ІНТЕРГАТИВНА ІДЕОЛОГІЯ?

У 1960-х роках з’являється нова хвиля інтересу до вивчення ідеологічних фе­номенів (певною мірою спровокована твердженнями про «кінець ідеології»). В результаті до початку XXI ст., за словами Майкла Фрідена, «ми спостерігаємо аж ніяк не кінець ідеології, а дійсний вибух інтересу до неї, й одночасно помітні зміни в інтерпретації цього поняття».

У 1964 р. вийшов збірник «Ідеологія й невдоволення» за редакцією Девіда Аптера. У відповідь на тезу про «кінець ідеології» автори збірника запропону­вали нове трактування цього «застарілого» терміна. До збірника увійшли відома стаття Кліффорда Гірца «Ідеологія як культурна система» та дослідження Пи­липа Конверса про характер систем переконань еліт і масових груп. Майже в цей самий час вийшли праці Роберта Лейна, також присвячені вивченню ідео­логії на рівні масових переконань. Відбувається переключення інтересу з при­чин і наслідків ідеології на механізми її функціонування

Зокрема в праці К. Гірца «Ідеологія як культурна система», запропоновано нове розуміння ідеології як своєрідних символічних матриць — схематичних образів соціального устрою, що допомагають координувати поводження. «Ідео­логія, — за словами Гірца, — уможливлює існування автономної політики, то­му що вона постачає нас авторитетними концепціями й осмисленими, перекон­ливими образами, за допомогою яких ми можемо що політику сприймати». Ідеології виявляються «картами проблематичної соціальної реальності й матри­цями, на підставі яких формується колективна свідомість».

На рівні соціуму ідеологія проявляється як широкий набір символічних форм (тобто не тільки ідей, а й образів, дій і навіть речей — усього, що може бути наді­лено змістом). На рівні індивідів — не тільки у вигляді більш-менш усвідомлених переконань, а й інтерпретативних кодів, які засвоюються в процесі соціалізації й найчастіше не піддаються рефлексії. Нарешті, «ідеологічними», відповідно до но­вих інтерпретацій, є не символічні форми й інтерпретативні коди самі по собі, а те, як вони працюють у конкретних контекстах, що включають у себе відносини пану­вання, влади, нерівності, розходження соціального статусу й т.

Соціальні умови, що змінилися, не могли не накласти відбиток на способи формування й функціонування ідеологій. Публічне виробництво й поширення ідеології нині вже не є винятковою монополією класу інтелектуалів — у цьому процесі беруть активну участь і інші виробники символічних форм, насамперед ЗМІ. Ідеологія виражається не тільки в традиційних політичних текстах, вона «скрізь», і тому для її вивчення необхідно використати різні прийоми аналізу.

Більш «масове» виробництво ідеології тільки підсилило окреслений ще на початку XX ст. процес розмивання «великих ідеологічних традицій», гібриди­зації ідеологій. За словами М. Фрідена, «тепер ми концептуально готові прийн­яти світ ідеологій, у якому нові комбінації — нормальне й часте явище, а межі існують для того, щоб їх перетинати».

У світлі нових інтерпретацій концепту ідеології переосмислюються й багато його функцій. Зокрема, з’являється можливість говорити про інтегративну фун­кцію ідеології. Більше того, в руслі сучасних концепцій та настільки широкого діапазону значень терміна «ідеологія» цілком обґрунтованим виявляється до­слідження інтегративної ідеології як особливої, об’єднавчої ідеології суспільст­ва, а дослідження, проведені Дж. Томпсоном, Т. Ван Дейком та іншими вчени­ми, дають змогу стверджувати, що формування такої ідеології цілком можливе.

Класична модель допускає, що теоретичний концепт ідеології формується і розвивається в інтелектуальному середовищі, потім принципи й ідеали цієї «ви­сокої» ідеології переводяться на загальнодоступну мову програм, гасел і вимог, які політична еліта чи контреліта транслюють у маси і використовують для об­ґрунтування своїх політичних стратегій. При цьому цей процес майже завжди супроводжується складною взаємодією як інтегративних, так і дезінтегративних складових усіх соціальних змін. Що стосується інтеграційних процесів, то не­обхідно мати на увазі таке.

Інтеграцію характеризують як стан і процес гармонійного об’єднання соціа­льних явищ у єдине ціле. До теперішнього часу склалося кілька підходів теоре­тичної інтерпретації цієї проблематики.

В активістських парадигмах (3. Гідденс) вона трактується в контексті ідей соціальної взаємодії, при якій важливим є визначення реального соціального агента — суб’єкта соціальних змін та інтегративної динаміки. Такий агент, що володіє властивістю суб’єктності, є автором своїх дій, хазяїном своїх слів, заяв і намірів. Оскільки він є соціальним, мережа внутрішніх взаємодій має стійкість і певну ефективність, підлеглу деякій інтегруючі, чи солідаризаційній, ідеї.

Постмодерністська парадигма (З. Бауман, В. Руднєв) пов’язана з відмовою від пошуку суб’єкта і має на увазі інтеграцію як посилення комунікації між не­переборно різними «співтовариствами дискурсу», як полегшення перекладу тверджень однієї культурної традиції мовою іншої. Солідарність у цьому випа­дку має сильну афективну основу, але не має інституціональної підтримки; ін­тегрованість виникає на манер калейдоскопічних візерунків взаємних очіку­вань, розуміння і нерозуміння, а не з рівноваги і функціональності елементів.

Деякі дослідники не виділяють об’єднувальної (інтегративної) ідеології, про­те вони теж наголошують на здатності ідеології до інтеграції соціальних спіль­нот. Подібної думки дотримується Є. Вятр, за словами якого, «сутність ідеології полягає в тому, що вона: а) озброює суб’єкти діяльності розумінням мети й за­собів її досягнення, знанням про світ, суспільство, цінності та ідеали, дає дирек­тиви для дій; б) об’єднує своїх прихильників у межах формальних політичних структур; в) поряд з раціональними ідеологія містить у собі й емоційні настано­ви як певну сукупність символів, що мають спонукальне, стимулювальне та мо- білізувальне значення, виступають засобом інтенсифікації дій політиків, полі­тичних партій і рухів, електорату».

Ю. Красін зауважує, що, говорячи про суспільну ідеологію, можна мати на увазі лише певні процедури, правила, норми спілкування, взаємодії, діалогу між різними ідеологічними концепціями.

М. Ільїн визначає інтегративну ідеологію як утворення, що ґрунтується не на змістовних, а на формальних і структурних моментах — процедурах, правилах, абстрактних установках.

Що стосується України, то аналіз сучасної ситуації дає змогу констатувати, що і ще не можна говорити про ідеологічну єдність населення, що, в свою чер­гу, унеможливлює усвідомлення певною його частиною українських національ­них інтересів, і призводить до свідомої чи несвідомої відмови у сприянні їхньої реалізації.

Отже, як зазначає у своєму дисертаційному дослідженні молодий українсь­кий дослідник Є. Риженко, на сучасному етапі вже назріла необхідність форму­вати інтегративну ідеологію як своєрідний мобілізаційний фактор процесів державотворення та становлення громадянського суспільства. Вона має бути насамперед реальним та зрозумілим набором цінностей, які приймаються біль­шістю членів суспільства.

Проаналізувавши наявні підходи до розуміння феномена інтегративної ідео­логії, можна навести її сутнісні характеристики. Інтегративна ідеологія, на дум­ку Є. Риженка — це система концептуально оформлених уявлень, ідей і погля­дів на політичне життя, що склалася на основі гармонічного об’єднання цінностей, запозичених з різних ідеологій, у єдине ціле шляхом створення та поширення різних форм комунікації між ними. Ця система є специфічною фор­мою раціоналізації світу і життя, за допомогою якої можна знайти «стійкі» точ­ки орієнтації для своєї діяльності і виробити сукупність цілей і цінностей, до яких можуть апелювати індивіди.

Нарешті відзначимо, що інтегративна ідеологія ніяк не заперечує ідеологіч­ного плюралізму, який є основою ідеологічного поля для буденних, політичних, релігійних, економічних, професійних та інших ідеологій, що живлять інтегра­тивну ідеологію. Цивілізоване розуміння ідеології та політичного плюралізму в умовах перехідного суспільства полягає в підході, коли плюралізм, кажучи сло­вами І.

Які основні чинники здатні позитивно вплинути на процес формування інте­гративної ідеології і зробити її дієвою? З відповіддю на це питання звернемося до висновків академіка Михальченко М. І., де він зокрема зазначав:

1. Національна ідея втрачатиме дієвість, якщо не буде запліднюватися ідеєю «української політичної нації», у якій «політичне співгромадянство» домінує над іншими формами індивідуальної та колективної ідентифікації — етнічної, релігійної, партійної, кланової. Щоб досягти цього, нам потрібно розв’язати два завдання: по-перше, показати «єдність долі» всього українського народу, хоча деякі його прошарки були в різні часові проміжки по різні боки барикад (полі­тичних, ідеологічних, релігійних), помилялися або йшли правильним шляхом. Кожен громадянин України має реальні шанси бути запотребованим для нових ролей після досягнення країною незалежності; по-друге, якими б гострими не були конфлікти в суспільстві на економічному, соціальному, політичному, етні­чному, релігійному грунті, вони не можуть підірвати бажання і здатність грома­дян України бути єдиним народом, обирати свою долю демократичним шляхом.

2. Розв’язання цих завдань багато в чому залежатиме від того, чи зможе про­гресивна українська еліта перетворити нинішню дійсність як «безсистемну», «безладну», «безперспективну» на цивілізовану, системну, впорядковану, перс­пективну. Це ині головний виклик майбутньому України. По-перше, потрібна велика пропагандистська і просвітницька робота з впровадженням у масову сві­домість нових ціннісних орієнтацій незалежної України в площині переорієнта­ції і перерегуляції процесу ескалації конфлікту цінностей до цивілізованого діа­логу і конструктивної конкуренції. По-друге, ідеї «порядку», «справедливості», «правди», «права», «солідарності» потрібно підняти на рівень повсякденної су­спільної практики, не відкидаючи ідеї демократичної, соціально-правової української держави як реальності в майбутньому, коли всі політичні сили ви­знають право інших «на інакшість» (інакомислення, інакодіяння), рівне право кожного в рамках Конституції.

3. У суспільній свідомості залишилися стереотипи неоднозначного сприй­няття способу мислення і життя населення різних регіонів — «западенців», «східняків», «кримчан», «донеччан» і т.д. Ці стереотипи зумовлені історією України з її протиріччями і зигзагами. Ідея загального економічного, політи- ко-правового і духовно-культурного простору країни повинна стати наріж­ним каменем унітарності, соборності України, бути нездоланним бар’єром згубному сепаратизмові, що може маскуватися під федералізм, особливий статус регіонів і т.д.

4. Невід’ємною складовою частиною інтегративної ідеології повинне стати визнання принципу політетнічності і політконфесійності України і розуміння кожного етносу й кожної конфесії як «співтворців» Української держави, а їхня власна самосвідомість і самосвідомість суспільства повинні поєднуватися як окреме і загальне.

5. Перехід від конфронтаційних духовних цінностей і оцінок діяльності до гасел і дій у дусі терпимості і моральності в політиці. У суспільстві бажана ат­мосфера загальної боротьби лівих, правих і центристів проти корупції, злочин­ності, бюрократизму, за утвердження загальнолюдських цінностей у політиці і духовній сфері, за розв’язання соціальних конфліктів на користь більшості на­селення.

6. Надзвичайно важлива реалізація доктрини поетапного входження України як незалежної країни в європейському і світову співдружність, що грунтується на принципі динамічної рівноваги у взаєминах між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Стратегія економічного і політичного прагматизму повинна випере­джати негативні процеси і попереджати появу глобальних проблем, що можуть загрожувати Україні і підштовхувати до зіткнення нетолерантних (конфлікто- генних) ідеологій у суспільстві.

7. Інтегративна ідеологія виявиться дієвою, якщо об’єднає ідеологічний плюралізм і загальну національно-цивілізаційну ідею. Проте в межах «ідеологі­чного плюралізму» не може бути «рівності» ідеологій. Конкурентна боротьба між ними продовжуватиметься. Жодній ідеології не уникнути тлумачення зв’язків країни із зовнішнім світом, оцінки процесів формування національно- цивілізаційної самосвідомості. В інформаційному суспільстві вже не можна від­городитися від світу, звівши «соціалістичний» або якийсь інший «табір». Зараз уже твердо вкоренилася думка, що духовний, політичний та економічний роз­виток можливий лише в умовах визнання принципу: ми всі різні і по-різному розуміємо мету і механізми її реалізації. Але країна в нас одна і потрібно пра­цювати задля цієї країни та її народу.

8. Ідеологічна «терпимість» як важлива риса ідеологічного плюралізму до­пускає толерантне ставлення до партнерів-противників. Але водночас не може переростати в толерантність за будь-яку ціну, коли жорстоко випробовують те­рпіння народу і політичних сил. Такі цінності, як терпимість, різноманіття по­глядів, глибокі прогресивні традиції, рівність, честь та інші, збагачують інтег­ративну ідеологію в разі, якщо виходять із визнання принципу рівності інтересів етнічних і соціальних груп у межах національного інтересу. Поняття «інтерес» тут наводиться в класичному вимірі, тлумаченні, а не тільки як ба­жання, претензія на щось — на владу, матеріальні блага і т.д. І ці самі інтереси працюватимуть як на терпимість, політичний та ідеологічний плюралізм, так і на стратегічне примирення соціальних сил, і на ідеологічне домінування «част­кових» ідеологій (класових, групових), і на політичну боротьбу та співробітни­цтво. Практична проблема — як ідеологічну й політичну боротьбу зробити ци­вілізованою, а співробітництво — не безпринципним».

Для сучасного українського суспільства характерний світоглядний плюра­лізм як принцип життєдіяльності. Джерело плюралізму — в багатоманітності істини, яка відкривається кожній людині індивідуально, а спосіб відкриття істи­ни залежить від індивідуальності людини.

У практичній діяльності плюралізм світоглядний реалізується через плюра­лізм ідеологічний і політичний, що закріплений в Конституції України:

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова (ст.15).

Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії... для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом... (ст. 36).

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню по­літичної волі громадян, беруть участь у виборах. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Кон­ституцією і законами України (ст. 36).

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій. (ст. 36).

Усі об’єднання громадян рівні перед законом (ст. 36).

Утворення і діяльність політичних партій та громадських органі­зацій, програмні цілі яких спрямовані на ліквідацію незалежності Украї­ни, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення су­веренітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються (ст. 37).

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєні­зованих формувань (ст.37);

не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших держав­них установах і організаціях (ст. 37).

Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в су­довому порядку (ст. 37).

Досвід різних країн світу, від повоєнних Японії та Німеччини кінця 40-х — по­чатку 50-х років до комуністичного Китаю кінця 60-х — початку 70-х років засвід­чує, що об’єднання суспільства і подолання ним економічних труднощів принци­пово можливе на підставі однієї з ідеологічних доктрин, які активно циркулюють в інформаційному просторі країни. Така ідеологія стає ідеологією об’єднавчою, що лежить в основі державної політики, а також освіти і виховання.

3.