ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ Й КОМУНІСТИЧНА УТОПІЯ

Досвід, що його Енгельс здобув в Англії, допоміг йому усвідомити потребу пере­класти ці ідеї на мову політичної економії. Він спробував це зробити в «Начерках до критики політичної економії», опублікованих 1844 року на сторінках «Deutsch- Franzozische Jahbiichenx Ця праця справила велике враження на німецьких радика­лів; молодий Маркс назвав її «блискучою» і негайно перейняв її основні ідеї.

Критична частина «Начерків» була черговим кроком у дискредитуванні «бур­жуазної свободи». Енгельс навіть підводив до висновку, що ліберальні економісти самі не вірять у те, що пишуть, отже, вони не є порядні вчені, а тільки безсоромні апологети існуючої системи: «Чим ближчі економісти до наших часів, тим далі вони від чесності. З кожним прогресом часу посилюється софістичне мудрування, щоб вдержати політичну економію на рівні віку. Тому наприклад, Рікардо більше винен, аніж Адам Сміт, а Мак-Каллок І Мілль більш винні, ніж Рікардо»². Апологе­тичну функцію ліберальної економії Енгельс вбачав навіть у тому, що вона назива­лася «політичною економією» і вважала свій предмет «національним багатством». Бо поки існує приватна власність, визначення «національне багатство» не має сен­су; «“національне багатство” англійців дуже велике, і все ж вони найбідніпіий на­род у світі». Те ж саме стосується й визначення «політична економія»: «Цю науку слід було б називати луэнвагано-господарською економією, бо для неї суспільні відно­сини ісиуютьтільки заради приватної власності»^.

Торгівля — прямий результат приватної власності — представлена Енгельсом як аморальна в самій своїй сутності.

Після цих вступних коментарів Енгельс приступив до аналізу основних кате­горій ліберальної економії, таких як вартість, товар, капітал, конкуренція, монопо­лія. Цей аналіз підводив до висновку, що система, яку змальовують і рекоменду­ють ліберальні економісти, є, по суті, «новітнім рабством». Особливу увагу Ен­гельс присвятив теорії Мальтуса, завдяки якій, як він твердив, «ми стали розуміти найглибше приниження людства, його залежність від умов конкуренції; вона пока- зала нам, як, кінець кінцем, приватна власність перетворила людину в товар, вироб­ництво і знищення якого теж залежить тільки від попиту»*. Він також засумнівався у користі вільної конкуренції, доводячи, що насправді вона гірша від монополії: «Монополія мала принаймні намір захистити споживача від обману — хоч і не мог­ла цього здійснити. А знищення монополій розкриває навстіж двері перед обма­ном»⁹,

У своєму прогнозі на майбутнє молодий Енгельс передбачав висновок «Капіта­лу» Маркса, що його всі «класичні марксисти» трактували як «догму»:

«Взагалі велика власність зростає значно швидше за дрібну через те, що на витрати по володінню тут вираховується з доходу значно менша частка.

Критична частина трактату Енгельса була вступом до позитивної частини, яка формулювала концепцію справжньої свободи в економічній сфері, Енгельс і в цих питаннях погоджувався з поглядами Маркса — зокрема, з його концепцією цілісно­го планування як способу визволення з під влади «сліпих сил» та досягнення свідо­мого панування над власною долею. Закон конкуренції, — доводив Енгельс, — веде до постійних криз саме тому, що «закон цей — суто природний закон, а не закон духа»¹¹. Це — закон, який «ґрунтується на тому, що учасники тут діють несвідомо- Якби виробники як такі знали, скільки потрібно споживати, якби вони організували виробництво, розподілили його між собою, то коливання конкуренції та її тяжіння до кризи були б неможливі. Почніть виробляти свідомо, як люди, а не як розсіяні атоми, що не усвідомлюють своєї родової спільності, і ви позбудетесь усіх цих штучних і необгрунтованих протилежностей»¹².

Слід зазначити, що Енгельс — подібно до учасників великих «калькуляційних дебатів» XX століття —можливість запровадження планової економіки ставив у залежність від розв’язання проблеми економічної калькуляції. Він писав: «Істина конкуренції полягає у відношенні споживної сили до продуктивної сили. За ладу, що гідний людства, не буде іншої конкуренції, крім такої. Суспільство повинне буде розрахувати, що можна виробити з допомогою засобів, які є в його розпорядженні, і, згідно з відношенням цієї продуктивної сили до маси споживачів, визначити, на скільки слід збільшити чи зменшити виробництво, на скільки слід допустити чи обмежити розкіш»¹³.

Та, на жаль, Енгельс зовсім не здавав собі справи про складність такого розра­хунку. Він адресував читачів до неконкретних імен англійських соціалістів, а також до Фур’є, і це свідчить про те, що в нього не було власної концепції у цьому питанні. З точки зору проблеми свободи його особливо тривожить безпечність у вживанні терміна «суспільство». Невже він не здавав собі справи про те, що суспільство не є суб’єктом, здатним розраховувати, що воно може й повинне продукувати? Мак- роекопомічну калькуляцію (незалежно від того, що ми про неї думаємо) може здійснювати тільки індивід, або ж група індивідів; від суспільства в цілому не мож­на сподіватися навіть компетентної оцінки і схвалення рішення плановиків. Тим більше, в цих питаннях не можна розраховувати на одностайність, адже у великих, складних суспільствах люди мають дуже відмінні інтереси і преференції, «злиття в одне протилежних інтересів» в умовах демократії просто неможливе. А якщо так, то рішення плановиків мали б нав’язуватись наперед, що вело б до «диктатури над потребами»¹⁴* Вільна конкуренція веде до криз, але водночас вона й неймовірно збільшує масштаб можливих виборів у сфері споживання, чого Енгельс абсолютно не взяв до уваги. Однак найголовнішою його помилкою була ідея, що залежність від рішень, прийнятих іншими людьми, менш принизлива і більш гідна людини, ніж залежність від речей; що особиста залежність прийнятна більше,аніж залежність від знеособлених зв’язків, які прибирають квазіоб’єктивної форми і постають пе­ред людьми як невблаганний закон природи* Як я намагався показати, ця ідея була основою всієї марксистської філософії свободи*

Після 1844 року Енгельс визнав політичну економію майже виключною сферою Маркса¹⁵. Тому постає запитання: у чому ж полягав внесок Маркса в Енґельсову концепцію капіталістичного розвитку І деструктивних наслідків цього розвитку для людської свободи?

Обидва мислителі погоджувалися в тому, що капіталістичний устрій становить «все ж тільки ланку в ланцюгу загального прогресу людства»¹⁶, ланку, особливо важливу, поворотний пункт історії, максимальне відчуження, яке прокладає шлях «примиренню людства з природою і з самим собою», а отже, загальній реінтеграції.

Молодий Маркс асимілював цю ідею критично, згідно з концепцією самозба­гачувань ного відчуження* У його інтерпретації капіталістичний розвиток був не лише процесом необхідної деструкції, але й створенням позитивних передумов комуні­зму: технологічного панування над природою, світової системи економічних зв’язків і, нарешті, last but not Ieast_f потуги продуктивних сил, завдяки якій можливий за­гальний достаток. Іншими словами, Маркс бачив капіталістичний розвиток як ве­личезне збагачення людства, хоч і досягнуте ціною максимального відчуження людини¹⁹. Відчуження в його трактуванні було формою розвитку людської сутності: щоб мати змогу розвинути свої сили, людський рід повинен був екстерналізувати, піддати свої дії дегуманізуючому процесові упредметнення і втратити контроль над власними витворами.

Концепція капіталізму як стану загального дроблення й «ізоляції інтересів» була скориґована вже в «Німецькій ідеології», теоретичну частину якої опрацював го­ловним чином Маркс. Вона показувала, що поділ праці створює нову форму суспіль­ного зв’язку — хоч і відчужену, але всеосяжну і таку, що не залишає багато місця дня «атомістичної свободи»* У наступних працях Маркса, зокрема в «Grundrisse», бачення загального дроблення трактується як романтичне спотворення справж­ньої природи капіталізму.

Ця вельми позитивна оцінка здобутків капіталізму не тягла, однак, за собою вельми позитивної оцінки шансів свободи в капіталістичному устрої—вона робила її тільки вельми діалектичною, У взаємозв’язку «людина — природа» капіталізм, за Марксом, був величезним розширенням свободи, однак у взаємозв’язку «люди­на — суспільство» він був доведеним до кінця процесом відчуження, а отже, й максималізацією дегуманізації й поневолення. І тому дещо стриманіша оцінка ка­піталізму ні в чому не змінила гранично негативного ставлення Маркса й Енгельса до ліберальної концепції свободи.

Дружба Маркса з Енгельсом розпочалася наприкінці серпня 1844 року — в той момент, коли Енгельс по дорозі з Англії до Німеччини на кілька днів зупинився у Парижі. Першим плодом їхньої співпраці було «Святе сімейство», а відтак «Німецька ідеологія». 1845 року Енгельс опублікував свою першу книгу «Становище робітни­чого класу в Англії», яка принесла йому в Німеччині досить велику популярність²⁰. Маркс, чиї погляди того самого року остаточно викристалізувалися, сприйняв цю працю як доказ вироблення різними способами тієї самої точки зору. Перехід від теорії до практики відбувся дуже швидко: 1845 року друзі вже брали активну участь у німецькому комуністичному русі.

У змалюванні картини майбутнього комуністичного суспільства участь Енгель­са була значно більша, аніж Марксова. Першим всебічним зарисом його комуні­стичного ідеалу були «Ельберфельдські промови» в лютому 1845 року. Вони зас­луговують на увагу з огляду на виключну докладність та конкретність викладу проблеми.

Подавши вражаючу картину наслідків вільної конкуренції, Енгельс запевнив своїх слухачів у тому, що ці наслідки безслідно зникнуть в умовах комунізму. Ліквідація спричиненого капіталізмом «загальною безладу» буде легким і простим завдан­ням:

«У комуністичному суспільстві легко буде планувати як виробництво, так і споживання. Тому що відомо, скільки необхідно в середньому кожному зокре­ма, то дуже просто обчислити, скільки потрібно буде певному числу осіб, а че­рез те, що виробництво тоді вже не буде в руках окремих приватних підприємців, а буде в руках громади та її адміністрації, то не важко буде регулювати вироб­ництво відповідно до потреб»²'.

Елімінація непотрібних посередників, спекулянтів, комісіонерів, експедиторів, оптових і роздрібних торгівців також буде легкою справою:

«Так само легко, як можна узнати, скільки споживає окрема колонія бавовни або бавовняних виробів, — так само легко центральна адміністрація зможе уз* пати, скільки споживають усі місцевості і громади країни. Коли вже така стати­стика буде організована, — що легко можна було б зробити протягом одного- двох років, — то середня величина щорічного споживання буде змінюватись тільки пропорціонально зростанню населення; через це легко в належний час наперед визначити, яка кількість кожного окремого товару потрібна буде для задоволення народних потреб; уся ця кількість замовлятиметься прямо на місці, і її можна буде одержати прямо, без посередників, без будь-яких зупинок, наван­тажень і розвантажень, крім тих, які дійсно диктуються природою шляхів спо­лучення, отже, з великою економією робочої сили»²¹.

Це — перше марксистське формулювання концепції так званої «прямо усуспіль­неної економіки»; економіки безринкової, яка заміняє товарне виробництво (тобто виробництво для ринку) виробництвом «споживацьким», призначеним для прямо­го задоволення суспільних потреб. Енгельс виходив із того, що людські потреби не будуть зростати так само, як у примітивному натуральному господарстві. Це, звичайно, на диво суперечило марксистському історизмові. Та незважаючи на це, марксологи сходяться у тому, що, починаючи з 1845 року, всі тексти Маркса й Енгельса репрезентують марксизм, — хоч і не завжди зрілий, але все ж таки марк­сизм. Енгельсові «Ельберфельдські промови» є класичним документом марк­систського комунізму, без жодних застережень передрукованим у радянських ан­тологіях текстів класиків марксизму-ленінізму²³. Можна сміливо стверджувати, що вони були одним з основних джерел більшовицького уявлення про комунізм, ВІД Леніна й аж до Хрущова включно.

У виголошуваних прилюдно промовах, призначених для публікації, Енгельс був змушений уникати проблеми скасування держави. Однак він зумів порушити це питання не прямо, пропонуючи ліквідацію надмірно (на його думку) розширеної й ускладненої системи адміністративних та судових установ. «У комуністичному суспільстві, — доводив він, — це теж буде безконечно спрощене, і саме тому, — хоч як це здасться дивпим, — саме тому, що в цьому суспільстві адміністрації доведеться відати не тільки окремими сторонами суспільного життя, але й усім суспільним життям в усіх його окремих проявах, в усіх напрямах»²⁴.

Це й справді звучить досить дивно — тотально кероване суспільство як пози­тивний ідеал! Однак це було логічним і якнайповніше відповідало вимозі поклас­ти край поділові суспільства на дві окремі сфери: «громадську» і «приватну». Ліквідація цього дуалізму повинна була означати подолання політичного відчу­ження, а значить, ліквідацію окремої державно-політичної сфери. Енгельс, який завжди був далеким від анархізму, не залишив, однак, жодного сумніву щодо по­дальшого існування керованих центром адміністративних органів. І в цьому пи­танні йому не можна закинути брак логіки й послідовності. Ліквідація дуалізму не обов’язково мала означати заміну адміністративних органів спонтанним поряд­ком громадянського суспільства; логічною була й концепція поглинення грома­дянського суспільства адміністрацією. Енгельс, котрий розумів громадянське суспільство як «війну всіх проти всіх» і відсутність будь-якої «розумної органі­зації»²⁵, висловлювався, звичайно, за друге розв’язання. Те, що було для нього скасуванням держави (хоч треба було б говорити радше про скасування суспіль­ства), було здебільшого справою дефініції: на думку Маркса й Енгельса, держава була ex definitions чимсь зовнішнім і відчуженим, що передбачало існування ро­з’єднаного громадянського суспільства, а також поділу на «приватну» й «гро­мадську» сфери. За цією логікою, елімінація класових конфліктів означала б по­долання відчуження громадського управління, а значить, тим самим, і скасуван­ня державності.

Це стосувалося також права й військової справи. Цивільне право зникне разом із зникненням приватної власності. Конфлікти між індивідами, які нині є «природ­ним результатом загальної ворожнечі», траплятимуться рідко, у виняткових випад­ках, і «легко вирішуватимуться третейськими судами»^. Ситуація, за якої «гро­мадський інтерес уже не відрізнятиметься від інтересу кожної окремої особи»²⁷, ліквідує причини злочинності й потребу професійної поліції, У постійній армії, яка є величезним тягарем для сьогоднішнього суспільства, також відпаде потреба. У суспільстві, вільному від конфліктів, експлуатації та гніту, «легко буде навчити кож­ного придатного для війни члена суспільства, поряд з його іншими заняттями, воло­діти зброєю настільки, наскільки це необхідно для захисту країни»²⁸.1 при цьому треба взяти до уваги, що «член такого суспільства в разі війни, яка, звичайно, може провадитись тільки проти антикомуністичних націй, повинен захищати справж­ню батьківщину, справжнє вогнище, що він, виходить, буде боротися з запалом, із стійкістю, з хоробрістю, перед якими повинна розпастись, як солома, механічна виучка сучасної армії»²⁹.

Як видно з викладеного вище, Енгельс не передбачав необхідності перемоги комунізму у всесвітньому масштабі; він не виключав можливості побудови кому­нізму в національному масштабі, в умовах ворожого зовнішнього оточення.

Серед інших способів збереження суспільної енергії особливу увагу Енгельс при­святив реорганізації родинного життя, В цьому питанні він приєднався до пропо­зицій Роберта Оуена, «бо вони найбільш практичні і найбільш розроблені»³⁰. Він підсумував їх такими словами:

«Оуен пропонує замість теперішніх міст І сіл з їх відокремленими будинками, що заважають один одному, споруджувати великі палаци, кожний на площі, яка мала б приблизно 1650 футів завдовжки і стільки ж завширшки, з великим са­дом; у такому палаці з усіма вигодами зможуть розміститися від двох до трьох тисяч чоловік [...] Яка сила-силенна праці й матеріалів витрачається при сучас­ному роздробленому господарстві — наприклад, при опаленні![...] Потім візьме­мо приготування їжі, — скільки витрачається марно місця, продуктів і робочої сили при сучасному роздробленому господарстві, коли кожна сім’я окремо готує потрібну їй невелику кількість ЇЖІ, має свій окремий посуд, наймає окрему ку­харку, окремо закуповує продукти на ринку, в зел енній крамниці, у м’ясника, у булочника [.. J 1, нарешті, роботи по догляду за самим житлом. Якщо ці роботи теж організовані і правильно розподілені, — а в цих умовах це буде цілком здійс­ненна річ, — хіба не безмірно легше чистити і тримати в порядку таке при­міщення, ніж ті двісті чи триста окремих будинків, в яких при сучасній системі розміщується таке саме число людей?»³¹.

Енгельс не передбачав негайної експропріації власників фабрик. Навпаки: свої ідеї він викладав як програму мирних реформ, що мають підтримку всієї нації, в тому числі й капіталістичних підприємців. Він пояснював, що комуністи не збира­ються запроваджувати «спільність майна негайно і проти волі нації»³². Він звер­тався із закликом до загального схвалення програми поступової підготовки суспіль­ства до зміни устрою, а також до фінансової підтримки реформ через «загальний прогресивний податок на капітал»³³. Він пробував навіть розвіяти побоювання за­можних класів, змальовуючи комунізм як органічний продукт сучасних суспільств, загальновизнаний у своїх зародкових формах.

«Адже, по суті, принцип оподаткування, — аргументу вав він, — є чисто кому­ністичним принципом, бо право збирання податків в усіх країнах виводиться з так званої національної власності. Справді, або приватна власність священна — тоді немає національної власності І держава не має права збирати податки; або держава цс право має — тоді приватна власність не священна, тоді національна власність стоїть вище приватної власності і справжнім власником є держава. Цей останній принцип загальновизнаний; так от, панове, ми і вимагаємо поки що тільки того, щоб цього принципу додержувались, щоб держава оголосила себе загальним власником і як така управляла б суспільною власністю на благо всього суспільства»³⁴.

Підставою для того, щоб німецькі промисловці фінансово підтримали поступове запровадження комуністичного устрою, були, на думку Енгельса, німецькі націо­нальні інтереси. Система вільної торгівлі привела б до зруйнування Німечч ини, ос­кільки німецька промисловість не витримала б конкуренції з Англією³⁵. Протек­ціоністська система, в свою чергу, навіть у разі досягнення економічних успіхів (що Енгельс вважав малоймовірним), призвела б до того, що й в Англії: до стану прямої загрози соціальної революції³⁶.1 тому для Німеччини існує лише один шлях без­кровного розвитку: «мирне здійснення або принаймні мирна підготовка комунізму»³⁷.

У 1847 році Енгельс приєднався до новоствореного Союзу комуністів і був зму­шений виробити іншу програму — хоча б тому, що треба було рахуватися з пози-

цією рішучих прихильників революційного шляху, колишніх членів Союзу справед­ливих. Жваві дискусії, які передували виникненню Союзу комуністів, прямо поєдну­ються з проблематикою свободи, Маркс і Енгельс вбачали загрозу свободі в авто­ритарних тенденціях революційної конспірації бланкістського типу, а також рево­люції, здійсненої передчасно, всупереч волі більшої частини суспільства. Натомість їхні опоненти, революцій ні ремісники з колишнього Союзу справедливих, побоюва­лися утворення «свого роду аристократії інтелектуалів (Gelehrten-Ar istokratie)», яка правила б народом зі своїх «божественних тронів»³⁸. Звинувачення, які обидві сторони висували одна проти одної, були не зовсім безпідставними, Вільгельм Вайтлінґ і справді був переконаний у тому, що комуністичному рухові потрібен усе­сильний диктатор, Маркс же продемонстрував явну грубість, грюкнувши кулаком по столу й вигукнувши: «Неуцтво ніколи не приносило нічого доброго!»³⁹. Сутичка ВайтлІнга з Марксом була передвістям цілої низки подібних конфліктів у подальшій історії революційного руху⁴⁰.

На долю Енгельса випало розробити проект програми Союзу. Він упорався з цим завданням, написавши «Принципи комунізму» (жовтень 1847 року). В них він підкреслив необхідність нового суспільного ладу, в якому «всі галузі виробництва перебуватимуть у віданні всього суспільства, тобто вестимуться в суспільних інтере­сах, за суспільним планом і при участі всіх членів суспільства»⁴¹. Він констатував, що це вимагає всебічного розвитку індивідів і скасування дотеперішніх форм поді­лу праці: бо суспільне ведення виробництва «не може здійснюватись такими людь­ми, якими вони є тепер, — людьми, з яких кожен підпорядкований одній якій-небудь галузі виробництва, прикований до неї, експлуатується нею, розвиває тільки одну сторону своїх здібностей за рахунок усіх інших і знає тільки одну галузь або части­ну якоьнсбудь галузі всього виробництва»⁴².

Він змалював образ комунізму як ладу, в якому «всіх необхідних для життя предметів вироблятиметься так багато, що кожний член суспільства буде спро­можний цілком вільно розвивати і застосовувати всі свої сили і здібності»⁴³. Він згадував також про «спорудження великих палаців у національних володіннях як загальних жител для комун громадян, які займатимуться промисловістю, сільським господарством і поєднуватимуть переваги міського і сільського способу життя»⁴⁴.

З ліквідацією приватної власності й грошового обігу він пов'язував ідею суспіль­ного виховання дітей; важливим її аспектом мало бути усунення залежності «жінки від чоловіка і дітей — від батьків»⁴⁵. Новим елементом програми була висока оцін­ка досягнень буржуазії, а також констатація того факту, що комуністична револю­ція не може перемогти в одній, окремо взятій країні⁴⁶, Енгельс (подібно до Маркса) рішуче відкидав тезу Вайтлінїа, що «людство дозріло до комунізму завжди або ніколи»⁴⁷. Він протиставляв їй думку, що «всяка зміна суспільного ладу, всякий переворот у відносинах власності були неминучим наслідком створення нових про­дуктивних сил, які перестали відповідати старим відносинам власності»⁴⁸.1 тому комуністична революція буде можлива тільки тоді, коли капіталізм створить для цього необхідні передумови, Енгельс не завагався навіть констатувати expressis verbis[*****], що необхідність розвитку продуктивних сил виправдовувала в минулому поділ па класи і соціальну нерівність: «Поки не можна виробляти в таких розмірах, щоб не тільки вистачало на всіх, але щоб ще залишався надлишок продуктів для збільшення суспільного капіталу і дальшого розвитку продуктивних сил, до того часу повинен завжди залишатися пануючий клас, який розпоряджається продук­тивними силами суспільства, і другий клас — бідний і пригноблений. Які ці класи — це залежить від ступеня розвитку виробництва»⁴⁹.

Погляди Енгельса на революцію і практичні рекомендації, що випливали з них, мали також аитибланкістський характер. Комуністи, як стверджував він, «дуже добре знають, що всякі змови не тільки марні, але навіть шкідливі. Вони дуже добре знають, що революції не можна робити умисно і довільно і що революції завжди й скрізь були неминучим наслідком обставин, які зовсім не залежали від волі та керівництва окремих партій і цілих класів»⁵⁰. Комуністична революція ’— це історична необхідність, але її можна здійснити поступово і мирними засобами. Німеччина — все ще відстала країна, отож здійснення комунізму не може бути прямою метою німецьких робітників: «[...] в Німеччині рішуча боротьба між бур­жуазією та абсолютною монархією ще попереду Але оскільки комуністи не мо­жуть розраховувати на те, що їм доведеться вступити у вирішальний бій з буржу­азією перше, ніж буржуазія досягне панування, то в інтересах комуністів допо­могти буржуазії якомога швидше досягти панування, щоб потім якнайшвидше, в свою чергу, скинути її»⁵¹ ÷

«Маніфест Комуністичної партії» (остаточний варіант якого написав Маркс)⁵², не залишає ніякого сумніву в тому що Маркс повністю поділяв цю позицію. Кому­ністи, — читаємо в ньому — «не є особлива партія, яка протистоїть іншим робітни­чим партіям. У них немає ніяких інтересів, відокремлених від інтересів усього про­летаріату в цілому»⁵³. Важко уявити собі більш антибланкістську чи — avant Ia Iettre[†††††] — антиленінську тезу. Її підкріплювало наголошення потреби союзу комуністів з ліберальною буржуазією, а не з дрібного буржуазією (Kleinbilrgerei)_iAK^ протис­тавляла себе капіталізмові з позиції «реакційних інтересів»⁵⁴. Про кінцеву мету руху — комунізм — не було навіть згадки.

Проте Існує документ, у якому Маркс і Енгельс сформулювали свою позицію інакше - наблизившись до поглядів своїх противників із Союзу комуністів. Я маю на увазі написане ними «Звернення Центрального Комітету до Союзу комуністів», яке звичайно називають «Березневим циркуляром» від 1850 року. Дехто з марксо- логів трактував його як оголення справжньої сутності поглядів творців марксизму, а також як свідчення того, що Ленін був вірним інтерпретатором і законним про­довжувачем їхньої думки⁵⁵. Вагомі аргументи проти цієї позиції висунув РІчард Н.Хант, на думку якого «Березневий циркуляр» був наслідком низки специфічних обставин, а не виразом принципової політичної точки зору обох друзів. Хант набли­зився навіть до думки про те, що «найкраще було б зовсім ігнорувати цей документ як джерело пізнання політичної доктрини класичного марксизму»⁵⁶.

Але це питання варте того, щоб його розглянути. Найдоречніше, мабуть, зроби­ти цс в розділі про Енгельса, оскільки його вклад у «нецесаріанську» (а значить, антибланкістську) тенденцію класичного марксизму особливо значний.

«Березневий циркуляр» починається з вимоги змінити дотеперішніх СОЮЗНИКІВ. У1848 році німецька ліберальна буржуазія виявилася контрреволюційною силою; стало очевидним те, що союзником комуністів може бути лише демократична дрібна буржуазія⁵⁷. Проте союз із дрібного буржуазією дуже ризикований і вимагає від робітників особливої обережності.

Чому? На думку Маркса й Енгельса, дрібна буржуазія репрезентувала відсталу, роздроблену форму виробництва і була приречена на загибель через централістич­ну тенденцію капіталістичного розвитку. Отже, вона об’єктивно була реакційним класом, пережитком середньовіччя. Тому було б значно краще, якби логіка рево­люції збігалася з логікою модернізації: сучасні суспільні класи, тобто буржуазія і пролетаріат, повинні укласти союз проти сил Старого Ладу, включно з дрібного бур­жуазією. Як ми пам’ятаємо, саме такий сценарій і був накреслений у «Маніфесті Комуністичної партії». Однак дійсність заперечувала цю трохи докіринерську логіку, водночас підтверджуючи необхідність союзу комуністів із некомуністичними рево­люціонерами. Ця ситуація пояснює байдужу згоду Маркса й Енгельса на союз із революційною дрібного буржуазією, а також їхню осторогу про небезпечність тако- го союзу. Дрібні буржуа, застерігали автори «Циркуляру», наслідуватимуть Фран­цузьку революцію: «віддадуть феодальні маєтки селянам у вигляді вільної влас- Hocτi>√^s, Але робітники «повинні вимагати, щоб конфіскована феодальна власність залишилась державним добром і була перетворена в робітничі колонії, оброблювані асоційованим сільським пролетаріатом, який використає всі переваги великого зем­леробства»⁵⁹. Общинна власність має бути ліквідована як анахронізм, що супере­чить сучасному цивільному праву. Дрібнобуржуазні демократи захищатимуть де­централізацію:

«...або прямо будуть прагнути до встановлення федеративної республіки, або, якщо їм не вдасться уникнути єдиної і неподільної республіки, постараються принаймні паралізувати центральний уряд, надавши якомога більшої само­стійності і незалежності общинам і провінціям. На противагу цьому планові робіт­ники не тільки повинні відстоювати єдину і неподільну німецьку республіку, але й добиватися в цій республіці якнайрішучішої централізації сили в руках держав­ної влади. Вони не повинні давати вводити себе в оману демократичною бала­каниною про свободу громад, про самоврядування і т.д.»⁶⁰.

Отже, союз із дрібнобуржуазною демократією був для робітників небезпечні­шим за союз із ліберальною буржуазією. Діапазон спільних цілей був менший (щодо принципово відмінного ставлення обох сил до централізації), зберігати особливу тотожність робітничого руху було набагато важче, адже дрібнобуржуазні елемен­ти існували всередині Союзу комуністів, і легко було уявити собі, що класово свідо­мий пролетаріат розчиниться у широкому, аморфному народному русі. Це пояснює той факт, чому автори «Циркуляру» вважали за необхідне «поряд із офіціальними демократами створити самостійну таємну і відкриту організацію робітничої партії»⁶¹, завданням якої було б здійснити «безперервну революцію»⁶². Цій меті мала слугу­вати робота над підтримуванням «революційного заворушення», а також взяття у свої руки організації «так званих ексцесів», тобто «випадків народної помсти щодо ненависних осіб або офіціальних будинків»⁶³. Маркс і Енгельс розраховували на те, що такі ексцеси спровокують конфлікт комуністів із дрібнобуржуазними демокра­тами й унеможливлять для них близьке співробітництво.

Ясна річ, що «Березневий циркуляр» суперечить поглядові Ханта, буцім Маркс і Енгельс, по суті, залишалися вірними основним ліберально-демократичним ціннос­тям⁶⁴. Однак можна з ним погодитися в тому, що їхні якобінські симпатії не були пов’язані з бланкістською ідеєю революційної змови, метою якої було захоплення влади: таємна робітнича партія, на створенні якої вони наполягали, мала б слугува­ти тільки перевірці тактики політичної боротьби пролетаріату без зовнішніх впливів. У Союзі комуністів були також справжні бланкісти, але Маркс і Енгельс до них не належали⁶⁵.

Відхиляючись трохи від теми, хочу до цього додати два спостереження. По- перше, погляди Маркса й Енгельса на питання союзників робітничого революційно­го руху дуже істотно відрізнялися від поглядів Леніна, бо Ленін із самого початку робив ставку на союз із селянством (а отже, сільською дрібною буржуазією, за марксистськими критеріями), принципово відкидаючи всяку форму союзу з бур­жуазними лібералами. По-друге, після розпуску Союзу комуністів (що було зроб­лено на пропозицію Маркса наприкінці 1852 року), Маркс і Енгельс обрали собі роль незалежних критиків, а не керівників згуртованої, нелегальної партії авангардного типу⁶⁶. Це був вибір, діаметрально протилежний вибору Леніна.

У «Селянській війні в І Іімеччині» (1850) Енгельс узагальнив досвід радикально­го крила німецьких революціонерів періоду Весни Народів, порівнявши його з до­лею селянської війни 1525 року. Він зосередився на проблемі радикального рево­люційного ватажка, котрий, як це мало місце у випадку Томаса Мюнцера, виперед­жає свій час і не може розраховувати па перемогу свого власного класу. Такий вождь, як вважав Енгельс,

«,.неминуче стає перед нерозв’язною дилемою: те, що він може зробити, суперечить усім його попереднім виступам, його принципам І безпосереднім інтересам його партії, а те, що повинен зробити, — нездійсниме. Словом, він змушений представляти не свою партію, не свій клас, а той клас, для панування якого рух уже досить визрів у даний момент. Він мусить в інтересах самого руху відстоювати інтереси чужого йому класу І відмагатися від свого класу фразами І запевняннями в тому, що інтереси іншого класу є його власними. Хто хоч раз потрапив у це фальшиве становище, той загинув безповоротно»⁶⁷.

Всупереч видимості, цей аналіз не можна було вважати застереженням від зра­ди власного суспільного базису. Він скоріше показував, що моральність та ідео- логічні принципи мають приноситись у жертву історичному прогресові. Мюнцер виявився нездатним керуватися цією діалектичною логікою, і саме це вирішило його поразку, яка мала фатальні наслідки для Німеччини: адже переможцями вия­вилися феодальні князі, що поглибило й закріпило роздробленість Німеччини, тим самим унеможливлюючи на довгі роки виникнення централізованої німецької нації⁶⁸. Однак результати революції 1843—1850 рр. були зовсім інші. Вожді робітничого класу у Франції і в Німеччині не успадкували героїчну непримиренність Мюнцера; це ставило їх у незручне становище, яке їх дискредитувало, але принаймні запобіг­ло однозначній перемозі реакції. Бо поразка передчасного радикалізму принесла перемогу не дрібним князям, як у 1525 році, а «великим князям»—Австрії і Пруссії. Це був результат, принципово відмінний від иеочікуваних наслідків селя нськоївійни: «За спиною дрібних князів 1525 року стояло дрібне бюргерство, яке прив’язувало до себе податками, а за великими володарями 1850 р., за Австрією і Пруссією, стоїть сучасна велика буржуазія, яка швидко підкоряє їх собі з допомогою дер­жавного боргу. А за спиною великої буржуазії стоїть пролетаріат»⁶^.

Іншими словами, очевидна поразка німецьких комуністів прискорила капіталі­стичний розвиток Німеччини, що було в інтересах німецьких робітників. Невже Енґельс не розумів, що, розмірковуючи таким чином, він став на шлях «реалізації інтересів чужого йому класу і заспокоювання свого власного класу гучними фраза­ми та обіцянками»?

Так чи інакше, автор «Селянської війни» не подавав і знаку, що перебуває в «фальшивому становищі» і що він «загинув безповоротно». Це підтверджує, що він вважав себе, і цілком слушно, теоретиком німецького комунізму, а не вождем комуністичного руху- А як теоретик він був міцно прив’язаний до гегелівської кон­цепції Історичної необхідності, яка прокладала собі шлях, не звертаючи уваги на ілюзії й трагедії своїх людських знарядь. Він пишався особливими філософськими обдаруваннями німецької нації й трактував німецький робітничий рух як законного спадкоємця німецької філософії, І тому через чверть століття, у передмові до ново­го видання «Селянської війни», він із вдячністю згадав Гегеля й задоволено кон­статував: «Без німецької філософії, що передувала йому, особливо філософії Гегеля, ніколи не створився б німецький науковий соціалізм — єдиний науковий соціалізм, який будь-коли існував»⁷⁰.

На відміну від утопічного соціалізму, «науковий соціалізм» повинен був, згідно з програмою, стримуватися від малювання детальної картини суспільства майбут­нього. Проте в реальному житті не завжди було так. Маркс, як я намагався показа­ти, був, по суті, невиправним утопістом, бо його концепція комунізму передбачала не лише усуспільнення власності й тотальне планування, але й цілковите скасуван­ня ринкового обміну, що насправді не мало ніякого обгрунтування в його науковій теорії механізмів історичного розвитку⁷¹. Що ж до Енгельса, який ніколи не відмовлявся від своїх юнацьких, дуже детальних, видінь комуністичного суспільства, то розбіжність між програмним сцієнтизмом І фактичним утопізмом проступала ще виразніше. Концепції, накреслені ним в «Ельберфельдських промовах», не поді­лили долю утопічних ідей Оуена та Фур’є; навпаки, російські комуністи визнали їх «науковою» програмою побудови комунізму. Енґельсова ідея ліквідації відміннос­тей між містом і селом (яка, до речі, входила до класичного репертуару соціа­лістичних утопістів)⁷², жива була в Радянському Союзу ще за часів Хрущова, який прагнув реалізувати її у вигляді «агроміст», Фантазії Енгельса на тему комунальних «великих палаців», які вмістили б тисячі сімей, звільняючи їх від тягаря самостійно вести хатнє господарство, з ентузіазмом розвивав один із чільних радянських еко­номістів хрущовського періоду — Станіслав Струмілін⁷³. Зрозуміла річ, що струмілінські комунальні палаци мали створити умови «справжнього людського життя» через фактичну ліквідацію сім’ї — заміну сімей «основними суспільними індивідами», які складалися б виключно з чоловіків і дружин. Такі подружжя мали б бути повністю звільнені від хатніх робіт і піклування про нащадків, що дало б їм змогу присвятити більшість свого часу участі в роботі «робітничих клубів, бібліо­тек, спортивігих організацій та художніх колективів»⁷⁴. Отже, ми бачимо, що «нау­ковий соціалізм» Енгельса був далекий від того, аби відмовитися від утопічності на користь науки; насправді ж він був скоріше псевдонауковою легітимацією старих ідей утопічного колективізму.

Не підлягає сумніву, що утопії можуть виконувати корисну роль, тренуючи людсь­ку уяву, постачаючи суспільству регулятивні ідеї або альтернативні моделі устрою. Однак «науковий соціалізм» Енгельса був дечим іншим, І саме тому, що він пре­тендував на «науковість»; він відмовлявся від будь-якої спорідненості з утопізмом, зате приймав гегельянську віру в невблаганні закони історії, а також приписував собі монополію на їхнє «наукове пізнання»⁷⁵. Це додавало йому нахабної зарозу­мілості й небезпечного авторитаризму Ототожнюючи себе з вільною від буржуаз­них обмежень та забобонів наукою, «науковий соціалізм» передбачав значною мірою власну непогрішність і ефективно оберігав себе від усякої критики. Трактування власних цілей як таких, що повністю збігаються з необхідними, об’єктивними зако­нами Історії, робило його в програмному відношенні «антисентиментальним», по- олімпійському байдужим до людських страждань, що вважалися умовою немину­чої плати за історичний прогрес. Ця гегельянська риса соціалізму Енгельса особли­во виразно проявилася у його статтях, присвячених національній проблемі у період Весни Народів.

ПРИМІТКИ

^] T.Carver. Marx and Engels, с.44—50.

² MET, ъ І, с_ч 509—510.

³Там само, с. 511.

⁴ Там само, с. 512.

⁵Тамсамо.

⁶ Там само.

⁷ Там само, с. 513. ^κ Там само, с. 529.

⁹ Там само, с. 531.

¹⁰ Там само, с.530—531.

¹¹ Там само, с. 523.

^І2Тамсамо.

¹³ Там само, с. 524.

¹⁴ Тут я свідомо звертаюся до назви однієї з найкращих книжок про ареальний соціалізм» у Центрально-Східній Європі: EFch⅛ A-Heller і G-Markus. Dictatorship Over Needs, Oxford, 1983.

¹⁵ T. Carver. Marx and Engels, c. 48.

iftMET, τ. 1, c.513.

¹⁷ Там само. Ілюстрацією процесу «ізоляції інтересів» був, на думку Енгельса, розклад родової спільноти серед аттглійських робітників: «Стало звичайнісіньким явищем, що діти, які ледве зробилися працездатними, тобто яким ледве минуло дев'ять років, витрачають на себе свою заробітну плату, вбачають у батьківській оселі просто платне пристановище і дають своїм батькам певну винагороду за харчування й житло» (там само).

is Про захоплення Енгельса критикою ринку з боку Фур’є свідчить його переклад «Вступу і заключения до “Уривка з Фур'є про торгівлю”», призначений для «Бібліотеки найкращих соціалі­стичних письменників», див.: MET,τ.Z с. 556—561.

¹⁹ «В інтерпретації Маркса, — розтлумачує А. Голи ер, — відчуження не є якимсь тривалим “спотворенням” роду чи сутності людини; сутність людини розвивається всередині відчуження, ство­рюючи можливість реалізації людини “з великими запитами'¹» (The Theoτy of Needs in Marx, London, 1974, c.46— 47).

²⁰ Своєрідним парадоксом був факт, що книга Енгельса здобула визнання німецьких консерва­торів, KOipi прочитали її як застереження перед капіталістичною модернізацією. Це було пов’язане, звичайно, зі спробами довести, що Енґсльсова критика становища робітничого класу в Англії не мас ніякого застосування у німецьких умовах (див,: A. Cornu. Karol Marx і Fryderyk Engels, розд.З). Варто відзначити, що реакція російських правлячих кіл на російський переклад «Капіталу» Маркса була ідентична. Царська цензура дала дозвіл на його публікацію, вважаючи, що Марксова критика капіталізму спрямована виключно проти капіталістичних держав Заходу і зовсім не стосується Росії (див.: A. JL PoeiL Русская экономическая мысль 60—70-х годов XlX века и марксизм, M., 1956, с. 234 —235).

²¹ МЕТ, т. 2, с. 512.

²² Там само, с. 513 — 514.

²³ Див.: К.Marx₃ REngelsi V.I.Lerdn. On Communist Society, Moskwa, 1981, с. 10—16.

²⁴ МЕТ, т 2, с. 514.

²^ Там само, с. 509.

26 Там само, с. 515.

27 Там само.

28 Там само, с. 516.

29 Там само..

30 Там само, с. 518.

31 Там само.

32 Там само, с. 521.

33 Там само.

34 Там само.

зз Там само, с. 526,

³⁶ Там само, с. 528.

³⁷ Там само, с* 529,

35 Див.: RJLHunt. The Political Ideas of Marx and Engcls₅ τ. 1, London, 1974, c. 147—161.

39 Там само, с. 156 — 157.

^i,θ У вид.: L’etat et anarchie (1974—1875), Бакунін використовував у полеміці з Марксом ті самі аргументи, що й Вайтлінґ.

⁴¹ MET, т.4, с. 318.

⁴² Там само, с. 323.

⁴³ Там само, c. 318*

⁴⁴ Там само, с. 321. Вихозаняя дітей мало поєднатися з продуктивною працею.

⁴⁵ Там само, с. 325.

⁴⁶ Там само, c÷ 322_t

⁴⁷ Цит. за: R.N. Hunt, The Political Ideas, τ. I₁ c.155.

⁴⁸ MET, т.4, с.319.

⁴⁵ Там само.

зо Там само, с. 320.

⁵¹ Там само, с. 327.

⁵² Див.: D. McLellan. Fricdrich Engels, Harmondsworth, 1977, с.99.

⁵³ MET₃ т. 4, с. 42 L

⁵⁴ Там само, с. 435.

⁵⁵ Див., зокрема, В.D.Wolfe. Marxism. One Hundred Years in the Lifeof a Doctrine₁ New York, 1965, c. 19—20 і 152—154, На думку Вулфа, «Березневий циркуляр» заслуговує на увагу з огляду на екстремізм пропагандистських методів, а також статично-централістичну концепцію революції: «Сумнів­но, чи існує якийсь інший документ, написаний Марксом, у якому Ленін, Сталін, Хрущов і Mao Цзедун могли б знайти так багато доказів на користь того, що вони — вірні учні Маркса і законні спадкоємці його спадщини» (там само, с. 19).

⁵⁶ R.N.Hunt The Political Ideas, 1.1, с. 248.

V MET, τ.7, с.246,

⁵⁸TaM само, с.251,

⁵⁹TaM само, с.252.

⁶⁰ Там само.

⁶¹ Там само, с* 249.

⁶² Там само, с 254.

⁶³ Там само с. 249,

⁶⁴ RJ^sLHnnL The Political Ideas, t. 2: Classical Marxism₃1850—1895, c. 328 і 364.

⁶⁵ Там само, т I_j с. 244—245.

^fifl Там само, с, 281—283.

б? MET_τ t. 7, c÷ 403.

68 Там само,с. 413,

⁶⁹TaM само, с. 415.

⁷⁰ Там само, т 18, с. 479,

⁷¹ Див. вище, с, 90.

⁷² Енгельс повернувся до цієї ідеї в своїх статтях «Про житлову проблему» (1872—1873).

⁷³ Див., зокрема, такі його статті: «Рабочий быт и коммунизм», «Новый мир», I960, № 7, а також «Коммунизм и разделение труда», «Вопросы философии», 1963, № 3.

⁷⁴ Цит. за: J.M.Gili son. The Soviet Image of Utopia, Baltimore-London, 1975, c, 1Q6—107.

⁷⁵ Про небезпеки поєднання «сцієнгичмого забобону» з гегелівським історизмом й утопічною пристрастю прогнозування майбутнього лише Ф. А. Гайок у своїй класичній праці «The Counter- Revolution ofScience Studies on the Abuse of Reason», Indianapolis, 1952. (Ця праця доводить, що парадигма «наукового соціалізму» була присутня вже в ідеях Сен-Сімена.)

4.