ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

Таким чином, створення НІС та різних високотехнологічних хабів перетворилося у сучасному світі не лише на питання модер­нізації, але й на питання національно-державного виживання й глобального позиціонування.

Втрата колишнім СРСР передових позицій у сфері іннова­ційного розвитку припадає на період 1980-х років. У пострадян­ський період інноваційна деградація економіки тривала пришвид­шеними темпами. Якщо в СРСР у 1991 р. було подано 190 тис. заявок на винаходи, то станом на 2011 р. для РФ ця цифра скоро­тилася майже вдесятеро - до 22 тис. За даними Центру досліджень і статистики науки РФ («ЦИСН»), лише 5-6 % російських про­мислових підприємств займаються розробкою та впровадженням технологічних інновацій, тоді як наприкінці 80-х років їх було 60-70 %.

Нині від етапу радянського інноваційного випередження зали­шилися лише типові для країн «третього світу» проекти створення показових високотехнологічних поселень - кремнієвих долин: у Росії це «Сколково»^[28], в Україні в часи Януковича - Азарова було запроектовано «Біонічний пагорб» тощо^[29].

Як центри координації інноваційного аутсорсингу та «втечі мізків» такі «долини» й «пагорби» безумовно відбудуться. Але ре­ального впливу на економічну ситуацію в обох країнах вони, на­певно, не матимуть.

Проте, якщо об’єктивно, від модернізаційного прориву Дмитрія Медвєдєва інноваційні процеси в економіці РФ не стали домі­нантними. Разом із тим на безумовну увагу й підтримку заслу­говує російський досвід проективної діяльності у сфері високих технологій [380].

Аналогічне можна стверджувати щодо України, де модерні- заційний «Український прорив» у 2008 р. проголосив ще уряд Юлії Тимошенко [381]. У документі «Про пріоритетні напрями інноваційної активності в Україні» було визначено вісім страте­гічних напрямів і 60 пріоритетів, абсолютно немислимих щодо реалізації в умовах сучасної кризи. Крім того, напрями інно­вацій співвіднесені з технологіями вчорашнього дня (від досяг­нутого), а не з дійсно сучасною світовою інноваційною еконо­мікою. Зокрема, на середньостроковий період визначено 41 пріоритет, спрямований на технології третього-четвертого укладів [382].

Проект «Українського прориву» не єдиний в Україні, яка з року в рік ухвалює дедалі більше різних керівних державних документів стосовно інноваційної діяльності^[30]. Серед них досі не розглянутий та не затверджений ВРУ проект, запропонований Комітетом з питань науки і освіти, - «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 рр. в умовах глобалізаційних ви­кликів» [383].

Аналогічною за змістом була аналітична записка «Розбудова ефективної національної інноваційної системи України: концеп­туальні основи стратегії та першочергові задачі державної по­літики в контексті формування конкурентоспроможної економіки» (2008 р.), підготовлена ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України» під керівництвом В. Гейця [384].

Свого часу профільне Державне агентство з питань науки, ін­новацій та інформатизації, створене у 2005 р., покладало великі надії на майбутній новий закон «Про наукову і науково-тех­нічну діяльність», який мав би дозволити, за словами тодішнього голови зазначеного агентства В. Семиноженка, «обганяти, не наз­доганяючи» (тобто надати поштовху випереджаючій модернізації України). Але випереджаюча модернізація може стати реальністю лише за умови, коли в Україні віддавали б перевагу інноваціям на рівні п'ятого-шостого технологічних укладів. Насправді картина є діаметрально протилежною від бажаної.

Принагідно варто зауважити про необачний, з нашого погляду, крок українського уряду, який «реорганізував» Державне агентство

3 питань науки, інновацій та інформатизації у центральний орган виконавчої влади з реалізації політики у сфері електронного уря­дування - Державну службу з питань електронного урядування (відповідна постанова Кабінету Міністрів України була прийнята

4 червня 2014 р.).

У 90-ті роки минулого століття було створено законодавче під­ґрунтя для інноваційної діяльності в Україні. Набули чинності такі закони:

• «Про інвестиційну діяльність»;

• «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»;

• «Про авторське право і суміжні права»;

• «Про наукову і науково-технічну діяльність»;

• «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;

• «Про охорону прав на промислові зразки»;

• «Про охорону прав на сорти рослин»;

• «Про метрологію та метрологічну діяльність»;

• «Про наукову і науково-технічну експертизу».

У ці роки були також видано декрети й постанови Кабінету Міністрів України:

• «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення»;

• «Про стандартизацію і сертифікацію»;

• «Про організацію роботи, спрямовану на створення дер­жавних систем стандартизації, метрології та сертифікації» тощо.

Рівень цих нормативно-правових актів відповідав світовим стандартам [385]. Згодом були сформовані передумови для ефек­тивного функціонування правових, економічних, організаційних та інших механізмів державного управління новаційно-іннова- ційною сферою. Найбільш потужний період бюрократичних «бурі й натиску» у сфері законодавчого забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності припадає на 1999-2006 рр., коли було ухвалено низку важливих нормативних актів, що вносили зміни не лише до інституційного, а й до правового, фінансового, еконо­мічного, організаційного та інших механізмів новаційно-іннова- ційної діяльності. Зокрема, закони України:

• 1999 р.

• 2001 р. - «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»;

• 2002 р. - «Про інноваційну діяльність»;

• 2003 р. - «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»;

• 2004 р. - «Про Загальнодержавну комплексну програму роз­витку високих наукоємних технологій»;

• 2006 р. - «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»;

• 2006 р. - «Про науковий парк «Київська політехніка».

У червні 2007 р. відбулися парламентські слухання на тему: «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації», наслідком яких стала відповідна Постанова Вер­ховної Ради України [386].

Звичайно, ця бюрократична творчість мала здебільшого іміта­ційний характер та була відірваною від життєвих реалій. Показово у цьому контексті, що в усіх проектах інноваційного розвитку України фігурує транспортна галузь, де Україна з року в рік дедалі більше залежить від імпорту. Зокрема, напередодні Євро-2012, у 2011 р., Україна закупила у Південної Кореї 15 швидкісних по­тягів (Hyundai Motor Company), а у Чехії - двоповерхові вагони для оновлення парку електричок. Водночас Samsung Electronics відкрив у Києві у 2011 р. один з найбільших у Європі дослід­ницький Центр IT-технологій. Одна з цілей цього Центру суто гу­манітарна - повернути на батьківщину фахівців українського по­ходження^[31].

Кардинальне питання полягає у створенні (чи відтворенні) в Україні інноваційної інфраструктури.

Аналіз наявної в Україні інфраструктури інноваційної діяль­ності свідчить про її нерозвиненість та функціональну неповноту (неспроможність охопити усі ланки інноваційного процесу). Станом на початок 2010 р. було сформовано лише окремі елементи інноваційної інфраструктури [387].

І хоча певний прогрес у напрямі створення інфраструктури ін­новаційної діяльності намітився, проте головне - чи вдасться країнам, подібним до України, на шляху розвитку віднайти й реалізувати по­тенціал інфраструктурної модернізації економіки, створеної на засадах попередніх технологічних укладів (третього-четвертого).

Інноваційної продукції в Україні та Росії нині не більше 1 %, тоді як у Фінляндії цей показник перевищує 30 %, а в Італії, Португалії, Іспанії коливається від 10 до 20 %. Відповідно, частка України й Росії в світовому обсязі торгівлі наукомісткою про­дукцією цивільного призначення впродовж низки останніх років не перевищує 0,3-0,5 %, тоді як для США це - 36 %, для Японії - 30, для Німеччини - 17, а для Китаю - 6 %.

Одним із парадоксів глобального ринку інновацій є кризові си­туації, які виникають у країнах, що розвиваються, коли місцеві високотехнологічні компанії намагаються просувати свої іннова­ційні продукти не у себе вдома, а на іноземних ринках^[32].

При цьому число підприємств в Україні, що впроваджують ін­новації, зменшується з кожним роком і нині становить 12-14 %, що в 3-4 рази менше, ніж в інноваційно розвинених економіках світу^[33].

Наукоємність промислового виробництва перебуває на рівні 0,3 %, що на порядок нижче за світовий рівень. При цьому майже третина коштів, що витрачаються на інноваційну діяльність, при­падає на закупівлю обладнання, тоді як витрати на придбання прав на нову інтелектуальну власність або на проведення НДДКР на порядок менші. Такий стан речей обумовлений як браком коштів, так і відсутністю дієвої державної системи стимулювання інноваційної діяльності, зародки якої були поступово скасовані щорічними за останні п'ять років поправками до відповідних бюд­жетних та інших законів.

У структурі української економіки домінують низькотехноло- гічні й низьконаукоємні галузі виробництва. Відповідно, іннова­ційними є:

• видобувна і паливна галузі - на 0,8-1 %;

• харчова, легка промисловість, агропромисловість - на 1,2 %.

Загалом в Україні домінує відтворення виробництва третього технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.), а майже 95 % вітчиз­няної продукції належить до виробництв третього та четвертого технологічних укладів.

Найбільш прикрим є той факт, що навіть у рамках третього- четвертого технологічних укладів в України вистачає модер- нізаційнихрезервів або стимулів до інновацій^[34].

Критичною проблемою є брак належних інвестицій. Приміром, загальна потреба галузі в інвестиціях для оновлення металургійної галузі становить близько 20 млрд дол. США, і, за оцінками фа­хівців, залучення таких коштів може тривати роками [390].

Можливим (але не обов’язковим) стимулом для розв’язання інноваційної проблеми у провідній економічній галузі України може стати як подорожчання енергоносіїв, так і зростання ціни робочої сили шляхом створення умов для підвищення частки зарплат у собівартості товарів.

Отже, докорінною вадою планування інновацій у країнах на­здоганяючої модернізації є неврахування зовнішніх чинників та впливу глобальної інноваційної системи на національну. Разом із тим близько 10 % дослідників у пострадянських країнах задіяні у різноманітних дослідницьких проектах ТНК, які мають відпо­відні венчурні фонди. Це переважно ТНК американського та євро­пейського походження. Але останнім часом на цьому ринку по­мітно активізуються компанії з Китаю, Японії та Південної Кореї.