«ІСТОРИЧНА НЕОБХІДНІСТЬ» У ЖИТТІ НАЦІЙ

«Маніфест Комуністичної партії» проголосив напередодні Весни Народів: «Істо­рія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів» і «Робітники не мають вітчизни»¹* Однак революційні події викликали вибух націо­нальних емоцій: вони набрали форми боротьби швидше між національностями, аніж між класами* Проте автори «Маніфесту» не виглядали шокованими від цьо­го чи хоча б подивованими³.

Політичну лінію «Нової рейнської газети» накреслив Маркс, але її головним ек­спертом з національних питань був Енгельс³.

У першій із цих статей Енгельс поділив нації на дві категорії: «нації історичні», які беруть активну участь в історичному процесі й нині є «націями революційними», і нації неісторичні, контрреволюційні* В імперії Габсбургів «історичними націями» є тільки німці, поляки й мадяри; до другої групи належать усі слов’янські «малі на­родності і народи» у двох багатонаціональних імперіях — Габсбурзькій і Otto- манськІй⁴. Продовжуючи Гегеля, Енгельс назвав ці народи «рештками нації», «без­жалісно розтоптаної ходом історії», вони не мають ніякого майбутнього і тому фа­натично ворожі до історичного прогресу⁵* До цієї самої категорії він зарахував гелів у Шотландії, бретонців у Франції й басків в Іспанії. Оскільки правда завжди на боці історії, то ці народи заслужили на таку долю й можуть сподіватися хіба що на «цілковите знищення або цілковиту втрату ними своїх національних особливостей».

Яскравим прикладом фанатичної реакційності «слов’янських варварів» була, за Енгельсом, галицька різанина, яку він помилково приписував русинським селянам* Русини, лише він, завжди були слухняним знаряддям реакційної, антипольської полі­тики Мегтерніха; вони «лише від Метгерніха довідалися, що поляки — їх гноби- тел і»⁶, У 1846 році «М сттсрн іх придушив демократичний польський рух, початий в інтересах селянства з допомогою самих русинських селян, заражених релігійним і національним фанатизмом»⁷.

Що речення, то помилка, І не випадкова помилка, а помилка, яка випливає з апріорно прийнятих настанов і їхнього механічного застосування.

Ці настанови не дозволяли Енгельсові сумніватися, шо в конфлікті слов’ян з мадярами історична правота на боці мадяр, яких підтримують польські добровольці проти їхніх гамбурзьких володарів.

«[,..] при першому ж переможному повстанні французького пролетаріату, яке всіма силами старається викликати Луї Наполеон, австрійські німці й мадяри визволяться і кривавою помстою відплатять варварам. Загальна війна, яка тоді спалахне, розсіє цей слов’янський Зондербунд і зітре з лиця землі навіть ім’я цих упертих маленьких націй.

У найближчій світовій війні з лиця землі зникнуть не тільки реакційні класи і династії, але й цілі реакційні народи. І це теж буде проґресом»^й.

Важко заперечити, що це було заохочення до геноциду⁹. Але перейдімо до дру­гої з названих статей, своєрідної полеміки з Бакуніним.

Вона починається з кепкування над «солодкими мріями» про «загальне братер­ство народів, про федеративну республіку Європи і вічний мир»¹⁰. Насправді, твер­див Енгельс, така ідилія неможлива: нації поділяються на революційні і реакційні, історичний прогрес відбувається завдяки кривавій боротьбі сил революції з силами реакції. Вибір сторони у цій боротьбі залежить від ступеня розвитку цивілізації. Бакуиін та інші романтичні проповідники «євангелія братерства європейських на­родів»¹¹ не беруть до уваги «такої істотної відмінності ступенів цивілізації» І «зу­мовлених цим різних політичних потреб окремих народів»¹². Вони посилаються на «справедливість», «людяність», «свободу», «рівність» і «братерство», але ці мо­ральні категорії «в історичних і політичних питаннях нічогісінько не доводять»^. Щоб проілюструвати це твердження, Енгельс послався на війну Сполучених Штатів з Мексикою, ставлячи такі риторичні запитання:

«І чи зробить Бакунін американцям закид про “завойовницьку війну”, яка, хоч і завдає великого удару його теорії, що спирається на “справедливість і лю­дяність”, проводилася, проте, виключно в інтересах цивілізації? І не біда, коли багата Каліфорнія вирвана з рук ледачих мексиканців, які нічого не зуміли з нею зробити.

Роман Роздольський, найкращий знавець поглядів Енгельса з «національного пи­тання», прокоментував цю цитату нагадуванням про те, що головною причиною кон­флікту між Сполученими Штатами і Мексикою був бунт американських колоністів у Texaci: як власники рабів, вони протестували проти скасування Мексикою інституту рабства^. Іншими словами, Сполучені Штати вели з Мексикою війну на захист раб­ства. Однак для Маркса і Енгельса згадка про цей факт була не вельми клопітною — на рабство в Сполучених Штатах у них тоді був цілком однозначний і дуже далекий від «сентиментального гуманізму погляд». Згадаймо, як висловився М аркс наприкінці 1846 року:

«Без рабства Північна Америка — найбільш прогресивна країна — перетвори­лася б у країну патріархальну. Зітріть тільки Північну Америку з карти світу, і ви матимете анархію, цілковитий занепад торгівлі й сучасної цивілізації. А знищення рабства означало б, то Америка стирається з карти світу»¹⁶.

Теорія міжнаціональних відносин, викладена у статтях Енгельса, зводиться, по суті, до вікторіанської концепції «Історичного права вищої цивілізації». У конфлікті між вищою і нижчою цивілізаціями вища цивілізація повинна перемогти, нав’яза­ти своє панування, і ні в кого не повинно бути щодо цього моральних докорів сумління: бо перемога вищої цивілізації — в інтересах загальнолюдського істо­ричного розвитку «Мати рацію» в історії — це все одно, що «бути на боці прогре­су», «бути знаряддям цивілізації».

Специфічно енгельсівським внеском у цю теорію було вульгарне гегельянство, а також якобінсько—сен-сімоністська віра в централізацію¹⁸. Ці обидва елементи, у поєднанні з демонстративною зневагою до абстрактного моралізму, проявлялися, зрештою, і в Маркса. Проілюструємо цю позицію трьома цитатами з «Демократич­ного панславізму». Вони мають у собі те позитивне, що формулюють викладені вище погляди в особливо чіткий, просто-таки ризикований спосіб*

Про «неісторичні нації»:

«Народи, які ніколи не мали своєї власної історії, які від того моменту, коли вони досягли першого, найнижчого ступеня цивілізації, підпали під чужоземну владу або тільки з допомогою чужоземного ярма були насильно підняті на пер­ший ступінь цивілізації, нежиттєздатні й ніколи не зможуть мати яку-небудь са­мостійність.

Саме такою була доля австрійських слов’ян»

Про історичну необхідність:

«І, нарешті, чи можна вбачати “злочин” і “прокляту” політику в тому, що в епоху, коли взагалі в Європі великі монархії стали “історичною необхідністю”, німці й мадяри об’єднали всі ці маленькі, кволі й безсилі національності в одну велику державу і тим самим зробили їх здатними взяти участь в історичному розвитку, якого вони, полишені самі на себе, зовсім не зазнали б! Звичайно, при цьому діло не обходиться без того, щоб не розтоптати кілька ніжних націоналъ’ них квіток. Але без насильства і невблаганної нещадності ніщо в історії не ро­биться**.»²⁰

I₃ нарешті, про централізацію:

«Але menep_i у результаті величезного прогресу промисловості, торгівлі і шляхів сполучення, політична централізація становить ще більш пекучу потре­бу, ніж тоді, в XV І XVI століттях* Все, що ще може-бути централізоване, цен­тралізується»²¹.

Однак чому незалежність мадярів і поляків відповідала, за Марксом і Енгельсом, централізаційній тенденції політичного й економічного розвитку? Для цього було ба­гато причин. По-перше, ці нації мали свою власну, національно свідому «історичну верству» (тобто дворян), а також тривалу, живу традицію власної державності; крім того, вони були свідомими суб’єктами історії, «історичними націями». По-друге, — якщо брати до уваги історичні межі, — то ці нації були великими, отже, прогрес цен­тралізації міг відбутися всередині їхніх національних територій, через мадяризацію і полонізацію «неісторичних народностей» (що цілком відповідало б якобінському ідеа­лові централізованої І гомогенної у мовному відношенні національної держави²². На­решті, і це без сумніву було вирішальним фактором, — мадяри і поляки були цінними союзниками для німецьких революціонерів— особливо коли йшлося про ймовірність революційної війни з Росією, Польський casus* додатково був підкріплений тим, що три абсолютні монархії, які поділили між собою Польщу були водночас опорами Свя­щенного Союзу, а значить, головними ворогами європейської революції, і через тс Польща стала перед альтернативою «бути революційною або загинути» і зробила належний вибір²², Енгельс був сповнений захвату від революційного й інтернаціоналі­стського духу польських патріотів; він підкреслював, що «в Парижі, Відні, Берліні, в Італії й Угорщині поляки брали участь в усіх революціях і революційних війнах»²⁴. Звідси він робив далекосяжний висновок: «„.саме тому, що визволення Польщі не­розривно зв’язане з революцією, тому що слова ^4Ьполяк^?’ і “революціонері стали сино­німами, полякам забезпечені симпатії всієї Європи і відновлення їх національності, в гой час як чехам, хорватам і росіянам забезпечені ненависть усієї Європи і кривава революційна війна всього Заходу про ги них»²⁵*

Відновлення Польщі в ЇЇ історичних кордонах потягло б за собою, певна річ, великі територіальні втрати для Німеччини. Однак у 1848 році Енгельс був ладен заплатити цю ціну Він писав: «Само собою зрозуміло, що йдеться не про створення примарної Польщі, а про створення держави на життєвій основі. Польща повинна щонайменше мати територію 1772 р., повинна володіти не тільки басейнами, а й гирлами своїх великих рік, і великою прибережною смутою принаймні на Балтійсь­кому морі»²⁶.

Коли спала революційна хвиля, полонофільські почуття Енгельса значно охоло­ли. У «Революції і контрреволюції в Німеччині» (1852) він висловив ряд думок, дуже неприємних для поляків. Він схвалив німецький Drangnach Ost**, заявивши: «Від часів Карла Великого німці докладали найбільш неухильних, найбільш наполегли­вих зусиль для того, щоб завоювати, колонізувати або принаймні цивілізувати схід Європи»²⁷. У цих словах містилася позитивна оцінка рицарських орденів у Пруссії і Лівонії, які прокладали шляхи для незрівнянно ширшої і дійовішої систематичної германізації при посередництві торгової і промислової буржуазії²^ Капіталістичні перетворення останніх сімдесятьох років прискорили цей процес і повністю ЗМІНИЛИ розмежувальну лінію між німецькою й польською національностями. Це створило непросту ситуацію для німецьких революціонері в, які вимагали відновлення польської держави в кордонах до поділу. Вони зрозуміли, що поляки чекатимуть від німців передусім відмови від своєї власної «частини здобичі»²⁹. Та чи треба було викону­вати цю вимогу? «Чи треба було відступити цілі області, населені переважно німця­ми, і великі міста, цілком німецькі, — відступити народові, який досі не дав жодного доказу своєї здатності вийти із стану феодалізму, основаного на закріпаченні сільсько­го населення?»³⁰.

* Випадок (дат.).

*• Шлях на Схід

У листі до Маркса від 23 травня 1851 року Енгельс з непідробною щирістю констатував, що в період Весни Народів німці повинні були укріпитися в Познані й не відступати полякам ані п’яді землі на захід від Клайпеди та Кракова³L У «Рево­люції й контрреволюції в Німеччині» він захищав ідею німецько-польського союзу без територіальних поступок на користь Польщі. Зокрема, він доводив, що перемо­га у війні з Росією створила б можливість порозумітися у питанні кордонів шляхом компенсації Польщі втрат на заході землями на сході; «Питання про розмежування між різними охопленими революцією націями стало б другорядним порівняно з го­ловним питанням про встановлення надійного кордону проти спільного ворога. По­ляки, одержавши великі території на сході, стали б зговірливішими І поміркованіши­ми у своїх вимогах на заході; зрештою, Рига і Мітава були б для них не менш важливими, ніж Данціг і Ельбінґ»³^ Щоб доповнити картину, слід додати, що в очах Енгельса не тільки слов’яни репрезентували «нижчу цивілізацію» в порівнянні з цивілізацією німецькою. Він висловлював також (між іншим) дуже зневажливі мірку­вання про датчан, яких вважав народом, що «перебуває в цілком необмеженій тор­говій, промисловій, політичній і літературній залежності від Німеччини». На запи­тання, за яким правом Німеччина анексувала Шлезвіг і Гольштейн, він відповів; «За таким же правом, за яким французи забрали Фландрію, Лотарингію і Ельзас і рапо чи пізно заволодіють Бельгією, — за тим же правом Німеччина забирає Шлезвіг: це право цивілізації у відношенні до варварства, прогресу у відношенні до застою. І коли б навіть, — що це дуже сумнівно, — договори були на користь Данії, — то це право значить більше, ніж усі договори, бо це право Історичного розвит­ку»³³.

Тож нічого дивного, що вчені, які вивчають погляди Енгельса на національне питання, піддавалися спокусі ставити під сумнів їхній марксистський характер. Наприклад, Роман Роздольський трактував Енгельсову концепцію «неі сторичних націй» як «релікт ідеологічного розуміння історії», котрий неможливо примирити з марксизмом³⁴. У цьому контексті він слушно підкреслював, що в суперечці про майбутнє австрійських слов’ян історія визнала рацію не Енгельсові, а Бакуніну; від себе він додавав, що важко зрозуміти, чому така людина, як Енгельс, була так сильно зацікавлена у захисті «історичних, географічних, комерційних і стратегіч­них», а також інших результатів «тисячолітнього розвитку»³⁵. Інші марксологи, на­приклад Міклош Мольнар, не пробували відокремлювати Енгельса від Маркса, доводячи, що обидва мислителі залишили по собі сумнівної якості ембріональну теорію міжнаціональних відносин — теорію дуже клопітну для марксистів (які або старалися дистанціюватись від неї, або просто ігнорували її Існування)³⁶. Тож треба запитати: чи така теорія і справді існувала, а якщо так, то чи мала вона зв’язок з іншими частинами марксистської доктрини? Всупереч видимості, ці запитання чи скоріше деякі їхні аспекти, мають істотний зв’язок із марксистською концепцією свободи. Спробуємо викласти це в трьох пунктах: по-перше, «європоцентричний» і гранично прозахІдний характер марксистської теорії історії; по-друге, тісний зв’я­зок між теорети ч ни ми принципами творців марксизму і їхньою політичною лінією в 1848—1849 роках; по-третє, проблема «історичних і неісторичних націй», а також розвинутий Енгельсом погляд на національне питання.

І. Цілком незалежно від суперечки про однолінійну чи багатолінійну концепцію докапіталістичного розвитку людства Маркс і Енгельс були перекопані, що перемо­га капіталізму в країнах Заходу дала початок необхідному і прогресивному проце­сові економічної «уніфікації світу». «Маніфест Комуністичної партії» формулював це цілком однозначно:

«Буржуазія швидким удосконаленням усіх знарядь виробництва І безмеж­ним полегшенням засобів сполучення втягує в цивілізацію всі, навіть найбільш

варварські, нації. Дешеві ціни її товарів — ось та важка артилерія, з допомогою якої вона руйнує всі китайські мури і примушує капітулювати найупертіїпу нена­висть варварів до чужоземців. Вона під страхом загибелі змушує всі нації прий­няти буржуазний спосіб виробництва, змушує їх заводити у себе так звану ци­вілізацію, тобто ставати буржуа. Словом, вона створює собі світ за своїм обра- і зом і подобою.

_tj Буржуазія підпорядкувала село пануванню міста. Вона створила величезні

міста, у великій мірі збільшила чисельність міського населення в порівнянні з ’ сільським і вирвала, таким чином, значну частину населення з ідіотизму сільсько­

го життя. Подібно до того як вона зробила село залежним від міста, так само варварські й напівварварські країни вона зробила залежними від країн цивілізо­ваних, селянські народи — від буржуазних народів, Схід — від Заходу»³⁷.

Мольнар мав рацію, підкреслюючи величезне значення цих слів. Адже вони обґрунтовують вестернізацІю всього свіїу³⁸. Пояснюють, чому їхні автори, на. відміну від сучасних нам західних марксистів, сприймали процес колонізації відста-

г лих країн як діалектично нроіресивний й історично необхідний³⁹. Хоч наведена цитата

й говорить тільки про мирне економічне завоювання, але ми знаємо, що Маркс і Енгельс ніколи не заперечували ролі насильства в економічних процесах. Згідно з класичною формулою Маркса, «насильство є повитухою всякого старого суспіль­ства, коли воно вагітне новим», а отже, «саме насильство є економічна потенція»⁴⁰. Якщо персднакрссленням світу була загальна вестернізацІя, то ця формула підхо­дила також до міжнаціональних відносин. Тому не дивно, що абстрактно-моралі­стичний осуд колоніальних завоювань був в очах Маркса й Енгельса сентимен­тальною дурістю⁴¹. Візьмімо, наприклад, відому статтю Маркса про британське панування в Індії. Роль Англії в Індії була, на думку Маркса, аналогічна ролі буржуазії в загальній історії: в обох випадках прозаїчні інтереси і брутальні методи служили справі історичного прогресу. Ціна цього прогресу була дуже велика, але уникнути її сплати не можна було. Маркс бачив у цьому підтвердження певного загального правила. Людський прогрес, — писав він, — тільки після того перестане уподібню­ватися кровожерному ідолові, «як велика соціальна революція заволодіє досягнен­нями буржуазної епохи, світовим ринком і сучасними продуктивними силами і підпо­рядкує їх загальному контролю найпередовіших народів»⁴².

Це означало, що навіть після перемоги соціалістичної революції у всесвітньому масштабі контроль над світовою економікою здійснюватиметься «найпередовіши- ми народами», а отже, країнами Заходу. Тому не можна сумніватися, що Маркс поділяв погляд Енгельса про «історичне право вищої цивілізації». Розглядаючи міжна­ціональні конфлікти, обидва автори не дозволяли собі керуватись «абстрактними» моральними принципами. Натомість вони запитували: чия перемога відповідає інте­ресам універсального прогресу? Це узгоджувалося з їхньою теорією історії, яка підтримувала «цивілізовані країни» проти «варварських і напівварварських країн», буржуазні нації проти селянських націй, Захід проти Сходу.

Можливо, тут треба зробити певне застереження. Це не «випадковість» (як звик­ли говорити марксисти), що брутальні напади на австрійських слов’ян вийшли з-під пера Енгельса. Хоч Маркс і поділяв ці погляди свого друга, але він був менш доктринерський^ обережніший у формулюванні ідеї й менше заражений німецьким націоналізмом. Його теоретична гнучкість проявлялася, наприклад, у ставленні до питання соціалізму в Росії, точніше, у поділянні погляду російських народників, що соціальна революція дасть Росії шанс прямого переходу від «архаїчного колективіз­му» російської сільської громади до сучасного соціалізму⁴³. Енгельс не заперечу­вав проти цього, але після смерті Маркса повернувся на доктринерську позицію: «з історичного погляду неможливо, щоб економічно нижчий ступінь розвитку міг роз-

в’язати проблеми і конфлікти, які виникли і могли виникнути тільки на значно ви­щому ступені»⁴⁴. Характерною рисою цього догматизму було по-олімпійському байдуже ставлення Енгельса до людських страждань, якими треба було платити за прогрес, Енгельс не пробував утішати свого народницького кореспондента Ми­колу Даніельсона, що, мовляв, можлива боротьба за мирний процес капіталістично­го розвитку Росії; навпаки, він зміцнював його в переконанні, що перехід Росії через капіталістичну фазу відбудеться «ціною страхітливих страждань і потрясінь». Він вважав це цілком нормальним. Історія, — писав він із цього приводу, — «найжор- стокіша з усіх богинь, вона тягне свою колісницю через стоси трупів не лише під час війни, але й у періоди “мирного” економічного розвитку»⁴⁵,

2, Сповнена ентузіазму підтримка «Новою рейнською газетою» революційних мадярських І польських патріотів може здаватись трохи дивною у світлі факту, що політичні еліти цих обох країн складалися з дворян, а отже, з прошарку, що мав глибоке коріння у феодальній системі⁴**. До того ж Угорщина й Польща були, поза сумнівом, відсталими країнами, тимчасом як Чехія, що її Енгельс називав реакцій­ним реліктом, представляла найрозвиненішу частину Габсбурзької монархії. На думку Маркса і Енгельса, Центрально-Східній Європі була потрібна аграрна ре­волюція, яка повалила б «патріархально-феодальний абсолютизм» Священного Союзу⁴⁷. Як узгодити це з трактуванням «селянських націй» як глибоко реакційних, варварських, приречених на загибель? Невже справа аграрної революції була спра­вою патріотичних дворян, а не самих селян?

Попри всю її позірну парадоксальність, позицію Маркса й Енгельса можна було пояснити як із політичної, так і з історичної точки зору. Вони мислили в категоріях Європи як цілого, а отже, зосереджували свою увагу на силах, які могли змінити становище великих регіонів, таких як Німеччина (котрі, за їхнім сценарієм, мали об’єднатись у вигляді демократичної республіки) чи історична Польща (розвиток якої, на їхню думку, був затриманий державами, що здійснили її поділ). У цій перс­пективі революційні сили Німеччини і Польщі мали спільні інтереси й спільних во­рогів. Найбільшим їхнім ворогом вважалася царська Росія, яка була зацікавлена у підтримці реакційних німецьких сил, зокрема прусської монархії, що являла собою головний плацдарм російського впливу в Німеччині і в Європі, Відновлення польської держави, здавалось, найефективніше посприяє визволенню Німеччини з-під прус­ького панування й опіки Священного Союзу. Отже, програма «Нової рейнської га­зети» зводилася (на думку Енгельса) до двох пунктів: «Об’єднана, неподільна де­мократична республіка, а також війна з Росією, включно з відмовленням Польщі»⁴^.

Якщо була така програма, то прагнення до союзу німецьких революційних сил із польським рухом за незалежність було цілком природним. Наступні польські по­встання, а також розвиток польської політичної думки не давали підстави сумніва­тися, що польські шляхетські революціонери усвідомили зв’язок між національним визволенням І революційним розв’язанням аграрного питання. З другого боку, доля останнього і найдемократичнішого польського повстання — краківської революції 1846 року, придушеної кривавою селянською жакерією, — свідчили, що польські селяни ще не мають національної свідомості й можуть стати слухняним знаряд­дям у руках реакційної монархії. Крім того, теорія Маркса й Енгельса вимагала підтримки сил «цивілізації» та вестернізації, а хто ж був представником західної цивілізації на великих територіях колишньої Речі Посполитої, як не освічена й про­гресивна частина шляхти? У рамках цієї теорії неписьменні, відсталі селянські маси не могли вважатися прогресивними силами. Пересічного більшовика, мабуть, врази­ла б інформація, що Якуб Шеля, ватажок повсталих галицьких селян, був, із точки зору «Нової рейнської газети», звичайнісіньким «бандитом»⁴⁹,

І все ж це була класифікація, котра якнайповніше відповідала поглядам Маркса і Енгельса. Ті самі теоретичні й політичні аргументи пояснюють зневажливе ставлен­

ій

ня творців марксизму до національних прагнень галицьких українців — адже ру­синських селян не можна було вважати представниками західної цивілізації, і вони не годилися у політичні союзники антиабсолютистської німецької революції.

Цією самою логікою керувалися і в угорському питанні. «Нова рейнська газе­та» висловлювалася за «великшімецьке» (gross deutsche) розв'язання цього пи­тання, а отже, за включення Австрії до складу об'єднаної Німеччини⁵^. Мадярські повстанці були природними союзниками віденських революціонерів, тимчасом як хорвати і словаки активно підтримували Габсбургів, а Слов’янський конгрес у Празі проголосив програму «австрославізму», яка передбачала відокремлення Австрії від Німеччини і перетворення її в децентралізовану багатонаціональну державу. Маркс і Енгельс відкидали «австрославізм» не лише як німецькі політи­ки, але й як Історики: на їхню думку, він обіцяв аж надто велику автономію малим націям, входячи в суперечність із централізацІйною тенденцією універсального прогресу. Якщо Габсбурзьку імперію не можна було включити до складу Німеч­чини, то її слід піддати поділові між двома «історичними націями» — німцями і мадярами. Богемія, оточена з трьох боків чисто німецькими землями, утратила свою національну живучість і може існувати «тільки як складова частина Німеч­чини»⁵¹. Інші слов’янські національності імперії повинні влитися в інтегровану мадярську націю.

Ці ідеї не суперечили історичному законові політичної централізації. Внаслідок дії цього закону в історії Заходу «незалежні, зв’язані тільки союзницькими відноси­нами області з різними інтересами, законами, урядами і митами, були з’єднані в одну націю, з одним урядом, з одним законодавством, з одним національним кла­совим інтересом, з одним митним кордоном»⁵².

На перший погляд може здатися, що підтримка мадярських і польських патрі- отів-дворян мало пов’язується із проголошеною в «Маніфесті Комуністичної партії» класовою позицією авторів* Однак не треба забувати, що з їхньої точки зору рево­люційне дворянство було програмною силою не лише у порівнянні з українським чи словацьким селянством, але й у порівнянні з дрібного буржуазією, яка становила соціальну основу національного чеського руху «Маніфест Комуністичної партії» займав у цьому питанні однозначну позицію: «Середні етапи і дрібний промисло­вець, дрібний торговець, ремісник і селянин — всі вони борються з буржуазією для того, щоб врятувати від загибелі своє існування як середніх станів. Отже, вони не революційні, а консервативні. Навіть більше, вони реакційні... вони прагнуть повер­нути назад колесо історії»⁵³.

3. Енгельсева теорія «історичних» і «неісторичних» націй була важливим еле­ментом теорії і політичних діагнозів. Ця термінологія виводилася від Геґеля, і, щиро кажучи, дуже дивно, що Енгельс не пробував її змінити: як історичний матеріаліст, він повинен був радше підкреслювати історичність — невід'ємний атрибут людсь­кої кондиції, а не привілей самостійних суб’єктів політичної історії. Однак проблема ненайкращої термінології не повинна затемнювати суті справи. ^l ' ;,

За Роздольським, «теорія “історичних” і “неісторичних” націй давно вже мерт­ва і ніхто (а там більше марксисти) не збирається її воскрешати»⁵⁴. Але це далеко не так: інші українські вчені навели серйозні аргументи на користь типологічного розрізнення, що міститься у цій теорії. Іван Л.Рудницький показав, що поділ націй на «історичні» й «неісторичні», санкціонований адміністративною практикою та зако­нодавством Габсбурзької монархії, був дуже вигідний і практично необхідний, бо треба було бачити різницю між плебейськими націями, які не мають власних «істо­ричних верств», і націями, які ще донедавна мали власну державність, не втратили своїх власних вищих класів, зберегли неперервність політичної і культурної традиції, а також здатність діяти як чітко сформована, окрема нація. Можна погодитися, що чехи і хорвати являли собою, із цього погляду, граничний casus, але важко запере­чити, що словаки й українці, з одного боку, а поляки й мадяри — з другого, добре підходили для цієї типології. Рудницький підсумував це так:

«У випадку так званих історичних націй вирішальним фактором було збере­ження, незважаючи на втрату незалежності, представницької вищої верстви як носійки політичної свідомості “вищої” культури [...] І навпаки: до категорії не- історичних націй належали національності, які втратили свій представницький клас або ніколи його не мали і які з цієї причини були зведені до німої народної маси, з убогою національною свідомістю і переважно фольклористичною культу­рою. Це розрізнення не було довільною теоретичною конструкцією, бо воно вко­ренилося в емпіричній реальності історії»⁵⁵.

Ці пояснення дуже доречні. Вони доводять придатність категорії «історичні нації» і «нації неісторичні» для аналізу революційних подій Весни Народів у Центральній Європі, Помилкові діагнози і прогнози Енгельса, а також образлива мова його ста­тей із національного питання — це зовсім Інша тема.

Інше, більш узагальнене пояснення типологічних відмінностей між націями Габсбурзької монархії дає історія терміна «нація» в Європі, Тривалий час цей термін уживався в політичному, а не етнічно-мовному значенні: він означав сукупність гро­мадян держави, об’єднаних спільністю прав і обов’язків, свідомих своєї спільної політичної історії⁵⁶. Етнічність і мова не були істотним елементом цієї дефініції: до­революційна французька нація складалася не лише з людей, які розмовляли по- фрапцузькому, але і з людей, які користувалися німецькою, італійською, баскською, провансальською та бретонською мовами. Подібна ситуація мала місце в Польщі й Угорщині: «політична нація», яку складали дворяни, не збігалася з етнічно-мов­ною національністю. Занепад польської держави не спричинив автоматичної відмови від «політичної» концепції нації: поляки й далі вважалися нацією, що сформувалася завдяки спільній політичній історії, посилалася на «політичні права, які ще не втра­тили своєї законної сили»₅ І тільки тимчасово була позбавлена власної державності. Представники інших націй — включно з країнами — учасницями Віденського до­говору — також визначали польську націю скоріше в політично-територіальних, аніж в етнічно-мовних категоріях⁵⁷. Етнічно-мовне поняття нації сформувалося лише в другій половині XIX століття внаслідок «національного пробудження» централь­ноєвропейських «неісторичних націй».

Зміни значення терміна «нація» потягли за собою політичні наслідки, і прийняття їх проходило не без опору. Етнічно-мовну концепцію нації мадярським і польським патріотам не просто було прийняти, бо вона означала різке скорочення угорської і польської національної території. Тож нічого дивного не було в тому, що навіть суспільно-радикальні польські патріоти стояли на грунті непримиренного політич­ного легітимізму. Відмова від кордонів, що існували до розподілу Польщі, була в їхніх очах боягузливою зрадою. Проблема литовських, українських і білоруських селян була, з їхньої точки зору, частиною загального селянського питання в Польщі, бо всіх селям колишньої Речі Посполитої треба було «націоналізувати», громадянІ- зувати шляхом розкріпачення й освіти. Освіти, ясна річ, польською мовою.

«Політичну» концепцію нації проголошував також Енгельс. Як прибічник безу­мовного унітаризму й централізації, він був куди більший доктринер у цьому пи­танні, аніж польські патріоти, які допускали можливість федералізму чи мульти- культуралізму. Ці його погляди знайшли яскравий вираз у статті «Робітничий клас і польське питання» (1868). Приводом для написання цієї статті послужив виступ прудоністІв проти польських декларацій І Інтернаціоналу. Вони висунули аргумент, що τ.3B₊ національний принцип — це «бонапартистський винахід», яким користу­ються і яким зловживають у цілях, що не мають нічого спільного з інтересами робітничого класу. Відповідаючи на цей аргумент, Енгельс зробив різке розмежу­вання двох понять: «нація» і «національність». «Національність»—це етнічно-мов­на колективність, натомість «нація» — це продукт державної історії, політично організована колективність у кордонах, залежних від своєї внутрішньої життєвості та цивілізаторської здатності. Кожна європейська нація формувалася колись із ба­гатьох національностей, навіть іще сьогодні більшість націй складає населення, диференційоване в етнічно-мовному відношенні. Сепаратизми етнічних національ­ностей — а саме це означає національний «принцип» — ведуть до дезінтеграції великих історичних націй, а отже, до зведення нанівець результатів історичного прогресу. І тому «принцип національності» не має нічого спільного «зі старим принци­пом демократії й класу трудящих, якщо йдеться про розуміння права великих євро­пейських націй на самостійне і незалежне існування»⁵®. «Право великих національ­них європейських угруповань на політичну незалежність» — справді «одна з фун­даментальних умов внутрішньої свободи взагалі»⁵⁹. Однак це не стосується «тих численних дрібних решток народів, які на довший чи коротший час з’являються на історичній арені, але зрештою були поглинуті як невід’ємні частини тією чи іншою із сильніших націй»⁶⁰.

Застосування цієї теорії до польського питання приводило, на думку Енгельса, до очевидних висновків. Польща—не «національність», а одна з великих історич­них націй Європи. Подібно до багатьох інших націй, вона— багатоетнічна й бага­томовна нація; і тому «національний принцип», який підтримує сепаратизм мен­шості, дуже небезпечний для польських інтересів, Енгельс не побоявся навіть стверджувати, що це «просто російський винахід, придуманий на згубу Польщі», бо саме цим Росія обґрунтовує поглинення більшості територій колишньої Речі Поспо­литої. Тому підтримка відновлення польської держави при одночасному відкиданні «національного принципу» логічна й послідовна: «люди, які вважають, що вимагати відновлення Польщі означає посилатися на національний принцип, тільки доводять, що не знають, про що говорять: адже відновлення Польщі означає повернення дер­жави, яка складається щонайменше із чотирьох різних національностей»⁶¹.

Щоб віддати Енгельсові належне, треба підкреслити, що він не брав до уваги претензій етнічних меншостей і тоді, коли це стосувалося Німеччини, Німецько- мовне населення, яке вже впродовж багатьох поколінь жило на споконвічних польських землях, було з його точки зору складовою частиною польської, а не німецької нації. Ще критичніше він ставився до національних претензій німецької меншості у Північній Італії. У брошурі «По і Рейн» (1859) він писав, що німецька етнічна меншість в Італії є тільки етнографічною пам’яткою, без всякого політич­ного значення⁶-.

Ідеальним коментарем до статті Енгельса про Польщу є слова неодноразово вже цитованого Романа Роздольського:

«Історичний контекст дозволяє нам легко зрозуміти боротьбу Енгельса з “на­ціональним принципом” як знаряддям Росії і бонапартизму; можна також уяви­ти собі, що тодішні українці, литовці та білоруси справді ще не дозріли були до власної державності. Однак із цього не випливає, що ці народи були приречені на загибель. Енгельс же висловлював саме такий погляд, коли говорив про “релі­кти” і “рештки народів”, коли прирівнював сербів, хорватів, русинів, чехів та словаків до валлійців і жителів острова Men [.„] Його погляди були чимсь на зразок знаку з написом: “Неісторичним народам вхід заборонено!” Він засуд­жував національні рухи серед цих народів як такі, що звод ять нанівець результа­ти тисячолітньої історії, стирають із карти історичну Угорщину, Туреччину і більшу частину Німеччини, Не здавав собі справи, що стирання цих держав із карти світу було об’єктивно необхідним й історично прогресивним»⁶³.

Спробуймо сформулювати деякі висновки. Який зв’язок мають погляди Енгель­са на національне питання з проблемою свободи?

Розвинуте Енгельсом (і прийняте Марксом) теоретичне трактування національ­ного питання в Європі розкрило надзвичайно чітко антивизвольницькі аспекти мар­ксистської теорії Історії. Воно висвітило також політичні небезпеки історичної фра­зеології, яка посилається з будь-якого приводу на невблаганні історичні закони й неминучі присуди Історії,

Ліберальні інтелектуали Заходу трактують революційну риторику з надмірною подеколи терпимістю. Пророцтва неминучої загибелі й навіть фізичного знищення реакційних суспільних класів дуже часто не викликають обурення, на яке вони зас­луговують. Однак ліберальна толерантність не поширюється нині на людей, які загрожують загибеллю і фізичним винищенням цілим націям: після спроб голокос- ту це важко собі навіть уявити. Але саме тому варто нагадати, що марксо-ен- ґельсівська теорія історії трактувала нації так само, як класи: вона поділяла їх на прогресивні й реакційні, на ті, що мають майбутнє, І ті, що приречені бути «стерти­ми з лиця землі», Енгельс був вірний духові й логіці марксизму, коли трактував цілі нації як перешкоди в розвитку людства, коли визнавав за «цивілізованими націями» право поглинати й денаціоналізувати нації «варварські», коли користувався понят­тям «історичної необхідності», доводячи, що сила — це закон і що слабкі повинні загинути.

Etoc свободи не обов’язково мусить поєднуватися з гуманізмом — і навпаки. Однак справа в тому, що марксистська концепція історичної необхідності, яка ре­алізується через жорстоку боротьбу й елімінацію слабих, поєднувала в собі про­сто-таки демонстративний антигуманізм із браком елементарної поваги до виз­вольницьких прагнень усіх тих, кому було визначено «реакційну» роль. В ім’я май­бутнього «стрибка у царство свободи» творці марксизму готові були схвалити всі нібито невідворотні необхідності —у тому числі й фізичне винищення цілих націй, якщо їхні прагнення суперечили Великій Ході Історії.

Спроби виправдати історичну необхідність подіями минулого (хоч би що ми ду­мали про філософську обґрунтованість такого задуму) не загрожують свободі, оскільки минуле й так неможливо змінити. Однак ситуація змінюється принципово, якщо буцімто відкрита Історична необхідність стосується майбутнього — у тако­му разі посилання на «необхідність» стає засобом звершення дій, які їй відповіда­ють, зверненням до авторитету науки з метою паралізувати волю противників, а також запевненням самих себе у праві реалізувати свою волю без будь-яких мо­ральних докорі в сумління. Бо право й обов’язок того, хто отримав мандат від самої Історії, — реалізувати Історичну необхідність усіма можливими засобами, не дот­римуючись жодних демократичних правил гри, з почуттям абсолютної правоти своєї справи.

Ми не знаємо, як учинив би сам Енгельс, якби в його руках опинилася політична влада. Припустімо, що він був би набагато обережніший і гуманніший, аніж його мова. Але навіть у такому разі його авторитарний стиль мислення створював би серйозну загрозу для політичної й інтелектуальної свободи. Бо в політичних питан­нях посилання на науково обґрунтовану необхідність легко перетворюється в грубу спробу вирішувати проблеми авторитарним способом — через зловживання авто­ритету науки. Претензії на пізнання нібито невідворотних присудів Історії ліквіду­ють політичне життя, замінюючи його технікою ідеологічної мобілізації власних лав і морального (всупереч програмному відхрещуванню від моралізму) шантажу противників, яким погрожують горезвісним «смітником Історії». Маркс і Енгельс могли не усвідомлювати серйозності цих небезпек; однак історія марксизму вне­сла у це питання аж занадто чітку ясність.

ПРИМІТКИ

¹ MET, τ. 4, c.410, 428.

² Це свідчить, що позиція Маркса й Енгельса у питанні пріоритету класової боротьби відносно національних конфліктів не мала в собі нічот від доктринерства марксистських лівих із періоду П Інтернаціоналу, для яких поведінка більшості німецьких соціал-демократів стосовно війни 1914 р. була ідеологічною катастрофою, свідченням цілковитого розриву з марксистським інтернаціоналізмом.

³ Див,:B.Nicolaevskii і О. Maenchcn-Ilelfcn. Karl Marx: Man and Fightcr₅ Philadelphia, 1986₅ с, 167.

⁴ MET₅ τ.6_t с. 174.

⁵ Там само, с. 178.

⁶Тамсамо, с. 174.

⁷Тамсамо,

^s Там само, с. 182.

⁹ На підставі цього твердження Дж. Botcoh визнав Енгельса предтечею Гітлера, див.: Tbe Idea of Liberalism, London_h 1985, с, IOO—124 (розд, Hitler’s Marxism). Надумку Вотсона, можна говорити про прямий вплив марксизму на ідеї Гітлера.

JO MET₅ т. 6₅ с. 28].

ⁿ Там само, с. 282.

¹² Там само.

¹³ Там само₅ с, 284.

^І4Тамсамо.

¹⁵ R. Rosdolsky Engels and the «Non-Ніstone» Peoples: The National Question in the Revolution of 1848, перекл. Дж. IL Гімка, Critique Books, 1986, c. 160.

їй MET, τ. 27, c, 393.

^]7 Див/ M.Molnar. Marx, Engels ct la politique Intcrnationale₅ Paris₅ 1975.

¹⁸ Енгельсінське гегельянство було вульгарним гегельянством, оскільки Енгельс, на відміну від Маркса, не намагався зрозуміти й критично подолати гносеологічні основи абсолютного ідеалізму.

¹⁹ MET,τ. 6, с, 286.

²⁰ Там само, с. 289.

²¹ Там само, с. 290.

²² Про якобінську концепцію нації і «якобінський націоналізм» див.: C.J.Hayes. The Historical Evolution of Modem Nationalism, New York₅1931. Відносно Угорщини й Полиці «якобінська концепція нації» (чи просто «французька концепція») означала підтримку централізації й унітаризму, на проти­вагу федералізму й мультикультуралізму. За Е. Геллнером, такий вибір відповідав сутності націона­лізму як «різновиду патріотизму», що віддає перевагу «гомогенним групам [...] на основі спільної культури» (див.: Narody і nacjonalizm₅ перекл. T Голувка, Warszawa, 1991₁ с. 165).

²³ Marks і Engels о Polsce₅ TLMichnik (улоряг).), т.2.

²⁴MET, т. 6, с. 295,

²⁵ Там само.

²⁶ Там само, т, 5, с. 339.

²⁷ Там само₅т. 8, с.49—50.

²³ Там само.

²⁹ Там само, с. 51.

^3ft Там само.

³¹ Див.: Marks і Engels о Polsce₅ т.1 ₅ с. 253 —254. Цитований лист містить також вельми несхваль­ну думку про поляків: «Що більше я розмірковую над історією, то ясніше бачу, що поляки — це ипе nation∕uwfwe[‡‡‡‡‡], що ними можна послуговуватись як знаряддям тільки до того часу, поки сама Росія не буде втягнута у вир аграрної революції. З тієї хвилини Польща вже не матиме абсолютно ніякого raison d 'ztre[§§§§§], Поляки в своїй історії нічого іншого не зробили, крім того, що хизувалися хоробрі­стю і готовністю до сварок [...] Натомість Росія справді прогресивна у ставленні до Сходу. Російське панування, попри всю свою підлість, попри весь свій слов’янський бруд, є чинником цивілізації для територій над Чорним і Каспійським морями, а також для Центральної Азії, для башкирів і татар. Росія також увібрала в себе набагато більше елементів промисловості, ніж по-рицарському гуль­тяйська Польща [...] Польща ніколи не вміла полонізувати чужоземні елементи. А про те, як Росія вміє русифікувати німців і євреїв, переконливо свідчить кожний російський німець у другому

5.