У ПОШУКАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ У СУЧАСНОМУ СВІТІ: ВІД ІЛЮЗІЙ - ДО РЕАЛЬНОСТІ

Події 2014 р. особливо гостро поставили для України питання реформування всього сектору безпеки та підходів до забезпечення національних інтересів держави. Не є винятком і питання циф­рового (в більш широкому сенсі - інформаційного) суверенітету.

Водночас слід мати на увазі, що українська нормативно-правова (а почасти й наукова) практика частіше за все апелює до інфор­маційного суверенітету, концентруючись на контентній складовій загальної проблеми. І спроби вироблення підходу до цифрового суверенітету держави доречно починати саме з аналізу того, що зазвичай вкладається в його розуміння. Тим більше, що з високою часткою ймовірності (про що вже зазначалось у попередній роз­ділах) спроби закріпити в нормативно-правовому просторі поняття «цифровий суверенітет» будуть невдалими, а, можливо, і недоречними.

В українській нормативно-правовій практиці поняття «інфор­маційний суверенітет» уперше з’являється в Законі України «Про інформацію» (у редакціях 2002-2011 рр.). Стаття 53 зазначає, що «основою інформаційного суверенітету України є національні ін­формаційні ресурси. Інформаційні ресурси України включають всю належну їй інформацію, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує інформаційні ре­сурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за ви­нятком випадків, передбачених законами і міжнародними дого­ворами». Стаття 54 («Гарантії інформаційного суверенітету») зазначає, що «інформаційний суверенітет України забезпечується: виключним правом власності України на інформаційні ресурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету; ство­ренням національних систем інформації; встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України; вико­ристанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного спів­робітництва з іншими державами». Змінами, внесеними до цього закону 09.05.2011 р., ці статті були виключені^[21].

У Законі України «Про Національну програму інформатиза­ції» (1998 р.) [349] подано визначення поняття «інформаційний суверенітет держави». Під ним мається на увазі «здатність дер­жави контролювати і регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод гро­мадян, гарантування національної безпеки держави». Водночас виникають питання як до сутності формулювання, так і до його доцільності у згаданому документі. По-перше, крім частини, що містить визначення, це поняття в зазначеному законі більше ніде не використовується. По-друге, навіть у формулюванні, закріпле­ному законом, воно не видається таким, що може бути реально забезпеченим. По-третє, незрозуміло, чому власне це визначення було зафіксоване саме в Законі України «Про національну програ­му інформатизації», який має вплив на доволі специфічну сферу державної політики. По-четверте, в той час як Закон України «Про інформацію» визначає інформаційний суверенітет України, Закон України «Про національну програму інформатизації» закріплює визначення інформаційного суверенітету держави. При цьому зі­ставлення сутнісних ознак запропонованих визначень показує їх принципову відмінність.

Законодавець принаймні декілька разів намагався вирішити нормативно-правову складову цього питання або звертав на цю проблему увагу органів виконавчої влади. Так, у 1999 р. Постанова Верховної Ради України «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні» у першому ж абзаці чітко за­значала, що, «заслухавши інформацію Кабінету Міністрів України про стан справ в інформаційній сфері і ознайомившись з підготов­леними до Дня Уряду України матеріалами, Верховна Рада України відзначає, що Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади належним чином не забезпечують реалізацію державної ін­формаційної політики, спрямованої на утвердження свободи слова, плюралізму і демократичних засад інформаційної діяльності, ін­формаційного суверенітету та інформаційної безпеки України, зміц­нення і розвиток її інформаційної інфраструктури» [366].

При цьому відповідне завдання (розроблення Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України») стояло на порядку денному Кабміну ще в 2001 р. - згідно із затвердженим планом законопроектної роботи на 2001 р. [367].

Про необхідність забезпечити інформаційний суверенітет держави згадується і в «Доктрині інформаційної безпеки України» в редакції від 2009 р. [368]. У розділі «Основні засади інформаційної безпеки України» зазначається, що «основною метою реалізації положень Доктрини інформаційної безпеки України є створення в Україні розвиненого національного ін­формаційного простору і захист її інформаційного сувере­нітету». Про інформаційний суверенітет згадує і Доктрина інформаційної безпеки від 2017 р. Зокрема, на Міністерство інформаційної політики України покладається обов'язок «ко­ординації діяльності центральних та місцевих органів вико­навчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України» [369].

Маємо зазначити, що принаймні двічі робилися спроби підго­тувати профільний закон щодо інформаційного суверенітету. У 1998 р. народним депутатом України В. Шевченком був підго­товлений проект закону «Про інформаційний суверенітет та ін­формаційну безпеку України» [370].

а) інформаційний суверенітет не може зводитись виключно до національної інформаційної політики, а сама вона трактуватись як «сфера (об'ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України». Такою ж з цього приводу є думка й інших експертів, які займались цією проблемою [371];

б) навіть за такого підходу інформаційний суверенітет не може описуватись як право держави, а лише виключно як її обов'язок. Відповідно можемо говорити не про право держави, а про дієві механізми забезпечення.

Частково модифікований варіант цього ж проекту закону був підготовлений народним депутатом І. Чижем [372]. У ньому також давалося власне визначення інформаційного суверенітету як «не­від’ємного права людини, суспільства, держави на самовизначення та участь у формуванні, розвитку і здійсненні національної інфор­маційної політики відповідно до Конституції та чинного законо­давства України, міжнародного права в національному інформа­ційному просторі України». У проекті закону відзначається, що «інформаційний суверенітет України забезпечується шляхом про­ведення цілісної державної інформаційної політики відповідно до Конституції, чинного законодавства України і міжнародного права шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм, що стосуються національної інформаційної політики України».

Характерним для обох документів є виразна тенденція фо­кусувати увагу на гуманітарній складовій, зводячи «інформаційний суверенітет» виключно до роботи (в широкому сенсі) із контентною частиною.

Наприклад, проект закону народного депутата І. Чижа до об’єктів інформаційної безпеки відносив систему вироблення, прийняття і впровадження політичних рішень, культурні та естетичні позиції, світогляд людини, її життєві цінності та ідеали тощо. Іншим при­кладом є віднесення до забезпечення інформаційної безпеки ство­рення та впровадження безпечних прогресивних інформаційних технологій. При цьому маємо враховувати, що більшість інформа­ційних технологій тією чи іншою мірою є технологіями подвійного призначення, а створення непрогресивних технологій взагалі не має сенсу за умов інноваційної концепції розбудови держави.

І, хоча в окремих пунктах обидва документа звертались до проб­леми технологічного розвитку та захисту інформаційної інфра­структури, водночас загалом ці теми залишились на периферії уваги авторів проектів закону. Незважаючи на доопрацювання, за­значені законопроекти так і не дійшли до останніх фаз обгово­рення в парламенті.

Крім цих двох безпосередніх спроб визначитись із сутніс- ним розумінням інформаційного суверенітету, можна назва­ти ще декілька опосередкованих. Наприклад у Проекті закону про Концепцію державної інформаційної політики (2009 р.) також згадувався інформаційний суверенітет. Зокрема, йшло­ся про необхідність «забезпечення дієвого захисту інформа­ційного суверенітету України, зокрема вітчизняного сегмен­та Інтернету» [373].

Трохи більш розширеним є представлення проблеми в іншому Проекті закону - про Концепцію державної інформаційної по­літики (2010 р.) [374] - у його редакції, підготовленій до другого читання у Верховній Раді України, згадується проблематика ін­формаційного суверенітету.

Востаннє держава зверталась до питання визначення інформа­ційного суверенітету у проекті Концепції інформаційної безпеки держави (2015 р.), напрацьованому в межах діяльності Міністерства інформаційної політики України спільно із залученими екс­пертами. В цьому проекті інформаційний суверенітет України ви­значається як «виключне право України відповідно до Конституції і законодавства України та норм міжнародного права самостійно і незалежно з додержанням балансу інтересів особи, суспільства і держави визначати й здійснювати внутрішні й геополітичні на­ціональні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню й зовнішню інформаційну політику, розпоряджатися власними ін­формаційними ресурсами, формувати інфраструктуру націо­нального інформаційного простору, створювати умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір та гарантувати інформаційну безпеку держави» [375].

Зростання протягом останніх 5-10 років загроз унаслідок стрімкої інформатизації в усьому світі змушує держави більш уважно ставитися до власної безпеки саме на «цифровому» на­прямі, оскільки і убезпеченість контентної складової дедалі більше залежить від технічної. Це стало особливо очевидним після ви­кривальних заяв Е. Сноудена щодо масштабів шпигунської діяль­ності АНБ США. Причому ця діяльність здійснювалася на всіх рівнях: починаючи від традиційного прослуховування розмов та збору персональних даних мільйонів громадян і закінчуючи створенням (за попередньою домовленістю з ІТ-корпораціями) спеціальних бекдорів (backdoors) у програмному забезпеченні та навіть у чіпах.

Таким чином, доволі чітко проглядаються дві компоненти ін­формаційного суверенітету в сучасному світі - технологічна та контентна. Кожна з них дійсно має бути повноцінно забезпечена реальними кроками держави.

Дискусійним є питання щодо того, в якому саме форматі мають бути сформульовані засади інформаційного суверенітету. На жаль, практика нормативно-правового забезпечення питань національної безпеки в Україні (її стратегічних пріоритетів, а не повноважень конкретних відомств) в основному залишається декларативною та мало дієвою. Яскравим прикладом цього є Закон України «Про основи національної безпеки» та Доктрина інформаційної безпеки України (принаймні її попередня редакція 2009 р.), які, незва­жаючи на їхній вагомий статус, на практиці практично не реалі­зовувались або використовувались при безпековому плануванні лише на рівні цитування окремих положень цих документів.

Крім того, інформаційний суверенітет є складним і поліас- пектним явищем (яким, власне, є і більш традиційний суверенітет держави). Окремі його положення (які ще мають бути визначені) вже частково закріплені у чинному нормативно-правовому полі. Відповідно, буде вкрай складно створити новий окремий Закон України, який а) не конфліктуватиме із чинним законодав­ством і б) зможе повноцінно врахувати його основні положення. Надто, крім окремих законів України, вже спрямованих на досяг­нення елементів інформаційного суверенітету, є певна множина різноманітних державних цільових програм, науково-дослідних робіт тощо, які вже виконуються протягом тривалого часу.

Таким чином, фактично державна політика щодо забезпечення інформаційного (так само, як і цифрового) суверенітету має бути визначена на рівні не стільки окремого Закону України, скільки Стратегії чи Плану дій, що могли б узагальнити ключові на­прями діяльності держави у цій сфері (зокрема, діяльність дер­жавних цільових програм чи національних проектів) та виявити ключові показники, які мають бути досягнуті.

Принципово важливим аспектом при формуванні самої кон­цепції інформаційного суверенітету має стати її передусім пози­тивістський імператив. У сучасному світі численні рестриктивні моделі дедалі частіше видаються неефективними, відходячи на по­зиції моніторингового дискурсу чи позитивного розвитку.

Понад те, переважно рестриктивні заходи, де-факто, зменшують загальну ефективність забезпечення інформаційного суверенітету оскільки негативно впливають на активність усіх ключових гравців у цій сфері (державних структур, а особливо бізнесу та громадян). Тому мають бути суттєво скореговані ті позиції, на базі яких фор­мувалися проекти відповідних нормативно-правових документів наприкінці 90-х років.

Зважаючи на комплексність та системність Стратегії інформа­ційного суверенітету, а також її потенційний вплив на життя прак­тично кожного громадянина, швидше за все цей документ потрібно винести на широке громадське обговорення, щоб мінімізувати можливе негативне його сприйняття суспільством.

Незважаючи на зазначену вище проблему, що виникає при законодавчому закріпленні поняття «інформаційний сувере­нітет» чи його похідних, все ж видається доцільним надати чітке визначення інформаційного суверенітету в одному з профільних нормативно-правових документів (наприклад, Законі України «Про інформацію» або Законі України «Про основи національної безпеки України»), що дозволило б формувати документи різних рівнів, які передбачають його розвиток та утвердження, більш предметно. На нашу думку, під поняттям «інформаційний сувере­нітет» слід розуміти «сукупність організаційних, нормативно-пра­вових, військових та зовнішньополітичних заходів, що спря­мовані на забезпечення цілісності національного інформаційного простору, національної інформаційної інфраструктури та техно­логічної безпеки України, що здійснюється в інтересах забезпе­чення прав та свобод громадян України, суспільства та держави». Під «технологічною безпекою» [376] (яка де-факто значною мірою і буде запорукою цифрового суверенітету) мають на увазі «впровадження новітніх технологій, досягнення технічного про­гресу, збереження такого рівня вітчизняного науково-технічного й виробничого потенціалу, який дозволяє повноцінно реалізовувати національні інтереси держави, як у мирний час, так у разі погір­шення внутрішніх і зовнішніх умов, а також забезпечив би вижи­вання національної економіки за рахунок використання власних інтелектуальних і технологічних ресурсів, збереження державної незалежності».

Можливості забезпечення Україною власного інформаційного/ цифрового суверенітету досить неоднозначні. Передусім через украй складні військово-політичні та економічні умови, надто зов­нішню агресію проти нашої держави. Крім того, оцінюючи по­тенціал України крізь призму методологічних рамок східно- азійських дослідників, можна дійти висновку, що за майже кожним із принципових пунктів можливості України досить обмежені.

Передусім це стосується питань української економіки і, зо­крема, її інноваційного характеру. На жаль, держава й досі навіть не наблизилася до середньосвітових показників частки інновацій у ВВП країни. В кращому випадку демонструємо безперервну мо­дернізацію навздогін, яка майже не має нічого спільного з іннова­ційним розвитком. Це стабільний шлях до своєрідного неоколо­ніалізму.

Також важливою частиною цієї проблеми є не лише традиційне небажання потужних фінансових груп розвивати високотехноло- гічні сектори, а й те, що Україна досі не сформувала образи ба­жаного майбутнього. Лише в Стратегії розвитку інформаційного суспільства від 2013 р. частково згадується, чого ми, власне, хочемо досягти. Однак за всі роки незалежності в Україні так і не були проведені цілісні форсайтні дослідження, які б дали змогу хоча б теоретично уявити, якою Україна бачить себе через 20, 30 років, які технології з її погляду будуть затребувані? Адже весь час ру­хаючись у фарватері інших гравців, ми не зможемо сформулювати найбільш виграшні стратегії розбудови технологічного сектору.

Не менш гостро стоїть питання зі спроможностями держави ефективно конкурувати на міжнародних цифрових ринках, пе­редусім - через власні ІТ-корпорації. Цілком зрозуміло, що їх навряд чи можливо створити штучно, однак умови для їх появи має закладати саме держава. Показовою в цьому сенсі є Росія: країна хоч і має вочевидь неефективну економічну модель газової/ нафтової залежності, однак зрозуміла важливість реального вход­ження своїх гравців на міжнародний ІТ-ринок і для цього сприяла побудові таких компаній, як Yandex, Mail.ru чи «Лабораторія Касперського». І хоча окремі їх спроби винайти велосипед у ви­гляді власних мобільних телефонів, планшетів тощо видаються нам дивними, а подекуди й кумедними, однак стратегічно це пра­вильний шлях, хоча при цьому й обираються не зовсім правильні тактичні засоби.

Без потужних ІТ-компаній Україна ніколи не матиме націо­нальних операційних систем, антивірусів, пошуковиків тощо. Відповідно, різноманітні рішення державних органів (на кшталт Рішення РНБО від 28 березня 2014 р.) так і залишатимуться «на папері», оскільки не підкріплені реальною інфраструктурою реа­лізації. Тим більше, що такі завдання повинні бути довгостро­ковими і продуманими із зрозумілими реальною метою та мож­ливостями.

У цьому контексті державі взагалі варто серйозно переглянути своє ставлення до проблеми співвідношення державного та націо­нального, оскільки ці два поняття часто ототожнюються. Ефективна стратегія держави в цьому питанні - напрацювання реального ме­ханізму тісної співпраці із приватним сектором та налагодження державно-приватного партнерства. У цьому сенсі пріоритетною є ґрунтовна реформа законодавства - як у сфері державно-при­ватного партнерства, так і законодавства, що впливає на розвиток ІТ-сектору. В нинішніх економічних умовах держава довгий час буде просто не в змозі приймати на себе додаткові фінансові зо­бов’язання із великих проектів, тим більше, що далеко не завжди існують ефективні механізми їх реалізації. В тому числі - стосовно ІТ-сектору.

Важливим є і те, якою мірою Україна розвиватиме власний ІТ-ринок. Сьогодні ми маємо дійсно серйозний цифровий розрив між Києвом та більшістю регіонів. Провайдери майже вичерпали ресурс міст-мільйонників та навіть міст із населенням понад 100 тис., при цьому йти у менші міста для них часто економічно недоцільно. Частково цю проблему може вирішити ЗС-зв’язок. При цьому більшість провідних держав світу вже розпочинають будів­ництво 5С-мереж (наприклад, Сан-Маріно в 2018 р. планує пов­ністю перейти на 5С-зв’язок), і, відповідно, навіть після впровад­ження 3G проблема технологічного відставання для нас не зникне.

Ще одне важливе питання - зовнішня політика України щодо майбутнього кіберпростору. Україна бере участь у роботі Міжнародного союзу електрозв’язку, взаємодіє з ICANN, однак ми досі не маємо чіткої та послідовної позиції держави щодо того, яким Україна бачить майбутнє Інтернету. Навіть державні органи не завжди можуть чітко зрозуміти, що Україна підписує в межах тих чи інших заходів і що це означає для держави та її громадян. Не можна не відзначити досить пасивну позицію МЗС України в цьому питанні, в тому числі - на рівні ООН.

На жаль, Україна майже не бере участі у роботі спеціальних груп ООН, які виробляють підходи у сфері глобальної інформа­ційної безпеки. Так само Україна майже не виступає із міжна­родними ініціативами щодо мережі Інтернет та того, в якому на­прямі ця мережа має розвиватись. Слід визнати, що на нинішньому етапі ми залишаємось пасивними спостерігачами глобальних про­цесів, а позиція держави щодо цих питань у кращому випадку ре­активна, однак точно не проактивна.

Крім того, до останнього часу не зрозуміло, яким видається державі майбутнє українського домену, які перспективи його роз­витку, до чого долучається низка інших, суто внутрішніх проблем.

Важливим є розвиток військової складової цифрового сувере­нітету. Ми лише частково наблизилися до цього питання, і навіть усередині Міністерства оборони існує лише досить умовний кон­сенсус щодо того, хто і як має займатись питаннями кібербезпеки, хоча не можна не відзначити і певні позитивні кроки. Наприклад, уже створено перші дослідницькі кіберполігони, відбуваються процеси реформування та оптимізації системи управління кібер- безпекою держави. Варто особливо відзначити, що головним чином завдяки тісній співпраці та узгодженості позицій профільних дер­жавних структур (зокрема, Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації, Міністерства внутрішніх справ, підрозділів Міністерства оборони, Служби зов­нішньої розвідки) та низки науково-експертних організацій (у тому числі - Національного інституту стратегічних досліджень) щодо розуміння кібербезпекової складової національної безпеки сьо­годні вже не виникає таких дискусій, як ще навіть 3-4 роки тому. Більше того, така співпраця сприяла розробленню та ухваленню Стратегії кібербезпеки України.

Украй неоднозначним питанням залишається і українська система нормативно-правових документів, що впливають на формування інформаційного/цифрового суверенітету. В цьому сенсі складно не відзначити майже повну недієвість усього комп­лексу документів у цій сфері, починаючи від Національної про­грами інформатизації і закінчуючи прийнятою у 2013 р. Стратегією розвитку інформаційного суспільства.

Усе викладене вище незначно впливає на суспільну дискусію стосовно цифрового суверенітету держави. Понад те, спостеріга­ються очевидні взаємопротилежні інтенції щодо того, як саме держава має будувати свій цифровий суверенітет. Домінуючими є два, досить умовні, сценарії.

Перший з них базується на тому, що Україна має розбудовувати свій цифровий суверенітет у межах повернення до базових кон­цепцій Вестфальского світоустрою, де суверенітет є майже абсо­лютним. Прихильники такого підходу зазвичай вимагають від держави вже найближчим часом створити національну опера­ційну систему, національну систему мобільного зв'язку, націо­нального телекомоператора, національну пошукову систему, на­ціональний мобільний термінал та багато іншого. Фактично ж це заклик до негайної розбудови російсько-китайської моделі в Україні.

На нашу думку, реалізація такого сценарію у режимі «тут і зараз» малоймовірна. Слід розуміти, що на сьогодні (а швидше за все - й у віддаленій перспективі) Україна не матиме змоги ре­алізувати більшість таких важких проектів. Окрім того, в багатьох випадках це і недоцільно, оскільки не стільки сприяє утвердженню суверенітету, скільки призводить до нецільового використання бюджетних коштів. Адже більшість із цих проектів потребуватиме значних вливань із державного бюджету, що в умовах тотальної бюджетної економії нереально.

Також далеко не завжди вдається зрозуміти доцільність ство­рення тих чи інших елементів саме з огляду на їх необхідність та важливість на поточному етапі розвитку Української держави. Так, розробка національної операційної системи видається аб­солютно беззмістовною, оскільки не зрозумілі ані технологічна платформа її створення, ані кінцева мета, ані реальна причина. У випадку ж відновлення різноманітних національних телекому­нікаційних операторів виникають ризики іншого характеру, в тому числі - монопольного положення на ринку, ефективності управ­ління цими операторами і знову-таки - кінцевої мети.

Прихильники такого сценарію розвитку переважно стають на стра­тегічно неперспективну позицію відштовхування від потреб певних елементів. Як уже зазначалося, за цього підходу існують ризики того, що якісь важливі елементи будуть пропущені чи не враховані.

Натомість другий сценарій передбачає багатоступеневу сис­тему планування, кінцевою метою якого і буде отримання ре­ального цифрового суверенітету.

Перш за все, увага має бути акцентована на створенні можли­востей (механізмів), які дозволять надалі продукувати будь-який з потрібних елементів. Загальною методологічною рамкою у процесі реальної розбудови цифрового суверенітету має стати та, яку запропонували східноазійські дослідники.

За таких умов маємо більш-менш чітке розуміння пріоритетів розвитку, аби й у стратегічній перспективі залишатись убезпе­ченими та технологічно розвиненими. Це передусім:

• посилення інноваційної складової української економіки;

• сприяння розвитку ІТ-сектору (з особливим акцентом на формування потужних ІТ-ТНК);

• розвиток внутрішнього ринку та інформаційної інфра­структури;

• формулювання чітких позицій щодо майбутнього мережі Інтернет як на міжнародній арені, так і всередині країни із їх по­дальшим активним обстоюванням;

• сприяння поширенню української культури у Всесвітній мережі;

• акцент на необхідності більш інтенсивної підготовки Зброй­них Сил України та суб'єктів національної системи кібербезпеки до кібервійн;

• адекватна нормативно-правова політика щодо розвитку ін­формаційного суспільства та інформаційного/цифрового сувере­нітету.

Саме у цих напрямах держава не тільки може, але й має здійс­нювати активну діяльність, навіть використовуючи виключно на­явний економічний та організаційний потенціал.

Крім того, маємо зрозуміти, що потрібна нова та зрозуміла сис­тема різнорівневих цілей, яких бажає досягнути держава на шляху утвердження власного цифрового суверенітету. На сьогодні ця сфера визначена або слабо, або надто загально.

Така багаторівнева система може включати і завдання першого сценарію, однак виключно на рівні певних віддалених цілей, для досягнення яких необхідно здійснити абсолютно зрозумілі та ре­альні кроки.

Загалом така система різнорівневих цілей вибудовуватиметься за такою схемою:

• умовний ідеальний рівень, досягнення якого хоча і є ба­жаним, однак виглядає малодосяжним навіть у віддаленій пер­спективі (наприклад, малоймовірно, що в осяжній перспективі ми дійсно зможемо створювати власні операційні системи чи розбу­дувати ІТ-корпорацію світового рівня). Водночас слід врахо­вувати, що дійсно цілісна постановка завдань потребуватиме низки системних форсайтних досліджень, які дозволять принаймні в за­гальному сенсі осягнути перспективи найближчих 10-20 років;

• стратегічний рівень, який виділяє ті показники ідеального рівня, які можуть бути досягнуті в разі послідовної реалізації ці­лісної державної політики в перспективі 5-7 років (умовно, завдання формування національних ІТ-корпорацій потребує ухвалення відповідного законодавства, налагодження приватно­державного партнерства, розвитку технопарків тощо);

• тактичний рівень, який передбачає залучення наявних, на­копичених, збережених чи нещодавно створених ресурсів, які можуть бути і мають бути використані у розвитку складових ін­формаційного суверенітету за умови повноцінної підтримки дер­жавою подібної інвестиційної політики.

Відповідно до такого розподілу майже будь-яка складова циф­рового суверенітету може і має бути розкладена на окремі елементи та в подальшому знайти своє відображення у Плані дій чи Стратегії.