РОЗА ЛЮКСЕМБУРГ І РЕВОЛЮЦІЙНА AMOR FATF

Роза Люксембург (1871—1919) відома в світі як головна постать радикальних лівих німецького революційного руху: спершу в Соціал-демократичній партії Німеч­чини (СДП), а відтак, після розпаду II Інтернаціоналу в революційному Союзі Спар­така, який став ядром німецької комуністичної партії.

Люксембург народилася в Замосці, в заможній полонізованій єврейській ро­дині, Батьки розмовляли між собою по-польському, а батько жваво цікавився польськими проблемами². Закінчивши варшавську гімназію, Роза Люксембург навчалася у Цюрихському університеті, захистила там докторську дисертацію на тему розвитку промисловості в Королівстві Польському У період її молодості в Королівстві Польському розвинувся масовий стихійний робітничий рух, куль­мінацією якого став так званий Лодзький бунт 1892 року, дев’ятиденна жорстоко придушена страйкова боротьба кількох десятків тисяч робітників Лодзі, яку вони розпочали в день травневого свята. Ця подія спонукала соціалістичну інтеліген­цію заснувати Польську соціалістичну партію, яка поєднувала класові цілі з праг­неннями незалежності. Проти програми незалежності виступила група польських соціал-демократів із Цюриха, згуртована навколо Рози Люксембург (яка ко­ристувалася у ній найбільшим авторитетом), Леона Horixeca (Яна Тишки), Юлі­ана Мархлсвського та Адольфа Варшавського (Варського).

На відміну від Плеханова Люксембург виявляла деяку зацікавленість філосо­фією і не прагнула перетворити марксизм у вссохоплюючу впорядковану систему, однак, доза всяким сумнівом, була винятково талановитим теоретиком, погляди якого відрізнялися як від німецької соціал-демократичної ортодоксії, так і від рево­люційного марксизму в Росії. Хоча про свободу вона писала рідко, проте усі її кон­цепції були пов’язані, прямо чи опосередковано, з комуністичною ілюзією визволен­ня людства. Це стосується і її поглядів на національне питання. Аналіз цих поглядів необхідний для глибшого зрозуміння однієї з найглибших помилок марксистської концепції свободи як індивідуальної, так і колективної.

* Пристрасть до фатальних пророцтв (лати.),

Несистематичний і переважно полемічний характер праць Люксембург (за ви­нятком праць економічних, які я розглядаю тільки другим планом) не дозволяє до кінця зрозуміти внутрішню логіку і послідовність її поглядів. Тому виникає потреба здійснити реконструкцію цих поглядів, яка дозволила б побачити в них чітку світог­лядну структуру зв’язану в аксіологічному плані, хоч і не завжди когерентну на теоретичному рівні. Для більшої ясності я виділив у цій реконструкції три розділи:

1) загальну теорію історичного розвитку,

2) теорію міжнародного робітничого руху, а також

3) національне питання.

Кожний із цих розділів я розглядатиму виключно в тому обсязі, в якому він по­єднується з проблематикою даної книги, а отже, з комуністичним ідеалом свободи.

Свобода в історії

За Лешеком Колаковським, думку Рози Люксембург заполонила «непохитна доктринерська переконаність у залізних законах історії, яких жодна людська сила не в змозі ні замінити, ні відвернути»³. В загальних рисах це міркування слушне, однак воно вимагає додаткового роз’яснення І певної корекції. Бо стандартне зви­нувачення Люксембург у фаталізмі й приписування їй віри в «автоматизм прогре­су» помилкове.

/У найбільш поширеній інтерпретаціїнаукове пізнання об’єктивних законів історії мало застерігати марксистський робітничий рух від надто радикальних, передчас­них волюнтаристських дій. Однак Роза Люксембург не сприймала цих застережень серйозно — вона не погоджувалася стримувати революційність через страх перед поразкою. їй досить було упевненості в тому що кінцева мета руху не суперечить законам історії і рано чи пізно її буде досягнуто. В одному з її листів, написаних під час війни у німецькій в’язниці, читаємо:

«Історія завжди найкраще знає, що робити в умовах, які здаються не­стерпними. Я не проголошую тут вигідного фаталізму. Навпаки: людська воля має бути максимально напружена, наше завдання — боротися з повним усві­домленням і з усіх сил. Ось що я маю на увазі: нині, коли все здається таким абсолютно безнадійним, успіх цього свідомого впливу на маси залежить від сти­хійних, глибоко захованих і стиснутих пружин історії. А з Історичного досвіду (а також із власного досвіду в Росії) я знаю, що саме тоді, коли зовні все здається таким жалюгідним і безнадійним, саме тоді наближається кардинальна і рапто­ва зміна. Найперше нам не можна забувати про одне: ми зв’язані з історичними законами розвитку, а вони ніколи не підводять — навіть тоді, коли їхня дія не зовсім збігається з нашими планами»⁴.

*

Було б спокусливо інтерпретувати цей лист як звичайний nil desperandum* — як спробу потішити себе думкою, що пережита поразка не є остаточною поразкою. Однак ширший контекст свідчить, що позиція Люксембург стосовно поразки була набагато складніша.

* Не треба втрачати надії (лдт.).

її»⁶. Отже, треба приготуватися до цілої низки самопожертв і поразок, треба при­миритися з тим, що шлях до класового визволення — це Голгофа, а не безпечна мандрівка.

Інтерпретація «пізнання законі в історії» як гарантії від ризику була в очах Люк­сембург звичайним опортунізмом. Вона протиставляла їй свою героїчну позицію і пристосовувалася до цього в своєму особистому житті. Напередодні війни вона з презирством відкинула дружню пропозицію покинути Німеччину і таким чином уникнути ув’язнення. «Я не втечу, •— писала вона, — навіть під загрозою шибе­ниці, з тієї простої причини, що вважаю за необхідне, аби наша партія призвичаю­валася вважати жертви складовою частиною соціалістичного ремесла»⁷. Останнім актом її життя була участь у робітничому повстанні в Берліні у січні 1919 року, повстанні, яке, на ЇЇ переконання, не мало шансу на перемогу й мало бути жорсто­ко придушене. Після поразки повстання вона не сховалася у безпечному місці, що саркастично приписували її «дрібнобуржуазному» почуттю честі. Цей діагноз (опускаючи прикметник «дрібнобуржуазний») містив у собі слушну думку: у ро­зумінні Люксембург класова боротьба також була справою честі. У статті «По­рядок панує в Берліні» — останній, яка вийшла з-під її пера, — вона писала відверто, що взятися за зброю було «справою честі революції» і що поразка повстання — це «моральна перемога»⁸.

«Увесь шлях соціалізму,—оскільки мова йде про революційні бої,— всіяний самими поразками. 1 все-таки сама історія веде нас невтримно крок за кроком до остаточної перемоги! Де були б ми сьогодні без цих “поразок”, з яких черпа­ли історичний досвід, пізнання і силу, ідеалізм! Сьогодні, коли ми безпосередньо підійшли до вирішальної битви пролетарської класової боротьби, ми просто-таки спираємося на ці поразки, жодної з яких ми не могли уникнути, бо кожна з них — частина нашої сили і ясності мети»³.

Такі самі аргументи висувалися І висуваються ще й досі на захист польських національних повстань: хоч усі вони й зазнали поразки, але кожне з них було мо­ральною перемогою, яка посилювала національну свідомість І прокладала шлях до національного визволення. Така думка глибоко закорінена в культурній спадщині польського романтизму. Найвидатніїпий представник цієї спадщини Адам Міцке- вич був улюбленим постом Рози Люксембург¹⁰. Як відомо, Міцкевич протиставляв «розумним людям» «людей навіжених», хвалив героїчні й відчайдушні вчинки, ствер­джуючи, що жертви і страждання допомагають переважити шальку Провидіння, змінити Божі перед накреслення. Подібні Ідеї проголошував і Юліуш Словацький: його слова про тих, що йшли на смерть, «як каміння, кидане Богом на шанець», стали невід’ємною частиною польської політичної культури. Чи не дає це нам під­ставу припускати, що проголошувана Люксембург «історіософія героїчної поразки» була в якійсь мірі результатом впливу на неї польської культури? Таку гіпотезу, ма­буть, не слід було б надто поспішно відкидати.

Так чи інакше, річ очевидна, що віра Люксембургу безсумнівну реалізацію кінце­вої мети мала більше спільного з месіанством, аніж із позитивістським детерміні­змом. Тому її погляди не слід трактувати як граничний варіант концепції «об’єктив­них законів історії у тому вигляді, в якому її визнавали всі тодішні марксисти»¹¹.

∣⅛ιu.⅝∣∣ ⅛⅛∏ι⅜

Шукання сенсу історичного процесу в цілому спрямовувало увагу Люксем­бург на класичну модель діалектичної тріади. Її приваблювала Енґельсова ідеал­ізація первісної общини, а також концепція революційної ретроспекції, яка прого­лошувала, що ідеї соціалізму — це діалектичний поворот до архаїчного колекти­візму¹⁴. Особливо виразно це звучить у її лекціях, прочитаних у німецькій соціал- демократичній школі у 1914 році й опублікованих посмертно як «Вступ до пол­ітичної економії». Авторка детально розглядає в них історію послідовного відкри­вання різних форм примітивного комунізму: відкриття Маурером німецької мар­ки, праця Гакстгаузепа про російську общину, а також роль общини у народ­ницькій ідеології (яку він називає «революційним слов’янофільством»), відтак відкриття примітивного комунізму в індійців, арабів та берберів, значення цих відкриттів для вивчення давньої держави інків у Перу і т.д. Усьому цьому вона надає величезної ваги, бо бачить у ньому наукове спростування буржуазної тези про споконвічну приватну власність, а також «гігантський наріжний камінь для споруди, зведеної Марксом-Енгельсом»¹⁵. Особливу роль у закладенні цього фун­даменту вона, звичайно, приписує Морганові: називає його «батьком соціал- демократичної церкви» і (слідом за Енгельсом) наводить його думку про віднов­лення у вищій формі рівності та братерства давніх родів. Свої розмірковування Люксембург підсумовує словами;

«Таким чином благородна традиція сивої давнини подає свою руку револю­ційним прагненням прийдешнього, коло пізнання гармонійно замикається, і в цій перспективі сучасний світ з його класовим пануванням та експлуатацією, який видає себе за сутність і єдиний зміст культури, за вищу мету історії світу, вияв­ляється просто незначним перехідним етапом у великій культурній ході люд­ства»¹⁶.

У цих словах ми, звісно, впізнаємо міркування Енгельса з «Походження сім’ї, приватної власності і держави». Елемент оригінальності в новій інтерпретації цих думок з боку Люксембург полягає насамперед у підкресленні ролі планування в «стародавньому суспільстві». Діалектичне повернення до початку було в її розумінні не лише поверненням до спільної власності та безкласовості, а й поверненням до планування, концепція ж соціалістичної планової економіки прибирала форму нату­рального господарства у макромасштабі. В окремих нотатках до «Вступу» ця кон­цепція подавалася у вигляді ось такої історіософІчної схеми¹⁷:

1. Первісне суспільство: організація і планування, основане на колективному інстинкті. «Несвідома плановість», яка нагадує працю бджіл над будівництвом щільника.

2. Класове суспільство: зростаюча індивідуалізація й приватизація дій веде до відмирання «інстинктивного планування» у суспільному житті. Кульмінація цієї тен­денції у капіталізмі призводить до цілковитої анархІзації економічного життя.

3. Соціалістичне суспільство майбутнього: діалектичний поворот до планування, однак уже не «інстинктивного» і «несвідомого», Іншими словами, запровадження цілком свідомого, раціонального планування. Це буде «повторний вихід із тваринно­го царства», остаточна гуманізація людства. Ми вже не будемо ні бджолами, як у первісному суспільстві, ні кровожерними хижаками, як за капіталізму. «Перехід до соціалізму буде останнім стрибком із тваринного царства у людські умови жит­тя»¹⁸.

Подібно до Енгельса Люксембург була далека від молодомарксистського есен- ціалізму, а тим самим від концепції розвитку «видової сутності» людини шляхом са- мозбагачувального відчуження. І все ж її думки досить чітко (хоч іноді не прямо) вміщаються у рамки історіософічних схем, пов’язаних із цією концепцією. Перша з них — це схема «повторною визволення» людини через «усуспільнення спільнот», тобто шляхом гуманізації колективної людини, друга — це схема «віднайденого раю», або концепція розвитку від несвідомої гармонії («утрачений рай»), через дисгармо­нію, до поєднання зі свідомістю. Обидві ці схеми користувалися великою популярні­стю серед соціалістів доби романтизму, бо вони підгримували хіліастичну віру в колек­тивне спасіння на землі.

Хоч би що ми думали про цю історіософію, її роль для зрозуміння поглядів Люксембург на необхідність і свободу важко переоцінити. Вона свідчить, що Люксембург розуміла перехід від капіталізму до соціалізму як радикальний пе­релом, рубіж у процесі еволюції, який можна порівняти хіба що з виходом люди­ни із тваринного царства. Сенсом цього перелому мало стати припинення влади сліпої необхідності, яку символізували неконтрольовані закони ринку, політична економія як наука про ці закони повинна була зникнути разом із своїм предме­том. Тож нічого дивного, що Люксембург бачила перехід до соціалізму як рап­товий стрибок, а не як поступову еволюційну зміну, і що водночас вона прагну­ла, аби настання соціалістичного (точніше, комуністичного) земного раю було гарантоване залізними законами історії. Звичайно, в своїй концепції вона вико­ристовувала більш традиційні аргументи, доводячи, що без опертя на закони необхідності соціалізм не міг би бути «науковим». Однак не підлягає сумніву, що її найглибша мотивація мала аксіологічпий характер, бо без виведення іде­алу з необхідності віра в іманентний сенс історії була неможлива. Бо спасіння не могло бути справою випадку. Однак висновок про необхідність спасіння дещо відрізняється від механічної необхідності еволюційно-історичного детермініз­му. Тлумачення необхідності в працях Люксембург нагадувало скоріше секуля­ризоване Провидіння, яке гарантує щасливу розв’язку драми історії.

Це тлумачення кидає світло на теорію неминучого краху капіталізму, розвинену Люксембург у її основній теоретичній праці «Акумуляція капіталу» (1913), Згідно з цією теорією, капіталізм був приречений на загибель не через свої «внутрішні» су­перечності (котрі, як доводив Бернштейн, могли навіть «ослаблюватись»), а через «зовнішні суперечності», тобто суперечності між капіталістичними країнами і їхніми зовнішніми ринками. Капіталізм, стверджувала Люксембург, не може розвиватися без ^капіталістичного середовища, котре служить йому як ринок і об’єкт експлуа­тації¹⁹. Та водночас глобальна експансія капіталізму знищує некапіталістичні струк­тури і тим самим позбавляє капіталізм необхідної основи його існування. Бо в сучасному світі не Існує «самостійного розвитку»: капіталізм розташованих у центрі країн «живиться» за рахунок некапіталістичного оточення країн периферійних, уне­можливлюючи тим самим їхній внутрішній автогенний розвиток і водночас знищу­ючи їх як свої власні ринки збуту. Скорочення ринків збуту для капіталістичного виробництва у поєднанні з загостренням суперечностей між розвиненими і відста­лими країнами веде до краху капіталізму у світовому масштабі.

У даному контексті нас не цікавить наукова цінність цієї теорії Зате важливо підкреслити, що Люксембург не вважала передбачуваний нею крах капіталізму чимсь таким, що відбудеться автоматично, без участі людської волі й свідомості. Навпаки — вона рішуче заперечувала проти такого розуміння її думки. Була пере­конана, що робітничий клас не відкладатиме революцію аж до того моменту, коли капіталізм стане економічно неспроможним. Адже вона завжди була на боці герої­зму, а не квієтизму.

Свобода у робітничому русі

Як теоретик робітничого руху Люксембург розвивала свої погляди органічно, постійно їх збагачувала, не піддаючи, однак, принциповій ревізії. Різні аспекти її поглядів висувалися на перший план у залежності від конкретних проблем та зав­дань, які поставали перед нею в різні періоди її життя.

Ім’я Рози Люксембург стало відоме світові після її першої великої битви — невтомної полемічної кампанії проти ревізіонізму в лавах СДП. Знаменитим сло­вам Бернштейна; «Кінцева мета для мене ніщо, рух — усе» Люксембург протиста­вила тезу, що «все» саме і є кінцевою метою, а «ніщо» — рух як самоціль²¹*. Під «кінцевою метою» вона розуміла, ясна річ, завоювання робітничим класом політичної влади і запровадження соціалістичного устрою. Однак це не виключало поступо­вих реформ, за умови, що їх не супроводжуватиме ілюзія про можливість пристосу­вання капіталізму до потреб пролетаріату; справжньою метою боротьби за рефор­ми мало бути-зміцнення робітничого класу і підготовка його до революційного по­валення капіталізму. У праці «Соціальна реформа чи революція?» (1900) Люксем­бург визнала це як проблему «бути чи не бути» соцІал-дсмократичному рухові. Бо якби Бернштейн мав рацію, — якби капіталізм міг пристосуватися до вимог про­гресу, обмежуючи експлуатацію та поліпшуючи матеріальне становище робітників, — то не було б необхідності у революційній катастрофі, а ідея соціалізму виявилася б утопією²¹.

Зосередження на кінцевій меті пояснює погляди Люксембург на взаємозв’язок між науковою теорією і робітничим рухом. «Наукова теорія» (або марксизм) була, на її думку, джерелом сили сучасного робітничого руху, але не аргументом проти «передчасних» революцій; бо основною функцією теорії була не осторога перед волюнтаризмом, а нагадування робітникам про пріоритет кінцевої мети, осторога перед реформістським опортунізмом. Люксембург надзвичайно наполегливо підкреслювала, що йдеться ие про більшу «справедливість» у рамках товарного господарства, а про ліквідацію товарного господарства як такого. Звідси виплива­ло, що авторитет «наукової теорії» підтримує революціонерів І безжально розбиває ілюзії реформістів.

Як і Ленін, Люксембург приписувала опортуністичний реформізм професійним спілкам і саме проти них спрямовувала вістря своєї критики. Вона дуже негативно ставилася й до кооператизму, Тред-юніонізм і кооператизм були в її очах за своєю суттю реакційними рухами, такими, що намагалися відновити докапіталістичні відно- CHIIir².

Гарантією остаточного визволення робітничого класу, на думку Люксембург, була теорія об’єктивної необхідності краху капіталізму (Zussammenbruchstheorie). Однак вона нічого не Гарантувала сучасному поколінню, а, навпаки, виправдовува­ла необхідність принесення його в жертву на вівтарі майбутнього. Це незаперечно свідчить, що суб’єктом «визволення» у концепції Люксембург був робітничий клас як індивідуальне ціле, а не поодинокі, сущі нині робітники. У цьому відношенні вона була вірніша марксизмові, ніж прагматичні (а значить, емпірично мислячі) керівни­ки німецької соціал-демократії.

Кількома роками пізніше Люксембург доповнила свої погляди критикою ленініз­му як хибного І небезпечного способу протиставлення себе опортунізмові. У статті «Організаційні питання російської соціал-демократії» (1904) вона доводила, що со­ціал-демократія повинна оберігатися від двох небезпек; не тільки від небезпеки опортунізму, але й від небезпеки «бланкістського централізму», тобто відриву від мас і перетворення у революційну секту. У Росії ■■— країні деспотичного уряду, ам­бітних інтелектуалів та недосвідчених мас — «деспотичний централізм» був най­простішим вибором. Але саме тому ленінізм можна вважати російським варіан-

том опортунізму — якщо під опортунізмом розуміти підкорення «природній тен­денції» і вибір найлегшого шляху²³. Однак із точки зору кінцевої мети найлегший шлях завжди є шляхом найгіршим. Звідси випливало, що «організаційна концепція» Леніна становить собою найбільшу загрозу для робітничого руху в Росії, Бо ніщо так легко й безповоротно не віддає молодий іще робітничий рух на поталу пан­ським замашкам інтелігентів, як надівання на цей рух кайданів бюрократичного централізму, котрий зводить войовничий пролетаріат до ролі слухняного знаряддя «Комітету»²⁴,

Критика ленінізму з боку Люксембург — винятково глибока і далекоглядна — мала багато аспектів. Одним із них було класичне звинувачення в тому, що рух робітничого класу віддано під оруду професійних революціонерів, Ленін, доводила Люксембург, базував свою концепцію партії на двох засадах: «на сліпому підпо­рядкуванні до найменших деталей усіх партійних організацій та їхніх дій центральній владі, яка думає, творить і вирішує за всіх», а також на «суворому відгородженій організованого ядра партії від довколишнього революційного середовища»²⁵. Це було «механічне перенесення організаційних засад бланкістського руху змовниць­ких гуртків у соціал-демократичний рух робітничих мас», У відповідь на такі заки­ди Ленін підкреслював, що більшовики, на відміну від бланкістів, працюють серед мас, будячи і регулюючи їхню революційну енергію. Однак Люксембург, погоджу­ючись у цьому питанні з синдикалістами, з якими, між іншим, вона рішуче борола­ся, визнала, що це ще гірше: бо маси повинні бути вільними від опіки професійних політиків, як парламентаріїв, так і конспіраторів. Вона також підкреслила, що в по­чатковій стадії робітничого руху суворий централізм — найкраще знаряддя «пансь­ких замашок буржуазної інтелігенції, яка прагне паралізувати самостійний класовий рух»²⁶.

Наприкінці розглядуваної статті ленінізм подано як нову форму «суб’єктивізму», що характеризує домарксистський революційний рух у Росії, Цей діагноз вартий того, щоб його процитувати:

« [...] Із цього несміливого прагнення частини російської соціал-демократії застерегти від помилок російський робітничий рух, який розвивається так бага- тообіцяюче і так бурхливо завдяки всевідаючій і повсюдній оцінці Центрального комітету, здається, проглядає той самий суб’єктивізм, який не раз уже пожар­тував із соціал-демократичної думки в Росії [...] Зламане й розпорошене рос­ійським абсолютизмом “я” метиться тим, що в своїй революційній думці садо­вить само себе на престол і проголошує себе всевладним — у вигляді змов­ницького комітету від імені неіснуючої “волі народу”. Одначе “об’єкт” вияв­ляється сильнішим, незабаром торжествує батіг як “законний" вираз даної стадії історичного процесу. Кінець кінцем на поверхні, як іще “законніше” дитя істо­ричного процесу, з’являється російський робітничий рух, що бере максимальний розгін для створення нарешті справді народної волі. Але тепер “я” російського революціонера похапливо стає на голову й знов проголошує себе всемогутнім стерничим історії — цього разу у власній величі центрального комітету соціал- демократичного робітничого руху Відважний акробат випускає при цьому з увага, що єдиний суб’єкт, якому припадає тепер роль цього стерничого, — це масове “я” робітничого класу, який упирається partout∖ маючи право робити власні помилки і вчитись історичної діалектики. Зрештою, будьмо відвертими, помил­ки, що їх допускає справжній революційний робітничий рух, з історичного погля­ду незрівнянно плідніїпі і цінніші за непогрішність найкращого “центрального ко­мітету”»²⁷.

* Скрізь (⅛-X

«Воля народу» — це, звичайно, натяк на партію «Народна воля», «суб’єктивізм» якої так гостро засуджував Плеханов, Однак, на думку Люксембург, Плеханов репрезентував тільки іншу форму суб’єктивізму, бо прагнув тримати маси під па- терналістською опікою інтелігентних теоретиків, Люксембург відкинула цю пози­цію в ім’я незалежності масового “я”, в ім’я колективної суб’єктивності революцій­них мас. Прикметник «революційний» у цьому контексті дуже важливий, бо тут не йшлося про такі форми прояву суб’єктивності мас, як чисто економічна боротьба чи організаційна профспілкова діяльність. Люксембург ідентифікувала себе з рево­люційними масами, які боролися за цілі, що «виходили за рамки усього теперіш­нього устрою»²⁸. Вона цінувала спонтанність мас, але застерігала від «стихійності» у значенні відсутності напрямку і далекосяжних цілей, обмеження завдань руху до дрібних реформ та боротьби за платню. Отже, вона була не ідеологом «стихій­ності» (як цс хотіли подати сталіністи)²⁹, а теоретиком революційного самовизволення пролетаріату. Мали слушність ті, хто казав, іцо її характеризувала «майже містич­на віра у революційний потенціал робітників»³⁰. Це чітко відрізняло її від усіх на­прямків російського марксизму: «об’єктивізму» і «суб’єктивізму», «економізму» й «авангардизму», меншовизму і більшовизму.

Наступна фаза інтелектуальної еволюції Рози Люксембург пов’язується з рево­люцією 1905 — 1906 років, Її погляди формувалися переважно під впливом ситуації в Польщі, Наприкінці 1905 року вона нелегально прибула до Варшави, щоб узяти участь у подіях. У березні наступного року її заарештували; через три місяці п випустили на волю під заставу, і вона виїхала до Фінляндії, звідки робила виїзди до Петербурга. У вересні 1906 року повернулася до Німеччини.

Якщо говорити про безпосередній революційний досвід Рози Люксембург, то найважливішим у цьому відношенні було її перебування у Варшаві. Це треба підкрес­лити, бо революція на польських землях була парадигматичним прикладом спон­танного руху мас. Елемент спонтанності виразно домінував над політичними роз­біжностями: «На фабриках і в фабричних організаціях розпливчаті відмінності між СДКПіЛ і ПСП, здавалося, втрачали будь-яке практичне значення»³¹.

З німецької точки зору це виглядало як перехід до анархії. Однак Люксембург дивилася на це Інакше. У брошурі «Масовий страйк, партія і професійні спілки» (1906) вона доводила, що стихійність революційного страйкового руху в російській імперії аж ніяк не є результатом відсталості робітників Росії; якщо цей рух розви­вався стихійно, а не «за наказом партії та професійних спілок», як того бажали б німецькі теоретики, то так було через те, що події набрали справді революційного характеру, і «один рік революції був для російського пролетаріату “школою”, якої німецькому пролетаріатові не могли дати й тридцять років парламентської та проф­спілкової боротьби»³². Масовий страйк не можна «прогнозувати», «схвалити» і штучно «зробити»³³, але це обурює тільки педантів, які прагнуть зберегти для себе роль учителів «недозрілих мас», і це правда. Але неправда, що страйкарі прагнули досягти виключно економічних цілей, навпаки, революція створила умови для «пря­мого перетворення економічної боротьби у політичну»³⁴, і це зняло звинувачення зі стихійного робітничого руху в опортуністичній короткозорості та анархістській зне­вазі до політики, Із перспективи цього досвіду практика чіткого розмежування по­літичної боротьби і боротьби економічної та протиставлення їх одна одній вияви­лась анахронізмом, пережитком періоду, в якому політична боротьба соціал-де­мократії переважила (в Німеччині) парламентарні методи. Той факт, що держава царів вступила у стадію капіталізму без здійснення буржуазної революції, висунув робітничий клас Росії (і російської частини Польщі) в авангард міжнародного пролета­ріату. Досвід Росії мали осмислити і використати німецькі робітники.

Вожді німецької соціал-демократії не погодилися з цим висновком. Вони дово­дили, що метод масового страйку не може бути використаний у Німеччині. Ka- утськин висував аргумент неконтрольованості масових страйків, а стратегії фрон­тальної атаки протиставляв стратегію свого роду партизанської війни³⁵. Певна річ, ці обґрунтування він підкріплював «заповітом Енгельса». Але Люксембург класи­фікувала його аргументацію як ганебне боягузтво. Згідно зі своєю «Історіософією поразки», вона не боялася програних битв, вважала їх необхідною ланкою у реалі­зації великої місії робітничого класу. Цілком справедливо при цьому вона під­креслювала: масовий страйк — не одне й те саме, що повстання і битви на барика­дах, про які сказано у «заповіті» Енгельс а³⁰. Ці погляди привели Люксембург до повного розриву з Каутським (у 1910—1911 роках) І зробили її ідейним лідером крайнього лівого крила німецької соціал-демократії.

У російському контексті Люксембург також зайняла місце серед крайніх лівих. Хоча вона й критикувала більшовиків за підбурювання робітників до збройного по­встання, але ще суворішою була в оцінці меншовицької тактики сприяння лібералам та утримування руху в рамках буржуазної революції³?. На лондонському з’їзді РСДРП у 1907 році вона звинуватила меншовиків у тому, що вони забули, що марк­сизм включає в себе не лише «елемент критичного аналізу», але й «елемент актив­ної волі»³⁸. Ця її позиція була близька, по суті, до позиції Троцького, який протистав­ляв меншовицькому марксизмові ідею «перманентної революції»³⁹.

Голосування німецьких соціал-демократів за воєнні кредити у серпні 1914 року було в очах Люксембург зрадою соціалізму, моральною капітуляцією. Отже, остан­ня фаза ідейної еволюції вивела її з рядів СДП. Подібно до Леніна, вона відкинула саму назву «соціал-демократія» й замінила її старим терміном «комунізм». Можна навіть сказати, що вона фактично відмовилася від «наукового соціалізму» на ко­ристь не скутого Історизмом та сцієнтизмом комунізму; це знайшло свій вираз у тому, що свою організацію вона назвала Союз Спартака (Маркс і Енгельс вважали стародавніх рабів нездатними створити вищий суспільний устрій, а значить, не вклю­чали повстання рабів у генеалогію сучасного соціалізму).

Один із ранніх документів Союзу Спартака (за квітень 1918 року) вимагав створення нового робітничого Інтернаціоналу — цілком наднаціонального, по­кликаного ефективно боротися з усіма формами й видами націоналізму⁴⁰. У цьо­му відбилася характерна двоїстість позиції Люксембург: готовність удатися в боротьбі з націоналізмом до авторитарних методів при одночасній відмові від усіх авторитарних методів стосовно робітничого руху. Така сама двоїстість харак­теризує видану посмертно брошуру Люксембург «Російська революція», яка вих­валяє більшовиків за «врятування честі міжнародного соціалізму» і водночас кри­тикує їх за надмірну повагу до принципу самовизначення націй. Більшовики, як писала авторка, трактували право на самовизначення націй як надбання демок­ратичної політики, в ім’я якого прирікали всі практичні кроки реальної політики на замовчування. Не розуміли, що це славнозвісне право - «не шо інше, як порожня дрібнобуржуазна фраза і містифікація», внаслідок чого воно тільки сприяє «банкрут­ству та розпаду Росії»⁴¹.

Про погляди Люксембург на національне питання мова йтиме у наступній час­тині цього розділу. А поки перейдімо до її критики більшовизму з точки зору демок­ратії та свободи. Найвідоміші її висловлювання в цьому питанні звучать так:

«Звичайно, кожний демократичний інститут має свої межі і свої вади, І це властиве, мабуть, усім людським інститутам. Але ліки, винайдені Троцьким і Леніним, —ліквідація демократії взагалі, — ще гірше, ніж хвороба, якій ці ліки мали запобігти, бо саме вони засипають єдине живе джерело виправлення всіх природжених суспільних недосконалостей. Цим джерелом є активне, нічим не обмежене, енергійне політичне життя найширших народних мас [...] Поза вся­ким сумнівом, потрібний громадський контроль. Інакше обмін досвідом обме- житься замкнутим колом службовців нового режиму [„.] Без загальних виборів, без необмеженої свободи преси і зборів, без вільної боротьби поглядів завмирає життя у всякому громадському інституті, перетворюючись на позірне життя, причому єдиним активним елементом залишається бюрократія».

Це не означає, що треба схилятися перед «кумиром формальної демократії» й забувати про соціальну сутність устрою. Соціалістична демократія — це диктату­ра пролетаріату:

«Так, диктатура! Але ця диктатура полягає в способі застосування демок­ратії, а не в її ліквідації [...] Ця диктатура повинна стати справою класу, а не малої прогресивної меншості, яка виступає від імені класу, тобто вона повинна на кожному кроці виникати з активної участі мас, стояти під їхнім прямим впли­вом, підлягати контролю всього суспільства, випливати з інтенсивного політич­ного навчання народних мас»⁴².

І нарешті знамените dictum[‡‡‡‡‡‡‡]'.

«Свобода тільки для прибічників режиму, тільки для членів однієї партії, — навіть якби їх було хтозна-скільки, — це не свобода. Свобода — це завжди свобода для інакодумця»⁴³.

Однак демократичні переконання, відбиті у цих цитатах, не могли насправді бути послідовними. Непохитна віра Люксембург у революційність мас заважала їй пе­редбачити можливість конфлікту між демократією і комунізмом. Але що було б, якби вона такий конфлікт передбачила і була б змушена зробити однозначний вибір? Можна сумніватися, чи в такій ситуації вона стала б на бік Каутського проти Лені­на. Адже німецьку соціал-демократію вона категорично засудила, а російською революцією, попри всі її помилки, захоплювалася за «безприкладний радикалізм і вперту послідовність»⁴⁴. Чимало рис цієї революції вона свідомо включила до своєї комуністичної програми німецької революції⁴⁵.

Ця програма, викладена у брошурі Люксембург «Чого хоче Союз Спартака?» (грудень 1918 року), а також у її промові на установчому з’їзді Комуністичної партії Німеччини (ЗО грудня 1918 року), заслуговує на пильну увагу Спробуймо перераху­вати її основні пункти⁴⁶.

Відмова від поділу на програму-мінімум і програму-максимум, бо соціалізм становить єдине ціле і повинен бути реалізований відразу й у всьому обсязі. Повна свобода для трудящих мас, які повинні визволитися шляхом надання своєму жит­тю «свідомого напрямку». Організація Робітничих і Солдатських Рад. По змозі уникати терору, але крушити «залізним кулаком» опір контрреволюційної буржуазії. Замінити приватну власність І найману працю системою загальної власності та колективної праці. Товарне ринкове господарство має поступитися місцем перед плановим господарством як у галузі виробництва, так і в розподілі. Органи класо­вого панування буржуазії — парламенти, збори і муніци палітети — мають поступи­тися місцем перед органами класового панування пролетаріату, тобто влади Рад. На фабриках буде ліквідовано зовнішню, авторитарну дисципліну праці, її замінить сповнене ентузіазму зусилля реалізувати загальне благо. Старий апарат репресії буде зруйновано, місце поліції займе народна міліція, місце буржуазних судів — народні трибунали, що керуються революційним сумлінням.

З метою забезпечення харчовими продуктами народу будуть конфісковані всі продовольчі надлишки. Капіталістів, міських і сільських, буде експропрійовано, буде визначено максимум особистої власності, керівництво підприємствами буде дору­чено заводським радам. Класову боротьбу буде перенесено на село, будуть мобілі’ зовані безземельний пролетаріат і малоземельні селяни, завдяки їхній підтримці також буде створено систему «соціалістичних сільськогосподарських колективів під об’єднаним і централізованим керівництвом усього народу». І нарешті найваж­ливіше міжнародне завдання: встановлення тісного зв’язку з братніми партіями в інших країнах з метою «забезпечення миру» через міжнародну солідарність і рево­люційне повстання пролетаріату у всесвітньому масштабі⁴?.

Усе це передбачалося здійснити «не за одним заходом», а «крок за кроком», не шляхом фронтального наступу на режим (який тільки зміцнив би контрреволюцію), а страйковим методом⁴⁸.

Люксембург не намагалася приховувати, що ця програма суперечить «запов­ітові Енгельса»; вона тільки стверджувала, що Енгельс написав цей текст під тиском соціал-демократичної фракції у рейхстазі і не передбачав його наслідків; якби він жив довше, то напевне «зупинив би воза від скочування в болото»⁴⁹. Щоб відродити робітничий рух, треба повернутися до забутих ідей «Маніфесту Комуністичної партії»⁵⁰. Однак у своїй суті програма Люксембург ішла значно далі, бо вона пропонувала перехід до комунізму без проміжних стадій, без будь- яких тактичних союзів із буржуазією. Вона нагадувала більшовицьку програму своєю утопічністю цілей (виразний вплив праці Леніна «Держава і революція») та радикалізмом методів (схвалення політики воєнного комунізму), при цьому вона не забувала про тон моралістичного фундаменталізму, який свідчив, що авторка не змогла б наслідувати хитрий прагматизм І тактичну гнучкість ленінізму. Так чи інакше, але ясно, що Люксембург намагалася наслідувати більшовиків і фак­тично забрала назад багато закидів на їхню адресу в «Російській революції», бо важко узгодити її недавній захист російських Установчих зборів із визнанням пар­ламентів органами буржуазного панування і програмою заміни їх владою рад.

Люксембург була глибоко переконана, що кінцева мета революції — свобода. Соціалізм,—пояснювала вона,—це перший народний рух у світовій історії, метою якого є надати суспільному життю людей свідомого напрямку, визначеного плану, а значить, підпорядкувати його вільній волі. На цій підставі Енгельс називав остаточ­ну перемогу соціалістичного пролетаріату «стрибком із тваринного царства у цар­ство свободи»⁵¹. Але вона не пояснила, як досягти цієї мети без ліквідації свободи в скромнішому, зате суттєвому значенні цього слова. Вона чітко, з усією ясністю не усвідомлювала того, що прості люди, а також робітники, розуміють свободу як життя згідно зі своїми власними, особистими планами, а не як вимушене служіння ідеалові визволення свого класу і всього людства.

Задекларувавши готовність вести робітників до героїчної поразки, вона виконала цю місію і спокійно чекала своєї долі. Вночі з 15 на 16 січня 1919 року її було жор­стоко вбито, разом із Карлом Лібкнехтом, загонами Freikorps. Напередодні цієї трагедії (14 січня) вона надрукувала статтю в «Die Rote Fahne», у якій іще раз заявила, що «неминучі поразки дають найпевнішу гарантію майбутньої остаточної перемоги»⁵³.

Важко заперечити, що Роза Люксембург була великою людиною. Але бути — це не одне й те саме, що мати рацію*

Національна свобода

Перейдімо тепер до поглядів Люксембург на національне питання.

Немає потреби доводити, що аргументація Люксембург у дискусіях, присвячених національному питанню, суперечила її критиці вузького «економізму» як опортуні­стичної «філософії пристосування», бо те, що їй закидали у механістичному де­термінізмі, а також у применшенні ролі свідомості та волі Історії (ба навіть волі та свідомості мас), не було безпідставним. Із її докторської дисертації «Die іndustriel Ie Entwicklung Polens» (Лейпциг, 1898) випливало, що незалежність Польщі — реак­ційна утопія, яка суперечить «економічному включенню Польщі до складу російсь­кої держави»⁵³. Програмна стаття Люксембург «Соціал-патріотизм у Польщі» (опуб­лікована на сторінках «Neue Zeit» і «Sprawy Robotniczej» у зв’язку з лондонським конгресом Інтернаціоналу в 1896 році, обґрунтовувала цю тезу аргументами з арсе­налу крайньої «об’єктивістської» й «економістичної» інтерпретації марксизму: «Це об’єктивний історичний процес, який не залежить ні від волі індивідуумів, ні від волі будь-якої партії і який насамперед є результатом умов виробництва та обміну в Польщі»⁵⁴.

Проте один Із дослідників ідеології Люксембург влучно зауважив, що її запе­речення ідей незалежності, які вона окреслила як «націоналізм», не було логічним продовженням її схвалення механістичного детермінізму, що було скоріше навпаки: однобічне трактування національного питання схиляло її до спрощених, механіс­тичних трактувань капіталістичного розвитку в Польщі⁵⁵. Міркування Люксембург були, зрештою, внутрішньо суперечливі. З одного боку, вона намагалася довести, що буржуазія Королівства конгресового* була класом, що його російський уряд ство­рив з метою економічного об’єднання Польщі з Pocieio^5f5; з другого боку, вона вва­жала цей уряд пасивним знаряддям наднаціональних процесів капіталістичного розвитку.

Крім того, «економічний аргумент» був для Люксембург тільки одним із ба­гатьох. Сукупність виробленої нею аргументації, спрямованої проти незалежності, можна підсумувати в таких пунктах:

По-перше, твердження про «органічне включення» польських земель до складу трьох анексіоністських держав як уже докопаний і невідворотний факт, що відбувся нібито внаслідок дії об’єктивних законів економічного розвитку. Це твердження було підкріплене загальною теоретичною тезою, яка проголошувала, що капіталізм сприяє національним поривам тільки тоді, коли антагоністичні форми виробництва (наприк­лад, натуральне господарство і промислове господарство) представлені ворогами національності, що у випадку Польщі й Росії було відсутнє.

По-друге, аргументація, що навіть якби «включення» Польщі до складу чужих економічних організмів і не було повне, то незалежність Польщі все одно суперечи­ла б загальному законові Історичного розвитку, який у всьому тяжіє до дедалі більшої централізації в існуючих межах, — чим ширших, тим краще, — державних кор­донів. У цьому питанні Люксембург поділяла негативне ставлення Маркса й Ен­гельса до сепаратистських прагнень малих «неісторичних» націй, але, — всупереч їхнім поглядам, — поширювала його також на Польщу. Як виняток із принципу нероздроблювапня існуючих держав вона визнала тільки ті багатонаціональні дер­жави, котрі, як, скажімо, Туреччина, не зробили ще важливих кроків на шляху ка­піталістичної модернізації. Ця лінія розвитку думки вела до висновку, що неза­лежність Польщі слід вважати реакційним ідеалом навіть тоді, якщо існуватиме можливість його реалізації.

По-третє, ідеал незалежності Польщі, який проголошує «соціал-патріотична» частина інтелігенції, не має бази у будь-якому суспільному класі. Це був ідеал Польщі «феодальної», шляхетської, повстанської і ніколи не був об’єктом прагнень багато­національної буржуазії Королівства — класу без минулого, «чужого і зневажувано- го в країні», імпортованого ззовні, класу, якому штучно протегував царський уряд і який, по суті, був ланцюгом, що приковував Польщу до Росії⁵⁷. Під впливом капіта­лістичного розвитку всі польські заможні класи змирилися з утратою незалежності;

* Мова йде про Королівство Польське у складі Російської імперії, утворене внаслідок Віденського конгресу 1814—1815 рр. (ред.).

навіть дрібна буржуазія, яку репрезентувала «національна демократія», не захотіла більше бавитись ідеалами незалежності І (в цьому розумінні) перестала бути «націо­налістичною»⁵³, А від пролетаріату, який є продуктом капіталістичної формації, не можна очікувати відродження прагнень до свободи часів феодалізму

По-четверте, поривання поляків до незалежності Люксембург вважала такими, що суперечать загальноєвропейській революційній стратегії. Бо з того часу, як Маркс і Енгельс формували свої погляди на польське питання, ситуація в Європі радикаль­но змінилася. Поділ Польщі перестав бути наріжним каменем реакційного Свя­щенного союзу У Росії виник могутній революційний рух, від перемоги якого зале­жить доля соціалізму в Європі. Тому польські робітники повинні діяти в рамках цього руху, а не ослаблювати його своїм національним партикуляризмом.

Нарешті, по-п'яте, включення вимоги національної незалежності до програми соціалістичної партії скаламутило б класову чистоту цієї програми. Соціалізм утра­тив би свою ідентичність, обернувся б на знаряддя націоналізму як це й сталося у випадку з І1ПС. Здається, що саме це побоювання й мало для Люксембург ви­рішальне значення. У боротьбі з усякого роду сепаратизмами вона займала над­звичайно послідовну позицію, яка не раз межувала з утратою почуття реалізму Наприклад, її ставлення до Бунду було таке ж негативне, як і ставлення до ППС Вона засуджувала навіть створення окремих єврейських організацій усередині польських партій, а сіонізм вважала надзвичайно шкідливим і водночас смішним.

Антисспаратистська практика Люксембург була така ж екстремістська, як і її теорія. Між іншим, вона полягала у впертому дотриманні принципу що на міжна­родник соціалістичних конгресах поляки не повинні творити окремої делегації, а ви­ступати в рамках делегацій російської, австрійської та німецької; вона заперечува­ла проти будь-яких програм з різних частин Польщі, що перебували під владою Німеччини, Росії та Австро-Угорщини, з підозрою ставилася навіть до таких еле­ментарних форм співробітництва соціалістів з різних анексованих територій, як спільні публікації чи обмін виданнями, співучасть у просвітницьких акціях і т.д. Навіть Із точки зору Леніна це була свого роду сектантська манія.

Часто підкидають думку про те, що психологічні причини цієї манії слід шукати у єврейському походженні Люксембург. В одному з можливих трактувань цього закиду таке припущення цілком слушне, але в іншому воно абсолютно хибне.

Досить очевидним є факт, що безкомпромісне відкидання всякого націоналізму яке характеризує позицію Люксембург, «можна зрозуміти тільки в світлі проблем єврейської емансипації»^. Бо Люксембург була типовим прикладом так званої «чер­воної» асиміляції, яка полягала у відмові від усіх партикулярних лояльностей в ім’я вселюдського визволення. І тому, між іншим, вона виявляла просто-таки дивовиж­ну байдужість до проблеми антисемітизму, у якому бачила необхідний, але пере­хідний продукт капіталістичного розвитку, В одному з листів до Матільди Вурм вона картала свою кореспондентку за надмірне переймання специфічно єврейськи­ми справами, а свою власну позицію виклала у словах: «Я не менше потерпаю з приводу нещасної долі Індіанців у Путамайо і негрів у Африці Я не можу знайти в своєму серці осібного місця для (єврейського) гетто. Мій дім — увесь світ — будь-де є хмари, птахи і людські сльози»⁶⁰.

Певна річ, було б несправедливо підозрювати, що ворожість Люксембург до ідей польської незалежності відбивала якоюсь мірою її неприязне ставлення до Польщі та поляків. Якраз навпаки: найінтимніші автентичні особисті листи Люк­сембург переконливо свідчать про те, що вона вважала себе полькою, незатишно почувалася серед німців, любила польську культуру, польську мову і навіть сільські польські пейзажі. Польський колорит Верхньої Сілезії, куди німецькі соціал-демок­рати послали її вести агітацію, викликав у неї настрій справжньої ейфорії, В листі до Тишки вона писала:

«Визначальне і найсильніше враження на мене справила тутешня місцевість: пшеничні поля, луги, ліси, широкі простори і польська мова, польські селяни дов­кола, Тобі просто не зрозуміти, як мене все це ощасливлює. Я почуваю себе так, немовби знову народилася на світ, немовби знову відчула ґрунт під нога­ми»⁶¹.

Що ж до політичного аспекту діяльності Люксембург у Сілезії, то він був цілком однозначний: її туди послав секретар Соціал-дсмократичної партії Німеччини Іґнац Анер, який не приховував погляду, що «найбільша послуга, яку можна виявити польським робітникам, то це германізувати їх»⁶². Люксембург із цим не по­годжувалася, але абсолютно пріоритетною справою вважала боротьбу з «націона­лізмом» ППС на польській території, анексованій Пруссією, Іншими словами, сеп­тим ент до польського характеру не завадив їй служити ефективним знаряддям політики германізації.

Як я вже згадував, найзгубнішою формою націоналізму, на думку Люксембург, був політичний націоналізм, тобто прагнення нації до незалежності. Натомість вона дуже прихильно ставилася до націоналізму культурного. У передмові до антології «Польське питання і соціалістичний рух» вона писала:

«Для робітничого класу національне питання не є і не може бути в нас чу­жим, йому не може бути байдужим найнестсрпніший у своєму варварстві гніт, бо він спрямований на духовну культуру суспільства. До честі людства, в історії всіх часів зафіксовано факт, що навіть найжорстокіше ущемлення матеріаль­них інтересів не здатне викликати такого фанатичного, полум’яного протесту і ненависті, як гніт, що поширюється на сферу духовного життя: гніт релігійний і національний» ⁶³.

Немає підстав ставити під сумнів щирість цих слів. Зате важко не помітити, що зразу ж після цього висловлювання національний гніт, щойно названий «найнестер- пнішим гнітом», був класифікований як «крапля в морі» — у величезному океані кривд пролетаріату⁶⁴.

Як І Енгельс, але з діаметрально протилежною метою, Люксембург чітко відрізня­ла політичне поняття «нації» від культурного поняття «національності», У великому трактаті, написаному польською мовою, «Національне питания й автономія» (1908), вона кон стазу вала, що марксизм відкинув «поняття про “націю” як про одне ціле, як про однорідну суспільну й політичну одиницю»⁶⁵. У суспільстві, яке розривають класові антагонізми, цього роду монолітне ціле існувати не може, а отже, розмови про «право націй» є тільки повторюванням «метафізичних гучних фраз»⁶⁶. Така фразеологія неприйнятна ще й через те, що вона спонукає підпорядкувати себе волі більшості, а це рівнозначне було б смерз йому вирокові для революційної партії⁶⁷. Нації — це продукт економічних процесів і класових битв, а не демократичного голосування. Визнання права націй на самовизначення як загального для всіх прин­ципу, а отже, незалежного від конкретної ситуації й наднаціональних інтересів про­летаріату, повністю суперечить антисентиментальному, антиутопічному духові марксизму.

Однак від принципу політичного самовизначення націй Люксембург відрізняла «захист національності як певної окремої духовної культури, що має своє право на існування і розвиток»⁶⁸. Націю як гомогенну суспільно-політичну одиницю вона вважала фікцією, але признавала реальність за національностями як окремими фор­мами культури, що проявляють себе у мові, літературі та мистецтві. їхнє право на існування не повинно було виходити з територіального розмежування та політичної суверенності. Тут керівниця СДКПіЛ була схильна погоджуватися з теоретиками «австромарксизму» Карлом Реннером та Отто Бауером, які намагалися позбави­ти національне питання політичного характеру, розв’язати його шляхом визнання для кожної національності екстериторіального права на культурну автономію. Але подібність теорії не тягла за собою подібність практики. На відміну від австро- марксистів, Люксембург рішуче була проти поділу соціалістичного руху за націо­нальними критеріями; вона також не збиралася обтяжувати свою партію боротьбою за польський характер шкіл та інших культурних інститутів. Адже це відволікало б пролетаріат від його класових завдань, а також надавало б СДКПіЛ — партії, яка репрезентує увесь багатоетнічний пролетаріат Королівства Польського і Литви — характеру специфічно польської партії. Крім того, Люксембург була переконана, що в межах капіталізму не можна виключити національного утиску, а в соціалізмі не буде потреби спеціально захищати права національності.

Одначе реалії польського життя у Російській імперії свідчили про те, що націо­нальний утиск вимагає пом’якшення вже сьогодні і що культурну автономію не вдасться повністю відокремити від автономії територіальної. І тому, хоча і з вели­кою нехіттю⁶⁹, Люксембург прийняла, зрештою, вимогу обмеженої територіальної автономії Королівства. Але характерно, що розміркувавши глибше, вона відкинула (всупереч позиції СДКПіЛ) вимогу аналогічного рішення цього питання і для Лит­ви. Головним аргументом на користь цього рішення була констатація відмінності між обома країнами, яка полягала в тому, що Королівству, на відміну від багатонаціо­нальної, історичної Литви, був притаманний «власний буржуазний розвиток, своє міське життя, своя інтелігенція, своє літературне і наукове життя»⁷⁰. Ще негатив- нішою була позиція Люксембург у питанні незалежності України, котру вона трак­тувала як країну без самостійної історичної традиції та без самостійної культури⁷¹. У її висловлюваннях на адресу України звучали відгомони брутальних узагальнень Енгельса на тему «неісторичних націй».

Свого роду «останнім словом» Люксембург у національному питанні була оцін­ка вільсонівського принципу самовизначення націй як цинічної, шаблонної імперіа­лістичної фрази, а також звинувачення Леніна в тому, що він допустив територіаль­ний розпад Росії.

Не викликає сумніву той очевидний факт, що непримиренний осуд з боку Люк­сембург усіх форм «соцпатріотизму» дуже зашкодив справі соціалізму в Польщі. Не допоміг він і соціалізмові в Росії, оскільки, хоч як це й парадоксально, став головною перешкодою в інтеграції її партії з партією Леніна. Виставлені Люксем­бург умови співробітництва з більшовиками, а в рамках Королівства — з ППС- Лівими, зводилися до вимоги безумовного осуду прагнень поляків до незалежності. Це не була раціональна вимога; її не можна було виправдати побоюванням, що Ленін підтримає на практиці «польських сепаратистів», а ППС-Ліві відмовляться від пріоритету класових завдань пролетаріату. Георг Ліхтгайм назвав це звичайні­сіньким «божевіллям». У статті про книгу Нетла він прокоментував це так:

«То була головна проблема у політичній біографії Рози Люксембург [...]. І це також було єдине питання, в якому вона ладна була захищати свою позицію навіть ціною припинення стосунків з найближчими співробітниками і підриву всіх авто­ритетів, у тому числі й авторитету Маркса. Польща мертва. Вона вже ніколи не відродиться! Розмови про польську націю, про незалежну Польщу — це по­літичне й економічне безумство, відрив від класової боротьби, зрада соціаліз­му! [...] До уваги береться тільки одне: вірність пролетарському інтернаціона­лізмові у її власному розумінні цього девізу (бідолашний Маркс, очевидно, цього не розумів). Однак Люксембург була тут непримиренна [...], Це одна з найдивовижніших аберацій, які будь-коли сталися з видатним політичним розу­мом»⁷²,

Біограф Рози Люксембург Нетл бачить це інакше як аберацію, але як винят­ково послідовне перенесення лояльності з нації на клас. Свою книгу він закінчує словами:

«Роза Люксембург досягла кульмінаційного пункту в спробах застосувати на практиці марксистське розуміння класу як головної суспільної структури, у прагненні вирватися з пазурів альтернативної лояльності — національної. З цьо­го погляду її внесок не має собі рівних»⁷³.

У принципі я погоджуюся з цим діагнозом, хоча й не поділяю наявних у ньому оціночних суджень. Я подав би це трохи інакше. Безкомпромісність Люксембург у національному питанні випливала з її відчайдушної боротьби за душі польських ро­бітників. Вона пишалася ними, не вірила в ендемічність їхніх національних почут­тів, отож боролася, як левиця, щоб захистити чистоту їхньої класової свідомості перед зовнішнім впливом націоналістичних інтелектуалів. Але вона глибоко поми­лялася, вважаючи, що розвиток класової свідомості робітників відсуне на другий план їхню національну свідомість. Навпаки: пробудження ізольованої класової свідо­мості у вузькому розумінні цих слів, було, як правило, першим кроком у напрямку суспільної свідомості вищого типу, котра поєднує класовість ІЗ МІЦНИМ почуттям національної ідентичності. Це слушно відзначив і Казимеж Келлее-Крауз, головний марксистський теоретик ППС і найпроникливіший критик поглядів Люксембург на національне питання. Попри сувору критику сектантського догматизму СДКПІЛ, він проявив дивовижну великодушність в оцінці фактичних результатів діяльності цієї партії. Партія Рози Люксембург, як писав він, будила в польських робітників почуття людської гідності й сприяла, незалежно від своїх цілей, пробудженню в них і почуття національної гідності, а значить, допомогла їм стати свідомими поляка­ми⁷⁴....

Тісний зв’язок почуття людської гідності з національною свідомістю підкреслю­вав також Станіслав Бжозовський. Він писав:

«Робилися спроби обґрунтувати, чому робітничий рух є, можливо, рухом на­ціональним. Я не знаю, чи це обгрунтування було потрібне. Польща— це спле­тіння мотивів, що спрямовують у рух польське життя, і засобів, якими воно роз­поряджається. Вважати, що рух робітничого класу може бути незалежний від долі національного життя, означає стверджувати, що байдуже, до якого мірила чи мотивів та засобів він буде вдаватися. Доки Польща буде упослідженим су- спільством, доти наш трудовий клас буде не четвертим, а п’ятим, шостим без­іменним станом злидарів, який штовхають у небуття. Про що тут можна гово­рити? Відмовитися від національного буття означає відмовитися від впливу на формування гуманістичної дійсності, означає знищити власну душу, бо вона живе й діє лише через націю. І тому запитань стосовно національного існування не ставлять, бо вони означають те саме, що й запитання, чи хочемо ми деграду­вати нижче людської гідності»⁷⁵.

Можна не погоджуватися з думкою Бжозовського, що душа живе і діє тільки через націю. Так було не завжди й не скрізь. Однак це не суперечить глибокій правдивості його погляду в принциповому питанні: повністю сформована національ­на тотожність не є стосовно нас чимось зовнішнім, чого ми можемо позбутися, не перестаючи бути самими собою. Вона—частка нашої особистої тотожності, нашої внутрішньої сутності.

Із цього випливає висновок, що не можна відділяти національну свободу від сво­боди взагалі і що це проблема не лише колективної, але й індивідуальної свободи.

Бо свобода невід’ємна від тотожності; вона — нічим не обмежена реалізація, нічим не обмежена експресія тотожності, змога повністю бути самим собою, дією, відпо­відною до того, що визначає нашу сугнІсиу тотожність. Якщо я вважаю себе поля­ком, то польський характер є частиною моєї тотожності, сферою ідентифікації. А право на тотожність має універсальний і фундаментальний характер. Без тотож­ності немає свободи й гідності, Індивідуум, позбавлений власної тотожності, — не суб’єкт, а порожня шкаралупа. Люксембург була близькою до розуміння цього, коли стверджувала, що національний гніт — найнестерпніший у своєму варварстві гніт духовний. Однак вона не зробила із цього належних висновків. Із неймовірного впер­тістю вона підтримувала одну з найменш реалістичних ідей Маркса — Ідею, що справжня свобода — це свобода людей як родових сутностей, а не як конкретних індивідів, котрі сформувалися суспільно й історично. Всією душею вона підтриму­вала Марксове розуміння пролетаріату як універсального класу, позбавленого аб­солютно всього і саме тому покликаного повністю повернути собі людську сутність. Вона розуміла це, мабуть, дуже буквально, і саме тому стала жертвою страшної помилки. Біограф її перебільшує, стверджуючи, що їй була абсолютно чужа сама Ідея віднесення себе до певної культури⁷⁶. Якби це було так, то її не ощасливлюва­ли б звуки польської мови і для неї не було б так важливо розмовляти саме цією мовою зі своїм коханим⁷⁷. їй довелося ще й подолати неабиякий опір, щоб до кінця ідентифікуватися з «міжнаціональним братерством пролетаріату». Завдяки своє­му героїчному зусиллю Люксембург більше, аніж будь-хто інший, наблизилася до цього ідеалу. Пролетарський інтернаціоналізм став її сферою ідентифікації, осно­вою її гідності, свідомим самовизначенням, а отже, й способом реалізації свободи. Однак вона помилялася, припускаючи, що польські робітники, частка роз’єднаної і гнобленої нації, наслідують її приклад. Її наполеглива боротьба за «чистоту» їхньої класової свідомості базувалася на хибних засадах. Немсзіда історії перетворила цю боротьбу в нав’язування робітникам сектантської догми, У кінцевому підсумку поборниця максимальної свободи масового робітничого руху зробила спробу по­встати проти природної тенденції розвитку цього руху в своїй вітчизні.

ПРИМІТКИ

1 LRNettl. Rosa Luxemburg, т. 1, London, 1966, с. 32—33.

2 Там само, c.5L Незрозуміло, чому видавець листів Люксембург англійською мовою С.Е.Броняер назвав її «польською єврейкою, яка вдома розмовляла по-німецькому» (див.: R-Luxemburg_h Letters.. S.E. Bronncr (peX)₅ Boultlcr₅ 1978_s с. 4). Адже видані ним листи містять інформацію, що німецька мова була для неї чужою (там само, с. 59).

^j L-Kolakowski. Glow ne nurty Inarksizinu₅ с. 417.

; ⁴R_iLuksemburg-LcttGrs₅C. 168—169.

⁵ Роза Люксембург О социализме и русский революции, M., 1991, с. 67.

⁶Там само, с. 68.

⁷ R. Lu Xcmburg. Letters ₅ с. 15 3.

^s RXuxcniburg. Wybor pism, т 2, с. 518.

⁹ Роза Люксембург. О социализме и русской революции, с. 381.

¹⁰ Див. статтю Люксембург, опубліковану в «Leipziger Volkszeitung», 1898, з нагоди сотої річниці від дня народження Міцкевича (там само, т. I₃ с. 107—114). Міцкевича там названо «одним із найбіль­ших поетів у світі», який забезпечує Польщі «достойне місце [...] поряд із найпередовішими культур­ними націями» (там само, с. 107).

’ і L_tKotakowski. Glowne nurty ιπarksizmu, с. 417.

¹²Там само, с. 395. ^пТам само, с. 433.

¹⁴ Про ідею революційної ретроспекції у марксистській польській традиції я пишу доклад­но у книзі: «Polska, Rosja, marksizm. Studia z у Польщі є не «національна демократія», а ппс.

⁵⁹ E.Ettinger. Introduction, c. XXVIII.

⁶⁰ Цит. за: J.P.Nettl. Rosa Luxemburg, г. 2, с. 860. Про ставлення Люксембург до єврейського питання й антисемітизму див.: R.Wistnch, Revolutionary Jews From Marx to Trotsky, London, 1976.

⁶¹ R.Lukscmburg. Listy do LeonaJagichesa-Tyszki, ETych (oπp.), τ. 1, Warszawa₁ 1968, c. 196— 197.

⁶²TaM само, c. 173.

⁶^ RXuksemburg_i Wybor pisτn₃ τ. ], c. 406 (перша публікація у книзі: «Kwestia polska a ruch Socjalistyczny. Zbior artyku!6w о kwestii polskiej RXuksemburg, KXautskiego, F. Mchringa, Parvusa і irmych z przedmow¾ RXuksemburg», Krakdw, 1905).

⁶⁴ Там само, с. 406—407,

⁶⁵ Там само, т 2, с.147.

⁶⁶TaMcaMO₁ с. 123.

⁶⁷Там само, с 158.

^6Я Там само, т. 1, о. 407.

⁶^ Вона підкреслювала у приватному висловлюванні, що з її боку це була вимушена поступка, див.: JXNcttl. Roaa Luxemburg, т. 2, с. 847.

⁷⁰RXuksemburg. Kwestianarodowosciowa і autonomia_s ).

^7j У «Російській революції» Люксембург так писала про Україну: «Український націоналізм у Росії був абсолютно інший, ніж, напр., націоналізм чеський, польський чи фінський; він був лише звичайнісіньким дивацтвом, химерою кількох десятків дрібнобуржуазних інтелігентів, не мав аніякіс- іньких коренів в економічних, політичних чи культурних відносинах країни, не мав ніякої Історичної традиції, бо Україна ніколи не була нацією чи державою, не мав ніякої національної культури, за винятком реакційно-романтичних поем Шевченка» (AXioJkosz, Roza Luksemburg a rewolueja rosyjska, c. 203).

⁷² Див. рецензію Ліхтгайма на книгу Нетла: «Roza Luxemburg», «Encounter», 1966, червень. Цит. за вид.; RXunayevskaya₁ Rosa Luxemburg, с. 57.

⁷^ LRNettL Rosa Luxemburg, т. 2, с. 862.

⁷⁴ K,Kelles-Krauz. Pisma wybrane, т. 2₁1963, с. 392—395.

⁷^ S.Brzozowski. Idee, Lwow_j 1910, с. 225.

⁷⁶J_iRNettl. Rosa Luxemburg, т. 2, с. 860.

⁷⁷ Див.: Comrade and Lover: Rosa Luxemburg ⅛ Letters to Leo Jogiches_j c. 16.