«GRUNDRISSE»: СВІТОВИЙ РИНОК ЯК ВІДЧУЖЕНА ФОРМА УНІВЕРСАЛІЗМУ

«Grundrisse der Kritik der politischen Okonomiew — серія рукописів, які Маркс написав узимку 1857—1858 років, але опубліковано їх лише в 1953 році; це досить складний текст, однак в інтелектуальному плані він значно зріліший, ніж «Німецька ідеологія».

Вступ до «Grundrisse» містить такі часто цитовані узагальнення:

«Чим глибше ми занурюємося в історію, тим більше виступає індивід, а відтак виробничий індивід, як несамостійній, приналежний до більшої цілості: спершу ще в цілком природний спосіб у сім’ї і в сім’ї, розширеній до роду; відтак у різних формах общини, яка утворюється внаслідок боротьби й об’єднання родів. Тільки у XVIII столітті, у «громадянському суспільстві», різноманітні форми суспіль­ного зв’язку проявляються стосовно індивіда просто як засоби для його приват­них цілей, як зовнішня необхідність. Але епоха, яка породжує цю позицію ізольо­ваного індивіда, є епохою найбільше досі розвинутих (загальних із цього погля­ду) суспільних відносин»¹.

Ці думки, здається, підтверджують погляд лібералів на тему ролі капіталізму у визволенні індивіда від родових та общинних зв’язків. При цьому Маркс дистанці- юється від консервативних романтиків і «феодальних соціалістів» (Карлейль), котрі сприймали громадянське суспільство як повністю дезінтегроване, розділене на ато­ми. На його думку, «буржуазне суспільство є найрозвиненішою і найскладнішою історичною організацією виробництва»².

Однак водночас у цьому суспільстві «різноманітні форми суспільного зв’язку виступають стосовно індивіда як засоби для його особистих цілей». Під цим спос­тереженням могли б підписатися консервативно-романтичні критики капіталізму, а також інші мислителі, які протиставляли індустріальній цивілізації ідеал органічної спільності. Марксів опис «громадянського суспільства» (BurgeHiche Gesellschaft) нагадує характеристику Gesellschaft (протилежного органічній Gemeinschaft) у класичній праці Тенніса. Однак ці подібності не повинні заслоняти від нас специфіки Марксової концепції, яка полягала в поєднанні інтерпретації буржуазного суспільст­ва з діалектикою самозбагачувального відчуження. Буржуазне суспільство подане в «Grundrisse» як величезний прогрес і водночас як величезний регрес. Воно є про­гресом, оскільки розвинуло— хоч і в відчуженому вигляді—«універсальність людсь­ких потреб, здібностей, утіх та продуктивних сил». Точка зору стародавніх, згідно з 62

якою метою виробництва є людина, видається дуже шляхетною в порівнянні з су­часною точкою зору, яка метою людства робить виробництво і багатство³. Однак насправді багатство, створене капіталістичним виробництвом, це не тільки набір речей — це також розвиток через повне виявлення внутрішніх можливостей людсь­кого роду. Це болісний розвиток, який не приносить задоволення (Befriedigung), Внутрішнє багатство людської природи розвивається й об’єктивується за рахунок «повного випорожнення» (Valiige Entleerung) та «тотального відчуження» (totale Enfremdung) індивідів. Універсалізація потреб, цілей здійснюється ціною самовідда­ності людей зовнішнім щодо них цілям⁴.

Отже, ще раз підтверджувалося, що людський рід розвивається через відчу­ження і всередині відчуження. Езотеричний бік думки Маркса ще раз проявив тут свою залежність від старої, Гностичної оповіді про знищення первісної, гармонійної єдності й про довгий, тяжкий і болісний шлях до реінтеграції. У Марксовій версії це була оповідь про людство, яке розвивається за рахунок індивідуальних особин і лише в останній фазі розвитку поєднує цілі роду з цілями індивіда. Агнес Геллер, відома учениця Лукача, підсумувала це так:

«У процесі свого розвитку людство реалізує тільки ті можливості, які відпові­дають його родовій сутності [„,] Люди реалізують свій потенціал відповідно до потреб роду в загальносуспільній площині; проте як індивіди вони не беруть участі у багатстві суспільної цілості. У той час як індивід, що залежить від поділу праці, залишається убогим (у найширшому розумінні цього слова), людсь­кий рід збагачується. Найвищий рівень досягнутого досі збагачення роду — капіталізм — є водночас кульмінацією зубожіння індивіда»⁶.

Цей діагноз був рівнозначний твердженню, що можливості розвитку шляхом відчу- ження вичерпалися. З цього моменту ідея скасування відчуження переставала бути ретроспективною утопією, трансформуючись у законну й необхідну мету подаль­шого прогресу. Іншими словами, завдяки доведенню відчуження до кінця діалек­тичний рух історії став тотожний з ідеалом фінального визволення людства.

Основна відмінність між «Grundrisse» і «Німецькою ідеологією» полягала в зміщенні акценту в аналізі проблеми свободи за капіталістичного ладу. У «Німецькій ідеології» основною загрозою для свободи є поділ праці, у «Grundrisse»—грошово- товарна економіка, яка передбачала свободу конкуренції й обміну.

«Вільна конкуренція не визволяє індивіда; вона визволяє капітал. Доки капі­талістичне виробництво є необхідною, а значить, найбільш підходящою формою розвитку суспільної продуктивної сили, доти пересування індивідів згідно з умо­вами обігу капіталів видається їхньою свободою [...] Домінування капіталу є умовою вільної конкуренції, так само як деспотизм римських імператорів був умовою свободи, яку забезпечувало римське “приватне право” [...] Отже, цей вид індивідуальної свободи є водночас повним позбавленням індивідуальної сво­бода цілковитим підпорядкуванням індивіда суспільним умовам, які прибрали

вигляду об’єктивних сил, що підкорюють предмети, які існують абсолютно не­залежно від стосунків між індивідами»⁷.

А тепер, у свою чергу, про роль грошей:

«Розбавлення всіх продуктів і дій в мінових вартостях означає розпад усіх сталих (історичних) форм індивідуальної залежності в процесі виробництва, а також заміну їх всебічною взаємозалежністю [...] Взаємозалежність байдужих до себе індивідів є їхнім суспільним зв’язком. Цей суспільний зв’язок виражаєть­ся у міновій вартості, бо тільки вона є причиною того, що діяльність або продукт кожного індивіда стає діяльністю і продуктом для нього самого; бо індивід змуше­ний виробляти загальний продукт, мінову вартість, ізольованою й індивідуаль­ною формою якої є гроші. З другого боку, влада, яку даний індивід здійснює над іншими і над суспільним багатством, існує у вигляді володіння міновою варті­стю, грішми. Індивід носить свою суспільну силу, а також свій зв’язок із су­спільством, у власній кишені [...] Це принципово відрізняється від умов, у яких індивід, а то й індивідуальний член сім’ї і роду [а відтак общини] відтворюється прямим і природним способом, у яких його виробнича діяльність і його частка у виробленій продукції залежить від окресленої форми й окреслених результатів продуктивної праці, які саме так окресленим способом визначають місце дано­го індивіда у суспільстві.

Суспільна форма діяльності, а також суспільна форма продуктів й участі ін­дивідів у їхньому поділі проявляються тут щодо індивідів не як їхній взаємний зв’язок, а як їхнє підпорядкування зв’язкам, котрі від них не залежать і виника­ють із колізій між ними. Загальний обмін діями і продуктами, який є умовою існування кожного індивіда, їхній взаємозв’язок, постає перед ними як щось чуже, незалежне від них — як річ»⁸.

Отже, згідно з Марксом, результатом економічної свободи є підпорядкування лю­дей владі речей, символом яких виступають гроші. При цьому слід підкреслити: Маркс усвідомлював, що особиста залежність і безособова упредметнена залежність зали­шаються в обернено пропорційному відношенні одна до одної: «Чим менше суспіль­ної сили має засіб обміну тим більшою повинна бути сила общини, яка згуртовує індивідів,—патріархальних в і ді юсиі і стародавньої общини, фесдалізму або гільдійської системи [...] Якщо ми позбавимо річ її суспільної влади, то мусимо передати цю владу (Macht) особам, щоб вони здійснювали її над іншими особами»⁹.

Радослав Селюцький звернув увагу на цю думку й дуже влучно її прокоменту­вав:

«Ось що випливає з Марксової логіки: з одного боку ринок (тобто об’єктивна залежність) знищує особисту залежність; з другого боку особиста незалежність має за основу об’єктивну залежність. Вільна індивідуальність може з’являтись тільки в умовах усебічного розвитку індивідів, що передбачає ліквідацію об’єк­тивної ринкової залежності. Однак Маркс не помічає того факту, що подолання об'єктивної залежності людей через скасування ринку було б рівнозначне скасуванню умов особистої залежності.

Якщо єдиною альтернативою особистої залежності є залежність об’єктивна, то кожний повинен зробити вибір. Нездатність до ототожнення себе з будь- яким із цих виборів призводила до того, що багато представників суспільних наук знаходили вихід в утопії. До них належав Маркс. Його синтез базувався на передумові, що в момент зникнення поділу праці й нестачі продуктів зникнуть також товарне виробництво та ринковий розподіл і водночас буде збережена автономна позиція індивідів, їхня особиста незалежність, рівність і свобода»¹⁰.

Схоже, що автор цих слів недостатньо усвідомив, яким легковажним було став­лення Маркса до особистої свободи взагалі і до її правових гарантій зокрема. На думку Маркса, зосередження уваги на особистій свободі було характерною рисою буржуазного лібералізму, а отже, світогляду, який він рішуче відкидав. Його власна концепція, протилежна ліберальній, визнавала залежність об’єктивною, упредмет­неною, набагато гіршою від особистої залежності. Бо ще в «Німецькій ідеології» він стверджував, що в буржуазному суспільстві індивіди менше вільні, аніж у суспільстві феодальному, оскільки «більше підпорядковані матеріальній силі»П; хоч вони й видаються «вільнішими, ніж були раніше», однак це тільки ілюзія, що випли­ває з хибного ототожнення свободи з випадковістю. У «Grundrisse» повторено І далі розвинуто ці думки. Відносини упредметненої залежності, пояснював він, хоч І можуть, на принципі випадковості, збільшити свободу поодиноких особин, але вони не можуть змінити основного зв’язку між класом експлуататорів і класом експлуа­тованих; до того ж вони також містять у собі певний вид особистої залежності, позбавленої ілюзій і зміцненої позірністю об’єктивності, тобто природності і ста­лості¹². Бо насправді об’єктивна залежність — це лише уречевлення суспільних відносин; через те її «об’єктивність»— це ілюзія свідомості, ілюзія, котра допома­гає гнобленим миритися з власною долею як чимсь нібито природним й об’єктивно необхідним. Саме тому панівні класи підтримують цю ілюзію всіма доступними їм засобами¹^

Спробуймо проаналізувати це розмірковування. Воно, по суті, не пояснює, чому з точки зору свободи об’єктивна залежність мала б бути чимсь гіршим від залеж­ності особистої. Воно радше є вимушеним зізнанням автора, що більшість вважає гіршою саме особисту залежність, що віра в об’єктивний характер залежності значно сприяє тому, аби її легше можна було переносити, і цим самим ускладнює завдання революціонерів. Саме тому Маркс намагався довести, що «об’єктивність» у цьо­му випадку є лише ілюзією свідомості. Важко не помітити, що, трактуючи цю проб­лему таким способом, він наближався до молодогегельянців, яких так гостро кри­тикував у «Німецькій ідеології» за зведення реальних проблем до ілюзій свідомості.

Однак ми й далі не знаємо, чому особиста залежність, яка опосередкована через речі або ховається за залежностями, що здаються об’єктивнішими і природиішими, мала б бути гіршою від прямої особистої залежності типу рабства чи кріпацтва. Схо­же, що це було апріорне судження, яке випливало з застосування до історії схеми самозбагачувального відчуження. За цією схемою, макси мал ізація відчуження не могла бути ex deflnitione збільшенням обсягу індивідуальної свободи; така свобода могла з’явитися тільки внаслідок подолання відчуження, тобто у третій, фінальній стадії діалектики розвитку.

Маркс так підсумовує цю концепцію:

«Відносини особистої залежності (на початку абсолютно спонтанні) є перши­ми суспільними формами, які уможливлюють розвиток людських продуктивних сил тільки в незначній мірі і в ізольованих пунктах. Особиста незалежність, яка спирається на суб’єктивну [sachlicher] залежність, є другою великою суспільною формою; формою, в якій уперше виробляється система загального суспільного метаболізму, універсальних міжгромадських відносин, усебічно розвинутих, уні­версальних потреб і здібностей. Вільна індивідуальність заснована на універсаль­ному розвитку індивідів, а також підпорядкування [їм] їхнього спільнісного Igemeinschaftlich] суспільного виробництва, як їхнього суспільного багатства, становить третій ступінь. Другий ступінь створює умови для третього»¹⁴.

Високорозвинений поділ праці й грошовий обмін, які характеризують другий ступінь розвитку, власне суспільне виробництво. Індивіди не в змозі вже контро­лювати відчужені виробничі механізми й співпрацювати між собою задля спільного блага. Сама думка про те, що грошова економіка може бути піддана раціональ­ному контролю в інтересах усього суспільства, здається Марксові «облудною й недоречною»’⁵. Це випливало з просто-таки догматичної передумови, що «вся сіль буржуазного суспільства саме в тому, що в ньому a phon не існує ніякого свідомого суспільного регулювання виробництва» ¹⁶. Трактоване в такий спосіб буржуазне суспільство протиставлялося двом іншим формам виробництва і роз­поділу: докапіталістичному (патріархальному, стародавньому й феодальному) суспільствам, які базувалися на спонтанному або політичному підпорядкуванні одних індивідів іншим, і, з другого боку, комуністичному суспільству майбутньо­го, в якому вільні індивіди будуть спільно розпоряджатися усуспільненими засо­бами виробництва, свідомо контролюючи як виробництво, так і обмін¹⁷. Економі­ка цього суспільства буде антитезою ринкової економіки, оскільки обмін продук­тами праці не буде в ньому приватним і опосередкованим через гроші.

Буржуазна свобода, доводив Маркс, є, по суті, пасивною взаємозалежністю ізо­льованих, приватних індивідів. Зворотний бік приватної незалежності, якає результа­том приватного обміну, — повна залежність від світового ринку. Описуючи цю за­лежність, Маркс користувався не тільки терміном «відчуження» [Entfremdung], але й терміном реіфікація [ Versachliehung]; наприклад, він писав, що «існування грошей передбачає упредметнення [Versachlichung] суспільного зв’язку»¹⁸. Хоча він й оці­нював належним чином інформаційну роль ринку, але, що характерно, зводив це до інформацій, одержаних внаслідок свідомого спостереження за ринковими процесами, ігноруючи цим самим набагато важливішу проблему — роль «мовчазного знання» (вислів Гайєка), яке невід’ємно заховане в механізмах ринку й безмежно перевершує знання, доступне для свідомих спостерігачів. Практичне застосування знання було для нього, c.v deβnitione, чимось подібним до свідомого регулювання, тоді як само- регулювання означало для нього відчуження; з цього випливало, що ринок як такий є сферою відчуження, тоді як свідоме збирання інформації про його механізми, такі як прейскурант цін, статистичні вивчення хитань гільдій, курс валют і т.д., є спробами подолати відчуження через контроль над економічними процесами ¹⁹. На думку Маркса, це були звичайні експерименти, приречені на невдачу, оскільки в умовах грошового обміну відчуження неминуче.

Однак Марксова оцінка світового ринку не була однобічно негативна. Світовий ринок був у його очах не лише універсальним відчуженням, але й формою універ­сального зв’язку та співробітництва. Варто проаналізувати речення за реченням те, що писав він із цього приводу в «Grundrisse». «Кажуть, що саме в цьому полягає краса і велич цього явища, цього спонтанного зв’язку, матеріального й інтелектуаль­ного метаболізму, незалежного від знання і волі індивідів, а значить, такого, що передбачає їхню взаємну незалежність і байдужість»²⁰. Зрозуміла річ, що Маркс не викладає тут своєї власної оцінки ринку, а подає ту, яку сформулювали класики ліберальної політичної економії, бо сам він вважав «спонтанний зв’язок» принизли­вим відчуженням, суперечністю свідомої, раціональної свободи. Контраст між Марк­совою оцінкою ринку й ліберальним поглядом, який вбачає у спонтанному ринково­му порядку «красу і велич», свідчить, наскільки помилковим було приписувати кла­сичному лібералізмові гранично раціоналістичну концепцію суспільства. Маркс був набагато послідовнішим прихильником раціоналізації суспільного життя.

«Цей упредметнений зв’язок є, звичайно, кращим за відсутність усякого зв’яз­ку, а також за зв’язки виключно локальні, базовані на кровних зв’язках або зв’язку між володарем і рабом»²¹. На перший погляд, ця думка суперечить тезі Маркса, що саме капіталізм становить кульмінацію поневолення людини, оскільки уречев­лена залежність є більшим поневоленням, аніж залежність особиста. Однак, по суті, Маркс вірний своїй діалектиці самозбагачувального відчуження. Всебічна залежність індивідів від капіталістичного світового ринку є для нього перемогою універсалізму, хоч і в відчуженому вигляді, бо всебічна, уречевлена взаємозалежність жертв капіталізму є необхідною умовою всебічного розвитку й універсального співробітництва визволених індивідів у комуністичному суспільстві.

«Таким же безсумнівним є те, що індивіди не можуть здобути влади над своїми суспільними зв’язками до створення цих зв’язків. Але безглуздо розумі’ ти цей тільки предметний зв’язок як щось спонтанне, природне, що іманентно криється в індивідах і невід’ємне від їхньої природи (на противагу їхньому свідо­мому знанню та волі). Цей зв’язок є їхнім власним витвором, Його витворила історія. Чужість і незалежність у стосунках між індивідами тільки доводить, що індивіди весь час створюють умови свого суспільного життя і не почали ще жити суспільним життям на основі цих умов»²².

Цей фрагмент заперечує розуміння історичних закономірностей як природних процесів, що за самою природою речей не можуть залежати від людського знання і волі. Історія людства, за словами Маркса, є процесом самостворення людини навіть у період найбільшого упредметнення суспільних відносин. Це упредметнен­ня є витвір людей, фаза історичного розвитку, а не незмінний і загальнообов’язко­вий закон природи.

Продовження цитованого міркування підтверджує цю інтерпретацію, підносячи їїна вищій ступінь історІософічної абстракції:

«Універсально розвинені індивіди, чиї суспільні відносини (gesellschaftliche Verhdltnisse), а також відносини, які поєднують їх в общину (gemeinschaftliche Beziehungeti), піддані общинному контролю, є витвором історії, а не природи. Ступінь й універсальність розвитку людських можливостей (Vermogen), на яко­му може з’явитися така індивідуальність, передбачає як попередню умову існу­вання мінової економіки, універсальність якої виробляє не лише відчуження індиві­да від самого себе й від інших людей, а й універсальність та всебічність його здібностей та суспільних відносин. На більш ранніх стадіях розвитку індивіди здавалися повніше розвиненими, оскільки вони не виробили ще в достатній мірі своїх суспільних відносин і не протиставили їх собі як незалежної суспільної сили. Тож туга за поверненням до первісного достатку така ж смішна, як і переко­наність, що історія зупиниться на стадії повної внутрішньої порожнечі (Entleerung)>>i3,

Отже, мінова економіка в світовому масштабі — світовий ринок — доводить до кінця відчуження людини і в такий саме спосіб створює передумови для подо­лання відчуження, реапропріації Індивідами відчужених сил роду Тому історич­ний розвиток людства є трифазний діалектичний рух. Першою його фазою є пер­вісний недиференцінований достаток на базі натурального господарства; другою фазою є розвиток через відчуження, який досягає кульмінації у виникненні світо­вого ринку, тобто універсальної системи уречевлених зв’язків; кінцевою фазою є стадія подолання відчуження, в якій індивіди повертають собі свій утрачений «достаток», зберігаючи водночас універсальність і всебічність своїх суспільних відносин, досягнуту внаслідок усього попереднього розвитку. У цій третій фазі — фазі комунізму — світова економіка буде піддана свідомому контролю: економічні зв’язки, створені світовим ринком, будуть збережені, але механізми відчуження ринку будуть замінені свідомим плануванням. Умовою sine qua non[**] такого пла­нування мало бути, ясна річ, скасування всякого грошового обміну.

Вживання терміна «контроль общиною» свідчить, що Маркс намагався зберегти вірність ідеалові часткової демократії. Він не знав, чи не хотів знати, що орган плану­вання «має бути організований ієрархічно, бо інакше він не буде здатний здійснювати контроль і цим самим утратить сенс свого Існування»²⁴. Натомість він знав, — про­цитуймо ще раз цю важливу констатацію, — що «чим меншу суспільну силу має міновий засіб, тим більшою має бути сила, яка згуртовує індивіди». І тому він пови­нен був усвідомлювати, що реалізація його бачення універсального визволення вима­гатиме кардинального зміцнення суспільної згуртованості й впади колективу над інди­відом. Це не виключало часткової демократії, але виключало індивідуалістичний плю­ралізм; «вільні індивіди», про які писав Маркс, мали бути вільні як екземпляри роду, а не як індивідуалізовані істоти, котрі мають власні, окремі цілі і плани; їхнє визволення мало полягати в ліквідації відчуження та реіфікації, а не в індивідуалістичній незалеж­ності від спільноти. Якраз навпаки: справжньою свободою в очах Маркса була сво­бода в спільності, свобода індивідів як «спільносних сутностей», тобто відновлення і зміцнення спільності. Саме цьому мало служити скасування ринкової економіки, яка партикуляризує інтереси індивідів.

Розмірковування Маркса не суперечило визначенню свободи як «життя згідно з власною внутрішньою сутністю». Якщо найглибшою сутністю індивідів є спільна для них родова сутність, то справжня свобода має бути визволенням від індивідуа­лізму, шо розділяє, партикуляризує людей. На відміну від більшості колективістів, Маркс вимагав «визволення індивіда», що інтерпретувалось як висловлювання на користь індивідуалістичних цінностей. Однак, — і я писав про це вище в зв’язку з «Німецькою ідеологією», — це глибоко хибна інтерпретація. В розумінні Маркса «вільні індивіди» — це не індивідуалісти, які розуміють самовизначення як відповідність власній неповторній індивідуальності, а не як відповідність надіндиві- дуальній «людській сутності». Термінологія «Gnmdrisse» продовжує в цьому відно­шенні фейєрбахівську термінологію «Економічно-філософських рукописів», у яких «свобода Індивіда» була ототожнена з «гуманізмом», який перемагає відчуження, тобто з родовим універсалізмом. Іншими словами, термін «вільний індивід» не мав у Маркса антиколективісгського забарвлення. Якраз навпаки: свобода від відчу­ження мала бути повним скасуванням індивідуалістичної приватность Тому немає нічого дивного, шо Марксове бачення комунізму обминало мовчанням проблема­тику захисту індивідів від претензій публічної влади і тиску колективу. Маркс зосе­реджував усю свою увагу на визволенні людей від безособових, упредметнених суспільних сил, від всемогутності капіталу й «невидимої руки» ринку, ігноруючи і свідомо відсуваючи на другий план класичну проблематику особистої свободи — свободи від гніту тиранії, свавілля влади (в тому числі й влади демократичної). Йому навіть на думку не спало, шо прагнення до свободи в колективістському розумінні, як свідоме керування колективною долею, може створити безпрецедентну концентрацію влади, тобто ситуацію, за якої правові гарантії для свободи індивіда будуть потрібні більше, ніж будь-коли до цього.

ПРИМІТКИ

¹ K. Marx. Grundrisse der Kritik der politischen Okonomie₁ Berlin, 1953, с. 6.

² Там само, с. 25. ³Там само, с. 387. ⁴Тамсамо.

⁵ Там само, с. 387—388.

⁶ A. Heller. The Theory of Needs in Marx, London, 1974_t c. 46.

⁷ K. Marx. Gnmdrisse, c. 544—545.

^b Там само, c. 73—75.

⁵Там само, c. 75.

^]0 R. Selucky. Marxism, Socialism, Freedom: Towards a General Theory of Labour-Managed Systems, New York, 1979, c. 23—24.

¹¹ MET, τ. 3, c. 72.

¹²K. Marx. Gnjndrisse₅ c. 81 — 82.

13 Там само, c. 82.

14 Там само, c, 75.

15 Там само, с. 76.

∣⁶ Лист Маркса до Кугельмана від 11 липня 1868 р., у вид.: MET, т. 32, с. 438.

¹⁷ K. Marx. Grundrisse, с. 76—77.

^lβ Там само, с. 78—79.

19 Там само.

20 Там само, с. 79.

21 Там само.

22 Там само.

²⁷ Там само, с. 79—80.

²⁴ D. Lavoie. National Economic Planning: Whatis Left?, Cambridge, 1985, c. 76.

7.