ГЕОРГІЙ ПЛЕХАНОВ: «ІСТОРИЧНА НЕОБХІДНІСТЬ» ЯК УТОПІЧНИЙ ІДЕАЛ

Віра в «історичну необхідність» була наріжним каменем усієї будівлі «ортодок­сального» марксизму Il Інтернаціоналу — будівлі, спорудженої, головним чином, теоретиками німецької соціал-демократії.

Причини цього треба шукати в особливій ідеологічній ситуації, яка сформувала марксизм Плеханова. Специфіка цієї ситуації не була чимсь виключно російським. У кожній країні, економічно відсталій, але культурно розвиненій прогресивна Інтелі­генція стояла перед нелегким вибором між необхідністю модернізації й вимогами соціальної справедливості. Для соціалістів XIX століття, схильних слідом за Марк­сом ототожнювати модернізацію з буржуазним розвитком за західною моделлю, це була надзвичайно важка і болюча дилема. Плехановська інтерпретація марк­сизму була спробою позбутися цієї дилеми доведенням, що проблеми вибору не існує взагалі, оскільки ніякі людські рішення не можуть змінити невблаганних за­конів Історії.

Проблема ролі «суб’єктивних» і «об’єктивних» факторів в історичному розвит­ку з’явилася в Росії уже в 30-і роки XIX століття під впливом сприйняття філософії Гегеля. Молоді гегельянці з так званого Гуртка Станкевича, зокрема літературний критик Biccapion Бєлінський і майбутній історик анархізму Михайло Бакунін, інтерп­ретували гегельянство як філософію «раціональної необхідності» і «примирення з дійсністю»!. Як Бєлінський, так і Бакунін пройшли період такого «примирення», але не затрималися в ньому: терапевтичний ефект зрозуміння і прийняття необхідності поступився місцем перед усвідомленням, що ціна «філософських утішань» надто велика і що не можна заглушити елемент бунтівного «суб’єктивізму».

Однак Існувала можливість підперти народницький соціалізм об’єктивними ар­гументами: можна було послатися на специфіку російських умов, зокрема, спробу­вати довести, що соціалістична тенденція іманентно корениться в російській сільській общині, тобто становить у Росії «природну» тенденцію розвитку. Молодий Плеха­нов як один Із керівників народницької організації «Земля і воля», а відтак керівник групи «Чорний переділ» займав саме таку позицію⁴. Він тукав об’єктивної переду­мови для соціалістичної революції в Росії, бо прагнув довести, що діяльність його партії може захиститись від закиду в «суб’єктивізмі». Для нього це було важливо з трьох причин. По-перше, він був переконаний, що політичні рухи повинні мати не лише «суб’єктивні» ідеали, але й об’єктивно Існуючу суспільну базу, по-друге, він прагнув максимально дистанціюватись від героїчного волюнтаризму терористів із «Народної волі», яких звинува^тгував у безвідповідальному авантюрництві; нарешті, по-третє, прагнув бути у згоді з марксизмом, який у його очах являв собою цілком наукове, а отже, цілком об’єктивне обґрунтування соціалізму в економічно розвину­тих країнах Заходу, У такий спосіб схвалення народницької ідеї прямого переходу Росії до соціалізму Плеханов поставив у залежність від «об’єктивного чинника» — від живучості російської сільської общини.

Для мислителя, який відкидає думку про протидію «природним» і «об’єктив­ним» процесам розвитку, з цього випливала необхідність схвалення «капіталістич­ного шляху», а отже, рішучого розриву з народництвом, У цій ситуації марксизм виявився для Плеханова справжнім дарунком неба, бо він дозволяв прийняти «ка­піталістичну фазу» як шлях до соціалізму; отже, йому не треба було відмовлятися від соціалістичного ідеалу.

Прихильники Плеханова, зосереджені в народницькій організації «Чорний пере­діл», пройшли аналогічну ідейну еволюцію. Внаслідок цієї еволюції «Чорний переділ» перетворився у 1883 році на групу «Визволення праці»—першу марксистську ро­сійську організацію з чіткою програмою. Характерно, що ця група сформувалася у Женеві і не пробувала навіть пустити коріння в самій Росії: визнання перемоги со­ціалізму в Росії як справи досить далекого І невизначеного майбутнього виправдо­вувало її зосередження на теоретичній діяльності, яку найлегше можна було прова­дити в еміграції.

Організація Плеханова визначила свою програму як соціал-демократичну Термін «соціал-демократія» мав бути навіть складовою частиною її назви, але до цього справа не дійшла тільки з тактичних міркувань: два члени групи Лев Дсйч і колиш­ня терористка Віра Засулич застерігали, що цей термін дуже вже асоціюється з «мирною, парламентською» німецькою партією, яка майже повністю замовчує «рішучі революційні методи боротьби»⁷. Однак для Плеханова, хоч він і не хотів занадто виразно підкреслювати це на самому вже початку, німецька соціал-демок­ратія була найвищим авторитетом, а прикметник «соціал-демократичний» означав, по суті, те саме, що й «марксистський».

Найрадикальнішим бланкістом, який проголошував ідею здобуття соціалістами політичної влади, а також втілення в життя соціалістичної програми методом рево­люційної диктатури, був у Росії Петро Ткачов. Як відомо, йому вдалося справити певний вплив на Ідеологію «Народної волі». Плеханов виступив проти Ткачова і «Народної волі» І як народник, і як марксист⁸. Перехід на соціал-демократичні по­зиції був у його випадку розумінням політичної боротьби як боротьби за свободу, при одночасному відмежуванні від політичної боротьби у бланкістському розумінні. Це визначило погляди Плеханова як на «політичну революцію», що мала повалити самодержавство і прискорити в такий спосіб розвиток російського капіталізму так і на більш віддалену в часі «соціальну революцію», що мала встановити диктатуру пролетаріату. Марксистська концепція диктатури класу, доводив Плеханов, не має нічого спільного з бланкістською диктатурою революційного авангарду: «Ніякий виконавчий, адміністративний чи якийсь Інший комітет не може репрезентувати робітничий клас в історії»⁹.

Іншим аспектом програми Плеханова, викладеним у «Соціалізмі і політичній боротьбі» (1883), у «Наших розбіжностях» (1885), а також в інших його працях вісімдесятих років, було послідовне західництво. Велика місія російських робіт­ників, на його думку, полягала в доведенні до кінця реформ Петра Великого, За­хоплення влади революційними соціалістами загальмувало б європеїзацію Росії, а значить, було б бідою, історичним регресом. Автентичний соціалізм можливий лише в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, а також високого рівня класової свідомості пролетаріату. Політичній владі, яка намагається згори орга­нізувати соціалістичне виробництво в умовах, що до цього не дозріли, довелося б «шукати рятунку в ідеалах патріархального й авторитарного комунізму, вносячи в ці Ідеали тільки ті зміни, що замість перуанських Синів Сонця та їхніх чинов­ників національним виробництвом управлятиме соціалістична каста». Однак це був би невдалий експеримент, бо під такою опікою «народ не тільки не був би вихований для соціалізму, але або остаточно втратив би всяку здатність для по­дальшого проτpecy_s або зберіг би цю здатність тільки завдяки виникненню тієї самої економічної нерівності, ліквідація якої була б прямою метою революційного уряду»¹⁰.

Звідси випливає висновок, що треба обрати довгий і нелегкий шлях капіталі­стичного розвитку. Перехід Росії до соціалізму не може відбутись прямо, він не може також відбутись у процесі перманентної революції. Між революцією політич­ною (тобто поваленням абсолютизму) і революцією соціалістичною повинен мину­ти порівняно довгий період, у якому розвинуться виробничі сили, а робітники прой­дуть «політичну школу» в умовах правової парламентарної держави. Цей період може бути коротшим, ніж на Заході, бо в Росії соціалістичний рух розвинувся під впливом Заходу вже тоді, коли капіталізм був у зародковому стані. Але цей період не може бути надто короткий, бо надмірне скорочування природних процесів може призвести до небажаних «хімічних результатів»¹¹.

Ці думки були фундаментом плехановської інтерпретації марксизму. «Батько російського марксизму» залишався вірним їм аж до кінця. Він мав рацію, коли че­рез чверть століття писав, що в його поглядах не сталося жодної істотної зміни, що в суперечках між більшовиками і меншовиками він незмінно репрезентував пози­цію, вироблену групою «Визволення праці»¹².

У революційних народницьких осередках програму «переходу через капіталістичну фазу» було визнано зрадою соціалізму. Лев Тихомиров, один із чільних ідеологів «На­родної волі», потрактував її як психологічно неможливу, бо соціаліст не може схвалю­вати розвитку капіталізму, особливо тоді, коли він довідався з «Капіталу» Маркса, які великі страждання приносить масам капіталістичний прогрес. Плеханов нагадував Тихомирову християнського місіонера, який намагається переконати язичницьких «дикунів», що рабство є необхідною фазою розвитку і через те вони повинні добро­вільно стати рабами¹³.

Плеханов передбачав таку реакцію і не намагався опиратись їй на моральному ґрунті. Замість цього він посилався на науковий об’єктивізм, який цікавиться вик­лючно тим, що є (seiri), а не тим, що має бути (sollen) з точки зору якогось суб’єк­тивного Ідеалу, Зрозуміла річ, він посилався, в першу чергу, на науковий авторитет Маркса. Але вся біда в тому, що Маркс не поділяв поглядів Плеханова на Росію. Плеханов про це знав, бо йому був відомий лист Маркса до Віри Засулич від 8 березня 1881 року, в якому автор «Капіталу» допускав можливість, що Росія буде розвиватися некапі талі стичним шляхом, спираючись на сільську общину¹⁴. Однак про існування цього важливого листа, який зберігався в архіві групи «Визволення праці», знало кілька осіб (його було опубліковано лише в 1924 році). Чи можна вва­жати це випадковим упущенням, недоглядом?

У момент отримання листа від Маркса Засулич І Плеханов були ще народниками. Від опублікування листа (а це, як-не-як, був особистий лист) їх стримувала свідомість того, що Маркс працює над призначеною для друку спеціальною брошурою на цю тему Однак чому вони цього не зробили після Марксової смерті? Найправдоподіб- нІшою видається, на жаль, гіпотеза свідомого приховання, засвідчена після бага­тьох років російським меншовиком Юр’євським. Діагноз Маркса, стверджував він,

«суперечив усім ідеям, які Плеханов, відходячи від народництва, виробив під ' впливом “Капіталу”. Лист Маркса до Засулич жорстоко перекреслював усі його

висновки, усі його теоретичні конструкції. Він позбавляв універсального значен­ня тезу, що розвинені країни показують відсталим країнам картину їхнього май­бутнього. Він ставив Росію немовби поза досягом процесу європеїзації. Він ви­бивав ґрунт з-під впевненості, з якою Плеханов відповідав на запитання: «Куди ми йдемо?» І тому в той момент, коли Засулич отримала листа від Маркса, Плеханов рекомендував їй «поки що» нікому його не показувати і нічого про нього не говорити. У 1885 році, після опублікування праць “Соціалізм і політична боротьба”, а також “Наші розбіжності”, в період гострого наступу на позиції народництва, Плеханов пішов іще далі: він переконав Віру Засулич (яка завжди йшла за “Жоржем”), що краще буде зовсім забути про Марксового листа, ос­кільки він підтримує народницькі ілюзії й ускладнює боротьбу з ними. Про все це я довідався від дружини Плеханова, Розалії Марківни»¹⁵.

Звичайно, Плеханов міг бути щиро переконаний, що його власна, продумана інтер­претація застосування марксизму до російських справ послідовніше і більше уз­годжується з історичним матеріалізмом, аніж вимушене обставинами висловлю­вання самого Маркса. Та водночас він був свідомий того факту, що для російських соціалістів прийняття капіталістичного розвитку Росії було трагічним рішенням, яке могла виправдати лише об’єктивна необхідність. Він саме так це сприймав і саме тому робив такий великий наголос на «нецесаріанському» аспекті марксизму. Мар­ксизм, згідно з формулою Енгельса, був для нього насамперед науковим розумін­ням необхідності. Посилання на необхідність дозволяло Плеханову таврувати на­родницький соціалізм ім’ям «суб’єктивізму» та моралістичного утопізму. Свідо­мість належного розуміння необхідності було джерелом його небаченої, просто- таки зухвалої впевненості у собі, додатково підсиленої перейнятою від Енгельса гегельянською бацилою. Без ніякого перебільшення можна сказати, що з плином часу Плеханов почав приписувати собі монополію на єдино правильне, наукове ро­зуміння історичної необхідності. Це була кульмінаційна точка Інтелектуальної ево­люції, під час якої саме поняття історичної необхідності дещо змінило своє первісне значення.

У початковий період плехановське поняття необхідності чітко поєднувалося з еволюціоністським детермінізмом епохи позитивізму Воно містило в собі дорогу для Плеханова (дорогу вже в народницький період) ідею закономірності й стихій­ності розвитку — закономірності в значенні «нормальності», протиставленої «ано­маліям», породженим зовнішнім втручанням у процес розвитку. В цьому розумінні капіталістичний розвиток був для Росії необхідний, але не неминучий, бо необхідність розвитку не виключала небезпеки вивиху «природної» лінії розвитку і катастрофіч- ного історичного регресу Проте Іншого разу Плеханов посилався на необхідність у значенні неминучості, оптимістично припускаючи, що його власна програма збіга­ється з об’єктивними, нібито невідворотними законами історії, що слушність прог­нозу, який вона в собі містить, можна «довести з матеріалістичною точністю», і досягнення перерахованих у ній цілей таке ж реальне, як і завтрашній схід сонця¹⁶. У брошурі «Соціалізм і політична боротьба» та в «Наших розбіжностях» перева­жав перший тип аргументації, але в пізніших працях — зокрема філософських, та­ких як «До питання про розвиток моністичного погляду на історію» (1894), а також «Про роль особи в історії» (1898), — почав переважати другий тип, «Суб’єктивній соціології» народників Плеханов протиставляв свій «об’єктивізм», який мав поля­гати у цілковитій елімінації розмірковувань про те, що «повинно бути», «Наукові соціалісти», доводив він, прагнуть до соціалізму виключно тому, що цей устрій збігається з «об’єктивним ходом подій», санкціонованим невідворотною історич­ною необхідністю: «Соціал-демократ пливе за течією історії», а історичний розви­ток завершується під впливом «причин, що не мають нічого спільного з людською волею і свідомістю»¹⁷.

Це багатозначне зміщення акценту було викликане специфічною функцією по­няття необхідності в світогляді Плеханова. Адже він поділяв переконання народ­ників, сформоване під впливом «Капіталу» Маркса, що капіталістичний розвиток Росії має бути оплачений експропріацією селян, тобто страхітливими страждан­нями мас. Цей діагноз вимагав пояснення, в ім’я чого треба погоджуватися на таку високу ціну прогресу; а найкращим поясненням цього був доказ, що іншого вибору просто немає, що капіталістичний розвиток є для Росії абсолютною, не­відворотною необхідністю. Посилання па чисто натуралістичну, «голу» не­обхідність було б, однак, моральним роззброєнням соціалістів, а не мобілізацією їх на свідоме сприяння об’єктивному прогресові. Тому треба було також довести, що необхідність капіталізму є раціональною необхідністю, яка має моральний сенс і прокладає шлях щасливому фіналові історії. Іншими словами, Плеханову по­трібна була теодицея, і він її знайшов у концепції розуміння необхідності історії. Через те він не міг задовольнитися позитивістським детермінізмом Каутського, який не залишав місця для «сенсу історії». Він шукав натхнення у великих мета­фізиків: у Спінози, якого вважав предтечею марксизму, і насамперед у Гегеля. Необхідність, на яку він посилався, не могла мати чисто емпіричного характеру — бо упокорення перед звичайною емпірією (на відміну від покори перед Розу­мом Історії) було б скоріше актом конформізму, ніж героїчним самозреченням в ім’я вищої істини. Плеханову була потрібна онтологічна і розумна необхідність, яка випливає з раціональної структури світу. Він знайшов її у раціональній необ­хідності Спінози¹®, яку перейняв Гегель і якій надав наукового характеру Маркс. Примирення з такою необхідністю було для нього високим і мобілізуючим факто­ром, бо додавало почуття впевненості в історичній місії, а також непохитної віри в остаточну перемогу.

І все ж Плеханов був далекий від того, щоб ототожнювати усвідомлення необ­хідності зі свободою. Він розумів, що необхідність може явитись індивідам як зов­нішня сила, яка примушує до капітуляції погрозою знищення, а не внутрішньою ло­гікою. Він здавав собі справу, що посилання на необхідність є ефективним засобом ідеологічної боротьби, знаряддям морального залякування та інтелектуального те­роризування противників. У нотатці про Гегеля він так висловився з цього приводу:

«Об’єктивізм Геґеля. Відмінність між розумом світу і розумом індиві­дуальним. Немає відповідності між особистими ідеалами і розумом світу. Ге­гель відповідав: ваші Ідеали позбавлені сенсу. Наш суб’єктивний розум не може бути мірилом суспільного розвитку. Уся філософія Геґеля була спрямована на приборкання індивіда»¹⁹.

Не підлягає сумніву, що Плеханов також прагнув до «приборкання Індивідів» у своїх безжально-їдких полеміках з народницькими «суб’єктивістами». Але оче­видне й ще одне: він вважав, що ідея «розумної необхідності» надає сенсу його життю і збільшує доступну для нього свободу. Цей феномен він пояснив у своїх філософських працях, а також у серії важливих статей про Віссаріона Бєлінського. Його аргументація в цьому питанні промовисто свідчить про вирішення проблеми свободи в гегельянському варіанті «нецесаріанського» марксизму.

У трактаті «Про роль особи в історії» Плеханов навів критику «нецесаріанського» обгрунтування соціалізму, сформульовану неокантіанським філософом права Ру­дольфом Штаммлером: мовляв, якби соціалізм був такий же неминучий, як затем­нення Місяця, то не було б потреби створювати соціалістичну партію²⁰. Плеханов вважав, що хоч діяльність осіб і не може змінити загального напрямку суспільної еволюції, вона все ж таки є необхідною ланкою причинного ланцюга, здатиою при­скорити або сповільнити темпи розвитку. Однак історична роль великих осіб не залежить від їхньої вільної волі, а якраз навпаки: важливу історичну роль можуть виконати тільки ті особи, чия воля чітко окреслена і детермінована, чиї дії виплива­ють із внутрішньої необхідності і які в зв’язку з цим можуть застосувати до себе слова Лютера: «На цьому я стою і не можу інакше»²¹. Ілюстрацією до цієї тези були для Плеханова кальвіністи, які вірили у переднакреслення, Мойсей І пророки Ізраїлю, а також Кромвель, котрий теж вважався знаряддям Бога. Протилежністю такої сильної й однозначної детермінації волі були для нього люди з розхлябаною індивідуальністю, на яких лежить печать тиску протилежних сил, що нейтралізу­ють одна одну, і саме завдяки цьому ці люди мають ілюзорне почуття вільного вибору. На думку Плеханова, такі люди були, по суті, Гамлетами, нездатними на будь-яке чітке рішення, їхня воля була ослаблена, енергія нереалізована, що робило їх жертвами дезінтегруючого рефлектування, яке унеможливлювало саморсаліза- цію в дії²².

Отже, справжня свобода, на думку Плеханова, полягає в інтерналізації необхід­ності, у свідомій ідентифікації себе з необхідністю, так, щоб необхідність була на­повнена свободою, а свобода — необхідністю. Він писав:

«Коли свідомість несвободи моєї волі уявляється мені лише як повна суб’єк­тивна й об’єктивна неможливість діяти інакше, ніж я дію, і коли ці мої дії є вод­ночас найбільш для мене бажаними з усіх можливих дій, тоді необхідність ото­тожнюється в моїй свідомості з свободою, а свобода з необхідністю, і тоді я не вільний тільки в тому розумінні, що не можу порушити цю тотожність свободи з необхідністю, не можу протипо ставити їх одна одній, не можу відчути себе об­меженим необхідністю. Але подібна відсутність свободи є разом з тим її цілко­витий прояв»³³.

Народники відкидали історичну необхідність з моральних міркувань. Плеханов відповідав на цс аргументом, що етицизм, тобто «суб’єктивізм», веде завжди в «трясовину дуалізму» й унеможливлює здобуття свободи- Особи, паралізовані мо­ральними докорами сумління, ніколи не зможуть ідентифікуватися з необхідністю й перетворити її у свободу. Російські марксисти звільнилися від зв’язаності докора­ми сумління, тимчасом як народники залишилися їхніми в’язнями, втрачаючи здатність активно включатися у соціальну дійсність, яку роздирають суперечності. Резюме цього висновку звучало так:

«Але про яке ж обмеження, про яку зв’язаність може йти мова в цьому ви­падку? Це ясно: про тс моральне обмеження, яке гальмує енергію людей, що не покінчили з дуалізмом, про ту зв’язаність, від якої терплять люди, що не ВМІЛИ перекинути міст через прірву, яка відділяє Ідеали від дійсності. Поки особа не завоювала цієї свободи мужнім зусиллям філософської думки, вона ще не нале­жить самій собі і своїми власними моральними муками платить ганебну данину зовнішній необхідності, що їй протистоїть. Зате та сама особа народжується для нового, повного, їй доти невідомого життя, як тільки вона скине з себе ярмо цього болісного й ганебного обмеження І її вільна діяльність стане свідомим і вільним проявом необхідності. Тоді вона стає великою суспільною силою, і тоді вже ніщо не може перешкодити їй і ніщо не перешкодить

Над неправдою лукавою Грянути як Божий грім...»²⁴.

Статті Плеханова про Бєлінського свідчать, що його власна Ідентифікація з не­обхідністю була нелегкою навіть за передумови, що він досить швидко дав собі раду з моральними докорами сумління. Головна трудність полягала в тому, що він мусив примирити між собою дві історичні необхідності: в найближчій перспективі необхідність «капіталістичної фази», а в перспективі більш віддаленій — необхід­ність соціалізму. Для того, хто ідентифікувався із силами, які боролися за соціалізм, прийняття капіталістичної фази могло бути «примиренням з дійсністю», тільки про­диктованим розумом, рівнозначним чіткому обмеженню власної свободи дій.

Важливість ідейної еволюції Бєлінського для зрозуміння полеміки між народни­ками і марксистами в Росії показав у 1894 році Микола Михайловський. У дискусії з «легальним марксистом» Петром Струве, якого він звинувачував в «аїресивному презирстві до людської особи», Михайловський порівняв марксистський «об’єк­тивізм» із гегельянством і з поглядами, які проголошував Бєлінський у період «при­мирення з дійсністю»²⁵. Під впливом тези Гегеля «все, що реальне, розумне» Бєлінський у тридцяті роки визнав за необхідне примиритися з дійсністю, тобто з російським самодержавством, скоритися перед Розумом Історії, раз і назавжди зректися «суб’єктивно-моральної точки зору» та «абстрактного героїзму». Циту­ючи тодішні висловлювання Бєлінського, Михайловський наштовхував на думку про існування аналогії між його «філософією примирення» і поглядами російських марксистів, які проголошували своєрідне примирення з капіталізмом: і тут, і там суперечка між «індивідуальністю» й «історичною дійсністю» була розв’язана на користь останньої, і тут, і там справа дійшла до капітуляції перед дійсністю в Ім’я ЇЇ «необхідності» й «розумності». Однак Бєлінський (на відміну від російських марк­систів) отямився, прокляв «нікчемне примирення», збунтувався проти позірної не­обхідності, відмовився ВІД згоди на принесення в її ім’я людських жертв²⁶.

Стаття Плеханова «Бєлінський і розумна дійсність» (1897)²⁷ була, в певному розумінні, відповіддю Михайловському На противагу ідеологові народництва, Пле­ханов був зачарований не «бунтом» Бєлінського, а його «філософією примирення». В інтерпретації Плеханова ця філософія була гідною уваги спробою перемогти ідеа­лістичний суб’єктивізм шіллерівського типу, «абстрактний розум» епохи Прос­вітництва та утопічність раннього соціалізму Бєлінський був тоді, на його думку «геніальним соціологом», який у «науці Гсґсля про розумність усього дійсного» «інстинктом відчув єдино можливу основу суспільної науки»²⁸. Помилка Бєлінсько­го полягала в тому що він зрозумів дійсність статично, ототожнюючи «розумну дійсність» із дійсністю, яка вже існує. Однак виправленням цієї помилки в його інтерпретації був не бунт проти гегелівської «необхідності», навпаки, це був «теоре­тичний псрвородний гріх», пониження рівня думки, спричинене вибухом усвідомле­них, з другого боку, пристрастей²⁹. Проте Плеханов із задоволенням додавав, що сам Бєлінський не вважав емоціональний протест теоретичним вирішенням про­блеми: адже він висловив погляд, що головна ідея «філософії примирення» — дум­ка про законність усіх історичних фаз розвитку — була глибоко справедлива і що треба було тільки доповнити її «через розвиток ідеї заперечення»³⁰.

Інтелігентні читачі статті Плеханова повинні були зробити з цього висновок про чітку аналогію між програмним антиволюнтаризмом Бєлінського, який відкидав осуд дійсності в ім’я «абстрактного ідеалу», і програмним антиволюнтаризмом Плеханова, який відкидав утопічний ідеал «прямого переходу Росії до соціалізму». Адже марксизм Плеханова та його товаришів також був своєрідним «примирен­ням з дійсііістю» (дійсністю російського капіталізму) в ім’я її історичної необхід­ності, примиренням, вільним уже від помилок Бєлінського, тобто прийнятгям дійсності в аспекті п розвитку, поєднаним з «ідеєю заперечення». У цьому кон­тексті слід відзначити знаменну деталь: у своїй незакінченій «Історії російської сус­пільної думки» Плеханов збирався провести паралель між «примиренням з дійсністю» Бєлінського і російським марксизмом³¹.

Отже, Бєлінський в інтерпретації Плеханова був попередником російського марк­сизму — точніше кажучи, плехаиовського марксизму. Це твердження не заперечу­вало принциповості звернення до Бєлінського з боку народницьких «суб’єктивних со­ціалістів». Бєлінський, на думку Плеханова, не зміг, попри все, до кінця перемогти утопічність і тому іноді переставав бути діалектиком, скочуючись на позиції суб’єк­тивістського, просвітницького раціоналізму. Російський марксизм звернувся до силь­ної сторони Бєлінського-теоретика₃ натомість «суб’єктивна соціологія» звернулася до його слабкої сторони —до «теоретичного первородного гріха», яким був його бунт проти гегелівської тези про розумність історії. Згодом із цього «теоретичного перво­родного гріха» Плеханов намагався вивести волюнтаристську тактику більшовиків. Велике значення має гой факт, що навіть в останній рік свого життя — після Жовтне­вої революції та розгону комуністами демократичних Установчих зборів — Плеха­нов усе ще посилався на боротьбу Бєлінського з утопічністю і застерігав Леніна від «абстрактаого ідеалу»³². Переконливим, із цього погляду, було побажання Плехано­ва, щоб його поховали в Петрограді, поряд із могилою Бєлінського.

Перейдімо тепер до головної філософської праці Плеханова—«До питання про розвиток моністичного погляду на історію», опублікованої під псевдонімом «Н.Бель­тов», Ця праця була спробою подати історію європейської думки як чергові щаблі на шляху до марксизму По суті, Плеханов поділив цю історію на такі самі фази, які він вирізнив у поглядах Бєлінського. Першою з них — фазою «абстрактного ідеа­лу» — був просвітницький раціоналізм, який прикладав до суспільної дійсності суб’єктивну мірку розуму індивіда. Другою фазою — фазою відкриття історичної необхідності — стала антипросвітницька, ідеалістична німецька філософія, яка до­сягла своєї кульмінації в гегельянстві. Третю, й останню фазу, яка історизує ідеал і б такий спосіб узгоджує його з об’єктивною необхідніCTIO_j відкрив Mapке Решта розділів книги стосувалися утопічних соціалістів і французьких істориків епохи Ре­ставрації. І перших, і других Плеханов вважав попередниками марксизму: перших — за те, що вони сформулювали соціалістичний ідеал, а других — за те, що вони витлумачили історію як процес, керований об’єктивними законами, а також підкрес­лили значення класової боротьби.

З точки зору проблематики свободи найважливішим є розділ про німецький ідеа­лізм, а також, певна річ, розділ про Маркса. Німецькі ідеалісти, доводив Плеханов, підхопили й розвинули глибоку думку Спінози про те, що «свобода передбачає не­обхідність, необхідність повністю переходить у свободу»³³. Вони зрозуміли, що для розумних істот глибоко принизливою є залежність від випадку, а не залежність від необхідних законів, без яких світ був би зовсім непередбачуваним, а отже, його не можна було б примирити з раціональною свободою. Вони дали свободі філософсь­ку основу, показавши, що Історія — не турніри випадковостей, а раціональний і ро­зумний розвиток. Геґель, найбільший серед німецьких Ідеалістів, визначив історію світу як «прогрес в усвідомленні свободи — прогрес, який ми повинні зрозуміти у його необхідності»³⁴.

У своєму викладі марксистської доктрини Плеханов повністю спирався на Ен­гельса. Хоча розвиток продуктивних сил, доводив він, і визволив людей із ярма природи, але він водночас породив нову залежність, новий вид рабства — еконо­мічну необхідність. Так сталося через те, що дедалі складніші процеси виробницт­ва і обміну вирвалися з-під контролю виробників і зробили їх рабами власних вит­ворів. Але внутрішня логіка розвитку виробництва допомогла зрозуміти причини цього поневолення. Усвідомлення цього — як досягнення марксизму — створило можливість для нового й остаточного торжества свідомості над необхідністю, ро­зуму над сліпим законом.

Таким чином, чітка «нецесаріанська» інтерпретація історії, як І в Енгельса, за­кінчувалася «пізнанням необхідності» й волюнтаристським «великим фіналом». ^l Процитуймо:

«Таким чином, діалектичний матеріалізм не тільки не прагне, як це приписують йому противники, переконати людину, що безглуздо повставати проти економічної необхідності, але він уперше вказує, як упоратися з нею. Так усувається немину­чий фаталістичний характер, властивий матеріалізмові метафізичному. І точні­сінько так само усувається всяка основа для того песимізму, до якого, як ми це бачили, неухильно доводить послідовне, ідеалістичне мислення. Окрема особа — тільки піна на поверхні хвилі, люди підпорядковані залізному закону, який можна тільки пізнати, але який неможливо підпорядкувати людській волі, говорив Георг Бюхнер. Hi₃ відповідає Маркс, якщо ми пізнали цей залізний закон, від нас за­лежить скинути його ярмо, від нас залежить зробити необхідність слухняною ра­бинею розуму.

Я — хробак, — каже ідеаліст. Я — хробак, доки я неосвічений, — заперечує магсріаліст-діалектик, — але я Бог, коли я знаю. Tantum possumus, quantum scimus!

Діалектичний матеріалізм говорить: людський розум не міг бути деміургом історії, оскільки він сам є її продуктом. Але якщо з’явився цей продукт, він не повинен і за самою природою своєю не може підкорятися дійсності, залишеної нам історією, яка пішла вперед; у силу необхідності він прагне перетворити її на свій образ і подобу, зробити її розумною.

Діалектичний матеріалізм говорить подібно до тетевського Фауста: «Іт Anfang war die Tat!»*

• Спочатку Сула дія (кім.).

Дія (згідно з визначеними законами діяльності людей у суспільно-виробничо­му процесі) пояснює матеріалістові-діалектикові історичний розвиток розуму суспільної людини. До дії ж зводиться вся її практична філософія. Діалектичний матеріалізм є філософія дії»³⁵.

На думку Колаковського, позиція Плеханова виражала його переконаність у «відсутності всякої принципової різниці між вивченням природи і суспільства»³⁶. Подібно до Каутського, Плеханов був переконаний у тому, що «суспільні процеси можна зважувати так само, як “природні” явища, тобто цілком об’єктивізовано І за передумови, що існують універсальні закони перетворень, котрі стосуються в цьо­му самому розумінні як людської історії, так і геологічних формацій»³⁷. Однак на­справді ці спостереження тільки частково з’ясовують істину. Хоча Плеханов і підкреслював, що «науковий дух» «абсолютно однаковий» у Дарвіна і в Маркса, але він не забув додати, що «Марксові вивчення логічно починаються якраз там, де закінчується вивчення Дарвіна»³⁸. Так було через те, що людство як біологічний рід, бувши об’єктом вивчення Дарвіна, розвивалося під впливом фізичного середо­вища, тимчасом як його історичний розвиток, що був об’єктом вивчень Маркса, був детермінований суспільними відносинами, які виникали внаслідок впливу су­спільної людини на зовнішню природу. Отже, предмет суспільних наук для Плеха­нова дуже чітко відрізнявся від предмета, скажімо, геології, оскільки в його кон­цепції це була якісна відмінність. Тому можна констатувати, що російський мисли­тель, подібно до Енгельса, вважав закони історії скоріше «природоподібними», аніж просто природними³⁹. Очевидним є також і те, що Плеханов, подібно до Енгельса і на відміну від Каутського, приписував законам історії іманентну раціональність і розглядав хід історії як розумну структуру. Крім того, незважаючи на відмову від поняття «сутності людства» і чітко негативного ставлення до надто великого зосередження уваги на ранніх працях Маркса⁴⁰, плехановська філософія історії збе­регла певні риси Марксової схеми самозбагачувального відчуження. Але Плеха­нов сприймав історію як процес, у якому індивіди втрачають контроль над своїми продуктами і стають їхніми рабами, а пізніше, внаслідок тривалого розвитку в струк­турах поневолення, доходять до наукового пізнання власного становища, що дає їм змогу перейти від виробленої ними ж самими необхідності до «царства свободи»⁴¹.

Усі ці ідеї належали, ясна річ, Енгельсові, а не Каутському. Енгельс полегшив Плеханову пряме звернення до Гегеля, завдяки якому Плеханов розвинув свою концепцію необхідності в діалектичному й раціонально-телеологічному дусі, в свідомій опозиції'до механістичного детермінізму природничих наук. У статті, на­писаній з нагоди шістдесятої річниці смерті Гегеля, Плеханов закликав марксистів залишитися вірними духові філософії Геґеля, визначаючи цей дух як «нестримне поривання до великої історичної мети, поривання, яке ні перед чим не зупиняєть­ся»⁴². А те, що видіння «великої ходи історії» принципово відрізняється від природ­ної концепції необхідності, яка управляє геологічними формаціями, річ, мабуть, оче­видна.

Під «вірністю духові Геґеля» Плеханов розумів і дещо інше. Провівши паралель між Марксовою концепцією місії пролетаріату і поглядами Геґеля на місію визнач­них особистостей та «історичних націй», він погодився з Гегелем у тому, що всі носії нових Історичних принципів мають повне право зруйнувати все, що стоїть їм на заваді. Він із задоволенням процитував слова Геґеля, що не минає безкарно опір «світовому духові»⁴³.

Як видно з викладеного вище, гегельянський марксизм Плеханова був наба­гато небезпечніший для свободи особи, аніж позитивістський марксизм II Інтер­націоналу. Навіть дуже поверхове ознайомлення із гегельянством схиляє прийня­ти тезу, що справжнє знання має бути цілісним, тотальним знанням; саме тому Плеханов прагнув будь-якою піною перетворити марксизм у цілісну, всеохоплю­ючу систему діалектичного й історичного матеріалізму А якщо визволення людст­ва ставиться в залежність від знання, від наукового пізнання необхідності, то логіч­ним був висновок, що в інтелектуальній сфері не можна допускати анархії. Відхи­лень від «належного» знання не можна було допускати ні в теперішності, ні навіть у комуністичному майбутньому тому що дорога до визволення тільки одна, а сама свобода завжди залежатиме від адекватної свідомості. Бо якщо свобода полягає в раціональному свідомому контролі над власною долею — контролі, можливому «тільки завдяки належним науковим знанням», — то стає зрозуміло, що свобода дій індивіда не може обійтися без «наукового» керівництва. З так­тичних міркувань Плеханов не розвивав далі цієї думки, але не вагаючись вис­ловлював її у приватних розмовах. Російський письменник Олексій Воден описує це так:

«Мушу зізнатися: Плеханов часто говорив мені, що коли “ми” будемо при владі, то, певна річ, визнаємо свободу тільки “для самих себе” [...] У відповідь на запитання, хто саме, за логікою, мав би розпоряджатися монополією на сво­боду Плеханов відповів: робіній чий клас, під керівництвом партійній, які належ­но засвоїли науку Маркса й зробили з неї правильні висновки. Коли я після цього запитав, що становитиме об’єктивний критерій належного засвоєння науки Маркса і слушності зроблених із неї висновків, Плеханов обмежився констатацією, що - все це вже було “достатньо роз’яснено” у його власних працях»⁴⁴.

Леґітимування власної політичної позиції в робітничому русі нібито безпомилко­вим розумінням історії не можна зв’язувати зі свободою цього руху, бо свобода робітничого руху має передбачати його незалежність від опіки доктринерів. Не можна також поєднати віру у володіння мандатом від Історії зі щирою повагою до принципу суверенності народу. Це пояснює примирення Плеханова з Леніним на II з’їзді Російської соціал-демократичної партії у 1903 році. Плеханов підтримав тоді позицію Леніна в двох важливих питаннях: у питанні введення у робітничий рух «свідомості ззовні» і в питанні ставлення до «формальної демократії». В емоційній промові, яку назвали «якобінською», він тоді сказав:

«Якби для успіху революції треба було тимчасово обмежити сферу дії того чи іншого демократичного принципу, то було 6 злочинним будь-яке зволікання з цим. Якщо йдеться про мою особисту думку, то я повинен сказати, що навіть до прин­ципу загального виборчого права треба підходити з точки зору згадуваного вже головного принципу демократії. Гіпотетично можливий випадок, що ми, соціал- демократи, висловимося проти загального виборчого права [...] Революційний пролетаріат міг би обмежити політичні права вищих класів, подібно до того, як вищі класи обмежували колись його політичні права. Про те, чи даний метод при­датний, можна було б судити тільки з точки зору правила: sakes revolutions suρre- та lex[†††††††].

Таку саму позицію ми мали б зайняти стосовно терміну повноважень парла­ментів. Якби народ у якомусь пориві революційного ентузіазму вибрав дуже добрий парламент — свого роду chambre Introuvable (незрівнянну палату), то ми повинні були б докласти зусиль, щоб зробити його довгодіючим парламен­том; а якби, навпаки, вибори виявилися невдалими, то ми мали б докласти зу­силь, щоб розігнати його не через два роки, а, якщо це можливо, через два тижні»⁴⁵.

Нічого дивного, що Ленін визнав за доречне нагадати ці слова в січні 1918 року у відповідь на протести Плеханова з приводу більшовицького терору. Напередодні розгону вибраних у вільних виборах Установчих зборів він повністю передрукував процитований уривок із коментарем, що цей уривок має такий вигляд, ніби його написано «спеціально з думкою про сьогоднішній день»⁴⁶.

Однак союз Плеханова з Леніним тривав не довго. Незабаром після II з’їзду Плеханов приєднався до своїх давніх друзів, яких тепер називали меншовиками, і став суворо критикувати Леніна. Він здав собі справу, що критикувати «спонтанність» робітничого руху Леніна спонукав не так захист об’єктивізму марксистської «на­уки» (яка в російських умовах висувала аргумент на користь стриманості і терпля­чості), як обгрунтування неподільного керівництва партійного авангарду (що вело до перебільшення ролі «суб’єктивного фактора» І до волюнтаристського авантюр- ництва). Усвідомивши цей факт, Плеханов засудив ленінізм як новий і особливо небезпечний варіант «теоретичного первородного гріха» революційної російської інтелігенції.

Більшість відмінностей, які розділяли Плеханова І Леніна, чітко пов’язувалася з проблемою свободи в Росії. Предметом суперечки було питання «капіталістичної фази» в розвитку Росії та характеру майбутньої російської революції.

До 1917 року Ленін погоджувався з Плехановим у тому, що Росія повинна пройти через капіталізм і що російська революція матиме «буржуазно-демократичний ха­рактер». Адже це була головна догма марксистської ортодоксії в Росії. Однак Пле­ханов під капіталізмом розумів не лише економічний базис, але й надбудову. Тому істотною рисою капіталістичної фази він вважав парламентарну форму правління; у своїх полеміках з народниками він із самого початку підкреслював, що без буржуаз­ного парламентаризму капіталістичний розвиток Росії був би неповноцінний⁴⁷. Ха­рактерно, що цей погляд він розвивав без наголошування на автономну цінність парламентарних інститутів; навпаки, він недвозначно підкреслював нібито специфіч­но буржуазний характер парламентаризму. Всі форми правління, доводив він, є, по суті, формами класового панування; усі вони дають змогу панівному класові «корис­туватися організованою силою для захисту власних інтересів, для придушення всіх суспільних рухів, які цим інтересам прямо чи посередньо загрожують»; і тому всяка політична влада є, по суті, формою диктатури⁴⁸. Але саме тому буржуазна револю­ція в Росії неможлива без встановлення політичної диктатури буржуазії. Іншими сло­вами, якщо російська революція повніша мати «буржуазний зміст», то вона повинна прокласти шлях класовому пануванню капіталістів та політичній владі буржуазних лібералів. Однак Ленін рішуче відкинув цей висновок. У 1905 році він протиставив йому погляд, що керівною силою російської буржуазної революції буде пролетаріат у союзі з селянством і що цей союз революційних сил буде політично спрямований проти лібералів. З точки зору Плеханова це був або цілковитий нонсенс, або ж замас­коване прагнення перескочити через кінцеву стадію розвитку.

Ця позиція зміщувала Плеханова на крайнє праве крило російського марксизму. Навіть найпоміркованіші меншовики дистанцію валися від його тактики, вважаючи її доктринерською і капітулянтською⁴⁹. До ізоляції Плеханова в лавах його власної партії спричинилася, зокрема, його публічно висловлена думка про те, що повстання московських робітників у 1905 році було політичною помилкою. Натомість серед лібералів Плеханов здобув визнання завдяки цій позиції. Керівник партії кадетів Павло Мілюков так писав із цього приводу:

«Коли б то всі партійні товариші Плеханова розуміли те, що так добре ро­зуміє їхній найвидатніший лідер, коли б то всі так, як він, не давали збити себе з пуття похвалами “ліберальної буржуазії”! Боже мій, як це спростило б наші сьо­годнішні політичні проблеми і як це полегшило б їх розв’язання»⁵⁰.

Іншою важливою рисою політичної тактики Плеханова була рішуча опозиція щодо ідеї революційного робітничо-селянського союзу. Виправданням цієї позиції був для нього не лише ортодоксальний марксизм (представники якого заявляли, що дрібні товаровиробники репрезентують найвідсталішу форму виробництва)⁵¹, але й—до того ж щораз більшою мірою — вироблена ним концепція певних своєрідних рис розвитку Росії.

На всіх знайомих Плеханова велике враження справляв його бездоганно захід­ний спосіб життя. Однак разом з тим звертали увагу на монгольські риси його обличчя. Про це говорив і сам Плеханов, приписуючи це татарському походженню своєї родини⁵². Щось подібне спостерігаємо і в ставленні Плеханова до історії Росії: він прагнув, щоб Росія стала бездоганно «західною», але зовсім не замовчував орієнтальних рис її спадщини.

На думку Плеханова, середньовічна Русь вагалася між Сходом і Заходом. Перенесення політичного центру з Києва до Москви, татарське іго, а відтак консо­лідація московського самодержавства свідчили про перемогу азійських впливів, Московська Росія стала типовим прикладом «східного деспотизму». У суспільно­му житті, державному управлінні і ментальності жителів вона стала чужою для Європи і, як дві краплі води, схожою на Стародавній Єгипет, Халдею, Китай, Пер­сію та Індію⁵³.

Характерною рисою устрою Росії було повне підпорядкування індивіда державі, рабське підданство не лише селян, але й вищих станів. Економічною основою цьо­го деспотизму були сільські общини. Селянин — член общини, яка приковувала його до землі й зв’язувала колективною відповідальністю за данину і податки — не був власником землі, а вважався тільки її користувачем. Це переконання міцно в ньому вкоренилося, тільки наука поки що не встановила, скільки нагаїв було пола­мано з цією метою на селянських спинах. Не був власником землі й дворянин, бо це давало б йому надто велику незалежність: вся земля, а отже, й основний засіб виробництва, вважалася власністю царя. Ця своєрідна «націоналізація» землі ви­разно відрізняла московський абсолютизм від абсолютизму західноєвропейського; Людовік ХІУ, який казав про себе: «Держава— це я!», не був східним деспотом саме тому, що не міг ні узурпувати прав на дворянську землю, ні примусити дворян служити державі⁵⁴.

Реформи Петра Великого пі дштовхнули Росію до Заходу, однак вони не зачепи­ли селянство, яке так і залишилося головною соціальною базою російського «азій- ства». Своєрідним парадоксом був факт, що цар, який європеїзував Росію, черпав фінансові засоби Із розширення І поглиблення кабали селян і цим самим укріплював «азійські» підвалини своєї влади. Інше велике досягнення вестернізації—аграрна реформа Олександра II — також виявилося половинчастим, бо воно не ліквідувало головної підпори азійського устрою: сільської общини⁵⁵. Царська влада дала селя­нам землю не як індивідуальним власникам, а як членам общин, бо зона боялася швидкого процесу пролетаризації. Пієтизм щодо «самостійних» селянських інсти­тутів був для царизму неймовірно вигідним: із поваги до «мирського» самоуправ­ління можна було вивести селян з-під загальнодержавної юрисдикції, ба навіть далі застосовувати на селі тілесні покарання; «кругова порука» прекрасно полегшувала стягувати податки і платити за викуп, а прив’язання індивідуальних хліборобів до общини дозволило реально обмежувати і контролювати міграцію населення. Ро­сійська інтелігенція, своєю чергою, дошукувалася в общині зародкової форми со­ціалізму, не розуміючи того, що селянський «соціалізм» був лише пережитком азійсь­кого деспотизму.

З цими думками гармоніювала оцінка Плехановим революції 1905 року. На його думку, вона була результатом короткотривалої синхронізації руху двох абсолютно різних сил: російської селянської Азії і російської робітничої Європи, Перша сила була консервативною навіть тоді, коли виступала як сила революційна; друга була революційна за самою своєю сутністю навіть тоді, коли стримувалася від актів насильства⁵⁶.

Мотивування, яке вирішило саме таку оцінку революційних виступів російських селян, визначило також позицію Плеханова у питанні соціал-демократичної аграр­ної програми. Ленінській програмі націоналізації землі Плеханов протиставив про­ект муніципалізації; у разі, якщо її важко буде реалізувати, він допускав навіть роз­поділ землі між індивідуальними власниками. На користь цього він висував такі аргументи:

«Розподіл, з нашої точки зору, був би без сумніву в багатьох відношеннях невигідним. Однак у порівнянні з націоналізацією він мав би ту величезну пере­вагу, що завдав би останнього удару нашому старому устроєві, в якому і земля, і хлібороб були власністю держави і який є не що інше, як московський варіант економічного ладу, що лежить в основі всіх великих деспотій Сходу. Натомість націоналізація землі була б спробою відновлення того економічного ладу, якому багато серйозних ударів завдано в нас уже в ХУІІІ ст. і який сильно розхитався під впливом економічного розвитку другої половини XIX ст.»⁵⁷

Це була повна протилежність поглядам Плеханова періоду народництва, коли збереження сільської общини було для нього «питанням життя або смерті». Як марксист, Плеханов став західником, більш послідовним, аніж ліберали з партії Мілюкова. Він міг дозволити собі винятково гостру критику селянства, оскільки почувався вільним від «буржуазних докорів сумління» і як політичний емігрант не мусив рахуватися з реакцією електорату. З тих самих причин він здатний був оціни­ти прогресивність аграрної реформи Столипіна, яка намагалася ліквідувати «общи­ну» законодавчим шляхом. Між Іншим, на таку послідовність не відважилися ка­дети: як ліберали, вони не могли не бачити шкідливості «общини», однак Столипіна сприймали як «ката революції» і, дбаючи про власну репутацію, боялися підтрима­ти будь-яке з його починань⁵⁸.

Під час війни Плеханов не вагався виступити на «захист вітчизни», доводячи, що перемога Німеччини була б катастрофою для пролетарської революції. У бе­резні 1917 року, після повалення царизму, він вирішив повернутися до Росії. Його привітали натовпи під червоними прапорами, але його політична позиція виявилася занадто слабкою, позбавленою суспільної бази. Від лівих його відділяла точка зору, що владу в післяреволюційній Росії повинні здійснювати ліберали, проте марксис­тська гордість заважала, йому стати в лави лібералів; у результаті він тільки керу­вав малою, другорядною групою, згуртованою навколо журналу «Единство» (сек­ретарем його тоді був лівий ліберал Сергій Гессен)⁵⁹. Нездатність російських со­ціалістів до справжнього союзу з лібералами він вважав трагедією революції. Меншовиків трактував як «напівленінців»; гостро критикував їх за брак послідов­ності — за обстоювання тези про буржуазний характер революції при одночасному прагненні відсторонити буржуазію від влади, так наче був можливим «капіталізм без капіталістів»⁶⁰. Він звинувачував уряд Корейського у нездатності протистави­ти себе «хвилям анархії»; навіть партія кадетів була, на його думку, занадто посту­пливою щодо радикальних лівих, просякнутою «духом Ціммервальда—Кентала» і недостатньо рішучою в захисті вітчизни⁶¹. «Квітневі тези» Леніна, які закликали до перетворення буржуазної революції в революцію соціалістичну, він оцінив як «маяч­ню божевільного»®. ЛепІн, звичайно, Iie залишився перед ним у боргу: він зараху­вав Плеханова до учасників «сумного процесу» «перекручення марксизму» і цілко­витого опошлення його⁶³. Позиція Плеханова була така непримиренна і водночас так добре відома, що йому запропонували посаду міністра й навіть прем’єра у контр­революційному уряді. Він відкинув цей оферт, але швидше з моральних, аніж із політичних міркувань: «Я сорок років присвятив пролетаріатові й не стрілятиму в робітників, якщо вони пішли хибним шл яхом»⁶⁴. У глибині душі він був переконаний у тому, що більшовицька революція — це історична катастрофа, і замислювався над своєю власною відповідальністю за неї: «Чи не занадто рано розпочали ми пропаганду марксизму у відсталій, напівазіатській Росії?»⁶⁵. Помирав Плеханов із болісним усвідомленням того, що діяльність, якій було віддано все життя, принесла непередбачувані й небажані наслідки. Він відчував ошуканим себе з боку свого ідола — Історії.

Трагедія Плеханова була трагедією російського західника, який бажав для своєї країни «нормального», «європейського» прогресу, раціональної послідовності фаз, гармонізації політичних дій із внутрішнім, економічним і культурним розвитком сус­пільства. 1 все ж слабістю Плеханова як мислителя було саме те, в чому він бачив свою найбільшу силу: розуміння «об’єктивної необхідності», яка мала гарантувати здійснення цього ідеалу в Росії. З історичної перспективи нам чітко видно, що це була ілюзія: ідеал соціалізму, який будували в Росії після закінчення процесу євро­пеїзації, на базі всіх матеріальних і культурних досягнень високорозвинутої, демок­ратичної капіталістичної цивілізації, виявився не менш утопічним, аніж народницька Ідея врятування російського селянина від високої плати за індустріалізацію. Навіть із психологічної точки зору програма Плеханова була сформульована невдало і її неможливо було реалізувати, бо, з одного боку, він вимагав розвитку класової свідо­мості пролетаріату, тобто свідомості антагонізму між пролетаріатом і буржуазією, а з другого, вимагав від робітників, щоби в ім’я наукової теорії розвитку вони зми­рилися з необхідністю класового панування над собою своїх антагоністів упродовж двох чи трьох поколінь. Плеханов вважав, що це можливо, оскільки «суб’єктивні фактори», включно зі свідомістю мас, повинні підпорядковуватися в кінцевому ре­зультаті «об’єктивній» і раціональній необхідності. Таким чином, розуміння «раціо­нальної необхідності», яке мало раз і назавжди вберегти російський соціалізм від утопічності, виявилося плсхановськоIOутопією.

Ми не повинні забувати про те, що «батько російського марксизму», попри своє інтелектуальне зухвальство та моральний цинізм, щиро бажав більшої сво­боди для рідної країни. Однак його діяльність у цьому напрямку не принесла споді­ваних результатів, тимчасом як його педантична систематизація марксистської філософії —¹ перетворення марксизму В «ЦІЛІСНИЙ світогляд», у якому «кожний елемент тісно поєднується з усіма іншими»⁶⁶ — стала прямим, вагомим внеском у ленінізм і сталінізм. У післяреволюційний період Ленін полишив без уваги по­літичне «ренегатство» Плеханова й так оцінив його заслуги: «Не можна стати свідомим, справжнім комуністом, не простудіювавши всього того, що написав Плеханов у галузі філософії, бо це найкраще в усій міжнародній марксистській літературі»⁶⁷. Згідно з цією рекомендацією праці Плеханова про «діамат» та «істмат» (діалектичний та історичний матеріалізм) стали, зокрема, в період ста­лінізму обов’язковою складовою частиною офіційної обробки мас у дусі прийня­тої доктрини. їхня сутність інтерпретувалася, певна річ, у такий спосіб, щоб при­ховати конфлікт між «об’єктивізмом» Плеханова і волюнтаризмом Леніна.

Про незамінну цінність праць Плеханова для сталінської обробки мас у дусі прийнятої доктрини промовляв і їхній авторитарний тон — дух абсолютної само­впевненості, який випливає з переконання, що він репрезентує «єдино правильну, наукову точку зору», належне пізнання законів історії. Цей дух добре служив тим, хто вважав себе втіленням історичної необхідності й для кого свобода інших людей була тільки перешкодою у «нестримному пориванні до великої мети історії»⁶⁸.

Це була пародія на ідею Плеханова, але Плеханов на цю пародію заслужив. Адже він ніколи не визнавав свободу як цінність саму по собі. Навпаки, навіть у своїй останній статгі-протестІ проти розгону демократичних Установчих зборів він посилався тільки па Історичну необхідність. Нагадав «знамениту думку Енгельса», що «без стародавнього рабства не було б сучасного соціалізму», вважаючи її як аргумент на користь необхідності переходу Росії через капіталістичну фазу⁶⁹. Замість того, щоб прямо виступити на захист свободи, він іще раз суворо застеріг своїх земляків від небезпеки опиратися необхідності. Незабаром виявилося, що історич­на необхідність може виправдовувати не лише капіталізм, але й тоталітарне не­вільництво, реалізоване людьми, які вважають себе учнями І спадкоємцями Пле­ханова.

ПРИМІТКИ

¹ Див.: A.Walicki. Rosyjska Tilozofia і my si spt⅛ecznaod Oswiecenia do marksizmu_s Warszawa, 1973, розд. 7.

ї М. Бакунин. Наука и насущное революционное дело, Женева, 1870, с. 32.

³ Див.: A.Walicki. Rosyjska Iilozofia, розд. 12.

⁴ Див.: S.Baron. Plekhanov: The FatherofRussian Marxism, London, 1963, розд. 1—5÷ Про еволюцію Плеханова від народництва до марксизму див.: A.Walicki. The Controversy Over Capitalism: Studjes in the Social Philosophy of the Russian Populists, Oxford, 1969, ч. 3; пор.: A-Walicki. Wst⅛ρ, у вид.: Filozofia Spcjecznaiiarodmctwarosyjskiego, т. !,Warszawa, 1965, с. CXVII—CXXX.

⁵ Праця Орлова називалася: «Формы крестьянского земледелия в Московской области» (М., 1979). ⁶Див.: Группа «Освобождение груда», Л.Дейч (pe∂.∖ т 4, M., 1928, с. 94.

Щит. за вид.: В.Ваганян, ЕВ. Плеханов. Опыт характер истики социально-по литических во з зрении, M., 1924, с. 94—95.

^й Плеханов посилався у цьому питанні на уривки з «Маніфесту Комуністичної партії», які крити­кували німецьких «істинних соціалістів» за доктринерське відкидання ідеї союзу з лібералами. На думку Плеханова, виникла повна аналогія між «істинними соціалістами» у Німеччині й народниками у Росії.

⁹J-PIechanow. Pismawybtane, перекл. К.Кренковський, І.Огродович і Р. Руд ниць кий,т. 1, Warszawa_j 1959, с. 459.

¹⁰Тамсамо,с. 357—358.

п Г.В.Плеханов. Избранные философские произведения, т. 4, M_tj 1958, c÷ 140,

¹² Див,: Г.В.Плеханов, Сочинения, т. 19, M._j 1927, с. 283.

¹³ Стаття Л.Тихомирова «Czego mamy oczckiwac od rewolueji?» приступна у вид.: «Filozofia Spoleczna narodnictwa rosyjskiego», τ. 2, с. 521—561.

¹⁴ Див. там само, с. 692—693. Лист Маркса до Засулич був дуже короткий, однак збереглися широкі чорнові начерки цього листа, які свідчили, що він був результатом серйозних роздумів (польськ. перекл. там само, с. 658—691). Аналіз змісту цих начерків містить мій вступ до « Filozofii Spolecznej narodnictwa rosyjskiego», с. CXLVII—CLX_j а також книжка «The Controversy Over Capitalism», с. 188—191. Переклад цієї книжки на японську мову сприяв зацікавленню лівих японсь­ких учених можливістю використати думку Маркса в обгрунтуванні концепції некапіталістичного розвитку відсталих країн, див. статтю С.Гінади (перекл. «The Controversy Over Capitalism») «On the Meaning in Our Time of the Drafts of Marx¹s Letter to Vera Zasulicz», «Suvaru Kankyu», 1975, J⅛ 20.

¹⁵ E.Юрьевский. Мысли о Плеханове, «Социалистический вестник», Нью-Йорк—Париж, 1957, № 4, с. 67. З цією статтею полемізував Б.Ніколаєвський, Проте вік не висунув жодних вагомих аргу­ментів; обмежився, по суті, міркуванням, що висновки Юр’євського принижують групу «Визволення праці», а тим самим генеалогію меншовизму, чого не можна допустити (див.: Легенда об «утаештом письме» К.Маркса, там само, 1957, № 5, с. 94—97),

¹⁶Г.В.Плеханов. Избранные философские произведения, т, 2, M_τ, 1956, с, 360

¹⁷TaMCaMO_jL E с. 392; т. 4, с.ПЗ—114.

¹⁸TaM само, т. 2, с. 360.

¹⁹ Литературное наследие Г.В.Плеханова, т б, M₁, 1938, с. 178.

²⁰ Г.В.Плеханов. Про роль особи в історії, K., 1957, с. 6.

²¹ Там само, с_т 6.

³²TaMcaMO.

²³Tbm само, с. 8.

²⁴TaMcaMO_jC₁9.

²⁵ П.Струве. Критические заметки по вопросу об экономическом развитии России, Cπ6._j 1894, с. 288. Михайл енського схвилював висновок книжки: «Признаймось у бракові культури й ходімо по науку до капіталізму»* Полеміка Михайловського зі Струве доступна у вид.; « Filozofia Spoleczna πarodnictwaτosyj skiego», т. 2, с. 615—645,

²⁶Див.: «Fi Iozofia spoleczna narodnictwa rosyjskiego», т. 2, с. 628—631.

²⁷ Див*: Г.В.Плеханов. Избранные философские произведения, т* 4, с* 417—468.

²⁸Там само, с. 271 і 458.

²⁹ Див.: Литературное наследие Г.В.Плеханова, т. 6, с. 177.

³⁰ Пор.: W.Bielinski. Pisma Alozoficzme, перекл. В.Анісімов-Беньковська, т. 1, Warszawa₁ 1956, с.

292.

³¹ Див.: ЕВ.Плеханов* Сочинения, т. 20, M., 1925, с* XXVIIL

³² «Абстрактним ідеалом» була, звичайно, народницька ідея «безпосереднього переходу до соціа­лізму», яку воскресив Ленін у своїх «Квітневих тезах», див,: EB.Плеханов, Год на родине, т* 2, Париж, 1921, с* 260*

³³ Г.В.Плеханов. Избранные философские произведения, т. 1, с. 592.

³⁴TaM само, с. 569.

³⁵Там само, с. 691.

³⁶L-Kolakowski. GI6wne nurty maτksizmu, с. 639.

³⁷TaM само, с, 638*

^зн Г. В.Плеханов. Избранные философские произведения, т. 1, с. 690*

³⁹ Див. вище, с. 105—106*

⁴⁰ Г В.Плеханов* Сочинения, т. 18₅ M., 1925, с* 334.

⁴¹ Г.В.Плеханов. Избранные философские произведения, т* 1, с, 690.

⁴²TaM само, с. 450.

⁴³TaM само, с* 439*

⁴⁴ Gesprache fiber Russland mit Friedrich Engels. Nach Aufzeichnungcii von A.M.Woden, у вид*: IntemationalewissenschQftliche Korrespondenz, NLRubel (pcd.)₅ Berlin, 1971.

⁴⁵Г*В.Плеханов* Сочинения, т. 12, M.₇ 1925, с. 418—419.

⁴⁶ LD, т 42, Warszawa, 1970, с. 12*

⁴⁷ГВ.Плеханов* Сочинения, т. 4, M*_s 1923, с. 226.

⁴⁸TaM само, т 11, M., 1928, с. 319.

Див.: S.Baroπ. Plckhanov, с. 265.

ЭД Там само, с. 277> Див* також: П.Милюков. Год борьбы, Спб., 1907, с. 222.

⁵¹ «Антиселянський» мотив марксистської думки детально аналізується у вид.: D₁Mitrany* Marx Against the Peasant, Chapel НІИ, 1951.

⁵² За словами Плеханова, на татарське походження його родини вказувало звучання прізвища «Пле-хан-ов», Див.: Л.Дейч. Молодость EB. Плеханов а, «Былое», 1918_j № 13, с. 125.

^j J₁PIechanow, Historarosyjskiej mySli SpoJecznej, т. l,c* 107—108*

⁵⁴TaM само, с. і 23—124. (Легко помітити, що це повністю збігається з поглядами, викладеними у відомій книзі: R.Pipes. «Rosjacarow» (перекл* Є.Браткевич, П.П.Всчоркевич), Warszawa, 1990.)

⁵⁵ Там само, с. 186—188*

⁵⁶Тамсамо, с. 171—172.

⁵⁷ Г.В.Плеханов. Сочинения, т. 19, M., 1926, с. 31.

⁵⁸ На цій підставі JLllIanipo визнав кадетів скоріше радикалами, аніж лібералами, див.: «Russian Studies», London, 1986, с 89—90.

⁵⁹ Див.: A-Walicki. Filozofiaprawa rosyj skiego Iiberalizmu (перекл. Є.Став інсь кий), Warszawa, 1995, с, 424.

⁶⁰ Г. R₁ Плеханов. Год ла родине^ т. 1 _i Париж, 1921, с. 233.

⁶¹ Там само, т* 2, с. 193—198.

⁶²Там само, т. I_j с. 21.

⁶³ ЛТ, т* 25, с. 431 («Держава і революція»).

⁶⁴Цит. за вид.: S,Baron. Plekhanov, с. 359. За словами дружини Плеханова Розалії Марківни, ген, Краснов пропонував Плеханову посаду прем’єра, а трохи раніше ген, Kopniлов пропонував йому портфель міністра в кабінеті, який повинен був замінити Тимчасовий уряд Корейського (там само, с. 351 і 382).

⁶⁵ Е.Д* Кускова. Давно минувшее, «Новый журнал», 1958, *N⅛46, с* 139*

⁶⁶ ЕВ.Плеханов. Сочинения, т 16, M., 1928, с. 294.

⁶⁷ ТТит. за вид.: A.SchafT* Wstςp do « Przyczyn їси» Plechanowa, с. VII.

^ЙК Див* вище, прим, 42,

⁶⁹ EB.Плеханов. Год на родине, т* 2, с. 260.

3.