ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК НОВА ІДЕОЛОГІЯ
У сучасній політиці існує думка, що з розпадом установлених характерних рис нинішнього суспільства, сформовані певні політичні вчення і доктрини втратили взаємозв’язок. Ця думка зазвичай є основною в ідеї постмодернізму.
Не лише основні політичні ідеології були якимось чином адаптовані до «постмодер- нових умов», започатковуючи «пост-ізми», такі як постлібералізм, постмарксизм, постфемінізм, а й, згідно з постмодерністськими теоретиками, наш спосіб розуміння та інтерпретації світу змінився або потребує змін. Це відображає перехід від модернізму до постмодернізму. Модернізм багато в чому розвивався з теорій та ідей Просвітництва і був політично виражений в ідеологічних традиціях, що пропонували суперечливі концепції добробуту (хорошого життя). Найяскравішими прикладами є лібералізм і марксизм. Модернізм хоча й характеризується фундаменталізмом, вірою в можливість установити об’єктивну правду і загальні цінності, зазвичай асоціюється із сильною вірою в прогрес. Постмодернізм, навпаки, є антифундаменталістським, а центральна тема постмодернізму була резюмована Жаном-Франсуа Луотаром (1984) як «недовіра до мета-викладень (meta-narratives)». Мета-викладення, або «нара- тиви», були універсальними теоріями історії, що уявляли суспільство як узгоджену цілісність.Модернізм характеризується пануванням двох таких «нарацій»: наративів Просвітництва і наратив Духу. У наративі Просвітництва, наприклад у Канта, мислитель виступає від імені універсальної істини і всього людства. Держава за таких умов здійснює просвітництво і свободу людей через пізнання істини. Держава легітимізується самими людьми. Тому в наративі Просвітництва влада, знання та емансипація тісно взаємопов’язані.
Представником наративу Духу Ліотар називає Гегеля. У нього наративом виступає мета-суб’єкт. На відміну від наративу Просвітництва, гегелівський наратив Духу самолегітимізується.
Як вважає Ліотар, сучасне знання по суті метанаративне, тобто тотальне, універсальне, яке поглинає усі відмінності. Тому такий наратив модерну повинен бути відкинутий. Ліотар проголошує війну тотальності і розвиває значення відмінностей. Постмодерне знання — це не просто інструмент влади. Воно відшліфовує нашу увагу на відмінностях, здатності терпіти несумісності. Тому він надає перевагу малим, локальним, наративам.
Таким чином, постмодернізм є викликом нової історичної епохи. Він включає в себе нові продукти культури, новий тип теоретизування про соціальний і політичний світ. Іншими словами, в світі настав такий час, який уже сам по собі заперечує описувати його в термінах і традиціях, які притаманні епосу Модерну.
Якщо епоха Просвітництва закінчилася, де ж дівається політична ідеологія? Однозначно, постмодернізм тягне за собою кінець ідеології в двох аспектах: способу мислення і засобів організації суспільного життя. Якщо більш-менш узгоджені ідеї піддають критиці сучасне суспільство за допомогою розвитку уявно запропонованої альтернативи, то політичні ідеології не можуть, але будуть винні у фундаменталізмі, не дивлячись на те чи вони складають повністю розвинуті метавикладення. Постійно ставлячи питання про очевидну цілковиту реальність і приймаючи вірування, теорія постмодернізму має на меті продемонструвати те, що широкомасштабним теоріям-монополістам стає все більше неможливо домінувати над іншими.
Однак не зрозуміло, як далеко можна деідеологізувати в цьому сенсі політичне життя. По-перше, деідеологізована політика неспроможна дати адекватної оцінки опозиційним силам і політичній незадоволеності. Постмодернізм відкрито відкидає обвинувачення того, що він політично консервативний. Хоча відмова від ієрархії ідей допускає відмову від будь-яких соціальних і політичних ієрархій, антифундаменталістська політична позиція пропонує не послідовні перспективи критики існуючого порядку, а відсутність базису для побудови альтернативного суспільного устрою.
По-друге, деідеологізована політика більше стосується реалізму, ніж ідеалізму: вона продає політичні продукти, а не політичні погляди. Очевидність зниження кількості членів у партії і падіння явки на виборах насправді можуть бути наслідком провалу основної течії, владні партії можуть захоплювати електорат на рівні морального обов’язку і упередженості. Більше того, якщо основні партії не нададуть виборцям причину вірити в щось більше, ніж власний інтерес і матеріальна вигода, то ті виборці, які шукають глибших політичних зобов’язань, зможуть знайти їх лише в екстремістських групах і партіях.Поряд із цим, як справедливо зазначає І. Воронов, ідеологія формує якісно нове ставлення людини до таких важливих у життєдіяльності будь-якого суспільства цінностей, як «соціальна справедливість», «добробут», «держава», «ринок», «свобода». Один з теоретиків ідеології постмодерну, Р. Рейч, стверджує, що в будь-якій промислово розвинутій країні демаркаційної лінії між державою і ринком уже давно немає. Держава забезпечує функціонування ринку через визначення умов та меж діяльності бізнесу, а бізнес зобов’язується відповідати за своїх працівників. Існування сучасної держави неможливе без забезпечення взаємодії уряду, бізнесу і профспілок щодо соціально-економічної стратегії розвитку суспільства, а значить державний і суспільний сектори стають тісно взаємопов’язаними один з одним.
Постмодерна цивілізація ставить нові вимоги та запити як перед кожною окремою людиною, так і перед державою як найбільш універсальною інституцією сучасного суспільства. Головним завданням постмодерної держави має стати зняття споконвічного відчуження особистості від держави та соціуму, створення всім групам можливостей, та умов для гідного рівня життя і мінімізації різних соціальних ризиків. Така держава повинна сформувати «комфортне соціальне середовище та передумови для самореалізації особистості і розкриття її творчого потенціалу».
Тому вихідним принципом постмодерної ідеології залишається індивідуалізм.
Але новітнє розуміння індивідуалізму як цінності та феномена суспільного буття не тотожне його тлумаченню за часів панування класичного індустріа- лізму. Зараз індивідуалізація всіх сфер суспільного буття зростає за умов посилення вимог щодо необхідності підвищення загальної якості життя, що розглядається не лише як суто матеріальне забезпечення, а й як розширення сфери вибору особистих переконань, цінностей та світоглядних орієнтирів. Одночасно відбувається формування нових цивілізаційних спільнот, які потребують від своїх членів особливих форм поведінки.За цих умов викристалізовується якісно нове явище адаптації особи до різних соціальних, етнорелігійних та культурних спільнот у транснаціоналізова- ному глобальному середовищі. Як критерій належності людини до тієї чи іншої спільноти відтепер розглядається її готовність дотримуватися норм, які визнаються цією спільнотою як загальнообов’язкові, що є умовою участі індивіда у створенні та підтримці найбільш сприятливого для нього соціального середовища.
Донедавна чітко намітилася тенденція в розвитку політичної ідеології, яка, зокрема, проявляється у своєрідній конвергенції в масовій суспільній свідомості.
Постмодернізм — це полемічний термін, який вперше був вжитий для опису експериментальних тенденцій розвитку в західному мистецтві, архітектурі і культурі в цілому. Як засіб соціального і політичного аналізу, постмодернізм висуває на перший план відхід від суспільств, структуризованих індустріалізацією і класовою єдністю, до більш фрагментованих і плюралістичних «інформаційних» суспільств, у яких індивіди трансформовані з виробників у споживачів, а індивідуалізм замінює класові, релігійні і етнічні переваги. Постмодер- ністи сперечаються, що така річ, як переконання не існує; а ідея абсолютної і універсальної правди повинна бути відкинута як самовпев- нена претензія. Різного роду «ізми» замінені на роздуми, дебати і демократію.
Тобто можна стверджувати, що прихильники постмодернізму, розвиваючи свої теорії в нових умовах фактично творять постмодерні ідеології.
Сутність їх полягає у відстоюванні плюралістичних позицій у соціополітичному, культурному та ціннісно-світоглядному відношенні. Центром їхньої уваги залишається особистість, забезпечення її вільного і різнобічного розвитку, матеріальних і духовних потреб шляхом розширення царини свободи в усіх напрямах людської життєдіяльності. Вимоги часу зумовлюють зростання потреб у збільшенні індивідуальної автономії, поведінкою, мобільностю особистості. Традиційні цінності зберігають для особи онтологічне значення, визначаючи життєву філософію, а нові, постмодерні цінності і стандарти поведінки, сприймаються нею як прагматичні настанови. Отже, одним з найбільш важливих параметрів постмодер- них змін виступає величезне розширення мережі соціальних зв’язків особи, що часто-густо супроводжується дестабілізацією цих зв’язків, розпадом сталих громад, які раніше «озброювали» індивіда набором чітких норм, цінностей, орієнтирів поведінки.З іншого боку, посилюється традиціоналістська течія, прихильники якої рішуче заперечують необхідність та нагальність загальноцивілізаційних змін, які відбуваються у світі, вважаючи, що вони загрожують людству втратою власної національно-культурної, релігійної ідентичності. Відповіддю на постмодерні процеси глобалізації та універсалізації світу стає швидкий розвиток антиінсти- туціональних та антинормативних тенденцій, які також набувають глобального характеру. Загроза втрати національної і соціальної ідентичності стає самостійним соціально-психологічним фактором динаміки свідомості, культурної, соціальної та політичної поведінки людей. Типовою реакцією традиціоналістів за таких умов стає активізація націоналізму та релігійного індивідуалізму. На думку 3. Баумана, це відображає «денаціоналізацію держави» та «приватизацію національності», «...етнічність стає одним із символічних центрів, навколо яких формуються гнучкі і вільні від санкцій спільноти, конструюються та утверджуються індивідуальні_ідентичності». З цього приводу, розкриваючи суперечність суспільних процесів, український політолог І.
Воронов стверджує, що її наслідком є формування маргіналізації нового типу — соціального та регіонального спрямування, її особливістю виступає першопочаткове витіснення людини з громадського життя за умов збереження високого рівня матеріального забезпечення індивіда. Однією з базових потреб «нових» маргіналів є прагнення «бути кимось», проте ця маргіналізована маса надзвичайно відкрита для маніпуляцій, легко сприймає будь-які гасла та цінності, швидко о’бєднується проти «ворога». Зазвичай, політичне керівництво таких маргінальних мас також донедавна було маргінальним.Глобалізація спричиняє формування соціуму нового типу — суспільства «мозаїки».
За думкою І. Воронова в ньому виникають і активно розвиваються певні національно-культурні аспекти, які протиставляють усьому суспільству. Культурна відокремленість цих анклавів є агресивною за своєю сутністю, зростає ступінь їх відчуження, а значить — і ступінь політичного, матеріального, соціо- культурного відчуження їх членів від місцевих «аборигенів». За таких умов соціально-психологічні та національно-культурні суперечності легко трансформуються в суперечності політичного характеру.
Провідні ідеї, цінності, парадигми розвитку основних доктринальних систем сучасності: — «консерватизм, лібералізм і соціалізм стали великими поняттями, які приховують консенсус з основних питань — про демократію, плюралізм, змішану економіку, соціальну політику, екологію і свої відмінності, що досі можуть здаватися людям життєво важливими і дозволяють уявляти їх як фундаментальні альтернативи, але вже давно не є такими».
4.