вказує напрямок, у якому нам слід докладати зусилля, і дає уявлення про істинні можливості досягнення істот­ного прогресу в цьому напрямку.

D.