5.1. ГЛОБАЛЬНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК ПРОСТІР ЗІТКНЕННЯ ТА КОНКУРЕНЦІЇ ДЕРЖАВ

Кіберпростір - це простір творення і розгортання інформа­ційного суспільства. Саме з появою кіберпростору з усіма його специфічними особливостями уможливились ті трансформації суспільного буття, які починаючи з кінця 60-х років минулого сто­ліття називають інформаційним суспільством.

Водночас як саме поняття інформаційного суспільства, так і відповідний термін для його позначення (синонімами є «сус­пільство знань», «цифрове суспільство» тощо) є досить супереч­ливими. Це засвідчує хоча б той факт, що й досі тривають дискусії щодо того, хто першим відповідне поняття запропонував.

Певні джерела пальму першості приписують американсько-ав­стрійському економісту Ф. Махлупу, який запропонував відповідне поняття у 1962 р. у своїй роботі «Виробництво та поширення знань у США» [235]. Заради справедливості слід зауважити, що, хоча згадана робота й справді присвячена обґрунтуванню ідеї, над­звичайно близької до нинішнього розуміння інформаційного су­спільства, однак сам термін «інформаційне суспільство» у ній не зустрічається. Ф. Махлуп натомість обстоює слушну концепцію зростання ваги знань у структурі економіки та перетворення їх на повноцінний економічний ресурс.

Уперше термін «інформаційне суспільство» в широкий нау­ковий обіг увів японський дослідник Й. Масуда у своїй роботі «Комп'ютопія» [236]^[12], визначаючи так: «Інформаційне суспільство - це суспільство, яке зростає і розвивається в колі інформації і зу­мовлює загальний процвітаючий стан людської інтелектуальної кре- ативності замість багатого матеріального споживання» [цит. за: 237]. Проте в дослідженнях інших фахівців починаючи з 90-х років ХХ ст. технологічна компонента інформаційного суспільства від­ходить на задній план із виразною акцентуацією на соціальних пе­ретвореннях. Понад те, соціальний напрям у дослідженні інфор­маційного суспільства стає домінуючим, що й не дивно.

Перший міжнародний документ у цій сфері - «Окінавська хартія інформаційного суспільства» - так характеризує його роль і значення: «Суть стимульованої ІТ економічної та соціальної трансформації полягає в її здатності сприяти людям та суспільству у використанні знань та ідей. Інформаційне суспільство, як ми його уявляємо, дозволяє людям ширше використовувати свій по­тенціал та реалізувати свої мрії» [238].

Водночас соціальний бік інформаційного суспільства є мало- дослідженим, а на суто практичному рівні таке суспільство розу­міють передусім як певний рівень технологічного розвитку та ступінь проникнення в усі сфери життя сучасних ІКТ.

Зазначений технократичний підхід особливо помітний у сві­тових рейтингах, що так чи інакше стосуються інформаційного суспільства, яких протягом останніх 20 років з'явилося чимало і які або комплексно, або за окремими елементами окреслюють поточний стан становлення й розвитку інформаційного су­спільства в більшості країн світу.

Найпріоритетнішим є вимірювання ICD, який Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) безпосередньо пов'язує з мережевою інфра­структурою ІТ, акцентуючи на тому, що суспільство не відчує переваг інформаційного суспільства без великого відсотка людей, котрі во­лодіють знаннями і навичками максимального використання ІТ.

Серед найбільш відомих та поважних рейтингів, що визначають готовність суспільства до розбудови інформаційного суспільства чи звітують про прогрес такої побудови, є рейтинги NRI Всесвітнього економічного форуму, Global Innovation Index Світової біз- нес-школи та Всесвітньої організації інтелектуальної власності, EGDI Міжнародного союзу електрозв’язку.

Зокрема, згідно з показниками NRI за 2016 р. Індекс мережевої готовності виглядав таким чином:

Місце Країна

1 Сінгапур

2 Фінляндія

3 Швеція

4 Норвегія

5 США

6 Нідерланди

7 Швейцарія

8 Велика Британія

9 Люксембург

10 Японія

11 Данія

12 Гонконг

17 Нова Зеландія

18 Австралія

19 Тайвань

20 Австрія

41 Російська Федерація

59 Китай

64 Україна

За показниками Global Innovation Index 2017, місця щодо інно­ваційного розвитку розподілилися таким чином:

Місце Країна

1 Швейцарія

2 Швеція

3 Нідерланди

4 США

5 Велика Британія

6 Данія

7 Сінгапур

8 Фінляндія

9 Німеччина

10 Ірландія

17 Ізраїль

18 Канада

19 Норвегія

20 Австрія

22 Китай

45 Російська Федерація

50 Україна

За показниками ICT Development Index (ICD) Міжнародного союзу електрозв’язку в 2016 р., місця розподілилися так:

Місце Країна

1 Південна Корея

2 Ісландія

3 Данія

4 Швейцарія

5 Велика Британія

6 Гонконг

7 Швеція

8 Нідерланди

9 Норвегія

10 Японія

17 Фінляндія

18 Естонія

19 Монако

20 Сінгапур

43 Російська Федерація

76 Україна

81 КНР

Показово, що цей рейтинг суттєво відрізняється від попередніх перших десяток і подекуди демонструє неоднозначні показники.

Частина II. Інформаційне суспільство: вчора, сьогодні, завтра забезпеченістю населення фіксованим телефонним зв'язком (при тому, що сьогодні для більшості населення світу основним засобом зв'язку є мобільні телефони) та малою (у відсотках) кількістю ін- тернет-користувачів - лише 50,3 % (при тому, що за даними Internet World Stats кількість користувачів мережі Інтернет у КНР сягає 731 млн осіб, що більше, ніж у США та ЄС, разом узятих).

Подібні суттєві відмінності у показниках пояснюються не лише різними методами підрахунку відповідних показників, але й во­чевидь певними політичними мотивами. Крім того, ці показники далеко не завжди відповідають реальному балансу ІТ-сил у світі та, відповідно, потребуватимуть у майбутньому розроблення нових, більш цілісних та досконалих, методик обрахунку розвитку інформаційного суспільства у світі.

Аналізуючи показники розвитку інформаційного суспільства в тих чи інших державах, неважко помітити, що, незважаючи на зростання недержавних акторів у кіберпросторі та їх посилення протягом останнього десятиріччя, держава на цьому полі й надалі є основним гравцем, бо саме від держав та їх керівництва багато в чому залежить, як розвиватиметься інформаційне суспільство.

Наведені рейтинги доводять, що розвиток, ефективність та ди­намічність інформаційного суспільства є необхідним елементом гло­бальних змагань усіх світових держав, перетворюючи глобальне ін­формаційне суспільство на простір зіткнення та конкуренції інтересів великих держав і наддержавних утворень. І це зрозуміло, зважаючи на те, що ефективна модель інформаційного суспільства та високі темпи домінування впровадження ІКТ у державі є запорукою еко­номічного, політичного та військового зростання, а в перспективі - глобального домінування держави на світовій арені.

Більше того, взаємна конкуренція точиться навколо кількох ключових точок розвитку ІКТ, довкола яких концентруються зусилля держав, і ці точки настільки тісно взаємопов'язані між собою, що їх важко розокремити.

• проблему недопущення появи й поглиблення цифрового розриву, а у разі його наявності - подолання цього розриву на за­садах наздоганяючої або випереджувальної модернізації з метою закріплення позицій держави у світовому розподілі виробництва та споживання;

• формування ефективної моделі побудови інформаційного суспільства.

У сучасному світі конкурують поміж собою п'ять геополітичних моделей кібербезпеки (міжнародної інформаційної безпеки) та пов'язаних з ними геостратегій розбудови глобального, регіо­нального й національного інформаційного суспільства.

1. Модель домінування у світовому інформаційному просторі США як держави - одноосібного лідера та боротьба з інформаційною (комп'ютерною) злочинністю, тероризмом та іншими факторами, які створюють перешкоди на шляху вільних інформаційних потоків.

2. Модель боротьби країн «третього світу» за встановлення нового світового інформаційного порядку та за знешкодження кі- берзброї (інформаційної зброї).

3. Модель протиборства трьох або більше центрів лідерства за домінування в світовому інформаційному просторі.

4. Модель протиборства воєнних блоків та альянсів за оволо­діння сучасною кіберзброєю (інформаційною зброєю).

5. Модель ситуативних альянсів у локальних та глобальних кібервійнах (інформаційних війнах).

Аналіз ролі РЄ, ЄС, ОЕСР, ОБСЄ, НАТО, ОДКБ, ШОС та інших міжнародних безпекових організацій у регулюванні між­народних відносин в інформаційній сфері в умовах постбіпо- лярного світоустрою доводить серйозність та перманентний ха­рактер зазначених конфронтацій.

Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства та документи Всесвітнього саміту ООН з питань інформаційного суспільства (WSIS), Женевська декларація принципів «Побудова інформаційного суспільства: глобальне завдання в новому тисячо­літті» й Туніське зобов'язання України щодо подолання нею циф­рового розриву до 2015 р. є яскравим підтвердженням тези про непереборність зазначених конфронтацій.

Значна частина викликів та загроз кібернетичній безпеці держави пов'язана з можливістю використання сучасних ІКТ для дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в державі чи групі держав, яскравим прикладом чого є події «Арабської весни», за­ворушень у Лондоні в 2011 р., у Туреччині та Бразилії - в 2013 р. Показово і те, як агресор використовує кіберпростір проти України починаючи щонайменше з березня 2014 р.

При цьому варто підкреслити, що більшість питань інформа­ційного розвитку та безпеки практично неможливо вирішити, не узгодивши між собою магістральні напрями зовнішньої та вну­трішньої політики держави, політики національної безпеки.

Ідеться фактично про кардинальну зміну орієнтирів націо­нальних інтересів, що перетворює проблему побудови інформа­ційного суспільства не просто на частину державної політики, а на домінуючий базис, який визначає типологію інформаційного суспільства як загальну надбудову.

Водночас у питанні побудови та розвитку інформаційного су­спільства є два взаємопов’язані вектори:

• держава як інститут формує засади розвитку інформаційного суспільства та визначає його основні риси;

• інформаційне суспільство змінює державу, причому часто такі зміни є для держави вимушеними та лише частково контро­льованими, створюючи загрози й виклики для її суверенітету.

Водночас розбудова інформаційного суспільства - як масш­табний процес політики більшості держав світу в контексті зростання геополітичного значення кіберпростору - має розглядатись у двох вимірах, які хоч і пов’язані між собою, однак первинність одного з них по відношенню до іншого визначити доволі складно.

1. Формування інформаційного суспільства як об’єктивний процес розвитку людства, виникнення нових форм соціальних взаємозв’язків, комунікацій та реформування практично всіх сфер життєдіяльності людини. В цьому сенсі інформаційне суспільство дійсно має розглядатись з позицій панівного наукового наративу, який описує його саме в подібних термінах.

2.

За другого підходу «стратегії розбудови інформаційного су­спільства», що тією чи іншою мірою прийняті в усіх державах світу, мають розглядатись як геостратегії держав, спрямовані на забез­печення домінування в кіберпросторі, або як стратегії, спрямовані на посилення кібермогутності держави.

З огляду на зазначене, маємо констатувати, що власне «гло­бальне інформаційне суспільство» має доволі специфічний вимір, і його потрібно розуміти швидше як поточний нестабільний баланс сил, який становить умовну суму наслідків конкуренції геостра­тегій держав щодо кіберпростору (стратегій розвитку інформа­ційного суспільства).

Маємо визнати, що більшість елементів, які традиційно припису­вались інформаційному суспільству як елементи природних проблем зростання, є не стихійними процесами, а чітко узгодженими за цілями та часом (аналогічно до інформаційних операцій) механізмами то­тальної боротьби держав-націй на рівні глобального кіберпростору.

Такою технологією протиборства є, по-перше, вироблення держа- вами-інфолідерами найефективнішої моделі побудови інформаційного суспільства, а, по-друге, - формування такої системи міжнародних відносин та іміджу національних моделей, за якого вони можуть досить довго впливати на інших суб'єктів міжнародної політики.

На більш раціональному рівні це означає, що реально існуючою в інтересах держави може бути лише модель розбудови інформа­ційного суспільства, розроблена свідомо, не лише з огляду на не­обхідність модернізації та переймання передового світового досвіду, а з позицій реальних, більш-менш чітко усвідомлених національних інтересів, оновлених, зважаючи на зростання ролі кіберпростору при формуванні геостратегій, які ґрунтуються на адекватному ро­зумінні місця держави у новій системі міжнародних відносин.

Викладене вище означає, що для провідних держав світу експорт власних моделей розбудови інформаційного суспільства є такою ж стратегією міжнародного впливу, якою свого часу були штучно нав'я­зувані капіталістична (вільноринкова) та соціалістична моделі соці­ально-економічного розвитку та забезпечення прав і свобод людини.

Власне сучасне міжнародне напівлатентне протистояння з точки зору геополітики кіберпростору відбувається саме на рівні конгломератів держав, залучених до тих чи інших моделей ін­формаційного суспільства, більшість яких становить нав'язану практику, покликану забезпечити авторам моделей подальшу пе­ревагу у глобальній конкуренції за могутність в інформаційну добу.

Водночас, оскільки формування ефективних національних чи ре­гіональних моделей розбудови інформаційного суспільства відповідає глибинним стратегіям, які базуються на низці як внутрішніх, так і зов­нішніх факторів (у тому числі - культурних, історичних, внутріш­ньополітичних тощо), одне з об'єктивних геополітичних протистоянь у кіберпросторі відбувається довкола проблеми цифрових розривів або цифрової нерівності, під чим розуміють розрив між тими, хто може отримати вигоди від цифрових технологій, та тими, хто не має такої можливості [239]. Передусім ідеться про брак доступу до техно­логій, коли цілі групи чи країни не мають можливості скористатись чи ефективно використати сучасні ІКТ для свого розвитку.

Проблеми цифрової нерівності стали предметом громадських обговорень наприкінці 90-х років, після публікації звіту Міністерства торгівлі США «Занепад у мережі: визначення циф­рового розриву», а також спільного звіту Національної адміні­страції з телекомунікацій та інформації та Адміністрації економіки і статистики «Занепад у мережі: майбутнє цифрове включення». У останньому звіті перераховуються ознаки, на яких базується цифровий поділ: стать, рівень прибутку, вік, освіта, расова і націо­нальна належність, місце проживання та ін. На думку аналітиків, цифрова розрізненість поглиблює соціальну нерівність, яка у на­слідку може спричинити соціальну нестабільність [240].

Як зазначає І. Педак, «разом із збільшенням ролі, яку відіграють сучасні технології в суспільному житті, збільшується й соціальна нерівність між окремими людьми, соціальними прошарками, вер­ствами та групами людей, які з тих чи інших причин обмежені в до­ступі до сучасних технологій, знань, інформації тощо, та тими, хто не має обмежень у доступі до них. Збільшується інтелектуальний розрив між інформаційно й технологічно розвиненими та нероз- виненими країнами і цілими регіонами. Дедалі посилюється со­ціальна нерівність людей унаслідок того, що одні з них володіють достатнім обсягом знань для розуміння та освоєння нових техно­логій і подальшої адаптації до змін у суспільстві, а інші не мають необхідного для цього початкового рівня знань» [241].

Чи не вперше на високому рівні про цю проблему заявили у 2000 р. у тексті Окінавської хартії: «Ця Хартія є насамперед закликом до всіх - як у державному, так і у приватному секторах - ліквідувати міжнародний розрив у сфері інформації та знань» [238]. Цей же до­кумент визначив і основні стратегії вирішення цієї проблеми:

• сприяння встановленню більш привабливих ринкових умов для надання населенню доступу до комунікацій;

• пошук додаткових можливостей такого доступу, в тому числі через державні установи;

• особлива увага на забезпеченні можливості доступу у відда­лених, гірських та сільських районах;

• акцент на забезпеченні потреб людей, яким необхідна до­даткова соціальна турбота (інвалідів, літніх людей);

• розвиток мобільних технологій та бездротового доступу до мережі Інтернет.

Цей документ підписала більшість держав світу і в публічній риториці продовжує акцентувати увагу на важливості вирі­шення цих питань. Водночас, коли йдеться про цифровий розрив у контексті геополітичних підходів, ми маємо акцентувати увагу не стільки і не лише на доступності Всесвітньої мережі для гро­мадян (хоча це, безумовно, надзвичайно важливе питання), однак і на більш високих рівнях цифрового розриву. Наприклад, нерів­номірність доступу до технологій між країнами центру та пери­ферії, а в ширшому сенсі - між Північчю та Півднем. На цю про­блему як нову форму неоколоніалізму звертають увагу сучасні дослідники пост- та немарксистських течій (про що докладніше - в наступному розділі), однак уже зараз можна говорити, що на­явний стан цифрового розриву не є цілком природним та значною мірою утримується ключовими гравцями.

Безумовно, не можна відкидати об’єктивну наявність різного рівня технологічного розвитку тих чи інших держав, однак так само складно ігнорувати спроби великих геополітичних гравців використати цей механізм у їх боротьбі за контроль над кіберпро- стором та за загальне збільшення їх могутності. І йдеться дійсно про свідоме стримування країнами «золотого мільярда» країн «другого» та «третього світу».

Отже, державам сучасного світу необхідно переглянути свої по­гляди щодо себе та свого місця на етапі інформаційного суспільства.

Ревізії зазнають передусім фундаментальні аспекти існування держави, її права й насамперед такі її чотири основоположні принципи, як суверенітет, влада, безпека й могутність. Тому не­обхідно переосмислити пріоритетні цілі, які ставить перед собою держава у суспільстві нового типу: що вона вважає для себе ос­новним, а що - другорядним.

У класичних політичних теоріях таке розуміння базисних функцій держави, її прав та обов’язків виражається за допомогою поняття «національні інтереси». Саме через виразне чи невиразне (латентне)

Частина II. Інформаційне суспільство: вчора, сьогодні, завтра формулювання національних інтересів та можливості чи неможли­вості їх досягнення держава визначає рівень суб’єктності на міжна­родній арені та закладає основу свого самозбереження на майбутнє. Протягом останніх століть ці інтереси (принаймні їх стратегічний рівень) принципово не змінювались для жодної з держав, бо завжди йшлося переважно про фізичне виживання держави, захист її еко­номічних інтересів, збереження самобутності тощо.

Звісно, тактичні національні інтереси держави завжди за­знавали змін та були узалежненими від поточної міжнародної си­туації. Інформаційне суспільство є тим викликом, який може впливати не лише на тактичний, але й на стратегічний рівень на­ціональних інтересів держави.