КЛАСИЧНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ

Ідеї класичного лібералізму розвивались у часи переходу від феодалізму до капіталіз­му, а розквіту досягли під час ранньої індустріалізації в XIX ст. Тому іноді цей напря­мок називають «лібералізм XIX ст.».

Класичні ліберальні ідеї набули різноманих форм, але мають ряд спільних ознак. По-перше, класичні ліберали звертаються до егоїстичного індивідуалізму. Вони роз­глядають людей як самозакоханих істот, що мають чітко виражену здатність бути впе­вненими в собі. Отже, суспільство вбачає роздробленим, таким, що складається із зі­брання значною мірою самостійних індивідів. По-друге, класичні ліберали вірять у не­гативну свободу. Індивід вільний, доки він залишається наодинці, доки не стикається з іншими або не примушується ними. Як зазначалося раніше, в цьому розумінні свобода є відсутністю тиску на особу. По-третє, держава розглядається, за словами Томаса Кейна, як «необхідне зло». Вона необхідна тому, що, принаймні, забезпечує умови для існування; а зло її в тому, що вона нав'язує колективну волю суспільству, і таким чи­ном обмежує свободу та обов'язки індивіда. Класичні ліберали, таким чином вірять у мінімальну державу, яка діє, за виразом Локка, як «нічний вартовий». З цієї точки зору, істинна роль держави зведена до підтримки внутрішнього порядку, стеження за вико­нанням угод та захисту суспільства від зовнішніх нападів.

• Теорія природного права.

• Утилітаризм.

• Економічний лібералізм.

• Соціальний Дарвінізм.

• Неолібералізм (ліберальний інституціоналізм).

Теорія природного права. В історії політичної науки утвердилося визначення по­няття терміна «природні права» як права і свободи, які притаманні людині від народжен­ня, тобто які надані природою і випливають із її основних законів. Будучи «досоціальни- ми», ці права первинні по відношенню до всіх норм, настанов суспільства і держави. Вони невід'ємні, діють усюди впродовж усієї історії. Іншими словами, природні права — це сукупність принципів, правил, прав, цінностей, продиктованих природним шляхом, природою людини і тому незалежних від конкретних соціальних умов і держави.

Ідеї природного права беруть свій початок з часів сивої давнини. В античному світі вони використовувалися грецькими софістами, Аристотелем і особливо стоїками. Ци­церон стверджував, що будь-який державний закон, який суперечить природному пра­ву, не може розглядатися як закон. В середні віки природне право перебувало перева­жно в теологічній формі і було складною частиною релігійних вчень як у Ф. Аквінського. Власне теорії природного права почали формуватися у ХѴІІ—ХѴІІІ ст.

Такі теоретики природного права XVII та XVIII ст., як Джон Локк в Англії та Томас Джефферсон в Америці, привнесли цю теорію в ліберальну ідеологію. Су­часні політичні дискусії переважають посиланнями на «права» та претензіями на володіння «правами».

Право — це дозвіл поводитись так, щоб з тобою поводились певним чином.

Ідея природних прав людини вплинула на ліберальну думку в декількох аспектах. Як зазначалось раніше, і Гоббс, і Локк вірили, що держава була створена на основі «су­спільного договору». Тим не менше, в «Левіафані» (1651), написаному в роки Англій­ської Революції, Гоббс стверджував, що тільки сильна держава, а саме монархія, зможе встановити порядок та безпеку в суспільстві. Він радше був готовий наділити короля суверенітетом чи абсолютною владою, ніж ризикувати переходом до «природного ста­ну». Громадянин має приймати будь-яку форму правління, бо навіть репресивне прав­ління краще, ніж відсутність такого взагалі. Тому Гоббс поставив потребу у необхідно­сті порядку над бажанням свободи. Локк, з іншого боку, виступає проти деспотичного чи необмеженого правління. Держава створена, щоб захищати три основні права на «життя, свободу та власність». Якщо ці права захищені державою, громадяни мають поважати уряд та дотримуватися законів. Проте якщо держава порушує права її грома­дян, вони у відповідь можуть повстати. Таким чином, Локк схвалював Англійську ре­волюцію XVII ст.

Tomаc Джефферсон (1743—1826)

Американський політичний філософ та державний діяч. Джефферсон був заможним вірджинським плантатором, який був депутатом Другого Континентального Конгресу в 1775 р. і губернатором Вірджинії з 1779 до 1781 рр. Він служив державним секретарем у 1789—1794 рр., також був третім Президентом США у 1801—18θ9 рр. Джефферсон був осно­вним автором Декларації Незалежності і написав величезну кількість документів та виступів (звернень, промов).

Джефферсон розвинув демократичну форму аграріанізму (аграріариз- му), що намагалась поєднати віру в правління природної аристократії з апеляцією до обмеження уряду та Іаіввег-Іаіге (невтручання). Він також виявляв симпатію до соціальної реформи, прихильно ставився до розши­рення загальнодоступності освіти, відміни рабства (попри те, що був рабо­власником) та більшої економічної рівності. У США Джефферсон виступав за спротив сильному централізованому уряду та робив акцент на індиві­дуальній свободі та обов’язках, а також державних правах.

Крім того, для Локка договір між державою та громадянами специфічний та об­межений: його метою є захист ряду певних природних прав. Тобто, Локк вірив в обмежену державну владу. Законна роль держави обмежена захистом «життя, сво­боди та власності», а тому функції уряду мають розповсюджуватись над мінімаль­ними функціями збереження народного порядку і захисту власності, забезпечення захисту від зовнішніх нападів та гарантування впровадження договорів у життя. Інші проблеми та обов'язки відповідним чином є справою окремих індивідів. Томас Джефферсон висловив ту саму думку століття потому, коли стверджував: «Най­краща форма правління — та, що править найменше».

Утилітаризм — це моральна філософія, що була розроблена Джеремі Бентамом та Джеймсом Міллом.

Срєміп Бєнтам (1748—1832)

британський філософ, реформатор і засновник утилітаризму. Ідеї Бен­тама сформували основу для філософського радикалізму, який був відповідальний за багато реформ у соціальному адмініструванні, пра- воуправлінні та економіці Вікторіанської Британії.

Бентам розробив альтернативу теорії природного права у формі моральної та філософської системи, заснованої на думці, що люди — раціонально егоїстичні істоти або корисні максималісти (дістають най­більшу користь). Використовуючи принцип найбільшої користі — «яко­мога більшого щастя для якомога більшої кількості людей» — він роз­винув виправдання Іаіввег-їаіге (невтручанню) економічної, конститу­ційної реформи і, пізніше, — політичної демократії. Утилітарні переко­нання Бентама були розроблені у «Фрагментах (частинах) Уряду (дер­жави)» (1776) та більш повно — у «Принципах моральності та законо­давства» (1789).

У «Вступі до основ моралі і законодавства» І. Бентам писав: «Приро­да поставила людство під управління двох верховних властителів: страждання і задоволення. Саме їм належить визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити. До їхнього престолу прив’язані, з одного боку, зразки хорошого і поганого, з іншого — ланцюг причин і дій. Вони керують усім тим, що ми робимо, про що кажемо, про що думаємо: всілякі зусилля, які ми спроможні зробити з тим, аби відвер­нути це підданство, послугує тільки тому, щоб довести і його підтвер­дити. На словах людина може претендувати на заперечення їх могутно­сті, але в реальності вона завжди залишається їм підкореною. Принцип користі визнає таке підкорення і бере його за основу тієї системи, мета якої — вибудувати оселю щастя руками розуму і закону.

Під користю розуміється та властивість предмета, за якою він прагне приносити благодійство, вигоду, добро і щастя тієї сторони, про інтереси якої йдеться: якщо ця сторона є ціле суспільство, то щастя суспільства; якщо це — окрема особа, то щастя цієї окремої особи».

Єремія Бентам. Основи моральності і законодавства

Бентам стверджував, що дії є корисними, якщо вони спрямовані на здобуття ща­стя, і шкідливими, якщо спрямовані на шкоду комусь, і що щастя слід розуміти як задоволення, а нещастя — як страждання або відсутність задоволення. Насолоду і страждання слід оцінювати за допомогою обчислення міри щастя чи нещастя (на­приклад, їх інтенсивності, тривалості і ступеня довершеності), що уможливлює приписування насолоді і стражданням якихось одиниць виміру чи якоїсь спіральної цінності і дозволяє підсумовувати їх разом. Ці обчислення є нейтральними стосов­но особистості, тож їх можна прикладати до різних людей, а водночас вони чутливі до інтенсивності, тож дають змогу осягнути різну міру насолоди різних людей. Ма­сштаби чи загальна кількість людей, включених до цієї дії, є важливою складовою цих обчислень, оскільки істинний стан справ визначається шляхом складання оди­ниць виміру або ж визначенням загальної цінності всіх насолод і страждань, які приносить різним людям окрема дія. Дія є корисною, якщо вона спричинює безу­мовне переважання насолоди над стражданнями. Кінцева мета — забезпечення ма­ксимального задоволення, тобто якнайбільшого можливого переважання насолоди над стражданнями в усіх людей, причетних до цієї конкретної дії. Формула «якнай­повніше щастя для якнайбільшого числа людей» якраз і виражає цю мету. Тому то ті соціальні, політичні, правові реформатори, які згуртувалися навколо думки Бен­тама, і поширювали цю формулу, яка вимагає змін у суспільстві.

Вона прирівнює «добро» до задоволення чи щастя, а «зло» — до болю та нещастя. Тому припускається, що індивіди діють так, щоб максимально збільшити насолоду і зменшити біль. Це підраховується у виразі корисності і зазвичай виглядає як задово­лення, отримане від матеріального споживання. Принцип «якомога більше щастя» може бути використаний для оцінювання законів, установ і навіть політичних сис­тем. Утилітаризм дії розцінює дію як правильну, якщо вона приносить хоча б стільки ж задоволення, скільки будь-яка інша дія. Утилітаризм розцінює дію як правильну, якщо вона відповідає правилу, яке, за умови загального дотримання, несе позитивні наслідки в цілому, а не тільки щодо індивідуальної людської поведінки. Державні установи та законодавство можуть оцінюватись за критерієм «якомога більшого щас­тя». Проте ця формула має мажоритарне значення, оскільки використовує щастя «якомога більшого числа людей» як міру того, що є морально правильним, отже, до­пускає, щоб інтереси більшості важили більше, ніж інтереси меншості. Ліберали, на противагу, вірять, що право переслідувати свої інтереси повинен мати кожен індивід, а не тільки ті, хто опинився в більшості. Тому ліберали побоюються, що чітке впро­вадження принципів Бентама може вилитись у тиранію більшості. Проте ця справа з «якомога більшою кількістю людей» також пояснює, чому наприкінці XIX та на по­чатку XX ст. соціалістичні мислителі також були захоплені утилітаризмом.

Економічний лібералізм. Кінець XVIII та початок XIX ст. засвідчили розвиток класичної економічної теорії у працях політичних економістів, таких як Адам Сміт та Девід Рікардо (1770—1823). Смітова праця «Багатство націй» (1776) у багатьох відношеннях була першою з економічних підручників. Його ідеї були почерпнуті з ліберальних та раціоналістичних припущень про природу людини і зробили вели­кий внесок у дискусії щодо бажаної ролі держави в громадянському суспільстві. Сміт писав у час широко розповсюджених державних обмежень економічної діяль­ності. Меркантилізм, провідна економічна ідея XVI та XVII ст., сприяв втручанню урядів в економічне життя, у спробу стимулювати експорт товарів та обмежити ім­порт. Економічні праці Сміта були написані з метою, щоб заперечити мерканти­лізм. В них натомість відстоювався принцип, що економіка краще працює, якщо її залишити в спокої.

Адам Сміт (1723—1790)

Шотландський економіст і філософ, вважається засновником «сумної (хмурої, тиснучої) науки». Після завідування кафедрою логіки та мора­льної філософії в університеті у Глазго Сміт став репетитором Герцого Баклойчу, що позбавило його можливості їздити до Франції та Женеви і розвивати свої економічні теорії. У «Теорії моральних почуттів» (1759) Сміт розробив теорію мотивації, яка намагалась узгодити егоїзм із не- регульвоаним суспільним порядком. Його найвідоміша праця «Дослі­дження про природу і причину багатства народів» (1776) була першою систематичною спробою пояснити роботу економіки в умовах ринку, робила акцент на важливості поділу праці. Хоча Сміт часто вважається теоретиком вільного ринку, він усвідомлював недоліки laissez-faire (не­втручання).

Сміт розглядав економіку як ринок, як сукупність взаємопов’язаних ринків. Він вважав, що ринок діє згідно з бажаннями та рішеннями незалежних індивідів. Сво­бода в межах ринку означає свободу вибору: здатність підприємств, обирати які то­вари виробляти, можливість працівників — обирати роботодавця, а також здатність споживача обирати який товар чи сервіс придбати. Тому добровільні та договірні взаємини всередині такого ринку — між роботодавцями та службовцями, між по­купцями та продавцями — здійснюють егоїстичні індивіди, для яких задоволення прирівнюється до надбання та споживання багатства. Тому економічна теорія спи­рається на утилітаризм у формуванні ідеї «економічної (економної, практичної) людини», поняття про те, що люди егоїстичні від природи і зосереджені на матеріа­льному накопиченні. Привабливістю класичної економіки було те, що, попри мер­кантильність кожної особи, вважається, що сама економіка діє згідно з рядом об’єктивних чинників — ринкових механізмів, які природно сприяють процвітанню та добробуту. Наприклад, окремий виробник не може встановлювати ціну на товар, оскільки ціни на нього встановлюються ринком, кількістю товарів, виставлених на продаж, та кількістю покупців, що воліють їх придбати. Це закони попиту і пропо­зиції. Ринок— саморегульований механізм: він не має потреби в керуванні ззовні. Ринок має бути «вільним» від державного втручання, бо він регулюється як «неви­дима рука». Ідея саморегулятивності ринку відбиває ліберальне переконання в іс­нуванні природної гармонії між конфліктуючими інтересами всередині суспільства. Сміт висловив економічну версію цієї ідеї таким чином: «Не від благочинності (щедрості) м’ясника, пивовара чи пекаря ми чекаємо свій обід, але від їхньої поваги до власних інтересів».

«Невидима рука» надалі використовувалась економістами для пояснення того, як проблеми, такі як безробіття, інфляція чи дефіцит платіжного балансу, можуть бути вирішені механізмами ринку. Наприклад, безробіття виникає, коли людей, го­тових працювати, більше ніж наявних місць роботи: іншими словами, пропозиція робітничої сили перевищує попит на неї. Як наслідок, ринок знижує «ціну» на робі­тничу силу; це — заробітна плата. Зарплата падає, надає можливість роботодавцеві найняти більше працівників і рівень безробіття скорочується. Отже, ринкові сили можуть викорінити безробіття без потреби державного втручання, за умови, що рі­вень зарплати, як і інших цін, залишається гнучким. Ідеї вільного ринку залиша­лись незмінними у Великій Британії та США протягом XIX ст. Вища точка розвит­ку принципів вільного ринку була досягнута із прийняттям доктрини ЕаІ88Є/-£аіге, що означає «дозвольте [їм] діяти». Це ідея про те, що держава не повинна мати економічної ролі, а має просто залишити економіку і дозволити бізнесменам діяти, як їм подобається. Ідеї ЬаІ88Є7-Іаіге (невтручання) виступають проти всіх форм фа­бричного законодавства, включно із заборонами на експлуатацію дітей, обмежен­нями кількості робітничих годин та будь-яким регулюванням робітничих умов. Та­кий економічний індивідуалізм зазвичай має в основі переконання, що необмежене прагнення вигоди в кінці кінців приведе до загальної користі. Теорії ЬаІ88Є7-Іаіге (невтручання) залишались впливовими у Великій Британії протягом більшої части­ни XIX ст., а в США вони майже не оскаржувались аж до 30-х років XX ст. З кінця XX ст. віра у вільний ринок була відроджена з підйомом неолібералізму та його на­падками на «мертву руку держави».

Соціальний дарвінізм. Щоб зрозуміти сутність теорії соціального дарвінізму в ліберальному тлумаченні, необхідно звернутися до історії самого поняття.

Спроби соціальних і політичних мислителів запозичити авторитет Дарвінової біо­логії для власних теорій прийнято називати «соціальним дарвінізмом». У цьому сенсі пора розквіту концепцій соціальних дарвіністів припадає на останню чверть XIX ст.

Термін «соціальний дарвінізм» найприйнятніше застосовували для відображен­ня спроб знайти соціальні аналогії для дарвінівського закону природного відбору (або, як його часто називають, «закону виживання найбільш пристосованих») і для пояснення перебігу історії людства в термінах, якими оперував Дарвін. Такі теорії були, як правило, філософією історії, нерідко детерміністського ґатунку, і подавали конфлікт, чи конкуренцію, як свій «закон» або керівний механізм. Першим твором, що з'явився після «Походження видів», стала «Природа і політика» (1869) Волтера Беджгота, а протягом наступних трьох-чотирьох десятиліть їх з'явилася величезна кількість: починаючи від гранично індивідуалістичних теорій LаІ88ez-faiгe (невтру­чання) в традиціях Спенсера, як-то концепцій, висунутих у працях американського соціолога Вільяма Грема Самнера (1840—1910), і закінчуючи колективістською ін­терпретацією у викладі англійця Бенджаміна Кідда (1858—1916) та расовою версі­єю австрійця Людвіга Гумпловича (1838—1910). Російський анархіст Петро Кропо- ткін (1842—1921) у своїй праці «Взаємна допомога як фактор еволюції» (1902) запропонував новий варіант, у якому ключовим чинником соціальної еволюції ста­ла не конкуренція, а співпраця; провідний речник Дарвінового еволюційного вчен­ня в біології Т. Г. Гакслі одним із перших виступив із гострою критикою соціально­го дарвінізму в книзі «Еволюція та етика» (1893 р.).

Однією з характерних рис класичного лібералізму є його ставлення до бідності та соціальної рівності. Індивідуалістичне політичне переконання намагатися пояс­нити соціальні обставини з точки зору талантів та важкої праці кожної окремої лю­дини: індивіди роблять, що хочуть і що можуть у своєму житті. Ті, що мають здат­ність та бажання працювати, досягнуть успіху, тоді як некомпетентні та ліниві — ні. Ця ідея була висловлена в назві книги Семюеля Смайлза «Самодопомога» (1986), яка починалась багаторазовим повторенням перевіреного принципу: «Небо допомагає тим, хто допомагає собі». Такі ідеї особистої відповідальності широко використовувались прихильниками Laissez-faire (невтручання) в XIX ст. Напри­клад, Річард Кобден (1804—1865), британський економіст та політик, підтримував ідею поліпшення умов для робітничого класу, але стверджував, що воно мало ста­тися завдяки «їхнім власним зусиллям та більше покладанню на себе, ніж на за­кон». Він радив їм «розраховувати не на Парламент, а тільки на самих себе».

Ідеї впевненості особи у власних силах знайшли найчіткіший вираз у «Людині проти держави» (1940) Герберта Спенсера. Спенсер (1820—1904), британський фі­лософ та соціальний теоретик, розробив ґрунтовний захист доктрини Laissez-faire (невтручання), спираючись на ідеї, які розвинув відомий британський науковець Чарлз Дарвін (1809—1882) у «Походженні видів» (1972). Дарвін представив теорію еволюції, яка пояснила різноманіття видів на Землі. Він припустив, що кожен вид піддається ряду випадкових фізичних та розумових змін або мутацій. Деякі з цих змін дають виду можливість вижити та процвітати, інші мутації менш сприятливі і роблять виживання складнішим або навіть неможливим. Тому широкий ряд видів з'явився на Землі, тоді як багато інших видів вимерли. Процес «природного відбо­ру» вирішує, які види пристосовані до виживання, а які ні.

Хоча Дарвін застосовував ці ідеї тільки до світу природи, вони згодом були ви­користані також у розробленні соціальних та політичних теорій. Спенсер, напри­клад, стверджував, що процес природного відбору існує (діє) і в людському суспі­льстві, що характеризується принципом «виживання найсильнішого». Тому суспільство було зображено як боротьба за виживання між індивідами. Ті, хто від природи найбільше пристосовані до виживання, сходять на верхівку, тоді як менш підготовлені падають на дно. Отже, майнова, соціальна та політична нерівність є природою і неминучою, і держава не повинна нічого робити, щоб запобігти їй. Будь-яка спроба підтримати та допомогти бідним, безробітним та потерпілим є об­разою для самої природи. Американський послідовник Спенсера Уїльям Самнер (1840—1910) чітко сформулював цей принцип у 1884 р., коли заявив, що «п'яниця в стічній канаві знаходиться саме там, де йому належить бути».

Неолібералізм. Аналізуючи праці провідних представників неолібералізму впро­довж ХІХ—ХХ ст. можна зробити висновок про те, що більшість із них були цілесп­рямовані на пошуки шляхів пристосування класичної спадщини до умов, які постійно змінюються. Ця особливість найчіткіше вималювалася в кінці ХІХ — початку ХХ ст., тобто в період, який став новим рубежем у долях лібералізму. В цей період реалізація вільної конкуренції, яка слугувала подоланню і присвоєнню слабших більш сильними конкурентами, привела до ще більшої концентрації і централізації виробництва, різно­го зростання вагомості і впливу промислових і фінансових груп.

Внаслідок цього відбулася інверсія ідеї вільного ринку. Якщо в період боротьби з феодалізмом і становлення капіталістичних відносин ідеї вільного ринку, держави — «нічного вартового» і т. д. відігравали прогресивну роль у боротьбі проти обме­жень середньовічного корпоративізму, общинного мислення та інститутів позаеко­номічного примусу, то в умовах усталених вільних ринкових відносин ці ідеї пере­творилися на вимогу необмеженої вільної конкуренції. Найважливіші положення лібералізму набули функції захисту привілейованих прошарків населення. З'ясува­лося, що вільна, ніким і нічим не обмежена гра ринкових сил зовсім не забезпечує, як передбачалося, соціальну гармонію і справедливість.

Тому і не дивно, що в цей час вислухано багатьох політекономістів, соціологів, політологів і політичних діячів, які виступали з пропозиціями про перегляд найва­жливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, які обмежували б свавілля корпорацій і полегшували становище найбільш обездолених прошарків населення. У цьому плані велику роль відіграли англійські політичні мислителі Дж. Гобсон, Т. Грін, Л. Хобхауз, протестантський священик і публіцист Ф. Наума, а за ними — економісти В. Репке, В. Ойкен у Німеччині, Б. Кроче в Італії, Л. Уорлд, Дж. Кролі, Ч. Бірд, Дж. Дюї в США та інші, які сформулювали ряд нових найваж­ливіших принципів лібералізму, який отримав назву «новий лібералізм», або «соці­альний лібералізм».

У політичній сфері найбільш концентрований вираз ці нові спрямування знай­шли в таких реформаторських рухах, як прогресизм у США, ллойд-джоджизм (за прізвищем прем’єр-міністра від ліберальної партії Ллойда Джорджа) в Англії, джо- літизм (від прізвища представника прем’єр-міністра Джолітті) в Італії і т. д. Істори­чною заслугою лібералізму і партій ліберальної орієнтації є те, що вони відіграли ключову роль у формуванні та інституалізації в кінці ХІХ — перших десятиріччях ХХ ст. основних принципів і інститутів сучасної політичної системи (таких як пар­ламентаризм, розподіл влад, правова держава і т. д.), які в кінцевому рахунку були прийняті усіма основними політичними силами і партіями.

У повоєнний час великий вплив на всю систему суспільно-політичної думки, на всі її напрями, школи і т.д. здійснили найновіші тенденції і зрушення в індус­тріально розвинутих країнах. Не є винятком і лібералізм як ідеологія, теорія і практика. Оскільки певна частка відповідальності за вирішення соціальних і економічних проблем упродовж цього періоду лежала на державі благоденства, яка ототожнювалася насамперед із соціал-демократією і лібералізмом, то при­чину всіх забруднень, які постали перед індустріально розвинутим світом, стали вбачати саме в ньому, а відповідно — в ліберальному і соціал-демократичному реформізмі.

Серед лібералів набували значного поширення безліч праць, які сповідували кризу сучасного лібералізму. З другої половини 60-х років минулого століття такі вирази, як «злиденність лібералізму», «кінець лібералізму», «смерть лібералізму», які переважно виносилися в заголовки книжок і статей, ставали стереотипами. Ще в 1971 р. один із теоретиків західнонімецького лібералізму — К. Г. Флах змушений був визнати, що «блок лібералів ослаб», що «лібералізм зупинився у своєму розви­тку». Ще більш категоричні судження з цього приводу зробив відомий американсь­кий соціолог Р. Ніс, який стверджував, що «лібералізму, як ми його розуміємо в ХХ ст., місце на звалищі історії».

Але, як показують серйозні наукові дослідження, всілякі існуючі можливі роз­думи про смерть лібералізму необгрунтовані, перебільшені і передчасні. При цьому особливу увагу слід звернути на історію лібералізму як історію постійних змін і пе­ревтілень, на національні варіанти лібералізму та з’ясувати різницю між лібераліз­мом як ідейно-політичною течією і ліберальними партіями. Аналізуючи ці особли­вості в сукупності, західні суспільствознавці виходять із постулату про існування не одного, а декількох і навіть багатьох лібералізмів. Однак, як нам бачиться, в цій мозаїці можна виділити два більш-менш чітко визначених блоки, кожному з яких притаманний комплекс певних спільних ідей, принципів і підходів до найважливі­ших проблем, які стоять перед суспільством.

Перший блок неолібералізму — це ідейно-політична конструкція, яка в крайніх своїх проявах тяжіє до класичного лібералізму з його негативним трактуванням свободи, концепцією мінімальної держави, прихильністю принципам Lnisscz-Fairc і т.д. Ця течія в західноєвропейських країнах і США називається неолібералізмом. Це, по суті справи, економічні консерватори, які виступають з певними модифіка­ціями основних положень класичного лібералізму.

Другий блок неолібералізму — це ідейно-політична конструкція, яка займає в загальних рисах середину між соціал-демократією і консерватизмом, при цьому змикається з першою справа, а з другою — зліва.

Саме ця конструкція становить основний компонент сучасного лібералізму. Щоб запобігти термінологічній плутанині її називають «соціальним лібералізмом».

Слід також зазначити, що історики лібералізму стверджують, що лібералізм не­обхідно також розглядати в нових підходах у міжнародних відносинах. Вони вихо­дять із того, що поведінку держав неможливо пояснити виключно їх національними інтересами, а потрібно включати в аналіз співпрацю держав у рамках міжнародних інститутів (організацій, традицій, правил, договорів), які здатні гармонізувати ана­рхічне середовище міжнародних відносин і таким чином впливати на поведінку са­мих держав. Він виникає у 70—90-х роках ХХ ст. в ході адаптації класичного лібе­ралізму до нових умов. У моделі неолібералів виділяються такі положення: взаємозв’язок економіки і політики; мінімалізація впливу анархії на міжнародне се­редовище через високий рівень взаємозалежності держав; зміна контексту взаємодії акторів заради збільшення можливостей співпраці. Цей неолібералізм іноді нази­вають неокласичним лібералізмом. Неолібералізм є певною мірою контрреволю­ційним, оскільки його мета — зупинити і за можливістю відмінити тенденцію до «великого» урядового та державного втручання, яке було притаманне більшості розвинутих країн ХХ ст. Неолібералізм мав великий вплив у двох державах, у яких принципи економіки вільного ринку були міцно укорінені в XIX ст., — Великій Британії та США. Проте в обох країнах у другій половині ХХ ст. завдяки «тетчери- зму» у Великій Британії та «рейганізму» у США неолібералізм набув в основному правового ідеологічного спрямування, в якому було намагання поєднати Lаisscz- faire (невтручання) із неоконсервативною соціальною філософією.

Однак неолібералізм — не просто гілка нового типу. Він був сформований ши­ршими силами, особливо економічної глобалізації, мав вплив на ліберальні та соці­алістичні партії, як і на консервативні, був впливовим поза його англо-американсь- кою батьківщиною.

Неолібералізм — це форма ринкового фундаменталізму, уся його теоретична і практична серцевина. Ринок розглядається як такий, що морально та практично кращий за уряд і будь-яку форму політичного контролю. У цьому сенсі, неолібера­лізм перевершує класичну економічну теорію. Наприклад, незважаючи на те, що Адам Сміт по праву вважається батьком ринкової економіки, він також визнавав обмеженість ринку і безперечно не розділяв недопрацьовану утилітарно-макси- містську модель людської натури. Натомість нові ліберальні економісти вільного ринку, такі як Фрідріх фон Хайєк та американський економіст Мілльтон Фрідман (1962), критикували економічну роль держави. Хайєк (1944) розробив економічну та політичну критику централізованого планування зокрема і економічного втру­чання взагалі. Він стверджував, що планування в будь-якій формі неминуче є не­ефективним, бо державні бюрократи, якими б компетентними вони не були, стика­ються із складністю (заплутаністю) інформації, якою вони просто не здатні керувати. З його точки зору, втручання — єдина найбільш серйозна загроза особис­тій свободі, бо будь-яка спроба контролювати економічне життя неминуче втягує державу в інші сфери існування і в кінці кінців призводить до тоталітаризму. Фрід- ман критикував кейнсіанство на основі того, що політика «оподаткування та ви­трат» спричинює поглиблення інфляційних процесів.

Більшість теоретиків сучасного лібералізму, так само як і інших течій суспільно- політичної думки, вбачають його оновлення і відродження в поверненні до вихід­них принципів, які торкаються індивідуальної свободи, рівності, соціальної спря­мованості тощо в питаннях про взаємовідносини окремого індивіда, держави і сус­пільства. Одна з центральних проблем належить переосмисленню ролі держави в економічній і соціальній сферах.

Отже, в чому ж суть неолібералізму?

На противагу державі, ринок володіє майже надзвичайними якостями. Перша і найголовніша: оскільки ринки схиляються до довгострокової рівноваги, ринки є саморегулювальними. Звертаючись до ідеї Сміта про «невидиму руку», Хаєк упо­дібнив ринок до величезної нервової системи, яка здатна регулювати економіку, бо може передавати майже безмежну кількість повідомлень одночасно через ці­новий механізм. Друга: ринки є природно ефективні та продуктивні. Ринкові еко­номіки ефективні на макроекономічному рівні, оскільки ресурси видобуваються до їх найприбутковішого використання, бо як багаті, так і бідні мають стимул працювати. На мікроекономічному рівні приватні підприємства більш ефективні, ніж громадські органи, бо вони керуються мотивом вигоди, який змушує їх під­тримувати низькими витрати, в той час як платники податків завжди піднімуть рахунок за суспільні втрати. Третя: ринки чутливі при демократичних механіз­мах суспільної організації. Конкуренція гарантує, що виробники виробляють тільки те, що споживачі хочуть купити, за ціною, яку можуть собі дозволити. Че­тверта: ринки забезпечують чесність та економічну справедливість. Ринок надає всім людям можливість піднятися чи впасти на базі таланту та тяжкої праці. Ма­теріальна нерівність таким чином просто відображає природну нерівність у люд­ському суспільстві.

Основною рушійною силою, яка стояла за успіхом неоліберальних ідей та стру­ктур, була економічна глобалізація. Глобалізація свідчила про об’єднання націона­льних економік у скріплену глобальну економіку, в якій продукція інтернаціоналі­зована і капітал переміщується між країнами вільно і часто миттєво. Філіп Боббіт (2002) стверджував, що це сприяло заміні національної держави «ринковою держа­вою». Умови для поширення глобалізації були створені коллапсом, на початку 1970-х років, Бреттон-Вудської угоди, системи визначених валютних курсів, що за­безпечували стабільність міжнародної економіки. З 1945 р. установи глобального економічного правління — Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і, з 1995, Світова організація торгівлі — в результаті звернулись до ідей неоліберального економічного порядку, заснованого на принципах вільного ринку та торгівлі. Тому глобалізація тому йшла рука в руку із неолібералізмом — процесом, що досяг піку в 1990-х роках із масивною, орієнтованою на ринок, реструктуризацією економіки, особливо в посткомуністичних державах Східної Європи, в Латинській Америці та більшості країн, що розвиваються. Неолібералістичне відверте схвалення орієнто­ваного на ринок глобального капіталізму показує, як далеко він віддалився від ву­зького економічного лібералізму. Неолібералісти, наприклад, не переймаються ро­ллю в демократизації зростаючої могутності транснаціональних корпорацій, складністю узгодження стимулювання споживацького інтересу та конкурентного індивідуалізму із будь-яким багатозначним поняттям про людське процвітання чи загрозами, які поставило виникнення глобальних трендів та товарів, а далі — об’єднання та монополія перед економічним та культурним розмаїттям. Це, зви­чайно, може відображати моральну сприйнятливість, яку лібералізм іноді демон­струє, більше бажаючи викрити вади соціалістичного та авторитарного суспільств, ніж знайти їх у капіталістичних суспільствах.

5.