5.2. НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ В НОВОМУ СУСПІЛЬСТВІ: НАПРЯМИ ПЕРЕОЦІНКИ

Саме поняття «національний інтерес» актуалізувалося у полі­тологічній думці вперше у 30-х роках ХХ ст., однак повністю за­кріпилося на рівні як наукового, так і політичного (державного) дискурсу лише після виходу роботи класика теорії класичного реа­лізму Ганса Моргентау «На захист національного інтересу» [242].

На думку Г. Моргентау, національний інтерес є стабільною ос­новою міжнародної політики держави, оскільки він «...заснований на своєрідності географічного положення держави та пов’язаних з цим особливостей економічного, політичного та культурного розвитку, в тому числі на особливостях людської природи. Геополітичне положення держави та її оточення, протистояння за­грозам та викликам, а також соціокультурні традиції її населення, структурні особливості її зовнішньої торгівлі не змінюються щодня, а тому й не залежать від «примх» та суб’єктивних інтересів президентів та глав держав» [цит. за: 243].

Таким чином, національний інтерес, навіть у його класичному розумінні, нерозривно пов’язаний з питаннями геополітики, а отже, й з політикою держав, спрямованою на самовизначення щодо контрольованого державою простору та способів захисту своєї території (оборони).

У трактуванні Г. Моргентау національний інтерес включає два елементи: центральний (постійний) та другорядний (змінний) [244].

Як і Г. Моргентау, про базис географії та географічного поло­ження держави зазначав Ніколас Спайкмен (один із засновників концепції Rimland): «Географія є найфундаментальнішим фак­тором у зовнішній політиці держав, тому що він найбільш по­стійний. Міністри приходять і йдуть, вмирають навіть диктатори, але ланцюги гір залишаються непорушними» [цит. за: 245].

Водночас постійні уточнення сутності «національного ін­тересу», які дають різноманітні автори, свідчать про суб’єктив­ність розуміння відповідного поняття, яке є суто аналітичною конструкцією, хоча й відбиває певні фрагменти об’єктивної ре­альності.

Хоча поява кіберпростору й формування інформаційного суспільства кидає виклик традиційним тлумаченням держави та засад її могутності у термінах класичної геополітики, зрозу­мілим є той факт, що роллю географічного положення не можна знехтувати. Однак з розвитком сучасних технологій навіть такі речі, як транспортний потенціал, військові аспекти, пов’язані з географічним положенням, і навіть соціокультурні особливості не можуть бути віднесеними до базису, на якому формуються кри­тично важливі національні інтереси.

Зокрема, соціокультурні особливості держави та її ідентичність під впливом глобалізації зазнають глибинних трансформацій, сти­мулюючи розмивання ідентичностей, нівелювання (вирівнювання) держав з усіма іншими однорідними державами, залученими до цього процесу. Понад те, процеси подібного нівелювання від­буваються цілком свідомо та цілеспрямовано, як, наприклад у ви­падку з формуванням європейської ідентичності у межах Євро­пейського Союзу, що всіляко підтримується наднаціональними управлінськими структурами ЄС.

Тому концептуальних змін зазнає поняття військової могут­ності держави, оскільки впродовж останніх 50 років у цьому секторі відбувалися значні трансформації, наслідком яких стала шоста революція у військовій справі (перехід до високоточної зброї та безконтактних видів війни) [246].

Сучасна концепція війни передбачає передусім наявність у держав високомобільних професійних військових груп, які можуть дістатись у якомога стисліші строки до точки виконання місій. Усі ці підходи тісно пов’язані із використанням ІКТ на всіх етапах здійснення таких місій: у розвідці, при передислокації, ви­конанні поставлених завдань тощо.

Цілком природно, що саме убезпечення цих нових інформа­ційно-комунікаційних систем перетворилося нині на найзначи- міший пріоритет забезпечення національних інтересів.

У зв'язку з розгортанням глобалізаційних процесів та посту­повою добровільною десуверенізацією (наприклад, у межах того ж Європейського Союзу) під знаком запитання опинилося саме по­няття класичного суверенітету, а отже, й тих завдань, які поставали перед державою в цьому сенсі починаючи від критичної точки Вестфальского миру 1648 р.

Класичне розуміння та досягнення повного суверенітету у су­часному світі практично унеможливилось, оскільки держави в умовах взаємозалежного світу обмежують себе добровільними зобов'язаннями, а в окремих випадках безпосередньо передають частину суверенних прав іншим державам (гарантам, адвокатам тощо) або ж наддержавним чи міждержавним інституціям.

Тож і держава з погляду подібних трансформацій має виглядати принципово інакше, формуючи нові пріоритети свого функціону­вання та розвитку.

Не заглиблюючись у футуристичні роздуми щодо майбутнього суспільства та його інститутів, доречно наразі зауважити, що у сфері економіки, соціальних відносин та, частково, безпеки, сві- тоустрій швидше відповідає лініям (теле)комунікацій (або інфор­маційній інфраструктурі), ніж власне кордонам держав.

Саме цими телекомунікаційними демаркаціями багато в чому можна пояснити зростаючу вагу міжнародних інформаційних ТНК, що за рівнем впливу та капіталізацією значно випереджають класичні транснаціональні компанії й мають бюджети вищі, ніж у багатьох держав світу. Наприклад, рівень капіталізації корпо­рації Google у 2013 р. становив 197,2 млрд дол., тоді як аналогічний показник «Boeing» - 56,1 млрд дол. [247].

Відповідно саме пріоритет безпеки ліній (теле)комунікацій може розглядатися як один з ключових пріоритетів національних інтересів держави в інформаційному суспільстві. Причому загрозу таким об'єктам становлять не стільки озброєні угруповання чи навіть терористичні групи (що можуть використати кінетичну зброю), а фахівці із ведення війн у кіберпросторі, котрі можуть використати весь арсенал засобів дестабілізації роботи об'єктів, якими послуговуються сучасні ІКТ.

Ідеться передусім про об'єкти критичної інфраструктури, важ­ливою особливістю безпеки яких є їх значна інкорпорованість у транскордонні відносини. А це означає, що від наслідків аварій на подібних об'єктах потерпатиме значна кількість країн - як безпосе­редні сусіди держави, де сталась ця катастрофа, так і більш віддалені.

Такими об'єктами, безумовно, є елементи енергосистеми. Наприклад, наслідки позаштатної ситуації на ядерному об'єкті відчує практично увесь світ, що доводять Чорнобильська ката­строфа та аварія на Фукусімській АЕС. Іншим прикладом може бути порушення роботи газопроводів чи електростанцій. Інша група прикладів стосується банківської та фінансової систем: ви­ведення з ладу платіжних систем, викривлення важливої для прий­няття рішень інформації, знищення ключових даних про фінан­совий стан може призвести не лише до втрат держави, але й до потенційної дестабілізації всієї глобалізованої фінансової системи. Те ж саме стосується дестабілізації транспортної системи або виведення з ладу окремих транспортних засобів.

Загрози застосування кіберозброєнь та реальних наслідків від атак з їхнім використанням більше не є предметом суто теоретичних спекуляцій. Найгучнішим прикладом бойового застосування таких технологій є вірус Stuxnet, який завдав удару іранській ядерній про­грамі. Причому вірус був створений на найвищому професійному рівні, призначений саме для застосування проти таких об'єктів, ви­користовував досі невідомі уразливості, що засвідчило залучення до цієї операції державних органів. У книзі «Протистояти та при­ховувати: таємні війни Обами та несподіване використання амери­канської сили» Д. Сенгер з посиланням на свої джерела однозначно характеризує цю операцію як спільні дії США та Ізраїлю [248].

Україна протягом 2015-2017 рр. також отримала нелегкий досвід кібератак на об'єкти критичної інфраструктури держави (2015 р. - атака на Прикарпаттяобленерго), фінансову систему (2016 р. - атаки на Держказначейство та Міністерство фінансів України) та випадок масованої кібератаки на структури як дер­жавного, так і приватного секторів (2017 р. - вірус NotPetya).

Продовжують поширюватися кібершпигунські віруси, най­більш відомими з яких стали Duqu, Wiper, Flame.

Крім очевидної важливості безпеки інформаційної інфра­структури, нових вимірів для національних інтересів держави на­бувають проблеми інформаційного контенту (в широкому сенсі цього поняття) та способів його поширення.

Орієнтуючись на національні інтереси щодо інформаційного кон­тенту, слід передусім мати на увазі конкуренцію інноваційної і про­грамної продукції, та тісно з ними пов’язаної патентної системи. Нині всі найбільші економіки світу намагаються збільшити відсоток ін­новаційної частки у власній структурі прибутку. З цією метою здійс­нюється послідовна підтримка інноваційних розробок, створюються нові та підтримуються старі кластери (на кшталт Кремнієвої долини).

Крім того, триває політика залучення іноземних фахівців до та­ких розробок - як шляхом надання їм громадянства, так і на умо­вах аутсорсингу.

Саме в питанні аутсорсингу позиції України є одними з най­більш потужних у Східній та Центральній Європі. Водночас си­туація є двозначною з точки зору захисту національних інтересів: з одного боку, високі показники в цьому питанні є свідченням того, що вітчизняні фахівці цілком можуть конкурувати на міжнародній арені та створювати дійсно високоякісні програмні продукти чи здійснювати інноваційні розробки, а з іншого - більшість із цих розробок ідуть виключно на експорт, і Україна не отримує доступу до дійсно нових технологій, навіть якщо вони створюються її гро­мадянами.

І це становить другу проблему - поширення інформаційного контенту або нового знання. Протягом останніх п’яти років у світі актуалізувалась проблема авторських прав (їх реформування) та самого ставлення до інформацій та її поширення. Класичні підходи до авторських прав, строків збереження таких прав за ав­тором чи правовласником зазнають випробувань. Традиційні моделі їх реалізації вочевидь мало відповідають сучасному рівню розвитку ІКТ та інформаційного суспільства в цілому. Цілком оче­видною є невідповідність чинних моделей захисту прав інтелек­туальної власності нагальним потребам суспільства у новій інфор­мації. До того ж, вони суперечать новим базовим правам людини включно з правом на інформацію. Про це свідчать хоча б мало- очікувані масові акції протесту 2011-2012 рр. проти ухвалення нормативних документів, що мали посилити у світі контроль за неправомірним використанням об'єктів інтелектуальної влас­ності.

Вирішення більшості викладених вище проблем слід очікувати у межах двох напрямів. Першим та ключовим з них є загальнодер­жавні стратегії розбудови інформаційного суспільства. Ці доку­менти визначають стратегію розвитку держави на найближчий час (важливий нюанс - більшість з таких документів мають орі­єнтовні терміни виконання у максимум 10 років, і при цьому по­мітною є тенденція до зменшення строків реалізації через надзви­чайний динамізм інформаційної сфери).

У цьому сенсі найбільш показовий приклад ЄС, чий досвід нині є пріоритетом зовнішньополітичних цілей Української держави.

Формально, першим документом, що звернув увагу керівництва ЄС на необхідність більш інтенсивно включитись у розбудову інформаційного суспільства, була так звана Біла книга Ж. Де­лора [249], однак дійсно вперше системно ЄС звернувся до важли­вості розбудови інформаційного суспільства після відомої доповіді М. Бангеманна^[13] [250]. У ній у загальному вигляді було сформу­льовано основні потенційні цілі ЄС на шляху розбудови інформа­ційного суспільства, можливі виклики (технологічні, соціальні), що можуть стати або на заваді розбудови інформаційного суспільства, або наслідками такої розбудови. Цікаво відзначити, що серед 10 ос­новних напрямів, які визначила ця доповідь як пріоритетні цілі (у тому числі телепрацю, дистанційне навчання, мережі для уні­верситетів, управління дорожнім та повітряним трафіком тощо), жоден прямо не стосувався безпекових параметрів, а терміни із пре­фіксом «кібер-» не використовувалися взагалі.

На базі цієї доповіді було сформовано і перший План дій, який можна вважати прообразом тих документів, що останні 20 років визначають пріоритети розбудови інформаційного су­спільства в ЄС. У 1995 р. було сформовано експертну групу ви­сокого рівня та Форум з інформаційного суспільства, які мали проаналізувати соціальні аспекти становлення інформаційного суспільства [251].

Через низку проміжних документів ЄС вийшов на перші системні плани розбудови інформаційного суспільства із засто­суванням чітких критеріїв, де уже на той час були суттєво пред­ставлені соціально-гуманітарні показники. Такими документами стали Плани дій «eEurope 2002» та «eEurope 2005». У них вже було запропоновано показники, за якими і мало вимірюватись інфор­маційне суспільство. Зокрема, такі [252]:

1) дешевший, швидший та більш безпечний інтернет;

2) інвестування у людей та навички;

3) стимулювання використання інтернету.

План дій «eEurope 2005», що прийшов на зміну попередньому «eEurope 2002», більшою мірою зосередився на вже звичних для сьогоднішніх дискусій поняттях e-government, e-learning та e-health. Крім того, серед пріоритетів цього плану було поліпшення всієї системи державного управління, створення більш динамічного бізнес-середовища, убезпечення інформаційної інфраструктури та подальше здешевлення високошвидкісного доступу до ін- тернету [253].

Наступні стратегічні документи охоплювали дедалі більше сфер. Так, у «Ініціативі 2010» (Ї2010) [254], що прийшла на зміну обом попереднім Планам дій, крім уже згаданих раніше пріори­тетів, додалися пункти про посилення зусиль у сфері інновацій та наукових досліджень, поліпшення самої якості життя та низка інших новацій.

Остання на часі програма «Цифровий порядок денний для Європи» є ключовою складовою іншої, більш масштабної про­грами «Європа 2020» [255], що є цілісним та значним загально­європейським документом, серед пріоритетів якого фактично ре­форма освіти, подальше зростання ролі інновацій та науки, низькокарбонова економіка (зменшення викидів шкідливих газів в атмосферу), створення робочих місць та подолання бідності.

Це, де-факто, програма розвитку самого ЄС, а розбудова інфор­маційного суспільства в ньому - один з ключових пріоритетів.