ГЕОПОЛІТИКА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

Вихід із ситуації хронічного інноваційного відставання у сфері інноваційного розвитку було запропоновано ще у 80-х роках ми­нулого століття у вигляді створення національних інноваційних систем (National System of Innovation, NSI; НІС) на засадах дер­жавно-приватного партнерства (public-private partnership, PPP).

Проте PPP має свої об’єктивні межі. Невипадково найбільш досконалою є національна інноваційна система США (НІС США), істотна перевага якої - саморегулятивність та самовідтворюваль- ність систем циркуляції інформації, ідей та технологій іннова­ційного змісту в середовищі різноманітних соціальних акторів та інститутів (інноваційному середовищі). До цих акторів та ін­ститутів можна віднести наукові установи та освітні заклади, па­тентні бюро та ризик-підприємства, а також ті фінансові установи, які готові надавати їм кошти під невизначені майбутні надход­ження. Турботою держави, згідно з американською моделлю, є лише інноваційна інфраструктура.

Попри усі істотні та неістотні відмінності НІС, усі вони неод­мінно включають три функціональні блоки:

• креативний;

• трансферно-технологічний;

• фінансовий.

Ці блоки утворюють так звані кластери, типовим прикладом яких є знаменита Кремнієва долина у США.

Креативний блок, або блок генерації нових знань, включає уні­верситети, наукові інституції та окремих фахівців і тимчасові творчі колективи, які завдяки сучасним технологіям комунікацій утворюють складні мережеві структури.

У США цей структурний блок представлений більш ніж де­сятьма тисячами наукових центрів, куди входять лабораторії все­редині корпорацій, дослідницькі центри при великих універси­тетах, державні центри типу DARPA, які формулюють і генерують інноваційні запити для тисяч великих і дрібних наукомістких ком­паній.

Трансфер технологій від науковців у промислове виробництво здійснюється за допомогою венчурних компаній, які, утворюючи мережу некомерційних фондів, виконують функцію медіатора.

Проектування НІС упродовж останніх трьох-чотирьох деся­тиліть відбувалося на тлі розгорнутого переходу до технологій четвертого технологічного укладу (інформаційної та біо-нано- роботологічної революції) та посилення міжнародного руху за по­долання інноваційної нерівності^[22].

Розподіл технологічних інновацій у світовому масштабі є вкрай асиметричним, що створює підстави для тверджень щодо геопо­літики домінування США та їх найближчих союзників в іннова­ційному науково-технологічному просторі.

Зі 150 країн, які формально або реально стали на шлях рин­кових перетворень, лише 10-15 можуть претендувати на статус розвинених, а серед цієї групи лише половина (сім-вісім країн) можуть бути кваліфіковані як високорозвинені, оскільки вони є достатньо креативними або інноваційними й утримують першість із 50 макротехнологій. На частку цих країн припадає нині до 92 % світового об'єму наукомісткої продукції (США - 39 %, Японія - 30 %, Німеччина - 16 %, Китай - 6 %).

Якщо у 2010 р. світовий ринок наукомісткої продукції становив 3,5 трлн дол., то третина від цієї суми (1,2 трлн дол.) припадала на інформаційні технології. Але на ділі це означає, що лише 16 % населення планети (станом на початок 2008 р. - 1,069 млрд із 6,697 млрд населення планети) забезпечувало решту світу тех­нологічними інноваціями. На ці країни припадало 17 % витрат на НДДКР, 74 % заявок на патенти від резидентів. Відповідно, вони отримували левову частку «інноваційноїренти» (98 % до­ходів від роялті та продажу ліцензій).

Водночас у країнах, населення яких становило дві третини людства (станом на 2008 р. у них мешкало 4,652 млрд осіб) відбу­валося переважно впровадження у власні системи виробництва і споживання інноваційних технологій лише чужорідного поход­ження, а не власної генерації.

Зрештою, існує чимало країн, технологічно відірваних від ін­новацій, які їх і не продукують, і не впроваджують (станом на 2008 р.

Ще більш концентрованим й асиметричним є використання у світовому масштабі патентної системи: на 5 % патентних відомств інноваційно розвинених країн (США, ЄС, Японії, Китаю, Республіки Корея) припадає три чверті усіх поданих патентних заявок і патентів, виданих в усьому світі. Причому громадяни Японії й США, відповідно, володіють 29 і 22 % усіх діючих патентів^[23].

Природно, що основними поборниками прав інтелектуальної власності на міжнародній арені нині є США, ЄС та Японія - група країн, на які припадає до 80 % усіх виданих у світі патентів (причому більша їх частка видана нерезидентам)^[24].

Доходить до того, що передові країни живуть нині переважно не за рахунок праці у реальному секторі економіки, а за рахунок торгівлі брендами та різноманітними продуктами і послугами.

Саме такий тренд деіндустріалізації проголошується ознакою інформаційного суспільства (постіндустріалізм), до якого в рамках відомих міжнародних проектів зобов’язані долучитися всі країни світу.

Проте за умов збереження нинішніх експоненційних темпів розвитку передових технологій навіть у найпрогресивніших країнах світу на чолі з США зазначене означає можливість реалі­зації небажаного сценарію глобального розвитку, який поділить як країни світу, так і населення у цих країнах на «бажані» й «не­бажані» верстви. Одні з них наближатимуть майбутнє, а інші пере­буватимуть у стані хронічного «шоку майбутнього» (ф’юче-шоку, описаного свого часу футурологом Е. Тоффлером).

На тлі подібної глобальної інноваційної нерівності конструю­вання національних інноваційних систем вважається іннова­ційною панацеєю, оскільки на їх засадах очікується пришвидшення темпів наздоганяючої модернізації й національного іннова­ційного розвитку.

Як приклад ефективного застосування японського досвіду ство­рення НІС світова мейнстрімна преса розрекламувала Сінгапур.

Проте цей феномен інноваційної модернізації й акселерації, який отримав назву «лепфроггінг» (від англ. - leapfrogging, стрибок жабки) має об’єктивно обумовлені культурологічні обме­ження.

Як довели експерти Світового банку, річ зовсім не в появі на місцевому ринку певної нової технології, а у глибині її інфра- структурного проникнення. Серед 28 нових технологій, які поши­рилися на 5 % ринку розвинених країн, більшість (23) мали глибину проникнення, більшу за 50 %. Водночас серед 67 нових технологій, які з'явилися на ринках країн на шляху розвитку, лише сім мали глибину проникнення, більшу за 50 %^[26].

Звідси напрошується висновок: хоча новітні технології у бідних країнах засвоюються прогресивними меншинами, надалі вони не можуть поширюватися інтенсивно та екстенсивно так, щоб плодами цього проникнення могла скористатися більшість насе­лення.

Без радикального оновлення цивілізаційної інфраструктури та створення національної інноваційної інфраструктури зовнішні інноваційні запозичення й кремнієві долини локального призна­чення нічого не вирішують.

9.2.