РІЗНОВИДИ НАЦІОНАЛІЗМУ

Ліберальний націоналізм — найдавніша форма націоналізму, що бере початок з часів Французької революції. Його ідеї швидко, які виражали ідеї Джузеппе Мадзі- ні розповсюдилися по Європі.

Джузеппе Модзіні (1805—1872)

Італійський націоналіст. Мадзіні, син лікаря, народився в Генуї (Іта­лія). Він увійшов у контакт з революційною політикою як член таємного патріотичного суспільства карбонаріїв. Протягом революції 1848 р. Ма­дзіні допоміг звільнити Мілан від австрійського впливу і став головою недовгої Римської Республіки.

Націоналізм Мадзіні запалив віру в націю як відмінне лінгвістичне і культурне суспільство з принципами ліберального республіканізму. Ма­дзіні, насамперед, був прихильником такого націоналізму, який розглядав нації як субліміруваних індивідуалів, забезпечених правом на самоупра­вління. Мадзіні був упевнений, що утвердження принципів національного самоврядування врешті-решт приведе до безкінечного миру.

Для багатьох європейських революціонерів у середині XIX ст. лібералізм і наці­оналізм фактично не відрізнялися.

З іншого боку, сучасні дослідники націоналізму стверджують, що «націоналізм є витвором лібералізму». Ця теза підтверджується посиланням на класика лібераліз­му Дж.-С. Мілля, який, розглядаючи проблему представничого врядування в дер­жаві, націю розглядає не як центральну самодостатню цінність, а під кутом зору досягнення ефективності політичного врядування. Загалом слід підкреслити, що в ієрархії цінностей ідеології лібералізму особистість, права людини, ефективність політичного врядування, політична стабільність і добробут є вищими порівняно з такою цінністю як нація. Останню ліберали розглядають під кутом зору забезпе­чення щойно названих цінностей, а не навпаки. Натомість націоналіст і державу, і політичну стабільність, і соціальну та міжнародну справедливість розглядає під ку­том зору утвердження нації.

Як справедливо стверджує В. Лісовий, лібералізм справді сприяв утверджен­ню націй і національних держав, але робив це неначе всупереч основним прин­ципам своєї ідеології. Адже політична спільнота (якщо слідувати просвітниць­ким настановам лібералізму) мала б утворюватися шляхом вільного розумового рішення людей: релігійні, етнічні, мовні, культурні і т. д. прив’язаності не пови­нні відігравати в цьому процесі вирішальної ролі. Насправді ж об’єктивні успа­дкування та прив’язаності виявилися дуже впливовими чинниками: саме вони, а не суто розумове міркування, найбільше впливали на рішення людей щодо утворення політичної спільноти. На громадянське самовизначення особи вирі­шальний вплив здійснювала попередня історія, зокрема існування тих націй (чи «народів»), які почали формуватися ще в межах абсолютних монархій. Більше того, хоча нація й не належала до важливих цінностей у лібералізмі, але вияви­лося, що утвердження політичної стабільності, громадянського суспільства, ефективного політичного врядування і навіть ринкової економіки можна було легше досягти саме в національних державах. Тож у своїй практичній політиці лібералізм неначе був змушений утверджувати націю, маючи своїм ідеалом майбутнє «світове громадянство».

Лібералізм був заснований для захисту індивідуальної свободи, традиційно ви­раженої мовою прав. Ліберальний націоналізм — сила вивільнення людини в двох почуттях. По-перше, це виступає проти всіх форм іноземного домінування і прити­снення багатонаціональними імперіями і колоніальними державами. По-друге, це підтримує ідеал самоуправління, відображеного практично у вірі в конституційну систему правління.

Крім того, ліберальні націоналісти вірять, що нації, як і люди, є рівними, в вся­кому разі в розумінні, що вони однаково мають право на самовизначення. Кінцева мета ліберального націоналізму — побудова світу незалежних етнічних держав, а не просто об’єднання чи незалежність окремої нації. Д. Мілль виражав це як прин­цип, що «межі уряду мають збігатися головним чином з національністю».

Ліберали також вважають, що принцип балансу або природної гармонії в суспі­льстві повинен бути звернений до всіх націй світу, а не тільки до людей у межах певного суспільства. Це необхідно для досягнення національного самовизначення, що є засобом установлення мирного і стійкого міжнародного порядку. Вільсон вважав, що Світова війна була спричинена старим порядком, який панував при вла­ді деспотичних і мілітаристських імперій. Демократичні етнічні держави, з іншого боку, повинні поважати національний суверенітет їхніх сусідів і позбутися будь- яких стимулів вести війну або поневолювати інших, не розділяти нації одна від од­ної, провокуючи недовіру, конкуренцію і навіть війну. Скоріше націоналізм — це сила, яка покликана єднати в межах кожної нації і серед усіх націй на основі взаєм­ної пошани до національних прав і особливостей.

Критики ліберального націоналізму іноді наводили на думку, що його ідеї наї­вні і романтичні. Ліберальні націоналісти помічають прогресивне і звільняюче обличчя націоналізму; їхній націоналізм раціональний і терпимий. Проте вони, можливо, ігнорують приховане обличчя націоналізму, ірраціональних традицій або трайбалізму, які відрізняють «нас» від іноземних і загрозливих «їх». Ліберали бачать націоналізм як універсальний принцип, але не розуміють його сили емо­ційної влади, бо націоналізм за часів війни переконав людей убивати або вмирати для їхньої країни, незалежно від правосуддя та їх національної ідеї. Ліберальний націоналізм також переконаний в тому, що етнічна держава є ключем до політич­ної і міжнародної гармонії. Помилка націоналізму Вільсона була у вірі, що нації живуть у зручних і дискретних географічних областях і що держави могли б бути розташовані так, щоб збігатися з цими областями.

Консервативний націоналізм. На початку ХІХ ст., консерватори розцінили націоналізм як радикальну і небезпечну силу, загрозу у встановленні політичної стабільності. Проте, оскільки століття прогресувало, консервативні державні ді­ячі, такі як Дізраелі, Бісмарк і навіть цар Олександр III ставали все більш схиль­ними до націоналізму, вбачаючи його як природного союзника в підтримці сус­пільного устрою і захисту традиційних установ. Зараз націоналізм став предме­том віри для більшості консерваторів. У Великобританії це було особливо оче­видно в тріумфальній реакції Маргарет Тетчер на війну за Фолклендські остро­ви в 1982 р. Рональд Рейган намагався розпалити американський націоналізм, переслідуючи більш тверду зовнішню політику, яка призвела до вторгнення до Гренади і бомбардування Лівії. Джордж Буш Старший продовжував цю політи­ку, вторгшись до Панами і посилаючи американську армію, брати участь у війні в Перській затоці в 1991 р. Так звана «війна Джорджа В. Буша з терором», яка продовжується й нині президентом Обамою, є намаганням пов’язати військове втручання із захистом національних цінностей і демонстрації національного ха­рактеру США.

Консервативний націоналізм має тенденцію розвиватися в усталених етнічних державах, а не в тих, які перебувають у процесі формування нації.

Основна мета консервативного націоналізму полягає в тому, щоб підтримати національну єдність, сприяючи патріотичній лояльності і «гордості країни», особ­ливо перед лицем аналогічної ідеї щодо солідарності класу, що проповідується со­ціалістами. Дійсно, включаючи робітничий клас у націю, консерватори часто роз­глядали націоналізм у противагу до соціальної революції. Шарль де Голль, францу­зький президент (1959—1969), використовував націоналізм проти консервативної Франції зі своїми особливостями. Де Голль звернувся до почуття національної гор­дості, переслідуючи незалежний, навіть антиамериканський захист у зовнішній по­літиці, яка включала французькі війська, що контролювались НАТО. Він також спробував відновити державний порядок і владу в соціальній сфері і створити мо­гутню державу, засновану на розширених повноваженнях президента. Така політи­ка допомогла б підтримувати консервативний порядок у Франції із заснування П'ятої Республіки в 1958 р. до виборів Президента Міттерана в 1981 р. У всякому випадку, тетчеризм у Великобританії ґрунтувався на націоналізмі або, принаймні, національній незалежності в межах Європи, на основі сильного уряду і стійкого лі­дерства.

Консервативний характер націоналізму проявляється в його зверненні до традиції й історії; він є одним із захисників для традиційних установ і традицій­ного способу життя. Консервативний націоналізм є надзвичайно ностальгічним і спирається на історію, роздумуючи над минулим віком національної слави або тріумфу.

Консервативний націоналізм особливо помітний, коли національна ідентичність перебуває під загрозою або в небезпеці втрати. Проблеми імміграції і супранаціо- налізму допомогли підтримувати цю форму націоналізму в багатьох сучасних дер­жавах. Консервативне реагування на імміграцію походить від віри, що мультикуль- туралізм призводить до нестабільності і конфлікту. Оскільки стійке і успішне суспільство повинно бути заснованим на розділених цінностях і західній культурі, імміграції, особливо від суспільств із різними релігійними та іншими традиціями, повинні твердо бути обмежені, а національні меншини і етнічні групи мають бути заохочені асимілюватися в культуру суспільства «господаря». У його більш над­звичайних версіях, здійснених, наприклад, у Франції (FN) і Великобританії (BNP), консервативний націоналізм може закликати до добровільної або насильницької репатріації етнічних груп і національних меншин. Такі положення антиімміграції ґрунтуються на винятковому та історично визначеному представленні національної ідентичності, що тягне стійку лінію між тими, хто є членами нації, і тими, хто є чу­жим. Консервативні націоналісти також уважно ставиться до можливої загрози, від наднаціональних структур типу ЄС, що може в перспективі підірвати національну ідентичність і культурні традиції суспільства. Це проявляється у Великобританії в діяльності Консервативної партії «Євроскептицизм», в різноманітних національних групах типу FN в континентальній Європі. Євроскептики не тільки захищають вер­ховні національні установи і національну валюту на тій підставі, що вони — життє­ві символи національної ідентичності, але також і попереджають, що творці «євро­пейського проекту» допустили велику помилку в тому, що міцний стійкий політич­ний союз не може бути гарантований внаслідок національної, мовної і культурної різноманітності.

Хоча консервативні політичні діячі та їхні прихильники отримали значну полі­тичну вигоду від їхнього звернення до націоналізму, супротивники іноді докоряли, що їхні ідеї ґрунтуються на введених в оману припущеннях. По-перше, консервати­вний націоналізм може розглядатися як форма елітної маніпуляції. «Нація» винай­дена і звичайно визначена політичними лідерами, які можуть використовувати це в їхніх власних цілях. Це найочевидніше за часів військової або міжнародної кризи, коли нація мобілізована, щоб боротися за «батьківщину» емоційними зверненнями про патріотичний обов'язок. Крім того, консервативний націоналізм може також існувати так, щоб просувати нетерпимість і фанатизм. Наполягаючи на забезпечен­ні культурної чистоти і встановлених традицій, консерватори можуть зобразити ім­мігрантів, або іноземців, як загрозу, і в процесі просуває або, принаймні, узаконює расистські і ксенофобскі течії.

Експансіоністський націоналізм. Панування націоналізму в окремих країнах є однією з причин виникнення агресії і мілітаризму, протилежність принципам віри в національне самовизначення. Агресивне обличчя націоналізму стало очевидним у кінці ХІХ ст., коли сильна Європа гралася в «боротьбу за Африку» від імені націо­нальної слави і за своє «місце під сонцем». Імперіалізм кінця ХІХ ст. відрізнявся від попередніх періодів колоніального поневолення, яке проходило під гаслами по­пулярного націоналізму. Національний престиж збільшувався розширенням воло­дінь імперії, а кожна колоніальна перемога віталася широкими демонстраціями су­спільного схвалення. У Великобританії нове слово «ура-патріотизм» було вигадане, щоб описати цей настрій суспільного ентузіазму до агресивного націоналізму або імперського розширення. На початку ХХ ст. зростаюча конкуренція європейських повноважень розділила континент на два озброєні табори: потрійну дружню угоду між державами, включаючи Великобританію, Францію і Росію, і Потрійний союз у складі Німеччини, Австрії та Італії. Коли світова війна спалахнула в серпні 1914 р., після тривалої гонки озброєнь і послідовності міжнародних криз, це викликало за­гальну радість усіх головних міст Європи. Агресивний і експансіоністський націо­налізм досяг свого зіркового часу в період між війнами, коли авторитарні або фа­шистські режими Японії, Італії й Німеччини встановили політику імперського розширення і світового панування, і врешті-решт призвели до війни в 1939 р. Те, що різнило цю форму націоналізму від попереднього ліберального націоналізму, був його шовінізм, віра в перевагу або панування, термін (який походить від ім'я Ніколаса Шовена, французького солдата, який був фанатично відданий Наполеоно­ві І). Вважалося, що нації є рівними в їхньому праві на самовизначення. Але поряд із цим поширювалася думка про те, що деякі нації володіють особливостями, або якостями, які ставлять їх вище за інших. Такі ідеї були очевидні в європейському імперіалізмі, який виправдовувався ідеологією расової і культурної переваги. У ХІХ ст. в Європі була значно поширена думка, що «білі» народи Європи й Америки були розумнішими і етично вищими за «чорні», «коричневі» і «жовті» народи Аф­рики і Азії. Дійсно, європейці зображали імперіалізм як моральний обов'язок: ко­лоніальні народи були тягарем «білого», що імперіалізм приніс вигоди цивілізації і християнства до менш розвинених народів світу.

Більше специфічних форм національний шовінізм досяг у Росії і Німеччині. У Росії це набуло форми панславізму, який іноді називався слов’янським націоналіз­мом і який був особливо сильний у кінці ХІХ і початку ХХ ст. Росіяни — це слов’яни, які насолоджуються лінгвістичними і культурними зв’язками з іншими слов’янськими народами в східній і південно-східній Європі. Приставка «пан» означає «все» або «кожен», і тому панславізм відображає мету слов’янської єдності. Характер шовіністичного панславізму сформувався з віри, що росіяни є природни­ми лідерами слов’янських народів і що слов’яни є культурно і духовно вищі за на­роди центральної або Західної Європи.

Традиційний німецький націоналізм також показав яскравий шовінізм, який походить від поразки в наполеонівських війнах. Автори типу Ніцше виступали проти Франції та ідеалів її революції, підкреслюючи натомість унікальність ні­мецької культури і її мови та расової чистоти її людей. Після об’єднання в 1871 р. німецький націоналізм розвивав явний характер шовінізму з появою груп тис­ку, типу Пангерманської Ліги і Морської Ліги, які проводили кампанію за бли­жчі зв’язки з німецькомовною Австрією і прагнули для німецької імперії зайня­ти «місце Німеччини під сонцем». Пангерманізм був експансіоністською і агре­сивною формою націоналізму, який передбачив створення німецько-домінуючої Європи. Німецький шовінізм більше проявився в расистській і антисемітській доктринах, розвинутих нацистами. Нацисти перейняли експансіоністські цілі пангерманізму з ентузіазмом, але виправдали їх мовою біології, а не політики. Після 1945 р. Західна Німеччина підтримувала зовсім іншу національну тради­цію, яка відкрито порвала з експансіоністськими ідеалами минулого. Проте возз’єднання в 1990 р. супроводжувалося відродженням украй правої активності і антисемітських нападів, доводячи, що сучасний німецький націоналізм повніс­тю не поховав свого минулого.

Національний шовінізм має особливо сильний заклик до ізоляції і безсилля, для якого націоналізм пропонує перспективу безпеки, відчуття власної гідності і гордості. Войовничий націоналізм потребує посиленої належності до певної наці­ональної групи. Таке сильне націоналістичне почуття часто стимулюється «нега­тивною інтеграцією», зображенням іншої нації або раси як загрози чи ворога. Пе­ред лицем ворога нація випробовує посилення її власної ідентичності і важливості. Тому національний шовінізм розмножується від чіткої відмінності між «ними» і «нами». Повинні бути «вони», щоб висміяти або ненавидіти, щоб підроблювати відчуття «нас». У політиці національний шовінізм зазвичай відби­вався в ідеологіях расизму, який поділяє світ на тих, що «у групі» і «поза гру­пою», в якій «група» стає козлом відпущення для всіх невдач і розладів, перене­сених «в групі». Це не тому, що збіг політичного креда шовіністів є нересто­вищем для ідей расиста. Обидва — і панславізм, і пангерманізм, — наприклад, характеризувалися жорстоким антисемітизмом.

Антиколоніальний і постколоніальний націоналізм. Націоналізм хоча і на­родився в Європі, але він став міжнародним явищем завдяки імперіалізму. Досвід колоніального режиму допоміг підроблювати відчуття статусу державності і ба­жання «національного звільнення» серед народів Азії і Африки та поклав початок визначенню антиколоніальної форми націоналізму. Протягом ХХ ст. політична географія більшої частини світу була охоплена антиколоніалізмом. Хоча Версаль застосовував принцип самовизначення до Європи, це ігнорувалося в інших части­нах світу, німецькі колонії були просто передані британському і французькому контролю. Проте рухи за незалежність періоду між війнами все більше загрожу­вали імперіям Великобританії і Франції. Останній крах європейських імперій припав на період після Другої світової війни. У деяких випадках комбінація уста­новки націоналістичного тиску і зниження внутрішньо-економічних показників переконали колоніальні держави відступати «відносно» мирно, як це відбулося в Індії в 1947 р. і в Малайзії в 1957 р. Проте деколонізація після 1945 р. часто хара­ктеризувалася революціями, а іноді й періодами озброєної боротьби. Це відбуло­ся, наприклад, у випадку з Китаєм у 1937—1945 рр. (проти Японії); Алжиру в 1954—1962 рр. (проти Франції); В'єтнаму в 1946—1954 рр. (проти Франції) і 1964—1975 рр. (проти США).

Багато хто з лідерів руху за незалежність або визвольних рухів отримали освіту на Заході. Тому не дивно, що антиколоніальні рухи іноді формулювали їхні цілі, нагадуючи про Мадзіні або Вудро Вілсона. Проте африканські й азіатські нації на стадії становлення були в зовсім іншому становищі, ніж недавно створені європей­ські держави ХІХ і початку ХХ ст. Для цих африканських і азіатських націй пошу­ки політичної незалежності були близько пов'язані з їхнім розумінням економічно­го розвитку та їхнього підпорядкуванням індустріалізованим державам Європи і Північної Америки. Таким чином, антиколоніалізм з'явився, щоб висловити бажан­ня «національного звільнення» і в політичних, і в економічних питаннях. Це зали­шило свій відбиток на формі націоналізму, яка існує в світі, що розвивався.

Більшість лідерів азіатських і африканських антиколоніальних рухів були при­хильні до деяких форм соціалізму, в межах від помірних і мирних ідей, представле­них Ганді і Неру в Індії, до революційного марксизму, підтриманому Мао Цзеду- ном у Китаї, Хошиміном у В'єтнамі і Фіделем Кастро на Кубі. По-перше, соціалізм утілює цінності співтовариства і співпраці, які були вже відомі в традиційних, доі- ндустріальних суспільствах. Ще важливіше, що соціалізм, через специфічну форму марксизму, забезпечив аналіз нерівності й експлуатації, через яку міг побачити ко­лоніальний досвід, і згідно з колоніальним правилом кинути виклик. Марксизм ви­суває на перший план класову боротьбу між «правлячим класом власників гнобле­ного і експлуатованого робочого класу. Це також проповідує революційне падіння системи класу в «пролетарській революції». Такі ідеї вже застосовував до відносин серед країн В. Ленін у Росії. Зокрема він стверджував, що імперіалізм (по-суті — економічне явище, пошуки прибутків), який скористався капіталістичними країна­ми, шукав інвестиційні можливості, дешеву робочу силу й сировину і забезпечував свої ринки. Із світовим розвитком націоналісти застосували марксистський аналіз до відносин між колоніальними державами-правителями і підданими народами. Класова боротьба стала колоніальною боротьбою проти експлуатації і утиску. Па­діння колоніального режиму, означало на практиці не тільки політичну незалеж­ність, а й соціальні революції, що пропонували перспективу в політичній та еконо­мічній емансипації.

У деяких випадках режими, що розвивалися відкрито застосовували окремі мар­ксистсько-ленінські принципи суспільного життя, часто пристосовуючи їх до їхніх специфічних потреб. Досягши незалежності, Китай, Північна Корея, В'єтнам і Камбоджа стрімко розвивалися, з тим щоб захопити іноземні активи, націоналізу­вати економічні ресурси. Вони заснували однопартійні держави і центрально- планову економіку, подібну до радянської моделі. У інших випадках, держави в Африці і на Близькому Сході розвинули менш ідеологічну форму націоналістично­го соціалізму. Це було очевидно в Алжирі, Лівії, Замбії, Іраку і Південному Ємені, де були засновані однопартійні системи, зазвичай на чолі з могутніми, «харизмати- чними» лідерами типу Каддафі в Лівії і Саддама Хуссейна в Іраці. «Соціалізм», оголошений у такій країні, зазвичай набуває форми звернення до національної ме­ти, що об'єднала в більшості випадків економічний або соціальний розвиток.

Антиколоніалізм був повстанням проти західної сили і впливу, і тому не завжди хотів висловлюватись на мові лібералізму і соціалізму, запозиченого із Заходу. В деяких випадках західні ідеї були пристосовані і змінені, як у разі «африканського соціалізму», як відбулося в Танзанії, Зімбабве і Анголі. Африканський соціалізм ґрунтувався на соціалізмі не радянського типу або західної соціальної демократії, а скоріше на традиційних цінностях члена комуни.

Постколоніальний період викликав виникнення націоналізму різних форм, яких там не було. Вони були сформовані більше відхиленням від західних ідей і культу­ри, ніж спробою повторно звернутися до них або залишитися незалежними від них. Якщо Захід розцінений як джерело утиску і експлуатації, то колоніальний націона­лізм повинен шукати антизахідну форму, а не просто незахідний. Частково, це реа­кція проти панування західних країн, і все більш і більш проти США, культурної та економічної влади в більшості країн світу, що розвиваються. США не зайнялися відвертою політичною колонізацією, але їхній вплив відображав міжнародне пану­вання американської економіки, управляючи інвестиціями, створюючи робочі міс­ця і роблячи доступним широкий діапазон західних товарів народного споживання. З цим так званим неоколоніалізмом було набагато важче боротися, тому що він не приймає відкрито політичної форми; але це також призвело до жорстокого обурен­ня. Під час іранської революції Аятола Хомейні назвав США «Великим Сатаною». Антиамериканізм був наглядною особливістю іранської політики, починаючи з ре­волюції 1979 р., і це було чітко, найдраматичніше сформульовано терористичними організаціями типу Аль-Каїда. Важливість впливу релігії, що зростала, і особливо Ісламу, надала світовому розвитку націоналізму особливого характеру і відновле­ного потенціалу.

6.