6.1. ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПТУ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ ТА ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ЦИФРОВИЙ СУВЕРЕНІТЕТ»

Міжнародна енциклопедія соціальних наук (International Encyclopedia of the Social Sciences) тлумачить суверенітет як кон­цепцію, відповідно до якої «у кожній системі управління мають існувати певні особа або колективний орган, наділені абсолютною владою, покликані самостійно приймати рішення й спроможні їх виконувати» [266].

Сучасне тлумачення державного суверенітету тісно пов'язане з Вестфальським світоустроєм, започаткованим у 1648 р. Вест- фальським миром, в еволюції якого можна виокремити п'ять фаз, кожна з яких характеризується власним світоустроєм (світовим порядком), з новим балансом сил, новими правилами гри на між­народній арені та новим поділом світу на зони впливу:

• Вестфальську;

• Віденську;

• Версальсько-Вашингтонську;

• Ялтинсько-Потсдамську;

• Гельсінкську або пост'ялтинську.

Вестфальський порядок міжнародних відносин сформувався як державоцентристська система, де головними суб'єктами між­народних відносин є суверенні держави, кожна з яких має повний внутрішній суверенітет і самостійно визначає власну форму прав­ління, принципи внутрішньої організації, відносини з релігійними конфесіями і т. ін., де зовнішній суверенітет є похідним від суве­ренітету внутрішнього. Принцип суверенної рівності держав став загальноприйнятим у системі міжнародних відносин, регулюючи поведінку держав стосовно одна одної, незалежно від пануючих у кожній з них форм правління і переважання тих чи інших кон­фесій. Нині цей принцип, який поступово перетворився на стриж­невий елемент сучасного міжнародного права та сучасних міжна­родних відносин, дедалі частіше ставиться під сумнів, зазнаючи істотної трансформації.

Цьому сприяють і процеси глобалізації, які розгорталися впродовж останніх 50 років світової історії (особливо впродовж останнього десятиліття) і які докорінно змінили роль держав та ро­зуміння їхньої суверенності у сучасному світі.

«М'яка» десуверенізація стала своєрідним компромісом ідеям суверенності держави в умовах поступових інтегративних процесів.

Особливо яскраво це видно на прикладі ЄС, який поступово руха­ється у напрямі нової цілісності, заміщуючи окремі національні су­веренні права власними рішеннями та політикою. Дедалі частіше це визначає діяльність і інших об'єднань (військових, політичних, економічних), в яких держави поступаються часткою власного су­веренітету на користь наднаціональних структур.

Відповідно, реальністю ХХІ ст. стало самообмеження націо­нально-державного суверенітету. Більшість малих країн, замість того щоб боротися за власний суверенітет на міжнародній арені, свідомо передають його країнам (чи організаціям) більш впли­вовим, що значною мірою можна пояснити тим, що у нинішньому глобалізованому світі на перший план виходять проблеми міжна­родної безпеки, оскільки існує реальна загроза неконтрольованого розпаду Вестфальської системи міжнародних відносин, коли су­веренним вважатиметься лише той суб'єкт міжнародних відносин, який у виняткових випадках буде спроможний проігнорувати норми міжнародного права, щоб забезпечити вирішення завдань вищого рівня, від яких, на його думку, залежатиме існування держави.

Водночас можна спостерігати й інший тренд, коли як потужні світові гравці, так і «середняки» намагаються повернути до життя класичне розуміння суверенітету, однак при цьому істотно ви­ходять за межі чинної моделі міжнародного світоустрою. Це ви­ражається передусім у тому, що їх бажання відновити традиційний суверенітет дедалі більше повертається до його найбільш рафі­нованих трактувань XVII ст., ігноруючи ті зміни, що відбулися за цей час.

При цьому постбіполярний світ характеризується новою масш­табною дискусією щодо того, якою є роль держав у новій геопо- літичній реальності та якою мірою класичні підходи до сувере­нітету прийнятні сьогодні.

Майже всі 90-ті та істотну частину «нульових» років домінанта цієї дискусії була зосереджена навколо ідеї відмирання національно-державних суверенітетів та їх поступового чи рап­тового заміщення глобальним суверенітетом або наднаціональним глобальним управлінням.

При цьому зазвичай автори, які констатують «смерть дер­жавного суверенітету» та обстоюють реальність глобального управління, апелюють до того, що де-факто таке управління вже впроваджено через:

• посилення ролі міжнародного правосуддя (ЄСПЛ, МКС тощо);

• дуже часто обмеження державного суверенітету пов'язані з міжнародними зобов'язаннями держави щодо захисту нею прав людини (responsibility to protect);

• поступове стирання відмінностей між внутрішньою та зов­нішньою громадами (інсайдерами й аутсайдерами), інтереси яких повинна виражати суверенна держава [267].

Вельми поширеною є також аргументація на користь посту­пового відмирання національно-державного суверенітету із поси­ланням на вплив глобальних інформаційних потоків (global infor­mation flows), які долають національні кордони. А отже, уводять нас у світ державно-міждержавних систем [268].

Однак значним чином зусиллями як потужних світових гравців, так і лівих політиків ідеї наднаціонального управління були деза­вуйовані та частково витіснені на маргінес політичної дискусії, а та активна роль, яку все ще відіграє власне держава на міжна­родній арені, свідчить про передчасність її «списання».

Натомість на порядок денний винесено цілу низку теорій «ак- ціонування» суверенітету, коли кожна держава мала чітко ви­значені «квоти» реального суверенітету, водночас на засадах вільного вибору поступаючись міжнародним або наднаціональним структурам своїми повноваженнями у вирішенні питань, які вона не спроможна вирішити самостійно. Тут потрібні багатосторонні структури (структури функціонального мультилатералізму), ана­логічні структурам ЄС, як-от a global sovereignty-sharing body, про необхідність яких слушно зазначає президент Ради із зовнішньої політки США (The Council on Foreign Relations) Ричард Хаасс (Richard Haass) [269].

На думку Стівена Краснера, в умовах такого взаємозалежного суверенітету (interdependence sovereignty) держава повинна від­шукати розумну межу, поза якою вона перестає контролювати свою міжнародну позицію, надмірно узалежнюючись від гло­бальних трендів у політиці та економіці [270].

Така картина світу, що глобалізується, де відбувається невпинна втрата національними державами монополії на контроль у межах

Частина II. Інформаційне суспільство: вчора, сьогодні, завтра своїх суверенних кордонів інформаційних потоків та інформаційно- комунікативних технологій, спостерігалася до початку XXI ст., але почала змінюватися після 11 вересня 2001 р., з початком гло­бальної антитерористичної війни.

Причому саме відносно цифрового суверенітету ми спостері­гаємо реальні процеси пошуку таких форм взаємозалежності між важливими світовими гравцями. Яскравим прикладом такого є і програма «Ешелон» («Echelon»), і «П'ять очей» («Five eyes»), що поєднує співпрацю розвідок США та Великої Британії та трьох її домініонів - Канади, Австралії й Нової Зеландії.

На цьому тлі не можна не виокремити намагання інших геопо- літичних суб'єктів використовувати виключно власні можливості, не вступаючи в масштабні союзи, що потребують досить високого рівня взаємодовіри до їх учасників. Найбільш показовими в цьому сенсі є спроби КНР та Росії відтворити власні цифрові сувере­нітети власними силами.

Водночас об'єктивною проблемою формування власних циф­рових суверенітетів - на базі як взаємозалежного, так і класичного підходів - є очевидний брак наукових обґрунтувань сутності циф­рового суверенітету та його складових.