КЛАСИЧНИЙ (ОРТОДОКСАЛЬНИЙ) МАРКСИЗМ

Як філософська, ідейно-політична система класичний (ортодоксальний) марксизм пов’язаний з діяльністю Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, які завдяки своєму критич­ному аналізу капіталістичного суспільства сформулювали теоретичні засади ідейно- політичного руху, який дотепер відчутно впливає на суспільне життя людства.

Карл Маркс

Народився 5 травня 1818 р. в м. Трір (Пруссія) в родині відомого адво­ката, який перейшов до протестантизму, і нідерландки Генрієтти. Про­тягом 1830—1835 pp. навчався в гімназії, після закінчення якої (1835) вивчав право в університеті м. Бонн. Одним із його викладачів був фі­лософ Август-Вільгельм Шлегель. Маркс брав активну участь у студе­нтському житті, був учасником «Трірського земляцтва». У 1836 р. його навіть засудили на одноденне ув’язнення в карцері «за нічний гамір, який порушує громадський порядок, і пияцтво». На той час припадають його поетичні спроби. Після двох семестрів (1836) за згодою батька пе­рейшов на юридичний факультет Берлінського університету, який був у той час центром наукового життя Німеччини, де крім правознавства ви­вчав історичні та філософські дисципліни, особливо захоплювався фі­лософією Гегеля.

У 1841 р. захистив дисертацію «Про відмінність натурфілософії Демокріта та Епікура». У квітні 1842 р. почав співпрацювати з редакці­єю ліберальної «Рейнської газети» в Кьольні, а в жовтні став її голо­вним редактором (спричинено це було крахом сподівань на академічну кар’єру). Зазнавши переслідувань, у березні 1843 р. склав із себе пов­новаження головного редактора і подався до Парижа (по дорозі туди одружився з Женні фон Вестфален, якій задля цього довелося порвати зі своїм аристократичним середовищем), де взявся видавати «Німець­ко-французький щорічник». У 1844 р. з’явився перший (і єдиний) його том.

У Брюсселі Маркс відмовився від свого німецько-прусського грома­дянства, вступив разом з Енгельсом до «Союзу комуністів» (місцезна­ходження — в Лондоні), від якого восени 1848 р. отримав доручення розробити партійну програму на основі його історичної та соціальної теорії. Ця програма — «Маніфест Комуністичної партії» — вийшла дру­ком у лютому 1848 р. Після революції 1848 р. Маркса було виселено з Брюсселя, він повернувся до Німеччини (м. Кьольн), щоб там разом з Енгельсом та іншими друзями-однодумцями впливати на перебіг рево­люції, налагодивши випуск «Нової рейнської газети», однак особливого успіху на цій ниві не було досягнуто. В 1849 р. революція в Німеччині поступилася силам реакції та реставрації. Маркса притягнули до суду за «підбурювання до повстання». Невдовзі його було звільнено і ви­слано з Німеччини як особу, що не має підданства. У серпні 1849 р. Маркс вирушив до Лондона, основного місця європейських політичних вигнанців, де працював переважно в бібліотеці Британського музею. Багато сил віддавав журналістсько-публіцистичній, політично- агітаційній та науково-економічній діяльності.

Свою публіцистику він поставив на службу міжнародному робітни­чому руху, який після розпуску «Союзу комуністів» (1852) та із засну­ванням у 1861 р. «Міжнародного товариства робітників» — 1-го Інтер­націоналу — зазнав значних організаційних змін. Розроблений ним установчий маніфест міжнародного товариства робітників охоплював аналіз зовнішньополітичної ситуації, накреслював основи статуту това­риства. Маркс гостро полемізував із політичних питань з російським ідеологом анархізму і народництва Михайлом Бакуніним та французь­ким соціологом, ідеологом анархізму П'єром-Жозефом Прудоном. Піс­ля розпуску 1-го Інтернаціоналу Маркс зосередився на розвитку німе­цького робітничого руху. Так, у 1875 р.

Майже всю свою лондонську еміграцію він присвятив дослідженням політичної економії. Стрижнем його теорії стала фундаментальна пра­ця «Капітал». Над нею Маркс працював з 1850 р. до останніх днів жит­тя. Перший том «Капіталу» вийшов у 1867 р. Закінчити другий і третій томи він уже не зміг. Енгельс видав їх у 1885 і 1894 роках. У 1910 p. K. Каутський опублікував під назвою «Теорія додаткової вартості» чотири томи економічних досліджень із Марксової спадщини. Коли в грудні 1882 року померла дружина Маркса, а в січні 1883 р. — і донька Женні, виснаженого роботою і тривалою хворобою Карла Маркса покинули останні сили. Він помер у Лондоні 14 березня 1883 року.

Фрідріх Енгельс

Народився 28 листопада 1820 р. в м. Бармен (тепер — Вуперталь) у родині текстильного фабриканта. Йому не вдалося закінчити гімназію, оскільки на вимогу батька змушений був займатися комерційною діяль­ністю. Однак уже тоді він багато читав і виявляв схильність до літера­турної діяльності. Спочатку його захоплювало вчення Гегеля, дещо піз­ніше — і Фойєрбаха, співпрацював з «Рейнською газетою». У 1842— 1844 pp. проживав у Манчестері (Англія) і працював менеджером пряди­льної фабрики, співвласником якої був його батько. Ознайомлення з робітничим рухом Англії спонукало його до аналітичної політичної дія­льності. Саме тоді були написані праці «Нариси до критики політичної економії» та «Становище робітничого класу в Англії».

У серпні 1844 р. на шляху з Англії до Німеччини Ф. Енгельс зупини­вся в Парижі, де зустрівся з К. Марксом. Відтоді розпочалася їхня спі­льна праця. Першою була книга «Свята родина», в якій були піддані критиці молодогегельянці. В «Німецькій ідеології» та інших працях Маркс і Енгельс розробляли основи теорії історії та суспільства.

Для політичної теорії особливо важливі праці Енгельса «Анти- Дюрінг» (опублікована в 1877—1878 pp. як серія статей, спрямованих проти одного з критиків марксизму — Євгена Дюрінга), «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884), в якій на історичному ма­теріалі розкрито марксистське розуміння сутності держави, «До критики проекту соціал-демократичної програми» (і 891), яка своїм змістом пе­регукується з «Критикою Готської програми» К. Маркса.

До 1869 р. Ф. Енгельс поєднував політичну і наукову діяльність з активною роботою у фірмі. Згодом відійшов від «проклятої комерції» і оселився в Лондоні. Помер 5 серпня 1895 р.

У контексті суспільно-політичної думки марксизм епозиціонував себе як світо­гляд та ідеологія пролетаріату, стратегія і тактика міжнародного комуністичного руху. Водночас він категорично відкидав утопічні тлумачення комуністичних ідей.

«Критика комуністичних утопій»

Ставши редактором «Рейнської газети» (1842), Маркс вирішив зорієнтувати її діяльність на захист політично і соціально знедолених мас, на боротьбу за демокра­тичні перетворення в Німеччині. Ще до того в ній публікували свої статті моло­догегельянці. Маркс ставив перед ними вимоги: «якнайменше розпливчастих су­джень, голосних фраз, самовдоволеного милування собою і якомога більше визначеності, більше уваги до конкретної дійсності, більше знання діла». Він засу­див прийоми цих авторів — вмонтовувати комуністичні й соціалістичні положення, тобто новий світогляд, у випадкові публікації, оскільки необхідно було обґрунтова­не осмислення комунізму.

У той час у «Рейнській газеті» публікувалися статті, в яких проголошувалося, що найголовнішим завданням XIX ст. є ліквідація протилежності між трудящими масами і аристократією, забезпечення соціальної єдності в суспільстві. Це дало під­ставу для звинувачень «Рейнської газети» в пропаганді комунізму. Маркс відкинув їх, зазначивши, що «Рейнська газета» «не визнає навіть теоретичної реальності за комуністичними ідеями в їхній теперішній формі, а отже, ще менше може бажати їх практичного відтворення або хоча б вважати його можливим...».

Комунізм він розглядав як ідею, висунуту самим життям, боротьбою класів, в осно­ві якої — реальні інтереси найбідніших прошарків населення: «Стан, який в теперішній час не володіє нічим, потребує частки в багатстві середніх класів, — це факт, який... кожному впадає у вічі на вулицях Манчестера, Парижа та Ліона». На його думку, сила комуністичного руху полягає передусім у його ідеях. «Ми твердо впевнені, — зазначав він, — що по-справжньому небезпечні не практичні досліди, а теоретичне обґрунту­вання комуністичних ідей, адже на практичні досліди, якщо вони будуть масовими, можуть відповісти гарматами, як тільки вони стануть небезпечними; ідеї ж, які оволо­дівають нашою думкою, притягують до себе наші переконання і до яких розум прико­вує нашу совість, — це кайдани, з яких неможливо вирватись, не розірвавши свого се­рця, це демони, яких людина може перемогти, лише підкорившись їм».

Маркс вважав, що його знання не дають змоги висловлюватися про зміст соціа­лізму і комунізму. Він лише прагнув не приписувати дійсності догматичних рецеп­тів, як це робили утопісти, а ретельно аналізувати її, шукати шляхів вирішення су­перечностей.

Ознайомлюючись із працями англійських чартистів (учасників революційного руху англійського пролетаріату) і соціалістів-оуеністів, Ф. Енгельс помітив, що во­ни дуже мало знають про соціальний рух у країнах Європи. Оскільки він не один рік цікавився цими проблемами, вирішив поділитися своїм баченням соціалістич­них і комуністичних рухів у Франції, Швейцарії та Німеччині у статті «Успіхи руху за соціальні перетворення на континенті». У ній він проаналізував соціальне корін­ня і специфіку утопічного соціалізму і комунізму, зробив першу спробу узагальни­ти історію соціалістичних вчень. Виникнення і розвиток соціалістичних і комуніс­тичних ідей розглядаються у статті як результат соціального процесу, який має інтернаціональний характер. Передумовами їх є суперечності буржуазного суспіль­ства, соціальна нерівність, пригноблення трудящих.

Бурхливий розвиток капіталізму в Західній Європі наприкінці XVIII — на поча­тку XIX ст. супроводжувався виступами не лише робітничого класу, а й середніх класів. У Англії, Франції та Німеччині, зазначав Ф. Енгельс, дійшли висновку, що радикальна революція в суспільному устрої, яка має утвердити колективну влас­ність, стала настійною необхідністю. До усвідомлення цієї необхідності кожна на­ція дійшла самостійно. «Англійці прийшли... практичним шляхом, внаслідок швид­кого зростання бідності, деморалізації і пауперизму в їх країні; французи — політичним шляхом, відштовхуючись від вимог політичної свободи і рівності, але, переконавшись, що цього недостатньо, вони приєднали до своїх політичних вимог вимоги соціальної свободи і соціальної рівності; німці стали комуністами філософ­ським шляхом, шляхом роздумів над основними принципами». Цими словами Ен­гельс підкреслив специфіку національних шкіл утопічного соціалізму і комунізму, зауважуючи, що за певної подібності форм передбачення майбутнього суттєву роль відіграють особливості розвитку і традиції конкретної країни.

Особливість розвитку Франції полягала в тому, що вона була переважно полі­тичною державою. Насильницькі зміни «зверху» тут відбувалися одна за одною, до конституції вносилися різноманітні поправки — то демократичні, то реакційні, — які невдовзі відкидались і замінювались іншими. Французька буржуазна революція започаткувала демократичні зміни в Європі, але не забезпечила справжньої рівно­сті, що покликало до життя різні комуністичні проекти перебудови суспільства.

В Англії протягом майже 150 років після буржуазної революції конституція бу­ла основним законом країни, будь-які зміни відбувалися законним шляхом, у кон­ституційних формах. Водночас розвиток капіталізму супроводжувався зростанням бідності, деморалізацією експлуатованих мас, що відображалося в різноманітних утопічних соціальних проектах.

У Німеччині, починаючи з часів селянської війни, не було прихильників радика­льних перетворень. Тут порівняно слабко розвивалася промисловість, через жорс­току експлуатацію багато робітників емігрували до Швейцарії, Франції. Не маючи політичних і професійних прав, робітники-емігранти змушені були самотужки за­хищати себе. З цією метою вони створювали таємні товариства, в ідейні програми яких вписували вже існуючі соціалістичні і комуністичні доктрини.

Соціалістичні і комуністичні ідеї народжуються, на думку Енгельса, і в процесі визвольної боротьби трудящих. Так, ідеали вождя плебейських мас у Селянській війні в Німеччині (1524—1525), ідеолога Реформації Томаса Мюнцера виникли як результат невдоволення селян і плебейських елементів міст насиллям і грабунком феодалів та церкви. Бабувізм (утопічне вчення про досягнення рівності шляхом ре­волюційного перевороту силами змовницької організації) постав на хвилі невдово­лення французьких трудящих результатами буржуазної революції. Поширення в 30—40-х роках XIX ст. ідей Фур’є, Сен-Сімона, Оуена та інших соціалістів- утопістів свідчило про зростаючий протест робітництва проти існуючого устрою. В Англії чартистський рух став першою спробою робітників створити свою політич­ну організацію.

Суттєве значення для розуміння дійсності, нового суспільного ідеалу має про­аналізована Енгельсом відмінність між соціалістичними та комуністичними вчен­нями. Соціалістичні вчення виражали сподівання розореного великим капіталом середнього стану. З концентрацією виробництва, пролетаризацією середнього стану загострювалася класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом, наслідком якої могла стати соціальна революція. Соціалісти пропонували зберегти, хоч і обмеже­но, приватну власність, заперечували революцію як засіб соціального визволення. Вони виступали за поступове перетворення буржуазного суспільства шляхом ре­форм, нової організації виробництва, об’єднання інтересів капіталу і праці. До со­ціалістичних вчень у Франції Енгельс відносив вчення Сен-Сімона та сенсімонізм, Фур’є та фур’єризм.

Проміжні позиції між комуністичними і соціалістичними вченнями належать поглядам Прудона, який основним засобом поліпшення становища середніх класів (ремісників, селян — дрібних власників) вважав реформи. Однак, на його думку, держава не здатна на такі реформи, тому неминучим є її знищення. Це дало підста­ви віднести вчення Прудона до анархічного соціалізму.

Комуністичні вчення були радикальнішими, вимагали повалення буржуазного суспільства шляхом ліквідації приватної власності насильницькими методами. До них він зараховував бабувізм — вчення французького утопіста Гракха Бабефа, справжнє ім’я якого — Франсуа Ноель (1760—1797), що пропагувало ідею соціа­льної рівності, якої можна досягти внаслідок революційного перевороту, ікарійські соціальні доктрини, що розвивали вчення Е. Кабе про утвердження комуністичних ідеалів у буржуазному суспільстві шляхом переконання, мирних реформ, утворення асоціацій. Усі вони виступали за здійснення радикальної революції, встановлення колективної власності, досягнення соціальної свободи і соціальної рівності.

Виникнення комуністичних учень Енгельс пов’язував з буржуазними революці­ями у Франції, що здійснювалися пригнобленими та експлуатованими масами і що­разу оберталися проти них. Тому пролетарі повинні усвідомити, що жодне політич­не самоутворення не спроможне змінити їхнього становища. Необхідна соціальна революція, яка знищила б приватну власність.

У Німеччині існував специфічний напрям, який своїми витоками не був пов’язаний ні з англійським, ні з французьким комунізмом, а визрів у лоні філосо­фії, оскільки в країні не було масового робітничого руху. Енгельс назвав його філо­софським комунізмом, вирізнивши в ньому два напрями. Представники першого не вбачали у пролетаріаті головної сили перетворення суспільства. Вони не спиралися на жодну потужну партію в суспільстві. Другий напрям філософського комунізму визрів восени 1842 p., коли окремі діячі партії дійшли висновку, що тільки соціаль­на революція, наслідком якої буде утвердження колективної власності, встановить суспільний лад, який відповідав би їх абстрактним принципам. Це положення фік­сує перехід Маркса і Енгельса до діалектичного й історичного матеріалізму.

Отже, те, що Ф. Енгельс називав «німецьким шляхом» до комунізму, було од­ним із наслідків поширення комуністичних і соціалістичних ідей у країні, де ще не склалися соціально-економічні умови для масового пролетарського руху. Водночас він вважав, що комунізм — неминучий результат суспільного процесу, і жодна на­ція не може відмовитися від нього, якщо не хоче зректися всього прогресивного у своєму культурному спадку.

«Від відчуження до присвоєння НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ»

Реальність економічного і політичного буття спонукала К. Маркса і Ф. Енгельса розглянути сутність людського суспільства зсередини. За основу аналізу вони взяли проблему відчуження, до якої підступалися і їхні попередники, але розв’язати не змогли. Вона була предметом досліджень у ранніх творах Маркса «До єврейського питання», «До критики гегелівської філософії права. Вступ», «Злиденність філосо­фії», «Свята родина».

Сутність відчуження. Стрижневим аспектом у вченні Маркса є людина. Її він розглядає і як фізичну, і як суспільну істоту. Людина, за його словами, не може іс­нувати без діяльності, без продукту цієї діяльності. Вона працює, вкладає в предмет діяльності свої духовні й фізичні якості. Сили людські починають опредмечувати- ся. Кінцевий продукт діяльності належить не їй, а іншій людині. Товар, який вона виробила, відчужується від неї, стає ворожим їй. Також відчужується людська дія­льність, стає ворожою людині. Починається розмежування, розшарування людей: одні накопичують товари, гроші, а інші не мають такої змоги. У цьому процесі від­чужується людина від людини.

Людей можна відрізняти від тварин, беручи за критерій свідомість, релігію то­що. Люди почали відрізняти себе від тварин, як тільки стали виробляти необхідні їм засоби до життя. Природа постачає матеріал, у якому здійснюється праця і за до­помогою якого людина створює продукти праці. Продуктом праці є праця, втілена в конкретному предметі. Це і є опредмечування. Отже, опредмечування — резуль­тат будь-якої трудової (предметної) діяльності. Опредмечуючи свої життєві сили, людина перестає володіти ними, оскільки вони знаходять об’єктивне існування ззо­вні щодо працівника. Оскільки будь-яке відокремлення життєвих сил людини є від­чуженням, це означає, що відчуження — процес, властивий усій історії людства. Відчуження робітника в продукті його праці є й набуттям працею предметного, зо­внішнього існування, і втіленням у предметі праці ворожої працівнику сили.

К. Маркс і Ф. Енгельс доводять, що перетворення опредмечування на відчужен­ня означає: чим більше предметів працівник виробляє, тим меншою їх кількістю він може володіти і тим сильніше потрапляє під владу свого продукту. Оскільки до продуктів праці належать засоби праці, засоби для життя, то врешті-решт робітник залишається без них обох. Відчуження предмета, тобто ставлення працівника до предмета своєї праці як до чужої, є лише однією стороною відчуження праці. Друга — відчужене ставлення працівника до виробництва, виробничої діяльності. Це означає, що продукт праці як відчуження можливий тому, що виробництво його є діяльним відчуженням, тобто відчуженням діяльності. Цей аспект відчуження ви­являється в тому, що праця є для працівника «чимось зовнішнім, таким, що не на­лежить до його сутності», а також у тому, що він у своїй праці не утверджує, а за­перечує себе, вважає себе нещасливим, не розвиває вільно свою фізичну і духовну енергію, а виснажує свою фізичну природу і руйнує свої духовні сили. Тому робіт­ник тільки поза працею володіє собою, а в процесі праці є відірваним від себе. Сама праця ще не стала потребою, є лише засобом отримання заробітної плати, тобто за­собом для задоволення інших потреб. Відчуження родового життя людини прояв­ляється у відчуженні її не тільки від продуктів праці, її трудової діяльності, а й від її родової сутності як людини, усіх видів її родової життєдіяльності. Людині влас­тиві різні види діяльності: споживання їжі, води та ін. Справжня людська діяльність виражена настільки, наскільки вона пов'язана з працею. Лише в перетворенні предметного світу людина утверджує себе як родова істота. Але відчужена праця віднімає у неї цей світ і сам акт його виробництва, а отже — її родове життя, зводя­чи його до індивідуального існування.

Ці аспекти відчуженої праці (відчуження предмета, самовідчуження в акті виро­бництва, відчуження родового життя) безпосередньо проявляються в аспекті від­чуження людини від людини: «Якщо продукт праці не належить працівникові, як­що він протистоїть йому як чужа сила, то це можливо лише внаслідок того, що продукт належить іншій людині, не працівникові».

Відчуження продукту праці проявляється у відчужених, ворожих взаєминах працюючого і непрацюючого, працівника і капіталіста. Приватна власність є про­дуктом, результатом відчуженої праці, ставлення працівника до природи, до самого себе. Однак цей результат не є необхідним. Отже, приватна власність — не причи­на, а наслідок відчуженої праці. Такий висновок логічно випливає з поглядів К. Маркса, який запровадив поняття «відчужена праця», щоб не брати за основу факту приватної власності, як це робили буржуазні економісти, а пояснити цей факт, тоб­то вивести його в результаті аналізу. Лише пізніше, пояснював Маркс, приватна власність стає основною причиною відчуження праці.

Етапи розвитку відчуження. На ранніх етапах розвитку людства праця слугу­вала безпосередньому задоволенню потреб людини, створюючи засоби до існуван­ня (їжу, одяг, помешкання). Продукт праці споживався самим виробником, тому людина виробляла не більше того, в чому мала потребу. Обміну ще не існувало. Точніше, він зводився до обміну своєї праці на продукт своєї праці, який був при­хованою формою справжнього обміну. Це дало Марксу підстави для висновку, що спочатку капітал і праця були об'єднаними, оскільки вся накопичена праця була працею самого виробника. За таких умов немає місця для відчуження.

Згодом у виробника виник надлишок вироблених ним продуктів і потреба в продуктах інших виробників. Так з'явився обмін. Спочатку він удосконалювався в «грубій формі відчуження приватної власності та в міновій торгівлі». Метою виро­бництва було задоволення безпосередніх потреб виробника, а утворення надлишків і обмін були чимось випадковим, на що виробник не розраховував. Водночас наяв­ність обміну стала джерелом доходу. Це різко змінило мету і буття праці. Нагрома­джена праця перестала бути цілком своєю працею, ставши водночас і чужою, хоч і безпосередньо обміняною на свою працю.

Зі стабілізацією виробництва надлишкової продукції, з розширенням потреб у продуктах праці інших виробників люди починають свідомо виробляти продукти для обміну. Виробляючи раніше безпосередньо для себе, вони були індивідами самі для себе. З появою обміну та поділу праці виникли відповідні форми суспільного зв'язку між ними. Потребуючи продуктів праці інших людей, вони могли задоволь­няти цю свою потребу тільки шляхом обміну на продукт власної праці, тобто шля­хом втрати цього продукту. Так відбулося відчуження продукту від виробника, а соціальне спілкування стало зовнішнім, відчуженим родовим актом. Якщо взаєм­ний обмін продуктами людської діяльності є міновою торгівлею, то взаємний обмін діяльності є розподілом праці, що розвивається разом із цивілізацією. Праця цілком стає працею задля заробітку. Це означає, що поряд з відчуженням продукту відбу­лося відчуження від виробника і самої мети його праці.

Це відчуження сутнісних сил людини набуває свого зовнішнього, предметного вираження в появі універсального еквівалента обміну — грошей. Сутність грошей полягає насамперед не в тому, що в них відчужується власність, а в тому, що в них відчужується і стає властивістю матеріальної речі, яка знаходиться поза людиною, властивістю грошей, та опосередкована діяльність, той опосередкований рух, люд­ський, громадянський акт, у результаті якого продукти людини взаємно доповню­ють один одного. Наявність цього посередника призвела до того, що людина роз­глядає свою волю, свою діяльність, свої відносини з іншими людьми як силу, незалежну від себе і від них. Таким чином, її рабство доходить апогею.

Усі процеси відчуження зумовили виникнення накопиченої чужої праці, тобто капіталу, і його протиставлення безпосередній праці. Першою формою існування капіталу була земельна власність. Протилежність праці й капіталу постає тут у фо­рмі протилежності аграрної праці і земельної ренти. Ця протилежність склалася да­вно і є чітко вираженою, але її сутність, як і протилежність між працею і капіталом, маскується багатьма обставинами: рента виступає як специфічна якість специфічної земельної власності, тобто власності, одягненої в природну оболонку. Аграрна пра­ця також є специфічною працею, об'єктом якої постає природа, і тому вона безпо­середньо прилучається до дії природних сил. Водночас ця праця оточена різномані­тними становими відносинами, що надає їй громадсько значущої родової діяльності.

Промисловість формується на противагу земельній власності. Спочатку проми­слова праця як праця специфічна ще не протистояла землеробській праці, але зго­дом відмінності між ними зникли, в суспільстві залишилося тільки два класи — працівників і капіталістів. Відтоді відчужена праця остаточно утвердилась як сут­ність будь-якої праці й таємниця капіталу: «Тільки тепер приватна власність може перестати панувати над людиною і стати всесвітньо-історичною силою у своїй най­більш загальній формі».

Вищу стадію протилежності між працею і капіталом становить перетворення їх на протилежність кожного щодо самого себе: капітал «розпадається на самого себе і на відсоток та прибуток; праця розпадається на саму себе та заробітну платню. Праця перетворюється на засіб отримання заробітної плати, тобто на виробництво діяльності, чужої собі, людині і природі, і тому цілком чужої свідомості і життєво­му прояву. Абстрактне існування людини є існуванням її лише як людини праці. Протистояння праці та капіталу, доведене до краю, неминуче стає найвищим сту­пенем і загибеллю всіх породжених ними відношень».

Форми комунізму. К. Маркс та Ф. Енгельс вбачали певну відповідність розвит­ку науки про суспільство логіці реальної історії суспільства. Ця логіка виявляється в уявленнях про ліквідацію в майбутньому існуючого ладу і в розвитку політичних рухів, які керуються цими уявленнями. Пізнання минулого й теперішнього, а також уявлення про майбутнє, рух за досягнення цього майбутнього відбуваються як два паралельні процеси, що долають у своєму розвитку однакові етапи. Тому весь рух історії є, з одного боку, актом народження комунізму, а з іншого — рухом осягнен­ня і пізнання його становлення. Цей висновок дав Марксу і Енгельсу об’єктивні критерії оцінки соціалістичних, комуністичних теорій і рухів, що розвиваються у трьох формах, які змінюють одна одну.

Розкриваючи сутність першої форми комунізму — «брутального комунізму», — Маркс наголошував, що він створений протилежністю між відсутністю власності і вла­сністю. Ця протилежність не сприймається як протилежність між працею і капіталом. Вона є наслідком того надто сильного панування речової власності над бідняком. Цими словами Маркс звертав увагу на нерозвиненість виробничих сил суспільства, зазнача­ючи, що за таких умов для бідняка безпосереднє володіння власністю є єдиною метою його існування. Відчуття володіння і прагнення до нього стає домінуючим, що свідчить про відчуження інших людських почуттів. Основним принципом такого суспільства є всезагальна приватна власність, тобто рівне право всіх на існуючу приватну власність. При цьому приватну власність оцінюють лише з об’єктивного боку: всі вади суспільст­ва розглядаються як закорінені у факторі власності, нерівномірному розподілі предме­тів, багатства; відчуження у сфері політики і духовного життя до уваги не береться. Ка­тегорія «робітник» поширюється на всіх людей; відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; усі відносини в суспільс­тві виявляються у формі відчуттів. Маркс виокремлював і такі особливості «бруталь­ного комунізму», як обмеження в усьому, заперечення культури та цивілізації, повер­нення до надзвичайної простоти бідної, з мінімальними потребами людини. «Цей комунізм, який всюди заперечував особистість людини, — писав він, — є лише послі­довним вираженням приватної власності, яка є цим запереченням». Аналізуючи другу форму комунізму, Маркс наголошував, що сутність приватної власності становить праця, а її форму — капітал, що вимагає знищення капіталу як такого. Однак загалом він залишився на позиціях «брутального комунізму», який усі потворні риси суспільст­ва вбачав тільки у факті приватної власності, в нерівномірному розподілі предметного багатства і не звертав уваги на відчуження у сфері політики і духовного життя, само- відчуження людської особистості, її талантів, почуттів.

Представники другої форми комунізму вимагали не лише знищення приватної власності, встановлення гідного людини розподілу предметного багатства, а й ви­ступали за скасування відчуження у сфері політичного життя, повернення людині її політичної сутності. Вони ще не розуміли, що приватна власність максимально розвивала суспільні зв’язки людини і довела її суспільну природу, тобто ще не ус­відомлювали позитивної сутності приватної власності.

У вищій своїй формі комунізм виступає як позитивне скасування приватної влас­ності і завдяки цьому як справжнє присвоєння людської сутності людиною і для лю­дини. Якщо капіталізм максимально відчужує людину від себе, то справжній кому­нізм, зберігаючи все багатство досягнутого розвитку, повертає людину до себе як до людини суспільної. Постаючи як заперечення, тобто як заперечення приватної влас­ності, яка заперечує людину, комунізм є самоствердженням людини. Однак вихідним пунктом комунізму як революційного руху є породжені приватною власністю мате­ріал праці і людина. У формуванні цього вихідного пункту реалізується історична необхідність приватної власності. В різних країнах цей вихідний пункт має свої осо­бливості: у Німеччині — це самосвідомість; у Франції — це рівність, тому що там переважає політика; в Англії — справжня матеріальна практична потреба.

Реальною основою скасування будь-якого відчуження є знищення приватної власності. Позитивне скасування приватної власності як утвердження людського життя є позитивне скасування будь-якого відчуження, тобто повернення людини з релігії, родини, держави тощо до свого людського, тобто суспільного буття.

Комунізм — необхідна форма і енергетичний принцип найближчого майбутньо­го, але він не є метою людського розвитку, формою людського суспільства. Між капіталістичним і комуністичним суспільством неминучий перехідний період, оскі­льки комуністичне суспільство формується не на власній основі, а виходить з капі­талістичного суспільства, яке в економічному, моральному і розумовому сенсі збе­рігає його родимі плями.

« Аналіз соціально - політичних УЧЕНЬ МИНУЛОГО»

У своїх працях («Свята родина», «Німецька ідеологія») К. Маркс і Ф. Енгельс зауважували, що ідеологами революційної буржуазії були просвітники- матеріалісти XVII— XVIII ст. Виступаючи проти феодалізму, релігії, вони створю­вали передумови глибинного аналізу соціальних відносин, формували основи ради­кальних змін суспільного устрою. Тому ідейні джерела утопічного соціалізму і ко­мунізму беруть свій початок у матеріалістичній традиції (Бекона, Декарта, Локка), а проповідування політичної рівності Руссо та інших просвітників передувало вимо­гам соціальної рівності.

Матеріалізм і утопічні теорії. Заглиблюючи свій погляд в основні положення матеріалістичної філософії, що живили соціалістичні та комуністичні теорії, К. Маркс та Ф. Енгельс зосереджувалися на тих аспектах, які тлумачили людину як продукт середовища і як істоту політичну, суспільну. Передусім вони зазначали, що французький матеріалізм, розвиваючи теорію Локка про походження знань із чуттєвого досвіду, пристосував сенсуалізм до вчення про людину, до теорії вихо­вання в найширшому значенні. Заслуговують на увагу вчення матеріалістів XVII ст., згідно з якими черпання людиною відчуттів, знань із зовнішнього світу, надба­ного в ньому досвіду зобов’язує так влаштовувати цей світ, щоб він був гідним її. Потрібно сформувати істинно людські відносини, в яких вона почувалася б люди­ною. Якщо людина є суспільною істотою, то лише в суспільстві може розвинути свою істинну природу, а про силу її природи слід судити на підставі не сили індиві­дів, а сили всього суспільства. Оцінюючи Гельвеція як одного з видатних представ­ників цього напряму, Маркс і Енгельс зазначали, що саме виховання, яке Гельвецій розумів як сукупність усіх умов життя індивіда, формує людину. З огляду на це Ге­львецій виступав за перетворення, які б усунули суперечність між інтересом окре­мої людини і суспільним інтересом, а для цього потрібна докорінна зміна свідомос­ті людей. Серед головних аспектів його системи Маркс і Енгельс виділяли природну рівність людських розумових здібностей, єдність успіхів розуму і успіхів промисловості, природну доброту людини, всемогутність виховання.

З інших французьких матеріалістів, учення яких прислужилося формуванню ідей утопічного соціалізму і комунізму, чільне місце належить Гольбаху, у вченні якого те­орію моралі багато що ріднить з поглядами Гельвеція. Зокрема, Маркс і Енгельс наго­лошували на положеннях, що розкривають її гуманістичну спрямованість:

а) усяка мораль, яка відокремлює інтереси індивіда від інтересів суспільства, є неправильною, суперечить природі;

б) доброчинність є не що інше, як користь людей, об’єднаних у суспільство.

Відзначаючи зв’язок утопічного соціалізму Фур’є з французьким матеріалізмом XVII ст., Маркс передусім звертав увагу на обґрунтування Фур’є соціального коде­ксу, який видавався йому не системою закономірностей суспільного життя, а своє­рідним різновидом «натурального права». У Фур’є — це сукупність норм, що за­безпечують соціальну гармонію. Спосіб встановлення цих норм тісно пов’язаний з його філософією освіти. Поштовхом до розвитку суспільства він вважав труднощі в задоволенні потреб, а також ті, що пов’язані зі зростанням населення планети. За­позичивши в Руссо важливий для матеріалістичної соціології принцип боротьби людини з природою, Фур’є робить інші висновки. Система Руссо (дефіцит засобів існування — нова система виробництва — новий соціальний устрій) у Фур’є має іншу послідовність: дефіцит засобів існування — повий соціальний устрій — нова система виробництва.

Вчення Оуена про людський характер, суспільний розвиток також примикає до теоретичних побудов французьких матеріалістів XVIII ст. Оуен стверджував, що проблеми, які переживає суспільство, спричинені помилками пращурів, невігласт­вом керівників і керованих. Невігластво та оману вважав джерелом зла, а розум і знання — джерелом щастя. Історію він розглядав крізь призму історії людського розуму. Розумна суспільна система повинна, на його думку, ґрунтуватися на зако­нах природи. Для утвердження щастя свідомість людей має бути звільнена від не­правильних ідей, народитися заново. Сама по собі природа людини добра. Погані характери створені поганими умовами життя. Для розвитку якнайкращих якостей людини потрібні нові умови, які найповніше відповідали б її природі.

К. Маркс і Ф. Енгельс, не ототожнюючи філософських принципів матеріалістів- просвітників і соціалістів-утопістів, стверджували, що їх об’єднує постійне апелю­вання до природи та розуму як головних критеріїв. Соціалісти-утопісти не механіч­но повторювали деякі положення просвітників, а намагалися використовувати їх, пристосовуючи до нових завдань, пов’язаних із критикою буржуазного суспільства, пошуками способів його подолання.

Критика філософії Гегеля. Антагоністичною реальному гуманізму, соціалісти­чному та комуністичному рухам К. Маркс і Ф. Енгельс вважали ідеалістичну філо­софію, яка на місце справжньої індивідуальної людини ставить «самосвідомість», чи «дух». Необхідність пропаганди комуністичних ідей спонукала Маркса і Енгель­са до рішучих виступів проти «спекулятивного ідеалізму», найреакційнішими про­явами якого вони вважали його інтерпретацію історії суспільства, ролі в ній народ­них мас і особистостей.

Наприклад, Гегель найважливішим джерелом розвитку історії визнавав світовий дух, що виявлявся в «народному русі». Сутністю його є держава, право, релігія, ми­стецтво, філософія. Суспільство розглядав як один з виявів абсолютної ідеї, світо­вого духу, народні маси — пасивним матеріалом його творчості. В кожну історичну епоху на передній план виходить дух певного народу, покликаного відіграти все­світньо-історичну роль. У зв'язку з цим виділяв східний, грецький, римський, німе­цький періоди розвитку світової історії. Німецький період, на його думку, вінчає всю історію, уособлює «об'єктивну істину і свободу».

Філософія історії Гегеля, за твердженням Маркса та Енгельса, збігалася з феода­льно-монархічними теоріями, згідно з якими Бог править світовою історією через «обрані» ним народи і своїх «помазаників». Гегель зневажливо ставився до англо­саксів, слов'ян, індусів та інших народів, вважаючи їх не здатними до самостійного розвитку. Ці ідеї було використано для пропаганди націоналізму, возвеличення прусської монархії.

Критика молодогегельянців. Молодогегельянці розглядали історію людства крізь призму протилежності самосвідомості і маси. Самосвідомість вони видавали за сутність філософії, держави, права, прогресу взагалі; народ вважали неодухотво­реною матерією, стихійною консервативною масою, доводили, що не він, а ідея є рушійною силою соціального прогресу.

Спростовуючи це положення, К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували матеріалістич­не розуміння ролі ідей: «Ідеї ніколи не можуть виводити за межі старого світового по­рядку... Ідеї взагалі нічого не можуть здійснювати. Для здійснення потрібні люди, які повинні використовувати практичну силу». Розвиток матеріального виробництва, тех­ніки, науки, культури, суспільно-політичні зміни — все це пов'язано із суспільними потребами, інтересами і діями мас, висуває їх на авансцену історії. Маси починають усвідомлювати, що їхні потреби протилежні потребам панівної меншості, вони дедалі свідоміше й рішучіше залучаються до суспільно-історичного процесу.

Ворожість молодогегельянців до трудящих мас найвиразніше проявлялась у їх­ньому ставленні до робітничого класу. У «Святій родині» наводяться різні прикла­ди. Так, французькі соціалісти стверджували, що робітники створюють все, вироб­ляють все і не мають ні прав, ні власності. Економісти вважали, що пролетаріат одержує у формі заробітної плати ціну його праці. Молодогегельянці вустами Б. Бауера заявляли, що робітник нічого не має тому, що нічого не робить, а нічого не робить він тому, що його робота завжди є чимось поодиноким, розрахована на за­доволення його особистої потреби та ін. Піддаючи критиці положення буржуазної політекономії, що фіксувала суперечність між прибутком і заробітною платою, мо­лодогегельянці намагалися довести, що в суспільстві існує класова гармонія, що пролетарі та буржуа утворюють єдину «фабричну партію». Боротьбу проти класо­вого ворога вони оголошували помилковою, а вирішення класових суперечностей — справою чистої свідомості.

Заперечуючи ці твердження, Маркс і Енгельс підкреслювали, що важливу роль у житті суспільства відіграє трудова діяльність, особливо робітничого класу як голо­вного творця матеріального добробуту. Умови життя робітничого класу дають йо­му своєрідну практичну освіту, яка не залишає місця для ідеалістичних уявлень. Робітники не вважають, що за допомогою «чистого мислення» можуть позбавитися своїх господарів і приниження. Вони болісно відчувають різницю між буттям і ми­сленням, між свідомістю і життям. Вони знають, що власність, капітал, гроші, най­мана праця є не привидами уявлень, а практичними, конкретними продуктами їх самовідчуження. Тому вони повинні бути усунуті практичним і конкретним спосо­бом, щоб людина могла стати людиною не лише подумки, у свідомості, а й у масо­вому бутті.

На основі всебічного вивчення реального життя К. Маркс і Ф. Енгельс розвивали свої судження про працю, роль народних мас в історії, про всесвітньо-історичну роль пролетаріату. Пролетаріат вони розглядали як внутрішньо властиве буржуазному су­спільству заперечення його економічної основи — приватної власності. Це запере­чення безпосередньо виявлялося в тому, що пролетаріат є класом без приватної влас­ності, і це зумовлює його соціальну місію. Пролетаріат і багатство є протилежностями, що утворюють єдине ціле, форми існування приватної власності, дві сторони буржуазних відносин. Вони взаємозумовлені, не можуть існувати одна без одної. При цьому кожна зі сторін займає характерне лише для неї положення і виконує різні функції. Вони не перетворюються одна на іншу, не міняються місцями. Боротьба між ними призводить до знищення однієї сторони і докорінної зміни іншої.

Приватна власність (багатство) змушена зберігати своє існування, а отже, й іс­нування своєї протилежності — пролетаріату. Вона є позитивною стороною анта­гонізму і не виходить за межі існуючої суперечності. Навпаки, пролетаріат змуше­ний нехтувати самим собою і, таким чином, зумовлює свою протилежність, яка й робить його пролетаріатом, — приватну власність. Він є негативною стороною ан­тагонізму.

Панівний клас (буржуазія) вбачає у відчуженні засобів праці від робітників свою могутність. Пролетаріат почувається за цих умов безсилим, приреченим на безглуз­де існування. У такій ситуації важливо мати на увазі марксистське розмежування двох типів людського відчуження — відчуження буття буржуазії і відчуження праці пролетаріату. Дія першого спрямована на збереження антагонізму, другого — на його знищення.

Соціалізм і пролетарський рух взаємопов’язані, зливаються в єдиний потік. Цей рух сприяє засвоєнню існуючих, виробленню нових соціалістичних ідей, обґрунту­ванню суспільного устрою, за якого антагонізм перестане бути законом соціального прогресу, що свідчить про високий гуманістичний характер соціалістичних і кому­ністичних ідеалів. Треба бути ознайомленим, як стверджують Маркс і Енгельс, із потягом до науки, з жагою знання, моральною енергією, невпинним прагненням до саморозвитку французьких та англійських робітників, щоб скласти уявлення про людську шляхетність цього руху.

Важливе значення для розвитку соціалістичних ідей має критика К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Німецькій ідеології» вчення Людвіга Фоєрбаха, ідеалістичне ро­зуміння історії яким співіснувало з матеріалістичною філософією. Він, зокрема, стверджував, що визначальною силою історії є людські почуття, пристрасті, потяги, не замислюючись над об’єктивною обумовленістю ідеальних спонукальних моти­вів, конкретно-історичними змінами їх змісту. На противагу таким поглядам Маркс і Енгельс пропонують матеріалістичні принципи, в основі яких — погляд на істо­рію не крізь призму понять, а через соціально-економічну діяльність, матеріальне виробництво, життя конкретних людей. Аналіз процесу виробництва дає змогу зро­зуміти пов’язані з конкретним способом виробництва і породжені ним відносини, тобто громадянське суспільство на його різних щаблях як основу всієї історії. Від­так з’ясувати діяльність громадянського суспільства у сфері державного життя, а також вивести з нього різні теоретичні побудови і форми свідомості — релігію, фі­лософію, мораль, простежити процес їх виникнення, що дасть змогу уявити процес загалом і взаємодію його різних сторін.

К. Маркс і Ф. Енгельс доводять, що наявна в конкретному суспільстві сукуп­ність форм існування (виробничих відносин), які виникли на основі сформованих продуктивних сил, відповідає їхньому характеру і умовам розвитку, з часом галь­мує зростання продуктивних сил, вступає в суперечність з ними. Розв’язанням цієї суперечності є поява замість попередньої форми відносин нової, яка відповідає більш розвинутим продуктивним силам. Всі історичні колізії закорінені в цій супе­речності, і щоразу вона повинна прориватися через революцію.

Розвиток продуктивних сил визначає не лише розвиток відносин спілкування, а й формування, зміну свідомості, мислення людей, які є продуктами своїх уявлень, зумовлених певним розвитком продуктивних сил. Це знаходить свій вияв у політи­ці, моралі, релігії, законодавстві.

Критика істинного соціалізму. На основі матеріалістичного розуміння історії Маркс і Енгельс критикували і так званий істинний соціалізм — специфічну форму німецького утопічного соціалізму, у якого в той час було немало прихильників се­ред робітничого класу.

Прибічники цієї течії правомірно стверджували, що розвиток промисловості та примноження багатства за капіталізму супроводжуються зростанням злиднів, що породжений цим розкол суспільства на багатих і бідних призводить до боротьби між ними. Однак вони обрали своєю зброєю лише проповідь: багатим намагалися довести, що багатство не приносить щастя, оскільки щастя полягає в тому, щоб ста­ти «справжньою людиною» (соціалістом), і свідченням цього має бути «звичайна» («істинна») власність дрібних виробників, яка протиставлялася великій капіталіс­тичній власності як такій, що приносить нещастя і капіталістам, і всій країні. «Іс­тинні соціалісти» проголосили кожну людину соціалістом, проповідували загальне багатство, засуджували класову боротьбу як гіршу форму самовідчуження, як са­мообман. На їхню думку, для подолання соціальних негараздів необхідно мати ро­зумні плани реформи і переконати людей у їхній доцільності. Передусім слід звер­татися не до пролетаріату, а до прогресивної частини буржуазії, яка, будучи освіченою, придатна до здійснення реформ. Ця доктрина поєднувала гуманізм і со­ціалізм методом трансформації французьких соціалістичних ідей у контекст німе­цької ідеології, її вони вважали вищою формою соціалізму. К. Маркс і Ф. Енгельс зазначали, що «істинні соціалісти» за допомогою гегельянської та фоєрбахівської ідеологій намагалися з’ясувати сутність соціалістичної і комуністичної літератури, цілком незрозумілої для них. Вони відривали комуністичні системи від реального духу, а відтак цілком свавільно ув’язували їх з німецькою філософією, не замис­люючись, що ці системи ґрунтуються на практичних потребах, сукупності умов життя певних класів у конкретних країнах. Вони відривали свідомість певних, істо­рично обумовлених сфер життя від самих цих сфер і, отже, збочували з реального історичного підґрунтя.

Хоч як це не парадоксально, але «істинні соціалісти» зневажливо ставилися до французьких і англійських соціалістичних, особливо комуністичних доктрин. Ко­мунізму, наприклад, докоряли, що він вульгарно матеріалістичний і прагматичний, оскільки не цікавиться сутністю людини, а переймається лише матеріальними пи­таннями, не може дорости до розуміння сутності вільної діяльності людей тощо. Однак, як зазначають Маркс і Енгельс, комуністичні системи з’являлися тоді, коли пролетаріат та його революційна свідомість були ще слабко розвинуті, і вчення ко­мунізму найлегше було пропагувати у формі утопічних романів. Німецькі дрібно­буржуазні ідеологи, переповідаючи зарубіжні комуністичні й соціалістичні ідеї, не­рідко перекручували їхній зміст.

Критика позиції Прудона. Наприкінці 1846 р. К. Маркс ознайомився з працею П. Прудона «Системи економічних протиріч, або Філософія злиднів» і визнав її аморфною та претензійною. В одному з листів до П. Анненкова він стверджував, що Прудон виявив цілковите нерозуміння історичного розвитку людства, буржуаз­ного устрою, його справжніх суспільно-політичних відносин. Всесвітню історію він подав як послідовність ідей розуму, який ніколи не помиляється, як гіпотезу «соці­ального генія». У «Злиденності філософії» Маркс звертає увагу на те, що Прудон перейняв багато неправильних ідей з англійської політичної економії та німецької філософії (у Д. Рікардо запозичив уявлення про буржуазні відносини як вічні). Вважаючи економічні відносини втіленням економічних категорій, він намагався вибудувати програму реформування капіталізму, яка відповідала б інтересам дріб­ної буржуазії. Його концепція ґрунтувалася на принципі асоціації. Суть її полягає в тому, що індивід не може задовольнити свої різноманітні потреби власною працею і власним виробництвом, тому змушений укладати певні угоди, встановлюючи роз­поділ праці та обмін. Для цього Прудон запропонував організувати народний банк, куди можна було б здавати вироблені товари і отримувати взамін інші. Робітники, які об’єдналися в такі асоціації, мали б змогу володіти знаряддям виробництва. В асоціаціях існували б і наймана праця, і нерівномірна оплата праці, і відповідна участь у розподілі прибутку. Поряд з асоціаціями функціонували б і окремі вироб­ники, сім’ї, інші вільні об’єднання громадян. На землі, яка належала б індивідуаль­ним власникам, також утворювалися б общини, асоціації, в яких торжествували б справедливість і рівність.

Дрібнобуржуазна сутність поглядів Прудона найповніше виявилася в його трак­туванні єдності протилежностей, негативних і позитивних сторін економічних ка­тегорій. Він намагався стати вище від буржуазних економістів і соціалістів, але, як стверджує Маркс, не пішов далі ідеалу дрібного буржуа. Його поглядам на єдність протилежностей Маркс протиставив діалектичний підхід, стверджуючи, що саме боротьбою протилежностей створюється рух, у якому вирішальну роль відіграє та сторона, яку Прудон називає «дурною». Крім того, рух утворює нову єдність, у якій немає попередніх позитивної і негативної сторін. Тому капіталістична система — — це не реформована усуненням негативних сторін феодальна система, а нова ан­тагоністична система, якій властивий рух, відмінний від руху за феодалізму. Саме цей рух, створений боротьбою класів, передусім боротьбою пролетаріату проти бу­ржуазії, не сприймав Прудон, що пояснює його ворожість до робітничих коаліцій, страйків тощо. Він переконував, що будь-який рух, спрямований на підвищення за­робітної плати, призведе до зростання цін, а отже, до розширення потреб. По цій лінії вибудовуються його протистояння пролетаріату, проголошення незаконними страйків, оскільки так трактує їхній кримінальний кодекс, вони руйнують економі­чну систему. Визнаючи свободу кожного робітника розпоряджатися своєю особою і своїми руками, суспільство, на його переконання, не може дозволити їм засобами коаліцій вчиняти насилля над монополією. Будучи прихильником приватної влас­ності, виступаючи проти будь-яких зазіхань на її принципи, Прудон не підтримував заходів, які були спрямовані на полегшення становища дрібного товаровиробника, торкалися інтересів великого капіталу. Вельми показовим щодо цього є його розмі­рковування про прогресивний податок на прибуток: якщо цей податок не забира­тиме у капіталістів усього капіталу, він буде брехнею, а коли забиратиме — конфі­скацією власності, експропріацією без будь-якої користі для суспільства.

Прудон не вважав себе комуністом, рідко причисляв себе до соціалістів. Ними у 40-х роках XIX ст. вважали себе помірні реформатори, які визнавали приватновла­сницькі відносини. Прудон репрезентував праве крило соціал-реформізму, цінності якого гостро конфліктували з метою робітничого руху.

Критичний аналіз утопічних, псевдосоціалістичних концепцій допоміг Марксу та Енгельсу викристалізувати своє розуміння соціалістичного і комуністичного ідеалу, зробити найважливіші висновки щодо змісту, на їхню думку, об’єктивно неминучої комуністичної революції, прогнозування історичного майбутнього людства.

«Матеріалістична інтерпретація історії

ТА ЕКОНОМІЧНИЙ ДЕТЕРМІНІЗМ»

Думки про те, що економічне становище та економічні інтереси впливають на політичні інститути, політичну боротьбу, уявлення людей, відомі з прадавніх часів. Платон зазначав, що будь-яка держава складається з двох партій — бідних і бага­тих. Упродовж розвитку людства його хвилювали проблеми нерівності і несправе­дливості. На ранніх етапах багато мислителів економічне становище людей пояс­нювали властивостями їх характерів. Томас Мор, буржуазні економісти причину всіх негараздів суспільства вбачали у приватній власності. Руссо зазначав разюче протиріччя між природою і суспільною нерівністю, а Прудон, який оголосив влас­ність крадіжкою, визнавав, що вона є основою суспільства.

Маркс і Енгельс, розвиваючи думки про сутність приватної власності, намагали­ся проникнути углиб майнових і суспільних суперечностей, стверджували, що вони ґрунтуються на системі виробництва і відносинах, у які люди вступають у процесі виробництва, — виробничих відносинах. Тип цих відносин об’єктивно зумовлений, наперед визначений рівнем розвитку продуктивних сил, тобто засобів виробництва. Виробничі відносини (спосіб виробництва) визначають устрій життя суспільства і зумовлюють його розвиток. Щодо способу виробництва всі інші аспекти суспільст­ва с похідними, наслідком, надбудовою над економічним базисом. Ці ідеї обґрунто­вані в «Німецькій ідеології», «Маніфесті Комуністичної партії», «Капіталі», але найбільш цілісно висвітлені у праці «До критики політичної економії». У передмові до неї подано міркування щодо теорії та історії суспільства, які Маркс охарактери­зував як «провідну нитку» своїх досліджень.

Суть їх можна звести до того, що люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які відповідають певному ступеню їхніх продуктивних сил. Сукупність цих сил утворює економічну структуру суспільства, базис, над яким височить юридична і політична надбудова і який відповідає певним формам свідомості. Спосіб виробництва, матеріальне життя зумовлюють соціальне, полі­тичне і духовне життя, тобто не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість. На певному щаблі розвитку продук­тивні сили суспільства вступають у суперечність із виробничими відносинами (від­носинами власності), які вже гальмують їх розвиток. Так настає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи суспільства кардинально змінюється його надбудова, тому слід розрізняти зміни економічних умов виробництва і зміни юри­дичні, політичні, релігійні, мистецькі, філософські, тобто ідеологічні форми, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і доводять його до кінця. Як не можна судити про окрему людину на підставі її думок про себе, так само не можна судити про епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, свідомість необхідно пояснити із супе­речностей матеріального життя, з конфлікту між суспільними продуктивними си­лами і виробничими відносинами. На підставі цього з певною мірою умовності мо­жна виокремити азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва. Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною фор­мою суспільного процесу виробництва. Цей антагонізм виростає із суспільних умов життя індивідів, але продуктивні сили, що розвиваються в лоні буржуазного суспі­льства, створюють умови для розв’язання цього антагонізму. Тому цією суспільною формацією завершується передісторія людського суспільства.

Перша частина праці «До критики політичної економії» формулює, передусім на основі обґрунтованої в «Німецькій ідеології» історико-матеріалістичної науки про людину, універсально-історичну перспективу. В центрі її — визначення людини як суспільно-історичної виробничої істоти, що працює; сюди належать виробничі від­носини (суспільні відносини, що характеризуються становищем класів один щодо одного, конкретними панівними відносинами власності щодо засобів виробництва, а також відносинами обміну, розподілу і споживання), які в конкретно-історичній ситуації відповідають певним продуктивним силам (людській робітничій силі, за­собам виробництва, формам поділу праці, стану технології та науки). Разом усе це утворює загальну економічну структуру суспільства, тобто суспільну формацію, а вона — реальний базис суспільства, який є визначальним для суспільних форм сві­домості, оскільки, за Марксом, суспільне буття визначає свідомість. Це перший ар­гумент.

На цьому ґрунтується другий аргумент, націлений на з’ясування «закону руху» історії. Рух виникає з напруження (суперечності) між динамічними матеріальними продуктивними силами і менш динамічними виробничими відносинами (відноси­нами власності), які, будучи спершу сприятливими формами розвитку продуктив­них сил, з хаосом починають сковувати їх. У цих суперечностях виникає суспільна та економічна кризова ситуація, що передує епосі соціальної революції, в процесі якої відбувається заміна віджилих виробничих відносин новими.

Третій аргумент, зосереджуючись на відмінностях між базисом і надбудовою, наголошує, що джерелом, рушійною силою суспільних перетворень (революцій) є не надбудова, а базис, тобто суперечність між економічними продуктивними сила­ми і виробничими відносинами, які реалізуються як класова боротьба. Форми і зміст свідомості, відповідно, зумовлюються суперечностями суспільного життя.

Четвертий аргумент стосується структури історичного процесу. Йдеться про історичні завдання, які постають лише там і лише тоді, де й коли для них визріли матеріальні умови.

П'ятий аргумент повертається до універсально-історичної перспективи першо­го, за яким всесвітній історичний розвиток на підставі економічних засад поділяють на п'ять епох, охарактеризованих як азіатський, античний, феодальний і буржуаз­ний способи виробництва. Кожен із них відіграв прогресивну роль з огляду на роз­виток продуктивних сил. Суперечності та класова боротьба зумовили перехід від попереднього способу виробництва до наступного.

Сучасний йому буржуазний спосіб виробництва Маркс розглядає як останню антагоністичну епоху — епоху класових битв, оскільки буржуазне суспільство фо­рмує у своєму лоні нові продуктивні сили, які здолають буржуазні виробничі від­носини та класове суспільство. Такою силою є пролетаріат. Подібну думку він ви­словив і в «Маніфесті Комуністичної партії», стверджуючи, що буржуазія не тільки викувала зброю, яка принесе їй смерть, а й витворила людей — пролетарів, які при­ведуть цю зброю в дію.

Пролетаріат приречений на звільнення людства, оскільки він у суспільних та економічних умовах буржуазного суспільства є «станом пригноблених», «класом із найміцнішими кайданами», цілковитою втратою людини, а отже, може здобувати себе через повне повторне здобуття людини. Тому він є матеріальною основою ре­волюції. Разом із «ліквідацією» суспільного та економічного антагонізму буржуаз­ного суспільства завдяки пролетаріату буде завершена «передісторія людського су­спільства»; почнеться власне історія — історія звільненої від відчуження людини.

«Революції — локомотиви історії»

Концепція класових інтересів, уявлення про історію як безперервність класових су­перечностей і конфліктів — ще один внесок Маркса та Енгельса в методологію полі­тичної науки. Історія суспільств, зазначали вони, с історією класової боротьби. Однак існування класів відкрили не вони. Як зазначав Маркс у листі до Вайдемайєра, це задо­вго до нього зробили буржуазні літератори, обґрунтувавши такі положення:

а) існування класів пов'язане лише з певними історичними фазами в розвитку виробництва;

б) класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату;

в) сама диктатура є тільки переходом до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства.

Засновники марксизму доводили, що зміна будь-якого ладу завжди відбувається шляхом революції, завданням якої є завоювання влади, а кожен клас, який прагне до панування, повинен передусім завоювати політичну владу. Відчувши на собі всю глибину проблем, пов’язаних з відчуженням, пролетаріат найбільше зацікавле­ний у ліквідації всіх відносин, за яких «людина є приниженою, поневоленою, поки­нутою, знехтуваною істотою». Ліквідація цих відносин в економічній, соціальній, політичній сферах і є революцією. У зв’язку з цим ідея революції у Марксовій полі­тичній теорії стає центральною, з часом набуває певного розвитку. У ранніх творах він надавав перевагу революції, націленій на повернення відчуженої людяності лю­дині. Пізніше її стратегічною метою стає завоювання пролетаріатом політичної влади. Маркс не поділяв поглядів прихильників волюнтаристської революції (Ба- куніна, Бланкі), які найголовнішим для революційного нанесення удару вважали сильне вольове рішення. Успіх революції він убачав в економічних передумовах, був переконаний, що суспільна формація не зійде зі сцени, доки не будуть розвину­ті всі продуктивні сили, для яких її достатньо, а нові, вищі виробничі відносини по з’являються, доки матеріальні умови їх існування не будуть виношені в лоні старо­го суспільства. Тому людство ставить завжди ті завдання, які воно здатне вирішити, бо реальні завдання виникають лише там, де наявні умови їх вирішення. З цих по­зицій він аналізував причини поразки революцій у Франції та Німеччині (1848— 1849).

Революції, маючи насильницький характер, завжди були локомотивами історії. У праці «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельс зауважував, що насильство відіграє не лише не­гативну, а й прогресивну роль, є, за словами К. Маркса, повитухою старого суспі­льства, коли воно вагітне новим, тому пролетаріат, можливо, змушений буде вдати­ся до нього.

Аналіз революції 1848—1849 pp. започаткував новий період у розвитку Марк­сом і Енгельсом матеріалістичної методології дослідження політичних вчень. Якщо раніше соціалістичні ідеї досліджувалися в процесі критики утопічних ідеалістич­них теорій і переконань, то Маркс і Енгельс аналізували їх на конкретних історич­них прикладах. Розглядаючи революційні події в Західній Європі, вони зосереджу­валися на ідеології, настроях, соціальній психології різних класів. Щодо цього характерною є теза Маркса про необхідність розрізняти об’єктивні, матеріальні, спонукальні мотиви дій конкретних учасників визвольної боротьби і те, як ці моти­ви оволодівають їхньою свідомістю, як впливають на їх переконання і принципи.

Порівнюючи революції 1789 і 1848 років, Маркс і Енгельс з’ясували, що із мобі­лізацією пролетаріатом сили, організованості, усвідомленості й політичної актив­ності буржуазія покидає реформістські позиції, вступає у спілку з феодальною реа­кцією, зближується з контрреволюцією. На цій підставі вони зробили висновок, що прогресивність буржуазії під час буржуазно-демократичних революцій пропорцій­на силі робітничого класу. З виникненням передумов для втрати буржуазією влади вона перестає бути зацікавлена в повній перемозі буржуазної революції і намага­ється зупинити її. Буржуа, які ще недавно вважали себе лібералами щодо трудівни­ків, починають їх боятися. Так поводилися буржуазні депутати Національних збо­рів Франції, відхиляючи навіть законопроекти, які пропонували найменші демократичні зміни. Нічим не відрізнялася і поведінка депутатів від буржуазії Фра­нкфуртського парламенту, які відмовлялися включити до конституції як одне з ос­новних прав право народу на працю. Це дало Енгельсу підставу зробити висновок, що хоч німецька буржуазія і виступає проти феодалізму, її супроводжує страх пе­ред пролетаріатом. Такою була її політика і щодо селянства. Замість того щоб ра­дикальним знищенням феодальних повинностей у селі підірвати економічну основу господарювання юнкерства (дворян-землевласників), було зроблено все, щоб ще міцніше закріпити феодальні повинності. Селянство у Пруссії та Австрії піднімало­ся на революції, намагаючись позбавитися від феодальної залежності, але прусська буржуазія повернулася проти нього, якого тривалий час вважала своїм союзником, а тому феодалізм був реконструйований її ж руками, хоч донедавна вона була ан­тифеодальною.

Узагальнюючи досвід революційних подій 1848 p., Маркс характеризував прус- ську буржуазію як безініціативну, зневірену в собі і народі, позбавлену всесвітньо- історичного покликання — як руїну. На середину XIX ст. помітно деградувала і французька буржуазія порівняно з тією, якою вона була в період Великої французь­кої революції, тому революція 1848 р. розвивалася по низхідній, керівну роль у ній перехоплювали праві партії. Вона розкололася на дві великі групи, які по черзі пе­ребирали владу: великі землевласники (в період Реставрації), фінансова аристокра­тія і промислова буржуазія (в період Липневої монархії). Однак, незважаючи на їх­ню жорстоку міжусобну боротьбу за економічне і політичне панування загальне становище буржуазії в економічній системі й антагонізм її щодо пролетаріату об’єднують їх. Бо як тільки з боку пролетаріату повіє загрозою існуванню буржуа­зії, вона забуває про внутрішні незгоди, об’єднуючись навколо найконсервативні- ших і найреакційніших груп.

З огляду на місце і роль в економічній системі класом була і дрібна буржуазія на першій стадії розвитку товарного господарства, коли панувало дрібне ремесло. У процесі розвитку буржуазного суспільства вона залишалася впливовою силою, оскільки поряд з великомасштабним існувало дрібне виробництво. Маркс і Енгельс простежили своєрідну тенденцію її подальшого розвитку, згідно з якою одна її час­тина постійно поповнювала клас буржуазії, інша — пролетаріату. Це об’єктивно зумовлено розвитком великого капіталістичного виробництва, коли в процесі кон­центрації і централізації капіталу і праці скорочується кількість власників засобів виробництва і зростають лави людей найманої праці.

Подвійна природа дрібної буржуазії зумовлює і відповідну політичну поведінку, головне в якій — забезпечити умови для дрібної власності. Дбаючи про це, вона ініціювала заходи щодо стримування зростання капіталу, усунення тиску великого капіталу на дрібний. Будь-які соціально-політичні ідеї, в тому числі й соціалістичні, теоретиків дрібної буржуазії мають на меті саме її інтереси. Їхній ідеал заперечує класову боротьбу, тому вступає в конфлікт із пролетарським ідеалом.

Як і велика буржуазія, дрібна буржуазія боялася революції і революційного пролетаріату, фанатично боролася за збереження своєї власності. Роздвоєність дрі­бної буржуазії засвідчувала намагання піднятися до рівня великого чи середнього буржуа і страх перед ймовірністю опинитися в рядах пролетаріату, бідноти; дома­гання участі в управлінні суспільними справами і небажання конфліктувати з уря­дом або збурити до революційних дій пролетаріат. Відчуваючи тиск великої бур­жуазії, вона робить своїм прапором лібералізм, а коли та перебирає до своїх рук владу, то починає діяти з демократичних засад.

Характерно, підкреслювали Маркс і Енгельс, що після перемоги великої буржу­азії над пролетаріатом дрібна буржуазія також опиняється під її контролем попри те, що в цій перемозі є й її заслуга, оскільки боротьба точилася в ім'я власності. Однак плоди перемоги пожинає великий капітал і його уряд.

З таких методологічних засад Маркс і Енгельс аналізують розвиток селянства. Будучи в певні часи провідною продуктивною силою, воно виступало щодо феода­лів і поміщиків єдиним цілим, тобто класом. З розвитком товарного виробництва селяни поступово ставали товарними виробниками, втрачаючи колишню єдність. Серед них виокремилися два протилежні класи — сільськогосподарські робітники і дрібні буржуа.

Енгельс вирізняв у селянстві дві основні групи: орендарів, яким однаково, кому належить земля — державі чи великим землевласникам, і селян-власників. Цю ка­тегорію він поділяв на три групи: заможних селян, які за своєю політичною суттю є реакційною силою; середній прошарок, представники якого прагнуть більшого, ніж мають, багатства і, як правило, діють з реакційних позицій; власники, які весь час борються з боргами, балансуючи на межі розорення. Ці міркування він висловив у листі до Маркса від 1 листопада 1869 року.

Використовуючи таке становище селянства, буржуазія, великі землевласники втя­гували його в орбіту своєї політики, протиставляючи пролетаріату. Однак між селяна­ми і пролетаріатом більше однакових рис, ніж відмінностей. Експлуатація селянства лише за формою відрізняється від експлуатації промислового пролетаріату. Їх експлуа­татор — капітал. Розвиток свідомості селян, поглиблення суперечностей між ними і буржуазією обов’язково спонукають селян до союзу з робітничим класом.

Аналізуючи розвиток класової структури суспільства, класову боротьбу, особ­ливо в революційні періоди, роль у цій боротьбі партій, К. Маркс і Ф. Енгельс вва­жали своїм завданням довести нездатність буржуазних лібералів і дрібнобуржуаз­них демократів до керівництва революційними діями мас. Ця нездатність характерна, на їхню думку, передусім для дрібної буржуазії, яка займає проміжне становище в суспільстві і яку розривають суперечності, оскільки в її свідомості по­єднуються антикапіталістичні і антипролетарські елементи.

Розвиток пролетаріату Маркс і Енгельс пов’язували з розвитком продуктивних сил суспільства, промислової буржуазії. Масові рухи пролетаріату спершу не були наслідком його самоусвідомлення, класового розвитку. Здебільшого пролетаріат втягувала в політичну боротьбу буржуазія, яка мала власні політичні цілі. Таким чином, вона кувала зброю проти себе. Коли розвиток виробничих сил і самої бур­жуазії створив можливості для захоплення нею політичної влади, вона вже не могла давати робітникам обіцянки, які не збиралася виконувати, бо це неминуче поро­джувало конфлікти між ними. Поки буржуазія була політично безправною, її полі­тичну відмінність від робітничого класу згладжувала спільна боротьба за реформи. Тому на початкових етапах розвитку пролетаріат обстоював інтереси разом з інте­ресами буржуазії замість того, щоб висунути їх як революційні інтереси всього су­спільного розвитку. В Англії, наприклад, у 1832 р. буржуазія з допомогою пролета­ріату завоювала парламентську владу. Подібні наслідки мала революція 1848 р.

У Франції буржуазія, взявши владу, відразу розвіяла ілюзії пролетаріату. Це ще один доказ того, стверджували Маркс і Енгельс, що навіть найменше поліпшення його становища в межах буржуазної республіки є утопією, а будь-які спроби проле­таріату зробити це розцінюються як злочин. Саме цей аспект, за словами Маркса, є «вирішальним для розуміння пролетаріатом своїх класових інтересів у тій прірві, яка відділяє його від буржуазії». Глибинна суперечність між пролетаріатом і бур­жуазією як джерело соціальних конфліктів між ними є підставою для того, щоб пролетаріат, виокремившись із буржуазних партій, створив партію робітничу. Мо­мент, коли пролетаріат робить цей вирішальний крок, і є моментом його станов­лення як конституйованого класу, що протистоїть класу буржуазії. Свої цілі й за­вдання він формулює у програмних документах, що означає початок його політичної та ідеологічної боротьби зі своїм класовим противником.

Становлення пролетаріату як конституйованого класу є тривалим і складним процесом, у якому відбувається його політичний, ідейний і моральний розвиток, визрівання і кристалізація соціальних ідеалів. Боротьба пролетаріату поступово стає боротьбою за соціалізм. У цьому полягає докорінна відмінність пролетарсько­го ідеалу від ідеалів інших класів — учасників революції.

«Проблеми єдності І СОЛІДАРНОСТІ В СУСПІЛЬСТВІ»

К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані, що соціалістична революція повинна пере­могти одночасно в усіх провідних капіталістичних країнах. її мета — знищити експлу­атацію людини людиною, побудувати безкласове суспільства. Це передбачає ліквіда­цію приватної власності, піднесення виробництва, розвиток культури і добробуту мас. Ці завдання є суспільними, класовими. З їх вирішенням тісно пов'язані людські виміри комунізму — розквіт особи, її гармонійне існування в суспільстві. В комуністичному суспільстві, наголошується в «Маніфесті Комуністичної партії», вільний розвиток ко­жного є запорукою вільного розвитку всіх. Формування такого суспільства — трива­лий процес, результат об'єднання зусиль усіх пролетарів та їхніх прихильників.

Ідеї єдності і солідарності в класовому суспільстві ніколи не втрачали своєї жи­вучості. Кожен клас по-своєму усвідомлював і реалізовував їх. Панівні класи вико­ристовували ці ідеї в боротьбі з революційними рухами експлуатованих мас. У се­редні віки проти повстань селян, ремісників імператори, королі, князі, дворяни і буржуазія виступали єдиним фронтом. Історії відомі й хрестові походи проти «єре­тиків» (повстання селян у Північній Італії, гуситів). Особливу класову солідарність виявили панівні класи Німецької імперії під час Селянської війни 1525 р. У роки Великої французької революції солідарність панівних класів набула міжнародного масштабу. Під ударами реакційних сил феодального суспільства європейських країн французька революційна буржуазія разом із пролетаріатом протиставили їм солідарність сил нового суспільства. Запропоновані нею гасла «Братерство, рівність і свобода» та «Мир хатам, війна палацам» відчутно вплинули на класову свідо­мість, революційну діяльність пролетаріату.

Єдину тактику пролетарської боротьби Маркс і Енгельс виклали в програмних документах — Установчому маніфесті і Тимчасовому Статуті Міжнародного Това­риства Робітників, поклавши в їх основу принципи, сформульовані в «Маніфесті Комуністичної партії». Розглядаючи в Установчому Маніфесті політичні події в Європі у 1848— 1850 pp., Маркс зазначав, що розвиток капіталізму суттєво погір­шив становище широких мас робітничого класу. «Приголомшливе» зростання ба­гатства капіталістичного світу підтвердило, що ні технічний прогрес, ні викорис­тання науки у виробництві, ні відкриття нових континентів, розширення ринків, ні все це разом не подолає бідності трудящих мас. Навпаки, розвиток продуктивних сил «поглиблює суспільні контрасти і загострює суспільні антагонізми».

На підставі розвитку кооперативного руху Маркс доводив, що великомасштабне виробництво відповідно до вимог сучасної науки можливе лише за відсутності кла­су хазяїв. Цей рух довів, за його словами, неспроможність буржуазних концепцій, які проголошували організаторські функції справою лише капіталістів, прирікали робітничий клас на роль технічного виконавця творчих задумів буржуазії. Вироб­ничі кооперативи засвідчили, що велика промисловість не потребує монополізації праці буржуазією. Буржуазія робить найману працю головним знаряддям збагачен­ня, грабує пролетаріат. Розвиток кооперації переконує, що наймана праця є перехі­дною, нижчою формою праці, її повинна замінити добровільна праця в асоціаціях.

Масштабне втілення ідеї кооперації можливе лише в демократичному суспільс­тві. Кооперативна праця витіснить найману капіталістичну працю лише після того, як робітничий клас завоює політичну владу. Маркс і Енгельс вважали це можливим за інтернаціональної єдності, співпраці, союзу робітників усіх націй. Інтернаціона­льна єдність є передумовою звільнення пролетаріату як класу. «Боротьба за звіль­нення робітничого класу означає боротьбу не за класові привілеї і монополії, а за рівні права і обов'язки і за знищення будь-якого класового панування». Накреслю­ючи шляхи досягнення цього ідеалу, Маркс переконував, що звільнення пролетарі­ату від політичної залежності, соціальної знедоленості, розумового і духовного приниження можливе за подолання економічної залежності від експлуататорів, пе­редумовою якого є ліквідація соціально-економічних основ існуючого ладу. Засо­бом соціально-економічного звільнення є політична боротьба. Саме тому політич­ний рух повинен бути підпорядкований економічному звільненню як засобу. Магнати землі і магнати капіталу, за словами Маркса, завжди використовуватимуть свої політичні привілеї для захисту і увічнення своїх економічних монополій, про­тидіючи справі звільнення праці.

Основні програмні документи 1-го Інтернаціоналу були пройняті духом пролетар­ського інтернаціоналізму, єдності робітників усіх країн у їхній боротьбі за звільнення. Йдеться в них про рівноправність націй, їхній союз після перемоги пролетаріату.

Боротьба К. Маркса і Ф. Енгельса за соціалістичну загальнотеоретичну програ­му 1-го Інтернаціоналу почалася з перших днів діяльності цієї організації. Створен­ня такої програми, яка враховувала б рівень робітничого руху в окремих країнах, була привабливою і для багатьох представників різних течій дрібнобуржуазного соціалізму, не допускала розвитку сектантських поглядів, вважалося великим успі­хом основоположників марксизму.

Конкретизація соціалістичних ідеалів стосувалася проблем власності, передусім земельної. Прибічники Маркса висунули тезу, згідно з якою пролетаріат повинен домагатися передання землі у власність суспільства, що унеможливило б перетво­рення робітничих кооперативів на буржуазні акціонерні товариства. Проти ідеї усу­спільнення земельної власності виступали прудоністи, які обстоювали інтереси дрібноселянської власності, вважали кооперативи єдино можливим шляхом людст­ва до соціалізму. Маркс стверджував, що кооперативний рух є лише однією із сил, здатних перетворити капіталістичне суспільство. Сам по собі він безсилий перед капіталізмом. Рабство найманої праці і соціальну невлаштованість можна подолати лише з переходом державної влади до робітників.

На противагу твердженням прудоністів, які вважали індивідуальну власність на землю гарантом незалежності і свободи індивіда, на Лозаннському конгресі (1867) було порушено питання про передання державі всіх засобів виробництва, великих промислових підприємств. Не заперечивши цього, прихильники ідей Прудона кате­горично виступили проти усуспільнення земних надр і земельної власності.

З огляду на це лише резолюція Брюссельського конгресу (1868) проголошувала, що всі копальні, шахти, канали, залізниці, телеграфні лінії та інші засоби зв'язку, зе­млі під сільськогосподарськими угіддями і ліси повинні перейти до суспільства і ста­ти колективною власністю. Цю резолюцію підтвердив і Базельський конгрес (1870), на якому наголошувалося, що економічний розвиток тогочасного суспільства (ство­рення масштабних виробництв, які використовували б досягнення агрономії, високо­продуктивну техніку), потребує усуспільнення землі, а відтак передання її від імені держави сільськогосподарським товариствам на умовах, що забезпечать раціональ­ний її обробіток. Упевненість у необхідності суспільної власності на землю, у важли­вій ролі машинного виробництва стали передумовою обґрунтування Марксом еко­номічних засад соціалістичного суспільства. Розкриваючи негативні наслідки капіталістичного використання машин (інтенсифікація праці робітників, тривалий робітничий день, експлуатація праці жінок і дітей тощо), Маркс доводив, що воно є технічною базою соціалізму, оскільки має важливим наслідком організовану працю. Історична роль машинного виробництва полягає, з одного боку, в забезпеченні асоці­йованої праці, а з іншого — в руйнуванні існуючих доти суспільних і сімейних від­носин. Використання машин як найсильнішої зброї деспотизму створило матеріальні передумови для заміни найманої праці суспільною системою виробництва.

Важливою особливістю діяльності 1-го Інтернаціоналу було спрямування між­народного робітничого руху на боротьбу за демократичні свободи. У зверненні до Лінкольна з нагоди переобрання його президентом США Маркс вітав наміри Лін­кольна покінчити з рабством на континенті, реалізувати основні положення «Де­кларації незалежності». Він звертав увагу на порушення американською буржуазі­єю і великими землевласниками таких основних демократичних принципів, як свобода особистості, рівність громадян перед законом, народний суверенітет тощо, оскільки вони (буржуазія і землевласники) не допускали народні маси до участі в політичному житті і зберігали інститут рабства. Війну проти рабства в Америці Маркс розглядав як початок епохи панування робітничого класу.

Діяльність 1-го Інтернаціоналу передбачала боротьбу за економічні інтереси ро­бітничого класу, перетворення профспілок на захисників його інтересів. Уже в пе­рших резолюціях із цього питання зазначалося, що профспілки повинні використо­вувати свої організаторські сили для остаточного звільнення робітничого класу, тобто ліквідації системи найманої праці. Особлива роль відводилася інтернаціона­льному об’єднанню їхніх дій щодо скорочення робітничого дня, праці дітей і підлі­тків, кооперативної праці. Резолюція Женевського конгресу про профспілки визна­ла їх закономірним і необхідним явищем за капіталізму, в його наступі на капітал.

К. Маркс і Ф. Енгельс домагалися, щоб політика 1-го Інтернаціоналу була на­скрізь соціалістичною, ставили завдання ліквідації класової структури суспільства, класів узагалі. Всупереч різним ідейним рухам, що відкидали політичну боротьбу, віддаючи перевагу стихійним бунтам, вони, аналізуючи досвід Паризької комуни, дійшли висновку, що першочерговою за тогочасних умов є не безпосередня боро­тьба за негайне знищення капіталізму, а об’єднання пролетаріату, формування і розвиток його класової свідомості, домінантою якої було б прагнення до політич­ного панування. Політичне гноблення змушує робітників, як стверджував Енгельс на Лондонській конференції, займатися політикою. Агітація за утримання від полі­тики означала б виштовхування їх в обійми буржуазної політики. Це тим більше неможливо після Паризької комуни, яка актуалізувала політичну діяльність проле­таріату. Вважаючи революцію «вищим актом політики», він переконував у необ­хідності «політичних дій, які виховують робітників для революції». З огляду на це робітнича партія повинна конституюватися не як додаток буржуазної партії, а як партія незалежна, що має власну мету, власну політику. Зброєю робітничої партії є політичні свободи, право зібрань і союзів, свобода друку, а оскільки правлячі класи прагнуть позбавити її цієї зброї, тим більше не слід уникати політики. Навіть при тому, що будь-які політичні дії рівносильні визнанню існуючого стану речей. Од­нак якщо такий стан речей озброює робітників засобами боротьби проти нього, то використання цієї зброї не означає визнання існуючого стану. У резолюції Лондон­ської конференції зазначалося, що пролетаріат може діяти як клас, тільки об’єднавшись у політичну партію, яка протистоятиме всім партіям, створеним пра­влячими класами.

К. Маркс і Ф. Енгельс наполягали на політичній та економічній єдності робітни­ків у їхній боротьбі з буржуазією, яка неминуче завершиться здобуттям ними полі­тичної влади. Шлях до неї, її форми залежатимуть від історичних обставин. Де це буде можливим, вони домагатимуться влади мирними засобами, де необхідно — використовуватимуть зброю.

Вироблення основних принципів пролетарського інтернаціоналізму, як і інших ідеалів соціалізму, відбувалося в жорстокій боротьбі як усередині 1-го Інтернаціо­налу, так і поза ним. Наскільки ці принципи були сприйняті різними партіями, сві­дчить їх ставлення до національно-визвольної боротьби пригноблених народів, до національного питання загалом. Під час революції 1848 р. Маркс і Енгельс висту­пили за незалежність Польщі, переконуючи, що відбудова демократичної Польщі є умовою відбудови демократії в Німеччині. Із самого початку діяльності 1-го Інтер­націоналу вони піднімали питання про надання незалежності Польщі на соціальній і демократичній основі, вважаючи, що воно є відправною точкою революції в Єв­ропі, політичного виховання, залучення до політичної боротьби європейського пролетаріату, подолання національної упередженості і вироблення єдиної проле­тарської тактики.

Проти незалежності Польщі виступили Прудон і його прихильники. Свою пози­цію вони аргументували тим, що це питання політичне і не стосується завдань 1-го Інтернаціоналу, який, на їхню думку, має перейматися розв’язанням соціальних проблем. У такий спосіб вони відривали політичну боротьбу від соціально - економічної. Прудоністи не брали до уваги, що загарбання Польщі російським, прусським та австрійським самодержавством підтримували всі уряди Європи. Маркс і Енгельс вбачали в цьому його ворожість європейській демократії, адже без демократичної Польщі Німеччина стане форпостом Священного Союзу, за інших умов змушена буде співпрацювати з республіканською Францією. Доки цього не станеться, робітничий рух натикатиметься на перепони, зазнаватиме поразок, а йо­го розвиток уповільниться. Енгельс критикував позицію прудоністів за те, що наці­ональне питання вони вважали вигадкою бонапартистів. Розглядаючи суть бонапа­ртистського «принципу національностей», він підкреслював, що Наполеон ІІІ використовував прагнення пригноблених націй до самовизначення в контрреволю­ційних цілях.

Вважаючи Англію найбільш визрілою для революції країною, вивчаючи боро­тьбу англійського пролетаріату, Маркс і Енгельс розуміли, наскільки революціоні- зуючим фактором є боротьба Ірландії за національну незалежність. Відокремлення Ірландії від Англії неминуче спричинило б там аграрну революцію проти лендлор- дизму (великого землевласництва), що підірвало б його основи і в Англії. Ще од­ним наслідком такого відокремлення було б ослаблення англійської буржуазії, яка експлуатувала дешеву ірландську робітничу силу, що конкурувала з робітничою силою в Англії, породжуючи національний антагонізм між англійськими та ірланд­ськими робітниками. Панівний клас штучно підтримував цей антагонізм, який був джерелом його влади. Водночас цей антагонізм свідчить і про безсилля англійсько­го робітничого класу, хоча він був одним із найорганізованіших на той час. Тому 1­го Інтернаціонал вважав за необхідне вироблення в англійського пролетаріату полі­тично правильного ставлення до національно-визвольної боротьби ірландського народу. Одна з тез Маркса щодо цього полягала в тому, щоб пролетаріат Англії ви­магав відокремлення Ірландії, надання ірландцям можливості самостійно вирішува­ти земельне питання.

Домагаючись інтернаціональної солідарності англійських робітників з ірландсь­ким національно-визвольним рухом, Маркс обґрунтовував право ірландських пат­ріотів на повстання проти буржуазного панування, законність їхніх домагань. Ана­лізуючи процес насильницького обезземелення ірландських селян на користь англійських лендлордів і буржуазії, наголошував, що ірландське питання є не прос­то питанням національним, а питанням про землю, про право на існування. З такого контексту логічно випливав висновок, що національне гноблення одного народу іншим є гальмом міцного союзу між робітниками. З цих засад Маркс і Енгельс роз­кривали намагання урядів Росії, Пруссії, Австрії, Франції та Англії використовува­ти національно-визвольні рухи у власних цілях. Наприклад, уряд Бісмарка загравав з робітничим класом, ліберальною буржуазією, яка, лякаючись революційних ви­ступів народу, підтримувала мілітаристський курс прусського уряду. Ця підтримка була зумовлена прагненням буржуазії мати сильну армію для «національних по­двигів» в імперії та за її межами.

Свої погляди на регулярну армію Маркс виклав у «Інструкції», в якій йшлося про згубний вплив великих постійних армій. Зважаючи на це, він пропонував: а) всезагальне озброєння народу і всезагальне навчання користування зброєю; б) мо­жливість тимчасового існування невеликих постійних армій, у яких відбували б вишкіл командний склад міліції, кожний чоловік. Війну Маркс вважав варварством, оскільки в інтересах сильних світу вона знищує народ, проливає його кров, відри­ває від мирної праці, гальмує розвиток цивілізації.

На противагу пролетарському мирному ідеалу, ліберальна і дрібна буржуазія висували своє розуміння його. Узагальнено воно зводилося до знищення постійних армій, створення федерації вільних штатів Європи. Очолила цей рух міжнародна організація — Ліга миру і свободи. Маркс вважав її неспроможною боротися з при­чинами, що породжують війни, принагідно наголошуючи, що пролетаріат не пови­нен допускати змішування своїх принципів з буржуазно-національними. Вироблені 1-им Інтернаціоналом під впливом Маркса і Енгельса антимілітаристські принципи діяльності робітничого класу розглядалися в нерозривному зв'язку з його політич­ною діяльністю. Вони ґрунтувалися на усвідомленні того, що джерелом війни є не окремі правлячі особи, не конкретна форма правління, а недосконалість соціально- економічного ладу, за докорінну зміну якого повинен боротися робітничий клас. Існування багаточисельних армій є однією з причин його бідності, тому що мільйо­ни людей руйнують матеріальні цінності, знищують одне одного, а безкінечна гон­ка озброєнь має своїм наслідком розруху і деградацію.

Щоразу з початком війни або виникненням напруження між державами Генера­льна Рада Інтернаціоналу обговорювала ситуацію, що склалася, ухвалювала відпо­відні резолюції. Так, навесні 1864 p., коли до краю загострилися відносини між Ан­глією і США, вона прийняла підготовлене Марксом звернення до американського Національного робітничого союзу, в якому закликала американських робітників протистояти війні, що могла заподіяти непоправної шкоди робітничому руху по обидва боки Атлантики.

Маркс вважав серйозним випробуванням для міжнародного пролетаріату фран- ко-прусську війну. Він акцентував увагу на єдності інтересів німецьких і французь­ких робітників, які опинилися перед випробовуванням завойовницьких домагань панівних кіл обох держав. Війна з боку Німеччини була, на його думку, оборонною. Однак це не знімало завдання німецьких робітників не допустити перетворення її на загарбницьку. Водночас Маркс критикував правлячі кола Пруссії за безпосеред­нє розв'язання війни, доводив їх відповідальність за це, що свідчило про усвідом­лення ним відмінностей між національними інтересами німецького народу і динас­тично-завойовницькими прагненнями прусської еліти. Енгельс вважав, що ці Марксові розмірковування прояснюють те, що лише в робітників є справжня зов­нішня політика. Після війни вони відновлять перервану боротьбу.

Під час війни значна частина німецького робітничого класу не брала участі в ор­ганізованих урядом маніфестаціях на користь оборонної війни, виступала проти за­зіхань прусських правителів па Ельзас і Лотарингію. З протилежних позицій діяли представники ліберальної, дрібної буржуазії. Наприклад, лассальянці, прибічники Швейцера, розглядали війну і як національну, і як «війну за соціалізм», обстоювали «громадянський мир», оголошували усіх інакомислячих зрадниками. Маркс вва­жав, що війна дала багатьом їм чудову нагоду зганьбити себе перед світом, а її нас­лідки є переконливою пропагандою принципів пролетарської солідарності.

«Держава і влада: історичний досвід І ПЕРСПЕКТИВИ МАЙБУТНЬОГО»

Проблеми держави і права є одними з ключових у політичній творчості К. Мар­кса і Ф. Енгельса. У праці «До критики гегелівської філософії і права. Вступ» Маркс писав, що правові відносини, як і форми держави, не можуть бути зрозумі­лими ні з самих себе, ні з так званого людського духу, вони закорінені в матеріаль­них відносинах, анатомію яких слід шукати в політичній економії. З огляду на це не держава визначає власність, а власність визначає сутність держави. Він критикував намагання розглядати державу як самостійну сукупність, відкидав висунутий у «Готській програмі» лозунг «вільної народної держави». Держава, згідно з концеп­цією Маркса і Енгельса, виникає й існує у класовому суспільстві. Вона є формою реалізації панівними класами своїх політичних інтересів. З цих позицій було про- трактовано у «Маніфесті» європейські держави середини XIX ст. як комітет управ­ління спільними справами буржуазії. Але це не означає, що держава реалізує лише інтереси панівного класу. В «Капіталі» Маркс підкреслював, що діяльність держави охоплює проблематику, яка стосується всього суспільства, а також специфічні фун­кції, що випливають із протилежності між урядом і народними масами. Він також зазначав, що інтереси панівного класу не слід розглядати в чистому вигляді, оскі­льки він, взаємодіючи з іншими соціальними прошарками і класами, змушений пе- вною мірою рахуватися з ними.

У «Німецькій ідеології» виникнення держави пов'язано із суспільним поділом праці, появою приватної власності та антагоністичних класів. Енгельс розвинув цю тезу в «Походженні сім'ї, приватної власності і держави». На відміну від більшості своїх попередників він не ототожнював державу з публічною владою. На його дум­ку, держава обов'язково охоплює управління спільними справами, але не зводиться тільки до цього. Її характеризує ще одна ознака — класовість влади. Обидві ці вла­стивості (реалізація загальних управлінських функцій і класовість) Енгельс вважав нероздільними.

За первісних (додержавних) відносин все було інакше. Публічна влада та її ор­гани (вождь, народні збори) ще не виокремилися в особливу корпорацію. Вона спи­ралася на все населення, а всі чоловіки, будучи озброєними, становили і реальну частину влади, і її захисника. Авторитет влади ґрунтувався на повазі до звичаїв, вождів і старійшин, примус застосовувався у виняткових ситуаціях. За таких умов публічна влада справді виражала спільні інтереси.

З поділом суспільства на класи виник особливий, виокремлений із суспільства апарат влади, який оберігає верхівку і спирається на підпорядковану йому силу, а не на озброєний народ. Саме на цьому етапі започатковується держава, яка, крім вирішення спільних справ, переймається й інтересами привілейованої меншості. Саме в цьому марксизм вбачає принципову відмінність держави від публічної вла­ди. Як стверджували Маркс і Енгельс, держава — це і є публічна влада в класовому суспільстві. Вона до останку віддана інтересам панівного класу (рабовласників, фе­одалів, буржуа), а не спільному благу, як вважала більшість мислителів минулого.

Таке трактування держави передбачає й концепцію її відмирання. Енгельс про­гнозував, що «суспільство, організувавши виробництво на основі вільної і рівної асоціації виробників, ліквідує державну машину». Однак це не означатиме настан­ня анархії. Маркс і Енгельс усвідомлювали необхідність управління в суспільстві з високим розвитком продуктивних сил, але таке управління не матиме класового характеру, повернеться до своєї первісної сутності, будучи, за словами Сен-Сімона, управлінням речами, а не людьми. За передбаченням марксистів, станеться це на вищому щаблі суспільного розвитку, на вищій стадії комунізму, після перехідного періоду, державність якого не може бути нічим іншим, як диктатурою пролетаріа­ту. Термін «диктатура пролетаріату» Маркс уперше використав у праці «Класова боротьба у Франції». В «Маніфесті» він не вживається, але ця ідея пронизує поло­ження, які проголошують, що пролетаріат утверджує своє панування насильниць­ким поваленням буржуазії, а найближча його мета — завоювання політичної влади; перший крок у революції — перетворення пролетаріату на панівний клас.

За Марксом, диктатура пролетаріату не означає нав'язану силою владу одного класу. Вона відкрита до об'єднання з революційними елементами дрібної буржуазії та селянства. У «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» Маркс писав, що селяни знаходять свого природного союзника і вождя в міському пролетаріаті, який прире­чений повалити буржуазний порядок. Думки Маркса і Енгельса про можливість мирних шляхів здійснення соціалістичної революції і визнання ними Паризької ко­муни, якій був властивий високий рівень диктатури пролетаріату («Громадянська війна у Франції»), свідчать, що вони не абсолютизували і не відкидали жодної з її форм.

«Про буржуазну державу і владу»

Розпочавши аналіз буржуазної держави у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бо­напарта», Маркс значно поглибив його у праці «Громадянська війна у Франції». Буржуазна держава, зауважував він, стала зброєю влади капіталу над працею, сус­пільною силою, організованою для закріпачення мас. Цей аспект буржуазної дер­жавної влади дедалі помітніший з розвитком класової боротьби, особливо відчут­ний під час революційних виступів народу. Цю тезу Маркс ілюстрував послідовною централізацією буржуазної державної влади у Франції після революції 1848 p., що виявлялася в діях армії, бюрократії, поліції, духовенства і судової сис­теми. Ще одним аспектом експлуататорської держави, на думку Маркса, є нарос­таюча відкрита гнітючість державної влади, яка стає очевидною після перемоги кожної революції (йдеться про буржуазні, буржуазно-демократичні революції). На­приклад, напередодні Паризької комуни буржуазія ще безжалісніше використову­вала державну машину як засіб війни капіталу проти праці. Розмірковуючи про еволюцію буржуазної державної влади від її зародження до періоду розвинутого буржуазного суспільства, Маркс писав: «Режим імперії є найгнилішою і останньою формою тієї державної влади, яку почало створювати буржуазне суспільство (на стадії становлення) як засіб свого звільнення від феодалізму, і яку розвинуте бур­жуазне суспільство врешті-решт перетворило на засіб підкорення праці капіталом». У замітках до «Громадянської війни у Франції» він звернув увагу на те, що в про­цесі свого розвитку буржуазна машина у Франції перетворилася із засобу насиль­ницького панування буржуазії над пролетаріатом ще й на засіб, який доповнював пряму економічну експлуатацію народу вторинною його експлуатацією, закріпив­ши за буржуазією всі прибуткові місця в державному господарстві. Ця державна машина під час придушення народної революції і після нього завжди безжально використовувалася проти робітничого класу, тому вона є засобом класового деспо­тизму. З урахуванням цього в другій замітці до «Громадянської війни у Франції» Маркс дав таке визначення державної влади: «Державна влада завжди була владою, що охороняє порядок, тобто існуючий суспільний лад, і, відповідно, підкорення та експлуатацію виробничого класу привласнюючим». У ньому Маркс акцентує на тому, що державна влада охороняє порядок, який задовольняє панівний клас, а оскільки порядок у буржуазному суспільстві є буржуазним порядком, пролетаріат «не може просто оволодіти готовою державною машиною і використати її для вла­сних цілей, тому що політичні засоби закріпачення пролетаріату не можуть бути політичними засобами його звільнення».

На думку Маркса, Паризька комуна була революцією не проти конкретної фор­ми експлуататорської держави, а революцією «проти самої держави», тобто держа­ви експлуататорської. Вона ставила за мету знищення цієї машини класового пану­вання. На досвіді Паризької комуни основоположники марксизму проаналізували суть державних органів. Це дало їм підстави для висновків, що органи урядової влади повинні не вивищуватися над суспільством, а бути його відповідальними слугами.

Марксистське розуміння злому буржуазної державної машини несумісне із за­переченням усіх попередніх державно-правових інститутів, йому чужі анархістські пристрасті. Воно полягає в усвідомленні необхідності зруйнувати її органи гноб­лення (військово-бюрократичний апарат, антинародні армію і поліцію, відірваний від мас корпус чиновників). Правомірні функції центральної влади, зумовлені голо­вними і загальними потребами суспільства, мають бути передані «відповідальним силам суспільства», а держава повинна цілком підпорядковуватися суспільству.

«Про суть держави і влади нового типу»

К. Маркс стверджував, що комуна в найпростішому трактуванні означає руйну­вання старої урядової машини і заміну її справжнім самоуправлінням народу, яке в Парижі було представлене урядом робітничого класу. Отже, зруйнувавши старий державний апарат, комуна створила організацію нового типу. Досвід Паризької ко­муни дав змогу Марксу і Енгельсу розглядати пролетарську державу як новий і ви­щий історичний тип держави. Особливість її як держави вони вбачали в тому, що вона була урядом робітничого класу, «політичною формулою, завдяки якій могло здійснитися економічне звільнення праці». Справжній соціальний характер Паризь­кої комуни полягав у тому, що нею керували робітники.

Тезі прихильників одного з російських ідеологів анархізму і народництва Ми­хайла Бакуніна (1814—1876), що соціалістичний переворот руйнує всяку держав­ність, комуна протиставила державу пролетарської диктатури. Створення її, на ду­мку Маркса, було наслідком поглинання суспільством державної влади, коли на місце сил, які підкоряли і закріпачували суспільство, виходять його власні живі си­ли, переходом влади до народних мас. Перехід усіх суспільних, політичних та ін­ших функцій до паризьких робітників, реалізація такою державною владою інтере­сів абсолютної більшості нації Енгельс вважав принциповою особливістю проле­тарської держави.

Досвід комуни актуалізував, на думку Маркса і Енгельса, проблему союзників робітничого класу. Комуна спиралася на широку соціальну основу. Її політика ціл­ком відповідала інтересам селянства, що мало забезпечити його довіру до проле­тарської держави. Ще одним союзником пролетаріату в боротьбі за загальнодемок­ратичні цінності може бути дрібна і середня буржуазія.

Крім того, вони зазначали, що економічна діяльність пролетарської держави ма­тиме після революції найвагоміше значення, тому що ця держава покликана пере­будувати всю економіку задля звільнення робітничого класу.

Розвиваючи досвід Паризької комуни, основи вчення про перехідний період від капіталізму до соціалізму, Маркс і Енгельс зосередилися на особливостях класової боротьби в цей період. Робітничий клас, зауважував Маркс у першій замітці до «Громадянської війни у Франції», має пройти різні стадії класової бо­ротьби. Комуна не відкидає класової боротьби взагалі, завдяки якій пролетаріат добивається ліквідації класів. Більше того, Маркс доводив, що боротьба робіт­ничого класу за нове суспільство уповільнюватиметься через опір традиційних інтересів і класовий егоїзм. Комуна лише започатковує процес звільнення праці, а захоплення пролетаріатом влади не припиняє класової боротьби. З цього мо­менту змінюється лише її форма.

Пролетаріат має бути готовий до жорсткого опору його владі переможених кла­сів, який може вилитися і в громадянську війну. За таких обставин він змушений буде вдатися до крайніх заходів. Війну «рабів проти їхніх гнобителів» Маркс вва­жав правомірною. Пролетаріат, що приходить до влади, повинен не ухилятися від класової боротьби, а, використовуючи всі сили своєї держави, вести її проти скину­тих експлуататорських класів рішуче, енергійно і цілеспрямовано. Нехтування цією вимогою, на думку Маркса, було однією з причин поразки Паризької комуни. Вод­ночас взяття пролетаріатом влади створює умови, за яких класова боротьба може відбутися раціональним і гуманним шляхом.

Маркс наголошував, що Паризька комуна була принципово відмінною від усіх експлуататорських держав не лише своєю класовою суттю, а й формою організації державної влади. Як демократична республіка нового типу, вона уособлювала на­род, що діяв сам і для самого себе. Її важливу особливість Маркс вбачав у демокра­тичній організації державної влади, заснованої на принципі рішучої, постійної уча­сті мас в управлінні державними справами. Республіканський устрій комуни відкидав не представницьку систему, а лише ієрархічну структуру.

Критикуючи систему буржуазного парламентаризму і буржуазної демократії, Маркс не виключав можливості використання традиційних демократичних інститу­тів, пристосованих до народних інтересів. Йшлося про ставлення до парламентари­зму, всезагального виборчого права тощо.

Відомо, що Паризька комуна була сформована в результаті міських публічних, прямих виборів на основі всезагального виборчого права. Вона не передбачала жо­дних привілеїв депутатам, навпаки, було вжито заходів для унеможливлення їх ві­дірваності від народу, безконтрольності. Своєю відкритою діяльністю (публікувала звіти засідань, повідомляла про свою діяльність) вона, за словами Маркса, поклала край ілюзії, ніби робітничий клас і трудящі не здатні управляти державою.

Паризька комуна не встигла і не змогла за тих умов поширитися на всю терито­рію Франції, хоча вважала себе вільним союзом автономних комун, який забезпе­чує єдність Франції (Декларація до французького народу від 19 квітня 1971 року). Маркс і Енгельс наголошували й на такій особливості комунальної організації вла­ди, як її послідовний інтернаціоналізм.

Система міркувань, аргументів, використаних Марксом у праці «Громадянська війна у Франції», а також у замітках до неї, свідчать, що він вбачав у комуні форму соціалістичної держави. За його словами, проголошений під час революції 1848 р. заклик до «соціальної республіки» виражав ще незрозуміле прагнення до організа­ції державної влади, яка б усунула не лише монархічну форму класового пануван­ня, а й саме класове панування. Формою такої республіки стала комуна. У найпрос­тішому трактуванні вона є формою держави, в якій робітничий клас бере у свої руки політичну владу. Отже, Маркс розглядав Паризьку комуну як соціалістичну державу.

Ще в праці «Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта» Маркс дійшов висновку, що оволодіння пролетаріатом владою неможливе без знищення старої державної машини. «Всі перевороти, — писав він, — удосконалювали цю машину замість то­го, щоб повалити її». Досвід Паризької комуни ще раз переконав його в цьому. Злам військово-бюрократичної машини буржуазної держави він вважав обов’язковою умовою народної революції. Особливості Комуни вбачав у заміні старої державної машини народним самоуправлінням, постійної армії — всезагаль- ним озброєнням народу, поліції — робітничими загонами, у виборності всіх поса­дових осіб, які будь-коли могли бути відкликані населенням. Ліквідувавши поділ законодавчої і виконавчої влади (представницькі органи займалися не тільки зако­нотворчою, а й організаторською діяльністю), комуна стала, за Марксом, «не пар­ламентською, а працюючою корпорацією». її він вважав відкритою формою держа­ви, в якій може здійснитися звільнення праці.

5.