ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ТА ЙОГО РІЗНОВИДИ
Інтернаціоналізм у його сильнішій формі характеризується радикальною вірою в те, що політичний націоналізм повинен стояти вище, тому що зв'язки, які єднають народи світу, сильніші ніж ті, що відокремлюють їх.
За цим стандартом мета інтернаціоналізму полягає в тому, щоб будувати наднаціональні структури, які можуть керувати політичною відданістю всіх народів світу, незалежно від релігійних, расових, соціальних і національних відмінностей. Основу для появи «ідеалістичної» традиції в межах міжнародних відносин, яка характеризується вірою в універсальну етику, перспективу глобального світу і співпраці створив німецький філософ Імма- нуїл Кант (1724—1804). Його часто називають батьком цієї традиції, його праця «Про вічний мир» ([1795]) та інші передбачали свого роду «лігу націй», яка ґрунтується на вірі, що справедливість і етика об’єднуються, щоб запобігати існуванню війни.Ліберальний інтернаціоналізм. Ліберали рідко відхиляли або засуджували націоналізм. Вони були зазвичай готові визнати, що нації є «природними об’єктами», в яких культурні подібності мають тенденцію будувати відчуття ідентичності і загальної належності, а тому нації повинні забезпечувати свої власні політичні правила гри, отже й існування ліберального націоналізму. Вони не були готові прийняти те, що нація становить найвище джерело політичної влади, а саме, на їх думку, національна влада має майже такі самі недоліки, як необмежена свобода особи. Тому ліберали із самого початку були прихильниками таких взаємовідносин між націями і народами, які сприяли б їхньому власному розвитку. тому вони висували і обстоювали своє власне бачення цих процесів.
Ліберали довго визнавали, що національне самовизначення має двояке значення. З одного боку, воно зберігає самоврядування, а з іншого — забороняє іноземний контроль. Це створює ряд великих поліетнічних держав, у яких одна нація має свободу переслідувати свої власні інтереси, навіть за рахунок інших націй.
Ліберальні націоналісти також визнали, що конституційна система правління і демократія зменшують тенденцію до мілітаризму і війни, але коли «верховні» нації працюють у межах умов «міжнародної анархії», однієї стриманості недостатньо, щоб гарантувати вічний мир. Ліберали взагалі пропонували два засоби запобігання звернення до завоювання і грабежу. Перше — національна взаємозалежність, націлена на просування взаєморозуміння і співпраці. Це тому, що ліберали традиційно підтримували політику вільної торгівлі: економічна взаємозалежність означає, що матеріальна вартість міжнародного конфлікту настільки велика, що війна стає фактично неможливою. Протягом ХІХ ст. «Манчестерські ліберали» у Великобританії, Річард Кобден (1804—1865) і Джон Брайт (1811—1889) цю перевагу взаємозалежності відобразили як зобов’язання за принципом космополітизму. Мало того, що це просунуло б розвиток, дозволяючи країні спеціалізуватись на створення того, в чому вони найкращі, але це також привернуло б людей різних рас, ідей і мов разом закласти основи того, що Кобден назвав «основами вічного миру». Ліберали пропонували, щоб національна амбіція була перевірена створенням наднаціональних об’єднань, здатних до забезпечення порядку на міжнародній арені. Це пояснює підтримку Вудро Вілсона першого, невдалого, експерименту світового уряду, Ліги Націй, створеній у 1919 р., і набагато ширшу підтримку її наступникові — Організації Об’єднаних Націй, заснованою Конференцією в Сан-Франциско в 1945 р. Ліберали звернулися до цих організацій, щоб установити керовану законом систему держав, щоб зробити можливим мирне вирішення міжнародних конфліктів. Проте ліберали також визнають, що закон повинен бути втіленим у життя і виступати принципом колективної безпеки, адже будь-якій агресії краще всього чинити опір об’єднаною силою декількох держав. Ця схильність до супернаціоналізму також очевидна в ліберальному ставленні до організацій типу Європейського Союзу. На відміну від консерваторів, які бояться, що європейська інтеграція підірве національну незалежність і послабить національну ідентичність, ліберали були більш схильні підтримати «федеральну Європу». Вони бачили це у вигляді співпраці і взаємозалежності, які можуть існувати серед націй, які зберігають свої відмінні традиції і тотожність.Друга підстава для ліберального розвитку інтернаціоналізму походить від найважливішого зобов’язання щодо людини і принципу індивідуалізму. Суть його полягає в тому, що всі люди, незалежно від раси, поглядів, соціального статусу і національності, мають рівну моральну цінність. Ліберали пропонують ідею національного самовизначення. Пошана до прав і свобод людини повинна перевищувати вимоги національного суверенітету. Ліберальний інтернаціоналізм характеризується не стільки бажанням замінити націю, як політичне формування, а скільки потребою, щоб нації відповідали вищій етиці, втіленій у доктрині прав людини. Оскільки ліберали вважають, що ці права універсально придатні для застосування і встановлюють мінімальні умови для людського існування, вони повинні встановлювати основи міжнародного права. Такі вірування призвели до укладення документів, зокрема Декларації ООН прав людини в 1948 р. і Європейської угоди про права і свободи людини в 1956 р. Вони також виступають за підтримку міжнародних правових норм, які диктуються установами типу Міжнародного суду і Міжнародного кримінального суду.
Критики цієї форми ліберального інтернаціоналізму включають як консерваторів, так і націоналістів. Перші стверджують, що ідея про основні права людини просто не в змозі прийняти до уваги відмінні національні традиції і культурні особливості, тоді як останні йдуть далі і стверджують, що оскільки права людини — по- суті прояв західного лібералізму, то їхнє поширення є таємною формою західного імперіалізму.
Космополітизм буквально означає віру в «світову державу» і знищення національної тотожності та встановлення загальної політичної відданості, і об’єднання всіх людей. Цей термін зазвичай використовується для звернення до стриманішої мети миру і гармонії серед націй, заснованих на взаємному розумінні, терпимості і насамперед взаємозалежності.
Ліберальний космополітизм підтримував вільну торгівлю, засновану на вірі, що вона сприяє і міжнародному розумінню, і матеріальному процвітанню. Космополітичні ідеали також просунуті наднаціональними структурами, які прагнуть заохочувати співпрацю серед націй, а не замінювати етнічну державу.Соціалістичний інтернаціоналізм. Соціалісти більше ніж ліберали відхиляють націоналізм, і вірять, що він є джерелом обурення і конфліктів між народами. Хоча це не стоїть на заваді сучасним соціалістам, як правителям так і тим, хто прагне до правління, пристосуватися до етнічної держави, що, в свою чергу, схиляє їх розглядати інтернаціоналізм як основну цінність. Він був найбільше вираженим у марксистській традиції. Марксизм традиційно обґрунтовував форму пролетарського інтернаціоналізму, втіленого в ідеї, що солідарність класу могутніша і політично істотніша ніж національна ідентичність. Його сутність викладена в «Маніфесті Комуністичної партії»: «Робітники не мають своєї країни. Ми не можемо узяти від них те, чого вони не мають. Оскільки пролетаріат повинен перш за все набути політичну перевагу, повинен зрости, щоб бути провідним класом нації, повинен складати націю, але хоча не в буржуазному сенсі слова. (Маркс і Енгельс, [1848]).
К. Маркс, як відомо, обґрунтував вирішення декількох передумов будь-якої соціалістичної революції. Одна із них полягає в тому, що пролетаріат кожної країни повинен насамперед урегулювати конфлікти з її власною буржуазією. Інша виходила із того, що для поневолених народів національне звільнення — передумова для соціалістичної революції. Ця чітка позиція, наприклад, виражена у підтримці польської та ірландської незалежності. Проте він не передбачав, що робітничий клас буде національний «у буржуазному сенсі слова». Визнання братерства всіх пролетарів повинно перевищити те, що Енгельс назвав «національним егоїзмом». Комуністичний маніфест виражає це в його відомій завершальній фразі: «Робітники всіх країн, єднайтеся!» Соціалізм має міжнародний характер.
Маркс звертав увагу на те, що поява світових ринків перетворила капіталізм на міжнародну систему, якому міг би кинути виклик тільки міжнародний робітничий рух. Маркс сприяв утворенню Міжнародної робітничої асоціації, яку назвали 1-м Інтернаціоналом (1864). 2-й Інтернаціонал був створений у 1889 р. і відродився в 1951 р. 3-й Інтернаціонал, або «Комінтерн», був створений Леніним у 1919 р., тоді як конкурент, 4-й Інтернаціонал, був створений у 1936 р. Левом Троцьким, критиком політики Сталіна «соціалізму в одній окремо взятій країні».Проте соціалісти рідко розглядали пролетарський інтернаціоналізм сам по собі, як кінець. Їх мета полягала не в тому, щоб змінити світ, розділений на національні лінії, іншим розділенням на класи, а скоріше через міжнародну класову боротьбу, щоб установити гармонію і співпрацю серед усіх народів світу. Соціалістичний інтернаціоналізм тому й заснований на вірі в загальне благо. Його ідея полягає в тому, що людство пов'язане взаємною симпатією, співчуттям і любов'ю, заснованою на вірі в те, що сила, яка об'єднує людей більша ніж та, що ділить їх. З цього витікає, що соціалісти відхиляють націоналізм не тільки як різновид буржуазної ідеології, яка приховує суперечності, на яких капіталізм і всі інші класи суспільства ґрунтуються, а й тому, що це заохочує людей діяти всупереч їхній людяності. Інтернаціоналізм для соціалізму може означати не просто співпрацю серед націй у межах структури міжнародного права, але більш радикальніша і утопічна мета розпуску нації і визнання, що є всього лише один світ і люди.
Критика соціалістичного інтернаціоналізму йде у двох напрямах. Перший — відмова міжнародних соціалістів від їх високих класичних ідеалів. Різним Ін- тернаціоналам, наприклад, перешкоджає глибока особиста й ідеологічна конкуренція, так само як і національні відмінності. Другий напрям критики підкреслює втрати соціалізму від його відмови визнати і виявити стійку силу політичного націоналізму. Тенденція відмінити націоналізм як штучну і приречену силу неодноразово заохочувала соціалістів переоцінювати заклик інтернаціоналістичної ідеї. Націоналізм, виявилось, був істотно могутнішим, ніж перспектива соціальної революції.
7.