СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ

Сучасний лібералізм у науковій літературі описується як «лібералізм XX ст.». Як­що розвиток класичного лібералізму був тісно пов’язаний із виникненням індустрі­ального капіталізму у XIX ст., то сучасні ліберальні ідеї пов’язані з подальшим роз­витком індустріалізації.

Сучасний лібералізм характеризується з двох досить різних сторін. Класичні лі­берали, зокрема стверджують, що лібералізм ефективно порвав із принципами та доктринами, які «ще раніше визначали його як такого, що відмовився від індивіду­алізму та звернувся до колективізму».

• індивідуальність;

• позитивну свободу;

• соціальний лібералізм;

• економічне управління (менеджмент).

Індивідуальна свобода. Ідеї Джона Стюарта Мілля в науковій літературі були описані як «серце лібералізму». Адже він поклав «місточок між класичним та су­часним лібералізмом». Його ідеї якби повертаються назад до XIX ст., так само див­ляться вперед у ХХІ ст. Праця «Про свободу» (1859) найчіткіше показала зв'язки ідей Мілля із сучасною ліберальною думкою. Вона містить основні положення лі­беральних тверджень на захист індивідуальної свободи. Мілль зауважував, що «над самим собою, над власним тілом і розумом індивід є сувереном». Ця концепція свободи є по суті негативною, оскільки зображає свободу як відсутність обмежень на егоїстичні дії індивіда. Мілль вважав її необхідною, але недостатньою умовою свободи. Він розглядав свободу як позитивну та конструктивну силу. Це давало можливість індивідам брати під контроль власне життя, досягати автономії чи са- мореалізації. Мілль перебував під сильним впливом європейського романтизму і вважав думку про людей як максимізаторів користі неглибокою та непереконли­вою. Він палко вірив в індивідуальність, особливість, навіть унікальність кожної особи. Цінність внутрішньої свободи в тому, що вона надає можливість індивідам розвивати таланти, здібності, знання та удосконалювати свою сприйнятливість. Мілль не погоджувався з бентамівським утилітаризмом у тому, що Бентам твердив, що дії можуть оцінюватися тільки за кількістю задоволення чи болю, які вони при­носять. Для Мілля існували «вищі» та «нижчі» задоволення. Мілль виступав за сприяння тим задоволенням, які розвивають інтелектуальні, моральні та естетичні якості індивіда.

Позитивна свобода. Чіткий перелом ранньої ліберальної думки прийшов на­прикінці XIX ст. із працею британського філософа Т. Г. Гріна (1836—1882), чиї твори вплинули на покоління «нових ліберальних» мислителів, таких як Л. Т. Хоб- хаус (1864—1929) та Дж. А. Гобсон (1854—1940). Грін вважав, що необмежене прагнення прибутку, яке захищалось класичним лібералізмом, зумовило зростання нових форм бідності та несправедливості. Економічна свобода небагатьох зашко­дила життєвим шансам багатьох. Слідом за Дж. С. Міллєм він відкинув ранню лі­беральну концепцію про людей як по суті максимізаторів користі і запропонував більш оптимістичний погляд на людську природу. Згідно з Гріном, індивіди симпа­тизують одне одному, вони здатні на альтруїзм. Індивід володіє соціальними обов’язками, а не тільки індивідуальними і, таким чином, пов’язаний іншими узами піклування та співчуття. Така концепція людської природи, безперечно, перебувала під впливом соціалістичних ідей, які наголошували на товариській та кооператив­ній природі людства. У результаті ідеї Гріна були названі «соціалістичним лібералі­змом».

Грін також заперечував класичну ліберальну думку про свободу. Негативна сво­бода лише відводить зовнішній тиск на індивіда, надає йому волю обирати.

На місце негативної свободи Грін запропонував ідею позитивної. Свобода — це здатність особи розвивати та отримувати індивідуальність, вона включає здатність індивіда усвідомлювати свій потенціал, отримувати кваліфікацію та знання і дося­гати задоволення. Необмежений капіталізм не дає всім однакових можливостей для самореалізації. Наприклад, робітничий клас тримають в умовах бідності, хвороб, безробіття та неосвіченості. Через усунення зовнішнього тиску на індивіда негати­вна свобода може бути не більше, як свободою голодувати, в той час як позитивна свобода має на меті уповноважити індивіда та убезпечити людей від соціального зла, яке загрожує зруйнувати їхнє життя. Такий погляд, наприклад, був висловле­ний у Великій Британії у доповіді Беверіджа (1942), який накреслив план для роз­ширення добробуту держави в її атаці на так звані «п’ять гігантів»: нужда, хвороба, неосвіченість, убогість та безробіття. Якщо ринкове суспільство не забезпечує ін­дивідів рівними можливостями зростання та розвитку, то, як стверджували сучасні ліберали, це може бути досягнуто тільки через колективну дію, застосовану уря­дом. Під впливом німецького філософа Гегеля (1770—1831), який зобразив держа­ву як етичну ідею, яка втілює колективні прагнення суспільства, Грін вважав, що держава наділена соціальними обов’язками перед її громадянами. Вона розгляда­ється не тільки як загроза індивідуальній свободі, але, у відомому сенсі, як її га­рант.

Хоча це, безперечно, потягнуло за собою перегляд класичних ліберальних тео­рій, до відмови від основоположних ліберальних ідей не дійшло. Сучасний лібера­лізм наблизився до соціалізму, але він не ставив соціум перед індивідом. Для Т.Г. Гріна, наприклад, свобода виражається в моральних діях індивідів. Держава не може змушувати людей робити невідповідальні моральні рішення. Баланс між дер­жавою та індивідом було змінено, але основний обов'язок перед потребами та інте­ресами індивідів залишився. Сучасні ліберали поділяють думку класичних лібера­лів щодо індивідуалів, які покладаються на себе і беруть відповідальність за власне життя. Це і є суттєвою відмінністю і визнанням того, що це може статися тільки в тому разі, якщо соціальні умови цьому сприятимуть. Таким чином, центральна проблема сучасного лібералізму така — допомагаючи індивідам, допомагати собі.

Соціальний лібералізм. XX ст. було свідком зростання державного втручання у більшості західних держав та в багатьох тих, що розвиваються. В основному таке втручання набуло форми соціального забезпечення: спроби уряду забезпечити під­тримку громадян через боротьбу з бідністю, хворобами та неосвіченістю. Якщо мі­німальна держава була типовою для XIX ст., то протягом XX ст. сучасна держава стала державою так званого загального добробуту. Це трапилось як наслідок бага­тьох історичних та ідеологічних факторів. Уряди, наприклад, намагалися досягти національної продуктивності, більш здорових робітничих сил та сильніших армій. Вони також підпали під вплив тиску електорату за соціальну реформу з боку про­мислових робітників та в деяких випадках селян, яким були надані виборчі права. Політичний аргумент за політику, що відстоює впровадження соціального забезпе­чення, не був прерогативою жодної з ідеологій. До нього в різний спосіб зверталися соціалісти, ліберали, консерватори, феміністи і навіть іноді фашисти.

Протягом XX ст. ліберальні партії та ліберальні уряди зазвичай боролися за змі­цнення соціального добробуту. Підвалини державного добробуту у Великій Брита­нії були закладені перед Першою світовою війною ліберальним урядом Асквіта, який запровадив пенсії по старості та обмежену систему страховок по безробіттю та по здоров'ю. Після Другої світової війни за лейбористського уряду Аттлі бри­танський соціальний добробут значно збільшився. Це відбулося згідно з доповіддю 1942 р., написаною відомим лібералом Уїльямом Беверіджем (1879—1963). Згідно з нею, належало створити всебічну систему соціального захисту, яка охопить усіх громадян «від колиски до могили». У США політика соціального добробуту була розвинута в 1930-х роках під час правління Ф. Д. Рузвельта. Ідеї економічного лібе­ралізму та самодопомоги ще тривалий час у XX ст. залишались переважаючими. Особливо за «Новим курсом» Рузвельта допомога, запропонована безробітним, старим, дітям, вдовам та сліпим значно зросла. Лібералізм «Нового курсу» досяг свого апогею в 1960-х роках внаслідок організації політики «Нових рубежів» Джо­на Кеннеді та програми «Великого суспільства» Ліндона Джонсона. Джонсон зосе­редився на удосконаленні громадянських прав американських темношкірих й про­тидії бідності та убогості американських міст. У деякому відношенні сучасний лібералізм успадкував частину схожих між лібералізмом та соціалізмом ідей. «Но­ві» ліберали кінця XIX ст. перебували, наприклад, під впливом ідей фабіанського соціалізму. Ця схожість стала найбільш вираженою в другій половині XX ст. з по­явою соціал-демократичного лібералізму, особливо в працях Джона Роулза. Соціал- демократичний лібералізм вирізняється своєю підтримкою відносної соціальної рі­вності, яка зазвичай розглядається як визначальна цінність соціалізму. У «Теорії Справедливості» (1970 р.), Роулз розробив захист перерозподілу та зростання доб­робуту, заснованого на ідеї «рівності як чесності». Він стверджував, що якщо люди нічого не б не знали про соціальний стан та умови, вони б швидше сприйняли б су­спільство прихильників «рівності як чесності», ніж противників рівності, заснова­ної на одних бажаннях уникнути бідності більше, ніж привабливість багатства. Та­ким чином він запропонував «принцип різниці», суть якої полягає в тому, ; мають бути влаштовані такі соціальні та економічні нерівності, які б були корисними для найменш заможних, при цьому визнаються певні розміри нерівності з тим, щоб створити стимул до праці. Але, така теорія справедливості залишається більш лібе­ральною, ніж соціалістичною, оскільки в її основі лежить перевага ідей про егоїзм та особистий інтерес, ніж з переконань про соціальну солідарність.

Джон Роулз (1921 —2002)

Американський академік та політичний філософ. Основний твір Роулса «Теорія справедливості» (1970) розцінюється як найважливіша праця з політичної філософії, написана англійською з часів Другої світової вій­ни. Вона мала визначальний вплив як на сучасний лібералізм, так і на соціальну демократичну думку.

Роулс використав форму теорії суспільного договору, щоб узгодити ліберальний індивідуалізм із принципами перерозподілу та соціальної справедливості. Його думка про «справедливість як чесність» ґрунту­ється на переконанні, що за «вуаллю неосвіченості» (це є незнання власних соціальних позицій та умов) більшість людей підтримують два базових принципи: а) свобода кожної свободи має бути зіставлена із свободою для всіх; б) соціальна нерівність має існувати лише в разі, якщо вона працює на найбідніших у суспільстві. Універсальні припу­щення його ранньої праці були дещо змінені в «Політичному лібераліз­мі» (1993).

Економічне управління (менеджмент). Для забезпечення соціального належ­ного рівня добробуту західні уряди в XX ст. звернулися до вирішення проблем «управління» їхніми економіками та економічними процесами. Це викликало запе­речення класичного ліберального мислення, особливо переконання в саморегуляти- вності вільного ринку та доктрини невтручання. Відмова від Laisserz-faire відбулася через зростаючу складність індустріальних капіталістичних економік та їх очевид­ної неспроможності гарантувати загальне процвітання власними силами. Велика депресія 1930-х років призвела до високого рівня безробіття в індустріальному світі та в більшості країн, що розвиваються. Це була найдраматичніша демонстрація провалу вільного ринку. Після Другої світової війни фактично всі західні держави прийняли політику економічного втручання у спробі запобігти поверненню дово­єнного рівня безробіття. У великій мірі ці інтервенціоністські політики керувалися працею британського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946) та його послідовників.

Кейнсіанство виступає альтернативою неокласичній економіці, і особливо роз­робляє критику «економічної анархії» Lnisscz-Iairc (невтручання) капіталізму. Кейнс стверджував, що зростання рівня зайнятості визначається рівнем «сукупного попиту» в економіці і що уряд може регулювати рівень попиту, насамперед регу­люванням фіскальної політики, для забезпечення повної зайнятості. Кейнсіанство стало асоціюватись із вузькою зацикленістю на політиці податків та витрат, але це не бере до уваги складність кейнсіанських економічних праць. Під впливом еконо­мічної глобалізації форма кейнсіанства, як з’ясувалося, відхиляє економічне управ­ління «зверху донизу», але все ж визнає, що ринкам перешкоджає невизначеність, нерівність та різний рівень знань дійсності, «ін’єкція» попиту в економіку. Будую­чи школу, уряд створює робітничі місця для будівельників та попит на будівельні матеріали, наслідки чого позначаться на всій економіці, оскільки, наприклад, буді­вельники мають гроші, щоб купити більше товарів. Це те, що Кейнс називав «ефект множника». З іншого боку, обкладання податком — це «вилучення» з економіки, воно скорочує сукупний попит та знижує економічну активність. У період високого рівня безробіття Кейнс радив, щоб уряд відновив попередній рівень економіки або збільшенням витрат, або урізанням податків. Тож безробіття може бути подолане не невидимою рукою капіталізму, а державним втручанням, у цьому випадку — ре­гулюванням дефіциту бюджету, тобто держава буквально «витрачає забагато» (смі­тить грошами). Кейнсіанська вимога управління таким чином пообіцяла урядам здатність маніпулювати зайнятістю та рівнями зростання, а отже, захищати загаль­ний добробут.

Тому, як і з забезпеченням соціального добробуту, сучасні ліберали розгля­дали економічне управління як конструктивне в сприянні процвітанню та гар­монії в громадянському суспільстві. Кейнс не був противником капіталізму. У багатьох аспектах він був його рятівником. Він лише стверджував, що необме­жене приватне підприємство нереальне в складному індустріальному суспільст­ві. Вперше спроба провести в життя була здійснена у США під час рузвельтів- ського «Нового курсу». Проте прагнення Рузвельта до збалансування бюджету та його відмова дозволити підвищеним державним витратам на проекти публіч­них робіт перевищувати дохід від податків спричинила лише дуже поступовий спад у безробітті. Велика депресія швидше була зведена нанівець поширеним та істотним збільшенням військових витрат у підготовці до війни, ніж обдуманою спробою знизити рівень безробіття. Найбільш показово це було в Німеччині, де рівень безробіття зменшився вдвічі протягом 18 місяців після призначення Гіт- лера канцлером у 1933 р. Безробіття міжвоєнного періоду було таким чином не­навмисно подолано кейнсіанством.

СУПЕРЕЧНОСТІ ВСЕРЕДИНІ ЛІБЕРАЛІЗМУ

На кінець Другої світової війни кейнсіанство було широко прийнято як еконо­мічна доктрина на Заході, потіснивши попереднє переконання у ЬаІ88Є/-£аіге (не­втручанні). Фактично всі країни практикували економічне управління у впрова­дженні післявоєнної економічної реконструкції та плануванні майбутнього зростання. Кейнсіанство було розцінене як ключ до «довгого буму», історично без­прецедентного економічного зростання 50-х та 60-х років, минулого століття яке засвідчило досягнення достатку, принаймні у західних країнах.

Проте відновлення економічних труднощів у 70-х роках спричинило нову сим­патію до теорій класичної політичної економіки. Це призвело до відхилення від кейнсіанських пріоритетів, зокрема повної зайнятості, до неоліберальних, прив’язаних до низької чи нульової інфляції. Проте, провал революції вільного ри­нку 80-х та 90-х років для забезпечення підтвердженого економічного зростання призвів до виникнення «нової» політичної економіки, або неокейнсіанства. Хоча воно приймає, що «чисте» (голе) кейнсіанство 50-х та 60-х років було визнане над­мірним внаслідок глобалізації, неокейнсіанство також відзначає поновлення пере­конання в тому, що нерегульований капіталізм прямує до низького капіталовкла­дення, недовготривалості та соціальної фрагментації чи розрухи.

6.